Категорія: Інтерв’ю

  • Виховання духовності – спільна справа держави, церкви та суспільства

    Виховання духовності – спільна справа держави, церкви та суспільства

    22 жовтня 2020 року, перебуваючи з архіпастирським візитом у Пирятинському благочинні на Полтавщині на запрошення благочинного архімандрита Діонісія (Федорова), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією високопреосвященний архієпископ Афанасій, дав інтерв`ю інтернет-ресурсу «Пирятинські дзвони» Свято-Іллінської парафії м. Пирятин.

    – Шановний Владико, пройшло майже два роки з часу створення в Україні єдиної Помісної Української Православної Церкви. Як вплинуло це на розвиток духовності українського народу?

    – Звичайно, створення єдиної Помісної Української Православної Церкви мало позитивний вплив на українське суспільство, тим паче, що Церква є духовною опорою нашого життя. А як вплинуло на духовність… Про це ще зарано говорити, бо Церква тільки розпочала свою діяльність у новій якості, але те, що її створення і приклад об’єднання вселили у свідомість українців піднесення і надію на єднання всього суспільства в будівництві незалежної української Держави, стало доконаним фактом. Тобто, ми показали, що українці можуть гуртуватися в одне ціле заради головної мети. Тим паче, в час такої смертельної загрози, яка нависла над нашою Батьківщиною з боку агресивної Росії. А, крім того, це сприяло збільшенню парафій, вони стали більш потужними, бо українці потяглися до рідної Церкви, залишаючи чужорідну, держава якої веде проти України загарбницьку війну. А ще дало поштовх до розвитку патріотизму, вихованню любові до України, її історії, культури, а загалом духовності.

    – Ваше бачення перспективи розвитку єпархії на теренах Полтавщини?

    – Є такий відомий вислів: кадри вирішують все. Ось і в питанні розвитку Харківсько-Полтавської єпархії головним є кадрове питання. У нас не вистачає священиків, тому деякі парафії не мають належного богослужбового життя. А це відштовхує людей від церкви, не сприяє її авторитету та розвитку, не дозволяє повною мірою реалізувати всі плани та задуми у плані духовно- просвітницької роботи. Позитивним є завершення будівництва кафедрального храму в Полтаві, де настоятелем протоієрей Олександр Горай (там же будується приміщення духовно-просвітницького центру і єпархіального управління), завершено будівництво великого храму в с. Давидівка Пирятинського району (настоятель о. Іван Піпак), зведено храм у м. Хорол (лишилися внутрішні роботи), розпочато будівництво в с. Покровське Решетилівського р-ну, почали освоювати земельну ділянку в Миргороді. Радує і Пирятин. За короткий термін у Свято-Іллінській парафії, під керівництвом настоятеля архімандрита ДіонісіяФедорова, збудовано богослужбову каплицю і надбрамну дзвіницю. Сьогодні закладено наріжний камінь на місці будівництва храму Свято-Богоявленського Харківецького монастиря. Можна назвати й інші позитивні моменти. Але прикро, що допомагає нашій єпархії у розвитку лише малий бізнес, у якого немає такого потужного матеріально-фінансового ресурсу, як у великого бізнесу, який нас чомусь сторониться. Щиро дякуємо простим людям, на плечі яких лягає основний тягар по утриманню парафій та будівництву храмів. Але, як кажуть, за терпіння Бог дає спасіння.

    – Не одне покоління українців виросло в безбожній країні. Як, на Вашу думку, можна виховати в наших людей потребу в спілкуванні з Богом, необхідність відвідування церкви?

    – В той час майже не було храмів, але люди були Божі. Зараз іде відчуження від Церкви тому, що в людських душах лишається все менше Божого. Тим паче, що за останні тридцять років з’явилося безліч всіляких вірувань, навіть окультних угруповань. Кожен сповідує те, що хоче, хто що може. Тому нині кожен православний віруючий повинен бути апостолом, нести віру тим, хто цього потребує. Перш за все прикладом свого способу життя, щоб люди дивилися й говорили з повагою: «То віруючий». Особливої уваги потребує священство. Хоча, до деяких священнослужителів є багато запитань з приводу їх ставлення до виконання Богом покладених на них обов’язків, але й так само багато запитань і до парафіян, які не дбають про своїх священиків, їх елементарне житейське забезпечення. Коли парафіяни матеріально утримуватимуть свого священика, тоді вони матимуть моральне право спитати з нього за належне виконання ним пастирських обов’язків і відповідної поведінки за межами храму. Адже для священиків служіння на теренах нашого краю – це справжнє подвижництво, тому треба цінувати їхню працю, підтримувати, тоді й вони віддаватимуться пастирському служінню сповна, а не шукатимуть стороннього заробітку для забезпечення сім’ї. Такого ніде немає, щоб найняли людину на роботу й не платили їй за її виконання. Наше священство саме від цього й потерпає, а відтак занепадає церковна діяльність.

    – На жаль, у храми Божі нині ходить мало людей. Як Ви бачите своє пастирське служіння, донесення слова Божого за межами храму?

    – Хочу задати зустрічне запитання: «А чи хочуть люди чути слово Боже?» Багато років на теренах не тільки Полтавщини, але й усієї України видавалась газета «Добродій» – для християн та тих, хто хоче стати ними. Цього року ми змушені припинити її передплату, бо людям цікавіше читати різноманітну розважальну літературу, ніж серйозну духовну газету. Тим паче, зараз люди, особливо молодь, переходять у соцмережі, з яких і черпають потрібну їм інформацію. Ми теж маємо потужний ресурс, зокрема, у Фейсбуці – єпархіальну сторінку, а також єпархія має свій власний сайт, з багатьма матеріалами можна ознайомитися в Ютубі. Також інтернет-сторінки у Фейсбуці мають багато наших парафій. Стукаємо у всі двері, до кожного серця і сподіваємося, що наші старання не будуть марними.

    – Майбутнє країни – це наші діти, молодь. Яка робота проводиться на Полтавщині в питанні духовного виховання підростаючого покоління?

    – За нашими можливостями. Але біда в тому, що батьки нині нехтують духовністю і байдужі до духовного стану своїх дітей. Самі не ходять до церкви і дітей, відповідно, не приводять до неї. Коли виникають проблеми, то тягнуть їх до психіатра чи начиняють ліками замість того, щоб привести до сповіді й причастя в храм, до бесіди зі священиком. Дещо виправити могла б школа заняттями з християнської етики, але тут інша проблема – часто цей предмет викладають світські люди, самі далекі від віри, відвертаючи дітей від церкви.

    Який вихід? Тільки в комплексному підході за участі держави, Церкви і школи, а також за активної участі батьків. Але поки що не видно хоч якогось прагнення з боку усіх сторін – розмов багато, а діла –майже нуль. В той же час, найбільшу вину я покладаю на батьків, які самі не займаються вихованням свої дітей і не дають можливості це робити школі й Церкві.

    А приклад зразкового пастирського служіння Богу, церкві й людям, показує о. Олександр Горай, настоятель Свято-Михайлівської парафії в Полтаві (колишнє с. Івонченці). Щороку (крім нинішнього через ковід), він організовує літні дитячі табори відпочинку, які стали серед жителів популярними. Останній табір довелося проводити у два тури по сорок дітей, розмежувавши їх по вікових групах. Кожен день починається з молитви, а потім різноманітні заходи. Але це аж ніяк не вплинуло на відвідуваність богослужінь цими дітьми. Хоча у таборі звершувалися і богослужіння, але вони поки що не стали для них поштовхом до продовження духовного життя.

    Але, звичайно ж, ми не тільки не будемо припиняти, а й розширюватимемо роботу з дітьми і молоддю, поширюючи досвід о. Олександра Горая й в інші парафії, тому що роль Церкви у цій сфері надзвичайно важлива.

    Розмову вела Ганна Синяк

     

  • Взявши хрест свій іти за Христом

    Взявши хрест свій іти за Христом

    «Тимчасові обмеження – наш спільний тягар, покладімося на Бога і, взявши хрест свій, йдімо за Христом», – сказав Блаженніший Митрополит Епіфаній у своїй проповіді на свято Входу Господнього до Єрусалима, маючи на увазі карантинні обмеження, введені на певний для протидії поширення коронавірусу в Україні. Як в умовах епідемії, що поширилася майже на увесь світ, будуть зустрічати Пасху вірні Харківсько-Полтавської та Черкаської і Кіровоградської єпархії ПЦУ? Яке повчання може винести Церква із досвіду життя і самоізоляції? На ці запитання відповідає правлячий архієрей, архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    – Владико, наближається Великдень – пасхальне свято, як у ваших парафіях буде організовано богослужіння і освячення пасок?

    – На сьогодні вже можна сказати, що обмежувальні заходи не будуть зняті. Тому будемо керуватися прийнятими рекомендаціями Священного Синоду ПЦУ, який відбувся 9 квітня. Блаженніший Митрополит Епіфаній сказав: «Ми, архієреї та священнослужителі, будемо звершувати молитву в храмі, будемо з вами і за вас та за всіх, хто потребує, підносити прохання, але вас просимо заради спільного блага понести ще тягар самообмеження». Тому віряни повинні з розумінням поставитися до того, що в Божественній літургії участь візьме лише обмежена кількість людей: священик, диякон, пономар, а також до десяти чоловік храмових працівників та церковного хору в захисних масках і рукавичках, відповідно до санітарних вимог. В деяких парафіях служитиметься на свіжому повітрі, але з дотриманням тих же обмежувальних умов.

    Взагалі, Церква виходить із того, що треба потурбуватися про власне здоров’я і здоров’я ближніх, виконуючи заповіт Господа про любов одне до одного. Тому Священний Синод 9 квітня і ухвалив рішення, в якому просить усіх нас у ці священні дні Страсної седмиці та Великодня залишатися вдома, долучатися до спільної молитви і богослужіння через сучасні комунікаційні засоби.

    Місія Церкви – опікуватися людськими душами, але ми не можемо зневажити і їх тілесне здоров’я. Тому ми відгукнулися на обмежувальні заходи, введені владою, але в той же час ми не можемо заборонити їм приходити до храму, якщо у них виникає потреба, але з перебуванням у храмі визначеної кількості осіб з дотриманням відстані між ними 1.5-2 метри. Ми тимчасово потрапили в ситуацію, коли змушені перебувати в самоізоляції, тому слід пройти цей період із смиренням і спокоєм. Головне – не панікувати, а ставитися із розумінням.

    – А як буде відбуватися сам процес освячення пасхального приношення – пасок, яєць та інших страв?

    – В залежності від місцевих умов – богослужіння відбуватиметься при зачинених дверях, хресна хода довкола храму здійснюватиметься знов же з дозволеною кількістю учасників,  освячення та окроплення свяченою водою пасхального принесення буде звершено після служби. Головне, щоб на церковному подвір’ї чи за воротами не було скупчення людей. Ми закликали вірян приходити групами до десяти чоловік. Також запропонували людям, щоб вони групувалися по 5-6 осіб, а хтось один привозив кошики на освячення.

    Встановлено також у позабогослужбовий час не відмовляти мирянам, які індивідуально прийдуть до храму з релігійними потребами, у їх задоволенні. Настоятелям парафій, керівникам монастирів забезпечити, там де є можливість, протягом святкових днів, особливо в суботу 18 квітня та в неділю 19 квітня, перебування у храмі одного чергового священнослужителя для індивідуального спілкування з парафіянами та задоволення їхніх релігійних потреб.

    Крім того, дозволено проведення освячення великодніх страв біля місць проживання – на вулиці поруч із будинком чи на подвір’ї, з дотриманням «соціальної дистанції», але не слід допускати їхнього скупчення та контролювати дотримання загальних норм карантину

    – А як буде звершуватися служба виносу Плащаниці?

    – Я вже пояснював, як буде організовано хресну ходу на Великдень, а ось обнесення Плащаниці буде здійснюватися в самому храмі, або з обходом навколо храму у складі тих, хто бере участь у відповідному богослужінні та з дотриманням «соціальної дистанції». А, взагалі, кожен священик буде виходити з місцевих умов.

    – Як у цьому році буде організовано відвідування кладовищ у зв’язку з пандемією?

    – По-перше, що Радониця, коли згідно церковного Уставу поминаються померлі на кладовищах, цього року припадає на час великої вірогідності зараження вірусом, тому відвідання священнослужителями і мирянами кладовищ у поминальні дні після Великодня та звершення на них заупокійних молитов, згідно рішення Священного Синоду, переноситься на Троїцьку батьківську поминальну суботу (6 червня 2020 р.). В той же час, віряни можуть приносити до церкви панахиди на поминання протягом дня, якщо священик перебуватиме в храмі визначений час. Але про це слід повідомити парафіянам заздалегідь.

    – Влада радить Церквам організувати богослужіння у форматі онлайн-трансляції. Чи організовується подібне охоплення віруючих у єпархії? 

    – Онлайн-трансляція не може замінити перебування на богослужінні в храмі, але в даному випадку вона слушна. В нашій єпархії онлайн-трансляція богослужіння достатньо успішно організована митрофорним протоієреєм Михайлом Шевчуком, настоятелем парафії Різдва Івана Хрестителя, у Смілі на Черкащині, а також ієреєм Юрієм Потикуном, настоятелем Свято-Покровської парафії в с. Лиман на Харківщині. Це, звичайно, дуже мало, але в більшості парафій немає такої змоги.

    Але… Літургія – це євхаристія, тобто приготування Тіла й Крові Христових для причастя і саме причастя, без чого віра не може бути повноцінною. А причащаються люди рідко, головне, щоб «відстояти» літургію. А для чого, людина не може й пояснити. Тому таким людям підійде і онлайн-трансляція. Але ж через комп’ютер причастя не можна прийняти! Треба не забувати, що людина постійно повинна працювати над спасінням власної душі, а як вчать нас святі отці – поза Церквою спасіння неможливе.

    Звичайно, ці тимчасові заходи поставили нас, християн, у складні умови, коли ми не можемо відвідувати храми Божі. Господь казав: «Настане час, коли не будуть поклонятися ні на цій горі, ні на іншій, а лише в душі. Бо це і є справжнє щире поклоніння». І така нагода настала. Час побачити, як ми вміємо шанувати Господа не в храмі Божому, а в тому, що створили у власній родині. Давайте молитися (але направду, а не на словах), вдома всі разом – і батьки, і діти, адже сім’я, за висловом апостола Павла, це мала церва. Христос сказав: «Де двоє, або троє зібралися в ім’я Моє, там і Я посеред них» (Мт., 18:20). А саме в сім’ї люди й збирають по двоє та по троє. А чи в багатьох сім’ях налагоджено спільне моління? Чи в багатьох сім’ях разом моляться і батьки, і діти? Отож бо!

    Як і в суспільстві переважає споживацьке ставлення до життя, таке ж ставлення і до церви – головне подати записку з іменами і нехай молиться священик, а ми займатимемося своїми справами. Церкву перетворили на таке собі бюро послуг. Тому зараз появився унікальний шанс створити в себе вдома малу церкву як сходинку до соборної молитви в храмі, якої ніщо замінить. Треба навчитися дивитися правді в очі і зустрічати випробування із смиренням, а ще просити Господа зберегти нас і наших рідних від зла.

    І пам’ятати, що ніякі онлайн-трансляції не замінять участі в Божественній літургії в храмі. А тим паче, по комп’ютеру причастя Тіла й Крові Христових не отримаєш. А це головне в житті віруючого християнина.

    – Ми бачимо, що світ потрясають різноманітні лиха і, першою чергою, віруси – вже були і свинячий, і курячий і інші, що викликають гострі респіраторні захворювання і від яких гине дуже багато людей. Чи може Церква скористатися із нинішнього досвіду вимушеного використання технічних засобів зв’язку у богослужбовій практиці?   

    – Гадаю, що набутий досвід в умовах виживання під час коронавірусної епідемії багато чого нас навчить, але вже зараз треба богословам зайнятися вивченням процесів, які відбуваються в церковному житті. Але перш за все, треба навчитися виконувати рішення Церкви, яка уособлюється, перш за все, Священним Синодом і Предстоятелем Церкви. Рішення священноначаллям прийняте і його треба виконувати. Якщо Предстоятель закликає віруючих залишатися вдома на Великдень, то так треба й вчиняти. Ми всі побачили на прикладі Київо-Печерської лаври Московського патріархату, до чого призводить гординя. В цій ситуації добре зроблять і ті, хто піде до храму, і ті, хто лишиться вдома, особливо люди старшого віку й діти.

    Звичайно, небезпека дуже велика і ризик заразитися теж великий. Збільшується кількість хворих і тих, хто помер. Тому нам треба бути дуже обережними, щоб не давати епідемії поширюватися, а це можливе за умови, що ми будемо неухильно дотримуватися тих рекомендацій, що до нас доводить влада і Церква.

    Зараз головне не геройствувати, а турбуватися про ближніх. Якщо ти не боїшся заразитися сам, то це твоє право, але бійся того, щоб через тебе не постраждали інші. І в цьому допомагає режим самоізоляції. Ми повинні з гідністю пройти це випробування. Митрополит Епіфаній сказав: «Хіба Бог не знає про всі наші нинішні страждання і випробування? Хіба Бог не має сили і влади змінити все це? І знає Він, і владу має, але допустив Він всі ці випробування з благою для нас метою». Можу сказати, що наші священики поводять себе відповідально, роблять все від них залежне, щоб знизити ризик зараження серед парафіян.

    – Що б  Ви ще хотіли сказати віруючим?

    – Побажати всім, хоч із Церкви й намагаються у ЗМІ зробити ледь не головного винуватця поширення коронавірусу, все ж не піддаватися зневірі, а пам’ятати, що Пасха – це свято Воскресіння Христового. Це свято має відношення до кожного  віруючого. Хочу побажати кожному християнину, незалежно від того, зустріне він Пасху в храмі, біля храму чи вдома, щоб він відчув радість Воскресіння Христового і на торжествуючий виголос: «Христос воскрес!» із повнотою свого серця відповів: «Воістину воскрес!» І ще хочу додати – час вимушеної ізоляції слід провести для духовного збагачення себе особисто і власної родини.

