На утрені в Неділю про блудного сина з’являється спів, який супроводжує православних християн до початку Великого посту.

Щоб зрозуміти слова цієї молитви, доведеться “відмотати” час на 27 віків назад – у VI століття до Різдва Христового. Єрусалим разом із Юдейським царством падає під тиском Вавилону і його правителя Навуходоносора. Єдиний Храм Справжнього Бога, збудований іще Соломоном, руйнується. Обраний народ десятками тисяч депортують на чужину. Ці люди втрачають усе: майно, статус, свободу. Тепер вони рівні у своєму рабстві. Це вавилонський полон. Підкорення та розчинення в найпотужнішій державі. В євреїв не лишається нічого, крім спогадів про минуле і віри в їхнього Бога…

Але стається диво. Всього через 50 років могутній Вавилон несподівано схиляється перед Персією. Новий володар Кир відпускає євреїв із полону. Вони, переживши національну трагедію, повертаються додому. Заново усвідомлюють цінність свого коріння, своєї землі, своїх звичаїв. І перш за все беруться не за економіку чи власні потреби, а за відродження спільної святині – Храму.

У поверненні з полону й народжується 136-й псалом – пісня перед Богом про неволю. Який співається нині Церквою.

1 На ріках вавилонських, там ми сиділи і плакали, коли згадували Сіон наш.

Ріки Вавилону – це Тигр і Євфрат в сучасному Іраку. Між ними розкинулася Месопотамія. Десь там міг бути Едем, рай земний. Найкраще місце в історії людства. Але воно втрачене. Натомість є Вавилон – столиця світу, царство земних насолод. Альтернативний рай. Мегаполіс, який вабив своїм багатством і можливостями цілі народи. Жити там було мрією та привілеєм для багатьох. Але не цих євреїв. Біля значно ширших за Йордан річок – вони плачуть. Сидять, тобто не рухаються для хоч якогось облаштування. Тужать за Сіоном – осердям Єрусалиму, Храмовою горою. Яка згодом стане для християн місцем Таємної вечері Христа з апостолами, сіонською світлицею першої євхаристії, а отже – внутрішнім центром і символом Церкви.

2 На вербах посеред нього повісили ми арфи наші.

Арфи були не зовсім такі, як ми їх зараз уявляємо. Ці музичні інструменти, подібні до грецької ліри, у євреїв називалися кіннори та небели. Для загарбників вони не являли матеріальної цінності – дерево і жили тварин, з яких зроблено струни. Ні гучного звуку, ні вишуканої роботи. Саме тому їх і не відібрали в полонених. Відтак до “арф” трепетне ставлення – їх не кладуть на землю, щоб не забруднити, не наступити випадково ногою, не намочити і тим не зіпсувати інструмент. Їх обережно розвішують на деревах. Це – зрима святиня, шматок іншого, недоступного життя.

3 Там бо питали нас про слова пісень полонителі наші, що знали про наш спів: “Заспівайте нам пісень сіонських”.

Можливо, тихий звук кіннор і небел окупанти вже десь чули. Можливо, він їх зачарував і вони щиро хотіли його послухати знову. Можливо, конвоїри просто хотіли розважитися, щоб не було нудно на роботі. Можливо, це було глузування та намір висміяти потім культуру і віру юдеїв. Хай там як, але полонені відмовляються.

4 Як же нам співати пісню Господню на землі чужій?

Кіннори та небели були насамперед інструментами для левітів – служителів Храму. Під їхній звук співали молитовні гімни та псалми. А богослужбові пісні не личило співати деінде поза Храмом. Глибша думка: пісня Богові неможлива в стані рабства. Розважати загарбника – кощунство. Для християнина тут важливий урок: молитва потребує внутрішньої свободи від гріха. Полонений пристрастями не заспіває по-справжньому, від чистого серця, радісну пісню Господню.

