Категорія: Духовне слово

  • З Богом і Україною в серці

    З Богом і Україною в серці

    Дорогі українці – православні й не православні! Нині в нас біда – ворог, внутрішній і зовнішній, топче нашу рідну землю, вбиває наших дітей, братів, сестер, батьків, калічить молодий цвіт нашої нації, намагається покорити нас. Але скільки їх вже було – тих підкорювачів? І де вони нині? Про більшість із них забув і народ, забула й історія. А народ український є, а Україна стоїть усім ворогам наперекір. Як писав незабутній Павло Тичина про наш народ від його імені: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!»  За нами правда життя, над нами Господь Бог наш Ісус Христос, під нашими ногами рідна українська земля, просякнута кров’ю мільйонів українців, які пролили кров і віддали своє життя заради України впродовж багатьох століть своєї історії, її героїчного минулого і великого майбутнього. Сили й мужності в боротьбі з ворогами нашому народові, його воїнам давала віра в Бога й молитва, бо в усі часи українцям, окрім Бога, ні на кого було покладатися – всі тільки того й прагнули, аби поживитися за рахунок ослабленої в кривавих битвах за життя України.

    Дорогі брати й сестри – всі, хто побажає прилучитися до нашого моління, всі віруючі в Ісуса Христа, хто є в огорожі Тіла Христового – Церкві, і хто поза огорожею, але душа його болить і серце крається від тієї кривавої біди, що прийшла в наш дім – Україну з півночі й крижаним поглядом смерті дивиться в очі й душі всіх нас. Московські хижаки уже й Христа не соромляться закликати собі на поміч – духовні вбивці в рясах благословляють вбивць тілесних на криваве діло війни проти українського народу.

    Брати і сестри! Боротьба за волю рідної Батьківщини завжди була святою справою для народу – хто зі зброєю в руках на фронті боїв, хто в тилу, забезпечуючи перемогу над ворогом своєю працею, віддаючи воїнам-захисникам усе, що може. Але повну перемогу над ворогом не можна здобути лише зброєю. Молитва соборна – всіх нас в час Божественної літургії по церквах і монастирях, а ще молитва кожного небайдужого до долі своєї Вітчизни українця вдома, дає таку непохитну віру й силу, що навіть найменше військо стає непереможним, бо те, що не під силу людині, те під силу Богу.

    Я знаю, що всі ви молитеся за Україну, за мир на її землі, але закликаю вас до посиленої молитви саме зараз, коли загроза нашій незалежності особливо посилюється. І тоді за нашими палкими молитвами «чи Бог не захистить вибраних Своїх, що волають до Нього день і ніч, хоча й замешкується захистити їх? Сказано вам, що скоро подасть їм захист. Але Син Людський, коли прийде, чи знайде віру на землі?» (Лк., 18:18). В ці дні наша віра не повинна ослабнути, а, навпаки, повинна стати міцною, як криця, ні на мить не сумніватися в Богові, а ще більше молитися. Наша спільна молитва до Бога захистила й привела до перемоги Майдан. З Богом у серці й молитвою на вустах переможемо й московського хижака. Згадаймо слова із псалма царя Давида: «Ввечері і вранці, і в полудень буду молити й волати, й він почує голос мій, захистить у мирі душу мою від тих, хто повстає на мене» (Пс., 54:18-19).

    Тож закликаю всіх вас, ваших рідних, близьких, сусідів, співробітників, усіх небайдужих ставати до спільної молитви за мир в Україні кожного вечора о 21-ій годині. Читаємо вечірні молитви, Правило моління в час загрози нашестя ворогів (завантажити можна, натиснувши на посилання під цим текстом) та після Правила – Псалтир по 1 кафизмі. Молитовне Правило продовжуємо до перемоги українського народу над агресором і встановлення миру. Тих, хто візьме на себе подвиг молитви за Батьківщину, багато, а тому, якщо хтось буде змушений якогось дня пропустити читання, все одно молитва багатьох сердець буде линути до Бога.

    Всі, кого залучите до моління, нехай також долучать своїх рідних і знайомих. Нехай приєднується до нас вся Україна.

    Таким чином кожен із нас буде включений до спільної боротьби Христової Церкви за волю рідної Вітчизни, за збереження українських життів, за напоумлення ворога й за найскоріше встановлення миру й. В народі кажуть – один у полі не воїн, а ми станемо на поміч нашим воїнам всі як один – молитовна армія вірних синів і доньок Вітчизни, армія миру. Нехай молиться увесь народ, щоб були врятовані ми всі – наші сім’ї, родини, вся наша велика волелюбна українська нація, адже всі ми, хто живе на українській землі в однодумності й однодушності, – єдина українська нація. А молитва є великою силою в руках віруючої людини – палка молитва живої віри.

    Молімося, щоб сини темряви, зла не кривдили боголюбивий народ України, щоб вони покаялися, очистили свої серця від злоби й ненависті й навернулися до Живого Бога, Творця всього видимого й невидимого, всього сущого на землі.

    Нехай Господь наш Ісус Христос благословить всіх нас на молитовний подвиг в ім’я Бога й України!

    Амінь!

    Високопреосвященний Афанасій,
    Архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

    Завантажити файл:Правило від нашестя ворогів

  • Жива вода віри

    Жива вода віри

    Якось довелося Ісусу Христу переходити через Самарію, жителів якої зневажали юдеї й уникали навіть спілкування з ними. І, втомившись, Він присів перепочити біля колодязя на околиці міста, а учні Його пішли до міста, щоб купити щось поїсти. Стояла велика спека і Господь попросив у жінки, що вийшла з ближньої вулиці, набрати з цього колодязя води: “Дай Мені напитися”. Здивувалася дуже жінка, що юдей заговорив із нею та ще й води попросив, щоб спрагу втамувати. “Як це Ти, будучи юдеєм, просиш напитися у мене, самарянки?” Господь же відповів їй: “Коли б ти знала дар Божий і Хто говорить тобі: “Дай Мені напитися”, то ти сама просила б у Нього і Він дав би тобі води живої”.

    Здивувалася жінка з мови про живу воду, бо не одразу зрозуміла, що Ісус мав на увазі не ту воду, що її черпають із землі, а ту, що складає саму сутність нашого життя. Тому вона знову запитала Його: “Господи, Тобі й черпати немає чим, а колодязь глибокий, звідки ж у Тебе вода жива?” А Господь відповів їй, вказуючи на колодязь: “Кожен, хто п’є воду цю, буде мати спрагу знову”, маючи на увазі те життя світське, в якому ми, як одержимі, шукаємо задоволення й утіхи, але намагання наші, зрештою, виявляються марними. Та ж вода, яку обіцяє нам Спаситель, кажучи: “Хто буде пити воду, яку Я дам йому, ніколи не буде вже мати спраги, бо вода, яку Я дам йому, стане в нім джерелом води, яка тече в життя вічне”, – є життям духовним, за яким журиться душа будь-якої людини, але на шлях якого стає небагато з нас.

    Але більшість віддає перевагу пошукам задоволень у житті світському. Та коли запитати будь-кого про те, чи знайшов він омріяне вдоволення в своїх пошуках, то навряд чи знайдеться той, хто дасть ствердну відповідь. Адже знайти цілковите вдоволення в цьому житті неможливо, бо завжди в чомусь виявляється невдоволення, однак усі без виключення спокушаються тим, що намагаються знайти задоволення саме в цьому світі з його шаленими темпами і безліччю принад та спокус, які манять своїми благами, вводячи в гріх, але згодом приносять розчарування. Адже ті спокуси, які так манили до себе в молодості, стають уже зовсім іншими в старшому віці, але на зміну їм приходять інші й ми дивуємося, як попередні наші спокуси, яким надавали перевагу й до яких прагнули будь-якою ціною, могли колись вдовольняти нас, і тому шукаємо вже нових. І так до останньої своєї години людина все прагне нових і нових вдоволень від світу цього аж до того часу, коли Господь покличе на Суд.

    І ось що цікаво – нині кожен із нас, аби не ходити до Церкви, не вірувати насправді, знаходить начебто дуже вдале виправдання: мовляв: “Я з Богом у душі”. Але в такому випадку хотілося б знати – а чи захоче Бог у такій безвірній душі перебувати?! Гординя панує в такій душі, а не Бог! І тому Господь уділить “самовпевненим і тим, що не підкоряються істині, але віддаються неправді, – лютість і гнів” (Рим., 2:6), бо “вони не розуміють ні того, що говорять, ні того, про що запевняють” (Тим., 1:7), як говорить Апостол Павло.

    Вся більш як двохтисячолітня практика християнської Церкви говорить про те, що лише та людина, яка багато духовно попрацювала над собою у виконанні й дотриманні заповітів Божих, перебуваючи в повноті Тіла Господнього – Церкви Христової, може сподіватися на Його милість. Не увійде Господь у душу лише тому, що комусь того заманулося. Про таке навіть подумати гріх, бо Ісус Христос є саме Світло, а ми – грішні люди, творіння Боже, і душі наші затемнені гріхами, бо відступили ми від Господа і чинимо діла темряви, тому все життя нам треба омивати їх сльозами покаяння. Душа грішника не може вмістити Господа, бо вона просто спопеліє від Його світла. Сказав же Господь: “Вийдіть з-поміж них і відділіться, і не торкайтесь до нечистого, і Я прийму вас, і буду вам Отцем, а ви будете синами й доньками Моїми” (2 Кор., 6:17).

    Коли ж людина оцерковлює своє життя і є членом всієї повноти Тіла Христового – Церкви православної, бере участь у Божественних літургіях, сповідується перед Господом у своїх гріхах і приймає причастя Тіла й Крові Христових на відпущення гріхів, то Господь поступово очищає душу її від гріхів темряви і вже така, просвітлена, душа стане праворуч Господа як син чи донька.

    Сказав Господь: “Суд же такий, що Світло прийшло в світ, але люди полюбили темряву більше, ніж світло, бо діла їхні були злі” (Ін., 3:19). То чи може бути щось спільного у світла з темрявою? І чи може людина так самовпевнено говорити: “Бог у моїй душі”, коли душа її окутана темрявою невір’я? Просто говорити: “Вірю” і не поклонятися Господу і Богу нашому Ісусу Христу – це вже є богохульство, а істинна віра і поклоніння полягають у найвищому злеті душі, коли віруючий досягає такого рівня, при якому він уже боїться не кари Божої, а боїться чинити гріх, бо йому соромно за вчинений гріх перед Господом. Тож коли сором такий перед Невидимим, то й віра в Нього велика, і такий віруючий може сказати: “Бог у душі моїй”.

    Але повторюю – така віра дається нелегкою працею людини впродовж усього її життя і може й таке бути, що лише в останню хвилину, перед відходом у вічність, людина може сказати це. А так легковажити іменем Божим є великим гріхом, за який доведеться відповідати перед Господом кожному у свій час.

    Вкотре хочу звернути вашу увагу на головне, що є визначальним у вірі православній і наріжним каменем Православної Церкви. Але спочатку згадаємо, як Ісус чудодійним чином нагодував п’ять тисяч народу п’ятьма хлібами і двома рибами. Люди, наситивши свої нутрощі, вирішили, що саме Він і є Той пророк, Котрий повинен прийти у світ, і задумали зробити Його своїм царем. Перепливли на другий берег моря, знайшли Ісуса біля Капернаума, а Він сказав їм: “Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситились. Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне, яку дасть вам Син Людський, бо на Ньому поклав печать Свою Бог Отець”.

    Люди дивувалися з Його слів, не розуміли їхнього змісту і нагадали Ісусу, що колись давно, коли голод спіткав народ юдейський в пустелі, то Мойсей випросив у Отця Небесного манну і Той: “Хліб із неба дав їм їсти”. Тоді Ісус сказав їм: “Я – хліб життя! Батьки ваші їли манну в пустелі і померли. Я – живий Хліб, Який зійшов із небес, коли хто буде їсти цей Хліб, буде жити вічно. А Хліб, який Я дам, то є Тіло Моє, яке Я віддам за життя світу” (Ін., 6:48-51).

    Тоді ще більше здивувався народ: “Як може Він дати нам Тіло Своє їсти?” А Ісус відповів їм: “Якщо ви не будете їсти Тіла Сина Людського і пити Кров Його, то не будете мати життя в собі… Хто їсть Тіло Моє і п’є Кров Мою, той перебуває в Мені, а Я в ньому” (Ін., 6:52-53, 56). А на Тайній вечері, коли їли всі, Господь, звертаючись до учнів Своїх – апостолів, взяв хліб, благословив, розломив і, роздаючи його їм, сказав: “Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє”, а взявши чашу, благословив, подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт., 26:26-28). Це є заповідь Господа нашого Ісуса Христа, дана через апостолів усім вірним Церкви Христової, щоб мали постійну спільність із Ним через прийняття причастя Тіла і Крові Його.

    Але вже й перші християни порушували встановлене самим Господом причастя і тому апостол Павло в посланні до коринтян говорить про це так, докоряючи: “Ви зневажаєте Церкву Божу… я від Господа прийняв те, що й вам передав, що Господь Ісус у ту ніч, в яку виданий був, взяв хліб, і поблагословив, розламав і сказав: “Візьміть, споживайте – це Тіло Моє, яке за вас ламається, це робіть на спомин про Мене”. Так само і чашу взяв після вечері, і сказав: “Чаша ця – Новий Заповіт в Моїй крові, це творіть, коли тільки будете пити на спомин про Мене” (1 Кор., 11:22-25). А далі роз’яснює ще й таке: “Нехай же людина… їсть цей хліб і п’є з цієї чаші. Бо хто їсть і п’є негідно, той їсть і п’є осудження собі, не роздумуючи про Тіло Господнє. Через це багато між вами немічних і хворих, і чимало вмирає” (1 Кор., 11:28:30).

    Господь ходив містами й селами, навчаючи скрізь Царства Божого, зціляючи в людях всякі немочі й хвороби. Цар Неба і землі трудився, спасаючи людей, а ми навіть самі для себе не хочемо потрудитися, щоб спастися – і духовно, і тілесно. Ми знаходимо безліч причин, аби не ходити до храму Божого на богослужіння і не виконувати настанови Церкви для православних християн, віддаємо себе в рабство гріху, приліпляючись до земних речей, які втягують нас гонитвою за ними в дряговину пристрастей, з якої без віри в Бога, без оцерковлення самотужки не вибратися. Ми повинні прикипіти серцем до Господа, частіше звертати свій духовний зір до Неба, до Бога, більше турбуватися про спасіння своєї душі, яка дорожча від усіх принад цього світу.

    Та на превеликий жаль, ми перше дбаємо про тіло і його спасіння – шукаємо всяких ліків і засобів для його зцілення, аби не терпіти болі й незручності, яких завдають нам хвороби, не беручи до уваги при цьому того, що Бог дав, те Бог і забере. Тобто, не задумуємося над тим, що неміч наша сталася через нашу неувагу до Бога, наше безвір’я, нашу зарозумілість, через яку нехтуємо і вірою, і Церквою – богослужінням, під час якого Сам Господь знаходиться в храмі й усі святі Його, обминаємо сповідь і причастя Пречистого Тіла й Крові Христових, які освячує Сам Господь і які є найбільшою й страшною Тайною в земному житті.

    Це сталося у VIII столітті, коли була єдина Христова Церква. В храмі святого Легонція в італійському містечку Ланчано служили Літургію. На цій літургії в ієромонаха, який здійснював Таїнство, виникла думка: “А, може, хліб та вино тільки символи Тіла й Крові Христових? Хто може довести, що це справжні Тіло і Кров?” Але коли Таїнство завершувалося, а священик із словами молитви переломив хліб, то під його пальцями Хліб перетворився… в щось інше. Священик не одразу зрозумів, у що саме, але то вже була не проскура. А в чаші було зовсім не вино, але густа червона рідина, яка нагадувала кров. І ось уже понад дванадцять віків у Ланчано зберігаються Тіло і Кров, що матеріалізувалися. З 1574 року вчені проводять всілякі спостереження, а в 1970-71 роках почалися експериментальні дослідження. Досліджено, що святі Дари, які зберігаються в Ланчано, є справжнім Тілом і Кров’ю. Тіло є фрагментом м’язової тканини серця і містить у собі міокард, ендокард та блукаючий нерв. І Тіло, і Кров належать до однієї групи – АВ (4), яку визначено і при дослідженні Туринської Плащаниці.