    Бесіду провів протоієрей Олександр Горай, голова відділу в’язків із громадськістю єпархіального управління Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ.

  • Де немає любові – там немає істини

    Де немає любові – там немає істини

    (З архіву архієпископа Харківського і Полтавського Афанасія Шкурупія)

    Бесіда з преосвященним Афанасієм, єпископом Харківським і Полтавським УАПЦ, про взаємостосунки Церкви й Держави, складні суспільні й духовно-моральні проблеми, що спіткали Україну на початку третього тисячоліття та шляхи духовного оздоровлення українства.

    Ця бесіда прозвучала у травні 2011 року на Полтавському обласному радіо ТРК «Лтава» та була надрукована у всеукраїнській газеті «Добродій», але проблеми, висловлені тоді, так само актуальні й сьогодні.

    – Владико, Церква відділена від держави, але ж знаходиться в державі, її повноту складають громадяни цієї держави, які живуть, перш за все, її життям. Як узгоджується життя оцерковленої людини з її життям у суспільстві? Церква й Держава – як вони узгоджуються між собою?

    Архієпископ Афанасій: Дійсно, є держава і є людина в цій державі. І кожна людина має свій, лише їй властивий характер, світогляд, певні критерії поведінки і т. ін., але по своїй натурі кожна людина релігійна, навіть та, яка заявляє, що вона в Бога не вірить, бо навіть таким чином вона визнає, що Бог є. В усі часи, навіть найдревніші, людина вірувала в існування надприродної сили, поклонялася різним богам, згодом прийшло усвідомлення того, що є тільки один Бог, Отець Вседержитель, Який створив світ і все в ньому.

    Звичайно, до цього часу ще зберігається і язичництво – віра в багатобожжя чи ідолів, зокрема і в Україні є сили, які намагаються відродити язичництво, але омана на те й омана, щоб, так чи інакше, вона показувала й проявляла свою руйнівну дію.

    Але мова про те, що в нинішній Україні, не зважаючи на віяння секулярного часу, домінуючою залишається віра християнська православна, представлена трьома найбільшими гілками – УПЦ МП, УПЦ КП та УАПЦ. (…..) В той же час, серед греко-католиків дуже сильний патріотичний чинник, який приваблює до себе багатьох і в Великій Україні. Але й сама Україна розділена на дві світоглядні половини – одна тяжіє до т. з. «руського міра» і тримається УПЦ МП, бо вона є частиною Російської Церкви, а друга – з року в рік утверджується в своєму національному визначенні і тримається УАПЦ, УПЦ КП та УГКЦ, як представниць саме української духовної ідентичності. Є ще й третя частина – різноманітні протестантські й харизматичні рухи та об’єднання, що прийшли до нас із Заходу, привнесли в наш духовний світ чужі нам цінності, погляди, багато з них, прикриваючись іменем Христовим, в основу своїх вчень ставлять досягнення матеріального достатку, а не духовне вдосконалення й спасіння, що є основою православ’я. Наші ж люди, вирвавшись із матеріальних та моральних обмежень, які існували в радянські часи, нині захопилися збільшенням свого добробуту, накопиченням статків, а значна частина їх просто виживанням в нинішніх тяжких умовах життя. Але все ж, маючи тяжіння до Бога, шукають віри саме в полегшеному варіанті, яка, до того ж, у перспективі обіцяла б досягнення різноманітних матеріальних благ. Таким чином протестанти й перетягують на свій бік усе більше й більше громадян – це і є ота безодня омани, яка, користуючись розділенням у православ’ї, засмоктує духовно нетривких. І тому громадянам України дуже нелегко в такій ситуації, адже на розмивання нашої національної ідентичності, віками виробленої православної традиції, яка протягом тисячоліття була основою буття народу, зараз кинуто потужні сили й фінансові та матеріальні засоби, проти яких нам, православним, дуже важко протистояти.

    Власне, Православна Церква в наші дні стала чи не єдиною перепоною на шляху розбещення суспільства, його сповзання в моральну деградацію, перетворення в щось аморфне, яким можна маніпулювати залежно від чиїхось уподобань і потреб. Православна Церква єдина протистоїть політиці споживацтва, яке все більше захоплює українське суспільство і може привести навіть до державної катастрофи.

    Час, в якому ми живемо, страшний тим, що ті, хто й раніше володів усіма багатствами, втративши відчуття будь-якої міри й межі і, як пророкував преподобний Ніл Мироточивий (старець Афону), поставили собі за мету: «нагромадження капіталу, щоб ще більше здобути майна» й зараз нещадно грабують народ.

    Старець писав у своїх пророцтвах, що «до середини ХХ-го століття народ (Землі) стане мінятися до невпізнанності… розум помутніє від пристрастей тілесних, і все більше будуть посилюватися нещастя й беззаконня. Світ тоді стане невпізнанним, вид людей зміниться і неможливо буде чітко розрізняти чоловіків і жінок через безсоромність в одязі й у формі волосся на голові. Ці люди здичавіють і будуть жорстокими, як звірі. Не буде поваги до батьків і старших, любов зникне. Пастирі ж християнські стануть самолюбивими, зовсім не розрізнятимуть правого від лівого. Тоді мораль і передання християн і Церкви зміняться. Скромність і духовна чистота в людей щезнуть і будуть панувати блуд і розбещеність. Обман і грошолюбство досягнуть найвищого рівня, блуд, перелюбство, неприродні стосунки, таємні діла, крадійства й убивства стануть панувати в суспільстві». Що ж, ми можемо нині лиш констатувати, що слова старця зі святої Гори Афон збулися – сережки й кільця в носах, губах, вухах, пупах, навіть жінки в татуюванні, чоловічих штанях, поголовно п’ють спиртне, палять цигарки, гидко лаються і, взагалі, втрачають жіночність.

    – Який вихід із цієї ситуації ви бачите? Що може зупинити деградацію особистості й суспільства в цілому?

    Архієпископ Афанасій: Тут великого значення набуває голос совісті, а в релігійної людини він звучить особливо сильно, тому що совість релігійної людини не тільки пробуджена, а й вихована Євангелією, й така людина перебуває, я б сказав, у своєрідній духовній симфонії, що зливається в один голос. Домінує, звичайно, голос Євангелії, бо це голос Самого Господа, тому що наша совість значним чином пошкоджена різними негативними умовами суспільно-політичного життя,  причинами особистісного характеру. Здебільшого так виходить, що людина пристосовує свою совість до тих чи інших обставин, щоб почуватися в них комфортно (це нині особливо модно), а ми знаємо, що в такому випадку совістю людині доводиться крутити туди-сюди, як флюгером. Саме через ці пошуки комфортності, очевидно, наші люди й від православ’я стали відходити, адже віра православна, власне, важка – треба багато молитися, строго постувати, вистоювати більше двох годин на богослужіннях, вести благочестиве життя, що в нинішніх умовах, коли догоджання череву та розваги поставлені на перший план, теж непросто, й т. ін.

    Але ми маємо Євангелію – своєрідний духовний кодекс життя, залишений людству Ісусом Христом, і ми, православні християни, повинні свої дії, свою поведінку, а вона залежить від нашої совісті, узгоджувати з євангельською наукою, перевіряти самих себе в світлі цього кодексу, наче на рентгені. І саме цим духовним рентгеном – Євангелією ми й будемо висвітлювати всі пороки, які пристрастями, як метастазами, руйнують наші душі. Тільки Євангелію треба розуміти не так, як того хоче наша гординя й самолюбство, пристосовуючи до власних уподобань, а так, як визначив Господь, адже кожна притча, кожне висловлювання Господа, – то настанова, згідно якої нам слід діяти в тих чи інших життєвих умовах.

    Скажімо, врятував Ісус блудницю від смерті й сказав їй: «Іди й більше не гріши». Що тут незрозумілого, якщо взяти до уваги, що нині блуд вже став ледве не нормою життя? Або сказане кровоточивій: «Віра твоя спасла тебе», адже вона була глибоко переконана, що: «Тільки торкнуся до краю одежі Його й одразу ж зцілюся». Або інше, що стосується нашого духовного набутку: «Не розсипайте перла свої перед свинями, бо потопчуть, а, обернувшись, і вас розірвуть».

    Тому справді віруюча людина своє життя співвідносить із основоположною для себе моральною цінністю – євангельською наукою спасіння, бо вона такою є насправді. На жаль, більшість людей є віруючими тільки по неділях і то, доки перебувають у храмі, а вийшовши з нього, навіть не перехрестяться, коли це потрібно. А християнин скрізь повинен бути християнином – і в храмі, і вдома, і на роботі, й на вулиці…

    Скрізь, розумієте? І якби так було, то ми б жили зовсім в іншому духовно-моральному середовищі – здоровому, цілісному, з високими духовними пориваннями, а тільки це, якщо хочете, є рушійною умовою творчого поступу як людини, так і суспільства в цілому. Без цього жодне суспільство, а, відповідно, й держава розвиватися не можуть, наступає занепад і його наслідок – крах. Як не прикро, але ми нині переживаємо саме такі часи.

    – Тобто, ви хочете сказати, що відокремлення Церкви від Держави є помилковим?

    Архієпископ Афанасій: Не зовсім так, тому що держава і її влада, як інструмент, що зберігає її існування, в будь-якому випадку завжди залишатиметься найвищим інститутом суспільного об’єднання і коли Церкву й державу поєднати, то в умовах України остання буде використовувати Церкву як один із засобів свого впливу на суспільні процеси й згодом це переросте в репресивний конгломерат. І все ж, шукати точки дотикання між обома треба. Хоча б із того погляду, що кожна людина в сутності своїй релігійна і саме через це державній владі, якщо вона хоче дбати про розвиток держави, про міцність усіх її інститутів, а найбільше про високий морально-етичний стан суспільства, без чого досягти цієї мети неможливо, слід подбати про таку симфонію, тому що вона залежить більше від держави, ніж від Церкви.

    – Ви піднімаєте питання симфонії відносин між державою й Церквою, але ж це тема більше російська, ніж українська. Ми живемо в більш європейській демократичній системі і, в будь-якому випадку, в нас утверджується демократія, яка вже випробувана на Заході. А демократія вимагає задоволення як політичних, так і релігійних почувань громадян демократичної держави. В ряді конституційних прав одним із головних чинників свободи стоїть і свобода віросповідань. Як цей чинник узгодити з симфонією відносин між державою й Церквою? Та ще й з такою кількістю конфесій!

    Архієпископ Афанасій: В тому й полягає вся складність ситуації. Україна опинилася між двох вогнів, у яких може й згоріти. З одного боку – Західна Європа, де християнські цінності, власне, здебільшого декларуються, а насправді панує політика споживацтва і вседозволеності, яка вже міцно всоталася в душі європейців, але ж так само все владніше вона опановує душами й наших людей. А з другого боку Росія, яку впевнено опановує іслам. Тут нічого немає дивного, бо Росія повертається на «круги своя» – відновлюється її ординська суть.

    До речі, ідея «руського міра», яку висунув і намагається впровадити в життя Московський патріарх Кирило, виконуючи завдання російських правлячих кіл, якраз і є, мабуть, найголовнішою ознакою того, що ця Орда поки що не в змозі відновити територію свого поширення в ХІІІ столітті, хоча наполегливо прагне зробити це як світськими, так і церковними ідеологічними засобами.

    Тільки сліпий не бачить того, що маховик перекроювання карти світу вже запущено і його руйнівна сила набирає все потужніших обертів.

    А на нашій із вами землі розгорнулася справжня битва за оволодіння найбагатшими у світі землями, бо у найближчий час продовольство вийде на перший план, обійшовши нафту й газ, а хто володітиме українським чорноземом, той володітиме світом.

    Коли подивитися на історію, то нас увесь час прагнули завоювати. Війна проти українців ведеться вже давно, особливо страшних обертів вона набрала в минулому ХХ столітті – державні перевороти в лютому та жовтні 1917-го року в Росії, якій належала й Україна, т.з. громадянська війна, голод 22-24 років, колективізація, репресії, голодомор 32-33 років, голод 47-го, Друга світова війна, яка особливо жорстоко понищила саме нашу землю, придушення сталінським режимом національно-визвольної боротьби, що розгорнулася на західно-українських землях з 1939 року й тривала аж до 1959-го, тотальна русифікація в 60-70-их роках, яка нанесла нищівного удару по основі будь-якої нації – мові, культурі. Все це забрало з життя, вирвало з лона Вітчизни десятки мільйонів кращих її синів і дочок. За даними ЮНЕСКО, якби не всі ці біди, спрямовані на вигублення роботящого й глибоко віруючого народу, то нас би нині в одній Україні проживало б більше 120 мільйонів. Уявіть собі, яка це потуга і яку б роль ми відігравали в світі!

    В наш час ця політика продовжується особливо підступними методами, в яких важко когось і звинуватити, бо все діється, начебто, саме по собі через економічні кризи, що трусять увесь світ, проникнення різноманітних субкультур, які не рахуються з традиціями народів, ламають моральні перепони, які раніше стояли на сторожі духовно-морального здоров’я нації, граючи на тяжінні людини до тілесної насолоди й вдоволення різноманітних пристрастей.

    Але, коли придивитися уважніше та проаналізувати безпристрасно, то побачимо, що в кінці минулого століття чомусь саме в Україні відбулося неоправдане страхітливе руйнування однієї з найпотужніших економік в Європі й у світі, збудованої тяжким трудом наших дідів і прадідів, фактичне знищення села й селянства як джерела й опори української нації – її мови, культури, побуту, історії, самого духу українства, який роз’їдає політика споживацтва та вседозволеності, що безугавно насаджується в уми молодого покоління, тотальне його споювання спиртним, розбещення духовне й тілесне, ідеологічне одурманення, вигублення за допомогою прищеплення аморальності, а також використанням медицини, продуктів харчування, наркотиків і так далі. Останнього нищівного удару по нашій нації буде нанесено найближчим часом, коли спішно розпродають основне наше багатство – землю, адже спочатку за безцінь у селян скуплять свої багатії, а потім вони втридорога спродають її зарубіжним корпораціям. Тобто, засобів, які застосовуються для знищення нашого народу й заволодіння його благодатною землею, так багато, що їх і перерахувати годі.

    В цьому ж ряду стоїть і насаджування протестантизму та інших ворожих українському духу новітніх окультних та неоокультних віровчень, які, окрім духовного відчуження, а що страшніше – зомбування, моральної деградації нічого доброго людині не дають. Але владна верхівка, фінансові «мішки», які все прибрали до своїх рук, і надалі будуть цьому сприяти, бо їхні фінансові рахунки знаходяться в зарубіжних банках, власниками яких якраз і є ота світова група, що намагається підкорити своїй владі й нашу багатостраждальну Україну.

    Наша Вітчизна знаходиться в страшній біді, але шлях виходу з неї один – лікування душі й серця кожного, тому що революції тут не допоможуть. Оця, як на здоровий глузд, ненормальна ситуація, коли на українських теренах, користуючись невіглаством людей в духовних питаннях, розкошують тисячі «пастирів», керівництво яких знаходиться закордоном, біди від нас не відведе.

    Навпаки, заводитиме ситуацію в глухий кут. І чи виберемося ми з нього? Адже прийшли вони в наш дім аж ніяк не з добрими намірами, для чогось їх сюди засилають міжнародні центри, вкладають у ці проекти великі гроші. А ці центри якраз і управляють розвалом України та вигубленням нашого народу. Не дивуйтеся з моїх слів. Це не вигадка. Це страшна й жорстока реальність, яку всі бачать, розуміють її звірину суть, але переважно мовчать, або й беруть участь в її реалізації.

    Через це, мабуть, у вирішенні цієї проблеми, яка в одночасся постала перед нашим народом, зацікавлені тільки традиційні Церкви в Україні – православні та ще Греко-католицька, як Церква суто українська. Власне, в тотальній продажності, яка роз’їдає совість частини нашого суспільства, тільки їм це й під силу.

    – Але яким чином? Адже в Україні діє один із найлояльніших у Європі, стосовно релігії, законів про свободу совісті та віросповідувань, який дає широкі права в організації та діяльності релігійних організацій.

    Архієпископ Афанасій: Навіть у європейських державах, де демократія на висоті (добре це, чи погано, то інша розмова), до такого маразму, як у нас, не дійшли. Найдеструктивніші секти, яких в інших країнах офіційно не визнають і навіть переслідують за їх згубну діяльність, в нашій державі і реєструються, і вільготно себе почувають, ще й допускаються до роботи з молоддю та дітьми. В той же час, скажімо, автокефальну православну громаду зареєструвати не так просто. А знаєте чому? Бо автокефальна Церква – це Церква українського народу, яка, окрім спасіння душ людських, ще стоїть і на твердих державницьких позиціях, бо по іншому й бути не може, адже наша Церква є душею народу, по своїй суті вона українська, а в найвпливовіших українських політичних сил зовсім протилежні погляди на долю і народу українського, й самої держави. Це і є найголовніша причина того, що в нашій державі продовжується вакханалія всього, що ослаблює й нищить державний устрій шляхом нищення економіки, відсутності національно-державницької ідеології, без чого державу збудувати просто неможливо, а, відповідно, вже двадцятий рік панує бенкетування в час чуми.

    Людині нав’язали ідеологему того, що вона тільки сама може про себе подбати, але при цьому тримають на короткому фінансовому повідку, щоб вона чогось і досягала, але щоб і не занадто, щоб їй увесь час праглося більшого достатку. А скуштувавши солодкого плоду достатку, людина вже не захоче повернення до попереднього життя. Тобто, людина буде постійно зайнята облаштуванням свого життя. А коли так, то їй буде вже не до молитви, їй, після шестиденних клопотів і часто виснажливої праці, які здебільшого супроводжуються роздратуванням, гнівом, лайкою, обманом, приниженням і т. д., тобто постійним проявом зла, хоча б якось відпочити від цього всього в неділю десь на природі, чи в ресторані, чи ще якимось чином, або просто відіспатися.

