Категорія: Статті

Суспільство наше хворе. І хворе дуже тяжко, що не видно й початку одужання. Ми все глибше занурюємося в життя пристрасне, замішане на опарі озлоблення й гордині. Хоча й озлоблення своїм початком завдячує саме гордині. А гординя є страшною душевною хворобою, яка дуже тяжко лікується. І немає більш мерзенного гріха за гординю перед Богом. Адже не дарма й святі отці називають її “насінням сатани”, яке не одразу розпізнається, але яке, прорісши й пустивши коріння, як ракова пухлина метастази, виліковується в рідкісних випадках і через тяжкі духовні, а то й тілесні муки.

Саме гординя породжує самовпевненість у власній перевазі над всіма іншими й у відкиданні всього, що не є думкою чи дією даної людини. Вона є джерелом гніву, роздратування й озлоблення, жорстокості; вона є причиною відмови від допомоги Божої, хоча саме гордовита людина якраз і має найбільшу потребу в Богові, бо допомогти такій людині, коли її гординя перейде в крайню стадію, людям уже не під силу. Ніхто вже не може спасти гордовитого, окрім Бога. Особливо це стосується людей, що перебувають при владі і яким ніхто вчасно не підкаже про їх гріховний стан, який рано чи пізно призведе до тяжких наслідків їхнього життя. Оточуючі просто побояться це зробити, а якщо хто й насмілиться, то, напевне, окрім покарання, ніякого іншого наслідку його добра ініціатива не матиме.

Гордовита людина знаходиться у владі занепалого ангела, який сам згрішив перед Богом тим, що через власну гординю пішов супроти Бога, підняв бунт і війну на небі проти Отця Небесного, аби не підкорятися Йому, а діяти на власний розсуд, тобто за своєю волею. Нині ж і люди на землі, піддавшись цій згубній пристрасті, поступово стають самолюбивими, владолюбними, жорстокими, заздрісними, гнівливими, зарозумілими, і заради задоволення своїх пристрастей, заради утвердження своєї зверхності принижують інших і цим наче піднімають меч проти самого Христа, наче кажуть Йому: “Не подобається мені Твій закон, а подобається, коли всі інші мені підкоряються, служать, бояться, бо я розумніший від них і непогрішний!” Людина вже не може зупинитися і стає супротивником Бога. А коли так, то й втрачає благодать Божу, адже самі себе таким чином виводять з-під закону Божого, втрачають Його захист. Гордовиті хоч і живуть у тілі, але душею вони вже мертві й уже за свого життя терплять пекельні муки: самітність, озлоблення, незрозумілу для них душевну тугу, яка часто вводить їх у відчай, а то й самогубство. Такі люди глибоко нещасні, але, на свою біду, вони переконані у своїй перевазі над іншими, бо їхній духовний зір осліплений гординею, як тілесні очі глаукомою.

Гординя розвивається поступово, крок за кроком заволодіваючи душею людини, проникає в свідомість, у кожну клітину, стає начеб її другим “я”, невидимим тілом у тілі видимому. Поступово людина прагне все більше хвали за зроблені нею справи, нею оволодіває нетерпимість щодо зауважень, а тим паче обвинувачень, вона стає підозрілою, злопам’ятною, осуджує інших, але дуже вміло грає роль доброчинної, аби приховати свої пристрасті. Така людина вже нездатна ні прощати інших, ні сама попросити вибачення, а якщо й вибачається, то нещиро і лише тоді, коли це потрібно для вирішення якихось власних потреб.

Гордовита людина перестає сприймати власні гріхи, не помічаючи недоліків і помилок, заперечує свою провину, або й взагалі перекладає її на інших, а при можливості ще й карає когось за власну провину, аби таким чином виправдати себе в очах оточуючих. Поступово це переростає в манію величі – зневажання і відсторонення від інших, спричинення їм зла, щоб показати власну зверхність і вказати, де чиє місце. Спаси й сохрани, Боже!

Поступово, відторгнувши від себе навіть близьке оточення, гордовитому здається, що проти нього задумують якусь капость, його хочуть “підсидіти”, завдати якоїсь шкоди і в цьому фантазуванні він досягає вищої міри розбурхування хворої уяви. І манія величі, і манія можливого переслідування чи ворожого ставлення оточуючих, особливо окремих осіб, на кого впав хворобливий вибір відомсти, викликає вороже ставлення до людей, намагання їх переслідувати, аби довести до стану, коли вже вони (на його думку) не в змозі хоч якось зашкодити, є поширеними формами душевної хвороби. Якщо це керівник, то в нього розвивається до гіпертрофованих розмірів пристрасть командувати всіма і всим, не рахуючись із чужою думкою, поглядами, навіть життям. І при цьому, знов таки, не терпить він ані найменшого заперечення чи переінакшення своїх розпоряджень. Його серцем заволодівають злостивість, ненависть, зневага і зверхність, а душа стає холодною, зачерствілою і темною, розум такої людини затьмарюється і вона вже неспроможна сприймати нічого іншого, як лише саму себе. Ні до серця такої людини, ні до душі, ні до розуму Богу вже не достукатися. Людина полишає себе наодинці з собою і своїми пристрастями, і прошкує до власної духовної погибелі. Усвідомлювати це гірко, бо гординею заражене все людство, відмінність лише в тому, що кожен хворий на неї в різній степені й часто її не так просто розгледіти. І лише невелика кількість істинно смиренних духом і поведінкою рятують людство від цілковитого сповзання в пекельну геєну самовдоволення, а отже, й цілковитої погибелі.

Наше українське суспільство, що вирвалося з тенет сатанинського атеїзму, особливо вражене гординею і ніяк не може отямитися й усвідомити те, що гординя ні до чого доброго привести не може, а лише до лихого, бо є породженням ворога роду людського і провокує до гріхів і злочинів. Одним із злочинів, породжених гординею, є гріх відступництва: від Батьківщини, від духовного владики, а ще й перебування в підпорядкуванні Церкві чужої держави, що роздвоює душу, а роздвоєння душі, відповідно, призводить до розладів психіки, розгулу злочинності в державі, неробства, повальної втрати тілесного здоров’я. Це дуже небезпечний процес, який можна зупинити лише спільними зусиллями Церкви й державної влади. Та для цього потрібна спершу добра воля державної влади, яка повинна усвідомити значення національної православної Церкви в житті держави, зробити питання її розвитку й утвердження пріоритетним.

Гординя виїсть нас зсередини, лишивши тільки облуду, нездатну ні до чого доброго, а лише на лихе, а серед лихого найлихіше – зрада Вітчизни України.

Архієпископ АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

2001р.

Проблема життя і смерті є важливою сферою людського буття, адже людина прагне прожити довго й щасливо. Здається, ще Гіппократ сказав, що людина, аби продовжити своє життя, повинна не скорочувати його. Коли жінка позбавляє життя свою ще ненароджену дитину, то вона скорочує і своє власне життя. Рано чи пізно зболене серце приводить її до розуміння всього жаху скоєного нею вчинку, вона усвідомлює свій гріх, але ж виправити нічого вже не можна, знищене життя не повернеш. Яка думка Церкви з цієї проблеми, адже аборт, тобто «викидання назовні», по великому рахунку, є вбивством уже сформованої людини?

Православна Церква не може схвалювати передчасне переривання вагітності, тому що воно є одним із засобів насильницької смерті людини. Вбивство ж беззахисної людини є наймерзеннішим і найпідлішим із усіх убивств, хоча будь-яке вбивство є злочином, адже людину позбавляють життя передчасно, а не як визначено їй Творцем. Тому люди, які зважуються на вбивство беззахисного немовляти, маю на увазі аборт, здатні за певних обставин на будь-який інший злочин.

Аборт є жорстоким і цинічним вбивством, яке позбавляє людську істоту можливості не тільки бути похованою за християнським звичаєм, але й самої можливості стати християнином і отримати блаженне життя у вічності. Жінки, які таким чином позбавляються вже зародженого в собі життя, стають демонами свого тіла, адже створену Богом лабораторію для зародження і розвитку людського життя вони перетворюють на катівню, в якій кат четвертує їхнє дитя і залишки його розшматованого тільця знаходять своє місце в якомусь рівчаку, або в каналізаційній трубі. Але скажи таким жінкам, що вони чинять щонайменше непорядно, то вони ще й обуряться.

Аборт є вбивством страшнішим і жахливішим, аніж будь-яке інше, тому що воно звершується здебільшого спокійно, розраховано, після тривалого обговорення доцільності чи недоцільності народження дитини. До речі, вже на цій стадії вагітності плід відчуває те, бажаний він чи не бажаний, відчуває загрозу своєму життю і хвилюється, перед самим абортом він уже знає, що приречений на смерть, бо пов’язаний з матір’ю як частина її тіла. Тому аборт є ганебним убивством, одним із найстрашніших моральних падінь людини.

На війні проявляється вся сатанинська енергія, накопичена людськими гріхами, творяться жахливі злочини, на ній убивають ворога і гинуть самі. А тут батьки чинять гірше за ворога – вони вбивають свою ж дитину. Якщо, скажімо, бандит вбиває іншого, то його за цей злочин карає закон. А в даному випадку закон мовчить, більше того, тут убивця зараніше виправданий законом, який у той же час декларує й право на життя. Виправданий такий вбивця і своєю совістю та думкою сучасного ліберального суспільства, яке, не протестуючи проти цього злочину, власне, дає йому право на безкарне застосування.

Парадоксальна річ – за застосування евтаназії до людини, котра вже практично прожила свій вік, карають, а знищення зародженого нового життя не просто захищається законом, а й виправдовується самим суспільством. То який же тоді моральний рівень членів такого суспільства!

Пояснити історію розвитку людства логічним шляхом, а тим паче визначити складові історичних процесів, тих складових, що визначають їхню суть у майбутньому, незважаючи на всі досягнення сучасної науки, неможливо. Ми знаємо, що в історії, окрім писаних людьми законів та видимих природних явищ, є ще й непояснимі явища, які можуть докорінно змінювати ту чи іншу ситуацію, хід тих чи інших подій незалежно від волі людини.

Але є найголовніша складова всіх процесів, що відбуваються довкола нас, свого роду духовний план розвитку людства – це його відношення до Божества, духовно-моральний стан людства й кожної окремо взятої людини, яка може тим чи іншим чином теж на нього впливати або в кращий бік, або в гірший. Нічого не виникає з нічого, і ніщо не зникає безслідно. Всі діяння людей наче б як групуються в одну суму добра й зла і визначають майбутнє людства.

Перед всесвітнім потом буття людства настільки духовно спустіло, перетворившись під дією сліпого потягу розбещеної плоті з розумної істоти, наповненої духовною суттю, на звичайнісіньку плоть, що Промисел Божий прирік людство на знищення. А все тому, що воно вичерпало свої сили для відтворення і вже було нездатним до відродження.

Сучасний стан людства не можна визначати лише економічними, політичними, культурними та вузько-соціальними складовими, тому що історичний розвиток іноді робить такі повороти, що ламаються всі стереотипи наукових та соціологічних прогнозів. Людина залишається тайною за сімома замками і тому в глибину процесів розвитку людської історії неможливо заглибитися, а отже й пояснити.

Гріх увійшов у людське єство ще з часів гріхопадіння наших прабатьків Адама та Єви. Але як двадцяте століття, так і початок нинішнього, особливо відзначилися небаченим до цього розмахом гріха, наче б печать Каїнового злочину лягла кривавою тінню на до того чисте чоло землі. На даний час гріх дітовбивства перетворився на глобальний злочин, коли кров’ю убитих ще ненароджених дітей можна було б насити бездонні піски африканської Сахари, а їх трупами кілька разів опоясати планету.

Чим можна пояснити таку невиправдану жорстокість, можна сказати справжню вакханалію стосовно зароджуваного життя? Мабуть, духовно-моральною деградацією людської особистості, катастрофічним вихолощуванням із людських сердець любові, вони стають порожніми, як ті бубни, що тільки гудуть, а мелодії не мають, буття людини звужується до тваринного начала.

А любов, навпаки, розширює буття людини до рівня Божества, адже створена вона за подобою Божою. Життя людини люблячої наповнює, перш за все, Творець, що Сам є Любов’ю, воно наповнюється любов’ю тих людей, яких вона любить, бо тоді вони стають частинками її серця, джерельцями радості і співстраждання. Любов робить життя людини більш глибоким і змістовним. Людина ж, яка не любить, замикається на собі, вважаючи, що всі блага, які є довкола неї, створені для неї самої, вона втрачає почуття спістражадання навіть на тому рівні, яке притаманне тваринам і цінність чужого життя втрачає для неї сенс.

Зараз як ніколи гостро постало питання – для чого сучасній людині діти? Раніше людина вже любила ще не народжену дитину, зігрівала її теплом свого серця, бо для неї очікування появи дитини на світ було очікуванням тієї істоти, яка понесе по життю її власний образ. Нині ж людина підсвідомо сприймає дитину як важку ношу, яку їй доводиться нести по життю, а тому сучасна людина поступово починає ставитися до дитини як до ворога. Я так думаю, що саме з ця причина – відсутність любові, і спричинила до такого розмаху явища розбещення душі й тіла, яке штовхає людство до винищення, власне, своєї популяції, що вже набрало ознак всесвітньої трагедії. Ця страхітлива прірва розверзається й під ногами нашого народу.

Люди говорять про свою любов до Батьківщини, розмірковують про патріотизм, але Батьківщина складається з цих же людей. Вона не є категорією минулого, а є категорією нинішнього і майбутнього. Тому ті батьки, які позбавляють життя своїх ще не народжених немовлят, яким жити в тому майбутньому, позбавляють таким чином майбутнього і свою Батьківщину. Якщо подивитися на кількість щорічних абортів, які здійснюють жінки в Україні, то висновок випливає один – це узаконений геноцид, спрямований проти українського народу. Чи може він бути виправданий?

В той же час побутує думка, що плід це ще не людина, що на першому етапі вагітності він нагадує всього лише якусь амебу, а дещо пізніше мавпу, бо не сформований як особистість, тому не можна говорити про аборт, як вбивство людини. Більше того, дехто пояснює, що плід є частиною тіла матері і вона має повне право розпоряджатися своїм тілом на свій розсуд. То яким же чином суспільство може вирішити цю проблему?

Життя кожної людини унікальне і неповторне. Тому вирішувати цю вкрай важливу і для морально-духовного, і для генетичного стану суспільства проблему ми повинні в площині і законодавства, і громадської думки, використовуючи всі наявні в державі засоби інформації. Ця проблема повинна стати глибоко продуманою і цілеспрямованою державною політикою, щоб не тільки держава забезпечувала сім’ю матеріально для догляду за народженою дитиною, а й, у першу чергу, дбала про виховання в своїх громадянах трепетних почуттів перед зародженим новим життям.

А грунтом для вирішення цієї проблеми повинна бути християнська віра, християнське вчення про сім’ю і шлюб, християнське переконання в тому, що зароджений плід на всіх етапах свого розвитку вже є людиною і до нього повною мірою стосується Божа заповідь «не вбий». Тому в своїй політиці стосовно вагітності влада й суспільство повинні виходити не з постулатів матеріалістичної чи язичницької антропології, чи прийняття якогось іншого, чужого нашому менталітету, світогляду. В нас немає проблеми перенаселення, а навпаки, за час незалежності припинили своє існування близько тисячі українських сіл, чисельність українців катастрофічно скорочується. В Україні набирає свого розмаху трагедія вимирання народу, бо смертність переважає народжуваність. В той же час, ми маємо найродючіші в світі землі, здатні прогодувати не лише сто чи й більше мільйонів українців, а й щонайменше пів Європи навіть через сто й більше років.

Український народ сповідує християнську, переважно православну віру, а наша віра ніяк не вкладається в практику абортів і штучного переривання вагітності. Причина аморального відношення до вагітності в тому, що сучасні молоді батьки не хочуть обтяжувати себе народженням і вихованням дитини, в їхній свідомості більше егоїзму, аніж відповідальності перед зачатим ними ж новим життям і любові до нього, а ідеологія споживацтва, яку так активно насаджують всіма засобами, тільки сприяє розростанню цього ганебного явища.