    Вчені зазначають той факт, що унікальним є вже саме збереження досліджуваних Тіла і Крові протягом дванадцяти віків, незважаючи на дію фізичних, атмосферних і біологічних чинників, без штучного захисту і спеціальних консервантів. Більше того, Кров, коли її перевести у рідкий стан, і досі придатна для переливання, бо зберігає всі властивості крові! Дослідження, які проводили в 1981 році з використанням більш сучасної апаратури та з урахуванням прогресу в галузі анатомії і патології, підтвердили результати попередніх.

    Згодом Кров у чаші загусла в п’ять кульок різної форми і затверділа. Але кожна з кульок, взята окремо, важить стільки ж, скільки всі п’ять разом! Це суперечить елементарним законам фізики, але є фактом і вчені не наважуються його пояснити. Але цьому є пояснення – воно відповідає вірі Церкви в те, що в кожній частинці Святого Причастя наявний увесь Христос.

    Отже, цей дивовижний факт вкотре підтверджує те, що як хліб і вино під час Таїнства Євхаристії перетворюються на Тіло і Кров Агнця Божого, Який щоразу в літургії “розломлюється і розділяється”, споживається, але не вичерпується, а освячує вірних, так само Христос у Дусі присутній в усіх Божих храмах, де звершується Божественна літургія – наче й розділений, але Єдиний, як Єдина Пресвята Трійця Богом Отцем, Богом Сином і Богом Духом Святим.

    Але людина, поглинена світською суєтою, не в силі сама виринути на поверхню, аби поглянути на висоту небесну й підставити зір свій під сонячні промені воскреслого Христа, Який на небі перебуває і Своїм світлом осяює всіх людей. Інша річ – чи сприймають люди Світло Небесне духовної Сили, а чи ховають свій зір, запихаючи нещасну душу в закутки пристрастей у сподіванні, що гнів Божий омине їх. Але ж сказано: “Не обманюйтесь, – Бог не може бути осміяний, бо що тільки людина посіє, те й пожне!” (Гал., 6:7).

    Ще Іоанн Хреститель, проповідуючи по всій окрузі йорданській хрещення покаяння на відпущення гріхів, говорив до тих, хто не каявся у щирості серця свого, або лиш тільки спостерігав, стоячи збоку та підсміюючись: “Роде зміїний, хто навчив вас тікати від майбутнього гніву?”, і закликав їх: “Принесіть гідний плід покаяння!” (Мт., 3:7-8). Бо ж чи може людина сховатися від всевидячого Ока Творця свого?

    А коли так, то як же нерозумно ми чинимо, коли уникаємо, а то й свідомо відкидаємо від своєї душі вірування в Господа Ісуса Христа, Бога нашого. Адже Він дає нам воду з джерела вічного, яке ніколи не міліє, а наповнює всякого, хто припадає до нього і черпає в міру потреби своєї душі. І як деревина, що має доступ до води, не всихає, а розвивається, зеленіє своєю кроною і дає господарю корисні плоди, за що він і цінує таке дерево. А коли відсутня вода і не може дерево відновлювати соки свого стовбура і своєї крони, то й плодів не дає таких, як слід, бо з чого ж їм наливатися, щоб бути добрими і корисними? Тому Предтеча Господній Іоанн і застерігає: “Вже й сокира при корені дерева лежить – кожне дерево, яке не приносить доброго плоду, зрубують і вкидають у вогонь” (Мт., 3:10).

    Тож і той з-поміж нас, хто п’є “воду живу”, яку дає Спаситель, той не має спраги повік і приносить добрі плоди покаяння. Адже ставши на шлях духовного життя хто в юнацькі роки, хто маючи старший вік, і йдучи ним до глибокої старості, з кожним кроком все більше й глибше відчуває радість задоволення від такого життя, плекаючи в собі отой добрий плід, так угодний Господу. Саме до таких звертається апостол Павло: “Радійте завжди в Господі, і знову кажу: радійте!.. Господь близько! Ні про що не журіться, а в усьому молитвою і благанням з подякою відкривайте прохання ваші перед Богом. І мир Божий, який понад усяке розуміння, збереже серця ваші й думки в Ісусі Христі” (Фил., 4:4-7).

    Що ж має на увазі святий апостол, коли говорить: “Ні про що не журіться”? А те, щоб ми, перебуваючи в істинній вірі, терпляче переносили всі негаразди нашого життя, не впадали у відчай, за яким приходить уже й зневіра, і це досить суттєво, бо більшість світських людей переконані, що Господь не любить тих, кому посилає скорботи. Але так думають і говорять ті, хто самі не мають любові до Ісуса Христа, забули сказане в Святому Письмі: “Блаженна людина, яку напоумлює Бог, і тому покарання Вседержителя не відкидай, бо Він завдає рани і Сам перев’язує їх, Він уражує, і Його ж руки лікують. У шести лихах врятує тебе, і в сьомому не торкнеться тебе зло” (Іов., 5:17-19).

    І знову звернемось до апостола Павла, який говорить: “Ви ще не боролися до крові, змагаючись проти гріха. Ви забули підбадьорення, яке говорить до вас, як до синів: “Сину Мій, не нехтуй кари Господньої і не сумуй, коли Він докоряє тобі, бо кого Бог любить, того карає, і б’є кожного сина, якого приймає!” (Євр., 12:4-6).

    А оскільки у нас безліч гріхів – і забутих, і нерозкаяних, то Господь і посилає нам всякі скорботи і всякі хвороби, аби ми отямились і переглянули спосіб свого життя. Тому ми й повинні дякувати Богу за те, що Він попереджає нас таким чином, хоче врятувати від ще більшого занурення в неправедність, від якої рукою подати до погибелі душі, а часто й тіла, а тоді вже каяття запізніле, бо назад, щоб спокутувати гріхи в покаянні, вже не повернешся. Розкаяння можливе тільки на землі, а отже й спасіння тільки тут. А вже ТАМ тільки одна участь – відповідь і кара. Хвороби і скорботи ми повинні приймати від Бога як дорогих гостей, бо вони наші спасителі і помічники в необхідній для нас справі очищення душі.

    Коли оглянути наше життя, то можна вжахнутися – скорботи, негаразди, хвороби так і пливуть суцільним потоком, і не злічити їх. Задумаймося над тим, скільки їх було і скільки ще їх буде, і нікому їх не уникнути, і нікуди від них сховатися чи будь-чим відкупитися. Приходять, як гроза, раптово, непрошені й некликані, але не завжди так само швидко і зникають чи припиняють своє лютування. Що залишається нам робити? Зустрічати їх у спокої душі й серця. Важко зрозуміти ці слова, а ще важче сприйняти розумом. Але мудрий саме так і чинить – зустріне їх у спокої і проведе з любов’ю, лиш би вони обійшли його стороною і не завдали руйнування. Він не впустить їх у своє серце переживанням, метушнею, озлобленням, бо знає – тоді вони, хоч і проминуть, та залишать по собі брудні сліди, від яких обтяжиться душа і затьмариться розум.

    Ми нарікаємо на наші хвороби, забуваючи, що Бог посилає їх і за вчинені гріхи, і для того, щоб упередити їх у майбутньому, і для очищення душі. А душі скорботні – це обранці Божі, які за тимчасові страждання отримають нагороду вічну. Тому Господь для того, аби вони по немочі людській не втратили визначеного їм, захопившись утіхами світу, що негідні навіть наближатися до них, обраних Своїх огороджує з усіх сторін хрестами страждань начеб духовною огорожею.

    Та слід знати й те, що хвороби та скорботи не завжди є відплатою за гріхи чи напоумленням, а ще й посилаються для того, щоб проявилася сила Божа. Тут варто згадати місце з Євангелії, де розповідається про зцілення Господом сліпого від народження.

    Коли йшов Ісус із учнями Своїми вулицею, то побачив сліпого від народження чоловіка. Тоді учні запитали Його: “Учителю, хто згрішив – він чи батьки його, що він народився сліпим?” Ісус відповів їм: “Не згрішив ні він, ні батьки його, але це сталося для того, щоб діла Божі виявилися на ньому”. Сказавши це, Спаситель узяв землі, плюнув, зробив суміш із слиною й помазав очі сліпому цією сумішшю. Чи міг Господь одним лиш доторком руки до голови сліпого, чи словом, зцілити його? Звичайно, що міг, бо Він – Бог.

    Але ж і людина повинна хоч щось зробити для того, аби на ній проявилася сила Божої благодаті. Тому й сказав сліпому, помазавши: “Піди, вмийся в купальні”. І коли той чоловік пішов до купальні і вмився, то прозрів і став бачити. Господь цим повчає нас, що в умовах земного життя зовнішнє також буває необхідне для прояву на нас сили Божої – обряди, священнодійства і саме Таїнство Євхаристії, яке ми отримуємо під час Божественної літургії. Адже за цим зовнішнім – небесне, бо не священик звершує все це, а Сам Господь і святі Його.

    Тож і в сліпій душі кожного з нас скорботи і хвороби повинні стати джерелом сили Божої, яка виводить на шлях духовного життя. Треба знати, що не мстить Господь, а веде нас до духовного зцілення, до спасіння “багатьма скорботами”, бо тільки так і можна нам “увійти в Царство Боже” (Дії, 14:22). Тому, несучи свій хрест, хоч яким би тяжким він не був, май перед своїми сердечними очима розп’ятого Господа. І тоді, згадуючи про хресні муки Спасителя, які він перетерпів заради нашого спасіння, і ми будемо терпіти з любові й вдячності до свого Благодійника, і нестимемо той малий хрест, який наблизить нас до Господа.

    А святі отці Церкви вчать нас, що коли ми й не в силі від щирого серця дякувати Богу за скорботи й хвороби, то слід хоча б змушувати себе говорити: “Дякую Тобі, Господи, за скорботи, які Ти посилаєш мені на спасіння душі моєї”. Ця покірність, хай і через спонуку, все ж буде початком нашого спілкування з Богом. Але цього замало, бо лише через якомога частіше прийняття Святих Його Таїн, молитву ми сподобимося повного єднання з Ним. Так, Спасителя, Який жив колись у тілі, нині з нами немає, але невидимо Він завжди серед нас. І як колись Він зцілив сліпого, так і нині нас, що осліпли духовно, зцілює благодаттю Божою, особливо в Євхаристії. Чому ж тоді до цього Вічного Джерела нашого спасіння приходить так мало людей? Яка ж бо тільки жахлива сила зла і невір’я панує в світі!

    Ось чому скорботи й хвороби заполонили наше суспільство, ось чому ми стогнемо під їхнім тягарем, а не радіємо життю. Але ж не каємося, під час Божественних літургій храми майже порожні, бо в цей час люди не до Бога йдуть, а віддаються пристрастям і спокусам, не знаходять часу, щоб хоч недільного дня вділити його Богу. Тому й Бог відвертає лице Своє від нас, тому й даремні наші звернення до Нього в ту хвилину, коли “припече”.

    А нам треба так ставитися до віри, як той сліпий від народження, якого допитували фарисеї (нинішні невірники) чим зцілив його Ісус, а він відповів їм: “Він відкрив мені очі”. І коли запитував його Христос: “Чи ти віруєш в Сина Божого?” Той відповів: “А хто Він, Господи, щоб мені вірувати в Нього?” Ісус же сказав йому: “І бачив ти Його, і Він розмовляє з тобою”. Він сказав: “Господи, я вірую!” І поклонився Йому.

    В нас немає істинного поклоніння Господу, тому немає й істинного єднання з Ним. А треба ж тільки сказати: “Вірую, Господи!” – і поклонитися Йому, і взяти хрест свій, і йти слідом за Ним.

    Високопреосвященний Афанасій (ШКУРУПІЙ), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

     

  • Світло для світу

    Світло для світу

    Дорогі мої!

    Сьогоднішнє своє слово я почну з тієї частини Євангелії від апостола Іоанна, де розповідається про те, як Марія намастила Ісуса Христа миром. Як говориться в Євангелії від Іоанна, за шість днів до єврейської Пасхи Ісус прийшов до Віфанії і перебував у домі Лазаря, якого нещодавно воскресив із мертвих. Там Йому приготували вечерю, а Марфа, сестра Лазаря, прислуговувала. Ісус, як говорить апостол, «возлежав» із учнями Своїми за трапезою, коли Марія, друга сестра Лазаря, увійшла з алебастровою посудиною, підійшла до Нього і помазала Йому ноги літром дорогоцінного нардового мира та витерла їх своїм волоссям. Посудину ж вона розбила і дім наповнився пахощами.

    Апостол Матвій говорить про те, що вона вилила миро Йому й на голову. Учні ж обурилися і сказали: «Навіщо таке марнотратство?» (Мт., 26:8), а Юда Іскаріот, який уже мав собі на меті видати Його первосвященикам, сказав: «Чому б не продати це миро за триста динаріїв та не роздати убогим?» (Ін., 12:5). Як свідчить євангеліст Іоанн, він це сказав не тому, що жалів убогих і турбувався про них, а тому, що був злодієм. Він мав скриньку з грошима, яку завжди носив при собі і до якої люди вкидали пожертви, тому можна домислити, що вже на той час вирішив зрадити Христа і йому стало шкода грошей, які могли б стати його власністю. Таким було страшне падіння цього чоловіка, душу якого пожирала жадібність і заздрість до слави Господа, на відміну від великої любові жінки, котра намастила ноги Ісуса миром і витерла їх своїм волоссям.

    Ісус зупинив їхнє нарікання, сказавши: «Облиште її. Вона зберегла це на день Мого похорону» (Ін., 12:7). Євангеліст же Матвій передає нам вислів Ісуса з більш поглибленим змістом: «Виливши миро на тіло Моє, вона приготувала Мене на похорон» (Мт., 26:12). Тільки Ісус зрозумів цей люблячий порух Марії. Він уже відчував важке дихання смерті за Своїми плечима, відчував її крижаний подих і вже вкотре натякав учням на скору смерть, очевидно, сподіваючись, що вони самі, врешті, зрозуміють те, що Його незабаром чекає, і для якої мети це має статися. Але вкотре вони не зрозуміли змісту сказаного Ним. І лиш любляче серце Марії відчуло в тривозі, що нагніталася з кожним днем, вловило тільки йому зрозумілий стан крайньої втоми Ісуса і зрозуміло, що на краю цієї втоми кінець Його земного шляху.

    Ісус відвів погляд від Марії і додав: «Вона добре діло зробила Мені. Бо вбогих ви завжди маєте із собою і, коли схочете, можете робити їм добро. Мене ж не завжди маєте. Істинно кажу вам – де тільки ця Євангелія буде проповідуватися по всьому світу, також буде сказано, що вона зробила, на спомин про неї» (Мк., 14:6-9).

    І знову учні не зрозуміли Його. Але зрозумів один із дванадцяти – Юда Іскаріот. Він відчув, що його час настав, адже для чогось мовив Учитель: «намастила тіло Моє на похорон», і поспішив до первосвящеників. Ставши перед ними, запитав: «Що дасте мені, якщо я видам Його вам?» (Мт., 26:15). Первосвященики дуже зраділи – нарешті вони схоплять Того, Хто загрожував їхньому спокою, бунтуючи народ своїм проповідуванням Царства Небесного, зцілюванням і воскрешенням мертвих!

    Хоча плата за зраду була мізерною – всього лише тридцять срібляників, але Іуда був і їм радий, настільки душа його була засліплена заздрістю. Тільки одне стугоніло в його голові: «приготувала Мене на похорон», тобто те, що повинне статися з Ісусом в найближчий час, але не усвідомив інших Його слів, що сягнули в глибину віків: «ця Євангелія буде проповідуватися по всьому світу». Ці слова Господа так і не проникли променем свого світла в його закам’яніле серце. З цього дня, як говорить апостол Матвій, Іуда шукав слушної нагоди видати Ісуса в руки римських воїнів та іудейських старійшин. Уже згодом апостол Тимофій напише: «Бо корінь всього лихого – грошолюбство, якому віддавшись, деякі ухилилися від віри й самі себе віддали великим скорботам» (1 Тим., 6:10).

    Як же пояснити, що первосвященики зраділи такому зраднику? Тут немає ніякого подивування, бо самі вони боялися видати Його. Адже згадаймо, коли Він розповів їм притчу про злочинних виноградарів, у якій вони впізнали себе, то вони «шукали нагоди, щоб накласти руки на Нього, але побоялися народу» (Лк., 20:19). І в іншому місці читаємо, як вони: «радилися, щоб узяти Ісуса підступом і вбити. Але говорили: «Тільки не в свято, щоб не сталося заколоту в народі» (Мт., 26:4-5).

    Отже, вони боялися народного гніву, тому свою чорну справу готували таємно: видати Його римським воїнам повинен був хтось із наближених Його, хто знав, коли Ісус лишиться на самоті і Його зручно буде вхопити. Ось звідки взявся «поцілунок Юди»! Лише за цим знаком воїни, які не знали Христа в обличчя, могли серед ночі Його розпізнати. Таким чином первосвященики уникали і звинувачення з боку народу, і можливої розправи над собою за те, що видали б Ісуса. А так їм усе вдається зробити руками Іуди, наближеного Його учня.

    Книжники і фарисеї з старійшинами ізраїльськими радилися, як схопити Ісуса так, щоб і самим не постраждати, а Він у цей час, увійшовши з тріумфом до Єрусалима, вже не переховувався від них, а вільно проповідував у Храмі, а на ніч ішов на гору Оливну. Саме тоді до апостола Филипа підійшли галілеяни і сказали: «Добродію, ми хочемо бачити Ісуса» (Ін., 12:21). Тоді Филип повідомив про це Ісусові, а Він відповів: «Настав час прославитись Сину Людському» (Ін., 12:23). І для повчання розповів їм притчу, якою хотів розкрити таємницю воскресіння через смерть, готуючи їх до Свого воскресіння. «Істинно кажу вам, – звернувся до учнів Ісус, – якщо зерно пшеничне, впавши в землю, не вмре, то залишиться одно. Коли ж умре, то принесе багато плоду» (Ін., 12:24). За цією істиною, яку Він висловив, стоїть глибинний зміст того, що Саме Йому, Сину Божому – духовній небесній Силі, що перебуває в тілі людському, треба тим тілом померти, перестраждавши тілесно й духовно, щоб згодом воскреснути і ожити вже в кожній віруючій людині, принісши: «багато плоду», тобто об’єднати всіх вірних в єдине Тіло Христове.

    Тоді до розмови долучилися й послані від книжників та фарисеїв. Вони намагалися підловити Його на слові, задаючи хитрі, як вони гадали, запитання. «Хто дав Тобі цю владу?» А Він спокійно сказав їм у відповідь: «Запитаю і Я вас про одне, скажіть Мені – хрещення Іоаннове з небес було чи від людей?» Вони розгубилися, наче захоплені зненацька на шкідливій справі, міркували собі й говорили: «Коли скажемо, що з небес, то Він скаже: «Чому ж ви не повірили йому?» А коли скажемо, що від людей, то народ поб’є нас камінням, бо народ був переконаний, що Іоанн – пророк». І вони невдоволено пробурмотіли: «Не знаємо звідки». Тоді Ісус рішуче відповів їм: «І Я не скажу вам, якою владою це роблю» (Лк., 20:2-8). Але народ зрозумів усе, що мав на увазі їхній Учитель.

    А Він, отримавши важливу перемогу в суперечці з фарисеями, хоч і втомлений, але продовжував навчати народ, розповідаючи за три дні до Своїх Страстей притчу про злочинних виноградарів, спрямовуючи смисл її змісту проти первосвящеників, злий задум яких убити Його Він уже знав. Ось як про це розповідає апостол Лука. «Один чоловік насадив виноградник і віддав його виноградарям, а сам від’їхав на тривалий час». Згодом він посилає то одного свого раба, то другого, щоб вони взяли плодів із виноградника, адже він його господар. Але вони, побивши їх, прогнали геть. Тоді він посилає до них свого сина, думаючи: «Пошлю сина мого улюбленого, може, його посоромляться?» Але виноградарі міркували собі зовсім по іншому: «Він спадкоємець, уб’ємо його і спадщина його буде нашою». Так і зробили: «вивівши геть з виноградника, вбили його». Помовчавши якийсь час, щоб ті, хто слухав, обдумали сказане Ним, запитав: «Що ж зробить з ними господар виноградника? – І, обвівши їх проникливим поглядом, Сам же й відповів: – Він прийде і погубить тих виноградарів, а виноградник віддасть іншим».

    Слова цього пророцтва торкались найближчого майбутнього й Ісус сподівався, що вони дійдуть до серця особливо книжників, як людей освічених, вони зрозуміють, що то Сам Син звертається до сумління злих виноградарів. Але присутні захвилювалися, зашуміли, а книжники та фарисеї, навіть обурилися, кажучи: «Нехай не буде так!» (Лк., 20:9-16). Він знав, що говорив. Адже пам’ятаєте, як пролунав з неба голос Отця небесного, коли Ісус приймав хрещення від Іоанна Хрестителя: «Це Син Мій улюблений» (Мт., 3:17)? Здогадалися й книжники, бо читали в псалмах: «Промовив до Мене Господь: Ти Мій Син» (Пс., 2:7). А ще ж знали й слова із пророцтва Ісаї: «Оце Отрок Мій, що Я опора Його, Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя» (Іс., 42:1). Ось чому знову вони обурились і розлютилися від такої сміливості Ісуса.

    Але Він поглянув на них і знову спокійно запитав: «Чи ви ніколи не читали в Писанні: «Камінь, який відкинули будівничі, став каменем наріжним. Це дивне в очах наших?» (Мт., 21:42). Він уже звинувачував книжників у тому, що вони, добре набивши руку на вивченні Святого Письма, трактують його так, як їм потрібно, тому Він і тикає їх носом у священний текст, де написано: «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем, – від Господа це сталося» (Пс., 118:22-23). І продовжує вже грізно: «Тому кажу вам – відбереться від вас Царство Боже і дасться народові, який буде приносити плоди його. І хто впаде на цей камінь, той розіб’ється, а на кого він упаде, того роздавить» (Мт., 21:43-44). Ісус уже відверто говорив їм, що Він і є той Наріжний камінь, про якого говорив ще Давид у псалмі. І хоч така сміливість Проповідника з Назарету викликала у фарисеїв несамовиту ненависть і бажання якомога швидше розправитися з Ним, та боялися народу, тому шукали можливості наштовхнути на Нього римлян. Але ж богохульство в очах римлян не було злочином і тому треба знайти причину, щоб чимось зіштовхнути зухвалого Проповідника з римською владою. І один із провокаторів задає Ісусу підступне запитання: «Учителю, ми знаємо, що Ти справедливий і навчаєш дороги Божої правдиво і не турбуєшся, щоб догоджати будь-кому, бо не дивишся ні на яку особу. Отож, скажи нам, як Тобі здається, чи належить давати податок кесарю чи ні?» (Мт., 22:16:17). Всі завмерли в очікуванні Його відповіді, бо за кілька десятків років інший галілеянин – Іуда відповів на таке ж запитання негативно і разом із своїми однодумцями поплатився життям. Але Ісус, очевидно, тільки посміхнувся в Собі й відказав: «Чого спокушаєте Мене, лицеміри? Покажіть мені монету, якою платиться податок» (Мт., 22:19). Стало зовсім тихо в храмі, а Ісус показав їм монету й запитав: «Чиє це зображення і напис?» (21:20). В передчутті своєї перемоги над цим Розумником їм аж дихання перехопило, а один із них вигукнув: «Кесаря!», мовляв, що ж тепер Ти відповіси. Він же їм переможно відказав: «То ж віддайте кесареве кесарю, а Боже – Богу!» (Мт., 22:21). І тут поразка! Розлючені невдачею, фарисеї і книжники вийшли з храму і поспішили до первосвящеників радитись, що їм робити далі, аби все ж таки схопити Ісуса.

    Але підійшли до Нього саддукеї, які не визнавали воскресіння, і в них виникло бажання розвінчати цього Пророка, і вони задали запитання, яке б мало загнати Його в куток, бо що б Він не відповів на нього, все б було трактоване як порушення Закону, даного Мойсеєм, а, отже, й викликало б гнів народу проти Нього. На це саддукеї й сподівались, але отримали не просто гідну відповідь, а основоположне визначення воскресіння. Вони запитали Його: «Учителю, Мойсей сказав: «Коли хто помре, не маючи дітей, то нехай брат його ожениться з дружиною його і відродить потомство братові своєму». Було сім братів: перший, одружившись, помер і, не маючи дітей, залишив дружину свою братові своєму. Так само і другий, і третій, аж до сьомого. Після всіх померла і жінка. Отже, по воскресінні, котрого з семи буде вона дружиною? Бо всі мали її» (Мт., 22:24-28).

    Ці так уже й зовсім торжествували, бо придумали запитання, до якого не додумалися їхні противники книжники і фарисеї, та ще й таке запитання, на яке вже точно Ісус не зможе дати відповіді. Але й тут проявилися божественні знання Господа Ісуса Христа, Він їм відповів: «Помиляєтеся, не знаючи ні Писання, ні сили Божої, бо після воскресіння не женяться і заміж не виходять, а перебувають, як ангели Божі на небесах (Мт., 22:29-30). І ще додав: «Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо в Нього всі живі!» (Лк., 20:38).

    Після цього вже й саддукеї не відважувалися підходити до Нього із запитаннями, а фарисеї лиш кидали в Його бік погляди, повні злості й нетерпіння розправи – їм уже непотрібні були Його відповіді, вони самі готували Йому переможну відповідь – криваву. А Він, уже знаючи, що помре за спасіння всіх – і своїх мучителів теж, адже на те у світ цей прийшов і повинен випити чашу страждання до останнього, бо лиш таку жертву прийме Отець небесний, втомлено прихилившись до холодного каміння храму, вже ослабленим голосом все ще намагався їх переконати: «Я Світло для світу, хто йде за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя» (Ін., 8:14). Та вони Його не слухали. І тоді Він з болем і тугою вимовляє наче до всього світу: «Нині душа Моя стривожилась і що Мені сказати?» (Ін., 12:27). І вже звертається не до народу, який і розумів Його, і не розумів, і який, коли настане остання година, відвернеться від Нього, забувши все добро, яке Він творив для його спасіння, а Він це знав, як відчував і холод хреста за спиною: «Отче, спаси Мене від години цієї! – лине зойк у темінь ночі самітного богочоловіка, який одразу ж і похопився: «Та на цю годину Я й прийшов!» (12:27). Як страшно це читати, а як Йому було усвідомлювати і переживати Свою одинокість і приреченість!

    Знову Ісус вирішує провести ніч до ранку не в Єрусалимі, щоб не бути схопленим передчасно, а йде з учнями в місцину, яка звалась Гефсиманією і мала розкішні сади, де всі вони могли спокійно переночувати. Коли зорі й місяць дали світло, Він сказав учням: «Посидьте тут, а Я піду і помолюся там» (Мт., 26:36). Із Собою узяв Петра, Якова та Іоанна і зійшов на гору Оливну. Коли прийшли на місце, сказав їм: «Моліться, щоб не впасти в спокусу», а Сам відійшов від них не віддалік, припав на коліна й молився, говорячи: «Отче, якби Ти благословив пронести чашу цю повз Мене! Проте не Моя воля, а Твоя нехай буде!» Отець мовчав, але послав до Ісуса ангела з небес і той зміцнював Його, бо воля вже слабшала і хотіла уникнути страшної участі. Перебуваючи в борінні, Він ще старанніше молився, так молився, що, як свідчить апостол Лука, не піт виступив на чолі Його, а кров краплями, і ті криваві краплі падали й на землю. Він стояв на межі можливого і тілесне все дужче й дужче налягало на Нього, а довкола німий простір темної ночі, безмежжя неба, всіяного безліччю мертвих зірок, і насторожена темрява, в безодні якої Він намагається вловити зором Того, Хто послав Його, і отримати те, на що не слід сподіватися, бо Отець відійшов.

    А що ж учні? Коли Він встав із молитви і прийшов до них, то знайшов їх сплячими. «Чого ви спите? – запитав їх з докором. – Вставайте і моліться, щоб не впасти в спокусу» (Лк., 22:40-46). Він залишив їх і знову відійшов молитись: «Отче Мій, коли не може чаша ця минути Мене, щоб її не пити Мені, нехай буде воля Твоя!» (Мт., 26:42). Коли ж повернувся, то застав їх знову сплячими: «Симоне, ти спиш? – каже Петрові. – Не міг ти попильнувати й однієї години? Пильнуйте й моліться, щоб не впасти у спокусу, – сказав усім, – бо дух бадьорий, а тіло немічне» (Мк., 14:37-38). Він так сказав, бо неміч тіла й Сам щойно відчув, коли молився до Отця. Але коли і втретє повернувся до них з молитви, вони так само спали. Які почуття огорнули Його зболену душу, коли заставав учнів сплячими у Свою останню годину? Адже хіба цей Богочоловік, чиє тіло втомлене до краю боротьбою, а душа зболена нерозумінням учнів і народу, не хотів прихилити Свою голову до чиїхось грудей? Хіба не хотів, щоб Його хтось утішив? Але хто втішить, коли всіх зморив сон. Навіть найулюбленіший апостол Іоанн спить міцним молодечим сном. І ні любов, ні тривога, якою була насичена довколишня темінь, не змогли протидіяти сну. «Ви все ще спите і спочиваєте? – сказав їм тихо. – Досить, ось прийшла година, коли Син Людський видається в руки грішників. Вставайте, ходімо, бо наблизився зрадник Мій!» (Мк., 14:41-42).

    Мабуть, не було в Його душі тієї ночі вже ні докору, ні роздратування, а теплилася лиш одна любов. Тільки любов і терпіння з цієї ночі супроводжували Його до останнього зітхання на хресті розп’яття. Ця любов проявилася навіть у тому, що коли Петро, захищаючи Ісуса, відсік мечем вухо одному з тих, що прийшли арештовувати Його, то Він доторкнувся до вуха і зцілив його.

    А перед цим, коли Він будив учнів, бо відчув, що вже «мисливці» наближаються по здобич, підійшов до них великий натовп – народ, слуги первосвящеників з киями в руках і озброєні римські воїни, щоб схопити Його. Як пише апостол Іоанн: «Ісус, знаючи все, що повинне статися з Ним, вийшов і спитав їх: «Кого шукаєте?» Йому відповіли: «Ісуса Назорея». Коли ж Він сказав: «Це Я!», вони відступили назад і попадали на землю (Ін., 18:4). З ними був і зрадник Іуда. Очевидно злякавшись, що Ісус скористається з короткого сум’яття і зникне, Іуда підійшов до Нього і сказав: «Радій, Учителю!», і поцілував Його, бо таким був знак, яким він повинен був вказати воїнам Того, Кого їм належало арештувати. Ісус сахнувся, відчувши холодний доторк його губ на Своїй щоці: «Поцілунком видаєш Сина Людського?» (Лк., 22:48). Він знав, що Іуда видасть Його, тому готовий був до всього, але щоб ось так – поцілунком! Навіть для Нього, Хто міг осягнути глибини високого і глибини низького, це було несподіваним і прикрим.

    І знову проявилася Його велика любов – Він повинен був захистити Своїх учнів, яким ще належало згодом понести по світу Євангелію Нового Заповіту. «Я сказав, що це Я. Коли ви шукаєте Мене, залиште їх, нехай ідуть» (Ін., 18:8), – звернувся Він владно до тих, що прийшли по Нього, а Петрові сказав: – «Чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більше ніж двадцять легіонів ангелів?» (Мт., 26:53). Та при бажанні Ісуса Отець небесний каменя на камені не залишив би від Єрусалиму, народ якого посмів учинити замах на Сина Його! Але тоді: «як збудеться Писання, що так повинно статись?… Це все сталося, щоб збулося Писання пророків» (Мт., 26:54-56). І ще додав: «Тепер ваш час і влада темряви» (Лк., 22:53). Воїни схопили Його, зв’язали і повели до первосвящеників, а учні Його повтікали.