    Тому, знов же таки, як сказав преподобний Ніл, так і є: «Наскільки стануть люди злі діла творити, настільки будуть на них находити й усілякі біди. Люди, чим більше на них будуть находити біди, тим більше будуть творити зла». Це ми маємо зараз в Україні. Нинішні православні християни вже не вірують в істинне Слово Боже, бо не знають Його, а до церкви ходять, тому що: «наші батьки тут хрестилися, і ми теж». Оце й уся віра.

    Та й потім, гонитва за збагаченням вихолощує з душі високі почуття, в людини не вистачає часу для роздумів про божественне, а тим паче віддавати щонайменше половину дня для участі в божественній літургії, під час якої ще треба й стояти. Я часто наголошую на тому, що православна віра спасіння нелегка, часто пов’язана з різними незручностями, особливо тілесними, та, власне, й моральними, адже за стінами храму життя вимагає від людини зовсім протилежних і поведінки, й душевного стану. Тому, особливо на початку, людина наче б як роздвоюється, не може одразу причалити до гавані спасіння, а священику в цей час не до неї, не до її душевних поривань, переживань, не до крику зраненої й змученої душі. Я вам скажу, що більшість священства навіть не розуміють і не тямлять, що робити з такими людьми, як повести себе і як говорити з ними так, щоб вони розкрили свою душу, часто затиснену, закам’янілу від образи, болю, горя… Адже до Бога, до Його дому – храму й приходять здебільшого тоді, коли стається якесь нещастя, біда чи горе, чи душу терзають тяжкі сумніви.

    Але правда також і в тому, що часто люди, які приходять до церкви за душевною розрадою (ще не за вірою!), звикли до світського комфорту, тому в православному храмі їм спочатку й незатишно. Тим паче, нам слід завжди пам’ятати, що будь-яка людина прагне хоч якогось прихистку для своєї душі, тепла, любові та й просто звичайної уваги. Світ, в якому ми живемо, нині страшний і жорстокий, навіть у своїх родинах, здебільшого, люди не мають не те, що любові й тепла, а навіть звичайного розуміння й співчуття. Тому, не знайшовши цього й у храмі Божому, людина потрапляє в тенета якоїсь секти. А вирватися звідти вже не так просто! Так обплетуть, так оближуть єлеєм облесливості, так задурманять, а коли треба, то й залякають, що вже людина, як той лин у ятері – навіть не борсається. Хоча багатьох туди приваблюють співи, приємні розмови та й Біблія читається, псалми, до того ж і гуманітарку роздають, буває, що й матеріально допоможуть, правда, перед тим десятину (справжню, а не уявну, як у православній церкві навіть поставлена свічка за гривню вже вважається пожертвою) щомісяця обов’язково відберуть. Забувають тільки люди, що приємне проведення часу не дає спасіння душі. Навпаки, втягує її в погибель. Тому зло й нарощує свої оберти, захоплюючи все більше духовного простору. Я вже не кажу про світський.

    Преподобний Ніл Афонський Мироточивий це передбачав, коли писав у своїх пророцтвах: «Багатопридбання буде обтяжувати почуття людини, буде робити нечутливою до свого спасіння, щоб вона від численності тілесних турбот не могла відчувати спасіння. Тобто, люди не будуть відчувати ні бажання вічного майбутнього життя, ні страху вічного осудження».

    Взагалі, запитайте православну людину, що таке спасіння, то вона не зможе вам цей термін пояснити, тому що не знає предмета своєї віри. Люди ходять до церкви, але перебувають у цілковитому невіданні, для чого це роблять. Пояснення на кшталт, що «душа моя заспокоюється» чи «мені на богослужінні стає краще», не є предметом віри. Душу можна заспокоїти і в розмові з близькою людиною. А участь у богослужіннях повинна бути осмисленою, людина повинна знати й усвідомлювати, що глибину православної віри, якої не має жодне із новітніх віровчень, навіть якщо вони прикриваються християнством, можна пізнати лише опановуючи покаянням як головним знаряддям спасіння. Тільки православна Церква є Тілом Христовим, в якому й досягається людиною спасіння в життя вічне. Але людей цьому треба навчати, а батюшкам часу не вистачає, бо й самі зайняті виживанням. І якщо цієї проблеми не вирішити, то ми остаточно втратимо свій вплив на суспільство. Адже величезні, розмальовані і в золоті, але порожні церкви й собори духовно націю не збагатять, а зло саме по собі не зникне.

    – Тоді виникає цілком закономірне запитання – чим же тоді займаються православні Церкви, якщо їх віруючі не мають поняття про найголовніший постулат своєї віри – спасіння душі у вічне життя, тобто безсмертя? Адже Христос саме й проповідував безсмертя, закликаючи: «Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!»

    Архієпископ Афанасій: Ви знаєте, розтлінний дух нинішнього часу проник і в саме серце православного середовища – Церкву Христову. В переважній більшості своїй архієрейство й священство живе більше світським життям, ніж церковним, просто відбувають свої службові обов’язки, а увесь інший час займаються власними справами, часто далеким від духовності й священицького сану. Люди це бачать, відчувають і тому шукають, де є віра не тільки на словах, а й у душі й серці перш за все тих, хто її проповідує. Як в Євангелії сказано: «Жнив багато та женців мало». Саме так і в нас нині – жниво підійшло велике, а справжніх жниварів не вистачає. Вірніше буде сказати, що жниварів накинулося на Україну, як того вороння – безліч, але не для того, щоб вирощувати, а щоб розтягувати вже вирощене. Але Україна – православна держава й іншою бути не може. Тому всі поспішають її переробляти, щоб побільше урвати, але ніхто не має наміру будувати. Ось і ламають уже двадцять років.

    А треба було робити все з великою обережністю й раніше, а зараз тим паче, адже ми наче на пороховій діжці – достатньо однієї необережної іскри, щоб усе вибухнуло. І знову піде ламання, руйнування…

    Християнство ж преображає, а не переробляє, тим паче не ламає, воно будує, увесь час перебуває в творчому розвитку, поступі. Будівник повинен розуміти, що все, що відбувається, те до кращого, а коли він цього не враховує, то стає руйнівником і, які б високі наміри він не мав, але доброго врожаю не збере.

    Зараз Україна, як ніколи,  потребує істинного православного священства, пастирів більше духу, а не букви, бо тільки той, хто сам живе в Богові, може навчати в істині, тільки такий священик може зрозуміти душу кожного і зуміти спрямувати вірною дорогою.

    На жаль, ми маємо переважно виконавців церковних треб, а от справжніх опікунів душ людських обмаль. А все тому, що, з одного боку, за радянських часів перервана духовна традиція, а з другого – сучасна молодь, яка приходить у духовні семінарії, не виховується в любові ні вдома у сім’ї, ні в школі, ні, тим паче, в церковних навчальних закладах. Ось і приходять вони на парафії звичайними молоденькими чиновничками. Є, звичайно, винятки, але на винятках ситуації не зміниш.

    Тому так і складається, що ми в Україні більше займаємося політикою, а не спасінням душ людських, адже люди цього найбільше потребують, нині це особливо гостра й болюча проблема суспільства. А ми впустили в Церкву політику і вважаємо, що так і треба, що це й завдання наше – допомагати тій чи іншій політичній силі перемагати. Але ж Церква – не політичний клуб за інтересами, не зібрання гордовитих і пихатих у своїй гордині та далеких від істини життя політиканів! І тому й заплуталися, обізлилися, перебуваємо в страшній гордині й самолюбуванні.

    Але скажіть мені, як може розкрити душу, особливо заблукалої в нетрях пристрастей людини, той, хто сам в усьому заплутався – і в правді, й в обмані, той, хто сам перебуває в гордині й самолюбстві, і, що страшніше – в самолюбуванні?

    Розпізнавати в собі цю біду й подолати її може допомогти нам тільки Бог, тому до Нього й треба звертатися: «Господи, допоможи, дай сили перемогти мою гординю, щоб завжди стояти перед Тобою в покорі й смиренні!» Але жити в смиренні й терпінні ніхто не хоче, нині це не престижно. В той же час від людей цього вимагаємо, а самі не робимо. Люди бачать цей обман і не йдуть до нас. Ось у чому трагедія священства, ось чому люди стали глухими до заклику Господа: «Покайтеся…». Перед ким – перед тим, хто сам живе без покаяння? Ви скажете – перед Господом. Але людина перед собою бачить перш за все священика, а вже потім думає про те, що стає на суд перед Самим Господом. Тому в нас і не відбувається ні покаяння, ні переосмислення життя. Каятися ж і переосмислювати своє життя треба кожному з нас, а ми вперто продовжуємо свою правоту ставити на чолі всього, забуваючи при цьому, що правда Божа зовсім не та, що наша.

    – В чому ж полягає правда Божа?

    Архієпископ Афанасій: Правда Божа… Згадаймо епізод з Євангелії, коли до Христа прийшов багатий юнак і запитав про те, як йому спастися. Христос сказав йому, щоб він роздав своє майно злиденним і йшов за Ним. Юнак засмутився й відійшов від Ісуса, бо йому хотілося солодко їсти, м’яко спати і, в той же час, спастися. Ось вам приклад правди людської і правди Божої.

    Як часто ми міняємо Христа на земні блага, забуваючи, що Він сказав: Мене переслідували, то переслідуватимуть і вас. Зараз же настали такі часи, що кожен дбає, перш за все, про себе самого і тільки про себе самого. Тим паче, коли йти за Христом, Якому ніде було й голову прихилити, тобто й себе приректи на те, щоб труднощі земні прийняти за блага і за це дякувати Богу, радіти й ніколи не впадати у зневіру, адже ти безпосередньо із Самим Господом!

    Та на такий життєвий подвиг в ім’я Ісуса здатна лише людина, серце якої переповнене любов’ю. А Ісуса Христа переслідували саме за любов. В любові ж істина. І там, де немає любові, або любов вибіркова – це наші, тому ми їх любимо, а це не наші, то ми їх зневажаємо й ненавидимо, там немає й істини. А немає істини, то немає й благодаті. Великого розуму, щоб це зрозуміти, не треба. Христос чітко висловився: «Нову заповідь даю вам – любіть один одного, як Я вас полюбив». І ще сказав: «Любіть і ворогів своїх, бо яка вам нагорода, якщо ви любите тих, хто вас любить».

    Ось як вчить Господь – ворогів любіть! А які вороги православні для православних та ще й одного народу? В той же час саме така ворожнеча й виховується в українському суспільстві стосовно нашої Автокефальної Православної Церкви. Чому? Тому, що ми Церква українська на ділі, а не на слові. А ще тому, що забираємо, відповідно, частину треб, пожертв, тобто зменшуємо в іншої, домінуючої конфесії частину її прибутків. А це для неї святе! Не слово Господа – любіть один одного, а гроші, політичні уподобання, прагнення на всіх і на все впливати, тобто владарювати, ось їхня визначальна домінанта.

    Христом прикривають власні політичні й бізнесові інтереси. Але ж той, хто прийшов до храму, прийшов до Христа, до нового життя, до вічного життя, тоді хто ви такі, щоб перекривати людині, яка шукає спасіння, дорогу до нього? Адже в омані, розбурханих пристрастях, церковному політиканстві спасіння немає, а лиш одна погибель. А людина прийшла до Бога в храм, покаялася і Господь сказав їй – йди і більше не гріши. Ви ж штовхаєте її на нові гріхи – протистояння, озлоблення, обману, фанатизму і цим творите розділення не просто між віруючими, ви творите страшний злочин розділення єдиного народу й, навіть, у сім’ях та родинах. Хто ж ви тоді є? Пастирі, пастухи отари Христової, чи вовки в овечій шкурі, що забралися до отари, щоб дерти з овець їхню шкуру та гнати туди, де вам вигідно?

    Але, що цікаво – ті, що переслідують, скажімо нас, хто щиро, а хто використовуючи складний момент в українському православ’ї чи й просто відстоюючи власні інтереси, вважають, що таким чином служать Богу й відстоюють істину. Хоча, коли чесно, то не розуміють і самі, в чому ж суть тієї «істини» і де там правда, бо так уже забрехалися, так далеко зайшли в потемки обману й омани, що вийти звідти навряд чи вже й зможуть. Це небезпечна ситуація, з якої слід негайно виходити, доки вона не знищила й усіх нас, адже, як вчать отці Церкви, батьком зла – малого чи великого, є диявол, а ті, що чинять діла диявола, є його синами.

    Тому нам треба бути мудрими, як змії, й невинними, як голуби. Ці слова із Священного Писання важко сприйняти не лише для розуміння, але й втілення в життя. Спробуй бути мудрим й одночасно невинним, добросердим, поєднати змія й голуба, не дратувати своїх переслідувачів і в той же час мужньо все терпіти і бути милостивим, на зло не відповідати злом, а спалахи зла намагатися гасити своїм добром і любов’ю. І при цьому зберігати свої переконання і відстоювати їх.

    Чи задумуємося ми над тим, ким для нас є Христос, яке місце Він посідає в нашому серці й у нашому житті? Так, кожен знає, що Христос – Бог. Але який Бог? Рідко хто над цим замислюється. А Христос є Богом любові. Любов же є радістю і блаженством для людини. Тоді виникає зустрічне запитання – якщо наш Бог є Богом любові, то чому нині так мало любові й так багато зла?

    Відповідь лежить на поверхні, але більшість людей через свою гординю й самолюбство не хочуть її сприйняти, а, відповідно, й усвідомити, бо це зачіпає внутрішнє егоїстичне «Я». А відповідь дуже проста – не та людина, яку сотворив Бог і яка була досконалою від самого початку, а нинішня, яка вступила в суперечку з Творцем, зрадила Його і стала великою грішницею, все далі й далі відходить від любові й поринає в зло. Пояснення цієї біди ми знаходимо вже в євангельській історії.

    В країну Гадаринську прийшов Христос – Бог, Який став Людиною, взяв на себе всі гріхи людини, щоб її спасти і, врешті, померти за цю людину на хресті. Скажіть, чи може бути якась любов вища за ту, що надихнула померти за страшного грішника? Але потім ще й воскреснути, щоб воскресити й цього грішника! І ось такий Бог любові зустрічає одного чоловіка. Правда, в цій розповіді є одне уточнення – «зустрів Його один чоловік із міста».

    Зауважте – із міста! Чому таке уточнення? А тому, що міська людина здебільшого розбещена, хоча моральна деградація вже вразила й сільське населення (знов же таки –  прийшла туди з міста). На додачу ж до всього цей чоловік ще й одержимий бісами. Ось ця одержимість бісами стала помітною серед нашого люду останніми роками, особливо серед молоді й навіть дітей. Не буду вдаватися в деталі (це предмет окремої розмови), зазначу лише, що одержимість, якщо її не зцілювати духовними засобами – постом, молитвою, глибоким покаянням, причастям Тіла й Крові Христових, то вона має властивість переходити в уже більш складну й невиліковну хворобу – шизофренію. Страшно й подумати, що чекає на наше суспільство в найближчі двадцять п’ять років!

    Але повернемося до євангельської розповіді. Страшний чоловік вийшов назустріч Христу – ні домівки, ні одягу, тобто майна, бо все поруйноване, втрачене, загублене, одні лише гроби – руїни попереднього нормального життя. Оглянемося довкола – на місці цього чоловіка може бути будь-хто з нас, адже сучасна людина, отримавши суспільну, хоч уявну, але волю, наче з цепу зірвалася (згадаймо, що й цей чоловік і пута рвав, і ланцюги, якими його в’язали під час біснування, і навіть кайдани, в які його заковували, трощив, як черепки).

    Але це вже відверта форма біснування, а прихована? Про неї теж говориться в цій розповіді – коли Христос вигнав із біснуватого бісів і звелів їм увійти у свиней, які паслися неподалік на кручі й вони кинулися з кручі у воду й потонули, що сказали жителі міста, власники тих свиней, Христу? «Не входь до нашого міста, а йди Собі геть», бо й вони були вже уражені грізними передвісниками біснування – всілякими пристрастями, з якими їм не хотілося розлучатися. Вони ще не усвідомлювали, що вже тяжко хворі, що й самі найближчим часом опиняться на місці отого чоловіка, що живе у гробах. Вони й бояться того, але пристрасне життя для них миліше, ніж та небезпека, яка може будь-якої миті їх згубити. Над цим вони навіть не задумуються, бо грім із неба ще не прогримів.

    Але не таким виявився чоловік із гробів. Втративши все і, навіть, самого себе як особистість, він, побачивши Христа, підбіг до Нього й упав перед Ним на коліна. Знов же таки, він не тільки не просив Господа про якісь там матеріальні блага чи зміцнення тілесного здоров’я, а голосно закричав: «Що Тобі до мене, Ісусе, Сину Бога Всевишнього, молю Тебе – не муч мене!». Але хіба Христос мучив його як людину? Адже Він тільки ступив на землю гадаринську – Бог любові, Світло, перед Яким розступилася темрява, зробив лише кілька кроків, а перед Ним уже на коліна впав цей чоловік. Упав на коліна, тому що не міг не впасти, бо, власне, то вже й не була людина як творіння Боже, а лише оболонка, заселена, з її особистої волі, демонами – слугами диявола. Коли Христос запитав у них: «Скільки вас?», вони голосом того чоловіка відповіли, що їх цілий легіон, тобто кілька тисяч. Уявіть собі, скільки ж легіонів – тисячі тисяч, мучать сьогодні наших людей, які так само добровільно віддаються під їхній вплив. І які жахливі наслідки програної з ними війни ми бачимо нині на кожному кроці!