Тому здорові сили суспільства повинні протиставити цій морально-духовній деградації закон і громадський осуд. Але, на жаль, громадський рух за духовно-моральне оздоровлення нації, в тім числі й що стосується цієї нагальної проблеми, ще достатньо слабкий, він не залучає у свої союзники ні засоби масової інформації, ні мистецтво, які, в свою чергу, не роблять майже ніяких кроків, аби сприяти якомога ширшому висвітленню, власне, трагічної ситуації.

Також і держава зовсім не дбає про те, аби широко залучати виховні заклади до виховання підростаючого покоління в дусі високої моралі на засадах християнської науки любові, людяності, жертовності, цнотливості, тобто лишається осторонь від підготовки до життя нових поколінь як високо-моральних особистостей.

Навпаки, йдучи за згубними віяннями західного світу, людям все ширше з екранів телевізорів та сторінок друкованої продукції пропагується культ сексу, тобто культ самолюбства й насолоди, а паралельно з цим – культ насильства і звірячого протиборства.

Апостол Павло назвав сім’ю малою церквою, в якій панує віра й милосердя, в ній виховуються почуття обов’язку і смирення, звершується свята справа служіння один одному, тобто сім’я для дітей стає першою школою християнської любові й грунтом, на якому вони виростають особистостями, яких не так просто згодом втягнути в згубні пристрасті. Ось чому демони заповзялися зруйнувати перш за все Церкву. Вони це роблять як ззовні, так і зсередини, а також руйнують сім’ю, щоб зруйнувати сам її дух – християнську любов і ту душевну теплоту, без якої життя втрачає свій смисл.

Але прихильники штучного переривання вагітності виправдовують його тим, що, забороняючи таку можливість, людину позбавляють таким чином насолоди й радості життя. Ви знаєте думку багатьох: «Доки молодий, треба пожити для себе». Нинішній розвиток цивілізації пропонує людині в світі всілякі засоби й можливості для організації саме комфортного життя. Як його сполучити із християнською вірою, що прийшла до нас із глибини століть і вчить людей до утримання саме якраз у питанні задоволення своїх бажань і насолоди життям?

Християнство не вимагає від людей насильного утримання в усьому, що складає їхнє життя, тобто аскетизму. Творець дав людині волю вибору, але хіба тілесне й духовне розбещення, аморальність приносять їй щастя? Та й потім, Христова Церква встановила Таїнства шлюбу, під час якого прикликається благодать Святого Духа на тих, хто вступає в подружнє життя, кладе на їхні голови царські вінці як символ небесного освячення. Християнство, навпаки, виховує в своїх вірних радісне відношення до життя. Почитайте Євангелію, де Христос говорить Своїм учням: «Радійте!». І преподобний Серафим Саровський усім, хто до нього приходив, говорив: «Дітки, радійте й веселіться».

Про те, що Церква позбавляє людей радості життя, говорять далекі від віри люди, ті, кому подобається жити в розбещенні душі й тіла, в задоволенні свого самолюбства, що аж ніяк не сумісне із поняттям християнської сім’ї як малої церкви. Такі люди забувають про духовні цінності, які є головними в житті людини як істоти розумної і духовної. Для них головне – випити чашу задоволення до дна, але увесь жах полягає в тому, що вони зі своєї волі в чашу задоволення додають і невинну кров убитих абортами своїх дітей.

В той же час, ми знаємо безліч прикладів життя видатних людей, які стверджували, що справжнє щастя людини полягає в підпорядкуванні тіла душі, в приборканні пристрастей і низьких інстинктів, в загартуванні волі та в умінні організовувати власне життя. Вони не ховалися від світу, не відмовлялися від його тих чи інших матеріальних досягнень, вони любили свої сім’ї, були вірними друзями, досягали високого становища в суспільстві, були гідними громадянами своєї держави. Всі вони визначали щастя людей як внутрішній моральний стан, почуття честі й совісті, як вірність любові й дружбі.

Виникає закономірне запитання – невже ми повинні сприймати цих людей як фанатиків, мрійників і людиноненависників тільки тому, що вони зберігали чистоту стосунків, надавали перевагу духовному перед тілесним, хоча й палко любили і, я переконаний, що отримували задоволення й від тілесної близькості, але в той же час вважали розбещення приниженням духу, розтлінням людської волі, а бездуховне життя вважали збідненим і безцільним. В нестримному сексі люди обкрадають себе, віднімають у себе все краще і стають нездатними відчувати високе і справжнє.

Культ насолоди не обмежується одним лише сексом. Людину переконують у тому, що щастя полягає в матеріальних благах, які треба постійно здобувати, а ще так само постійно шукати розваг. Але людська душа, закріпачена гріхами, не відчуває від того справжньої радості, і людина намагається знайти її в чомусь іншому, але, на жаль, не в євангельській науці спасіння, яка є істинною.

Світ зла не відступив перед християнством, він наступає на людство під різноманітною і дуже привабливою для духовно спустошеної людини личиною, тому що в своїй переважній більшості люди оминають храм Божий, втікають від Бога, ховаються від Його зору, як свого часу намагався сховатися Каїн після того, як убив свого рідного брата Авеля, таким чином проливши першу кров на землі.

Людство живе в атмосфері цинізму й розбещення – розбещення нахабного, агресивного, що оголосило цнотливість і сором пережитками минулого, недоречними в умовах прогресу. Розбещення дивиться нас з екрана телевізора, монітора комп’ютера, сторінок газет і журналів, з вітрин магазинів і рекламних щитів. Розбещення настільки в’їлося в душі людей, що навіть віруючі стоять у храмах більше схожі на мертвих, аніж на живих. Тому храми вже не сприймаються як духовні лікарні, не стають справжніми осередками боротьби з гріхами, бо насправді люди не ведуть боротьби з порокам в своєму житті – каються і знову роблять те ж саме. Сатана добре знав, що робив, коли руйнував із допомогою розбещення храм людської душі, таким чином відводячи її від покаянного стану. Нині він уже не боїться храмів, перед якими ще не так давно тремтів і трусився.

Розбещена душа без тривалого і щирого покаяння не може прийняти благодать Святого Духа. Людина, розбещена гріхом, майже безсила й нездатна до самовідданої і важкої праці над собою, вона беззбройна перед пристрастями й тому потрапляє в замкнене коло, з якого може вирватися тільки сильний духом. Всі ж інші скочуються в антисвіт.

Якщо раніше дорогу до цього антисвіту, в якому намагалися заховатися від проблем справжнього світу, відкривали алкоголь і наркотики, то згодом до них приєдналося телебачення та Інтернет, мережа якого все густіше й густіше, як павук свою жертву, обплутує землю. Вони дали людині можливість занурюватися в інтимне життя інших, переживати їхні пристрасті, їхні відчуття в мить здійснення злочину, якихось пригод, які постійно пропонує чи екран телевізора, чи монітор комп’ютера.

Телевізор, а останнім часом Інтернет, глибоко уражують творчі здібності людини, дані їй від Бога, роз’єднують подружжя один від одного і дітей від батьків, насаджують індивідуалізм, виховують байдужість і жорстокість. Сім’я втрачає свою духовно-моральну структуру, а людина, яка постійно спостерігає і, тим паче, переживає сцени насилля, вбивств і відритого сексу, звикає до них, втрачає навіть залишки любові до рідних, не кажучи вже про сторонніх їй людей.

Без природної любові відношення батька й матері до власних дітей набуває викривлених рис, вони сприймають дітей як непотрібне ярмо, адже ті вимагають постійної уваги й турботи, а без любові це викликає роздратування і злість. Все частіше батьки починають сприймати дітей як руйнівників сімейного благополуччя і спокійного життя, а тих, хто руйнує, треба вчасно ізолювати, або знищити.

Справа в тому, що проблему падіння народжуваності слід розглядати не в економічній площині, адже ця проблема набагато складніша й серйозніша. Треба змінювати саму людину, але з її ж допомогою, змінюючи моральні пріоритети, піднімаючи шкалу цінностей до належної для неї висоти, змінювати сам менталітет. Людина повинна повернути в своє серце любов, звільнити себе від полону насолоди, перестати бачити в грошах і комфорті смисл свого життя, облагородити своє подружнє життя обопільною любов’ю. Для цього потрібен подвиг, але чи здатна сучасна людина на подвиг навіть в ім’я найрідніших для неї людей? Нині це сприймається як замах на особисту свободу.

Пам’ятаєте слова Ісуса Христа: «Я прийшов зробити вас вільними»? Тобто, дати людям свободу. Але свободу від гріха, а не від власної совісті. Та нині свобода все більше стає свободою від моралі, все більше втягує людину у вседозволеність, що породжує в ній ниці бажання й пристрасті, які роблять її саму, а, відповідно, і її життя демонічним.

Духовно-моральна чистота неможлива без віри в Бога. А що треба для того, аби повернути людям втрачене щастя й задоволення життям? Відповідь проста, її треба шукати в досвіді минулих століть, – вона полягає в тому, щоб напружити всі свої сили. Для цього треба зробити те, до чого я закликаю майже на кожній літургії, – розкрити Євангелію й уважно читати, розмірковуючи над кожним словом, адже в ній написано все, що треба людині для керування в своєму житті. Але треба її не просто читати як гарну казочку, а повірити і намагатися виконувати. І виконувати все, що в ній написано. Ця Вічна Книга повинна стати книгою життя кожного з нас.

Біда в тому, що в сучасної людини змінений християнський менталітет. Нинішня людина може говорити про Бога, навіть відвідувати богослужіння і приймати Таїнства, в той же час головним у своєму житті ставити не Бога, а себе і власні відчуття. Сучасні християни пам’ятають про Бога, але забули про Христа і Його хресний подвиг в ім’я спасіння людей.

Коли спостерігаєш за поведінкою сучасних християн, то складається враження, що вони, хоча й визнають свою особисту гріховність, все ж або забули про первородний гріх, або перевели його у сферу етичних стосунків. Але ж ми знаємо те, що гріх пустив глибоке коріння в людську природу, деформувавши її первісну чистоту, заразивши її хворобою, що уразила душу й тіло. Саме від цього нам і треба спасатися, бо слово «спасіння» говорить про те, що нам загрожує небезпека смерті й пекла, від яких і слід спасатися, а спасіння полягає у хресній Жертві Ісуса Христа.

Архієпископ АФАНАСІЙ (Володимир) Шкурупій

м. Полтава

Виступ на заходах із нагоди 1000-ліття з дня упокоєння св. Володимира Великого, що відбулися в липні в 2015 року в Полтавському краєзнавчому музеї.

Слава Ісусу Христу!

Сьогодні ми відзначаємо тисячоліття упокоєння святого рівноапостольного князя Володимира, завдяки якому ми викристалізувалися в єдиний народ і єдину українську християнську націю. І нам нині треба звернути увагу не скільки на біографію Хрестителя України, як на його вирішальну роль у трансформації слов’янських племен в український народ і формування державотворчого стрижня, який витримав усі негативні перипетії впродовж майже семи століть поневолення українських земель різними народами.

З дня незалежності нашої Вітчизни й до сьогодні українські політики постійно говорять про європейський цивілізаційний вибір нашого народу, начебто вони розпочали цей процес. Але історія говорить про інше – і я хочу їм, як і всім нам, нагадати, що цивілізаційний вибір наш народ зробив ще тисячу літ тому, коли підтримав князя Володимира у його виборі християнства як духовної основи великої протоукраїнської держави X-XІІ століть.

В контексті відзначення тисячоліття упокоєння Хрестителя Русі князя Володимира, слід нагадати й кілька етапів підготовки цивілізаційного вибору, так само як і його утвердження. Що я маю на увазі? А те, що нам слід починати відлік своєї цивілізаційно-культурної історії від перших слідів, які залишив своїми стопами святий апостол Андрій Первозваний на Київських пагорбах і до наших днів, повертаючи собі історичну спадщину, яка належить нашому українському народові.

Саме з першого століття після Різдва Христового починається відлік появи на нашій українській землі Христової віри, яка хоч і з тяжкими потугами, долаючи духовні блукання протоукраїнців, упевнено вела їх століття за століттям до входження у світову цивілізацію, закладаючи її основи. Вони, власне, творили її на своїй землі, але в той же час суттєво впливали й на всесвітню цивілізацію, яка без характерних рис і набутків українців була б збідненою.

Що ж це за етапи? На перший я вже вказав – блага вість спасіння, котру сповістив на Київських пагорбах апостол Андрій Первозваний, відкривши нашому народу Світло Правди. І вже в ІІІ столітті на українській землі в Причорномор’ї діяла достатньо велика митрополія Константинопольської Церкви, а ще Скіфська православна єпархія і т. д. У VIII-IX століттях християнство активно поширювалося по давньоруській території. Ми знаємо, що в першій половині дев’ятисотих років християнами були київські князі Аскольд і Дір, які будували в Київі церкви, за що їх і вбили бояри-язичники.

Та насильницька смерть князів-християн не зупинила утвердження Христової віри на прадавній українській землі: віра в єдиного Бога, Творця неба і землі, переможно витісняла стару віру у всіляких духів і дерев’яних язичницьких богів. Про це свідчить і те, що навіть мати князя Київського, язичника Святослава-завойовника, княгиня Ольга – була християнкою і заклала повагу до віри і в душу свого онука Володимира. І те насіння, котре вона посіяла в його серці, а, отже, й свідомості, згодом, коли перед ним постала дилема – як згуртувати слов’янські народи, які він об’єднав у велику державу, перетворити на єдине ціле, – дало свої сходи і плоди.

Сьогодні ми молитовно вшановуємо тисячоліття упокоєння в Богові рівноапостольного Великого князя Володимира, межу, яка розділяє нашу історію на дві половини – до Володимира Великого і після його упокоєння. Адже вибір, який зробив князь Володимир, прийнявши християнство для свого народу як державотворчу віру, ознаменував масштабний цивілізаційний поворот в історії розвитку протоукраїнського народу і творення ним української держави, бо християнство проникло в усі сфери народного і державного життя.

Ми повинні осягати всю свою історію, якою б вона не була, через призму епохальної події – хрещення Руси-України, через яке нам слід усвідомлювати велич і роль святого князя Володимира, фундатора української нації й державності. Нинішній рік, коли тисячолітній день упокоєння Хрестителя України відзначається не тільки Церквою, а й на державному рівні, повинен спонукати нас до богословсько-історичного осмислення духовних і державотворчих принципів, закладених Володимиром Великим, коли він визначав шлях розвитку української цивілізаційної культури аж до сьогоднішнього дня і, навіть, ген на багато століть, а може, й тисячоліть майбутнього.

Це завдання буде дуже важким і тривалим для виконання, якщо й надалі залишатиметься на рівні лише відзначення ювілейних дат. Адже воно потребує не тільки відзначень, а й державної щоденної турботи, всебічної підтримки, спрямованої не просто на відтворення зовнішньої форми, що ми нині спостерігаємо, а на осягнення тих національно-цивілізаційних і соціально-політичних трансформацій, які пережило українське суспільство в XVII-му й, особливо, в XX-му та на початку XXI-го століть, котрі й змінили внутрішнє єство суспільства і державного устрою, перетворили народ на націю.

Але без всебічного, глибинного вивчення не тільки історії, а й, насамперед, всього огрому української культурної цивілізації в усіх її історико-філософських і богословських аспектах, новий і незворотний рух якої визначив обранням православного християнства князь Володимир, будуючи унікальну державу на основі євангельських заповітів, – нової України ми не збудуємо, а розчинимося в чужих культурах і цивілізаціях. Адже справжнім показником цивілізації є не величина міст, не кількість збираних урожаїв і, навіть, не сила армії, а високодуховний народ, який країна вирощує в собі.

Це завдання потребує і сміливості, і клопіткої праці, і державного розуму тих, хто нині визначає шлях побудови України як держави третього тисячоліття, шукаючи для цього основи. Але для чого їх шукати за морями-океанами, якщо їхні риси можна бачити в ідеалі прообразу Хрестителя України і одночасно її правителя князя Володимира, а також у діях його наступників – Ярослава Мудрого, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Симона Петлюри і Степана Бандери, великих українців, які своє життя цілковито поклали на вівтар Вітчизни.