    Боже, а скільки таких іуд пережила в усі часи і переживає нині наша Україна! Скільки вона настраждалася від ось такого зрадництва своїх лукавих дітей, обливаючись сльозами і кров’ю. Адже ворог прийшов і пішов, він не страшний, бо стоїть перед нами і ми знаємо його, і боремося проти нього, а свої продажні українські душі, які де знатніші, то за великі гроші, маєтки, землі, а де простіші, то й так, за крихти зі столу нових хазяїв, продають свою Матір, допомагають ворогам розпинати її.

    І в наш час це іудине зрадництво в’їлося ледь не в кожну душу – зраджують і продають всіх і все – найщиріші друзі, брати й сестри, керівники й начальники і навіть священики та архієреї! І навіть не задумуються над тим, що зрада отруює життя і їм самим, що й вони самі тяжко потерпають від цієї суцільної зарази, яка вже проникла в кожну нашу клітину, в кожну шпарину суспільства і роз’їдає його, точить, як шашіль стовбур деревини. Навіть наймогутніші дерева падають, підточені шашелем: тоді гине коріння, гине стовбур, гине гілля й листя, гине все! А сказав же Христос: «Яка користь людині, якщо вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить?» (Мт., 16:26). Хоч би вряди-годи кожен заглядав до Євангелії та читав слова Ісуса Христа в яких звучить Божа істина, то може б і душу свою не занапащав зрадництвом і відступництвом. Сказав же Ісус: «Краще було б такій людині не народитися» (Мт., 26:24). Тому оцей ганебний Іудин вчинок повинен нас, нинішніх, застерегти від повторення цього окаянства і найбільше з усіх гріхів боятися зрадництва, відступництва від рідної Церкви, своєї вітчизни України, свого народу.

    Отже, браття, із зради Іуди почалися страждання Ісуса Христа.

    А що ж Іуда Іскаріот, що зрадив Христа? Він також, як багато хто з його послідовників по всьому світу, в тому числі й з українського брата, спочатку, можливо, й не уявляв, яким страхіттям обернеться його зрадництво, а гадав, очевидно, що кинуть Ісуса до в’язниці, надають канчуків та й відішлють до Назарету. Але коли побачив, що Того били, знущалися над Ним і засудили до страти, то розпач охопив навіть його зрадливу душу і він, як свідчать євангелісти: «Розкаявся» (Мт., 27:3), пішов до первосвящеників і старійшин народу, кинув їм ті срібляники, кажучи: «Згрішив я. Видав невинну кров» (Мт., 27:4), вискочив із храму і десь за містом повісився на гілляці. В нього не вистачило сили волі Петра, який своє відступництво від Христа омив сльозами каяття і далі вірою й правдою служив Ісусу, проповідуючи Його Євангелію Нового Заповіту, незважаючи ні на холод, ні на голод, ні на переслідування, ні на саму мученицьку смерть. Якби ж то й ті, хто свого часу відступилися від автокефалії Української Православної Церкви й нині запопадливо служать російським інтересам в Україні, розкаялися, як розкаявся їхній попередник Іуда Іскаріот, і кинули отримані від Москви срібляники білокам’яній під ноги, то, як писав Тарас Шевченко, «Мати не ридала» б, наша Мати-Україна, а з їхнього чола зійшла б печать іудиної зради.

    Та якщо розкаяння українських архієреїв-відступників ще зарадило б справі спасіння, то розправу над Ісусом Христом запізніле каяття Іуди вже не зупинило. Помста розгніваного, підбуреного натовпу страшна. Навіть Понтій Пілат, цей жорстокий правитель римлянин, виходив до натовпу євреїв і казав їм, розводячи руками: «Я не знаходжу ніякої вини за Ним» (Ін., 18:38). Але збуджений натовп і слухати того не хотів. Тоді Пілат вивів Ісуса і поставив Його перед ними в терновому вінку на голові і вдягненого в багряницю. «Ось я виводжу Його вам, щоб ви знали, що не знаходжу ніякої провини за Ним» (Ін., 19:4), – намагався ще переконати їх, бо знав, що первосвященики видали Його через заздрість і підбурили народ, щоб він помилував Вараву. Але натовп заревів, наче в один голос: «Розіпни Його! Розіпни!» (Ін., 19:6). Пілат розгнівався: «Візьміть Його ви і розіпніть, бо я не знаходжу вини за Ним» (Ін., 19:6). Але іудеї були хитрим народом і кричали Пілату, не давши йому навіть надії викрутитись: «Якщо його відпустиш, ти не є другом кесаря. Кожний, хто себе робить царем, – противиться кесареві…». І все ж Пілат знову запитує їх: «Вашого царя розіп’ясти?» Відповіли первосвященики: «Не маємо царя, окрім кесаря!» (з Iн., 19:12, 15). Тоді Пілат, бачачи, що неспокій зростає, взяв води, вмив руки перед народом, і сказав: «Невинний я в крові Праведника цього. Ось, дивіться!» Але увесь народ закричав, б’ючи себе в груди: «Кров Його на нас і на дітях наших!» (Мт., 27:24-25). До чого тільки доводить озлоблення і сліпа ненависть навіть цілий народ. Так було, так є й донині. А ще кажуть, що народ не може помилятися!

    Пілат, бажаючи догодити народу, відпустив їм Вараву, а Ісуса віддав на розправу. Але як Він, побитий і змучений, понесе Свій хрест за місто до Голгофи? І тоді замість Нього хреста змушують нести Симона Киринеянина. Ісусу Христу довелося перетерпіти страту, якої піддавали рабів і розбійників. Голгофа знаходилася одразу ж за містом біля міських воріт. Тут і сталася трагедія вселенського масштабу – люди на ганебному хресті розп’яття мученицькою смертю умертвили Сина Божого, Який прийшов у світ, щоб спасти їх! А Він молиться за них: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що чинять!» (Лк., 23:24). Так знову проявилася Його безмежна любов до нас, людей, що насміхалися й глузували, розпинаючи Його.

    А Він висів, прибитий цвяхами до дерев’яного хреста, кров стікала з ран, сонце опалювало голе тіло, мучив біль і спрага, і вже в останні хвилини Своїх страждань на хресті Він скрикнув сильним голосом: «Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти залишив Мене?» (Мт., 27:46). А євангеліст свідчить далі: «Ісус, знаючи, що вже все звершилося, щоб збулося Писання, каже: «Я хочу пити». Тут стояла посудина, повна оцту. Воїни, намочивши губку оцтом, піднесли до уст Його. Коли ж Ісус спробував оцту, то сказав: «Звершилось!» І схиливши голову, віддав дух» (Ін., 19:28-30).

    Звершилося пророцтво на землі, та звершилося воно й на небесах – Христос воскрес, як і говорив, третього дня, з’явившись спочатку жінкам, а потім і Своїм учням. І як би було добре, аби ми забули всі свої незгоди поміж собою і пішли шляхом відродження рідної України і рідної Церкви, бо й Христос воскрес, як воскресає і наша Вітчизна. Христос істинний Бог наш, що воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і всьому народу нашому надію спасіння дарував. Христос воскрес! Амінь.

    Архієпископ АФАНАСІЙ (Володимир Шкупупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

     

     

  • Великий Піст – хресний шлях покаяння

    Великий Піст – хресний шлях покаяння

    Великий Піст – це хресний шлях Ісуса Христа на Голгофу, який ми, якщо вважаємо себе справжніми християнами, людьми, котрі при хрещенні «одяглися в Христа» заради спасіння, повинні пройти разом із своїм Господом. Ми повинні підставити під хрест Господа свої слабкі плечі й разом із Ним, своїм Спасителем, в терпінні плоті й духа, пройти Його шлях від ночі зради в Гетсиманському саду й по кам’янистій дорозі до Голгофи. Ми повинні стояти з розчуленням серця й у глибокому покаянні разом із Божою Матір’ю, іншими чотирма жінками та юним Іоанном біля розіп’ятого Христа в той час, коли багатотисячна юрма шаленіє й біснується в торжестві зла над добром. Але з цього терпіння, омившись покаянням, в невимовній радості ми зустрінемо у Великий День Воскресіння Христового в храмі Божому нашого воскреслого Живого Бога – Ісуса Христа.
    Ми пройшли половину Великого Посту. Перед нами найтяжча його половина – знемагає під вагою величезного хреста пошматований тортурами Ісус, з останніх сил несе на Собі знаряддя Своєї смерті, осміяний і обпльований. По який же бік ми з вами – під хрестом разом з Ісусом, обливаючись кривавим потом, чи в очманілій від передчуття крові юрмі Його ворогів? Чиї ми діти – Христові чи дияволові?
    Якщо перебуваємо в посту тілесному й, головне, духовному, якщо страждаємо з Христом, то ми – Христові, а коли біснуємося в пристрастях, гордовито оминаємо храм Божий та ще й богохульствуємо, шаленіємо у відчуттях гріховної насолоди пияцтва, наркоманії, розпусти, лихослів’я, самолюбування, то ми – дияволові.
    Тому, хто ще не схаменувся – схаменіться! Хто ще не почав постувати, візьміть на себе посильний тягар посту тілесного – в їжі, а посту духовного – в поведінці зовнішній і внутрішній.
    Великий Піст – це період особливої духовної і тілесної праці, коли кожна віруюча православна людина відгукується на слова Ісуса Христа: «Цей же рід не виходить інакше – тільки молитвою й постом» (Мт., 17:21).
    Що ж це за рід такий, якого треба вигонити з людини та ще й, перш за все, нею самою, її особистими зусиллями? А це – наші гріхи, які умертвляють наші душі, роблять їх непридатними до воскресіння в Ісусі Христі й тому нам, віруючим правдиво, на цьому короткому відтинку часу – тієї миті, коли в небесах і на землі зазвучить торжествуючий голос Церкви: «Христос воскрес!», треба крок за кроком наполегливо вичавлювати із себе раба гріха. Великий День – свято Воскресіння Христового – наближається владно й велично. Яким зустріне воскреслого Господа кожен із нас – гідним стояти перед Його величчю, чи з опущеними від сорому долу очима? Протягом цілого року ми те й робимо, що умертвляємо гріхами свої душі. І, от, саме піст і молитва стають для нас першими засобами для досягнення воскресіння із мертвих разом із воскресінням Ісуса Христа. Наш піст повинен закінчитися так, щоб ми звільнилися від гріха, що мучить нас, і відчули, як воскресіння з духовного омертвіння стає смислом нашого життя, інакше піст наш не досягне мети.
    Отже, ще кілька седмиць і багато з вас, готуючись до Великодня, буде приступати до Таїнств сповіді та причастя Тіла й Крові Христових, як гідного завершення посту. Але причастя Тіла й Крові Христових, є гідним завершенням життєвого шляху взагалі.
    Тому кожне слово, яке я скажу, нехай як краплі роси живодайної, зросить ваші зранені гріхами душі і спонукає до переміни життя з допомогою покаяння і сповіді.
    Бог дав людині життя на землі не лише для того, щоб вона здобувала хліб насущний в поті чола свого, їла, пила та спала, а перш за все, щоб вона спасалася у життя вічне, працюючи й духовно в поті душі своєї. Основа ж такої духовної праці – покаяння. Воно народжується в душі, як паросток тополі, який, відчувши поклик сонця, пробивається на світ Божий навіть крізь товщу асфальту і тягнеться пагоном до неба. Прийде час і паросток виросте в могутнє дерево. Але якщо паросток не відчує поклику сонця і не потягнеться до нього, то так і лишиться в темені землі, не народившись для нового життя.
    Так і людина. Не відчувши поклику Бога до святої праці спасіння, живодайного тепла Його любові, яке і оживотворяє, і наснажує, і вводить у таїну зустрічі й спілкування з Ним, Отцем Небесним, людина залишається гинути і втрачається для життя вічного, випадає із світобудови, як випадає цеглина із вже змурованої стіни дому. Такою оживотворяючою зустріччю із Христом і є сповідь як примирення людини, котра до того жила у сваволі своєї гордині, жила в безладді душі й тіла, перебуваючи поза Тілом Христовим – Його святою Церквою.
    Христос ніколи від нас не відвертається, бо Він нас усіх любить Своєю хресною любов’ю, зміцненою кров’ю розп’яття. Навпаки, ми, поселивши у своїх серцях лукавство, байдужість до Його жертовного подвигу, відходимо від Нього, вкручені життям у згубну круговерть, віддаляємося іноді так далеко, що тільки на схилі своїх літ наближаємося до Господа, та й то підходимо не завжди із трепетом, благоговінням, глибокою мірою відповідальності та вдячності. Але ж Він віддав Своє земне життя за нас, помер за нас з великої до нас любові!
    Тому, перш ніж покаятися, нам би слід було подякувати Богу за те, що Він ні на мить не забував про нас, а в міру нашої готовності наближав нас до Себе, наближав мить благословенної зустрічі, після якої ми станемо хоч трішечки іншими, хоч на якусь долю ближчими до свого Спасителя. «Увійдіть в радість Господа свого», – говорить Спаситель.
    Ми приходимо до храму на літургію із острахом – як прийме мене Господь з такою ношею страшних гріхів. Але одночасно і з радістю, бо ми, стільки років блукаючи манівцями життя, нарешті втрапили в дім Божий і можемо відважитися сказати: «Господи, милість Твоя до мене, грішного, безмежна і я дякую Тобі за любов Твою до мене, за те, що Ти привів мене у дім Свій і допустив до Себе. Дай же мені й можливість пізнати Тебе, і навчитися любові Твоєї. Дякую Тобі за все! Ти – радість моя! Ти – щастя моє! Пролий же на зранену душу мою благодать Твою і зціли її прощенням гріхів, причастям Святих Твоїх Тайн! І щоб радість моя в Господі була істинною і досконалою!»
    І ось саме така зустріч із Господом може бути першою й останньою, але такою, яка наповнить все подальше життя наснагою, міцністю, силою, змінить докорінним чином. І тут не варто копатися в усьому своєму житті, а до цілковитої оголеності душі й серця поставити перед собою запитання: чим особисто я згрішив перед Богом, яким вчинком я проявив невірність Йому – кому і чому надав перевагу перед Ним, Володарем моєї душі та тіла? Тоді перед нашим духовним зором постануть усі наші огидні й непристойні вчинки, тоді серце наше заплаче: «Господи, стою перед Тобою як митар, як блудниця, як біснуватий і як сотник – помилуй мене! Прийми мене, як блудного сина, знайди, як вівцю заблукалу, прости і зціли!
    Господи, як легко мені перебувати в суєті життя і як важко мені впокорювати себе, щоб у поклонінні стояти в молитовному усамітненні перед Тобою! Господи, прости!
    Господи, як мені важко в смиренні йти до Тебе, як мені важко шукати Тебе повсякчасно, смирятися і боротися з гординею, плакати за Тобою день і ніч гіркими сльозами розпуки. Ти ж бо дав мені життя, покликав бути другом Твоїм, Ти помер на хресті заради мого спасіння, Ти затис у Своєму зболеному серці гнітючий крик, зустрічаючи смерть в Гетсиманському саду. І все заради мене… А що ж я, Господи?»
    Митар стояв в трепеті в храмі за порогом у притворі, не сміючи навіть увійти до середини, знаючи, що Церква, то Божа святиня, в якій немає місця для гріха, і лише смиренно молився: «Помилуй мене, Господи, грішного, помилуй мене…» Тож сподоби й мене, Господи, навчитися в митаря, бо я увіходжу до храму Твого, а думками залишаюся там, у суєтному і ворохобному світі, з якого прийшов до Тебе, але ні думками, ні молитвами з Тобою не перебуваю. Дай мені, Боже, здатність проснутися від сну байдужості й маловір’я, не дай мені загинути в смерті гріховній окам’янілого серця, а розм’якши його, дай йому почуття розчулення, щоб плакало воно сльозами покаяння за гріхи мої тяжкі.
    «Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»
    «Пречистому образу Твоєму поклоняюся, Милостивий, прохаючи прощення гріхів моїх, Христе Боже, з волі Своєї Ти тілом зійшов на хрест, щоб звільнити створених Тобою від рабства диявольського. Нині і я, грішний і обтяжений, приступаю до Тебе, Владики і Бога мого, не сміючи навіть поглянути на небо, а тільки молюся – дай мені, Господи, розум, щоб я гірко оплакував вчинки свої».
    Боже, якби я Тебе любив, то я б шукав Тебе повсякчас свого гріховного життя, адже тіло моє наповнене благодаттю причастя святого Тіла й Крові Твоїх, життя моє навіки з’єднане з Тобою святим хрещенням, а Духом Святим у Тайні миропомазання Ти засвідчив мене перед Отцем Небесним і вічністю. Я ж увійшов до храму Твого святого сміливо й без-будь якого остраху, бо розум мій переповнений гординею, усілякими світськими помислами, спогадами, тривогами за діла мої, що поза стінами дому Твого, Господи. Боже, дай мені глибоке розуміння того, що гріхи мої, то біда для життя мого, і що ця біда насунулася на душу мою, як чорна хмара.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    «О горе мені, грішному, бо я найгрішніший серед людей, що до храму Твого приходять, і немає в мені покаяння. Так дай же, Господи, моєму серцю розчулення, щоб сльозами покаяння я гірко оплакував вчинки мої!»
    Боже, Ти заповідав любити ближнього свого більше, ніж себе самого. Ти сказав, Господи, що коли зробимо щось одному із малих цих, те зробимо Тобі. А я не слухаю повеління Твого – гординя й самолюбство терзають душу мою, штовхають на гнів, роздратованість, грубість. А скільки в мені нарікань, нетерпеливості, осуджування і недоброзичливості, немає любові в серці моєму до ближнього. Грішу і морально, грішу і матеріально, грішу всім на світі.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Господи, прийми покаяння від мене грішного і нахили вухо Твоє до мене і вислухай слова мої. Згрішив я, Господи, перед Небом і перед Тобою і став недостойний навіть поглянути на висоту слави Твоєї, бо я прогнівив Твою милостивість, порушив Твої заповіти й не послухав Твоїх повелінь. Але Ти не віддай мене на погибель із беззаконнями моїми, бо я навернувся й прийшов до Тебе з покаянням. Я, Господи, віддав себе на розтерзання пристрастям і гріхам окаянним, але Ти, Господи, навчав робити людям добро, а я увесь час відкладаю добрі вчинки на завтрашній день. Але ж дорога ложка до обіду, а не опісля. Я ж лише надіюся на те, що в душі моїй щось зміниться й стану іншим – добрим і лагідним, не буду проходити повз чиєсь горе, а першим відгукнуся із співчуттям і допомогою. Та проходять роки, а я все залишаю на завтра. Господи, так же не буде постійно! Прийде час і “завтра” не настане, тіло моє покладуть у домовину, а душа стане перед Тобою – своїм Суддею. Хто стане на поміч, хто мене оправдає? Що ляже на шальки терезів? Плоди добрих вчинків! Що осудить перед Твоїм праведним зором? Життя, проведене на землі! Господи! Провіряю своє серце і бачу себе винним перед Тобою, бо грішний зневірою, духовною глухотою, розслабленням у постуванні й молитві, відсутністю благоговіння перед святинями й тим, що не маю в серці своєму страху Божого. Багато що заволоділо мною: і страви смачні, і гарний одяг, і зручності в побуті, і пристрасть до речей, і все, що віддаляє мене від Тебе, Господи!
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Коли будуть поставлені престоли на Страшному Суді, тоді життя кожної людини розкриється і горе тоді буде грішним. Знаючи це, душе моя, покайся у злих вчинках своїх! “Господи, пробуди мене від смерті гріховної, спання духовного й від лінощів! Позбав мене забуття, слабкодухості й окам’яніння сердечного, бо стою перед Тобою і не знаходжу жодного слова на своє виправдання, сліз не маю, не болить і не тужить серце моє, не плаче воно. Господи, торкнися серця мого любов’ю Твоєю, щоб воно розчулилося в покаянні і щоб сльозами я омив гріховність мою.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Багатогрішний, окаянний чоловіче, чому в лінощах час марнуєш? Переглянь життя своє і звернися до Господа Бога, щоб гірко оплакати вчинки свої!”
    Господи, живу в лінощах, втрачаю час дорогоцінний, а дні лукаві, час невтримно спливає і невблаганно наближається час кончини і суду. Смерть за плечима, смерть до нас наближається по всяк час, суд перед нами, а ми живемо так безпечно, наче кожному відмірено тисячу літ. Боже, онови нас, потряси наші душі, Господи, дай пам’ятання смертної години, але так само дай нам і пам’ятання життя, щоб прожити його гідно. Господи, дай нам розірвати павутиння лінощів, стряхнути безвідповідальність за душу свою й долю свою. Дай нам сміливість переглянути життя своє, дай нам звернутися до Тебе, єдиного Спасителя нашого, дай нам відчуття й усвідомлення того, що без Тебе ми сироти і в самотині перебуваємо.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Праведники зрадіють, а грішники заголосять, тоді ніхто не зможе допомогти нам, а вчинки наші звинуватять нас. Тому перше кінця покайся, душе моя, у злих вчинках твоїх.
    Господи, настане грізний час, коли я буду стояти перед Тобою і ніхто не зможе тоді допомогти мені, бо кожен стоятиме з усією відповідальністю за життя своє. Тому, Господи, сподоби до того дня мені принести покаяння, дай мені змінити життя своє, дай мені виправити його. Дай, Господи, кожному з нас можливість навчитися співстраждати, по братерському любити й носити тягарі один одного, як Ти й заповідав нам.
    О, Боже, дай мені покаятися, дай мені відступитися від усяких злих вчинків, від думок гріховних і помислів лукавих, від захоплень бурхливих. Дай мені, Боже, розуміння важливості каяття, адже святі Твої це зрозуміли й незчисленна когорта грішників покаялися, то невже я такий кам’яносердний, що позбавлю себе єдино вірного спасіння – покаяння й виправлення життя! Тільки вірність Тобі, Господи, і виконання заповітів можуть спасти – Боже, допоможи! Господи, стряхни моє серце, стряхни моє життя, спонукай опам’ятатися, доки ще є час, доки не вичерпалося Твоє терпіння.
    “Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
    Господи, сподоби мене нині безмовно стати перед Тобою й серцем принести покаяння в тих гріхах, що я натворив, відпусти мені гріхи мої і допусти мене, Боже, до причастя Святих Твоїх Тайн на зцілення душі і на життя вічне… Амінь.
    Архієпископ Афанасій (Володимир Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