5 Якщо забуду тебе, Єрусалиме, нехай буде забута правиця моя. 6 Нехай прилипне язик мій до гортані моєї, якщо не пом’яну тебе і коли не поставлю Єрусалим початком радості моєї.

Ця присяга натякає, що відмова окупантам не минається безслідно. Напевне, когось карають фізично. Але євреї розуміють: шлях визволення з рабства, шлях в омріяне майбутнє неминучий без жертв. Хочеш захистити те, що є для тебе цінним – готуйся до страждань і випробувань. Пам’ять, вірність, цілеспрямованість – у виборюванні свободи неймовірно важливі. Ніякі власні справи, ніяка власна сила, здобутки своєї правиці, не матимуть сенсу без головного. Зникне народ, якщо забудеться Єрусалим. Єрусалим – понад усе. Він центр і початок усього іншого.

7 Пом’яни, Господи, синів Едомських, що в день єрусалимський кричали: “Руйнуйте його до останку”.

Із Другої книги Ездри дізнаємося, що в спустошенні Єрусалиму брав участь сусідній народ – ідумеї. Едомське царство знаходилося на території сучасної Йорданії. Його столиця – одне з чудес світу, скельне місто Петра. А самі ідумеї – діти Едома, тобто Ісава, онука Авраама, сина Ісаака і брата Якова, котрий продав своє первородство молодшому братові за їжу. Відтоді нащадки Ісава мають претензії до нащадків Якова. Ідумеї не лише приєднуються до вавилонян на війні, але й найбільше лютують у завойованому Єрусалимі. Саме вони руйнують Храм. Можливо, він би встояв у цій навалі, бо його знищення не диктувалося воєнними потребами вавилонян. Але сини Едома знали, як вдарити синів Якова найболючіше, в самісіньке серце. Найближчі родичі та найзапекліші вороги – це так знайомо і в історії народів, і в особистих стосунках людей.

8 Дочко Вавилона, окаянна, блаженний той, хто відплатить тобі за все, що ти заподіяла нам.

Могутність і багатство Вавилона засновані на диявольській силі цього світу. Від Вавилонської вежі з першої книги Біблії, Буття, до Вавилонської блудниці з останньої, Апокаліпсису – це сила спротиву Богові. Гординя, розпуста, аморальність, прив’язаність до грошей, розваг, мирського успіху і земних цінностей – ось що таке вавилонський полон. Вавилон – це шлях віддалення від Бога. І блаженний той мандрівник життя, котрий здійснить розворот – покаяння. І піде назад, хоч би як далеко відійшов і яким важким і нездоланним не видавався би шлях. Це дорога блудного сина до Отчого дому – саме тому в цей день і лунає в церкві спів “На ріках вавилонських”. Кожен у вавилонському полоні. І перед кожним розкрита можливість пройти Великий піст, як дорогу повернення з Вавилону у зруйнований Єрусалим своєї душі, щоб почати відбудову.

9 Блаженний, хто візьме і розіб’є дітей твоїх об камінь.

Найстрашніші та найважчі слова цього псалма. За ними – геноцид, історична жорстокість старозавітних часів. Але насправді євреї не вбивали малят із Вавилону. Тому ми маємо підстави відкинути жах, спокійно і вдумливо поставитися до цього рядка і розгледіти в ньому пророчий зміст. Нульову терпимість до гріха. Боротьбу навіть із найменшою лихою думкою, доки вона не розвинеться у наміри та вчинки. Це рецепт духовного здоров’я: вбивати спокусу необхідно вже в зародку. І вбивати саме об камінь – “Камінь, Який відкинули будівничі” і Який “став наріжним Каменем”. Це – Христос. Не своєю, а Його силою можна здолати і лихі дії, і навіть нечисті помисли. Блаженний, хто так робить. Він більше не в полоні, а може співати на Сіоні радісні пісні. Як співатиме церква по завершенні посту свій тріумфальний гімн: “Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і тим, хто в гробах, життя дарував!”.

ієрей Дмитро Шаповалов

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here