Процес становлення української християнської нації й держави ніколи не припинявся, а звершувався у свідомості всередині нації, в глибині її лона, вириваючись назовні визвольними змаганнями, постійно наснажуючи народ у його незламній боротьбі за волю, за самоутвердження під хрестом Андрія Первозваного і хрещенням Володимира Великого.

Адже у фундамент кожного народу закладено релігійні й культурні цінності, духовні святині, мова, буттєві традиції, норми й ідеали, взагалі смислове наповнення життя, ті чинники, які не дають народу загубитися на перехрестях історії. Це ті невмирущі цінності, які й наш народ напрацьовував упродовж своєї тисячолітньої історії, складаючи в скарбницю свого духу по крапелинах, що, врешті, склали могутнє річище, яке впевнено плине у вічності. А релігійні цінності є найважливішою відправною точкою ідентичності народу і складають генетичний код будь-якої цивілізації, яка творить історію й утверджується в ній.

Рівноапостольний князь Володимир є унікальною особистістю в історії українського народу і, взагалі, в історії людства. Адже він змінив хід всієї історії свого народу не лише в минулому, а й наклав невмирущий відбиток на історію майбутню, визначивши українському народу велике майбуття – його нову культурну цивілізацію.

І як би до нього не примазувалися міфологи «руського міра», але й Володимир Великий і вся історія Руси-України – наша, українська історія. І ми повернемо її собі до найменшої крапелини, бо, перефразовуючи слова Господа нашого Ісуса Христа, скажу, що все, чим жив наш народ, що надбав століттями свого непростого, стражденного буття в цьому світі, і що було в нашого народу відібране або затаєне від нього, рано чи пізно, але виявиться і повернеться законному його власнику – українцям.

Історія українського народу така ж багатомірна та невичерпна, як і людська присутність у світі взагалі. Коли розглядаємо українську історію, то ми бачимо і поступальні, й колоподібні рухи, бачимо прогресивні й регресивні вектори – та ж епоха Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а потім затяжний державотворчий регрес, який ознаменувався роздробленням і втратою могутності Русі попередніх століть. Вона характеризується й утвердженням християнської моралі в суспільстві, а наука Христова: «Люби ближнього свого…» отримала змістовне наповнення, поклавши початок соціального служіння Церкви серед народу Божого.

Християнська віра, яку князь Володимир заклав у фундамент великої держави, стала основою української цивілізаційної культури, дала їй такий могутній поштовх до розвитку, що навіть століття перебування в неволі інших національних держав не змогло її асимілювати чи знищити.  Тому зараз, визначаючи роль релігії в державному розвитку України, її духовно-державницьких підвалин, слід основний погляд звернути саме на православ’я, яке стало основоположним у творенні української нації і її культури, формуванні нашого особливого світогляду. Це допоможе нам відчути духовне споріднення з минулими віками, в глибині яких зароджувалися традиційні для українців ментальні цінності, допоможе по новому подивитися на нашу національну історію, щоб відтворити її правдиво і неупереджено, щоб на її основі відновити чистоту українського духу.

Нині, будуючи новітню українську державу, а, отже, й творячи новітню історію, нам слід звернутися до витоків, розчищаючи від намулу історичні джерела і повертаючи до своєї пам’яті все те, що ми з чужого примусу чи власної байдужості розгубили на перехрестях століть. А наші витоки починаються не тільки з епохи Володимира Великого, вони сягають глибини тисячоліть, щонайменше – Трипільської епохи, елементи якої ми знаходимо в українській культурі.

Князь Володимир сміливо взяв на себе особисту відповідальність, проявивши доленосну ініціативу преображення духовної основи розрізнених слов’янських племен, що мали різні культури й звичаї, об’єднавши їх на єдиному грунті православної віри. І українська Церква з перших років свого існування стала потужною об’єднуючою силою, яка, впродовж цілого тисячоліття, слугувала чи не найголовнішим чинником формування української національно-православної свідомості.

Навіть у роки – а їх кілька століть, коли український народ не мав своєї державності, а його землі були розділені між кількома сильнішими державами, саме християнська православна віра була тим фундаментом, завдяки якому народ тримався духовної цілісності та який не давав йому втратити відчуття єдності, знівелюватися і бути поглиненим поневолювачами.

У двадцятому столітті, коли Україна пережила страхітливі репресії й голодомори, жорстокі переслідування за вірність рідній Церкві й національно-визвольні змагання, ворогам нашої Вітчизни не вдалося знищити волелюбний державотворчий дух народу, закладений Володимиром Великим. Особливо яскраво він проявився у трьох етапах боротьби українського народу за державність – період УНР, УПА, яка встановлювала українську народну владу у визволених районах, та проголошення української Держави в 1990 році. І за кожним разом духовною опорою визвольних змагань виступала УАПЦ, яка насичувала визвольний рух животворчою силою з вічного джерела Божої благодаті.

Історія української цивілізації знає дві основні події, які заклали її  міцний і непоборний фундамент: це, з одного боку, участь західного світу, коли скандинави, власне, взяли активну участь у закладанні основ державності роздробленій на удільні князівства Русі, самі ставши її органічною частиною, а з другого – хрещення Русі Володимиром Великим у православній вірі. Обидві події стали в долі протоукраїнців ключовими, бо спрямували розвиток унікальної цивілізації, котра змогла вистояти впродовж майже тисячоліття бездержавності й піднести народ до рівня нації.

Сьогодні, коли ми, нарешті, приступили до будівництва нової української держави, нам треба пильніше вдивлятися у внутрішній світ родоначальника української нації й фундатора її державності, починаємо пізнавати глибину значення його святих заповітів. Нам слід не стільки обмежуватися поверховими дослідженнями життя й діяльності Великого князя, як заглиблюватися в особистість і світогляд творця великої імперії протоукраїнців, знаходити універсальні парадигми гармонійного облаштування суспільно-політичних відносин демократичного устрою держави, осмислювати місце українців серед європейських народів та роль України як держави в Європі.

Який Божий задум для кожного українця й України в цілому? Яка воля Божа на нинішнє й майбутнє визначена для нас, нащадків великої Руси-України і традицій української цивілізації, основою якої є християнство, що сягає сивої давнини, і що вона може запропонувати світу таке, що його зацікавить?

Безумовно, українська нація – це унікальна цивілізація із своїм власним набутком цінностей, своїми закономірностями суспільного розвитку, власною системою історичних і духовних координат, які народ зумів зберегти й розвинути навіть в умовах семи століть підневільного життя. Цей досвід надзвичайно цінний перш за все для нас, нинішніх, коли саме на наше покоління припало нелегке завдання вивчити, дослідити й, головне, втілити в сучасній моделі соціально-державного й релігійного устрою держави.

Адже Україна – це не якесь державне новоутворення. Україна – це самостійна, випробувана й загартована віками цивілізація у родині найбільш значущих історичних цивілізацій світу. Але чи здатні ми в умовах руїни, коли легковажно втрачено могутній економічний і людський ресурс, коли країну покинуло щонайменше десять мільйонів працездатних її громадян, а управлінські структури впроваджують в усі сфери життєдіяльності держави не завжди прийнятні елементи чужорідних культурних цивілізацій, – чи здатні ми не втратити віру в творчі сили своєї країни і свого народу, чи здатні ми продовжити започатковане Володимиром Великим нерозривне єднання державної й релігійно-церковної основи незалежної України? Яка мета дасть нам силу й наснагу для перемоги у святій справі державності й утвердження на рідній землі?

А мета будь-якої цивілізації полягає в тому, щоб запропонувати людству, його глобальній цивілізації, органічною частиною якої вона є, щось власне, але значуще, таке, що збагатить її в культурно-духовній сфері перш за все.

Хоча наша нація вже стільки віддала своїх набутків і власних цінностей світу, не отримуючи нічого рівноцінного навзаєм, що настав час припинити цей односторонній рух і зажадати руху двостороннього, щоби й інші ділилися з нами своїми кращими набутками, а не лише малоцінними й малопридатними для життєдіяльності, а часто й шкідливими.

І першим кроком цивілізаційної взаємодії повинне стати релігійно-церковне поле, коли Мати-Церква Константинопольська знову, як і тисячу літ тому, простягне руку допомоги й візьме нашу Церкву під свою опіку та відкриє їй дорогу у Вселенське православ’я, як те вона зробила на зорі християнської віри на протоукраїнських землях Руси-України.

З цього почнеться стрімкий розвиток української самобутньої культурної цивілізації, що базується на християнських цінностях, але затриманий відривом від Вселенського православ’я і всесвітньої суспільно-економічної та культурної формації як його самостійного рівноправного суб’єкта.

Ми досягли суверенітету своїх державних кордонів, окреслили ними недоторканність території, за яку не шкодуємо ні ресурсів, ні власного життя. Але цього замало. Сьогодні нам слід розвивати і так само захищати й суверенітет гуманітарного простору, складовою частиною якого, основоположною є релігія в її православно-церковній сутності, а також соціально-культурна складова.

Але утвердження суверенітету України і її культурної цивілізації буде неможливим без утвердження суверенітету духовного. В його основі лежить аксіома, яку можна охарактеризувати словами із притч Соломонових: «Більш за все охороняй своє серце, бо з нього виходять джерела життя» (Прт., 4:23). Це є визначальним як по відношенню до окремої людини, так і до всього народу в цілому.

Тут слід згадати, що українці піднімалися з руїн, нанесених війнами та всілякими протистояннями, які траплялися достатньо часто, толоками, коли люди спільними зусиллями відбудовували своє знищене житло й господарство. Так само відбудовували і рідний край, і державу. А все тому, що зберігали віру в Бога й усвідомлювали свій обов’язок перед Вітчизною й один перед одним. Це відчуття обов’язку утвердив Великий князь Володимир, коли став християнином. Тільки та держава розвивається, суспільство якої має мотивацію свого поступу, а її громадяни мають мотивацію взаємодії один із одним і державою в цілому, а держава з кожним із своїх громадян.

Спираючись на Володимирову спадщину, коли розрізнений на багато споріднених мовою, культурою, побутом, традиціями племен протоукраїнський народ виріс у потужну націю, нам слід відкинути позицію тих, хто вважає, що Україна повинна бути тільки для українців. Але поряд із цим ми не повинні погоджуватися з тим, що Україні слід позбутися своєї національної та релігійної сутності, адже це згубно вплине й на єдність народу та держави.

Духовні й державотворчі ресурси, які Бог розумом і руками Великого князя Володимира вручив нашому народу на зорі його консолідації в націю, неодноразово визначали його шлях у час вирішальних історичних переломів. Так було раніше, так повинно бути й зараз. Тому головним для нас є зберегти і примножити всю ту культурно-цивілізаційну спадщину, яку напрацювали попередні покоління українців, збагатити її і передати нащадкам.

На минулому й теперішньому українства значним чином позначилося різне культурне середовище, що його привносили на тих чи інших етапах його розвитку інші народи, котрі на певні відтинки часу володіли землями українців, нашаровуючи ознаки своїх культур. А вже на початку нинішнього ІІІ-го тисячоліття, коли шаленими темпами розвивається електронна цивілізація з її планетарною мережею інформації, постала дилема руйнування не тільки національної самобутності, а й єдності між батьками й дітьми, відчуття родинності, тобто розвивається руйнація інституту родини. Це є реальною загрозою майбутньому нашого народу.

Тому в цей початковий період ІІІ-го тисячоліття з особливою силою постає потреба освоєння історії, тобто повернення народу його минулого, нинішнього і майбутнього як життєвих цінностей. Нам нині треба виробляти такі принципи організації життя українців, щоб воно було максимально наповнене ціннісно-смисловим значенням, передавши його нащадкам як найдорогоцінніший скарб.

В цьому контексті Церква повинна не стільки вимірювати рівень своєї участі в ювілейній радості кількістю й масштабністю заходів відзначення 1000-ліття упокоєння Володимира Великого, не стільки хвалитися своїми перевагами над іншими, а показувати зміни в душах своїх віруючих. Адже святий рівноапостольний князь Володимир Великий, коли усвідомив значення глибоких перемін у його світогляді й поведінці після того, як став християнином, сказав: «Я був звіром, а став людиною». Саме з цього ми й повинні виходити в розумінні духовного подвигу й формування особистості не тільки князя Володимира, а й кожної людини, котра стала християнином.

Дивлячись на життя рівноапостольного князя Володимира Великого ми переконуємося в тому, що сила Божа не тільки присутня в історії людства в цілому, а й перебуває в людині та докорінно змінює увесь її внутрішній світ. І тому сьогодні, коли перед нашим народом постала загроза новітнього поневолення, ми повинні зміцнювати нашу віру, будувати храми, розвивати церковне життя, пам’ятаючи, що силою благодаті Божої любов входить у наші серця. А любов робить нас сильнішими і витривалішими.

Нам також слід пам’ятати, що любов Божа силою Святого Духа, торкнувшись душі нашого народу в купелі Хрещення, вже більше тисячі літ як переходить на всі наступні покоління, освячуючи їх даром святості, який свого часу підкорив і серце князя Володимира.  В цьому непереможність нашого народу, сила його духу, особливо в цей час, коли на нашу святу землю прийшов з війною бездуховний загарбник. І ця війна, що точиться на Сході, стала для нашого народу серйозним іспитом міцності його віри, його любові до Вітчизни, його вірності й відданості.

Тож нехай Господь і Бог наш Ісус Христос береже всіх нас, нашу святу УАПЦ і нашу рідну Україну, дарує нам мир і однодумність, щоб ми були однією міцною і нездоланною родиною, щоб ніколи в наших душах не вгасала свіча святості, запалена святим рівноапостольним Великим князем Володимиром.

З Богом до перемоги!

Слава Господу нашому Ісусу Христу!

Слава Україні!

Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський.

Якось довелося Ісусу Христу переходити через Самарію, жителів якої зневажали юдеї й уникали навіть спілкування з ними. І, втомившись, Він присів перепочити біля колодязя на околиці міста, а учні Його пішли до міста, щоб купити щось поїсти. Стояла велика спека і Господь попросив у жінки, що вийшла з ближньої вулиці, набрати з цього колодязя води: “Дай Мені напитися”. Здивувалася дуже жінка, що юдей заговорив із нею та ще й води попросив, щоб спрагу втамувати. “Як це Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки?” Господь же відповів їй: “Коли б ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: “Дай Мені напитися”, то ти сама просила б у Нього і Він дав би тобі води живої”.

Здивувалася жінка з мови про живу воду, бо не одразу зрозуміла, що Ісус мав на увазі не ту воду, що її черпають із землі, а ту, що складає саму сутність нашого життя. Тому вона знову запитала Його: “Господи, Тобі й черпати немає чим, а колодязь глибокий, звідки ж у Тебе вода жива?” А Господь відповів їй, вказуючи на колодязь: “Кожен, хто п’є воду цю, буде мати спрагу знову”, маючи на увазі те життя світське, в якому ми, як одержимі, шукаємо задоволення й утіхи, але намагання наші, зрештою, виявляються марними. Та ж вода, яку обіцяє нам Спаситель, кажучи: “Хто буде пити воду, яку Я дам йому, ніколи не буде вже мати спраги, бо вода, яку Я дам йому, стане в нім джерелом води, яка тече в життя вічне”, – є життям духовним, за яким журиться душа будь-якої людини, але на шлях якого стає небагато з нас.

Але більшість віддає перевагу пошукам задоволень у житті світському. Та коли запитати будь-кого про те, чи знайшов він омріяне вдоволення в своїх пошуках, то навряд чи знайдеться той, хто дасть ствердну відповідь. Адже знайти цілковите вдоволення в цьому житті неможливо, бо завжди в чомусь виявляється невдоволення, однак усі без виключення спокушаються тим, що намагаються знайти задоволення саме в цьому світі з його шаленими темпами і безліччю принад та спокус, які манять своїми благами, вводячи в гріх, але згодом приносять розчарування. Адже ті спокуси, які так манили до себе в молодості, стають уже зовсім іншими в старшому віці, але на зміну їм приходять інші й ми дивуємося, як попередні наші спокуси, яким надавали перевагу й до яких прагнули будь-якою ціною, могли колись вдовольняти нас, і тому шукаємо вже нових. І так до останньої своєї години людина все прагне нових і нових вдоволень від світу цього аж до того часу, коли Господь покличе на Суд.