     

  • Благословення на Великий піст

    Благословення на Великий піст

    Дорогі мої! Уже з цього понеділка перед нами відкривається шлях Великого посту, який ми будемо долати з допомогою посиленої молитви, щирого покаяння у зроблених гріхах, щоб у просвітленні доброчинності зустріти воскреслого із гробу Нашого Господа. В цьому полягає мета нашої праці під час святої Чотиридесятниці: в міру своїх сил виправити свої недосконалості, щоб гідно порадіти Великодню Христовому, що відкриває нам шлях до спасіння. «Ніч минула, а день наблизився: тож відкинемо діла темряви і зодягнемося в обладунки світла» (Рим., 13:12).

    Свята Церква закликає всіх своїх дітей до молитви, дуже важливої для зростання в духовному житті, допомагає звільнитися від тягарів пристрасті й гріха під час сповіді, надаючи Святі Христові Таїни всім вірним. Кожен, хто хоч раз пройшов шляхом Великого посту, знає, що він складний і вимагає наполегливої праці, але в той же час він і легкий, тому що допомагає душі піднестися над земним і побачити благодатний смисл свого буття.

    Цьогоріч, як і в попередні кілька років, ми починаємо піст в умовах, коли лютує ковід. Ця нова недуга стала для нас також і духовним випробуванням, коли в умовах обмежень ми маємо можливість більше молитися й ретельніше осмислювати, чим є гріх у житті людини.

    Вітаючи із Великим постом, нагадую, що постуючи, ви набудете новий духовний досвід, адже протягом кількох тижнів будете себе обмежувати у харчуванні та розвагах, утримуючись від суєти. Ви відчуєте цінність внутрішньої тиші й спокою, а ще отримаєте душевну утіху від покаяння.

    Вхід у святу Чотиридесятницю відкривається чином прощення у Неділю сиропусну, тобто Прощену неділю. Цього дня слід нагадати собі настанову Господню: «Якщо не будете прощати людям прогріхи їхні, то й Отець ваш не простить вам провин ваших» (Мт., 6:15). Тож нехай озлоблення і непримиримість будуть відкинені, а любов і милостивість увійдуть у наші серця.

    Як людина публічна і я прошу у вас, мої дорогі, прощення, якщо чимсь згрішив словом, ділом і помислами.

    Нехай Господь милостивий благодаттю й щедротами Свого людинолюбства простить і помилує всіх нас!

    +АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

     

  • По вірі вашій…

    По вірі вашій…

    В молитві закладена велика сила, бо то сила Бога, а Він чує наші молитви і, як Всесильний, відповідає на них, адже «бо не буває безсилим у Бога жодне слово» (Лук., 1:37). Господь чує молитви кожного з нас, дітей Своїх, і коли ми молимося щиро й з глибоким розчуленням серця, то «від усякої скорботи звільняє їх» (Пс., 33:18). Молитва зв’язує нас із Господом, та нам не слід чекати виконання нашого прохання одразу ж, як тільки звернулися з ним. Бог є джерелом сили нашої молитви, але відповідь залежить тільки від Його волі.

    Бог почує нас тоді, коли ми гідні того, що просимо, коли живемо за Божими заповітами й молимося безперестанно. Але, за словами святого Григорія Ніського, звертаючись до Господа як Благодійника, треба бути самим благодійниками, звертаючись до Милостивого, бути  милостивими, звертаючись до Праведного, бути праведними, звертаючись до Терпеливого, бути терпеливими, звертаючись до Людинолюбного, самим любити людей…

    Чи ми відповідаємо цим критеріям людського духу? Звичайно, що ні. То яку ж тоді молитву приносити Господу, щоб Він зглянувся на нас і дав нам те, що просимо? Перш за все, покаянну, а вже за нею і особисту чи за рідних, за Україну. Але молитись треба всім – і особисто, і соборно в храмах на богослужіннях. Всім! Тільки так ми врятуємо себе й Україну. Але завжди слід пам’ятати: «По вірі вашій нехай буде вам».

    Про що ми повинні молитись нині, коли на українському Донбасі ллється українська кров? Про що молитися, коли по всій Україні люди хоронять своїх синів, які жертовно віддають своє дорогоцінне життя за рідну землю? Про що молитися, коли одні кидають все – батьків, дружин, дітей, коханих і, взявши до рук зброю, йдуть на фронт аби, ризикуючи власним життям і здоров’ям, відстояти свій рідний край, свою Вітчизну від лютого ворога, що вторгся і намагається її поневолити, а інші в цей час гуляють та веселяться, творячи бенкет посеред чуми? За що молитися?!

    Щоб відповісти на ці запитання, слід вияснити справжні причини того, що сталося на ще не так давно миролюбній і розважливій українській землі. Що спричинило до тієї жахливої пожежі, котра спалахнула від іскри та перетворилася на вируюче вогнище, яке пожирає тисячі життів і все довкола, що в поті свого чола напрацьовували попередні покоління? Та коли те, що людина створила своїми руками й своїми ж руками зруйнувала, можна знову відбудувати й, навіть, у кращому вигляді, то вбите життя вже неможливо повернути.

    І все ж, що спричинило пожежу війни? Невже тільки те, що хтось викресав вогню і кинув іскру у висохлу траву? А ті, хто ту траву зневаги й ненависті до землі, на якій народилися й жили, пили її воду і їли її хліб, дихали її повітрям, соломинка по соломинці заготовляли її впродовж не одного покоління, складаючи й накопичуючи у своїх душах, – хіба вони не головні винуватці пожежі?

    Зараз можна стільки завгодно звинувачувати російського агресора, але чи відважився б він вторгнутися в нашу землю, якби частина народу не була готовою прийняти його як «визволителя»? Слово «визволителя» вимовляю в лапках, тому що немає предмету визволення, а є бунт темної сили проти світлої, коли гріх набрав таких обертів, що вже здоровий глузд не в силі втримати його пекельної сили, що виривається вогненною магмою з надр людської спотвореної, скаліченої злом душі.

    В цьому немає нічого нового, адже перша людська кров пролилася ще на зорі людства на землі й була вона кров’ю брата. З того часу людина воює проти людини, а причиною і наслідком завжди виступає боротьба людини з Богом. Звідси випливають всі біди й нещастя людини, яка черпає їх із вічного джерела протистояння з Богом. І якщо до цього часу люди ще не знищили один одного й увесь світ довкола себе, то виключно через милість Творця, Який оберігає Своє творіння.

    Те перше вбивство Каїном свого брата Авеля стало лише початком безлічі злочинів людини проти людини, що є наслідком гріха проти Бога. Цей гріх людини бере свій початок від першого гріха їхніх батьків Адама і Єви, який одночасно став і їхнім покаранням.

    Творець милостивий, хоч і карає, але не до кінця, Він дає надію й розраду, а разом із тим і повчання. Він заборонив мстити Каїнові за вбивство брата, щоб той карався все своє життя докорами совісті, а на втішення батькам послав їм третього сина – Сифа, тобто дав людям і випробування гріхом, і надію на спасіння від нього.

    Згадаймо слова із Старого Заповіту: «І зробив Господь Каїнові знамення, щоб ніхто, зустрівшись із ним, не вбив його» (Бут., 4:15). Відтоді Каїн із постійним страхом у серці жив довго, змінюючи місце свого проживання, бо дуже боявся за своє життя. Страх штовхав його на нові гріхи й злочини, і цей кривавий і жорстокий ланцюг тягнеться й до нашого часу, творячи діла смерті, а не життя. Війна батьків проти Бога зароджує в їхніх дітях із затемненим духом заздрість, лицемірство і нетерпимість, які поступово переростають у почуття помсти, а воно штовхає одного проти другого – затемнених свідомістю нащадків Каїна грабувати, вбивати, нівечити просвітлених Богом нащадків Авеля. А всьому причина –людська заздрість, яка потьмарює розум і змінює навіть вираз обличчя: «Каїн дуже засмутився і лице його змінилося», тобто обличчя його потемніло через потемніння його духу й тоді він, як пише Святе Письмо, піднявся проти свого брата і «убив його» (Бут., 4-5:8).

    Коли ж Бог запитав у нього: «Де Авель, брат твій?», то Каїн збрехав, як і будь-який убивця, сказавши, що не сторож своєму брату. З цього й почалася історія людських злочинів і брехливе їх приховування.

    До речі, хіба не так нині поводить себе Росія, коли її очільник заявляє, що російських військ на Донбасі немає, а російська пропаганда намагається вводити в оману ввесь світ?

    Як тут не згадати війну між дев’ятьма царями з потомства Ханаана, коли цар Кедорлаомер подолав царів содомського й гоморського і забрав усе їхнє майно й увесь їхній хліб (Бут., 14:11). Хіба не так поводять себе росіяни, вивозячи з окупованих ними територій Донбасу цінне промислове обладнання, вугілля та інші ресурси? Тобто, займаються відвертим грабежем на державному рівні! І саме ось такі ганебні й ниці вчинки супроводжують насильників, начеб якась невидима вірьовка на шиї, адже вони не можуть втриматися від грабежу чиєїсь власності. Ця удавка затягується на їхній шиї тоді, коли цього найменше очікують, бо перебувають у стані сп’яніння від перемоги. Але з історії ми знаємо, що така поведінка переможців, врешті-решт, повертається до них поразкою і страхом за своє майбутнє.

    Наш український народ, як народ праведний, жив у поневоленні більше чотирьохсот років, увесь час очікуючи визволення – чесно трудився на своїй землі, вирощуючи хліб і примножуючи достаток, а поневолювач, відчувши смак перемоги й отримавши можливість відбирати плоди чужої праці, торжествував. Але таке неправедне торжество йому було дане для того, аби потім він відчув увесь жах перемоги уже над ним самим колись переможеного й принижуваного ним народу.

