Наприкінці 2016 року з благословення предстоятеля УАПЦ митрополита Макарія (Малетича) та коштами Львівського крайового братства апостола Андрія Первозваного було видано книгу про перебування першого українського патріарха Мстислава (Скрипника) в Харкові – у травні 1991 р. і грудні 1992 р. Автором-упорядником стала учасник тодішніх подій, одна з найактивніших мирянок УАПЦ на Слобожанщині, працівник Збройних Сил України Харківського інституту танкових військ, член Національної Спілки журналістів України Ніна Григорівна Немировська. Вона ласкаво погодилася відповісти на питання редакції сайту Інформаційно-видавничої комісії УАПЦ.
Ніно Григорівно, найперше вітаємо і Вас, і всіх нас із виходом цієї книги. Давайте почнемо з того, як виникла її ідея.
Років 10 тому, відмічаючи чергову дату, ми організували виставку книг, газетних матеріалів, фотографій, яких назбиралося у мене на той час досить багато. Особливу цінність становили статті, фотографії харківських журналістів. Хотілося, щоб такий матеріал став доступним широкому загалу читачів, адже це була знакова подія як для УАПЦ, так і для Харкова. Поступово набирався матеріал із спогадами про патріарха Мстислава харків’ян, статті про нього в газетах «Наша віра» та «Успенська вежа». Вірні УАПЦ висловлювали бажання мати книгу про ці важливі події. Зазначу також, що протягом останніх років в Україні вийшло кілька книг про патріарха Мстислава – монографії Дмитра Степовика та Андрія Смирнова. Кожна із цих книг має свою наукову цінність, але книга, що вийшла з благословення патріарха Філарета, тенденційно висвітлює останні роки життя патріарха Мстислава, замовчує драматичні сторінки, пов’язані з так званим «об’єднанням». Наша ж книга документально висвітлює ці події.
Ви свідок останнього приїзду владики Мстислава до Харкова. Якою Вам запам’яталася ця людина?
Можу лише дякувати Богу, що для мене, грішної людини, випала така можливість опікуватися патріархом під час його першого і другого візиту. Довелося спостерігати його як в урочистій обстановці, під час молебню в малій залі оперного театру у травні 1991 року, під час літургії у Свято-Дмитрівському храмі у грудні 1992 року, так і під час приватних зустрічей, безпосереднього спілкування. Це була цілісна, багатогранна постать духовного лідера і водночас вишукана, культурна людина, проста і відкрита для ближніх. У потрібні моменти це був воїн, справжній духовний лідер, який ні за яких умов не поступався принципами і не йшов на компроміси із можновладцями. Скажу, що для мене це була людина із іншого світу, яка втілювала справжність і щирість борців за Україну початку XX століття. Патріарх мені здавався зразковим втіленням української духовності і відданості справі боротьби за Україну воїнів УНР. У ньому я бачила своїх дідів і прадідів… Мудрий і делікатний, запальний і відвертий, він мав неймовірний вплив на тих, хто з ним спілкувався. Книга невипадково названа «Дивімося один одному у вічі!». Саме ці слова повторював патріарх Мстислав, перебуваючи у Харкові.
Чи пригадуються ще якісь слова чи цікаві епізоди, пов’язані з владикою?
Напередодні приїзду у травні 1991 року завідувач обласного відділу релігії Василь Березанець проголошував: «Костьми лягу, а врага в город не пущу!» І, дійсно, у місті у зв’язку із приїздом патріарха Мстислава зчинився небувалий переполох. А тут приїздить маленький сивий дідусь в інвалідній колясці… Нічого захоплювати не збирається, а лише кличе до добра, до любові… Наступного для, перед від’їздом патріарха Мстислава із Харкова, п’яний уповноважений падав на коліна перед патріархом і просив благословення… Але навчені російськими батюшками бабусі прийшли до Успенського собору із камінням боронити його від «внука Махна», а одна із них пробивалася до готелю «Харків», де мешкав патріарх. У нього було особливо шляхетне і добре ставлення до жінок. До мене він звертався, коли щось потрібно було: «доця». Коли, перебуваючи вдруге в Харкові на квартирі нині покійного режисера Анатолія Стародуба, (мені переповідали господарі квартири), я залишала гостя, патріарх усе кликав: «Де моя Ніна, де моя лисичка?». Тепло було бути поруч із ним, хоча час і події тоді у нашій церкві були надзвичайно непрості. Зраджений патріарх покидав Харків із надією.