    «Не муч Ти мене!» – несамовито молив Господа чоловік у відчаї свого нещастя, а біси – від того, що благодать Божа нестерпно палила їх. «Молю!» – благав чоловік. Але чи може Бог любові, милосердя, милості мучити людину, Своє творіння? Та гучним голосом чоловік благає: «Не муч мене!» Тут двояка ситуація. З одного боку одержима людина, змучена демонами до краю, знаходить у собі силу від себе самої звернутися до Господа за спасінням, визнаючи Бога Богом. З другого ж боку – демони, про яких хтось із святих отців сказав, що «й демони вірять у Бога й тремтять», не витримавши Його благодатної сили, заблагали для себе пощади. Ось для кого Бог є мучителем. Але ж і людина мучиться! Тільки не тому, що Бог так хоче, а тому, що людина свого часу відступилася від Нього, віддавши себе в руки протилежній силі.

    Я так детально зупинився на цій євангельській історії тому, щоб показати, настільки хворе наше суспільство саме з причини того, що ми відступилися від свого Творця й православної, тобто непошкодженої всілякими людськими домислами віри, й продовжуємо вперто триматися цієї погибельної лінії. Тому для переважної більшості людей Христос є мукою! Через це й бояться брати участь у богослужіннях, бо «І біси вірять в Бога й тремтять». Сучасній людині страшно в храмі Божому, бо демони не витримують благодаті Божої й женуть людину зі святого місця.

    Підтвердження цих слів знов же таки знаходимо в цій історії. Коли Христос звелів нечистому духу, тобто легіону бісів, вийти з того чоловіка й дозволив їм увійти в найбільш нечистоплотних тварин – свиней (а це наші з вами пристрасті), то ті свині, гнані страхом, кинулися з кручі в море й потонули. Пристрасті, які приводять нас до одержимості нечистими духами – демонами, поринули в житейське море шукати нові жертви своєї згубної діяльності, адже тільки один чоловік заблагав у Господа спасіння. А що ж інші жителі міста? Чи вони, побачивши чудо Боже, коли чоловік, якого мучив біс і якого в’язали в час біснування кайданами  й цепами, а він їх розривав як павутиння, раптом мирно ліг до ніг Христа, стали молити Господа звільнити і їх від демонів? Нічого подібного! Вийшовши з міста назустріч Христу (зауважте – щоб Він навіть у місто не увійшов!), вони, господарі свиней, у гніві сказали Йому, щоб Він ішов від них геть. Вони прогнали від себе Бога, Який міг звільнити їх від пристрастей, до яких вони звикли, які були їм приємними й любими, і з якими вони не мали ніякого бажання розлучатися.

    Ми набудували тисячі храмів, а в час богослужінь вони майже порожні! З тієї ж причини люди живуть у пристрастях: люблять дратуватися, гніватися, осуджувати, обмовляти, без міри веселитися, впиватися спиртним, робити один одному всіляку шкоду, тобто не можуть та, власне, й не хочуть вгамувати розбурхане море пристрастей у своїх душах, ніхто не хоче першим зупинитися, оговтатися від згубного дурману, відкинути себе попереднього і крок за кроком повертатися в лоно Боже, до життя у співзвучності, в гармонії із Творцем.

    А в храмі Божому мир, спокій, умиротворення, у храмі Божому Господь пронизує Своїм проникливим зором душу, серце, тривожить совість, видобуває її із самих глибин, куди ми її загнали, затовкмачили, сподіваючись, що звідти вона вже не вирине і не тривожитиме нашого сумління, не заважатиме жити на розсуд потьмареної свідомості. А під зором Христовим серце починає боліти, бо воно ж іще живе, не вмерло, совість починає пробуджуватися і відкривається рана – кривава, болісна, пекуча, на душу налягає тягар – такий важкий, нудотний, що не кожен витримує його. Ті ж, хто не йде до храму Божого, відчувають цей стан не менш гостро і знаходять безліч причин, щоб обійти його стороною і, як жителі землі гадаринської, кажуть Господу в своєму серці – йди від нас геть, нам без Тебе живеться краще. Для них є непереборною мукою пересилити себе.

    Біси нас мучать, ведуть ціле суспільство не тільки до духовно-моральної деградації, а й суспільної, навіть державної катастрофи, скрізь біди, нещастя, стихії, а людина ніяк не може зупинитися, вийти назустріч Христу і визнати в Ньому Бога любові. Для сучасної людини Бог це Той, Хто карає. А того, що Бог є Богом любові, людина не хоче зрозуміти й усвідомити, бо в пошкодженій свідомості Бог їй уявляється ледве не як деспотом. Тому, до речі, серце сучасної людини й не може пронизати болем, не може потрясти розп’яття Ісуса на Голгофі, не можуть страждання й кров Спасителя розчулити закам’яніле серце сучасної людини до сліз співчуття, жалю.

    Запитав Христос: «Як твоє ім’я?», а той відповів – «легіон». Так багато бісів увійшло в нього, така безліч бісів мучать сучасне людство! Але Бог не відвертається від нас, Він і розп’яття добровільно прийняв від нас на хресті, щоб хоч такою страшною жертвою нас зупинити й спасти. А що ж ми? Як і завжди – один припав до ніг Господа, шукаючи в Нього спасіння, а безліч інших не впустила в свої душі Бога, бо пристрасті їм миліші, їх шкода втратити. Тому жителі міста й попросили Христа, щоб пішов від них. Вони надали свиням – пристрастям, гріхам, багатству, розбещенню – перевагу перед Богом, своїм Спасителем.

    І Бог любові відходить від людини. З чим же залишається людина? Із своїми пристрастями, з обманом, з недугами духовними й тілесними – залишається з погибеллю, бо їй страшно з Богом, їй страшно, коли Він розкриває їй увесь жах, всю згубність її гріхів, а заповіти Його для неї непосильні. Такою немічною стала наша душа, а свідомість і тіло такими розбещеними! Добре живеться сучасній людині матеріально, а там, де матеріальне вдоволення, насичення, там і зла більше. Так само як і там, де злидні, невлаштованість, відчуття безвиході, що вводять людину у стан відчаю і вона обізлюється, ожорсточується, а знайшовши саме в цьому вихід для накопичених негативних емоцій, вона й полюбила зло більше, ніж добро. Тому й Бог любові їй непотрібен, бо при Ньому треба докладати зусиль, щоб переступити вже через самого себе, адже зло стало суттю людини. Рідко хто відважується на такий духовний подвиг. Тому такий вибір для людини й найтяжчий, бо це зачіпає її гординю, її самолюбство. Тут потрібні неймовірні зусилля самої людини, її добра воля, адже Бог насильно нічого не робить, Він дав людині свобода вибору, тому, не дочекавшись наших кроків назустріч, наштовхнувшись на нашу протидію, Він і відходить від нас. Невже ми так і не задумаємося над доленосним для кожного – з ким і з чим залишаємося?

    Травень 2011 року, Полтавська ТРК «Лтава» – радіо

     

  • Нехай у гніві не заходить сонце ваше

    Нехай у гніві не заходить сонце ваше

    (Із духовних бесід архієпископа Афанасія Шкурупія)

    ЗАПИТАННЯ: Прошу пояснити, чим небезпечний гріх гніву, які його наслідки для людини?

    АРХІЄПИСКОП АФАНАСІЙ: Гнів народжується в серці людини, засліплює її духовний зір і затьмарює розум. Цим він особливо небезпечний, бо тоді всі думки і дії людини спрямовуються в руслі омани, відверто кажучи – брехні, яку вона вже не може сприймати адекватно, а сприймає як правду. Доки гнів знаходиться в нашому серці, ми не можемо правильно розрізняти добро і зло, а тому наше сприйняття подій, що відбуваються навколо і, особливо, коли стосуються нас безпосередньо, а не опосередковано, є, здебільшого, неправильним і тягне за собою помилки в подальшому, все більше й більше затягуючи в прірву неправди. В такому стані вона не здатна робити вірних висновків і давати зрілі, а, особливо, правдиві поради, щоб ними не вводити й інших людей у гріх омани й гніву. Більше того, людина, коли перебуває в неправді й гніві, нездатна сприймати істинних духовних порад.

    ЗАПИТАННЯ: Тоді скажіть, отче, чи можна віднести до гріха гніву брехню й осуджування?

    АРХІЄПИСКОП АФАНАСІЙ: Звичайно. Оббріхування і осуджування ближніх можна вважати різними формами гніву, адже людина, здебільшого, саме засліплена гнівом здатна до осуду і, навіть, оббріхування. На превеликий жаль, останнім часом в нашому суспільстві ці різновиди гніву набрали великого поширення і вже стають звичними формами стосунків між людьми, тобто вводяться у практику взаємних відносин. Тобто, їх уже вважають малозначущими, наче б так і повинно бути. Один із святих отців наводить такий приклад: “Зустрілись один з одним дратівливий і улесливий, і в їхній розмові неможливо знайти жодного вірного слова. Зазирнувши в серце першого, знайдеш лють, а поглянувши в серце другого, побачиш лукавство”. А тому завжди слід бути щиросердним і не тримати одне в серці, а інше на вустах, бо то вже підступність. Будь правдивим і не бреши, тому що брехня від лукавого.

    Це ж стосується і пристрасті осуджування, яке також є свідченням відсутності любові до ближніх. Воно стало в наш час таким поширеним, що вже й гріхом не вважається, а чимось звичним, буденним явищем. Нині осуджування вважається однією з форм дискусії, навіть відстоюванням якоїсь уявної, здебільшого перекрученої справедливості чи щось подібне. Але осуджування іншого перешкоджає бачити свою неправду, свої гріхи. Якщо ж людина помічає тільки чиїсь негаразди, а своїх не бачить, то вона віддаляється від спасіння. Бо коли ми осуджуємо когось, обзиваємо його, докоряємо, то, врешті, самі ж впадаємо в той же гріх за який осуджуємо. Ми ж повинні знати, що ніщо так не гнівить Бога й не приводить до погибелі людину, як лихослів’я, осуджування і приниження нею ближнього. Тому що лихослів’я є породженням ненависті, а осуджування викрадає Божі гідності й губить душу. Преподобний Єфрем Сирін повчає: “Якщо бачиш, що хтось грішить, не розголошуй про його гріх, не май до нього ненависті, щоб і тобі не впасти в той же гріх”.

    ЗАПИТАННЯ: Як же тоді уникнути осуджування й неправди в своїх словах?

    АРХІЄПИСКОП АФАНАСІЙ: Треба не уникати, а жити так, щоб навіть у помислах не грішити цими пороками. Навчитись не осуджувати і ставитись поблажливо до людей достатньо важко, якщо цього не закладено з материнським молоком і в дитячі та юнацькі роки батьківським вихованням, але необхідно, якщо ти людина віруюча. Досягається такий духовний стан великим трудом і шляхом діяльної любові, тобто такої любові, яка існує не на словах, а проявляється в повсякденних ділах, яка стала суттю життя. Осуджування ближніх, гнів, брехливість у стосунках є тяжкою духовною недугою, з якої людині самотужки не вибратися. Це під силу лише з допомогою Божою і спрямуванням всього свого життя, своєї волі до добра.

    Все починається з дратівливості, яку чомусь вважають чимось невинним. Але ж ми знаємо, що дуже часто дратівливість, особливо, коли протилежна сторона відповість тим же, переростає в гнів аж до скаженості. А все тому, що немає в більшості віри в Бога, а, відповідно, й страху Божого. Та, власне, й не у всіх віруючих він є. Тому якомога частіше, бачачи в цьому свою неміч, слід докоряти не комусь, а собі, й просити Божої помочі в подоланні такої згубної пристрасті, намагатися себе утримувати від неї. Але коли в тобі переважає завищена самооцінка, то досягнути успіху в боротьбі з цим гріхом буде дуже важко. Духовну роботу нікому не видно, але її бачить Бог і заспокоює. Коли ж прийматимеш до серця чиїсь неприємні для тебе слова, вчинки, а своїм помислам будеш давати в серці простір, виправдовуючи себе, то таким чином тільки примножиш свої переживання і матимеш, як увігнаний в серце цвях, гнівливість, роздратування, які переростають у гнів та обмовляння. І додам – боротись треба. Навіть сонце само по собі не сходить і не заходить, а з волі Божої.

    ЗАПИТАННЯ: Але якщо все ж таки людина накинеться з ненавистю, а змовчати ніяк. Що робити в такому випадку?

    АРХІЄПИСКОП АФАНАСІЙ: В будь-якому випадку віруюча людина не повинна втрачати над собою контроль. Якщо перед тобою стоїть людина і ти бачиш, що вона тебе ненавидить, і чуєш від неї образливі слова, повні озлоблення, зневаги, грубощів, сприйми це для себе за випробування. Знай, що таким чином Господь попускає випробувати тебе на духовну міцність. Тому пересиль своє серце, якщо воно втягує тебе у вир озлоблення і такої ж ненависті. Спробуй заспокоїти його і, обов’язково, з любов’ю, лагідною усмішкою. Хоча, звичайно, часто в таких випадках усмішка викликає в такої людини ще більший приплив ненависті. Слово Боже, навпаки, миттєво знаходить достатню міру милості й благодаті, якщо шукати миру, а не розбрату, якщо першому намагатися вгасити полум’я зла. Апостол Павло говорить, що слід перемагати добром зло, а не бути переможеним злом (Рим. 12:21). Тому, коли ти постійно людині, яка тебе ненавидить і обмовляє, бажаєш добра, то, перш за все, спасаєш свою душу. Якщо такий і слухати тебе не хоче, насміхається над тобою, терпи, згадай Ісуса Христа і в Його терпінні шукай собі наснагу і силу противитися злу.

    2008 р    

    +Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

  • Іди за мною

    Іди за мною

    (З розмов із високопреосвященним Афанасієм Шкурупієм, архієпископом Харківським і Полтавським, керуючим Черкаською і Кіровоградською єпархією).

    ЗАПИТАННЯ: Ваше високопреосвященство, ефективна кадрова політика в будь-якій організації, а тим паче в Церкві, визначає її нинішнє і, особливо, майбутнє. Молодь вже неохоче пов’язує свою долю з пастирським служінням у Церкві. Кількість семінаристів у всіх Церквах постійно зменшується, а ті, хто закінчує семінарію, здебільшого йдуть у народне господарство, а не на парафії священиками. Який ви бачите вихід із ситуації, що складається у вашій єпархії?

    Арх. АФАНАСІЙ: Питання священицьких кадрів для Харківсько-Полтавської єпархії стоїть дуже гостро. Їх нестача негативно впливає на кількісний ріст, суттєво стримуючи розвиток. А з цим, відповідно, страждають і всі інші сфери церковної діяльності. Я ставлю це питання в нашій єпархії, але поки що ніяк не зрушу з ним в організаційному вирішенні. Хоча, це традиція Української Церкви, яка йде ще з давніх часів, коли парафіяни самі обирали кандидата на священика їхньої парафії, а вже потім його затверджував правлячий єпископ і, після відповідного періоду навчання, висвячував та призначав на настоятеля.
    Я хочу відновити цю традицію, тим паче, якщо такий кандидат має сім’ю, усталені духовно-моральні погляди на життя, він має життєвий досвід і, що суттєво на нинішній час, житло (це якщо він буде служити за місцем проживання).
    В наші краї не дуже охоче згоджуються приїжджати на служіння із західних областей, де ситуація із священством краща, адже тут служіння в УАПЦ – рівнозначне подвижництву, а всі хочуть одразу гідне житло, і храм для служіння, і сталу заробітну плату. А в нас, здебільшого, треба починати на порожньому місці, самому будувати й матеріально виживати. Більшість до такого служіння не готові. Тому треба кадри шукати на місці. А з цим проблема, яка полягає в тому, що останнім часом намітився суттєвий спад у зацікавленості (особливо молоді) у священицькому служінні. Та ще й на селі байдуже ставляться до долі свого пастиря й тому кожен змушений виживати, як зуміє.
    Саме тому я й звертаю увагу на старше покоління віруючих православних християн, які, окрім усього, ще й мають із старих радянських часів одну дуже важливу якість – почуття обов’язку. Коли звучить слово «треба», то більшість із нас не рахується ні з чим особистим, чи навіть родинним, а впрягається в роботу й тягне плуга з усієї сили, доки не впаде. Так говорять у нашому краї. Я надіюся якраз на оце почуття обов’язку. Нам треба рятувати духовний світ українського народу, доки ще не пізно.
    Нинішній світ руйнує не тільки душу індивідууму, а вже найближчим часом під його ударами падатимуть цілі народи. Це буде катастрофа, особливо для такого піддатливого народу, як наш.
    Звичайно, молодь більш чутлива до суспільних змін, краще їх відчуває, а, відповідно, й адаптується до них швидше, ніж старше покоління. Але людям старшого покоління, яке має чималий життєвий досвід, є що передати молодим. І ось на стику цих двох вікових категорій і можна формувати міцний фундамент, який буде скріплений досвідом старших і запалом молодих. Це зцементує українську націю і не дасть їй розчинитися в глобалізованому світі, в якому вже почалося вавилонське змішання народів. Саме здатних до такого служіння українській нації в її православному сегменті віри молодих і старших пастирів я й очікую. Гадаю, що вони не перевелися, а зважаючи на потужне національне відродження, сподіваюся на їхній прихід до лав УАПЦ.

    ЗАПИТАННЯ: А яким повинен бути кандидат у пастирі УАПЦ?