    Ми цього дочекаємося, бо перемога буде за нами. Але тут є одна умова. В чому ж вона полягає? В праведності. Серед взятих у полон содомлян був і праведний Лот, племінник Авраама, Божого чоловіка, зі своєю родиною. Авраам швидко зібрав військо і з непорушною надією на Бога та Його поміч виступив проти переможців та розгромив їхні війська. Як пишеться у Святому Письмі, вороги: «Від Мертвого моря до Дамаска не зупинялися у своїй втечі». Авраам визволив Лота і його людей та повернув йому все відібране в нього майно.

    Дуже повчальним для нас є подальше розгортання подій, описаних у Святому Письмі. Утаємничений біблейський цар Мелхиседек появився перед Авраамом і благословив його на перемогу. Але не Аврааму він віддає шану за перемогу, до речі, як і сам Авраам, а Богу Всевишньому: «Благословен Бог Всевишній, Який віддав ворогів твоїх у руки твої», – сказав він Аврааму.

    Великі люди завжди залишаються великими. Коли содомський цар, зрадівши такому неочікуваному визволенню, запропонував Авраамові взяти собі все відбите у супротивника майно, але просив залишити йому рабів, то праведний Авраам з гідністю відповів йому: «Піднімаю руку до Господа Всевишнього, Творця неба і землі, що навіть нитки й ременя від взуття не візьму з усього твого, щоб ти не сказав: я збагатив Авраама» (Бут., 14:20-23).

    Авраам нічого собі не взяв, навіть те, що, власне, йому належало як переможцеві, аби покрити військові витрати, адже не для того він ішов воювати, щоб забрати собі чуже, а щоб звільнити людей від безбожних тиранів і повернути награбоване ними майно. Він вважав, що керується правдою й бачив свою нагороду в тому, що в ім’я правди отримав перемогу над тими, хто творив беззаконня.

    А тепер пропоную порівняти вчинок праведного чоловіка із вчинком президента Росії Путіна і його поплічників. І при цьому зауважити, що ті, хто на нас пішов війною, православні християни, а їхній православний патріарх ще й благословив розбій проти нашого, як вони говорять, братнього їм православного народу!

    Авраам показав образ справжнього християнина, а Путін навпаки – жорстокого й нахабного грабіжника. Він не сказав: «Звертаюся до Господа Бога Вишнього, Творця неба і землі, й обіцяю українському народу, якого вважаю братнім, що нитки не візьму із того, що йому належить». Ці слова звучали б роками й роками як симфонія миру й процвітання обох народів, а так – прокляття тисяч українських матерів, чиї сини загинули від рук загарбників, прокляття цілого народу, якого вкотре, користуючись переважаючою силою, оббирає, грабує Росія, як останній розбійник із середньовіччя.

    Більш як за два десятки літ до російської агресії Бог, за віковічні страждання українців у поневоленні, зглянувся на нас і чудодійно вивів із московського полону. Але наш народ замість подяки Богу за таке благодіяння, замість творчої праці по духовному відродженню й любові до Вітчизни, наробив багато зла, постійно нарікаючи на те, що отримав волю.

    Тут можна провести яскраву паралель з народом єврейським, який також перебував не одне століття в рабстві єгипетському і, нарешті, прийшов час, коли Мойсей вивів його з Єгипту на волю. Сподіваючись на багате життя на рідній землі й не отримавши бажаного одразу, євреї стали нарікати, кажучи, що в рабстві в них було вдосталь їжі й пиття, а він завів їх у пустелю, де немає навіть води.

    Наш народ теж засумнівався і в допомозі Божій, і в доцільності самої державної незалежності. Та й вів себе не завжди гідно, надаючи можливість керувати собою всяким негідникам і пройдисвітам. Тому й запанувало фарисейство, лукавство і злочинність. Чи міг Господь усе це терпіти?

    Знову звернемося до Святого Письма, до історії єврейського народу, який чи не першим згрішив наріканням на Бога й сумнівами, а тому й повинен був тяжко спокутувати цей гріх. Господь напустив на євреїв царя пустелі Амалика з великим і добре озброєним військом. Чи не те ж саме ми маємо нині в Україні?

    Вже тисячі літ історія повторюється, а народ так нічого й не навчився до цього часу. А тоді, коли перед ізраїльтянами постала реальна загроза втрати вільного життя, яким вони вже почали жити, але ще не навчилися цінувати його переваг, а ще там – у глибинах своїх душ – відчули загрозу самому своєму існуванню як народу, то їх охопив страх і жах. Ось цими двома почуттями – страхом і жахом – вони й спокутували сумнів та нарікання на Бога і на Його слугу Мойсея.

    Але зауважу – тоді на чолі єврейського народу стояв мудрий і глибоко віруючий, і праведний чоловік – Мойсей. Він послав на бій із Амаликом найкращого воєначальника – сміливого й відважного Ісуса Навина. Сам же, будучи переконаним, що лише з волі Божої та Його святої підтримки єврейський народ зможе перемогти сильнішого від себе ворога, вийшов на гору і, здійнявши до неба руки, став молитися. В Святому Письмі пишеться: «І було, коли піднімав Мойсей руки свої, то перемагав Ізраїль, а коли опускав руки свої, то перемагав Амалик» (Вих., 17:11). Важко було Мойсею стояти на молитві, адже битва тривала з ранку й до заходу сонця. Руки Мойсея знесилювалися, опускалися й тоді його брат Аарон підклав під них камені, щоб він міг тримати їх піднятими. А коли руки Мойсей все ж від знесилення опускав, тоді їх підтримували Аарон і Ор. «І переміг Ісус Амалика» (Вих., 17:13), – говорить нам Святе Письмо.

    Тут варто зауважити головний висновок – воєначальник не управляв військом, а доручив це робити своєму помічнику, а сам, з піднятими до неба руками, від початку й до кінця битви стояв на молитві до Бога. І перемагав не той, хто командував армією в битві, а той, то возносив до Бога молитву. І Бог милостиво зглянувся над народом ізраїльським та пом’якшив свій гнів. Заради молитов праведного народного вождя Мойсея Всевишній Бог спочатку дозволив Амалику напасти із замислом підкорити сусідній народ і пограбувати його, таким чином збільшивши і свої достатки, і територію свого царства. Але в той же час не допустив Амалика до перемоги через нікчемність і злочинність його намірів, а кінцеву перемогу віддав Ізраїлю за вірою й молитвою Мойсея. Тобто, народ ізраїльський переміг свого ворога перш за все тому, що, воюючи з глибокою вірою, поклав усю надію на перемогу на Бога, віддав і себе, і справу захисту Вітчизни на волю Божу. І з Богом переміг!

    Отже, істинно Господь був знаменом Мойсея. Був Він знаменом і Аарона. Обидва не покладалися на силу людську, а взяли Господа своїм знаменом, своїм помічником і тому перемогли більш сильного ворога, ніж самі. Саме із цим знаменом Аарон із невеликим загоном своїх слуг – зауважу, не солдатів, а пастухів, переміг п’ятьох царів, що мали військо, а Мойсей – переміг царя-грабіжника, войовничого Амалика.

    Повчання тут полягає в тому, що як тільки Всевишній віддавав долю бою в руки людські без своєї участі, Амалик йшов уперед, а Ізраїль відступав. А коли було навпаки, тобто, коли Бог за молитвами Своїх вірних докладав до їхньої волі й Свою Божу волю, тоді і Авраам, і Мойсей перемагали, маючи перед собою знаменом Господа Живого.

    Ніскілечки не погрішимо перед істиною, коли будемо стверджувати, що майданівці перемогли набагато сильнішого супротивника, за яким стояла ціла державна репресивна машина, бо з першого ж дня протистояння і на Майдані, і в церквах, і по домах – священики, ченці й більшість людей по всій Україні за них молилися. Тільки тоді, коли зливаються воєдино воля Божа й воля народу, народ перемагає.

    Яке ж повчання з наведених мною Біблійних історій ми можемо взяти на озброєння? Перш за все те, що без Бога ми слабкі й безсилі. Сила ж наша в Богові, в розмові з Богом, наше з Ним спілкування – молитва.

    То за що ж нам молитися, які думки возносити до Бога Всевишнього? Нарікати на Нього? Але ж не Він накликав біду в свою землю, у свій дім! Не Він почав і продовжує це страшне кровопролиття. Не Він вигнав людей із їхніх осель, не Він вбиває, руйнує, знищує, грабує. Не Він! Це зробили люди своїм фарисейством і по відношенню до Бога, до віри, до молитви й до Церкви. Зробили ті, хто проявляв милосердя лише до своїх, а інших вважав за таких, що не варті й доброго слова, хто зневажав землю, на якій жив, і народ серед якого жив. А тепер страждають всі – і на Донбасі, населення якого й накликало біду, і по всій Україні, сини якої гинуть, захищаючи рідну землю.

    То що ж нам просити в Бога? З полону духовного вавилонського рабства ми начебто вирвалися – це показав Майдан, це показує героїчний захист Вітчизни. Можливо, молитися за те, щоб Господь покарав загарбників, що вторглися на нашу землю і вбивають та грабують нас? Але тоді ми уподібнимося до тих, хто плюндрує нашу землю й отримаємо ту ж поразку, яку отримав грабіжник Амалик. Адже воєнна перемога грабіжників і насильників буває не внаслідок їхньої сили, а внаслідок гріховності народу, на який вони напали.

    Нам треба звернутися, знов же таки, до Святого Письма й прочитати молитву Даниїла. «Молю Тебе, Господи Боже великий і дивовижний, що зберігаєш заповіт і милість до тих, хто любить Тебе і дотримується повелінь Твоїх! Згрішили ми, чинили беззаконно, діяли нечестиво, впертими були і відступали від заповітів Твоїх, і від постанов Твоїх, і не слухались рабів Твоїх пророків, які Твоїм іменем говорило до царів наших, і до панів наших, і до отців наших, і до всього народу країни. В Тебе, Господи, правда, а на наших лицях сором, як у цей день для кожного юдея, жителя Єрусалима і всього Ізраїлю, на ближніх і дальніх, в усіх країнах, куди Ти вигнав їх за відступництво їхнє, з яким вони відступилися від Тебе».

    Зауважмо – з перших же слів молитви ми чуємо покаяння. Адже не вавилоняни зруйнували Єрусалим, а зруйнували його самі ж ізраїльтяни тим, що зіпсували свої стосунки з Богом, бо багато грішили й отримали страшні наслідки. А ми, українці, не тільки своїм лукавством і фарисейством відступилися від Бога, а ще й Україну, Богом дану нам Вітчизну, зневажили відреченням від рідної мови, від історії, культури, ми зневажили її нелюбов’ю, а найбільше відмовою захищати. Ми зрадили Україну, як зраджують неньку, яка народила і материнським молоком вигодувала. Ми стільки разів відступались від Бога, стільки разів зраджували Вітчизну, що тепер пожинаємо гіркі плоди. Правда, розплачуючись кров’ю і життям кращих з-поміж нас. Але вони –  жертва, що приноситься народом за своє спасіння.

    Отже, якщо покаяння є тим єдиним ключем, яким відкривається доступ до милості Божої, то в чому нам каятися? І чи всім каятися? Знову ж таки, за приклад нам слугує пророк Даниїл. Хоча в чому каятися Даниїлу, який не відступився від Божих заповітів і був праведним? Але він, відчуваючи єдність із своїм страждаючим народом, не відділяє себе і від його гріхів. Ми не можемо зараз стояти осторонь того, що відбувається, бо відбуваються доленосні події, які або дадуть нашому народу шанс на життя, або відберуть його остаточно.

    Кожному свідомому віруючому треба брати на себе подвиг покаянної молитви за народ, за державу, бо в цій трагедії винні всі – і правителі, і мучителі, і відступники, і священики, і байдужі, яких було більшість. Але чи всі розуміють і усвідомлюють міру й глибину своєї вини? Тому, коли береш на себе управління народом чи молишся за народ, то бери за нього й міру відповідальності, адже в масі своїй народ малосвідомий і не розуміє значення молитви для перемоги, а покаяння – для перемоги над самим собою, над власною гординею, яка призводить до бід і трагедій як особистості, так і цілої нації.

    Раптом усім захотілося жити у своє задоволення та ще й за рахунок інших, хто жадав безроздільної влади для себе і своїх нащадків, а заповіти Божі були лише бутафорією для прикриття своєї нечестивості. І в цьому шаленому горнилі вседозволеності люди спалювали у своїх душах всі ті вічні цінності, що завдяки вірі й дотриманню заповітів Божих напрацював у своїй душі народ. Але за маною привиду звільнення від відповідальності перед Богом і Україною не зчулися, як скотилися в прірву гріха. А за будь-який гріх треба тримати відповідь перед Богом. І не тільки вже на тому світі, а й на цьому.

    Високопреосвященний Афанасій (Шкурупій),
    архієпископ Харківський і Полтавський

    «Добродій», грудень 2014 р.

  • Як з користю лазити по деревах і радісно вечеряти в товаристві грішників: урок Закхея

    Як з користю лазити по деревах і радісно вечеряти в товаристві грішників: урок Закхея

    Формально перший підготовчий тиждень до Великого посту розпочнеться через 7 днів, але ритм церковного життя вже поволі перетворюється на передпостовий. Неділя про Закхея – це нова логіка євангельських читань літургійного дня. Їхній орієнтир змінюється з минулої П’ятдесятниці – на майбутній Великдень. Перша ластівка наближення «духовної весни».

    Говориш про наближення посту – і ризикуєш нарватися на саркастичні коментарі не вельми воцерковлених знайомих. Мовляв, от ти постиш, і що – це тебе якось наближає до Бога? Де там… Невже Йому потрібно, щоби ти себе мучив середньовічною монастирською дієтою, чи твій Бог – садист? Ні, ясна річ… Він же Сам говорив: неважливо, що входить в людину, їжа ж не осквернює – навіщо тоді постити? Ну, як це пояснити… Чи, думаєш, Він такий дріб’язковий, що заглядає до рота і формує думку про тебе на підставі твого меню? Сміх та й годі.

    Сміхом супроводили, напевне, й витівку Закхея – а що серйозного в дорослій, солідній, заможній людині, котра раптом вирішила повправлятися в альпінізмі на дереві в центрі міста? Це б і зараз викликало неабиякий ентузіазм глядачів: лиш уявити пузатого начальника регіональної фіскальної служби поміж листям – і вже посмішка на обличчі. Єрихонський митник таки утнув дурню! Але…

    Для когось і мій піст – не більше. Нісенітниця, безглузда витрата часу й енергії. Для самого ж Закхея балансування на гілках – це нова можливість. Крізь сміх і кпини раптом лунає: «Мені належить бути в тебе в домі». Хіба це того не вартувало?

    Ось воно. Піст – це моя власна смоковниця. Знаряддя для виявлення реакції на наближення Христа. Неоковирні, імпульсивні, які завгодно – але рухи назустріч Йому. В Ньому вся їхня логіка та смисл.

    Дерево не зробило Закхея святішим, достойнішим за інших, готовим до зустрічі з Учителем. Не варто цього сподіватися від посту й мені. Але це – засіб засвідчити Ісусові свою небайдужість. Що я, наскільки вмію, відгукуюся на те, що попереду – Єрусалим, Хрест, Пасха. Що я, попри все, прагну побачити Світло, а не сховатися остаточно в темряві.

    Ісус обнадіює, що Він – поруч із кожним грішником. Набагато ближче, ніж здається. Його позиція: «Мені належить бути в тебе в домі». Давно належить. Але вибір за тобою. Подай сигнал смоковницею, що дозрів, як її плід. І доки благочестиві сходитимуть на праведний гнів, Він сидітиме біля грішника і чекатиме наступного кроку…

    Це – другий важливий момент в історії про Закхея. Для чого були дерево і бенкет у домі? Серед нестримної радості раптом стається… покаяння!