І ось що цікаво – нині кожен із нас, аби не ходити до Церкви, не вірувати насправді, знаходить начебто дуже вдале виправдання: мовляв: “Я з Богом у душі”. Але в такому випадку хотілося б знати – а чи захоче Бог у такій безвірній душі перебувати?! Гординя панує в такій душі, а не Бог! І тому Господь уділить “самовпевненим і тим, що не підкоряються істині, але віддаються неправді, – лютість і гнів” (Рим., 2:6), бо “вони не розуміють ні того, що говорять, ні того, про що запевняють” (Тим., 1:7), як говорить Апостол Павло.

Вся більш як двохтисячолітня практика християнської Церкви говорить про те, що лише та людина, яка багато духовно попрацювала над собою у виконанні й дотриманні заповітів Божих, перебуваючи в повноті Тіла Господнього – Церкви Христової, може сподіватися на Його милість. Не увійде Господь у душу лише тому, що комусь того заманулося. Про таке навіть подумати гріх, бо Ісус Христос є саме Світло, а ми – грішні люди, творіння Боже, і душі наші затемнені гріхами, бо відступили ми від Господа і чинимо діла темряви, тому все життя нам треба омивати їх сльозами покаяння. Душа грішника не може вмістити Господа, бо вона просто спопеліє від Його світла. Сказав же Господь: “Вийдіть з-поміж них і відділіться, і не торкайтесь до нечистого, і Я прийму вас, і буду вам Отцем, а ви будете синами й доньками Моїми” (2 Кор., 6:17).

Коли ж людина оцерковлює своє життя і є членом всієї повноти Тіла Христового – Церкви православної, бере участь у Божественних літургіях, сповідується перед Господом у своїх гріхах і приймає причастя Тіла й Крові Христових на відпущення гріхів, то Господь поступово очищає душу її від гріхів темряви і вже така, просвітлена, душа стане праворуч Господа як син чи донька.

Сказав Господь: “Суд же такий, що Світло прийшло в світ, але люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були злі” (Ін., 3:19). То чи може бути щось спільного у світла з темрявою? І чи може людина так самовпевнено говорити: “Бог у моїй душі”, коли душа її окутана темрявою невір’я? Просто говорити: “Вірю” і не поклонятися Господу і Богу нашому Ісусу Христу – це вже є богохульство, а істинна віра і поклоніння полягають у найвищому злеті душі, коли віруючий досягає такого рівня, при якому він уже боїться не кари Божої, а боїться чинити гріх, бо йому соромно за вчинений гріх перед Господом. Тож коли сором такий перед Невидимим, то й віра в Нього велика, і такий віруючий може сказати: “Бог у душі моїй”.

Але повторюю – така віра дається нелегкою працею людини впродовж усього її життя і може й таке бути, що лише в останню хвилину, перед відходом у вічність, людина може сказати це. А так легковажити іменем Божим є великим гріхом, за який доведеться відповідати перед Господом кожному у свій час.

Вкотре хочу звернути вашу увагу на головне, що є визначальним у вірі православній і наріжним каменем Православної Церкви. Але спочатку згадаємо, як Ісус чудодійним чином нагодував п’ять тисяч народу п’ятьма хлібами і двома рибами. Люди, наситивши свої нутрощі, вирішили, що саме Він і є Той пророк, Котрий повинен прийти у світ, і задумали зробити Його своїм царем. Перепливли на другий берег моря, знайшли Ісуса біля Капернаума, а Він сказав їм: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо на Ньому поклав печать Свою Бог Отець”.

Люди дивувалися з Його слів, не розуміли їхнього змісту і нагадали Ісусу, що колись давно, коли голод спіткав народ юдейський в пустелі, то Мойсей випросив у Отця Небесного манну і Той: “Хліб із неба дав їм їсти”. Тоді Ісус сказав їм: “Я – хліб життя! Батьки ваші їли манну в пустелі і померли. Я – живий Хліб, Який зійшов із небес, коли хто буде їсти цей Хліб, буде жити вічно. А Хліб, який Я дам, то є Тіло Моє, яке Я віддам за життя світу” (Ін., 6:48-51).

Тоді ще більше здивувався народ: “Як може Він дати нам Тіло Своє їсти?” А Ісус відповів їм: “Якщо ви не будете їсти Тіла Сина Людського і пити Кров Його, то не будете мати життя в собі… Хто їсть Тіло Моє і п’є Кров Мою, той перебуває в Мені, а Я в ньому” (Ін., 6:52-53, 56). А на Тайній вечері, коли їли всі, Господь, звертаючись до учнів Своїх – апостолів, взяв хліб, благословив, розломив і, роздаючи його їм, сказав: “Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє”, а взявши чашу, благословив, подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт., 26:26-28). Це є заповідь Господа нашого Ісуса Христа, дана через апостолів усім вірним Церкви Христової, щоб мали постійну спільність із Ним через прийняття причастя Тіла і Крові Його.

Але вже й перші християни порушували встановлене самим Господом причастя і тому апостол Павло в посланні до коринтян говорить про це так, докоряючи: “Ви зневажаєте Церкву Божу… я від Господа прийняв те, що й вам передав, що Господь Ісус у ту ніч, в яку виданий був, взяв хліб, і поблагословив, розламав і сказав: “Візьміть, споживайте – це Тіло Моє, яке за вас ламається, це робіть на спомин про Мене”. Так само і чашу взяв після вечері, і сказав: “Чаша ця – Новий Заповіт в Моїй крові, це творіть, коли тільки будете пити на спомин про Мене” (1 Кор., 11:22-25). А далі роз’яснює ще й таке: “Нехай же людина… їсть цей хліб і п’є з цієї чаші. Бо хто їсть і п’є негідно, той їсть і п’є осудження собі, не роздумуючи про Тіло Господнє. Через це багато між вами немічних і хворих, і чимало вмирає” (1 Кор., 11:28:30).

Господь ходив містами й селами, навчаючи скрізь Царства Божого, зціляючи в людях всякі немочі й хвороби. Цар Неба і землі трудився, спасаючи людей, а ми навіть самі для себе не хочемо потрудитися, щоб спастися – і духовно, і тілесно. Ми знаходимо безліч причин, аби не ходити до храму Божого на богослужіння і не виконувати настанови Церкви для православних християн, віддаємо себе в рабство гріху, приліпляючись до земних речей, які втягують нас гонитвою за ними в дряговину пристрастей, з якої без віри в Бога, без оцерковлення самотужки не вибратися. Ми повинні прикипіти серцем до Господа, частіше звертати свій духовний зір до Неба, до Бога, більше турбуватися про спасіння своєї душі, яка дорожча від усіх принад цього світу.

Та на превеликий жаль, ми перше дбаємо про тіло і його спасіння – шукаємо всяких ліків і засобів для його зцілення, аби не терпіти болі й незручності, яких завдають нам хвороби, не беручи до уваги при цьому того, що Бог дав, те Бог і забере. Тобто, не задумуємося над тим, що неміч наша сталася через нашу неувагу до Бога, наше безвір’я, нашу зарозумілість, через яку нехтуємо і вірою, і Церквою – богослужінням, під час якого Сам Господь знаходиться в храмі й усі святі Його, обминаємо сповідь і причастя Пречистого Тіла й Крові Христових, які освячує Сам Господь і які є найбільшою й страшною Тайною в земному житті.

Це сталося у VIII столітті, коли була єдина Христова Церква. В храмі святого Легонція в італійському містечку Ланчано служили Літургію. На цій літургії в ієромонаха, який здійснював Таїнство, виникла думка: “А, може, хліб та вино тільки символи Тіла й Крові Христових? Хто може довести, що це справжні Тіло і Кров?” Але коли Таїнство завершувалося, а священик із словами молитви переломив хліб, то під його пальцями Хліб перетворився… в щось інше. Священик не одразу зрозумів, у що саме, але то вже була не проскура. А в чаші було зовсім не вино, але густа червона рідина, яка нагадувала кров. І ось уже понад дванадцять віків у Ланчано зберігаються Тіло і Кров, що матеріалізувалися. З 1574 року вчені проводять всілякі спостереження, а в 1970-71 роках почалися експериментальні дослідження. Досліджено, що святі Дари, які зберігаються в Ланчано, є справжнім Тілом і Кров’ю. Тіло є фрагментом м’язової тканини серця і містить у собі міокард, ендокард та блукаючий нерв. І Тіло, і Кров належать до однієї групи – АВ (4), яку визначено і при дослідженні Туринської Плащаниці.

Вчені зазначають той факт, що унікальним є вже саме збереження досліджуваних Тіла і Крові протягом дванадцяти віків, незважаючи на дію фізичних, атмосферних і біологічних чинників, без штучного захисту і спеціальних консервантів. Більше того, Кров, коли її перевести у рідкий стан, і досі придатна для переливання, бо зберігає всі властивості крові! Дослідження, які проводили в 1981 році з використанням більш сучасної апаратури та з урахуванням прогресу в галузі анатомії і патології, підтвердили результати попередніх.

Згодом Кров у чаші загусла в п’ять кульок різної форми і затверділа. Але кожна з кульок, взята окремо, важить стільки ж, скільки всі п’ять разом! Це суперечить елементарним законам фізики, але є фактом і вчені не наважуються його пояснити. Але цьому є пояснення – воно відповідає вірі Церкви в те, що в кожній частинці Святого Причастя наявний увесь Христос.

Отже, цей дивовижний факт вкотре підтверджує те, що як хліб і вино під час Таїнства Євхаристії перетворюються на Тіло і Кров Агнця Божого, Який щоразу в літургії “розломлюється і розділяється”, споживається, але не вичерпується, а освячує вірних, так само Христос у Дусі присутній в усіх Божих храмах, де звершується Божественна літургія – наче й розділений, але Єдиний, як Єдина Пресвята Трійця Богом Отцем, Богом Сином і Богом Духом Святим.

Але людина, поглинена світською суєтою, не в силі сама виринути на поверхню, аби поглянути на висоту небесну й підставити зір свій під сонячні промені воскреслого Христа, Який на небі перебуває і Своїм світлом осяює всіх людей. Інша річ – чи сприймають люди Світло Небесне духовної Сили, а чи ховають свій зір, запихаючи нещасну душу в закутки пристрастей у сподіванні, що гнів Божий омине їх. Але ж сказано: “Не обманюйтесь, – Бог не може бути осміяний, бо що тільки людина посіє, те й пожне!” (Гал., 6:7).

Ще Іоанн Хреститель, проповідуючи по всій окрузі йорданській хрещення покаяння на відпущення гріхів, говорив до тих, хто не каявся у щирості серця свого, або лиш тільки спостерігав, стоячи збоку та підсміюючись: “Роде зміїний, хто навчив вас тікати від майбутнього гніву?”, і закликав їх: “Принесіть гідний плід покаяння!” (Мт., 3:7-8). Бо ж чи може людина сховатися від всевидячого Ока Творця свого?

А коли так, то як же нерозумно ми чинимо, коли уникаємо, а то й свідомо відкидаємо від своєї душі вірування в Господа Ісуса Христа, Бога нашого. Адже Він дає нам воду з джерела вічного, яке ніколи не міліє, а наповнює всякого, хто припадає до нього і черпає в міру потреби своєї душі. І як деревина, що має доступ до води, не всихає, а розвивається, зеленіє своєю кроною і дає господарю корисні плоди, за що він і цінує таке дерево. А коли відсутня вода і не може дерево відновлювати соки свого стовбура і своєї крони, то й плодів не дає таких, як слід, бо з чого ж їм наливатися, щоб бути добрими і корисними? Тому Предтеча Господній Іоанн і застерігає: “Вже й сокира при корені дерева лежить – кожне дерево, яке не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь” (Мт., 3:10).

Тож і той з-поміж нас, хто п’є “воду живу”, яку дає Спаситель, той не має спраги повік і приносить добрі плоди покаяння. Адже ставши на шлях духовного життя хто в юнацькі роки, хто маючи старший вік, і йдучи ним до глибокої старості, з кожним кроком все більше й глибше відчуває радість задоволення від такого життя, плекаючи в собі отой добрий плід, так угодний Господу. Саме до таких звертається апостол Павло: “Радійте завжди в Господі, і знову кажу: радійте!.. Господь близько! Ні про що не журіться, а в усьому молитвою і благанням з подякою відкривайте прохання ваші перед Богом. І мир Божий, який понад усяке розуміння, збереже серця ваші й думки в Ісусі Христі” (Фил., 4:4-7).

Що ж має на увазі святий апостол, коли говорить: “Ні про що не журіться”? А те, щоб ми, перебуваючи в істинній вірі, терпляче переносили всі негаразди нашого життя, не впадали у відчай, за яким приходить уже й зневіра, і це досить суттєво, бо більшість світських людей переконані, що Господь не любить тих, кому посилає скорботи. Але так думають і говорять ті, хто самі не мають любові до Ісуса Христа, забули сказане в Святому Письмі: “Блаженна людина, яку напоумлює Бог, і тому покарання Вседержителя не відкидай, бо Він завдає рани і Сам перев’язує їх, Він уражує, і Його ж руки лікують. У шести лихах врятує тебе, і в сьомому не торкнеться тебе зло” (Іов., 5:17-19).

І знову звернемось до апостола Павла, який говорить: “Ви ще не боролися до крові, змагаючись проти гріха. Ви забули підбадьорення, яке говорить до вас, як до синів: “Сину Мій, не нехтуй кари Господньої і не сумуй, коли Він докоряє тобі, бо кого Бог любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає!” (Євр., 12:4-6).

А оскільки у нас безліч гріхів – і забутих, і нерозкаяних, то Господь і посилає нам всякі скорботи і всякі хвороби, аби ми отямились і переглянули спосіб свого життя. Тому ми й повинні дякувати Богу за те, що Він попереджає нас таким чином, хоче врятувати від ще більшого занурення в неправедність, від якої рукою подати до погибелі душі, а часто й тіла, а тоді вже каяття запізніле, бо назад, щоб спокутувати гріхи в покаянні, вже не повернешся. Розкаяння можливе тільки на землі, а отже й спасіння тільки тут. А вже ТАМ тільки одна участь – відповідь і кара. Хвороби і скорботи ми повинні приймати від Бога як дорогих гостей, бо вони наші спасителі і помічники в необхідній для нас справі очищення душі.

Коли оглянути наше життя, то можна вжахнутися – скорботи, негаразди, хвороби так і пливуть суцільним потоком, і не злічити їх. Задумаймося над тим, скільки їх було і скільки ще їх буде, і нікому їх не уникнути, і нікуди від них сховатися чи будь-чим відкупитися. Приходять, як гроза, раптово, непрошені й некликані, але не завжди так само швидко і зникають чи припиняють своє лютування. Що залишається нам робити? Зустрічати їх у спокої душі й серця. Важко зрозуміти ці слова, а ще важче сприйняти розумом. Але мудрий саме так і чинить – зустріне їх у спокої і проведе з любов’ю, лиш би вони обійшли його стороною і не завдали руйнування. Він не впустить їх у своє серце переживанням, метушнею, озлобленням, бо знає – тоді вони, хоч і проминуть, та залишать по собі брудні сліди, від яких обтяжиться душа і затьмариться розум.

Ми нарікаємо на наші хвороби, забуваючи, що Бог посилає їх і за вчинені гріхи, і для того, щоб упередити їх у майбутньому, і для очищення душі. А душі скорботні – це обранці Божі, які за тимчасові страждання отримають нагороду вічну. Тому Господь для того, аби вони по немочі людській не втратили визначеного їм, захопившись утіхами світу, що негідні навіть наближатися до них, обраних Своїх огороджує з усіх сторін хрестами страждань начеб духовною огорожею.