    Арх. АФАНАСІЙ: Про те, яким повинен бути кандидат у пастирі Христової Церкви, говорив ще апостол Павло. Він зазначав, що пастир повинен бути чоловіком однієї дружини, чесним, порядним, завжди тверезим, здібним навчати (а я до цього додам, що й сам навчатися, увесь час збагачуючи свої знання), не грошолюбом, повинен добре дбати про власну родину й виховувати дітей та онуків, бо в іншому випадку як буде виховувати парафіян, яких йому доручить Господь? Святий апостол зазначив: «Бо хто не вміє рядити власним домом, то як буде дбати про Церкву Божу?» (1 тим., 3:5).
    А хто має такі цінні якості? Звичайно, що людина зріла, сімейна, яка вже пройшла «університети» життя. Тобто чоловік, випробуваний часом і життєвими обставинами. Він зможе набагато краще опікуватися своїми парафіянами у різноманітних, часто надто складних духовних, душевних, психологічних станах, в які так часто в останні часи втрапляють люди, аніж, скажімо, молодик, що тільки-но починає входити в доросле життя з його далеко не простими умовами. А якщо це буде ще й авторитетна в суспільстві людина, то це просто знахідка для церкви.

    ЗАПИТАННЯ: Але ж людина у віці навіть п’ятдесяти років, не кажучи вже про, скажімо, шістдесят, уже не зможе так активно служити й працювати, як молоді священики. Та й по терміну в них не так багато часу для служіння на парафії, а потім знову виникне та ж кадрова проблема.

    Арх. АФАНАСІЙ: Відповім народним прислів’ям – старий кінь борозни не псує. Навпаки, кладе їх без огріхів. А це багато важить для урожаю плодів. Так і в церковному служінні. Навіть якби й не було кадрової проблеми, то й тоді не було б розумним відмовлятися від тих, кого Господь кличе до служіння на духовній ниві в тій чи іншій якості.
    Хоча в Україні, як і в усьому світі, існує прикра тенденція збайдужіння до традиційних релігій, а тому й до пастирського служіння втрачається інтерес. І це серйозна проблема. Тих, хто хоче присвятити своє життя Господу й Церкві Христовій, неухильно меншає. В той же час шукати вихід з цієї ситуації треба, тому слід шукати кандидатів на священицьке служіння й зі старшого покоління.
    З одного боку, це вже морально зрілі, досвідчені чоловіки, які показали себе добрими сім’янинами й господарями, мають авторитет у місцевості свого проживання, добре знають людей, їхні звички, схильності, хто й чого, як кажуть, вартий, а тому можуть говорити з ними на їхній мові, що особливо важливо в пастирській діяльності.
    З іншого боку, старша людина вже забезпечила собі певний добробут, має власне житло, що є дуже суттєвим, навіть автомобіль, діти виросли й роз’їхалися, а тому відпадає багато проблем, через які парафія надовго залишається без настоятеля.
    Сподіваюся, що пізні священицькі покликання, оздоровлять загальну ситуацію. А те, що «молоді» за хіротонією священики послужать 15-25 років, то це, вибачте, достатньо чималий термін у житті як людини, так і релігійної громади, щоб встигнути багато чого зробити на духовній ниві, навіть храм збудувати й підготувати собі гідну зміну.
    Звичайно, можливих кандидатів навіть із старшого покоління відлякує відсутність храмів, які ще треба будувати, як і самі громади, мала кількість активних парафіян, небажання утримувати священика матеріально, хоча він є, власне, найнятим ними працівником для задоволення їхніх же релігійних потреб. Ситуація в цьому плані просто патова. Тому, коли будуть приходити на служіння чоловіки забезпечені тими ж, скажімо, пенсіями, то це хоч якось вирішить дану проблему.

    ЗАПИТАННЯ: Але ж у них відсутня духовна освіта, як вони будуть служити, проводити євангелізацію?

    Арх. АФАНАСІЙ: У нас в єпархії є короткотермінові духовні курси, на яких досвідчені священики навчають кандидатів звершенню літургій, треб, одночасно проходить і освоєння азів православної догматики, а, крім того, ми маємо трирічну духовну школу дистанційно-заочної форми навчання, де потім можна отримати більш предметну пасторально-богословську освіту. Тому є можливість отримати достатній рівень духовної освіти. Лиш би було бажання.
    Господь завжди дбає за Свою Церкву як її Глава, а тому справа тих, Кого Він кличе до священицького служіння, полягає лише в тому, щоб відчути Його волю й піти на той поклик. Звичайно, доведеться залишити багато чого такого, чим жив покликаний до служіння в Церкві до цього. Але те, що він знайде на пастирській ниві, не порівняти з тим, що втратить, бо стане насправді сином Божим і спадкоємцем Царства Божого.
    Христос, як і в часи апостолів, продовжує кликати: «Іди за Мною!» І я закликаю – йдіть на поклик Господа. Я чекаю на вас. Ви вкрай потрібні Церкві Христовій.
    Прес-центр Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

     

  • Лицем до Бога

    Лицем до Бога

    Церква входить у період Великого посту – своєрідне повернення до Бога через очищення душі та тіла, коли кожен віруючий християнин кладе свою цеглинку у спільну побудову нашого спасіння в життя вічне. Господь кожному вділяє різні духовні дари, облаштовуючи внутрішнє життя, але в той же час від кожного чекає росту в здобутках, а Великий піст якраз і є найзручнішим для цього часом. Про це розмірковує високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.
    – Владико, починається Великий піст. Що б ви хотіли побажати тим читачам нашого сайту, які стають на шлях підготовки до зустрічі із Воскреслим Господом – до Пасхи Христової?
    – Дорогі мої, вступаючи в період Великого посту, нам слід пам’ятати, що його пройшов, перш за все, наш Господь Ісус Христос, усамітнившись на сорок днів у пустелю – постував і молився. Лише після цього Він вийшов на проповідь спасіння.
    З допомогою Великого посту ми духовно й тілесно очищаємося і, таким чином, наче б як повертаємося до свого Творця, від якого відпали через гріх прабатьків Адама і Єви та свої власні гріхи, які вчиняємо чи не кожного дня. Як і наші прабатьки, які через те, що не втерпіли й спожили заборонений до вживання плід, так і ми відходимо від Бога. А виконуючи заповіт утримання, терпіння, якого ми найбільше можемо дотриматися саме під час посту, очищаючи душу й тіло від гріхів, ми відновлюємо своє єднання з Богом. Важливо пам’ятати, що ми як християни повинні вести стриманий спосіб життя, до якого нас привчає утримання в їжі, питті, утримання в словах і діях, в якихось задоволеннях. Обмежуючи похітливість свого тіла, людина духовно зміцнюється, стає ближчою до Бога. Тому я бажаю всім під час Великого посту вчитися себе стримувати – в їжі, словах, ділах, вчинках, бажаннях. Слід постаратися керувати своїм життям, а не жити, як випадає. Треба, щоб ваша душа, ваш розум панували в житті, а не інстинкти та нестримні бажання.
    – Люди мають різний життєвий і духовний досвід, різні у своїх тілесних можливостях, а тому виникає запитання про те, чи всі повинні постувати однаково?
    – Звичайно, що ні. Кожен повинен брати на себе посильну ношу. Краще набрати жменьку й донести її до Господа на час зустрічі з Ним воскреслим, аніж одразу звалити на себе цілу торбу й десь на середині шляху впасти під її вагою. Для людей похилого віку, для хворих, для тих, хто навчається, і дітей існують послаблення. Для того, щоб визначити для себе міру постування, варто порадитися зі священиком, адже піст не означає виснаження тіла. Піст передбачає приборкання пристрасті, приборкання похоті розуму й тіла, смирення душі. Це є головним завданням посту.
    – А якщо людина ніколи не постувала і вперше постує, якими можуть бути поради для неї?
    – Починати постувати завжди важко, тим паче людині, котра звикла жити, ні в чому себе не обмежуючи, – ні в словах, ні в діях, ні в харчуванні. Тому таким людям слід набратися мужності, адже постування це, перш за все, справжня війна духу й тіла. Згадаймо слова апостола Павла про те, що тіло робить те, що не подобається душі, а душа те, що не подобається тілу.
    Людині притаманно набирати вагу тіла і втрачати її. Якщо людина постує з дитинства, то вона періодично оздоровлює своє тіло, в неї постійно відбувається омолодження. Така людина постує із задоволенням, чекає піст із нетерпінням. Адже піст не дієта, піст це подвиг, який звершується віруючим в ім’я Господа Ісуса Христа, і в цьому полягає його докорінна відмінність від дієтичного харчування, що його призначають хворому лікарі.
    Звичайно, якщо людина ніколи не постувала, то почуття утримання в неї нерозвинене, тому за першим разом їй буде дуже важко. Пристрасті, які вона до цього всіляко викохувала, насядуть на неї з потрійною силою й будуть просто шматувати свідомість – дай! Тому такій людині потрібна підтримка і священика, і тих віруючих, які мають досвід постування. В цьому питанні потрібна розсудливість, але в будь-якому випадку треба проявити мужність і силу волі. Запитаєте – а для чого? Перш за все для зміцнення власної волі, розуму, своїх релігійних почуттів, розширення релігійного світогляду. Тим, хто вперше вступає в піст, раджу взяти у священика благословення і з благословенням сміливо вступати в боротьбу.
    – Багато хто порівнює піст із дієтою. Чи відповідає така думка дійсності? Наскільки ці дві, якщо так можна висловитися, – системи однакові за своєю дією на людину?
    – І однакові, й діаметрально протилежні. Це тільки на перший погляд обмеження в харчуванні. А насправді піст, на відміну від дієти, це управління самим собою, виховання в собі сили волі через утримання. Воно починається з харчування, як і дієта, але включає в себе утримання в почуттях, так само оберігання своїх почуттів зором, слухом, нюхом, щоб через них не проявлялася похіть. Тобто дати спокій душі, використати цей час для освячення душі, молячись, читаючи Святе Письмо, релігійну літературу. Все це разом сприяє оздоровленню душі, спокою, миру, очищенню серця, тому що все це дає тільки Христос, який сказав: «Мир даю вам, не той, що світ дає, а той, що даю Я». Мир небесний. Досягнувши сердечної чистоти, людина підходить до великого свята здатною побачити і сприйняти Бога, відчути справжню радість Воскресіння Христового.
    А взагалі, наше українське суспільство занурилося в страшний гріх – перелюбство духовне й тілесне. Таке враження, що народ зійшов з розуму. І якщо терміново не повернутися до звичних для нашого народу норм моралі, що грунтуються на Христовій науці «не гріши і будеш жити», то нас чекає цілковите виродження, а Україну вилюднення. Всі знають біблійну історію про Содом і Гомору, про те, як Господь покарав жителів цього міста за страшний гріх вогнем з неба, спаливши його дощенту.
    Але не тільки тілесне розбещення нині превалює, а ще в більшій мірі моральне – споживацтво, хабарництво, т. з. «відкати» з бюджетних коштів, управлінці дбають лише про власну кишеню, а до народу їм байдуже. Йде жахлива деморалізація суспільства, розчарування народу у своїх можливостях, втрата віри в краще життя. Хіба це не смертний гріх – довести народ до такого стану?
    Тому цей Великий піст для нас є періодом, перш за все, покаяння – глибокого, зі щирими сльозами, бо нагрішили всі без винятку. Але приклад повинні показати керманичі, бо риба, як кажуть у народі, починає псуватися з голови.
    Згадаймо, що царі юдейські, коли на царство чи через їхні гріхи, чи тогочасне суспільство, що занурювалося в несумісні з мораллю пороки, чим відступалося від законів Божих, як українське нині, насувалося нещастя, одягали дрантя, сідали на вулиці й день, і ніч плакали і молитовно каялися, посипаючи голову попелом. А наші «царьки» в час біди й нещастя, відпочивають на Мальдівах. Різниця разюча, тому й наслідки протилежні.
    – В людини, котра починає постувати, виникають сумніви в тому, чи можна під час посту дивитися телевізор, «стриміти» в комп’ютері, слухати розважальну музику?
    – Взагалі, ідеальним було б цілковите відсторонення на час посту і від телевізора, і від комп’ютера, маю на увазі мережу Інтернет, і від слухання розважальної музики. Але це в ідеалі, а на практиці в цей час таке вже неможливе. В наш час людина страждає від комп’ютерної залежності, більше перебуває в такому собі віртуальному світі, далекому від реальності, який руйнує її психіку. Телевізор і комп’ютер ламають природний стан людини, а тому, аби хоча б на якийсь час повертати себе до природного стану, людині варто усамітнити свою душу на час посту і від першого, і від другого, відновити її спокоєм і тишею, оздоровити. Але це під силу лише віруючій людині.
    – Люди часто кажуть, що вони вірять по своєму, а Бог у них у душі. Це ж стосується і постування – в Бога вірують, але не постують. Хіба це не лицемірство?
    – Такі собі святенники навиворіт? Але не слід забувати, що Адам і Єва втратили рай через нетерплячість, через нестриманість у бажаннях. Вони відійшли від Бога, порушили обітницю, а тому й повернення повинне відбуватися з допомогою послуху й утримання в бажаннях і почуттях. Слід усвідомлювати, що порушення, а тим паче відмова від традицій предків, призводить до руйнування духовного світу людини, штовхає її на заперечення церковного життя. Але ж нічого недоброго церковна традиція в життя не вносить, так само й піст та утримання. Навпаки, вони дисциплінують, сприяють збереженню й збагаченню внутрішньої душевної і тілесної сили людини, зміцнюють її духовне й тілесне здоров’я.
    Коли хворій людині лікар визначає якісь правила життя, призначає дієту, то вона в переважній більшості легко її витримує. А церковний піст дається з великими зусиллями, тому що він спрямований, перш за все, на духовне вдосконалення, тобто починається не просто голодування, а утримання в ім’я Христове, спрямоване на спасіння душі, її стояння перед Богом. То чи може в такому випадку лукавий не зреагувати? Ось він і стає між людиною і Богом, розбурхуючи в її свідомості та тілі пристрасні бажання, які, можливо, до того навіть не з’являлися.
    Утримання в широкому розумінні цього слова, дотримання церковних настанов у питанні того ж посту, є серйозними засобами, які допомагають нам зміцнюватися духовно. Досвід добропорядного життя, накопичений нашими дідами й прадідами, свідчить про те, що та духовна сила, яку віруючі отримують в час Великого посту, виступає найнадійнішим фундаментом, на якому можна вибудувати і міцну сім’ю, і міцну державу.
    – Під час постування людині доводиться відмовлятися від багатьох звичок, уподобань, а це нелегко. Що в цей період із нею відбувається?
    – Коли людина починає постувати, то диявол вступає в боротьбу за її душу через загострення тілесних бажань, душевних поривань, і людина часто стає неспокійною, дратівливою, невитриманою, сумнівається в необхідності посту. Та цього боятися не варто, бо це є ознака того, що людина йде вірним шляхом, адже недарма диявол спокушає її різними сумнівами, намагаючись збити її з нього. Тут головне не злякатися і не піддатися. А коли дійдеш до кінця, то отримаєш дуже вагомий плід, який наблизить до того шляху, що приведе до Царства Божого.
    Наше церковне життя наче б як розділене на дві половини – люди ходять до храму на богослужіння, але церковних правил здебільшого не виконують, все зводиться до того, щоб поставити свічку, або виконати той чи інший обряд, бо «так треба», як каже більшість із таких віруючих. І це біда. Але не тільки Церкви. Це біда всього нашого суспільства. Люди вже звикли до споживацтва, до задоволення своїх забаганок, бо тепер, на відміну попередніх часів, є до всього доступ. Духовна складова відсторонена від життєвого процесу, а тому для абсолютної більшості людей піст зводиться виключно до обмеження в харчуванні, його кількості й якості. І з цим справитися дуже важко.
    А смисл посту полягає в тому, що, обмежуючи себе, виснажуючи тілесно, людина дає можливість працювати своєму духу, слідкує за собою – за своїми думками, помислами, діями, вчинками, спрямовуючи всю себе до Бога. Людина, котра будує своє життя за принципами самообмеження, насправді отримує додаткові сили, наснагу і вона стає здатною досягти набагато більшого, ніж тоді, коли живе хаотично.
    Людині завжди варто змінюватися на краще, але в суєті сучасного життя цього досягти дуже складно. І в той же час треба працювати над собою, бо інакше, що ж то за віра без випробувань, терпіння, смирення… Головним у нашому житті повинне бути преображення власної душі, щоб гідно зустріти Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа.
  • Хіба не знали, куди йшли?

    Хіба не знали, куди йшли?


    Яким був рік, що пройшов після V Помісного Собору УАПЦ в червні 2015 року для Української Автокефальної Православної Церкви, як Церкві живеться в році нинішньому – чи стало легше після нелегких випробувань, що спіткали її, і що буде далі? Про це та інше розмова з високопреосвященним Афанасієм, архієпископом Харківським і Полтавським, головою інформаційно-видавничої Комісії УАПЦ.

    – Владико, благословіть! У минулому році УАПЦ переживала дуже складний період у своєму існуванні. Не легшим видалося й перше півріччя цього року. Які події найсуттєвіше позначилися на внутрішньому житті Церкви?

    – Минулий 2015 рік був особливо складним для нашої Церкви. Господь покликав до Себе нашого Предстоятеля, Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Мефодія, який очолював Українську Автокефальну Православну Церкву з 2000-го року. І одразу ж розпочалася інформаційна атака на Церкву, якої не було за останні, принаймні, двадцять років. Через різноманітні ЗМІ, особливо телеканали, на нас було вилито стільки бруду й наклепів, що тільки з Божою допомогою ми все те витримали.

    Але якщо в 90-их роках, коли ще комунікації не були так розвинені, як нині, було легше справитися з потоками неправди й відвертих наклепів на адресу УАПЦ, то сьогодні в Україні діє потужний інформаційний арсенал одурманення громадян. І, що найгірше, ніхто за це не несе ніякої відповідальності. Власне, за чиїмсь розпорядженням нашу Церкву ізолювали від інформаційного простору.

    Ось вам і приклад – чин похорону Гії Гонгадзе на території нашої церкви Миколи Набережного в Києві, парафіянином якої він був (до речі, й охрещений в УАПЦ), звершив Блаженнійший Макарій, митрополит Київський і всієї України, наш Предстоятель. Але в телесюжетах Блаженнійшого показали побіжно, або не показали й зовсім, навіть не згадавши, що саме він звершив чин похорону. На перший погляд наче б не так і важливо – показали чи ні, але ж це свідчить про існуючу закономірність замовчування нашої Церкви і її життя.