    Великий піст наповнений закликами до покаяння, просякнутий специфічною атмосферою, формами його виявлення – поклонами, сльозами, молитвами, богослужіннями з лейтмотивом: «Помилуй мене, Боже, помилуй мене». Що ж це: жаль за помилки, прохання про амністію в обмін на щиросердне визнання провин, по-особливому щемливі переживання? Де критерій справжнього покаяння?

    Закхей пропонує свій варіант – виправлення. Вольове рішення про зміну життя: «Половину майна роздам убогим, а якщо кого скривдив – поверну вчетверо». Справжня метаноя – переміна думок, напряму мислення і поведінки, як по-грецьки і визначається покаяння. Тільки після цього він отримує благословення на вічність: «Нині прийшло спасіння дому цьому…»

    Христос був у цьому домі, як міг зазирати і в «дім» мого серця у святому причасті, в мить особливого духовного піднесення, молитви, пізнання радості чи горя. Але Його присутність нічого не гарантує сама по собі. Кожен це знає, хто Його втрачав і повертався до гріха. Тому Закхеєва підказка така важлива. В духовному житті важать не красиві слова чи благочестиві емоції, а банальні вчинки – покаяння не приживається без конкретних плодів, без добрих справ.

    Зробити символічне зусилля, щоб «потрапити на очі» Христові – вхопитися за шанс побачитися з Ним, мов за гілку дерева при загрозі болісного падіння вниз. Змінитися на краще під впливом цієї зустрічі, як вдалося митнику в радості святкової трапези зі Спасителем. Прості уроки про піст і покаяння, запропоновані в неділю про Закхея.

    ієрей Дмитро Шаповалов

  • Не змарнувати зараз головне

    Не змарнувати зараз головне

    Вибори вже стали історією. Перефразовуючи Президента: Зеленський, так Зеленський. Час іде далі, “пережили” Петра Порошенка, дасть Бог, “переживемо” і Володимира Зеленського. Головне — не забалакати внутрішню тишу, зберегти образ Божий у собі. І за суєтою світу цього не змарнувати найголовніші дні року — дні, коли Христос іде на Голгофу. Щоб подарувати нам надію. Щоби звідти засяяла перемога над смертю, торжество добра над злом, світло Воскресіння.

    Страсний тиждень — період, коли в Церкві припиняються молитви “за себе”. Бо час приватних “вдосконалень” завершився. Готові чи не готові, зараз ми покликані просто встати у правді перед Богом. Стати свідками того, ЩО Він зробив. ЯК придбано наше спасіння. Свідками трагедії Божої Любові, на яку найближчий учень відповідає: “Не знаю Цього Чоловіка”, а натовп людей волає: “Розіпни Його!”

    Тут уже не до прохань про свої життєві потреби. Тут важливо почути зустрічне прохання Христа. Посеред страшної ночі в Гефсиманії — просто побути поряд із Ним. Попильнувати в молитві. Це все, чого Він хоче від нас…

    ієрей Дмитро Шаповалов, sophia.church

  • Слово на Благовіщення

    Слово на Благовіщення

    Сьогодні згадуємо, як Господь через архангела Гавриїла повідомив людям про здійснення пророцтв і прихід Месії. Вдивляємося в те, як Бог це зробив. Всемогутній не використав силу. Творець не поставив творіння перед фактом. Він дуже трепетно повівся з людською свободою. Запропонував – і отримав зустрічну згоду.

    У цей день Старий Завіт прочитується, мовби підготовка людини не до примусової, а добровільної, і саме тому абсолютної згоди з Господом. З Богом Незрозумілим, Незбагненним, Непередбачуваним, навіть Грізним і Страшним, але Богом Живим. Коли людина виявляється готовою без жодних зустрічних умов і вимог відповісти Богові “так” – стається це чудо. Слово стає плоттю, Бог вміщується в людське тіло, починає звершуватися історія спасіння, Новий Завіт.

    Відповідь людини часто відходить на другий план перед величчю Божої дії. Однак Благовіщення – це не тільки слова ангела, повідомлення волі Господа. Благовіщення – це і блага вість про готовність людини прийняти те, що пропонує Бог. Віддатися в Його руки без якихось гарантій , бо Його можна не боятися, а любити, Йому можна довіряти. “Я раба Господня, нехай буде мені за твоїм словом”, – говорить Богородиця.

    Вона це промовляє, але ніяких ефектних подій не відбувається. Будні Марії після Благовіщення практично не змінюються. В неї лишається той самий дім, те саме коло спілкування, родинні обов’язки, звичайна щоденна праця. Та все це отримує внутрішнє наповнення! Разом із Дівою щомиті – Божий Син, Ісус Христос, Якого вона носить у собі спершу непомітно, в утробі, потім як немічну дитину на руках. Але з часом усе починає змінюватися під дією Того, Хто через Богородицю входить у матеріальний світ.

    Відповісти на Боже Слово своїм життям покликані й ми, християни. Ми теж несемо Христа, коли виходимо з храму після причастя. Несемо у звичні нам обставини. Несемо для того, щоби спастися самим і спасти те, що нам цінне, рідних і дорогих нам людей. Щоби благодать Господня осяяла і преобразила нас і світ навколо нас. Та коли не бачимо швидких наслідків, коли не складається все одразу так, як нам хочеться – можемо засумніватися. Послабити зусилля. Почати нарікати. Навіть втратити віру та впасти у відчай.

    Згадаймо у випробуванні про Благовіщення. Попросімо в Богородиці мудрості. Хай вона підкріпить наші сили і допоможе збагнути, що на все свій час. А наше завдання – просто бути готовими. Не ганятися за власними уявленнями про результат, а бути відкритими до Бога. Продовжувати робити “банальні” речі: молитися, читати Святе Письмо, брати участь у богослужіннях, працювати над собою, робити справи милосердя, вростати в спільноту Христових учнів. І чекати, коли дозріємо і зуміємо без фальші вимовити: “Ось я, Господи. Нехай станеться зі мною, як Ти хочеш. Нехай буде воля Твоя”.

    ієрей Дмитро Шаповалов, sophia.church

  • На ріках вавилонських: чому ми співаємо цей псалом перед Великим постом

    На ріках вавилонських: чому ми співаємо цей псалом перед Великим постом

    На утрені в Неділю про блудного сина з’являється спів, який супроводжує православних християн до початку Великого посту.

    Щоб зрозуміти слова цієї молитви, доведеться “відмотати” час на 27 віків назад – у VI століття до Різдва Христового. Єрусалим разом із Юдейським царством падає під тиском Вавилону і його правителя Навуходоносора. Єдиний Храм Справжнього Бога, збудований іще Соломоном, руйнується. Обраний народ десятками тисяч депортують на чужину. Ці люди втрачають усе: майно, статус, свободу. Тепер вони рівні у своєму рабстві. Це вавилонський полон. Підкорення та розчинення в найпотужнішій державі. В євреїв не лишається нічого, крім спогадів про минуле і віри в їхнього Бога…

    Але стається диво. Всього через 50 років могутній Вавилон несподівано схиляється перед Персією. Новий володар Кир відпускає євреїв із полону. Вони, переживши національну трагедію, повертаються додому. Заново усвідомлюють цінність свого коріння, своєї землі, своїх звичаїв. І перш за все беруться не за економіку чи власні потреби, а за відродження спільної святині – Храму.

    У поверненні з полону й народжується 136-й псалом – пісня перед Богом про неволю. Який співається нині Церквою.

    1 На ріках вавилонських, там ми сиділи і плакали, коли згадували Сіон наш.

    Ріки Вавилону – це Тигр і Євфрат в сучасному Іраку. Між ними розкинулася Месопотамія. Десь там міг бути Едем, рай земний. Найкраще місце в історії людства. Але воно втрачене. Натомість є Вавилон – столиця світу, царство земних насолод. Альтернативний рай. Мегаполіс, який вабив своїм багатством і можливостями цілі народи. Жити там було мрією та привілеєм для багатьох. Але не цих євреїв. Біля значно ширших за Йордан річок – вони плачуть. Сидять, тобто не рухаються для хоч якогось облаштування. Тужать за Сіоном – осердям Єрусалиму, Храмовою горою. Яка згодом стане для християн місцем Таємної вечері Христа з апостолами, сіонською світлицею першої євхаристії, а отже – внутрішнім центром і символом Церкви.

    2 На вербах посеред нього повісили ми арфи наші.

    Арфи були не зовсім такі, як ми їх зараз уявляємо. Ці музичні інструменти, подібні до грецької ліри, у євреїв називалися кіннори та небели. Для загарбників вони не являли матеріальної цінності – дерево і жили тварин, з яких зроблено струни. Ні гучного звуку, ні вишуканої роботи. Саме тому їх і не відібрали в полонених. Відтак до “арф” трепетне ставлення – їх не кладуть на землю, щоб не забруднити, не наступити випадково ногою, не намочити і тим не зіпсувати інструмент. Їх обережно розвішують на деревах. Це – зрима святиня, шматок іншого, недоступного життя.

    3 Там бо питали нас про слова пісень полонителі наші, що знали про наш спів: “Заспівайте нам пісень сіонських”.

    Можливо, тихий звук кіннор і небел окупанти вже десь чули. Можливо, він їх зачарував і вони щиро хотіли його послухати знову. Можливо, конвоїри просто хотіли розважитися, щоб не було нудно на роботі. Можливо, це було глузування та намір висміяти потім культуру і віру юдеїв. Хай там як, але полонені відмовляються.

    4 Як же нам співати пісню Господню на землі чужій?

    Кіннори та небели були насамперед інструментами для левітів – служителів Храму. Під їхній звук співали молитовні гімни та псалми. А богослужбові пісні не личило співати деінде поза Храмом. Глибша думка: пісня Богові неможлива в стані рабства. Розважати загарбника – кощунство. Для християнина тут важливий урок: молитва потребує внутрішньої свободи від гріха. Полонений пристрастями не заспіває по-справжньому, від чистого серця, радісну пісню Господню.

    5 Якщо забуду тебе, Єрусалиме, нехай буде забута правиця моя. 6 Нехай прилипне язик мій до гортані моєї, якщо не пом’яну тебе і коли не поставлю Єрусалим початком радості моєї.

    Ця присяга натякає, що відмова окупантам не минається безслідно. Напевне, когось карають фізично. Але євреї розуміють: шлях визволення з рабства, шлях в омріяне майбутнє неминучий без жертв. Хочеш захистити те, що є для тебе цінним – готуйся до страждань і випробувань. Пам’ять, вірність, цілеспрямованість – у виборюванні свободи неймовірно важливі. Ніякі власні справи, ніяка власна сила, здобутки своєї правиці, не матимуть сенсу без головного. Зникне народ, якщо забудеться Єрусалим. Єрусалим – понад усе. Він центр і початок усього іншого.

    7 Пом’яни, Господи, синів Едомських, що в день єрусалимський кричали: “Руйнуйте його до останку”.

    Із Другої книги Ездри дізнаємося, що в спустошенні Єрусалиму брав участь сусідній народ – ідумеї. Едомське царство знаходилося на території сучасної Йорданії. Його столиця – одне з чудес світу, скельне місто Петра. А самі ідумеї – діти Едома, тобто Ісава, онука Авраама, сина Ісаака і брата Якова, котрий продав своє первородство молодшому братові за їжу. Відтоді нащадки Ісава мають претензії до нащадків Якова. Ідумеї не лише приєднуються до вавилонян на війні, але й найбільше лютують у завойованому Єрусалимі. Саме вони руйнують Храм. Можливо, він би встояв у цій навалі, бо його знищення не диктувалося воєнними потребами вавилонян. Але сини Едома знали, як вдарити синів Якова найболючіше, в самісіньке серце. Найближчі родичі та найзапекліші вороги – це так знайомо і в історії народів, і в особистих стосунках людей.

    8 Дочко Вавилона, окаянна, блаженний той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла нам.

    Могутність і багатство Вавилона засновані на диявольській силі цього світу. Від Вавилонської вежі з першої книги Біблії, Буття, до Вавилонської блудниці з останньої, Апокаліпсису – це сила спротиву Богові. Гординя, розпуста, аморальність, прив’язаність до грошей, розваг, мирського успіху і земних цінностей – ось що таке вавилонський полон. Вавилон – це шлях віддалення від Бога. І блаженний той мандрівник життя, котрий здійснить розворот – покаяння. І піде назад, хоч би як далеко відійшов і яким важким і нездоланним не видавався би шлях. Це дорога блудного сина до Отчого дому – саме тому в цей день і лунає в церкві спів “На ріках вавилонських”. Кожен у вавилонському полоні. І перед кожним розкрита можливість пройти Великий піст, як дорогу повернення з Вавилону у зруйнований Єрусалим своєї душі, щоб почати відбудову.

    9 Блаженний, хто візьме і розіб’є дітей твоїх об камінь.

    Найстрашніші та найважчі слова цього псалма. За ними – геноцид, історична жорстокість старозавітних часів. Але насправді євреї не вбивали малят із Вавилону. Тому ми маємо підстави відкинути жах, спокійно і вдумливо поставитися до цього рядка і розгледіти в ньому пророчий зміст. Нульову терпимість до гріха. Боротьбу навіть із найменшою лихою думкою, доки вона не розвинеться у наміри та вчинки. Це рецепт духовного здоров’я: вбивати спокусу необхідно вже в зародку. І вбивати саме об камінь – “Камінь, Який відкинули будівничі” і Який “став наріжним Каменем”. Це – Христос. Не своєю, а Його силою можна здолати і лихі дії, і навіть нечисті помисли. Блаженний, хто так робить. Він більше не в полоні, а може співати на Сіоні радісні пісні. Як співатиме церква по завершенні посту свій тріумфальний гімн: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, хто в гробах, життя дарував!”.