Та слід знати й те, що хвороби та скорботи не завжди є відплатою за гріхи чи напоумленням, а ще й посилаються для того, щоб проявилася сила Божа. Тут варто згадати місце з Євангелії, де розповідається про зцілення Господом сліпого від народження.

Коли йшов Ісус із учнями Своїми вулицею, то побачив сліпого від народження чоловіка. Тоді учні запитали Його: “Учителю, хто згрішив – він чи батьки його, що він народився сліпим?” Ісус відповів їм: “Не згрішив ні він, ні батьки його, але це сталося для того, щоб діла Божі виявилися на ньому”. Сказавши це, Спаситель узяв землі, плюнув, зробив суміш із слиною й помазав очі сліпому цією сумішшю. Чи міг Господь одним лиш доторком руки до голови сліпого, чи словом, зцілити його? Звичайно, що міг, бо Він – Бог.

Але ж і людина повинна хоч щось зробити для того, аби на ній проявилася сила Божої благодаті. Тому й сказав сліпому, помазавши: “Піди, вмийся в купальні”. І коли той чоловік пішов до купальні і вмився, то прозрів і став бачити. Господь цим повчає нас, що в умовах земного життя зовнішнє також буває необхідне для прояву на нас сили Божої – обряди, священнодійства і саме Таїнство Євхаристії, яке ми отримуємо під час Божественної літургії. Адже за цим зовнішнім – небесне, бо не священик звершує все це, а Сам Господь і святі Його.

Тож і в сліпій душі кожного з нас скорботи і хвороби повинні стати джерелом сили Божої, яка виводить на шлях духовного життя. Треба знати, що не мстить Господь, а веде нас до духовного зцілення, до спасіння “багатьма скорботами”, бо тільки так і можна нам “увійти в Царство Боже” (Дії, 14:22). Тому, несучи свій хрест, хоч яким би тяжким він не був, май перед своїми сердечними очима розп’ятого Господа. І тоді, згадуючи про хресні муки Спасителя, які він перетерпів заради нашого спасіння, і ми будемо терпіти з любові й вдячності до свого Благодійника, і нестимемо той малий хрест, який наблизить нас до Господа.

А святі отці Церкви вчать нас, що коли ми й не в силі від щирого серця дякувати Богу за скорботи й хвороби, то слід хоча б змушувати себе говорити: “Дякую Тобі, Господи, за скорботи, які Ти посилаєш мені на спасіння душі моєї”. Ця покірність, хай і через спонуку, все ж буде початком нашого спілкування з Богом. Але цього замало, бо лише через якомога частіше прийняття Святих Його Таїн, молитву ми сподобимося повного єднання з Ним. Так, Спасителя, Який жив колись у тілі, нині з нами немає, але невидимо Він завжди серед нас. І як колись Він зцілив сліпого, так і нині нас, що осліпли духовно, зцілює благодаттю Божою, особливо в Євхаристії. Чому ж тоді до цього Вічного Джерела нашого спасіння приходить так мало людей? Яка ж бо тільки жахлива сила зла і невір’я панує в світі!

Ось чому скорботи й хвороби заполонили наше суспільство, ось чому ми стогнемо під їхнім тягарем, а не радіємо життю. Але ж не каємося, під час Божественних літургій храми майже порожні, бо в цей час люди не до Бога йдуть, а віддаються пристрастям і спокусам, не знаходять часу, щоб хоч недільного дня вділити його Богу. Тому й Бог відвертає лице Своє від нас, тому й даремні наші звернення до Нього в ту хвилину, коли “припече”.

А нам треба так ставитися до віри, як той сліпий від народження, якого допитували фарисеї (нинішні невірники) чим зцілив його Ісус, а він відповів їм: “Він відкрив мені очі”. І коли запитував його Христос: “Чи ти віруєш в Сина Божого?” Той відповів: “А хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?” Ісус же сказав йому: “І бачив ти Його, і Він розмовляє з тобою”. Він сказав: “Господи, я вірую!” І поклонився Йому.

В нас немає істинного поклоніння Господу, тому немає й істинного єднання з Ним. А треба ж тільки сказати: “Вірую, Господи!” – і поклонитися Йому, і взяти хрест свій, і йти слідом за Ним.

Високопреосвященний Афанасій (ШКУРУПІЙ), архієпископ Харківський і Полтавський

Слава Ісусу Христу!

В усі часи, після створення Отцем Небесним людини, дружба, як одна з головних рис характеру, поціновувалася і оспівувалася серед усіх народів особливо. Адже без цієї якості неможливе саме існування суспільства, бо все, що його об’єднує, грунтується на почутті дружби, тому що вона є домінуючою ознакою людини як суспільної істоти. А, крім того, дружба є символом всього, що є кращого в людині, бо вона (коли справжня) є повною віддачею себе іншому, а, отже, й суспільству, творячи таким чином його єдність.

Як у Старому Заповіті, так і в Новому можна знайти багато прикладів істинної дружби в описаннях різних подій і стосунків між різними особистостями. Тож давайте, любі мої, цю основоположну якість характеру людини з біблійної точки зору, співставивши її з своїм розумінням дружби, бо її проблема постає особливо гостро й актуально в наш час, коли, врешті, ми приступили до справжнього будівництва власної незалежної держави і Православної Церкви.

Найперше слід зазначити, що джерелом дружби є Бог. Ось із цього давайте й будемо виходити. І, перш за все, слід зазначити, що дружба встановлюється між двома особистостями, які доповнюють один одного, наче б утворюючи одне ціле. “Краще двом, як одному, – говорить Еклезіаст. – І якби вони впали, то підійме один свого друга!” Тобто, друзі допомагають один одному в тяжку годину, коли спіткає когось із них біда. І більше того: “А коли б хто напав на одного, то вдвох вони встоять проти нього. І нитка потрійна не скоро порветься!” (Екл., 4:9-12).

В той же час самітній людині, яка не має вірного товариша, а тим паче побратима: “Горе одному як він упаде і немає другого, щоб підвести його”, – як говорить той же Еклезіаст (4:10), а мудрий Соломон у повчанні до свого сина говорить і про те, що саме друг вчасно скаже вірне слово, підтримає порадою, відверто вкаже на недоліки. Ось чому друзі один для одного як та олива й кадило з пахощами, що “втішають серце”, тому то: “І солодкий нам друг за душевну пораду” (Прип., 27:9). За такого друга треба триматися, рахуватися з його думкою і потребами, допомагати йому в усьому і розуміти, що й він така ж духовно немічна людина, як і ти сам, як, врешті, і всі ми. А тому премудрий Соломон закликає свого сина: “Друга свого й друга батька свого не кидай”, бо навіть: “Кращий сусіда близький за далекого брата!” Недарма ж він продовжує далі: “Будь мудрий, мій сину, і потіш моє серце” (Прип. 27:10-11). Отже, той, хто має вірного друга, а тим паче побратима, і сам для нього є таким самим – людина мудра. А міра мудрості людини визначається глибиною її євангельського розуміння любові до ближнього, а ще більше до друзів найближчих, тому що дружба, яка грунтується на любові, що нам заповідав Христос, доходить до найвищого злету, включно до самопожертви свого життя за друзів. Апостол Іоанн передає нам сокровенні слова Господа: “Щоб ви любили один одного, як Я вас полюбив!” (Ін., 15:12). А ми знаємо, що Ісус Христос не лише за найближчих друзів Своїх, а за всіх людей прийняв розп’яття на хресті заради нашого спасіння. Тому-то Він і повчає: “Ніхто більшої любові не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Ін., 15:13). Жертва Спасителя на Хресті із-за любові до “друзів”, як пише апостол Петро в першому Посланні, знищила “рукописання” гріха, бо: “Любов покриває багато гріхів” (1 Пет., 4:8).

Але ця братня любов повинна носити предметний характер, щоб встановившись, не перегоріла, як дрова в багатті, попіл яких рознесе вітер і загубиться навіть його слід: “Служіть один одному кожен тим даром, якого отримав, як доморядники всілякої Божої благодаті” (1 Пет., 4:10), – звертається до нас святий апостол. Спаситель Своїм жертовним розп’яттям розірвавши “рукописання гріхів”, примирив людину з Богом, Який дав їй дар любові до Себе, але дав його тій людині, яка приготувала себе чистотою серця, розуму й тіла. Священик Павло Флоренський пише, що: “Любити – означає насолоджуватися щастям іншого і чуже щастя відчувати як своє…” І ось тут слід нагадати, що наш Спаситель відкрив світові дружбу такою, якою вона є в істині – як квітка любові Бога до світу і кожної людини, адже все людство стало свідком, як Своїм співстражданням до страждальців, помилуванням грішників, від яких відверталися оточуючі, Він виявив Себе другом кожної людини, незважаючи ні на її соціальний стан, ні на її гріхи, ні на її тілесне здоров’я. Його найпалкіша любов саме якраз і звернена на найнужденніших і найзнедоленіших.

Згадаймо притчу про милосердного самарянина, в якій Господь вчить нас, щоб ми були друзями тим, хто страждає і потребує дружньої, з любов’ю в душі та серці, підтримки. Ісус розповів, як один чоловік ішов з Єрусалиму до Єрихону і напали на нього розбійники, забрали його одяг, завдали ран і, кинувши ледве живого, втекли. Випадково тією дорогою проходив священик, побачив його, але швиденько проминув. І левит надійшов на те місце, глянув і проминув. Проходив тією стороною і самарянин (а самарян юдеї зневажали, ставлячи їх за ніщо) і, побачивши побитого і зраненого юдея, змилувався над ним – обмив рани вином, змастив оливою і перев’язав. Потому посадив його на свого осла і довіз до найближчого заїжджого дому. А другого дня, від’їжджаючи, дав господареві два динарії і сказав: “Подбай про нього, а як більше витратиш, то заплачу тобі, коли повертатимуся” (Лк., 10:35). Ось приклад істинної любові до ближнього. Так учив нас Господь бути друзями всім страждальцям. І така дружба повинна бути обов’язком усіх людей.

Ісус Христос усім своїм вченням встановлював братерські стосунки між нами, тобто братерство. Прикладом особливої дружби із стародавніх часів є стосунки між Йонатаном, сином царя Саула, і Давидом: “Йонатанова душа приліпилася до душі Давида і полюбив його Йонатан як душу свою” (1 Сам., 18:1). Згадаймо, що в новозавітні часи Ісус Христос повчав: “Люби ближнього свого, як самого себе”. Так само зазначимо, що визначення поняття дружби в Євангелії Господа нашого сягає вже значно ширших обріїв, аж до безкінечності, давши їй за основу любов.

І дружба за християнським ученням, на відміну від старозавітної, йде значно далі – аж до самопожертви свого життя за друзів: “Немає більшої любові за ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх” (Ін., 15:13).

Християнська дружба виростає з любові, а любов збагачується від плодів дружби. Але чи може зростати любов до християнських вершин без любові до Бога? Ніколи! Знов же Господь закликає нас у Своєму повчанні: “Люби Господа Бога свого всім серцем своїм і всією душею своєю, і всією думкою своєю” (Мт., 22:37). І якби в нас було більше щирої любові до Бога, то життя б наше було кращим, легшим, бо всі люди б тоді мали в собі християнську любов, натхненну Господом через Духа Святого. Ми ж Бога не любимо і через це не маємо з Ним усієї повноти, а Він – Повнота. Любов до Бога наповнює нас і любов’ю до ближніх, а чим більше людей перебуває у вірі, а отже й у повноті любові Божої, тим більше розквітає дерев життя, адже коли людина в своїй душі не має любові до оточуючих і не проявляє її в добрих справах, тобто в турботах не лише за себе, а й за інших, проявляючи любов до Бога і ближніх, то вона опиняється в стані неплідної фігової деревини, про яку пише апостол Лука: “Один чоловік у своїм винограднику мав посаджену смоківницю і прийшов шукати на ній плоду, але не знайшов. І сказав виноградареві: “Оце третій рік, відколи приходжу шукати плоду на цім дереві, але не знаходжу, зрубай його – навіщо й землю марнує воно?” А той йому у відповідь каже: “Лиши її, пане, і на цей рік, поки я обкопаю її довкола і обкладу гноєм – може року наступного плід вродить воно. Коли ж ні, то зрубаєш його” (Лк., 13:6-9). Ось яка кара чекає на того, хто не плекає в своїй душі любові!

Всі наші труднощі – від нестачі любові до Бога, а труднощі між людьми – від нестачі любові між ними. Одне породжує інше і між ними нерозривний зв’язок. Адже справжня любов має потребу віддаватися іншим безмежно, вона сприймає всіх людей, як дітей Божих, дорожить ними, як Христос дорожив Своїми друзями. Він назвав їх сіллю землі, але й попередив, що сіль може втратити силу і тоді вона вже ні до чого непридатна і її викидають (Мт., 5:13). А св. апостол вчить нас, що як сіль необхідна для страви, так і любов для добра. Апостол Павло дуже глибоко визначив значення любові для людини: “І коли маю дар пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, але любові не маю – то я ніщо!” (1 Кор., 13:2). І далі ще більше: “А тепер залишаються віра, надія, любов – оці три. А найбільша між ними – любов!” (1 Кор., 13:13).

Така братська любов, а отже й приклад особливої дружби, встановилася між Іонафаном, сином царя Саула, і його слугою Давидом. Як пишеться в 1 книзі Самуїла: “Іонафанова душа приліпилася до душі Давида, і полюбив його Іонафан, як душу свою!” (1 Сам., 18:1). Згадаймо слова Ісуса Христа: “Люби ближнього свого, як самого себе” (Мт., 22:38).

Почуття справжнього братерства спонукувало Іонафана в усьому підтримувати Давида і захищати від гніву свого батька, який заздрив успіхам останнього у битвах з ворогами його царства і великій шані народу до Давида. Іонафан же ніскільки не заздрив Давиду, хоч і бачив, що царство, яке мав успадкувати від батька, переходило до Давида. Більше того, свою відданість другу він розвинув до того, що хотів навіть померти за нього. Він віддає йому всю душу. Він опирається гніву свого батька заради інтересів свого друга і його спасіння. Коли Саул задумав таки вбити Давида, Іонафан повідомляє йому про це і каже: “Борони, Боже, ти не помреш!.. Цього не буде!” (1 Сам., 20:2). Переконавшись у невідступності батька здійснити злочин людиновбивства, Іонафан іде за місто на зустріч із Давидом і там прощається з ним: “Давид… упав на обличчя своє на землю та й поклонився три рази. І поцілували вони один одного, і оплакували один одного, а Давид гірко плакав. І сказав Іонафан до Давида: “Іди з миром! А що присягнули ми двоє в Господнє ім’я, говорячи: “Господь нехай буде свідком між мною й тобою, і між насінням моїм та насінням твоїм, – нехай буде аж навіки!” (1 Сам., 20:41-42). І коли Іонафан гине від рук фелистим’ян, то його смерть дуже вразила Давида: “І схопився Давид за одежі свої та й роздер їх і теж усі люди, що були з ним. І голосили вони й плакали та постили аж до вечора…” (2 Сам., 1:11-12), а Давид у розпачі вигукував: “Журюсь по тобі Іонафане, мій брате! Ти для мене був найулюбленіший і любов твоя розкішніша для мене була за кохання жіноче! Ой, попадали лицарі…” (2 Сам., 1:26-27).

В любові відбувається взаємне наповнення, бо коли ми ненавидимо, то ми багато чого віднімаємо від себе, втрачаємо назавжди, отже – бідніємо, а коли любимо, то збагачуємося тим, кого любимо. Любов збагачує, адже Бог, що має досконалу любов – багатий і Він багатий Своїм Сином, Якого любить. Від людини, просвітленої Христовою любов’ю, випромінюється лагідне світло, начеб теплі хвилі ллються з її душі. Така людина тільки підійде, тільки гляне на вас і ви вже відчуваєте вплив її любові. Ви знаєте, що вона не відштовхне, не осудить, бо любов такої людини божественна, зцілююча сила, яка здатна зцілити ваші найтяжчі рани змученої душі. І смисл життя такої людини полягає в тому, щоб любов її переливалася через вінця. З любові починається все: і відданість, і саможертовність, і милосердя, бо нічого не може бути доброго без любові, просто вона має свої відтінки – одна любов до друга, ближнього, інша до жінки, а кохання є вищим злетом духовної любові іншої статі. А любов до Бога є найвищою мірою богопізнання. Наша ж любов до Бога є Його утвердженням, наша любов до Бога є Сам Бог в нас і, відчувши цю любов у собі, ми таким чином визнаємо Бога. І цей досвід любові є вірним і єдиним шляхом.