    Взагалі, телебачення в наш час є провідним інформаційним ресурсом, його дивляться мільйони українців і достатньо кинути маленьку іскру неправди, щоб розгорілося велике полум’я, яке пожирає людські душі. А іскру кидають із легкістю, тому що такі поняття як совість і честь в нинішньому суспільстві не в шані.

    Хочете ще один приклад? Програма «Діалог з патріархом» на 5 каналі, де в одній із передач червня минулого року патріарх Філарет звів наклеп на всю повноту УАПЦ, звинувативши в тому, що ми живемо на гроші Кремля. І це була не обмовка, бо люди такого рангу помилок не роблять, а говорять обдумано. Це лише один із фактів дискредитації нашої Церкви з допомогою ЗМІ. Тож якого насправді об’єднання хоче Київський Патріархат і ті, хто його в цьому активно підтримує?

    Відомі журналісти й релігієзнавці говорять неправду про нашу Церкву і навіть не соромляться. І, в той же час, правдивої розповіді про УАПЦ – її історію, нинішнє життя, діяльність архієреїв чи, скажімо, волонтерську діяльність з допомоги захисникам Вітчизни, про священників, парафії – жодної передачі чи матеріалу в провідних часописах. Зате всі дуже густо гомонять про демократію, європейські цінності, свободу совісті й інформації, рівні можливості, єднання і… християнську любов. А де ж вона – любов? Щоб любов проявлялася, треба, щоб у серці хоча б теплилася така категорія, як совість. Та в цьому аспекті, на жаль, велика проблема.

    В Еклезіаста сказано, що нічого нового немає під сонцем. Так і для нашої Церкви.

    – Що ви маєте на увазі?

    – Вся історія Української Автокефальної Православної Церкви позначена жорстокими переслідуваннями з боку влади. Це було за комуністичного режиму, особливо в 20-30 роки – періоду святого мучеництва і освячення кров’ю праведників-автокефалістів, що постраждали за віру православну й національну автокефальну Церкву, які, уподібнившись Христу, добровільно віддали своє життя. Імена переважної більшості з них так і лишилися невідомими серед людей, але відомі Богу. Так само і в 40-их роках минулого століття під час її другого відродження. Не легша доля Церкви і в нинішні часи третього її відродження з 1988 року, часу заснування комітету по відродженню УАПЦ в Києві.

    Перетерпівши переслідування, страхітливі репресії (було знищено протягом тридцятих років більше тридцяти архієреїв (фактично всі), майже дві тисячі священства, тисячі вірних) наша УАПЦ, можна сказати, повторила подвиг подвижництва християн перших століть. Тоді Христова віра й Церква утверджувалися праведною кров’ю тисяч і тисяч мучеників, які стали фундаментом перемоги євангельського благовістя в світі. Своїм мучеництвом УАПЦ теж стала причетною до тієї величної історії, недарма ж її навіть супротивники називають Церквою-Мученицею.

    А це в православному світі важить не просто багато, а є фундаментом Церкви, бо вона, освячена кров’ю мучеників, не потребує визнання людського. Тому мучеництво є проявом повноти канонічності нашої Церкви, бо є вищою мірою віри й відданості Христу, підтвердженням того, що це Божий Промисел. Найголовніший і найцінніший заповіт наших мучеників – берегти нашу УАПЦ як зіницю ока.

    А Українська Православна Церква Київського Патріархату утворилася шляхом рейдерського захоплення значної частини парафій та храмів і монастирів УАПЦ в 1992 році тодішнім митрополитом Філаретом з допомогою влади, очолюваної президентом Леонідом Кравчуком, і не має такої історії. Це новітня релігійна організація, яка бореться за своє утвердження, не гребуючи ніякими засобами – обманом, перекручуванням історії Церкви, підтасовуванням історичних фактів під себе, розповсюдженням наклепів і ще багато чим із арсеналу підступності й фарисейства. Більше того, якщо УАПЦ за кожним разом відроджувалася з ініціативи низів і є народною, через що увесь час і переслідується владою, то УПЦ МП і УПЦ КП створювалися з ініціативи влади і завжди були провладними. В цьому полягає різниця між нашими Церквами.

    Крім того, різниця полягає ще й у тому, що ми ні на кого не зводимо неправди і не проявляємо ніякої агресії, не користуємося негідними засобами. А інші конфесії, особливо УПЦ КП? Одразу ж після упокоєння Блаженнійшого Владики Мефодія, Київський Патріархат повів наступ на нашу Церкву з різних боків – задіяли владу, відповідні органи, ЗМІ, підсилали до священиків своїх людей, щоб ті намовляли їх відступатися від Церкви й переходити до УПЦ КП, не підкорятися своїм архієреям. Поширювали через телеканали та газети всякі наклепи на новобраного Предстоятеля і єпископів. Тобто, використовували увесь арсенал брудних засобів спонукування. Це так вони намагаються будувати Помісну Церкву.

    А взяти похорон Блаженнійшого митрополита Мефодія, коли з Пушкінської, 36 (резиденція патріарха Філарета) прислали свого гінця із запрошенням через годину-дві прийти в Михайлівський монастир на переговори про об’єднання! Уявіть собі – домовина з тілом покійного Предстоятеля ще стоїть в Андріївській церкві, Блаженнійшого ще тільки відспівали, а місцеблюстителя Предстоятельської кафедри, митрополита Макарія, запрошують у Михайлівський монастир обговорити питання про об’єднання, власне – зраду! Хотіли скористатися з біди, що спіткала нашу Церкву, щоб досягти своєї мети? Ось вам приклади моралі цих людей. Хіба це не блюзнірство?

    – Чи став 5 Помісний Собор УАПЦ, який пройшов у Києві 4-5 червня минулого року, визначальним у долі УАПЦ?

    – Аякже, тим паче, що останні 15 років Помісні Собори не проводилися ! Хоча Церкву й намагалися наші недруги розхитати зсередини, порушити єдність, але їм цього зробити не вдалося, ми зуміли підійти до Собору монолітною силою. В цьому зіграла свою роль і консолідація єпископату. Хоча, признаюся, хвилювань було багато – обстановка складалася неоднозначна. Ми очікували провокацій. Представник Київського патріархату, дійсно, спробував це зробити, але в нього нічого не вийшло. А результати Собору показали життєздатність Церкви.

    До речі, в якій ще Церкві ви побачите, щоб більшість делегатів Помісного Собору складали парафіяни! На Соборі ми майже одноголосно обрали Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви найавторитетнішого архієрея, митрополита Львівського Макарія (Малетича). Собор, в якому взяло участь більше шестисот делегатів з усіх єпархій, пройшов згуртовано і в однодумності, хоча на телеканалах було фактично замовчано цю подію. Але потім, після Собору, велася активна дискредитація нашої Церкви, Предстоятеля і архієреїв. Та вся повнота Церкви була настільки окрилена можливостями, які відкривалися для розвитку й розбудови, активізації духовного життя, що ми на те не звертали уваги.

    Звичайно, було прикро від такого упередженого ставлення, але воно ще більше нас згуртовувало й утверджувало в переконанні, що, коли нас так «рвуть» і так наполегливо хочуть знищити, то ми на вірному шляху і зійти з нього буде великою помилкою, яку не простить нам Україна і Господь Бог. Тож скільки б наші недруги не старалися, але нічого в них не вийде.

    – А тема об’єднання хіба не впливає на ситуацію в Церкві? 

    – Я б не сказав, що якось суттєво впливає на всю повноту Церкви, але певне бродіння думок, звичайно, є. Слава Богу, лише серед одиниць, і тому чогось вирішального в долі Церкви не відіграє.

    Чому трапляються такі? Хто його знає! Може, їм набридло соборноправне, братерське життя? Але це вже з розряду моралі. А така категорія не завжди превалює в світогляді людини.

    Та, незважаючи на всі перипетії, на Помісному Соборі й потім на архієрейських у зверненнях до українського народу, керівників держави ми неодноразово зазначали, що не відмовляємося від участі в об’єднавчому процесі.

    Хоча справжнє об’єднання відбудеться лише за умови єднання всіх трьох гілок українського православ’я. Тобто, й УПЦ МП також, адже що то буде за об’єднана Помісна Церква, коли більш ніж удвічі більша частина православних парафій і єпархій, а тим паче в чотири рази за наявністю священства й чернецтва, й далі перебуватиме в опозиції до української Держави і її незалежності, продовжуватиме свою деструктивну діяльність у суспільстві?

    Спочатку треба робити кроки до наближення в загальноцерковному масштабі між конфесіями. УПЦ слід відійти від політики «руського міра», розгорнути діяльну роботу в своєму середовищі від Предстоятеля до кожного вірного Церкви, щоб серед них запанувала національна свідомість українця. Треба, щоб УПЦ МП й УПЦ КП відмовилися від агресивного відношення до нашої Церкви, а також і одна до одної, адже воно часто перебирає міри!

    Ми ж Церква мирна, молимося Богу, виховуємо у своїх вірних любов до Бога, України й ближнього, ні до кого не проявляємо агресії, ні на чию власність не зазіхаємо, а нас рвуть і шматують з усіх сторін.

    – Є інформація, що урядовці хочуть передати Андріївську церкву в Києві, яка є кафедральним храмом Предстоятелів УАПЦ, в оренду УПЦ Київського Патріархату. Як ви прокоментуєте ці чутки?

    – Про це мова йде вже багато місяців із того часу, як у березні минулого року сплив термін оренди користування цим храмом нашою Церквою. Боюся, що так воно й буде, тому що В’ячеслав Кириленко, який і нині перебуває при центральній владі, є членом Всеукраїнської Церковної Ради Київського Патріархату і великим прихильником патріарха Філарета, а в нашій державі, начебто демократичній і правовій, все вирішується на рівні особистих зв’язків та хабарів – політичних чи матеріальних. Але якщо Андріївську церкву уряд таки передасть УПЦ КП, то це ще більше консолідує нашу УАПЦ, а можливість об’єднання з Київським Патріархатом нами буде сприйматися як жахливий сон.

    В Європі, куди нас так настирно намагаються інтегрувати, захищають і підтримують, перш за все, меншого, слабшого, надаючи йому можливості розкрити всі свої кращі якості, зайняти своє, лиш йому притаманне місце в суспільстві. В Україні ж, навпаки, влада намагається слабшого затоптати, звести зі світу, бо не вміє працювати на розвиток і не хоче, їй це непотрібне. А відношення до УАПЦ якраз і є яскравим прикладом того, що наша влада одне заявляє на люди, аби створити собі імідж найдемократичнішої за всі роки незалежності, тобто пускає мильні бульбашки межи очі, а поза очі робить зовсім протилежне. Але навіть за Сталінського режиму Андріївська церква була кафедрою Предстоятелів УАПЦ, головним її храмом (доки, правда, Церкву не знищили).

    Але я маю велику надію на те, що новий міністр культури Євген Ніщук, як людина порядна й совісна, щирий українець і герой Майдану не допустить кричущої несправедливості й ми надалі матимемо Андріївську церкву головним храмом Української Автокефальної Православної Церкви.

    – Відомо, що ви не прихильник об’єднання з Київським патріархатом. Чому?

    – В державі з нормальною демократією, а не такою декларативною, як у нас, це питання навіть не поставало б. Демократія – це різноманіття різних форм суспільного життя, в тім числі й у духовній сфері. Якщо я знайшов свій дім, у якому мені добре, і де я можу цілковито застосувати свої здібності й таланти, дані Богом, самовиразитися, то для чого мені його руйнувати? А мене якраз до цього й спонукують. А потім, хіба ми в УАПЦ робимо щось протизаконне, вчимо того, що не узгоджується із засадами державності, духовності й моралі?

    Наша Церква завжди в дусі євангельської любові відгукується на всі глобальні події і виклики в українському суспільстві. Підтвердження цієї думки ми знаходимо вже в самому першому відродженні УАПЦ на початку ХХ століття, коли почалися національно-визвольні змагання українського народу, духовною опорою якого й стала наша автокефальна Церква. УАПЦ стала духовним передвісником державної незалежності України. А 2013-2015 роки де була УАПЦ? В епіцентрі подій на боці повсталого і воюючого за демократію та державність народу, який став на захист не якоїсь гіпотетичної європейської демократії та цінностей, а піднявся на національно-визвольну революцію й захист української Держави.

    Інша річ, що до влади прийшли раніше скомпрометовані політичні сили й лідери, і звели досягнення революції нанівець. Вже вкотре підтвердилися слова з Євангелії: «Не заливайте молоде вино в старі міхи…» Так сталося й нині, коли молодь звершила національну революцію з надією на будівництво нового життя в новій Україні, а натомість увесь їхній ентузіазм і натхнення корумповані політичні ділки спрямували в старі корумповані лабети дикого капіталізму, відкинувши Україну на два десятиліття назад. І що з того вийшло? Старі, поношені бурдюки репнули і молоде вино розлилося, потекло потужним потоком з рідної землі за моря-океани шукати кращої долі. Щось подібне ті ж сили хочуть зробити і з українськими Церквами.

    А УАПЦ, маючи всю повноту божественної благодаті, завжди діяла і діє адекватно ситуації як істинно українська народна Церква, але без політичного антагонізму і міжконфесійної ненависті, чого не скажеш про відношення двох інших православних конфесій стосовно неї самої.

    Я вже говорив, і наголошу ще раз, – УАПЦ, за кожним із відроджень, поставала як національна Церква українського народу і має велику історію, хоча й не досліджену як слід. Для мене велика честь бути вірним саме цієї Церкви, бути причетним до її величної історії і продовжувати її, збагачувати новими набутками, спираючись на багаті традиції, викристалізувані роками боротьби за утвердження українського православ’я саме в його автокефальному статусі як духовній суті Церкви.

    Адже одна справа заявляти про самостійність, а інша – бути наповненим автокефальним духом, як істиною. УАПЦ – це героїчна епоха в історії українського народу й православ’я, і взяти й просто так її здати людям, які до неї не мають ніякого відношення, буде злочином перед пам’яттю автокефалістів. До речі, не такого вже й далекого минулого, щоб рани перестали боліти.

    Об’єднатися на умовах Київського Патріархату означатиме віддати своє первородство, як у древні часи старший брат Ісав продав своє первородство меншому Якову за миску сочевичної юшки. Адже Яків домагався первородства й говорив йому: «Продай мені первородство», бо дуже хотів, щоб саме його стосувалося благословення, тобто обітниці, дані Богом його діду Аврааму. Цього від нас якраз і домагаються. Але злегковажити первородством, а наша Церква була першою і має столітню історію, означатиме втратити любов Божу і самим бути зневаженими Богом. В той же час ті, для кого більше важить юшка, тобто матеріальний статок, можливо, й здадуться. А справжні духовні отці-автокефалісти й віруючі, залишаться вірними й відданими рідній Церкві. Адже, повторюся, Істина не продається як не продається рідна мати!

    Є, звичайно, багато причин організаційного і суто духовно-морального аспектів, які відштовхують від УПЦ КП. Та це окрема розмова.

    – Але це мало цікавить політиків і представників влади, які зациклилися на об’єднанні Церков, і це, так чи інакше, впливає на внутрішню ситуацію в Церкві. Як уберегти Церкву від негативних впливів зі сторони державних чиновників?

    – Про чиновників діло буде, хай краще займаються державним будівництвом, а не продовжують державу руйнувати. Тут питання стоїть по-іншому – як уберегтися від повзучої анексії «братів» із Київського Патріархату, що, як ті змії, заповзають у душі нестійких із нас і збурюють в них мир. Крім того, керівництво Київського Патріархату закликає наших священиків не підкорятися своїм архієреям і переходити до їхньої Церкви, тобто, виступає тут як провокатор. Застосовують будь-які засоби тиску, аби зруйнувати нашу УАПЦ зсередини. Чи знайдете ви подібне в поведінці інших Церков? Сумніваюся. Завдання Церкви – намолювати мир всередині самої Церкви, а не вчиняти розбрат, колотнечу, щоб із того мати свій зиск. Зиск ми повинні вбачати у спасінні своїх душ, а не займатися збиранням подушного із середовища тих, хто своїм трудом по крихті напрацьовує плоди спасіння.

    Прикладів нерівноцінного до нас ставлення багато. Візьмімо хоча б минулорічне т. з. об’єднання УАПЦ й УПЦ КП, коли ми сподівалися, що наші пропозиції будуть серйозно обговорюватися, а остаточно затверджуватися на архієрейських Соборах. І Собором нашої Церкви в першу чергу, бо ми втрачали, власне, все. А як вчинив Київський патріархат? Рішення Комісій по веденню переговорів того ж дня виставили як остаточне рішення Церков про об’єднання, навіть дату визначили. Але комісія з переговорів це ще не вся Церква і її рішення всього лише пропозиція, яку слід обговорювати й затверджувати хоча б собором архієреїв! Але ж нас вважають всього лише «ґудзиком» до свого «кожуха». А виявляється – без ґудзика й кожух неповноцінний!

    Ми тоді заявили, що від перемовин не відмовляємося, але наполягаємо на серйозному обговоренні умов, щоб усе було підготовлене скрупульозно. Але згадайте, як тоді з нами брутально повівся Київський Патріархат! Користуючись своїми широкими можливостями в ЗМІ, особливо на телебаченні, вони нас виставили винуватими у зриві переговорів, хоча самі їх і зірвали.

    Пам’ятаєте, як патріарх Філарет заявив, що не хоче з нами мати нічого спільного? Чому? Бо ми не підкорилися його диктаторській волі. А ми не хочемо, щоб з нами поводилися так, наче б ми не варті й доброго слова. То хіба можна об’єднуватися з тими, хто вважає нас за ніщо? Адже вони увесь час намагаються нас принижувати, шантажувати, поводяться, наче вони повелителі ситуації. Я можу тільки уявити, що почнеться вже другого дня після такого квазі об’єднання!