Як Ви гадаєте, чому може навчити патріарх Мстислав сьогодні?
Нині точаться дискусії щодо об’єднання українських православних церков. У всіх своя правда. Але, як на мене, потрібно повернутися до першоджерела – заповіту патріарха Мстислава щодо об’єднання, і вивчити його всім учасникам дискусії.
Що важливо в його спадщині для православного українця, котрий прийшов до церкви пізніше за часи владики – вже в 1990-ті чи 2000-ні роки?
Для тих, хто прийшов до нашої церкви, порадила б читати заповіт патріарха Мстислава не просто як документ, а пережити його. Крім того, ознайомитися із біографією, діяльністю патріарха Мстислава. Так, як він прислужився жертовно Україні, мало кого можна пригадати… Це була велична і драматична постать XX століття. Він аж ніяк не вписувався у «совкову» Україну, в яку повернувся із великою надією про розбудову УАПЦ після багатьох років розлуки. Невелика купка людей лишися йому та його церкві вірними до кінця…
Як вплинув патріарх на Ваше подальше життя? Що він змінив у Вас і Вашому ставленні до віри та церкви?
Владика своїми словами міг вплинути не лише на своїх прихильників, але й на людей протилежних поглядів. Зустрічі з ним надихали на подальше служіння нашій українській церкві, про яку так дбав патріарх. Мені в житті дуже поталанило – добре знала одну із парафіянок Миколаївського собору Харкова із першого відродження УАПЦ, знайомство із патріархом Мстиславом теж можна вважати символічним, адже саме він у роки Другої світової війни разом із митрополитом Феофілом (Булдовським) відроджували вдруге УАПЦ на Харківщині. Патріарх умів сказати слово нашим людям: у Харкові 5 травня 1991 року його звернення присутні в малій залі оперного театру слухали стоячи… Його щира віра у Бога, заклик покладатися на Всевишнього у різноманітних моментах життя дали поштовх для того, щоб хоч якоюсь мірою бути корисною УАПЦ. Наша церква від початку третього відродження пережила багато драматичних моментів, зрад, маніпулювань, невизнання державою, але попри всі випробовування особистість патріарха Мстислава, як духовного лідера, і продовжувача його справи, патріарха Димитрія, назавжди будуть для мене мірилом сумління і віри у Бога.
Ви належите до покоління, яке поступово стає легендарним. На Харківщині не так багато людей, які починали третє відродження УАПЦ і тим більше залишилися активними парафіянами через 26 років. Як постать уже певною мірою знакова, скажіть, як Ви оцінюєте пройдений церквою шлях і яким хотіли б бачити її майбутнє?
Третє відродження УАПЦ на Харківщині відбулося завдяки Харківському православному братству апостола Андрія Первозваного, яке об’єднувало на той час довкола себе християнську інтелігенцію Харкова, науковців, художників, письменників і просто небайдужих до відродження української держави і церкви людей. Очолював братство доцент, кандидат філологічних наук Харківського університету Юрій Андрійович Ісіченко, його заступником був теж доцент, кандидат філологічних наук цього університету, згодом перший священик УАПЦ третього відродження Віктор Андрійович Маринчак, скарбником братства обрали мене. Аналізуючи той час, можу сказати, що поява нашої організації тоді, як на мене, виникла лише з Провидіння Божого, а ми були ніби інструментом в Його руках. Тоді дні були настільки насиченими, що здавалось, ми проживали день за три. То були найяскравіші роки мого життя, за що можу лише дякувати Богу і тим братчикам, які на той час взялися за нелегку справу… Сьогодні, попри всілякі випробовування, УАПЦ на Харківщині має добрих духовних пастирів, розвивається, зростає кількість парафій і парафіян у них. Церква активно іде до людей, залучаючи їх до церковного життя, даруючи надію, підтримуючи у скрутний час. УАПЦ займається благодійною діяльністю, її священики часто бувають на фронті, опікуючись українським військом. Звичайно, мені хотілося б, щоб до нашої церкви приходило якомога більше слобожан, щоб вони якнайшвидше дізналися про її історію, духовних лідерів, пізнали її особливості і тут знайшли справжні духовні скарби. Бажаю майбутнім читачам книги «Дивімося одне одному у вічі!» відчути ту атмосферу, в якій відбувалися візити патріарха Мстислава на Сході України, збагнути велич і трагізм нездоланного подвижника Духу і бути гідними його настанов.
Більше інформації про книгу можна отримати за цим посиланням.
Про те, як її придбати, можна дізнатися тут.