Людина отримує по мірі того, наскільки віддає себе іншим. Тому, коли віддає себе повністю й до останку, тоді отримує себе саму вже значно вагомішою, утвердженою у своїй силі вдвічі, як про те розповідає притча про таланти: “Той, що взяв п’ять талантів, одразу пішов і використав їх на діло та набув п’ять інших талантів. Так само і той, що взяв два – і він ще два інших набув” (Мт., 25:16-17). І одному й другому господар, що дав ті таланти, сказав: “Ти в малому був вірний, над великим поставлю тебе – увійди в радість господаря свого!” (Мт., 25:21). Отже, любов і є отим талантом, відданим у ріст Самим Богом, з допомогою якого кожна людина збагачує себе і зростає, всотуючи в себе взаємну любов іншого, тобто, наче б всотує і його самого через віддачу себе. І тут варто подивитись на те, як же вчинив Давид після смерті свого відданого друга? Із шани до Іонафана він врятував його сина і племінника, і не переставав турбуватися за них, як своїх власних синів. Говорячи за цю дружбу, св. Іоанн Златоуст говорить: “Хочу, щоб таку дружбу мали всі і до живих, і до мертвих”.

Тільки той, хто виявляє стійкість – і тоді, коли він щасливий, і тоді, коли біда приходить до його друга, є істинним другом: “Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він стає братом” (Прип. 17:17). Той же Сирах пише: “Вірний друг – міцний захист, хто знайшов його – знайшов скарб… Вірний друг – ліки для життя” (Сирах 6:14, 16). Навіть коли чуєш щось погане про нього, захисти його, довіряй йому… Захищати друга я не посоромлюся і не сховаюся від нього” (Сирах 22:29).

Робити людям добро, допомагати їм за можливостями своїх сил – найвеличніше щастя для люблячого серця. Апостол Павло закликає: “Любов нехай буде нелицемірна, ненавидьте зло і прихиляйтеся до доброго! Любіть один одного братньою любов’ю, випереджайте один одного пошаною!” (Рим., 12:9-10).

Вірність між друзями є священним обов’язком, а хто відкрив тайни друга ворогам, той зробив гріх зради. Яскравий приклад цього ми знаходимо в старозаповітній історії про Самсона і Далілу. В книзі Сираха ми знаходимо такі слова: “Хто відкрив тайну, той втратив довіру і вже не знайде друга по душі. Люби друга і будь йому вірний. А якщо відкриєш його таємниці, не ходи більше за ним… Ти убив дружбу ближнього. І як ти випустив з рук своїх птаха, так ти випустив друга і не впіймаєш його. Не женися за ним, бо він далеко відійшов, і втік, як сарна, із сіті. Рану можна перев’язати, і після сварки можливе примирення, але хто відкрив таємниці, той втратив надію на примирення” (Сирах 27:16-23).

У друзів здебільшого все спільне: спільний хліб, спільний дім, вони працюють разом, навчаються разом, захоплюються одним і тим же, захищають один одного. Часто в них однакові заняття і відпочинок. Однак і в дружбі треба знати міру і витримувати межу. В приповістях Соломона говориться: “Затримуй ногу свою від дому твого товариша, щоб тобою він не переситився і не зненавидів тебе” (Прип. 25:17). Так само, як не варто зневажати стару дружбу, надаючи перевагу новій, тому що старий друг вже випробуваний і в обопільній дружбі його душа загартована, а тому він і відданіший. Мудрий Сирах пише стосовно цього таке: “Не кидай старого друга, бо новий не може зрівнятися з ним, друг новий – те ж саме, що й вино нове, коли воно стане старим, то із задоволенням будеш його пити” (Сирах 9:12-13). А до цього ще слід додати, що друзі не можуть вимагати один від одного вчинків, що несумісні з доброчесністю, вірою і честю. Коли ж люди об’єднуються для діла злого, то між ними не дружба, а злодіяння, яке рано чи пізно призведе до розриву і віддалення один від одного, навіть до ворожнечі. Цьому підтвердження ми знаходимо і в Старому Заповіті в історії з Кореєм, Дафаном і Авироном.

Дружбу слід свято зберігати. Як зберігав її і Сам Господь Ісус Христос, який своїх учнів вважав друзями, а не рабами, і любив їх, як друзів. Дружба встановилася і між апостолами й іншими християнами. Так, відданою була дружба між апостолом Петром і святим євангелістом Марком, якого той називає: “Мій син” (1 Пет., 5:13). Святий апостол Павло зберігав дружбу і з своїми соратниками, і з новонаверненими. Так, у Коринфі він встановив особливу дружбу із сім’єю Акили і Прискіли, які віддали навіть свій дім в його розпорядження: “Голови свої за мене поклали”, – говорить апостол (Рим., 16:4).

Особливу дружбу плекав святий апостол Павло до Тита. Часто згадуючи у своїх посланнях, називає його “брат”, “співробітник”, “вибраний син” і т. ін. Наприклад, коли він прийшов до Троади і не знайшов там Тита, то дуже засмутився і: “Коли я прийшов до Троади звіщати Христову Євангелію і були двері для мене відчинені в Господі, не мав я спокою для духа свого, бо я не знайшов там брата свого Тита”. Він так засмутився відсутністю друга, що, навіть не попрощавшись, покинув це місто. Святий Іоанн Златоуст охарактеризовуючи цей випадок, викликує: “Чому, Павле, коли ти прийшов у Троаду, ти одразу ж пішов звідти, хоча і знайшов там грунт зораний і оброблений, готовий прийняти насіння вчення? Чому випустив із рук такий набуток? – Так, відповідає апостол Павло, я покинув місто, тому що відсутність Тита мене опечалила, душа моя була вкрай засмучена. Настільки мене вразив біль і так мене здолав, що змусив піти геть”.

Також глибока і самовіддана дружба існувала між святим апостолом Павлом і святим Тимофієм, якого він називав “улюблений і вірний син у Господі” (1 Кор., 4:17). Перед тим, як віддати своє життя за Христа, апостол Павло побажав востаннє побачитись саме з Тимофієм (2 Тим., 4:9, 13).

Тільки той, хто виявляє стійкість і тоді, коли він щасливий, і тоді, коли біда приходить до його друга, є істинним другом: “Правдивий друг любить за всякого часу, в недолі ж він стає братом” (Прип. 17:17). Той же Сирах пише: “Вірний друг – міцний захист, хто знайшов його – знайшов скарб… Вірний друг – ліки для життя” (Сирах 6:14, 16). Навіть коли чуєш щось погане про нього, захисти його, довіряй йому. Захищати друга я не посоромлюсь, і не сховаюся від нього” (Сирах 22:29).

Прикладів істинної дружби на грунті взаємної любові і в Старому, і в Новому Заповітах достатньо. Господь наш Ісус Христос життям і прикладами Своїми відкрив нам і показав істинну дружбу, основану на любові, і розширив її на все людство, довівши її досконалість аж до самопожертви за друзів. А вслід Господу і святі Його учні і апостоли, новонавернені й новохрещені зберігали між собою дружні зв’язки. Для Церкви Христової й нині є святим обов’язком одухотворяти дружбу, підносячи її до вершин побратимства, утверджуючи з її допомогою вірність, душевну толерантність, товариськість, рівність і відданість, віддачу всього себе навіть до пожертви свого життя за друзів.

+АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

Відповідно до рішення Священного Синоду ПЦУ від 09.04.2020, стосовно заходів щодо запобігання поширення на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, священству Харківсько-Полтавської та Черкаської і Кіровоградської єпархій благословляється:

1. Проведення під час богослужінь Страсної седмиці та на Великдень передбачених Уставом обходжень храму або не здійснювати, або здійснювати обнесення Плащаниці в самому храмі, з дотриманням «соціальної дистанції»; у випадку, якщо хресна хода  на Великдень не здійснюється – відразу після виходу Утреня розпочинається перед дверима храму.
2. Під час богослужіння у храмі повинно перебувати одночасно не більше 10 осіб, окрім священнослужителя, диякона та паламаря; слідкувати за тим, щоб віруючі дотримувалися безпечної відстані один від одного, відповідно до встановлених норм, та обов’язково перебували у масці та рукавичках.
3. У малих населених пунктах (селах, селищах міського типу, у місцевостях з переважаючою індивідуальною забудовою), інформувати мирян щодо проведення освячення великодніх страв біля місць проживання – на вулиці поруч із будинком чи на подвір’ї, з дотриманням «соціальної дистанції».
4. Під час індивідуального освячення великодніх страв біля місць проживання вірних не допускати їхнього скупчення та контролювати дотримання загальних норм карантину.
5. Індивідуальне освячення можливе як у неділю, 19 квітня, так і напередодні в суботу, 18 квітня (з дотримання приписів щодо вживання піснеспівів Великої суботи).
6. Якщо виникає необхідність здійснювати освячення пасок і страв на території храму, здійснювати його індивідуально (у разі крайньої необхідності, щоб не допустити скупчення мирян, освячувати одночасно до 10 осіб з дотриманням дистанції) на подвір’ї храму чи за його межами.
7. У випадку, якщо миряни не мали можливості здійснити освячення великодніх страв священнослужителями – дозволити їм у день свята в час після прочитання відповідних молитов про благословення у храмах, окропити їх святою водою, після чого споживати.
8. Визначити чергових у храмі та на храмовому подвір’ї для контролю за тим, щоб не було скупчення віруючих та за дотриманням дистанції 1,5-2 м між ними.
9. Відвідання священнослужителями і мирянами кладовищ у поминальні дні після Великодня та звершення на них заупокійних молитов перенести на Троїцьку батьківську поминальну суботу (6 червня 2020 р.) про що повідомити вірян.

Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

Сім’я – це первинна воля Творця. Людина створена Богом як дві сторони однієї природи: чоловіча й жіноча. «І створив Бог людину за подобою Своєю… чоловіком і жінкою створив їх» (Бут., 1:27). Метою цього задуму було вдосконалення в любові: «Недобре чоловікові бути одному, створимо йому помічника, відповідного йому (Бут., 18-24). Сім’я, це поєднання двох життів в одне ціле. Інше завдання, визначене сім’ї, – не просто продовження людського роду, а народження і виховання дітей, як особистостей, здатних розумно виконувати заповіт Отця Небесного: «І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: плодіться і розмножуйтесь, і наповняйте землю, і володійте нею» (Бут., 1:28). То який смисл вкладається у термін «Сім’я – мала церква»?

Якщо говорити про сім’ю як «малу Церкву», то це визначення дійшло до нас ще з часів апостольських, тобто раннього християнства. Ще апостол Павло, згадуючи близьке йому подружжя Прискілу й Акілу, звертався з проханням вітати їх «і домашню їхню церкву» (Рим. 16:4). Церкву ж ми ототожнюємо зі словом «отець» – священик, а себе називаємо його духовними дітьми, а всі разом ми «брати й сестри» однієї церковної родини. Що ж так пов’язує ці два поняття, що стосуються і церкви, й сім’ї, що ріднить їх між собою?

Апостол Матвій передає нам слова Ісуса Христа: «Де двоє чи троє зібралися в ім’я Моє, там Я посеред них» (Мт. 18:20), що є основоположним у визначенні Церкви, адже означає, що «з нами Бог». Тому християнську сім’ю ми повинні розглядати як «малу церкву», яку в єдності й любові творять кілька людей, у стосунках між собою зміцнених вірою в Бога. І як духовенство є свідками Божої участі в нашому житті, так і батьки, стосовно своїх дітей, повинні бути «свідками», тобто бути для них прикладом християнського життя й віри. Не можна говорити про виховання дітей у сім’ї, якщо в ній не здійснюється життя «малої церкви».

Але ж непросто в умовах нинішнього життя дітям разом із батьками бути настільки віруючими, щоб спосіб свого життя можна було ототожнювати з повністю оцерковленим, адже батькам немає коли займатися звичайним вихованням своїх дітей, а не те, що в релігійному руслі. У них самих рідко коли виникає можливість відвідувати богослужіння, вже не кажучи про недільну школу, де вивчають Святе Письмо та розглядають різні духовні теми.

Якщо раніше державна політика була спрямована проти релігії – переслідувалася Церква й віруючі люди теж, сповідувати християнську віру було небезпечно, то за нинішнього часу маємо іншу крайність – самі життєві обставини, устрій суспільства, що ґрунтується на ідеології споживацтва, яка, окрім усього, панує в інформаційному просторі України, та моральне розбещення відводять молодь і дітей від віри в Бога, від оцерковлення, тобто практикування своєї віри.

Нинішнє життя настільки шалене, що батьки й діти наче відгороджені між собою прозорою плівкою – бачать одне одного, але нормально спілкуватися не можуть, бо перебувають у круговерті: батьки з ранку до ночі на роботі, а діти – то в дитячому садку, то в школі. Часто один із батьків взагалі місяцями чи й роками змушений перебувати десь на заробітках. В той же час діти з раннього віку проводять майже увесь день у дитячому садку чи яслах, потім починається школа. Члени сім’ї зустрічаються тільки увечері – втомлені, обтяжені проблемами і по роботі, й по родині, увесь день вони провели, наче перебуваючи в різних світах, піддаючись дії різних впливів і почуттів.

А, крім того, в наш час немає такої сім’ї, де б хтось із її членів не хворів, або з кимось не траплялося нещасного випадку, а візьміть труднощі з житлом – квартирна тіснява, незручності. Тому нині в сім’ях рідко можна зустріти повне розуміння між батьками, не завжди між ними виникає спільність у поглядах на життя й мету не тільки в питанні виховання дітей, а й власного місця в ньому. Сімейне життя сьогодні – це часто справжній подвиг.

А тут ще одна складність – конфлікт між світоглядом християнської родини та ідеологією споживацтва, яка нині сповідується в усьому світі, а останнім часом і в Україні також. Скрізь – у дитсадку, в школі, серед товаришів, на вулиці, по телебаченню, в системі Інтернет, в газетах, книгах могутнім потоком ллються і заливають душу наших дітей ідеї, чужі, і навіть ворожі християнському розумінню життя, взагалі, тому багатовіковому родинному укладу, завдяки якому людина відчувала себе захищеною, а відтак і впевненою в житті. Протистояти цьому згубному потоку, що вже виріс до розмірів цунамі, дуже важко, бо на нього працює дуже могутня міжнародна машина, яка підім’яла під себе і фінанси, і матеріальні засоби, і, що найстрашніше, – комунікаційні засоби, які в наш час вийшли на перші ролі серед інших технічних засобів, що несуть на собі інформаційне забезпечення. А хто володіє інформацією, той володіє світом. Цей постулат набрав нині зловісного характеру і, на жаль, все більше й більше заглиблюється в наше життя. Тому й виникає питання, чи можлива в наш час сім’я, як «мала церква»?

Давайте поміркуємо над тим, який смисл ми вкладаємо в термін «Церква»? Перш за все, треба сказати, що життя Церкви ніколи не було благополучним, як і перебування віруючої людини в ній. В своїй історії вона здебільшого переживала всілякі біди, переслідування, розділення, спокуси, якщо подивитися на життя подвижників у будь-якому столітті, то ми побачимо, що їх піддавали фізичним і моральним тортурам. В той же час, Церква ніколи не була зібранням тільки добропорядних людей, адже навіть найближчі до Христа дванадцять апостолів не були такими вже безгрішними подвижниками, не кажучи вже про зрадника Юду! Апостол Петро в хвилину страху відрікся від свого Вчителя, сказавши, що не знає Його. Інші апостоли сперечалися між собою про те, хто з них перший, а апостол Фома не повірив у те, що Ісус воскрес. Але саме ці апостоли й заснували Церкву Христову на землі. Христос обрав їх не за добропорядність, розум чи освіченість, але за їхню готовність усе кинути, від усього відмовитися, щоб іти за Ним. І благодать Духа Святого змінила їхні недоліки на добропорядність і подвижництво в ім’я Ісуса Христа. Так само заради сім’ї, заради дітей багато хто з батьків жертвує власними інтересами, повністю віддаючись вихованню своїх дітей та дбаючи про їхню, скажімо, освіту, матеріальний стан чи здоров’я.

Але, попри все, навіть у найважчі моменти, пов’язані з негараздами в суспільстві, державі, коли переслідується сама віра, як то було за радянських часів, сім’я залишається «малою церквою», якщо в ній зберігається хоча б іскра прагнення добра, істини, миру й любові, інакше кажучи – спрямування до Бога, бо всі ці основоположні якості закладені в свідомість людини саме Ним, Творцем усього сущого.

В історії Церкви були часи, коли тільки один святий захищав істину християнського вчення, його чистоту й незмінність. І в сімейному житті бувають періоди, коли тільки хтось один залишається свідком і сповідником християнської віри, християнського відношення до життя, навіть тоді, коли віддалений від церковного життя, але зберігає в душі з одного боку любов, а з другого – страх зробити щось недобре, зле, що споганить душу й завдасть іншому шкоди.

І все ж, відійшли ті часи, коли сам церковний побут, народні традиції, звичаї, атмосфера порядності і взаємної відповідальності всіх членів суспільства активно впливали на виховання дітей у вірі й добропорядності. Зараз уже не в наших силах відновити загальний церковний і народний уклад життя. Але саме тепер на віруючих батьках лежить обов’язок виховати в дітях особисту, самостійну віру. Якщо дитина сама, своєю душею і своїм розумом, в міру свого дитячого розвитку, вірує, знає й розуміє те, в що вона вірить, то в такому випадку вона може цю віру протиставити ворожому для неї оточенню.

Але дорослі не можуть змушувати дітей до протистояння тому середовищу, в якому вони перебувають, бо це може призвести до негативних наслідків для такої дитини. Часто дитині важко чи то в школі, чи в іншому навчальному закладі та, власне, й у дворі будинку, де проживає, зустріти однодумця по вірі. Також і не всі батьки з розумінням ставляться до тих чи інших проблем, що виникають у їхніх дітей. Як же бути?

Саме тому ми повинні з розумінням вникати в труднощі, з якими діти зіштовхуються постійно, співчувати, коли їм доводиться приховувати свої релігійні переконання, адже в молодіжному середовищі церковність однолітків сприймається якщо й не вороже, то з глузуванням і насмішкою. А подекуди й вороже! Нинішнє середовище дітей жорстоке, часто невблаганне.

В той же час ми повинні розвивати в дітях розуміння того головного, чого слід триматися і в що вони самі вірять.

Важливо допомогти дитині зрозуміти й усвідомити, що не обов’язково говорити про добро, а треба бути добрим. Хрестик чи іконку слід не показувати будь-кому, виставляти напоказ, але завжди мати при собі. Можна не говорити серед своїх однолітків про Христа, про віру, тим паче не вступати в суперечки, але намагатися дізнатися про Нього й віру якомога більше й відкладати ці знання в своєму серці як найдорожче, що можна мати в своєму житті, адже духовні цінності закладаються вже дитячому та юнацькому віці. Закладені саме тоді, вони є найміцнішими і витривалішими та складають духовно-моральну суть людської особистості, стають твердою опорою в житті.

Православна Церква, як і, відповідно, сама віра, знали періоди жорстоких переслідувань, коли треба було приховувати віру, а іноді страждати за неї аж до пролиття власної крові й жертви життям. Але саме якраз ці періоди були часами найбільшого розвитку Церкви. Тож нехай багатогранна історія Христової Церкви, її великі напрацювання в царині облаштування і утвердження людського життя саме на грунті євангельської науки допоможуть нам у нашій праці по створенню нашої сім’ї як «малої церкви».

Та чи можливо це в дитячому віці?

Звичайно, але для цього батьки, або хоча б один із них, повинні мати бажання й наполегливість. Я гадаю, що не треба такої вже великої освіченості в питаннях виховання дитячої релігійності, щоб дати своїй дитині розуміння й відчуття «святого», «святині» – святого предмета, хрестика, ікони, храму, людини як творіння Божого, святості всього божественного. Так само, як і виховати в свідомості дитини усвідомлення того, що бути злим погано, а важливо бути добрим, любити й жаліти інших, проявляючи свою доброту в поведінці й ставленні до оточуючих.

Треба пояснювати дитині, що в усьому світі, в природі є порядок, смисл, доцільність і все робиться з якоюсь метою і для чогось. Все влаштовано з волі Божої, а не випадково. Було б добре також привчити дитину до зацікавлення увесь час пізнавати щось нове про людей, про речі, що існують скрізь і повсюди, наповнюючи наше життя, про Бога. Але при цьому не забувати, що дитину слід навчати того пізнання, що вона може пізнати й засвоїти, не навантажуючи її речами поки що важкими для сприймання, тим паче розуміння.

В наш час віруючим батькам важливо не тільки знайомити дітей із тим, у що вони вірять, тобто розповідати про євангельські події, пояснювати молитви, водити, коли треба, до церкви, але й розвивати в них релігійну свідомість, без чого все інше швидко забувається, не лишаючи ніякого сліду ні в душі, ні в пам’яті.

В одній із книжок я читав розповідь педагога, віруючої православної людини, про те, як вона розповідала дітям за метелика і дуже гарно описувала, як цього метелика сприймають ті, хто його бачив.

Дощовий черв’як його просто не помічав. Птах бачив у ньому поживу, дитина – іграшку, художник – красу, вчений задумувався про облаштування його крил і очей. Мудрець побачив усе, що й інші, але й ще дещо – він побачив у ньому творіння Боже і став розмірковувати про Бога. Побачив його і святий чоловік. Він також залюбувався метеликом і серце його наповнилося ще більшою любов’ю до Бога, Який сотворив того метелика. Він став молитися і душа його наповнилася світлом і любов’ю.

Такі розповіді й розмови з дітьми можуть допомогти розвинути й утвердити їхню релігійну свідомість, дати їхньому розуму велику поживу для розмірковування про божественні речі, дати відчуття, що це найвищі цінності людської душі й серця, а отже й розуміння того, що їх треба не тільки пізнавати, а й оберігати.

Виникає запитання про більш практичне – як пояснювати дітям, скажімо, молитву «Отче наш», щоб вони усвідомили її зміст – про що вони просять Бога, як її вивчати з дітьми, щоб вони її зрозуміли, прийняли до серця?

З молитви «Отче наш» – головної молитви християн, яку нам заповідав Ісус Христос, діти почерпують для себе багато цінного, важливого у вихованні й житті загалом. Тому її треба читати з дітьми, розглядати зміст ще задовго до того, як вони зрозуміють її смисл. Дітям треба розповідати, що одного разу, коли Ісус Христос закінчив молитися, учні попросили Його навчити і їх молитися. І тоді Ісус дав їм ту молитву, яку ми називаємо «Молитвою Господньою». Давайте розглянемо її й ми.

Отже, головна молитва віруючого «Отче наш»… Коли батьки моляться вголос, або читають цю молитву дітям часто, то вони поступово вчаться повторювати слова молитви за батьками, а згодом, потрапивши до храму під час богослужіння, чують, як там цю молитву співають. Слова ще більше западуть дитині в душу, але буде цілком достатньо, якщо вона зрозуміє, що Ісус Христос навчив її називати Бога – Отцем. Адже Бог любить нас, як добрий батько своїх дітей. Поступово можна, у відповідь на запитання, пояснювати незрозумілі слова – «царство», «насущний хліб», «борги». Коли діти стають старшими, то вже недостатньо буде пояснювати лише значення незрозумілих для них слів, адже в молитву Господню вкладено цілісний світогляд, особливе розуміння нашого відношення до Бога, до життя, до самих себе.

«Отче наш, що є на небесах…». Очевидно, більшість дітей чули, що космонавти, літаючи в космос, Бога там не бачили. Що ж тоді означають слова «на небесах»? Чи означає це, що коли ми достатньо високо піднімемося в небо, то побачимо там Бога? Ні. Ми знаємо й віримо, що Бог невидимий. Якби Бога можна було бачити, то не можна було б говорити про віру в Нього. Ми не можемо вірити в будинок, у якусь річ, в те, до чого ми можемо доторкнутися, побачити, використати. Але ми віримо в чиюсь любов до нас, ми можемо довіряти чиїйсь щирості, вірити в добро. А те, в що ми віримо, завжди невидиме, тому віра є справою добровільною, – ти можеш вірити, а можеш і не вірити. І коли ми називаємо Бога Отцем Небесним, то ми хочемо цим сказати, що крім нашого фізичного, видимого світу, є й інший світ – духовний, невидимий. Він настільки ж реальний, як і видимий світ, який нас оточує, в якому діють і впливають на нас духовні якості – любов, радість, каяття, жалість, вірність і багато іншого.

Першими словами молитви Господньої ми стверджуємо нашу віру в духовний світ, що оточує нас і в якому ми перебуваємо, і нашу віру в Бога – милостивого, люблячого, всемогутнього і невидимого для нас Отця.

Підбираючи доступні для нас поняття і враження, важко підшукати інший символ духовного світу, що найбільше підходить, ніж небо – безмежне, безкінечне, вічно прекрасне й утаємничене. Небо, і ще більш таємничий космос, вчать нас молитовно звертатися до Бога, творця тієї безкінечності й краси. Ісус Христос завжди застосовував доступні нам поняття: «небо», коли говорив про духовний світ, «хліб» – коли говорив про наші земні й духовні потреби, «борги» – коли говорив про наші стосунки з людьми і з Богом.

«Нехай святиться ім’я Твоє…», тобто нехай у нашому житті святиться ім’я Боже. Часто це прохання пояснюють дітям, як вимогу благоговійно вимовляти в розмові слово «Бог». Але дітям більш зрозуміло, коли ми пояснюємо, що слід жити так, аби нашим життям прославлялося ім’я Боже, і пояснювати їм, якою повинна бути їхня поведінка, щоб так і було.

«Нехай прийде царство Твоє…» – часто дітям незрозуміле, бо й справді – про яке царство йде мова. В цьому проханні, звичайно, вкладено й зачаєну надію християн на другий прихід Ісуса Христа і встановлення Царства Божого на землі. Але, за вченням отців Церкви, це є молитва про те, щоб Господь зацарював у душі кожного з нас. Тут є простір для батьків вкласти у свідомість дітей поняття добра, любові, чесності, жалісливості, пояснюючи їм, що коли вони житимуть за такими поняття, то це, власне, й буде духовне царство, про яке йдеться в молитві.

Крім того, й апостол Павло пише в своєму посланні до Римлян: «Бо Царство Боже… праведність і мир, і радість у Святому Духові» (Рим. 14:17). Саме таке розуміння цього прохання в молитві «Отче наш» найближче дітям. Адже вони з власного досвіду вже знають, скажімо, стан радості, миру й любові, адже про дітей нам сказав Ісус Христос, що їхнє «є Царство Небесне» (Мт. 19:14).

Наступне прохання в молитві: «Нехай буде воля Твоя» – дуже важливе для виховання християнського відношення до життя. Діти, та й не тільки діти, часто звертаються до Бога з конкретними проханнями, просять Бога виконати те чи інше їхнє прохання, й тут немає значення, наскільки прохання важливе. Для малої дитини все важливе й суттєве. Тому слід уже з раннього віку виховувати в дітях розуміння того, що в житті важливо шукати не стільки здійснення своїх випадкових бажань, які часто виникають спонтанно, а здійснення вищої Божої волі, Божого замислу про нас, адже це основа основ християнського відношення до життя. А які саме для цього пояснення підшукувати слова, кожен повинен виходи із власного життєвого досвіду та на основі творів святих отців і кращих зразків художньої літератури, випадків з історії.

Дітям старшого віку слід пояснити, що прохання «Нехай буде воля Твоя» – є не тільки здатність приймати волю Божу, але, що найбільш важливо, прагнення здійснювати її, а своя воля, що часто розходиться з волею Божою, викладеною в євангельській науці Христовій, є сваволею, яка призводить до різних проблем і негараздів у житті, навіть до біди й нещастя. А хто цього хоче? Думаю, що подібна розмова буде позитивно впливати на формування їхніх характерів і світогляду взагалі.

Прохання про «хліб насущний» вчить нас не турбуватися про багато які наші потреби, що нам здаються потрібними, а насправді тільки забирають наші сили й час, що можна було б використати з більшою користю для себе, для родини, адже життя швидкоплинне і те дійсно важливе, що не зробив сьогодні, завтра здійснити, можливо, вже буде пізно. Тому й власним прикладом, і в бесідах із дітьми важливо навчити їх розбиратися в тому, що в нашому житті дійсно необхідне як «хліб насущний», а які бажання тимчасові й несуттєві, щоб вони набиралися навичок відвіювати полову від зерен.

«І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Треба пояснювати дітям, що ми грішимо й просимо в Бога прощення, бо завинили своїми недобрими вчинками в першу чергу перед Ним, але чи простить Він нас, якщо ми не простимо тих, хто завинив перед нами? Діти повинні знати, що коли ми каємося, то Бог прощає нам наші гріхи, як батько прощає рідного сина, який пішов із дому. Але часто люди бувають несправедливими один до одного і кожен чекає, щоб інший зробив крок назустріч першим. Часто ми не хочемо пробачити навіть найменші недоліки іншому, а словами молитви Господньої Бог навчає нас прощати гріхи й недоліки інших, оскільки ми просимо в Нього, щоб Він простив і наші гріхи.

І, нарешті, останнє прохання: «Не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого» – ставить перед дитиною проблему спокуси, зла і боротьби зі злом, яка відбувається в душі кожного з нас, але треба підшукувати, знов же таки, такі слова й приклади, котрі б якомога доступніше доносили до розуміння дитиною суті цієї проблеми.

А щоб якомога повніше виховати в дитині християнське поняття про добро й зло, недостатньо тільки пояснювати слова прохання молитви «Отче наш». Це поняття поглиблюється, розвивається і розширюються його обрії з допомогою читання Святого Письма, коли розповідь за розповіддю, повчання за повчанням, притча за притчею розкривають перед дитячим зором розуміння того, що в світі існує зло, та зла сила, яка чинить опір доброму задуму творіння Божого. Ця зла сила постійно намагається заманити нас, підкорити собі нас, «спокушає» нас до гріха і всього недоброго. Ось чому нам постійно хочеться зробити щось погане, хоча ми й знаємо, що воно погане й треба від нього утриматися за будь-яких умов. А без допомоги Божої ми не в силі боротися зі спокусами, тому й просимо Його допомоги, щоб не піддаватися негідним бажанням.

Батьки повинні знати найголовніше – якщо в пам’яті дітей, в їхніх серцях закарбувався образ Христа, то вони залишаться з Ним назавжди, а отже й добро, любов і совість будуть головними рисами їхнього характеру. Батьки повинні допомагати своїм дітям, доки вони ще малі. Якщо ж цього не станеться, то дуже вірогідно, що вони будуть схильними до зла.

Ми повинні виховувати в дітях здатність розпізнавати й усвідомлювати в собі злі наміри й потяги, дії чи почуття, шкодуючи про те, що подумали чи вчинили погано, тобто покаялись. А каючись, знати, що Бог завжди прощає того, хто кається, завжди зустрічає його з любов’ю, радіє йому, як батько в притчі про блудного сина радіє поверненню свого сина, який нагрішив і покаявся. В християнській моральності немає місця ні маловір’ю, ні відчаю. Але батьки повинні розуміти, що справжнє виховання високої моральності можливе лише на релігійному грунті, який може дати тільки Церква. Це вірно ще й тому, що призначення людини не обмежується лише земним життям, а продовжується у вічності. Тому й виховання дитини повинне допомогти їй пізнати складну науку духовної освіти як основи особистості.

Архієпископ Афанасій (Шкурупій)

м. Полтава

Ми з тривогою і надією спостерігаємо за далеко не простими процесами, що відбуваються в Україні й навколо неї, але ще більше ми намагаємося осмислити ті духовно-моральні чинники, які раптом зануртували в душах і свідомості буквально кожного й підняли українців на вершину цивілізаційного духу нинішнього світу.
Хоча, чому раптом? Ніщо з нічого й нізвідки не з’являється! Творцем від самого початку як людині, так і цілому народу, який формує суспільство, закладено всі ті риси характеру, що згодом тією чи іншою мірою проявляються в історичних реаліях.
Будь-який народ стає нацією лише тоді, коли утворює державу, аби за допомогою її інституцій розвиватися вже на більш вищому історичному щаблі в сукупності всіх складових, які й рухають його розвиток: державотворчих, мовних, культурологічних, духовних, освітніх, наукових, навіть побутових.
Я не знаю, що буде з європейськими народами, які не зупинилися в своєму історичному розвитку, переходячи у більш високий рівень своєї свідомості – націю, в подальшому. Маю на увазі те, чи будуть розвиватися й надалі їхні самобутні національні риси, утверджуючи їх в історії, чи ці самобутні риси, досягнувши якоїсь вершини розвитку, почнуть стиратися, нівелюватися й поступово зливатися в щось одне, скажімо європейське.
Але, аналізуючи хід розвитку народів ще з древніх часів, можна констатувати, що жоден із народів, які не зупинялися в поетапних змінах свого внутрішнього духовно-морального стану й світоглядних установлень, не зійшов з історичної арени. Навпаки, навіть не маючи тривалий час власної держави як об’єднуючого начала, без якого неможливо розвивати притаманні народу складові, народ все ж їх зберігає і часто навіть непомітно розвиває їх у глибинах свого єства.
Коли ж настає час, то те, що закладене від початку саме цій людності й накопичувалося, перш за все, у внутрішньому розвитку впродовж століть, раптом вибухає такою потужною силою прагнення до життя й утвердження, що навіть кількісно й територіально невеликий народ перемагає найбільшу потугу вчорашніх поневолювачів і здобуває свободу – духовну, моральну й державотворчу.
Тобто, поступальний розвиток народу в загальному процесі розвитку людської цивілізації ніколи не припиняється. Він лише через ті чи інші внутрішні й зовнішні причини, що часто не залежать від самого народу, може на певні більш тривалі чи менш тривалі історичні періоди наче б як завмирати, накопичуючи духовну силу для прориву із своєрідної дрімоти.
Це як зернина, що, дозрівши, потрапила в землю, пролежала там у повній темені, куди не дістає жоден сонячний промінь, перележала осінні холодні дощі, зимові морози, ранньовесняні приморозки, але тільки настало весняне тепло, як одразу ж в її зародку пробудилися життєві процеси росту. Ще там, у цілковитому мороці, крізь шкаралущу зовнішньої оболонки вже прокльовується зародок, який переростає в росток, що пробивається крізь товщу землі, виривається назовні, де світло й тепло, і виростає в стебло й колосок із плодами, даючи перспективу розмноження й розвитку уже в наступні періоди з більшою силою й критичною масою.
Прикладом цього якраз і є наш український народ, який впродовж багатьох століть, навіть тисячоліть, то пробивався крізь товщу історії, творячи власну державу, то знову залягав у її глибини й, здавалося, що вже ніколи не виб’ється на поверхню, щоб побачити Сонце правди, під променями якого розквітне в усьому розвої своєї національної самобутності. Скільки разів народ опускав у безнадії руки, скільки наші вороги пролили української крові, щедро поливши нею українську землю, що вона, напоєна нею вщерть, можливо й стала такою родючою. Здавалося, що вже ніколи наш народ не зуміє вхопити свіжого повітря перемін.
Але приходив час, приходила благословенна година і процеси життя, що розвивалися в самому осерді народу, запускали такий могутній маховик росту національної самосвідомості, що, не зважаючи ні на які негативні історичні чинники, душа народу розривала шкаралущу еволюційних умовностей, які до цього тримали її під гнітом чужорідної сили, й виривалася на волю, на історичний простір.
Звичайно, поступальний розвиток народу може бути призупинений, перемога може бути відтермінована навіть на тривалий період, коли настає такий стан того чи іншого суспільства, що майже стираються характерні риси корінного народу, який творить основу даної державної спільноти. Але навіть найжорсткіші заходи нівеляції, спрямовані на стирання відмінностей між пануючою нацією і підпорядкованою, перестають діяти у повному своєму обсязі.
Адже, коли різнобічне гноблення приводить націю до межі існування, за якою вже починається відлік неповернення, рано чи пізно гноблена нація, навіть у більшості своїй сприйнявши за основу свого буття чужу мову й культуру, раптом проявляє свій національний дух, який живить непохитність патріотизму. І тоді свідома частина нації, відкинувши всі перестороги, не шукає опертя на когось стороннього, щоб виграти у двобої із суперником, часто набагато сильнішим, а самовіддано стає на національно-визвольну боротьбу, бо там, у глибині сердець, відроджується основа, яку вклав кожному народу Творець, коли їх творив, та основа, яку неможливо знищити нікому і яка, так чи інакше, виокремлює кожен народ.
Скажіть, чи сподівалися на перемогу хлопці й дівчата на Галичині й Волині, коли боролися за волю України в тридцятих-сорокових роках минулого століття? Навряд. Надто могутнім силам вони намагалися протистояти, щоб навіть хоч якось похитнути їхні основи. Вони просто боролися, жертвуючи собою, за Вітчизну, за рідну землю, бо вже не бачили смислу життя в старих умовах підневільного існування.
Їхній внутрішній духовний стан, накопичуючись із покоління в покоління, набрав такої сили волі, що їм було вже однаково – чи загинуть, чи виживуть, вони прагнули показати, що вони – люди, що вони – українці, а їхня любов до Вітчизни, до рідної землі для них важливіша навіть за власне життя. Це й визначало їхній вибір – тяжкий, небезпечний, смертельний, але водночас героїчний і жертовний. Вони утверджувалися в своїй людській і національній гідності ціною власної крові й життя. А це почуття вище від вартості земного життя, бо вони воліли краще гідно померти за Вітчизну, ніж жити без гідності, пристосовуючись до поневолювача.
Нині ми побачили обличчя нового українця не в сенсі матеріально багатої людини, як то свого часу говорили про «нових» росіян, а в сенсі духовно багатої людини з новими життєвими цінностями й пріоритетами, що виходять за межі меркантильного сприйняття світу.
Ми побачили молодь, яка не хоче жити по старому, а хоче жити по новому – з людською гідністю в серці й добробутом у побуті. Це вже нове покоління, яке в стійло німої покірності й безликості вже ніхто не зажене. Вони вже народжуються вільними і за цю волю готові пожертвувати своїм життям, бо в клітці, навіть позолоченій, вони жити вже не зможуть, таке життя для них протиприродне. І тому вони зметуть всіх і все, що стане їм на перешкоді руху до нового життя. Вони молоді, освічені, з новими європейським поглядами, по здоровому амбітні, вони прагнуть застосувати свої знання на практиці, втілити в життя власне бачення суспільних відносин, де всі в однаковій мірі вільні й мають рівний доступ до надбань народу. Не якогось гіпотетичного «народу», а кожного члена суспільства.
Майдан нинішнього року якраз і став продовженням процесів творення нації в її новому вимірі, що ніколи не припинялися в її глибинах щонайменше впродовж попередніх століть, коли споріднені народності стали викристалізовуватися в єдиний народ. Особливо це стало помітним у другій їхній половині, починаючи десь із 15-го століття, коли українство почало переходити із стану народу в свою вищу стадію розвитку – націю. Всі темні сили, які особливо згрупувалися в на той час у слабкому й ще не визначеному в своїй перспективі духовному стані народностей Мосха, що згодом взяв на себе спільне наймення Москва, Московія, намагалися завадити цьому історичному процесу.
Але те, що визначено Богом, людина, якою б вона не здавалася сильною і навіть могутньою, ні зупинити, ні знищити не в силі. Бо сила насправді знаходиться тільки в Бога – сила творення й правди. І чим більше людина опирається силі Божій, чим із більшим завзяттям вона намагається утвердити власне бачення й розуміння власного місця й ролі в суспільстві, в історії загалом, нехтуючи волею Творця, з якої тільки все й твориться в цьому світі, тим у більш програшне становище вона себе загонить.
Так сталося і з тими, хто став вважати, що їм ніпочім навіть Сам Бог, що вже вони – боги. В цій своїй зарозумілості вони прогавили процес внутрішніх змін у свідомості нового покоління українців не тільки україномовних, які вже в силу цього повинні начебто бути більш патріотичними, а й, що цікаво, російськомовних, яким повинне б бути більш притаманне тяжіння до людності Мосха, тобто росіян.
Воістину, якщо Бог хоче когось покарати, то позбавляє розуму.
Я не знаю, чи буде вірним говорити, що народ змінився після Майдану. За такий короткий термін, навіть героїчний і жертовний, народ змінитися не може. Просто те, що вже нуртувало в душах більшості громадян України – не тільки українців, а й представників інших національностей, об’єднаних таким поняттям як «російськомовні», адже в більшості з них у жилах тече або українська кров, або там її значний домішок, – нарешті вирвалося назовні.
Ми раптом побачили, що нинішня молодь вже зовсім інша, що пролита кров трьохсот студентів під Крутами на початку минулого століття, десятками тисяч молоді в Галичині й на Волині в середині століття в часи національно-визвольної боротьби, переважила полохливу кров меншовартості та явила народу і всьому світові нову якість уже всього українства, від якої в усіх у світі захопило дух.
Тим паче, захопило дух самих українців, піднесло його на ту висоту, з якої все бачиться і сприймається вже по новому, по сучасному. І хай поки що на підсвідомому рівні, але вже почало осмислюватися те нове майбутнє, що раптом стало проростати окремими елементами і в нинішньому житті.
На Майдані зійшлися минуле, нинішнє і майбутнє. Саме між цими трьома світоглядними домінантами й точилася запекла боротьба не на життя, а на смерть у самому серці України – в Київі. І якби ми стали іншими за останні два місяці Майдану, то його ідеї не перемогли б. Надто короткий для історії термін, хоч і героїчний. Майдан тому й вибухнув яскраво й потужно, тому й приніс перемогу, що народ вже був готовий не просто до протесту, а до повстання й стояння до останнього. Тому повстання й відбулося. Й не тільки відбулося, а й переможно прокотилося майже по всій Україні. Слабкіше на початку проявилося на Півдні й Сході, майже не проявилося на Донбасі, але в сукупності єдиного національного організму його лікування відбулося й почався процес оздоровлення, який поступово охопить всі краї єдиної української держави.
Так, він ще потребує тривалого періоду ремісії, але процес уже зрушив із місця і його нікому не зупинити. Навіть північному сусіду, якою б сильною не була його військова потуга.
Я пригадую світлину періоду Майдану в Інтернеті: по тротуару в центрі Київа йде молода мама, а поряд з нею троє її синочків – схоже шести, семи й восьми рочків, які котять кожен по автомобільній шині на барикади. Яка ж то мудра мама, що таким, на перший погляд незвичним, але для майбутніх захисників Вітчизни героїчним у їхньому віці вчинком, гартує їхні серця! Одразу ж виникла асоціація з дівчатками Вірою, Надією, Любов’ю і їхньою матір’ю Софією, які в древні часи витерпіли жахливі тортури від язичників, але віри християнської й любові до Господа Ісуса Христа не зрадили, не відступилися.
А в наші часи уже цим трьом хлопчикам, які з часом підростуть, як і мільйонам їхніх ровесників, брати в руки прапор національного відродження і й ти з ним до перемоги, як ішла до перемоги нинішня молодь, жертовно виборюючи волю й майбутнє для українства на Майдані.
Дивлячись на нечуваний до цих днів патріотизм українців, особливо молоді, навіть малих дітей, як ось ті хлопчики, дивуєшся – невже в Кремлі думають, що можуть перемогти народ, у якого підростає така зміна?! Воістину Бог, коли карає, то спершу відбирає розум…
Нас переконують в тому, що люди повстали, відстоюючи європейський вибір. Слава Богу, що останнім часом почали говорити про революцію гідності.
Може, й революція гідності, може, й європейський вибір, але суть усього, що відбувалося й продовжує відбуватися в Україні, полягає в боротьбі за зовсім інші цінності – національні цінності українського народу, за його національне відродження.
Ось коли, нарешті, спрацювала національна ідея, яку впродовж останніх двадцяти років принижували, насміхалися, замовчували, нехтуючи нею, а вона взяла й потужним тараном пробила крижану товщу інфантильності, духовної сплячки, байдужості до долі Вітчизни, товщу тих гірших якостей, які з такою наполегливістю втокмачували в українську свідомість наші вороги, яких у нас дуже багато. Як же ж тільки їх багато!
Ніхто й ніколи не бажав нашому народу добра. Навпаки, всі намагалися з нас висмоктати все, що тільки можна – нещадно експлуатували вроджену працьовитість, проти нас же самих використовували нашу толерантність, мирність душі й відвагу сердець, визискували нашу землю і все, що на ній і в ній Бог щедро дарував українському народу. Але рано чи пізно терпець в народу вривається. Увірвався він і цієї зими – Майдан, акумулювавши всі героїчні набутки попередніх поколінь українців, водночасся все перемінив і поставив, як кажуть, з голови на ноги. Відбулася нова Україна. Але ще кожному з нас треба пізнати цю нову Україну, усвідомити даність перемін у самому собі, без чого все зведеться нанівець, відкрити для себе нові шляхи в новому житті.
Зараз найголовнішим для всіх нас є те, щоб та переоцінка життєвих цінностей і позицій, яка розпочалася з подіями на Майдані, не зупинилася й не топталася на місці, а щоб набирала все нових і нових обертів у серці й свідомості кожного українця. А для цього треба, щоб центральна влада розробила чітку програму національно-патріотичного виховання у навчальних закладах усіх рівнів, а також розгорнула потужну ідеологічну кампанію в засобах масової інформації і постійно контролювала її втілення в життя на місцях. Цього ж, на жаль, в необхідному обсязі, який би суттєво вплинув на свідомість українців, не робиться.
Що цьому стоїть на заваді? Можливо те, що не всіх, хто прийшов нині до влади, хвилює вкрай наболіле для нації питання національного відродження, а більше цікавить питання власного збагачення, що можливе лише за умови поверхового, декларативного патріотизму, а ще краще цілковитої національної яловості більшості народу.
А, можливо, й розуміння того, що коли народу дати волю у здійсненні його споконвічної мрії вільного життя на власній землі, тоді їм не буде в новій Україні місця. Саме через це, окрім патріотичної риторики, ніяких серйозних кроків на шляху українського національного відродження в загальнодержавному масштабі й не робиться.
А все тому, що влада, попри певні кроки, як вона намагається втілювати, все ж, по великому рахунку, боїться народного прозріння, консолідації в будівництві нового життя, адже народ, який любить свою Вітчизну не за шмат сала, а всім серцем і всією душею як рідну Матір, вже не потерпить ні казнокрадства, ні хабарництва, ні гноблення, ні здачі національних інтересів. Патріот ставить на найвищий щабель своїх інтересів – інтереси Вітчизни. А патріотизм треба виховувати щоденно й щомиті. Найменший спокій духовно вбиває ціле покоління. Нині ж для нас це неприпустима й злочинна розкіш. Треба нагадувати владі, що для людини, яка любить Україну не словом, а серцем, нічого дорожчого за Вітчизну не існує. А що для них в житті найдорожче?
В поета Павла Гірника є ранній вірш про те, як із теплих країв до рідного дому поверталися дикі гуси й коли під ними зазеленіли поля й засиніло плесо: «ватаг крикнув, що Україна, і серце стало». Нехай же серця вірних синів і доньок України не зупиняються, а палахкотять любов’ю до Вітчизни і запалюють нею серця інших. Нехай краще зупиняються серця в наших ворогів. І то – до роблення зла, а в добрі й любові до ближнього, нехай розквітають, як дерева навесні.

+АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ
Радіопередача “Добродій. Духовні бесіди”
Травень 2014 р.