    Крім того, нехай спочатку патріарх Філарет вибачиться перед усією повнотою УАПЦ за той наклеп, що він озвучив на телеканалах про те, що ми, буцімто, отримуємо гроші від Кремля. Він облив страшним брудом всю Церкву, а це мільйони людей! До речі, цим займаються і архієреї УПЦ КП на місцях. В той же час лукаво кажуть, що чекають нас із братніми обіймами. Щоб у них задушити?

    – В минулому році в ЗМІ говорили, що вселенський Патріарх Варфоломій присилав навіть своїх повноважних представників до України, щоб із їхньою допомогою залагодити питання об’єднання. Що скажете?

    – Тут і говорити немає чого, бо я не бачив жодного офіційного документа, який би засвідчував їхні повноваження, а наговорити можна що завгодно. Думаю, що то все пропагандистська булька. Я вам скажу, що чиновники департаменту міністерства культури, так само як і адміністрації Президента, поводять себе стосовно нашої Церкви дуже непорядно. В минулому році вони організували шалений тиск на нашого щойно обраного Предстоятеля і ця політика продовжується й у цьому році. Навіть уявити важко, що таке можливе в наш час та ще й при владі, яка позиціонує себе з європейською демократією. Але згадайте його слова на Соборі: «Не таке переживали, переживемо й це». Йому, як і всім нам, до цього не звикати.

    Хочу додати, що в червні минулого року ми в усіх єпархіях провели загальні збори священства і делегатів від парафіян усіх парафій. Всі однозначно висловилися проти приєднання до Київського Патріархату і за розвиток своєї Церкви. Відтоді у нас почалася клопітка робота, тон у якій задає Блаженнійший Владика Макарій, а він людина непосидюча, працьовита, на сучасному сленгу – трудоголік.

    Церква – не політична сила, якою можна маніпулювати, як кому заманеться. Політики приходять і, здебільшого, в неславі йдуть собі геть. А Церква – Тіло Христове і вона вічна, як вічний Христос. Владі слід із Церквою вести рівноправний і різноплановий діалог для того, щоб не тільки уникати непорозумінь, а й спільно працювати в духовній сфері, адже на цій ділянці державотворення занепад дуже глибокий. В той же час, дуже тісні стосунки з державою дозволяють їй маніпулювати Церквою у своїх інтересах, хоча буває й навпаки, як нині, скажімо, Київський Патріархат використовує державну владу для досягнення тієї чи іншої власної мети, спрямованої на зміцнення своїх позицій, а влада охоче відгукується. Та це, врешті, для Церкви завершиться духовною смертю і втратою авторитету в суспільстві.

    Як на мене, то повинен вестися рівноправний діалог, а не диктат влади стосовно нашої Церкви, як це ми бачимо нині. Але, повторюю, діалог співпраці, адже Церква є частиною суспільства і вона не може стояти осторонь його проблем.

    В той же час, використання Церкви в процесах державного й національного будівництва, як інструменту державної ідеології, не повинне стати пріоритетним у стосунках між владою й Церквою, бо це не дасть очікуваної користі від такої синергії, а, навпаки, призведе до втрати останньою авторитету в суспільстві як інституції духовної.

    Тут принагідно згадати слова з Єремії: «Якщо здобудеш дорогоцінне з нікчемного, то будеш як Мої вуста… І зроблю тебе для цього народу міцною мідною стіною, вони будуть ратувати проти тебе, але не здолають тебе, бо Я з тобою… І спасу тебе від руки злих і визволю тебе від руки гнобителів» (Єр., 15:21). Воювати з Церквою – це воювати із Самим Господом.

    Між Церквами за останні роки утворилося таке глибоке розділення, а, відповідно, й протистояння, що потрібно спочатку працювати над примиренням, а воно без зміни мислення неможливе. Де ви бачили, щоб підписанням якогось документа одночасно змінився й світогляд людей? А без цієї складової ніяке об’єднання, ніяка угода про нього неможлива. Справжнє об’єднання складається з багатьох елементів, в тім числі й тих, які зціляють від гордині й лицемірства. А цей процес довготривалий.

    Тим паче, що за цей час Київський Патріархат зробив усе, щоб ми віддалилися від об’єднання з ними ще далі. Зазначу, що в нашій Церкві все вирішується колегіально і відповідно до того, яке рішення прийняв архієрейський собор, а згодом і всі без виключення єпархіальні собори, відповідно діяв і новообраний Предстоятель.

    Каятися ж нам немає в чому.

    А патріарху Філарету слід би спочатку вибачитися за те, що він зробив з УАПЦ в 1992 році і за всю його подальшу агресивну політику стосовно нашої Церкви! Подивіться на події, що відбуваються впродовж останніх майже тридцяти років, неупередженим поглядом і ви все зрозумієте.

    Адже Київський Патріархат побудований на старих традиціях церковного авторитаризму, який так чи інакше, але перетре у собі на порох будь-яку соборноправну традицію української Церкви, тому матимемо те, що вони нині мають. Ми ж Церква, яка має столітню мученицьку історію, самодостатня, хоч і бідна, але це гарна чеснота, яка убезпечує нас від тих тяжких недуг, якими хворіють інші конфесії. Нас би за це цінувати, а не цькувати.

    – Але ж прихильники об’єднання Церков переконують, що воно сприятиме консолідації українського суспільства, вирішенню питання УПЦ МП, або хоча б визнання об’єднаної Церкви канонічною. Ви з цим незгідні?

    – Не станеться ні першого, ні другого, ні третього. Як можна консолідувати суспільство об’єднанням Церков, коли це суспільство в переважній своїй більшості обминає храми, хіба що на Великдень масово зійдуться освятити паски та крашанки? Тобто, щоб батюшка виконав обрядовий ритуал, покропивши свяченою водою те, що вони наклали у свої кошики, а в усі інші дні року храми Божі майже порожні, особливо в селах.

    Суспільство консолідує виважена державна політика влади стосовно всіх релігійних конфесій, а не підтримка то однієї, то другої в залежності від політичних чи церковних уподобань, або, що найгірше, примусово-добровільне об’єднання. А ще рівне відношення до громадських та релігійних організацій, залучення їх до активної суспільно-громадської діяльності на благо України і всього українського народу, вмотивовані дії уряду по відродженню української нації і реальне зростання добробуту народу.

    Поки що ми цього не бачимо. То ради чого нам ліквідовувати свою Церкву, коли невідомо, куди Україну заведе нинішня влада з такою політикою? Може, так станеться, як і в 20-30 роки минулого століття, коли в Україні, як національно-патріотична інституція, діяла тільки одна УАПЦ. Правда, її в той час жорстоко переслідували, доки на кінець тридцятих не знищили остаточно – в живих лишився лише один єпископ із тридцяти п’яти та 250 священиків із майже трьох тисяч.

    Та й об’єднання кого з ким? Ще не так далекого 1992 року, після «об’єднання» УПЦ й УАПЦ (від першої мізерна частина, а над другою випробували рейдерське захоплення), патріарх Мстислав – Предстоятель УАПЦ, який не погодився із злочинною ліквідацією Церкви, сказав, що то єднання «капусти з горохом». Питання канонічного визнання воно не вирішить, тому для чого й город городити? Та й навряд чи вселенський патріарх Варфоломій надасть Томос на автокефалію, тобто канонічне визнання людині, котра в 2008 році від нього вже відмовилася.

    УПЦ МП теж ідейно не зміниться за бажанням чиновників із Банківської, тому що в душах переважної більшості архієреїв, священства й віруючих ще панує «руській мір», а це вдвічі більша частина українського православ’я. Тобто, ситуація надто складна, аби її одним махом вирішити.

    А наша УАПЦ – це суто українська Церква за структурою і, що найголовніше, за духом і традицією. Ось цим вона й муляє всім, бо є прикладом. Так, нам ще треба працювати над розвитком і вдосконаленням соборноправності. Але вона є, ми живемо за її принципами.

    Автокефалія є даром Духа Святого («Дух Святий дише там, де хоче» – ап. Павло), а цей дар уже даний нашій Церкві Богом, він не може бути даний людьми, які можуть або визнати його за нашою Церквою, або відмовити в такому визнанні. Але то вже їхні проблеми. Просто в цьому питанні треба своє вагоме слово сказати богословам.

    А якщо ми увіллємося в УПЦ КП, то, повірте мені, не пройде й року, як від наших українських соборноправних традицій нічого не залишиться і запанує духовна московщина й авторитаризм. А ми ж то будуємо нову Україну, то й Церкву треба будувати на українських традиціях. Бо інакше постраждає національне духовне відродження українства. Чому мало хто про це задумується?

    – А якщо якась частина парафій УАПЦ перейде до Київського патріархату, що ви будете робити?

    – Свого часу на подібне запитання нині покійний митрополит Мефодій мені відповів: «Нехай собі йдуть, може, там їм буде краще». Залишаться стійкі й випробувані, ті, кому дорога рідна Церква, для кого відступитися від Церкви-Мучениці – це все одно, що заподіяти собі самогубство, а то найбільший гріх віруючої людини, після якого її навіть не відспівують і не поминають за церковним чином, а в давнину й ховали за межами кладовища. Одна біда, яка найбільше шкодить релігійному середовищу, та, що довкола багато політики, на яку люди легко піддаються, тому що мало в їхніх серцях віри й любові.

    Але якою б не була бідною рідна мати, та її не міняють на багачку, бо вона тебе виносила під серцем, випестувала й виростила, а ти їй тепер – ніж у спину? За будь-яких умов будуть ті з нас, хто не посміє осквернити кров мучеників і продовжить справу попередніх поколінь автокефалістів. Адже коли Церква, яка впродовж століття виживає в умовах жорстоких переслідувань, тобто в умовах дії проти неї пекельної сили, незважаючи ні на що, продовжує будуватися як Тіло Христове, то це є свідченням благословення Божого на її існування.

    За приклад нам завжди повинна бути могутня постать митрополита Василя Липківського, родоначальника УАПЦ. В 1927 році енкаведисти змусили зібрати Помісний Собор у Києві й поставили перед ним вимогу відректися від посади Предстоятеля, бо він мав беззаперечний авторитет у Церкві й серед українства. Тому, доки б він очолював УАПЦ, їм було б важко її знищити. Вони пригрозили, що у випадку відмови і його, і всіх єпископів та священиків, хто був на Соборі, відправлять у табори, а Церкву за непокору ліквідують. Він чудово розумів, що погрозу виконають. Та й частина єпископів вимагали від нього покоритися, аби врятувати Церкву (ще, наївні, сподівалися, що влада не буде її ліквідовувати!).

    Митрополит Василь, як людина великої сили волі й духу та відданості Церкві, вийшов до делегатів і великого натовпу людей, що зібралися, і звернувся до них із словами болю й докору: «Чого злякалися? Хіба не знали, куди йшли?» І пішов, як людина великої гідності й честі. Але не здався!

    м. Харків –  м. Полтава

  • Соборноправність руйнує авторитаризм

    Соборноправність руйнує авторитаризм

    Голова інформаційно-видавничої комісії Української Автокефальної Православної Церкви архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій) розмірковує про упереджене ставлення до Церкви, як формується політика УАПЦ, соборноправні засади Церкви, фінансові труднощі та інші питання її життєдіяльності.

    – Владико, Українська Автокефальна Православна Церква завжди потерпала від упередженого ставлення до себе. Але якщо за радянських часів, коли комуністична влада боролася з будь-якими проявами національної свідомості, це було закономірним явищем, то за нинішнього часу української державності це якось не вписується в логіку.

    – Ще й як вписується! Справа в тому, що будь-якій владі – чи то авторитарній, чи то демократичній, особливо, коли державна еліта лише прикривається гаслами демократії, а тим часом задовольняє свої фінансові й майнові інтереси, народна за своєю суттю Церква завжди стоїть на перепоні. Нинішня еліта взяла владу у свої руки лише з однією метою – захист свого багатства від розгніваного народу, який піднявся на національно-визвольну революцію, а не задля розвитку держави й неухильного зростання народного добробуту. Тому вона й намагається усунути зі свого шляху все і всіх, хто їй непідконтрольний. А наша Церква якраз і є непідконтрольною владі, тому що дбає перш за все про духовні запити людей – релігійні й національні, і не встряє ні в які політичні оборудки. Головне завдання Церкви – це боротьба за спасіння людської душі, виховання в свідомості віруючого любові до Господа нашого Ісуса Христа і рідної Вітчизни, а вона в нас одна єдина – ненька Україна. Все інше для Церкви є другорядним, то справа політиків та керівників різних рівнів державної влади.

    Відгукуватися на всі запити суспільства Церква може, але тоді вона поступово перетворюється на одну з громадських організацій соціально-політичного спрямування, а не об’єднання віруючих, покликане задовольняти їхні, перш за все, духовні потреби, адже саме для цього вона й існує. Звичайно, Церква повинна висловлювати своє ставлення, свою думку до тих чи інших подій і процесів у суспільстві й державі загалом, стаючи на бік народу. Але в Україні суспільство, яке в своїй основі, на жаль, нині більше атеїстичне, ніж релігійне, а релігійна частина дуже строката різними конфесіями, доведене ледве не до відчаю економічними проблемами, останнім часом активно втручається у церковні справи, бо на це його наштовхує та ж таки влада.

    Влада спочатку з допомогою ЗМІ розгортає пропагандистську кампанію з потрібного їй питання, потім замовляє соціологічне опитування, результати якого чомусь завжди співпадають із бажанням влади, а потім ставить перед Церквою ту чи іншу, потрібну їй, вимогу. Як ось, скажімо, вимогу до нашої Церкви приєднатися до УПЦ Київського патріархату, бо це, мовляв, сприятиме наданню Вселенським Патріархом Томосу на автокефалію. Однак, ми знаємо, що в зв’язку з дуже складними взаємостосунками між лідерами світового православ’я, ніхто Томосу не дасть, бо це може викликати ланцюгову реакцію руйнування вселенського православ’я. Але ж одурманення українців продовжується!

    Тобто, заради досягнення якоїсь сьогоденної мети, спрямованої на зміцнення корумпованої влади, йде розправа над великою релігійною спільнотою, яка відстоює своє право на життя. Тому суспільству, яке легко заковтує цю наживку, слід все ж задуматися над тим, що приховується за риторикою не тільки про Помісну Церкву, а й впровадження «європейських демократичних цінностей». Та й, власне, побудови самої української Держави. Особисто в мене є велика підозра, що українська державна й політична еліта не має наміру будувати сильну українську державу як державу українців. Якщо вже політичні експерти заговорили про те, що в Україні створюється якась «нова нація» (не думаю, що це говориться з їхньої власної оцінки), то, вибачте, яку ж тоді долю українцям відвели нинішні керманичі – і видимі й, особливо, ті, які стоять за їхніми плечима?

    Суть не в тому, про що гомониться, а в тому, що за тим гомонінням приховується. А приховується те, що коли в червні 1992 року митрополиту Філарету (Денисенку) та Леоніду Кравчуку не вдалося повністю ліквідувати УАПЦ, то нині, коли появилися сприятливі для цього умови, уже патріарх Філарет з допомогою президента Петра Порошенка намагається взяти реванш і таки поглинути нашу Церкву. Тому й розгорнуто кампанію дискредитації нашої Церкви. Але це не біда, вистоїмо, бо маємо протиотруту – віру й загартованість у боротьбі із силами зла.

    – Владико Афанасію, ви вже сьомий рік очолюєте Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ, а з серпня цього року й Черкасько-Кіровоградську.  А ще більше року очолюєте Інформаційно-видавничу комісію УАПЦ, тобто маєте посаду ще і в межах всієї Церкви. Це якось змінило звичний ритм вашого життя й відношення до справи?

    – А як могло змінити? Все залишається так, як і було, але додалося набагато більше роботи. Адже Харківсько-Полтавська єпархія зараз стабільно розвивається і за всім треба не тільки встигати, а й іти хоч на крок попереду. А ще ж і Черкасько-Кіровоградська єпархія (сподіваюся, що за зміною назви міста, змінять, відповідно, і назву області). Я ж, коли беруся за справу, то ставлюся до неї відповідально і з повною віддачею своїх сил. А це, за відсутності фінансової й матеріальної підтримки, дуже нелегко. В житті покладаюся на волю Божу, спираюся на Його силу, а вже Божа сила помножує і мої скромні сили, роблю доручену справу, ніколи не нарікаю на Бога й Він, слава Йому, завжди мені допомагає. А це головне. Все інше, як казав Господь, додасться вам.

    – А що вже зроблено інформаційно-видавничою Комісією УАПЦ, і які плани?

    – Зроблено ще зовсім мало. Ми запустили в інформаційний простір сайт Комісії, що є дуже важливим, адже значно посилить присутність нашої Церкви в комунікативній сфері. Сайт швидко набрав популярності. Готуємо до випуску церковний календар на 2017 рік, а також Діяння П’ятого Помісного Собору УАПЦ. На черзі короткий молитовник і ряд інших видань. Єдина перешкода – надто скромні фінансові можливості.

    Якби нам хоча б кілька серйозних меценатів і спонсорів, то ми б розгорнули широку пастирсько-просвітницьку роботу, адже Церква живе тільки на пожертви небайдужих людей. Повірте, є цікаві задуми. Є спеціалісти, які б активно взялися до роботи, але в них сім’ї, за які треба дбати, тобто приносити додому зарплату.

    На жаль, інформаційне мовчання в попередні роки через ті ж самі причини, а також засилля неправдивої інформації про УАПЦ, яка сформувала негативний стереотип про нашу Церкву, й зараз гальмують підтримку з боку суспільства. Але ж це не на користь суспільству! Суспільство розвивається саме завдяки вільному волевиявленню думок, переконань, розширенню світогляду своїх громадян не лише у сфері політики, економіки, культури, освіти, а й, в першу чергу, у сфері духовності. Особливо, коли гостро постає питання збереження українського національного духу в церковному житті, адже Церква посідає одне з чільних місць у суспільстві.

    В той же час, Церква страждає від проникнення в її життя секуляризму, в тому числі й інформаційного. Через відсутність розгалуженої інформаційної системи    наші віряни, як і взагалі люди в державі, черпають інформацію про УАПЦ із світських ЗМІ та з джерел інших конфесій, які, здебільшого, подають інформацію про життя нашої Церкви або викривлено, або взагалі неправдиво.

    Як, скажімо, в газеті  «Україна молода», в 114 числі нинішнього року, в статті «Гібридна війна на церковному фронті: чи буде Єдина помісна православна церква українською» (автор Павло Павленко, релігієзнавець ще й доктор наук), на догоду своїм замовникам, як і його деякі відомі колеги, хоч і коротко, але подав викривлену версію т. з. «об’єднання» УАПЦ і УПЦ МП в 1992 році.

    Зараз створена потужна машина написання історії Київського Патріархату, творці якої не гребують переписуванням справжньої церковної історії. Прикро, що поважні науковці бруднять себе на догоду одній особистості,  викривлюючи історію як у «добрі» радянські часи. Я вже не кажу про часи Російської імперії, коли історики створили історію Росії з історії інших народів та звичайнісіньких міфів. Ось так само нині пишеться й історія Київського Патріархату, яка починається з 1992 року. Всього лише!

    Тому для нас зараз життєво важливим є створення внутрішньо-церковного інформаційного простору, з допомогою якого ми вирвемося із світу неправди, в котрий нас заганяють недоброзичливці, у світ правди, а Господь сказав: «Пізнайте правду і правда вас вільними зробить».  Крім усього, ми таким чином зможемо обговорювати насущні проблеми Церкви й більше довіряти один одному.

    – Але ж для цього потрібні чималі фінанси! А ваша Церква бідна, то як їй підняти такий потужний пласт у світлі того, що інформаційний простір України заповнений достатньо щільно.

    – Наша Церква, як Церква народна, подобається великій частині українців, які жваво цікавляться її життям. Інтернет ресурс Інформаційно-видавничої Комісії одразу ж, як тільки появився, став одним із найбільш відвідуваних серед релігійних сайтів. Так буде і з загально-церковною газетою. Нам треба порушити монополію інших конфесій на інформацію як з допомогою власних ЗМІ, так і світських, активніше залучаючи їх до правдивого висвітлення внутрішнього життя Церкви.

    Правда, для газети, хоча б на початок, потрібні певні кошти. Хоча більше потрібна зацікавленість всередині самої Церкви. Знаю, що вона є, а тому, коли вдасться вирішити організаційні й фінансові питання, ми побачимо достатньо якісний друкований продукт.

    – А чого не вистачає, крім коштів?

    – Може, сили волі… Але більше фінансової підтримки. Її дуже потребують інформаційно-просвітницькі проекти, які б хотіла запропонувати суспільству саме наша Церква, без чого їх здійснення практично неможливе. Суспільство нарікає на нас, але допомагати не хоче. А Церква живе тільки за рахунок пожертв. Тому, хоч і хочеш зробити більше, але…

    Ось, скажімо, в жовтні виповнюється 95-та річниця остаточного організаційного формування УАПЦ на І Помісному Соборі в 1921 році. Треба до суспільства донести правдиву інформацію про увесь, майже столітній, період життя нашої Церкви, а ми зв’язані відсутністю засобів для цього. Суспільство повинне знати правду, щоб бути вільним від облуди, яку творить неправда і викривлює його світогляд.

    Свого часу я десь прочитав і запам’ятав такий вислів: «Інформований – означає озброєний». А народ годують сурогатом правди, перемішаної з неправдою. Тобто стара, ще радянська, машина пропаганди на повну силу діє й донині. То чи можемо ми збудувати нове європейське суспільство, користуючись рудиментами комуністичного минулого?

    – А який стан у цій сфері в єпархіях?

    – На жаль, через велику зайнятість у єпархії, мені складно за всім услідкувати. Але, скажімо, активно працюють офіційні сайти Львівської, Харківсько-Полтавської, Карпатської, Тернопільської, Таврійської й інших єпархій, а також багатьох парафій. Активно присутні у соцмережах єпископ Закарпатський і Ужгородський Кирил (Михайлюк), архієпископ Тернопільський, керуючий Хмельницькою єпархією, Мстислав (Гук), архієпископ Герман (Семанчук), часто виступає на Тернопільському обласному телебаченні. Єпископ Карпатський Віктор (Бедь) взагалі широко присутній в інформаційному просторі. До речі, газета «Срібна земля», шеф-редактором якої є владика Віктор, в кожному своєму числі відводить дві й більше сторінок питанням життя Карпатської єпархії. І це лише невелика частка того, що робиться в Церкві загалом, але покищо слабко висвітлюється в ЗМІ.

    – Владико, а як формується у вас церковна політика? Хто виступає ініціатором і, взагалі, з чого складається «кухня» УАПЦ?

    – На кухні нехай панують домогосподарки, а ми цього терміну, стосовно нашої Церкви, застосовувати не будемо. УАПЦ соборноправна спільнота, в якій достатньо сильно розвинені демократичні засади. Ініціатива, звичайно ж (і це закономірно), виходить, перш за все, від Предстоятеля – Блаженнішого митрополита Макарія, але всі питання обговорюються й вирішуються колегіально на архієрейських соборах, а в основоположних питаннях спрямування задає Помісний Собор Церкви.

    Інформація про начебто розбрат між архієреями в УАПЦ, яку час від часу вкидають в інформаційний простір з метою дискредитації, є звичайнісінькою вигадкою. Наш єпископат згуртований, протиріччя між нами не виникають. Іноді якісь робочі моменти під час обговорення якихось питань, можливо, й трапляються, бо, і я на цьому наголошую, в нас усе вирішується колегіально й за активної участі всіх архієреїв і членів патріаршої ради. Але сварки… Такого не знаю. Мабуть, вони виникають в чиїйсь хворобливій уяві.

    Бачте, соборноправність ламає звичний авторитарний механізм функціонування церковної системи, але, в той же час, робить її достатньо витривалою. І це підтверджує вся майже столітня історія УАПЦ. Можливо, саме це, як я вже говорив, і дратує наших недругів, які живуть у координатах авторитарної минувшини і не бажають перебудовуватися на сучасні демократичні рейки, намагаючись рухатися вузькоколійкою. Хоча, на сьогодні ще стоїть завдання відпрацювання всіх аспектів соборноправної системи життєдіяльності Церкви.

    – Ви часто говорите й пишете про соборноправність. А що означає цей термін, яке його наповнення?

    – Соборноправність – це широке залучення вірян до впливу на церковне життя та управління в нашій Церкві, що, до речі, показав V Помісний Собор УАПЦ в червні минулого року, коли переважною більшістю делегатів були віряни. Офіційно принцип соборноправного життя Церкви започатковано ще церковними соборами в 1921 році, коли на противагу російського «єдіноначалія» автокефалісти почали розглядати парафію як самодостатню одиницю, малу Церкву. Парафія навіть обирала собі кандидата на священство, якого, після відповідної підготовки, висвячував єпископ. Це часто призводило до того, що згодом до нього ставилися як до наймита. Така загроза є й нині, але це не може зупиняти нас на шляху розвитку соборноправності. Просто треба шукати важелі, які б унеможливлювали подібні рецидиви. Але топтатися на місці не можна.

    Соборноправність унеможливлює намагання Церкви володіти хоча б частиною суспільства. Для Церкви це згубно, адже тоді світ входить у Церкву, заполоняє її і згодом жити соборноправно стає майже неможливо. А повинно бути навпаки – Церква повинна духовно входити у світ і преображати його. Та це в нинішніх умовах неймовірно складно.

    Крім того, соборність – це стан, за якого «низи» і «верхи» так відчувають потреби один одного і своєї церковної спільноти взагалі, що це цементує єдність і згуртованість так, що, за начебто «вольниці», чим часто нам дорікають, Церква насправді монолітна. Якщо й трапляються переходи парафій до іншої конфесії, то так само переходять парафії й до нас. УАПЦ відкрита і в цьому її сила, адже вона – Церква українського народу.

    – І все ж, яка стратегія Церкви загалом. Вона існує? Адже не вдається знайти якихось визначальних документів. Будь-яка політична сила обов’язково розробляє стратегію розвитку на кілька десятиліть наперед і ознайомлює суспільство.

    – Стратегічна мета Церкви – спасіння душ людських для життя вічного. Я не відкрию в цьому нічого нового. Суть же стратегій політичної і церковної різна за своєю природою. Я вже наголошував, що поєднання церковного й політичного нівелює суть Церкви і потім цей стан важко виправити, як і будь-яку тяжку недугу. А нинішнє і майбутнє нашої Церкви залежить від нас самих.

    вересень 2016 р.

     

     

  • Н. Немировська: Раджу читати заповіт патріарха Мстислава не просто як документ, а пережити його

    Н. Немировська: Раджу читати заповіт патріарха Мстислава не просто як документ, а пережити його

    Наприкінці 2016 року з благословення предстоятеля УАПЦ митрополита Макарія (Малетича) та коштами Львівського крайового братства апостола Андрія Первозваного було видано книгу про перебування першого українського патріарха Мстислава (Скрипника) в Харкові – у травні 1991 р. і грудні 1992 р. Автором-упорядником стала учасник тодішніх подій, одна з найактивніших мирянок УАПЦ на Слобожанщині, працівник Збройних Сил України Харківського інституту танкових військ, член Національної Спілки журналістів України Ніна Григорівна Немировська. Вона ласкаво погодилася відповісти на питання редакції сайту Інформаційно-видавничої комісії УАПЦ.

    Ніно Григорівно, найперше вітаємо і Вас, і всіх нас із виходом цієї книги. Давайте почнемо з того, як виникла її ідея.

    Років 10 тому, відмічаючи чергову дату, ми організували виставку книг, газетних матеріалів, фотографій, яких назбиралося у мене на той час досить багато. Особливу цінність становили статті, фотографії харківських журналістів. Хотілося, щоб такий матеріал став доступним широкому загалу читачів, адже це була знакова подія як для УАПЦ, так і для Харкова. Поступово набирався матеріал із спогадами про патріарха Мстислава харків’ян, статті про нього в газетах «Наша віра» та «Успенська вежа». Вірні УАПЦ висловлювали бажання мати книгу про ці важливі події. Зазначу також, що протягом останніх років в Україні вийшло кілька книг про патріарха Мстислава – монографії Дмитра Степовика та Андрія Смирнова. Кожна із цих книг має свою наукову цінність, але книга, що вийшла з благословення патріарха Філарета, тенденційно висвітлює останні роки життя патріарха Мстислава, замовчує драматичні сторінки, пов’язані з так званим «об’єднанням». Наша ж книга документально висвітлює ці події.

    Ви свідок останнього приїзду владики Мстислава до Харкова. Якою Вам запам’яталася ця людина?

    Можу лише дякувати Богу, що для мене, грішної людини, випала така можливість опікуватися патріархом під час його першого і другого візиту. Довелося спостерігати його як в урочистій обстановці, під час молебню в малій залі оперного театру у травні 1991 року, під час літургії у Свято-Дмитрівському храмі у грудні 1992 року, так і під час приватних зустрічей, безпосереднього спілкування. Це була цілісна, багатогранна постать духовного лідера і водночас вишукана, культурна людина, проста і відкрита для ближніх. У потрібні моменти це був воїн, справжній духовний лідер, який ні за яких умов не поступався принципами і не йшов на компроміси із можновладцями. Скажу, що для мене це була людина із іншого світу, яка втілювала справжність і щирість борців за Україну початку XX століття. Патріарх мені здавався зразковим втіленням української духовності і відданості справі боротьби за Україну воїнів УНР. У ньому я бачила своїх дідів і прадідів… Мудрий і делікатний, запальний і відвертий, він мав неймовірний вплив на тих, хто з ним спілкувався. Книга невипадково названа «Дивімося один одному у вічі!». Саме ці слова повторював патріарх Мстислав, перебуваючи у Харкові.

    Чи пригадуються ще якісь слова чи цікаві епізоди, пов’язані з владикою?

    Напередодні приїзду у травні 1991 року завідувач обласного відділу релігії Василь Березанець проголошував: «Костьми лягу, а врага в город не пущу!» І, дійсно, у місті у зв’язку із приїздом патріарха Мстислава зчинився небувалий переполох. А тут приїздить маленький сивий дідусь в інвалідній колясці… Нічого захоплювати не збирається, а лише кличе до добра, до любові… Наступного для, перед від’їздом патріарха Мстислава із Харкова, п’яний уповноважений падав на коліна перед патріархом і просив благословення… Але навчені російськими батюшками бабусі прийшли до Успенського собору із камінням боронити його від «внука Махна», а одна із них пробивалася до готелю «Харків», де мешкав патріарх. У нього було особливо шляхетне і добре ставлення до жінок. До мене він звертався, коли щось потрібно було: «доця». Коли, перебуваючи вдруге в Харкові на квартирі нині покійного режисера Анатолія Стародуба, (мені переповідали господарі квартири), я залишала гостя, патріарх усе кликав: «Де моя Ніна, де моя лисичка?». Тепло було бути поруч із ним, хоча час і події тоді у нашій церкві були надзвичайно непрості. Зраджений патріарх покидав Харків із надією.

    Як Ви гадаєте, чому може навчити патріарх Мстислав сьогодні?

    нінаНині точаться дискусії щодо об’єднання українських православних церков. У всіх своя правда. Але, як на мене, потрібно повернутися до першоджерела – заповіту патріарха Мстислава щодо об’єднання, і вивчити його всім учасникам дискусії.

    Що важливо в його спадщині для православного українця, котрий прийшов до церкви пізніше за часи владики – вже в 1990-ті чи 2000-ні роки?

    Для тих, хто прийшов до нашої церкви, порадила б читати заповіт патріарха Мстислава не просто як документ, а пережити його. Крім того, ознайомитися із біографією, діяльністю патріарха Мстислава. Так, як він прислужився жертовно Україні, мало кого можна пригадати… Це була велична і драматична постать XX століття. Він аж ніяк не вписувався у «совкову» Україну, в яку повернувся із великою надією про розбудову УАПЦ після багатьох років розлуки. Невелика купка людей лишися йому та його церкві вірними до кінця…

    Як вплинув патріарх на Ваше подальше життя? Що він змінив у Вас і Вашому ставленні до віри та церкви?

    Владика своїми словами міг вплинути не лише на своїх прихильників, але й на людей протилежних поглядів. Зустрічі з ним надихали на подальше служіння нашій українській церкві, про яку так дбав патріарх. Мені в житті дуже поталанило – добре знала одну із парафіянок Миколаївського собору Харкова із першого відродження УАПЦ, знайомство із патріархом Мстиславом теж можна вважати символічним, адже саме він у роки Другої світової війни разом із митрополитом Феофілом (Булдовським) відроджували вдруге УАПЦ на Харківщині. Патріарх умів сказати слово нашим людям: у Харкові 5 травня 1991 року його звернення присутні в малій залі оперного театру слухали стоячи… Його щира віра у Бога, заклик покладатися на Всевишнього у різноманітних моментах життя дали поштовх для того, щоб хоч якоюсь мірою бути корисною УАПЦ. Наша церква від початку третього відродження пережила багато драматичних моментів, зрад, маніпулювань, невизнання державою, але попри всі випробовування особистість патріарха Мстислава, як духовного лідера, і продовжувача його справи, патріарха Димитрія, назавжди будуть для мене мірилом сумління і віри у Бога.

    Ви належите до покоління, яке поступово стає легендарним. На Харківщині не так багато людей, які починали третє відродження УАПЦ і тим більше залишилися активними парафіянами через 26 років. Як постать уже певною мірою знакова, скажіть, як Ви оцінюєте пройдений церквою шлях і яким хотіли б бачити її майбутнє?

    15391178_2275362419269345_737584852990483941_nТретє відродження УАПЦ на Харківщині відбулося завдяки Харківському православному братству апостола Андрія Первозваного, яке об’єднувало на той час довкола себе християнську інтелігенцію Харкова, науковців, художників, письменників і просто небайдужих до відродження української держави і церкви людей. Очолював братство доцент, кандидат філологічних наук Харківського університету Юрій Андрійович Ісіченко, його заступником був теж доцент, кандидат філологічних наук цього університету, згодом перший священик УАПЦ третього відродження Віктор Андрійович Маринчак, скарбником братства обрали мене. Аналізуючи той час, можу сказати, що поява нашої організації тоді, як на мене, виникла лише з Провидіння Божого, а ми були ніби інструментом в Його руках. Тоді дні були настільки насиченими, що здавалось, ми проживали день за три. То були найяскравіші роки мого життя, за що можу лише дякувати Богу і тим братчикам, які на той час взялися за нелегку справу… Сьогодні, попри всілякі випробовування, УАПЦ на Харківщині має добрих духовних пастирів, розвивається, зростає кількість парафій і парафіян у них. Церква активно іде до людей, залучаючи їх до церковного життя, даруючи надію, підтримуючи у скрутний час. УАПЦ займається благодійною діяльністю, її священики часто бувають на фронті, опікуючись українським військом. Звичайно, мені хотілося б, щоб до нашої церкви приходило якомога більше слобожан, щоб вони якнайшвидше дізналися про її історію, духовних лідерів, пізнали її особливості і тут знайшли справжні духовні скарби. Бажаю майбутнім читачам книги «Дивімося одне одному у вічі!» відчути ту атмосферу, в якій відбувалися візити патріарха Мстислава на Сході України, збагнути велич і трагізм нездоланного подвижника Духу і бути гідними його настанов.

    Більше інформації про книгу можна отримати за цим посиланням.

    Про те, як її придбати, можна дізнатися тут.