    ієрей Дмитро Шаповалов

  • Сім’я, родина, майбутнє

    Сім’я, родина, майбутнє

    Сім’я, родина, майбутнє

    або, без вини винуваті

    Починаючи цикл духовних бесід під рефреном «Сім’я, родина, майбутнє», буде закономірним поговорити про дітей, адже вони є продовженням життя, і те, якими вони виростають, визначає не лише їхню особисту долю в житті, а й формує взаємостосунки між людьми в суспільстві загалом. І чим менш вихованими виростають наступні покоління, які змінюють покоління людей, що відходять з цього життя в життя уже потойбічне, звідки вороття, аби хоч щось змінити на краще, вже немає, тим нестерпнішим стають умови життя як самого цього покоління, так і тих, які попереду й позаду – одні доживають, а інші підходять на зміну, тому що зло не поліковане наростає як снігова куля, що чим нижче скочується з вершини гори донизу, тим стає більшим і тим більше на своєму шляху розчавлює людей.
    Власне, цей процес вічний, незмінний і так буде продовжуватися до кінця віку. Завдання людини в тому й полягає, щоб маючи дух, душу й розум – триєдність, що визначає її як істоту, здатну до осмислення всіх процесів, що відбуваються, та робити висновки й впливати на подальші дії й вчинки, які можуть змінювати на краще чи гірше умови самого існування в сукупності всіх його проявів, – робити це постійно, не даючи собі передишки ні на мить. Це важливо тому, що найменший відступ від, скажімо, такої категорії духовної якості людини як моральність, стан якої ґрунтується на совісті, а совість є голосом Божим, одразу ж ставить людину перед фактом появи в її житті тієї чи іншої психологічної, тобто духовної, чи тілесної проблеми. Але люди рідко коли задумуються над тим, що найменший їхній негативний вчинок, навіть звичайна думка, в якій людина бажає комусь зла чи малює картину помсти, хоча й не здійснить її, але вже витворить в духовному світі, який є більшою реальністю ніж той, в якому ми живемо безпосередньо, завдає шкоди перш за все їй самій.
    В цьому контексті вже давно назріла потреба у відвертій розмові про духовні причини страждання людей, а особливо дітей, тому що їхні страждання в цьому житті закладаються, власне, не ними самими, а перш за все їхніми батьками – як батьком та матір’ю конкретної дитини, так і батьками взагалі, бо вони творять єдину суспільну сукупність взаємовпливів, від яких і залежить становлення особистості. Адже людина, яка не стає особистістю з молодих років, втрачається для самого життя і для суспільства загалом. Саме такі люди й стають проблемою для самих себе, для своїх родин і для суспільства в цілому. Таким чином ми й творимо те середовище, в якому нам доводиться в більшій чи меншій мірі мучитися й страждати.
    Господь же сказав: «Я прийшов зробити вас вільними». Вільними від чого? Від гріхів, які породжують пристрасті. Чим менше пристрастей, тим менше гріхів, а чим менше гріхів, тим врівноваженіша поведінка людини, тому що в її душі більше того миру, про який сказав Христос: «Мир даю вам, не так, як світ дає, Я даю вам». Бо люди можуть на якийсь, і то на нетривкий, час принести спокій, але він так само швидко й руйнується тими, хто живе в пристрастях. А Христос, як основа буття людини, дає божественний мир, який зруйнувати дуже важко. Згадаймо знов же таки слова Ісуса: «Збудую Церкву Мою і ворота пекла не здолають її». А коли, за вченням святих отців, Церква є Тілом Христовим, а ми є членами Його Тіла, то й знов же, за їхнім вченням, кожна сім’я, яка складається з членів Тіла Христового – Церкви, формує собою малу церкву. І якщо в цій малій церкві панує мир Христа Ісуса, який Він дає нам за нашою вірою, то тоді «ворота пекла», тобто гріховні пристрасті, не зруйнують як одного члена цієї малої церкви, так і її всієї.
    Саме з цього треба й виходити, починаючи цикл матеріалів у рубриці «Духовні бесіди» під загальною темою «Православна сім’я, родина, майбутнє», в якій ми спробуємо розкрити основоположну проблему, що з кожним роком закручується у міцний вузол деградації окремої людини і суспільства. Але розглядати ми її будемо з богословської точки зору, тому що Бог – Віра – Церква і, відповідно, трактування цієї проблеми саме Церквою, пошуки лікування цієї проблеми саме, якщо так можна висловитися, методами релігії, є основоположними, тому що православне вчення заглиблюється в самий корінь, звідки й проростають усі негаразди в житті будь-якої людини – віруючої чи не віруючої, а цей корінь – гріховні пристрасті.
    Що часто радять лікарі, коли, скажімо, в жінки депресія? Більше часу проводити на свіжому повітрі, поїхати десь відпочити, і не просто відпочити, а в товаристві незнайомого чоловіка, звичайно ж у тілесному гріху, радять вино, веселощі і таке інше. Щось подібне радиться й чоловікам – веселощі, розважання, безтурботність, наче ніякої проблеми й немає, наче людина до цього й не жила на світі, поза Богом, Церквою, в тих чи інших моральних координатах, які не завжди співпадають з мораллю євангельською, як основою буття людини. Тобто, замість покаяння в гріхах, які вже й так призвели до духовної шкоди, що вилилась у психологічну депресію, людині пропонують ще дужче посилити причини її недуги.
    То де людині слід шукати допомоги в такому стані? Там, де знаходять і лікують першопричину недуги – в Церкві Христовій. А Церква православна має великий арсенал засобів духовної допомоги, адже тільки перебуваючи в лоні Церкви, людина перебуває в Самому Ісусі Христі, поступово входить у покаянний стан, коли будь-яка пристрасть, навіть найменший гріх, духовно здоровою людиною одразу ж помічається і викорінюється з допомогою покаяння, наслідком якого є щира сповідь і причастя святих дарів – Тіла й Крові Христових. Тобто, очищення душі від демонічних навіювань покаянням, сповіддю і прийняттям в себе Самого Господа єднає людину з другою іпостассю Трійці – Сином, отже і з Самим Небесним Отцем.
    Господь наш Ісус Христос сказав, що Він прийшов до хворих, а не до здорових. Тому Церква є перш за все духовною лікарнею, в якій люди отримують зцілення від духовних і часто й душевних захворювань, якщо їх першопричиною є, знов же таки, причина гріховна. Часто, але це вже залежить від самої людини, тобто глибини її віри й покаяння, Господь посилає і тілесне зцілення. Але тут варто наголосити, що лише глибоке покаяння, тобто духовне, я б сказав, потрясіння всього єства людини, дає можливість Господу вплинути й на нашу тілесну структуру, змінивши в ній те, що почало перетворюватися із здорового на хворе, із живого на змертвіле й привести до оздоровлення тілесного. Без цього всі наші потуги марні. Без цього й виникають гріховні в своїй основі запитання: «За що Бог послав мені такі випробування?», «За що моя дитина так страждає?», «Чим я завинив, що мої діти часто хворіють?», або й більше того: «Де ж той Бог, що в мене народилося калічне дитя?» Часто буває, що людина ледь не в істериці запитує: «Де ж той Бог?!»
    Ось тут і хочеться спонукати дорослих серйозно задуматися над своєю відповідальністю за народження і виховання дитини, застерегти від помилок, за які згодом діти розплачуються своїм здоров’ям і навіть своїм життям. Це дуже болюче питання, адже навряд чи знайдеться така сім’я, яку так чи інакше воно не зачіпає. І все ж, наше суспільство перебуває вже майже на межі цілковитого духовного занепаду, нація фактично вимирає як духовно, бо із втратою народних традицій у поведінці, у вихованні, у побуті, який є також суттєвим чинником виховання, і найголовніше – у вірі православній, так і тілесно, бо живучи не за законами Божими, а як кому заманеться, люди руйнують і своє тіло.
    Тому, коли ми всі, хто ще здатний адекватно оцінювати ситуацію і шукати шляхів її термінового вирішення, не почнемо кожен перш за все із себе особисто, у своїй сім’ї, родині, в робочому колективі чи громадському місці, чи де-ін-де, де перебуваємо, але обов’язково з самого себе, бо повчати когось легше всього, – то настане час, як сказано в Одкровенні, коли буде легше тим, хто не народився.
    Ми шукаємо відповіді, чому страждаємо самі й страждають наші діти тілесно, але рідко задумуємося над духовними витоками цих страждань. І все тому, що боїмося гіркої правди, яка стоїть за причинами страждань не тільки в їх особистісній площині, тобто внутрішніми, а й за впливами зовнішніми, породженими подібними ж причинами, що спричиняють шкоду в оточуючих. Ми настільки взаємопов’язані в цьому житті, що думаючи, що наші пристрасті стосуються лише нас самих і аж ніяк не стосуються інших, ми дуже помиляємося, але через власну гординю не хочемо цього визнати.
    Мати, яка постійно за найменшу провину дуже била свою дитину, не хоче визнати того, що причиною тяжкого психічного розладу – страх за все, що зробила, навіть за те, що з’їла шматок хліба, – вже в дорослому віці є саме її материнська жорстокість. Жінка, яка виношує другу дитину в постійному страху за своє життя, бо перші пологи ледве не закінчилися для неї смертю, згодом буде шукати будь-яку причину епілепсії в народженої другої дитини, і аж ніяк не те, що її постійний страх за життя негативно відбився на нервовій системі, а отже й психіці виношуваної нею дитини. Вже в лоні матері дитина відчувала свою провину і вже там, у лоні, вона переносила постійний страх в очікуванні власної смерті, адже на початку жінка обдумувала шляхи позбавлення небажаної вагітності, можливо й застосовувала якісь абортивні засоби, а коли вже було пізно, то можливо й уявляла свою смерть під час пологів.
    Тут, на землі, коли ми є віруючими і перебуваємо в істинній, православній вірі, ми покликані зберігати, або хоча б намагатися зберігати чистоту власної совісті, а для цього нам треба звіряти своє життя зі Святим Письмом і вченням святих отців Церкви.
    Подальшу свою бесіду я хотів би провести під загальною назвою «Без вини винуваті», тобто про дітей, без яких, власне, припиняється існування роду, припиняється саме життя. Але в яких, перш за все, духовних причинах нам слід шукати пояснення їхніх страждань? Я думаю, що таких головних причин, які розкривають суть будь-якої проблеми в цьому розумінні є три. Це – первородний гріх наших прабатьків Адама і Єви; дія Промислу Божого, спрямована на ту чи іншу людину з певною метою, а також гріхи роду й конкретних батьків. В той же час, слід навести й слова Амвросія Оптинського: «Хреста для людини (тобто, очищувальних душу й тіло страждань) Бог не творить. І яким тяжким для декого не є хрест, якого він несе по життю, все ж дерево, із якого він зроблений, завжди виростає на грунті його ж серця».
    Тому пояснення духовних витоків наших страждань треба шукати в православному вченні про співвідношення природи й Божої благодаті в людині. Святі отці вчать, що природа і благодать в людині не є антагоністами, а, навпаки, взаємодіють один з одним. Звичайно, благодать не входить в людську природу як обов’язковий чинник, вони просто передбачають наявність один одного, адже людина отримала і свою природу в час творення: «І створив Господь Бог людину із пороху земного», і благодать: «І дихання життя вдихнув у ніздрі її і стала людина душею живою» – читаємо ми в книзі Буття (Бут., 2:7).
    Тобто, душа отримала життя і благодать одночасно, адже благодать – це дихання Боже, животворча присутність Святого Духа. Позаяк людина стала живою завдяки тому, що Бог вдихнув у неї дихання життя, то, відповідно, благодать Духа Святого і є справжнім початком нашого існування. «Усе, що потрібне для життя і побожності подарувала нам Його Божа сила, – пише апостол Петро, – щоб ви стали учасниками божественної природи» (2 Пет., 1:3-4).
    Але перша людина захотіла поставити в центрі світобудови себе, а не Бога, стати й собі «як Боги» (Бут., 3:5). Внаслідок гріхопадіння Адама єдність людської особистості порушилася, тому що він, а отже й людство в цілому як його нащадок, відмовився бути людиною за образом і подобою Божою. Згадаймо, як у Книзі Буття змальовуються доленосні зміни, що виникли в душі Єви – бажання спожити заборонені плоди з дерева пізнання добра й зла призвело до того, що вона з’їла такий плід і побачила, що той плід «добрий для споживання», а це похіть тіла, «приємний для ока», а це похіть очей, «бажаний, тому що дає знання», тобто – гординя. І коли догоджання тілу, самовпевненість і гординя переважили в ній духовне начало, тоді їй захотілося більше і вона «Взявши ті плоди, їла і також дала чоловікові своєму і він їв» (Бут., 3:6).
    Зрозумівши, що зробили непоправне, як діяли наші прабатьки? Вони сховалися від Всюдисущого і Всезнаючого Бога, збилися з вірного шляху, заблукавши між деревами пізнання, і, як переказує нам апостол Лука, в дальній стороні розтратили свій статок, живучи розпутно» (Лк., 15:13).
    Люди добровільно позбавилися своєї богоподібної природи, залишили Божу реальність світла, замінивши її похмурою й безрадісною абсурдністю фіктивних цінностей. А початком всього був Адам, який «продав душу і віддав себе у володіння дияволу» і тоді в душу праотця «вселився лукавий». Тому, доки в душі будуть діяти гріховні пристрасті, доти вона буде нести в собі «душу пороку». В той же час, якщо людина проявить волю і з допомогою Божої благодаті їх переможе, тоді «душа пороку» змінюється на «душу світла». Отже, коли Адам втратив божественну благодать, то змій увійшов у нього і зайняв місце Бога. З тих пір в пристрасної, гріховної і нерозкаяної людини утворюється особлива «душа», яку витворює гріх і яка приліплюється до тіла й повертає людину наче б як із буття в небуття.
    Відділившись від Бога, природа людини стала певним чином неприродною, більше того – протиприродною і тому дух, вища частина душі, перестав жити в Богові і наснажуватися від Нього силою для управління душею й тілом, а душа, відмовившись виконувати його повеління, підкорилася непомірним бажанням тіла. Внаслідок цього втратилася гармонія між елементами тіла, душі й духу, і цілісність людської природи розпалась.
    З православної точки зору всі ми, діти Адама і Єви, є без вини винуватими. І хоч ніхто з нас особисто в раю не згрішив, однак всі ми прилучилися до первородного гріха, через наших прабатьків Адама і Єви відпали від божественної благодаті й отримали захворювання душі. Тому православне богослов’я вбачає в первородному гріху спадковий гріх, тобто, за словами преподобного Максима Сповідника, пристрасність, тілесність і смертність.

    +Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.
    ПЦУ (УАПЦ)

  • Дух Божий у серці

    Дух Божий у серці

    Коли я спостерігаю за тим, як люди моляться, то розділяю молільників на дві категорії: одні повторюють завчені молитви і погляд у їхніх очах у цей час застиглий, від усього відсторонений, що свідчить про те, що Дух відсутній, тобто вони моляться лиш розумом. А в інших під час молитви погляд наче й відсторонений, але в очах світиться глибина, тобто вони моляться в Дусі, а не тільки в розумі. Це дуже помітно. Молитва – це не лише буква, тобто правильні слова. Молитва – це ще й Дух, енергія, в яку ти входиш і яка вливається в тебе, і яка народжує молитву, дає їй силу.
    Слова, які повторюються розумом, не завжди бувають молитвою, а ось навіть завчені слова молитви, які виходять із серця, наповнившись Духом, є молитвою, яку чує Бог, тому що вона вимовляється в Дусі, бо ним наповнена. Це як спалах вогню – віддав тепло, а, може, й обпік, і вгас, залишивши слід. Енергія первинна і доки вона не наповнить слово, то воно мертве. Енергія – це вогонь, який треба викрешувати у своєму серці, щоб воно спалахувало вірою. А віра – це рух до Бога.
    Спостерігаючи, я усвідомив одну визначальну річ, – можна молитися правильно і благочестиво, але не бути з Богом. Життя з Богом не визначається кількістю молитов і правильним їх вимовленням. Той, хто правильно вимовляє слова молитви, але перебуває наче б відсторонений від неї, не обов’язково розмовляє з Богом. Але той, хто живе молитвою, хто перебуває в молитві, у кожному її звуці, поруху свого серця – єднається з Богом у Дусі.
    І молитва, і життя з Богом – процес взаємопов’язаний, органічний, але тільки не механічний. Тому й молитися, і жити з Богом у всій повноті взаємин треба в обопільності. Тут немає одностороннього руху. В іншому випадку нічого не вийде.
    Хочете жити з Богом у серці, відчути Його благословення? Тоді намагайтеся вловити хоча б порух Божого Духа. Його голос схожий на легке віяння вітру, він схожий на весняне літепло, яке м’яко, ледь чутно торкається твоїх щік, твоїх вуст, а серце відчуває легку радість, від якої ти начеб втрачаєш почуття реальності. Після цього щось спалахне всередині тебе, розіллється, охопить, наче обійме, а потім вихлюпнеться зовні, як річка в час повені. Це й буде голос Духа, яким Господь до тебе промовляє, а ти повинен його сприйняти, зрозуміти й усвідомити, щоб зробити правильний висновок.
    Але цей висновок повинен народжувати добропорядні дії, тобто вчинки, які виливатимуться один за одним, створюючи річище твого життя, в плині якого ти не повинен виходити з берегів, щоб не уповільнилася твоя течія і річище не замулилося. У Євангелії сказано, що від надміру почуттів у серці говорять вуста. Хай цих почуттів, які пробуджує голос Божий, буде надмір. Живіть у плині почуттів, а не стійте на мілині. Бо щоб зрушити з мілини, треба себе примушувати робити якісь дії, але коли ти глухий і не чуєш, сліпий і не бачиш, звідки знатимеш, чи в правильному напрямку ти зрушив з місця і чи туди прямуєш? Примушування себе до руху – ще не є рух у вірному напрямку. Так само, як вимушені молитва і добропорядність – ще не є життям в Богові.
    Надлишок – це те, що виливається з чаші, коли вона вже переповнена. А багато почуттів під час моління – це вогонь, який палахкотить у серці, коли слово й Дух Божий зливаються в одне ціле. Треба жити з надлишком вогню в серці, бо своїм палахкотінням він буде приваблювати Духа Божого, який наповнюватиме серце почуттями. А від надміру почуттів у серці вуста промовляють добропорядні слова.
    Молитися в істині на перший погляд важко, і одночасно легко. Важко для того, хто ще не впустив у своє серце Духа Божого, і легко для того, хто відчув божественну благодать у ньому і зріднився з Ним.