Бог є Любов одвічна й незмінна. І так само Бог у любові шукає незмінно нас щомиті нашого життя в усіх наших діях, вчинках, думках, у нашому мисленні й уявленнях… Але знайшовши нас такими, якими ми є насправді, – часто злими, лихими в тому злі, роздратованими, гордовитими і самолюбивими, байдужими і ледачими, готовими будь-якої миті на образу, навіть несуттєву, відповісти образою, докорами, а ще й буваємо мстивими, непорядними, – Він не може доступитися, хоч і стоїть поряд, як і Сам говорить: «Стою під дверима і стукаю – коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього увійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. 3:26).
Через нашу непоступливість, коли й чуємо голос Господа, то не поспішаємо відкривати Йому двері до свого серця, або й зовсім закриваємо не тільки серце, а й вуха затуляємо. Але Бог довготерпеливий і милостивий, коли каже нам: «Хто має вуха, нехай слухає» (Мт. 11:15), то нам же треба прислухатися і самим шукати Бога, самим наближатися, адже Він стоїть від нас лише на відстань серця, невже ми не чуємо Його лагідний подих?
Він знаходить нас, бо в кожному з нас є частка Його любові, бо й ми самі є часткою Його Самого, але частка Його любові так глибоко затоптана нашою нелюбов’ю, що Він не може до нас, вірніше, нашої душі доступитися, бо доступ до неї лежить через серце, а наші серця віддані творцеві всього того, що є протилежним любові, тобто злу – дияволу, одвічному ворогу Бога. І все ж, незбагненна любов Бога намагається пробудити в нас, у нашому єстві, оту малесеньку часточку любові, яка в нашій нелюбові перебуває, як зернина в скутій морозом землі.
Любов Божа приходить до нас, як приходить весна і сонце своїм теплим промінням розковує заледенілу землю, повертає її до життя і маленьке житнє зернятко пробуджується від сонячного тепла, оживає, відроджується в ньому закладена крихта Божої сили, яка дає такий потужний поштовх до росту, що зернина, маючи себе як зовнішню оболонку, а в собі свою істинну суть – зародок, що, пробудившись, вигонить із землі спочатку паросток, а за ним і стебло з колоском, у якому вже безліч зернин, тобто дає урожай – дар Богові на Його святій ниві.
Але зернина вже не бачить цього – вона помирає, щоб дати життя нове в стеблі й колоссі – плід любові, яким є нове зерно, і вже не в однині, а у множині. Крихта любові, з’єднавшись із Божою любов’ю, яка є безкінечною, сама стає безкінечністю і творить безкінечність любові.
Не відгукнувшись на поклик сонячного тепла, зернина не пробуджується й не вивільняє до життя зародок, і він завмирає, гине, а згодом зотліває й зернина. Так само зотліває й людина, якщо не відгукується на голос Божий, не пробуджується, не викликає до розвою зародок любові, який завмирає, не дає ніякого доброго плоду, й тоді внутрішня – духовна людина, яка є основою її єства, помирає, а згодом помирає й людина зовнішня. Так, у єдності цих двох начал свого існування, не давши головного плоду, яким є примноження любові, чого й очікує від нас Господь, людина відходить у безвість, тому що не прийняла Господа, коли Він намагався достукатися до її серця.
Людина боїться смерті тілесної, тобто смерті себе зовнішньої, видимої, хоча видиме є, власне, нічим, прахом, тлінням, – і, навпаки, не боїться смерті духовної, тобто смерті душі, яка є невидимою, але вічною, тим началом, котре, як зародок у зернині, пробудившись у любові – головному врожаю душі, проростає у вічність, даючи душі людини безсмертя. Цього завжди прагне Бог, але не завжди цього прагне сама людина, прирікаючи свою душу, тобто саму себе, на тління.
Зернина, перебуваючи в землі, як людина в цьому житті, не боїться дати життя зародку, хоч і знає, що від того помре сама, але через цю смерть народиться в інше життя – світ Божий, де світить сонце і де панує благодать тепла. А людина боїться смерті свого зовнішнього єства, бо воно є для неї видимим, як є видимими і чуттєвими принади цього життя, в якому перебуває людина, хоча насправді вони є такими ж мертвецькими, як і обледеніла, скута морозом земля для зернини. Саме ці принади і є головною причиною того, що людина, боячись їх втратити (адже вони для неї і є ознакою життя, бо видимі), не визволяє зародка любові з їхнього полону, а без любові неможливе народження людини внутрішньої до життя істинного, яким є безсмертя.
Саме із-за цих принад життя видимого, в якому панує диявол – творець всякого зла, антипод і ворог Бога, а також і людини, людина й боїться йти на ризик, яким є віра, бо вона вимагає відмови від тих принад, саме заради яких людина, власне, й живе, бо вони складають основу всіх її намагань, турбот, прагнень, займають увесь простір її мозку, який продукує все нові прагнення в задоволенні зовнішньої людини.
Внутрішня ж людина в цей час перебуває у своєрідному анабіозі, летаргійній смерті, з якої й намагається нас пробудити Бог. А пробудити Він нас може любов’ю через нашу віру. Для цього нам треба піти на ризик і вірою відкрити Богу двері свого серця. Тобто, зробити рішучий крок, вибір, без якого й Бог нічого не може з нами вдіяти, бо дав нам свободу вибору. Але якщо ми такий вибір зробимо, не побоїмося ризику, то цей вибір позбавить нас залежності вбивчих принад, що цупко тримають нас звичками, і відчинить нам двері нового існування – вже з Богом і в Божій благодаті, подібно тому, як проростає із зернини паросток із товщі й темені землі у літепло сонячного дня.
Високопреосвященний +АФАНАСІЙ,
архієпископ Харківський і Полтавський,
керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією