Автор: о. Дмитро Шаповалов

  • Навіщо єпархіальному сайту розділ “Православний світ”?

    Навіщо єпархіальному сайту розділ “Православний світ”?

    Доброго здоров’я! Мене звати Дмитро Шаповалов. Я священик УАПЦ із Харкова. І від лютого 2018 року я редактор розділу “Православний світ” на цьому сайті.

    Свій блог я хочу почати з відповіді на питання, навіщо взагалі потрібен такий розділ на єпархіальній веб-сторінці. Як і належить формату блога, все висловлене – це imho. Тобто суто приватна думка однієї людини. І офіційне керівництво легко може мати інакшу точку зору.

    Моя ж така: українській церковній спільноті потрібен “контекст”. Ширше за “канонічну територію” РПЦ розуміння православ’я. Більше знання про світ навколо. Про традиції, відмінні від наших. Про владик, церковність яких не пов’язана із яхтами та митними пільгами. Про те, частиною якої спільноти може колись стати наша об’єднана помісна церква. Хто наші брати і сестри. Не “старші” чи “молодші”, а просто. Справжні.

    Ми часто не усвідомлюємо, наскільки залежні від інерції російської версії православ’я. Інколи навіть наш протест проти неї – по суті та сама РПЦ, тільки у вишиванці та українською мовою. Ми не бачили альтернативи. Нам бракує відомостей про православ’я грецьке, румунське, сербське, грузинське, американське. Не так багато ми знаємо насправді про Всеправославний собор, рукоположення дияконіс в Африці чи діяльність митрополитів Георгія Ходра в Лівані, Афанасія Ніколау на Кіпрі або Іоана Зізіуласа в Греції. А це – наша сучасність. Цікава і змістовна. Значно більш варта уваги, ніж чергові внутрішні чвари чи скандали в паралельних юрисдикціях.

    Мета противників становлення української церкви – ізолювати “розкольників”. Унеможливити будь-яке спілкування. Позбавити дихання одним повітрям із рештою православного світу. Створити середовище варіння у власному соку. В яке вправним технологам нескладно буде підмішати вторинність, комплекси, маргінальність, спокуси сектантства тощо.

    Саме тому “Православний світ” на сайті Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ – це не просто “фішка”, щоби чимось різнитися від інших. Це маленька, по мірі наших скромних сил, спроба вилізти з інформаційного вакууму. Пробити стіну ізоляції в самих собі та визирнути назовні. Побачити, що православ’я – це не тільки наші власні храми та сусіди з РПЦ. І це православ’я значно багатше, різноманітніше, складніше, ніж ми раніше вважали.

    Я хочу вірити, що хоча б у межах нашої невеличкої єпархіальної спільноти це є посильним завданням. І може, когось це спонукатиме до наступних кроків. Вивчення іноземних мов. Поїздок у Єрусалим, Константинополь, Александрію чи Салоніки. Появу живих зв’язків із людьми і формування свіжих, сучасних поглядів. Без котрих нам у ХХІ столітті лишатиметься не так багато перспектив розвитку.

  • Великий Ірод і маленький Бог

    Великий Ірод і маленький Бог

    Різдво Христове. Фото pics.livejournal.com
    Різдво Христове. Фото pics.livejournal.com

    У «казковому» світі Різдва, з його вертепами і колядками, натрапляємо на похмуру історичну постать. Цар Ірод – особа, відома людству не лише з біблійних джерел. Про нього писали юдейські та римські хроніки. Він запам’ятався сучасникам дуже жорстокою вдачею. Правитель обійняв престол незаконно, розумів це, і страх розплати за перебування не на своєму місці перетворився на манію. Він страчував навіть рідних дітей, у яких запідозрив конкурентів на свою посаду. Такий цар легко міг віддати наказ убивати немовлят в околицях Віфлеєму. Цей апофеоз абсурдної люті – явище з реальності, а не перебільшення автора новозавітної розповіді.

    Євангеліст Матфей узагалі уникає оцінок і суджень. Його стиль – намагання лаконічно констатувати факти. Це підвищує вагу кожного слова. Зайвих подробиць – мінімум. Саме тому оповідь заслуговує уважного і вдумливого прочитання. Не з першої спроби може відкритися така «дрібничка», що волхви ніде не виявили зневаги до Ірода, а лише виконали почуте уві сні застереження повертатися у рідний край іншою дорогою – не заходячи в Єрусалим. Натомість цар сам відчув себе осміяним. Так само як сам вигадав, ніби немовля загрожує його пануванню – тоді як Ісус ніколи не претендував на політичну владу. Спотворена злобою уява Ірода вгледіла те, чого не було в дійсності. Жорстокість царя базувалася на ілюзіях.

    Ірод не народився моральним монстром. Його хрестоматійний образ нелюда сформувався внаслідок ланцюгу життєвих подій. Як і кожна людина, він колись мав набір можливостей для розвитку в будь-який бік. Але низка виборів на користь зла перетворила його в підсумку на уособлення лиха. Ірод і його страшна смерть – це логічний кінець дороги ілюзій, підозр і цинізму.

    Загибель душі, як і її спасіння – найчастіше процес тривалий, а не миттєвий. Людям дається шанс навчитися розпізнавати тривожні симптоми, що супроводжують хибний шлях. Ми бачимо в інших те, на що здатні самі. Ірод був відкритий до зла – відповідно, таке ж зло шукав у ближніх і очікував відносно себе. Коли ми починаємо підозрювати людей у чомусь лихому, коли нам ввижається, що своїми вчинками нас хтось зневажає, глузує – це діє та сама сила, котра вкладала колись таку ж спокусливу думку і в серце Ірода. Аби не піти його шляхом – варто одразу ж відкидати цю гіркоту, що отруює наше життя, руйнує стосунки з людьми і заводить нас в ілюзорний світ, де над нами панують наші страхи, фобії та комплекси. Фінал цього шляху – суцільна темрява.

    Однак саме в темряві, за словом пророка, з’явилося світло. Бог не обрав для Свого Сина інший час, менш жорстокого царя та більш сприятливі обставини. Розуміючи тверезо всі небезпеки, Месія приходить беззахисним немовлятком. Це велике одкровення Різдва! Господь довіряє людині настільки, що віддається в її руки. Він не розчаровується в людині. Він, попри все, бачить у ній можливості зберегтися на боці добра, прийняти Любов і виявити піклування. Він бачить у нас значно більше правди, значно більше людяності, ніж ми самі звикли бачити один в одному. І саме тому в темряві гріха засяяла віфлеємська зірка надії. Надії на те, що людина буде спасенна від того мороку злоби, в який скотилася в особі Ірода.

    Різдво Христове – не лише історична подія та церковне свято. Це постійна реальність духовного життя, коли будь-яке добро народжується в людському серці. Беззахисні його зародки можна повбивати іродовою недовірою, наче немовлят. У лихих і найчастіше безпідставних підозрах, швидкому осуді, нездатності пробачати, постійній атмосфері загрози, нестримному бажанні відшукати чужі помилки та виплеснути негатив на інших – міцно стати на бік темряви у власній життєвій драмі. А можна обрати непевний і слабкий бік вірності любові та покликанню, отримати замість найвеличнішого палацу – печеру і стайню, тікати від загроз у чужий пустельний край – але залишатися разом із Богом. А отже, бути насправді щасливим.

    Різдвяна історія показує, що в людському житті зло завжди перебуває поряд із добром і полює на нього. Що коли ми стаємо на шлях правди – нас чекатимуть випробування. Що коли ми робимо добро – завжди знайдеться хтось, хто це неправильно інтерпретує, побачить загрозу собі, розгледить у нас ворога. Але ця історія також навчає, що яким би могутнім не видавалося зло, добро в підсумку переможе. Бо в ньому – Христос, навіть такий маленький у наших душах, яким було віфлеємське немовлятко.

    ієрей Дмитро Шаповалов

  • 6 фактів про книгу пророка Авдія

    6 фактів про книгу пророка Авдія

    Місто Петра в сучасній Йорданії. Фото: nautisme.meteoconsult.fr
    Місто Петра в сучасній Йорданії. Фото: nautisme.meteoconsult.fr
    • Книга пророка Авдія є найменшою у Старому Завіті. Вона налічує одну главу, котра складається з 21 вірша.
    • Точної дати появи книги немає. Історики датують її 800-500 роками до Різдва Христового.
    • У книзі йдеться про неминучість покарання спорідненого Ізраїлю народу Ідумеї (Едому), котрий при навалі чужинців став на бік ворога. Едом – інше ім’я Ісава, сина Ісаака та онука Авараама. Це брат Якова, котрий продав своє первородство. Люди Едома не пішли слідом за Яковом і його дітьми до Єгипту, а коли звідти виходив народ Божий – нащадки Ісава відмовилися пропустити його через свою землю.
    • Історично провіщення Авдія справдилося – Едом занепав, а його народ був асимільований євреями. Останнім відомим ідумеєм був Ірод Великий, котрий віддав наказ убити вифлеємських немовлят, шукаючи смерті маленького Ісуса.
    • Столицею Ідумейського царства була Петра. Неприступне місто високо в горах спорожніло, згідно пророцтва Авдія. Зараз легендарне місце – популярний туристичний об’єкт у Йорданії.
    • У коротенькій книзі пророка Авдія зустрічаються такі прекрасні рядки, як: «Гордість твого серця підняла тебе… Хоча б ти піднявся вгору, як орел, чи поставив своє гніздо поміж зірками, Я звідти тебе поверну, – говорить Господь» (Авд. 1, 3-4), «Хіба ви не накрали для себе досить? Якби ж до тебе прийшли збирачі винограду, чи не залишили би залишків?» (Авд. 1, 5), «Тому що близько Господній день на всі народи. Як ти вчинив, так і тобі буде! Твоя відплата повернеться на твою голову» (Авд. 1, 15).

    ієрей Дмитро Шаповалов

  • Земля святих учителів

    Земля святих учителів

    Цей край давно загубив свою державність і корінне населення, проте досі дивує природою та пам’ятками ранньохристиянської доби.

     

    Каппадокія. Країна прекрасних коней. Так перекладається з давньоіранської назва цієї місцевості.

    Kapadokya_02

    Зараз це центральна Туреччина. Раніше – осердя Малої Азії. Або Анатолії. Край печерних монастирів і храмів. Єпархія святого Василія Великого. Батьківщина провідних богословів православної церкви – авторів догмату про Тройцю та ідеологів Другого Вселенського собору.

    Kapadokya_03

    Але сьогоднішня візитівка Каппадокії – повітряні кулі. Вони навіть поза теплим сезоном злітають у небо десятками. Balloon tour пропонують іноземцям на кожному кроці. Недарма – це левова частка доходів тутешнього туристичного бізнесу. Задоволення не з дешевих – близько 170 євро з людини. Стільки ж тут може коштувати номер у готелі. Майже на два тижні. На двох.

    Kapadokya_04

    Проживання, харчування, екскурсії, сувеніри – на будь-який смак і гаманець. Усе легко замовити через інтернет. Переліт із України до Кайсері з пересадкою в Стамбулі пропонують турецькі лоукости Pegasus і Atlasjet. Далі за 7 євро shuttle bus від аеропорту прямісінько до готелю в Ґьорєме або іншому заточеному під туристів містечку. І приголомшливі враження – на все життя.

    Kapadokya_05

    Найпрекрасніше в регіоні – його ландшафт. Він наче інстальований з Марса чи Місяця. Або шматочок Нарнії, хроніки котрої вів Клайв Льюїс. Вулканічна порода, застигла кілька тисячоліть тому, посічена вітрами й дощами – ось що являють собою чудернацькі кам’яні “грибочки”. Скелі та долини утворюють власний світ. Його населяють фавни, гноми та леприкони. А якщо серйозно – тіні тисяч аскетів, які бережуть пам’ять про “каппадокійське монашество”. Явище свого часу настільки популярне, що відкриття нових обителей забороняла церковна ж влада. Один із феноменів історії.

    05

    Для християнина Каппадокія – край знаковий. З його назви починається Перше соборне послання апостола Петра. Благу вість сюди приніс Лонгин Сотник – той, хто “списом проколов Йому ребра, і відразу витекли кров і вода” (Ін. 19, 34). Життя римського воїна закінчилося мучеництвом за Христа у Кесарії Каппадокійській. Через три століття єпископом цього міста став Василій Великий. Поряд подвизалися його брат Григорій Ніський і друг Григорій Богослов. Отці церкви, яких прийнято називати “Великими каппадокійцями”.

    Kapadokya_07

    У тутешніх підземних містах перші християни переховувалися під час гонінь. Тут розквітло сотнями скельних монастирів чернецтво. У потаємних келіях православні тисячами рятувалися від переслідувань іконоборців. Місцевий храмовий живопис тягне на окрему школу. Регіон уславили святі Георгій Переможець, Григорій Вірменський, Ніна Грузинська, Сава Освячений, 40 севастійських мучеників і наш земляк Іоан Українець.

    Kapadokya_08

    Тут кожна назва – щось більше за просто нове слово в лексиконі туриста. Місто-мільйонник Кайсері – це та сама Кесарія Каппадокійська. Регіональний центр Невшехір – давня Ніса, кафедра святителя Григорія. Урґюп – колишній Прокопіон, де прославився у неволі Іоан Українець. Учхисар – найвища фортеця краю. Зельве – осідок іконоборців, а потім грецький центр аж до ХХ століття. Пашабаг – долина монахів, де подвизалися у затворі стовпники. Ґьорєме – колись Матіана (країна Богоматері), а тепер національний парк із 400 церквами на 300 км.кв. під охороною ЮНЕСКО.

    Kapadokya_09

    Аби сповна відчути дух Каппадокії, варто топтати її пішки. Хоча б кілька днів. Це важко. Рельєф інколи страхітливо небезпечний. Однак це теж складова повноцінних вражень. Як і втома. Як печерні храми, які стають винагородою за виснажливі маршрути. Коли ти опиняєшся сам на сам із тисячолітніми фресками. Коли довкола в радіусі кількох кілометрів – одна-дві душі. Коли твоя молитва відживляє церкву, де востаннє ці слова лунали багато століть тому. І в ній наче змінюється освітлення. Це неймовірно. Не знаєш, плакати чи сміятися в цю мить. Коли Господь дарує такі відчуття – вони карбуються в серці надовго. Можливо, це найцінніше, що можна винести з теперішньої Каппадокії.

    Kapadokya_10

    Поза тим – люди. Які, здавалося, покликані лише мати з тебе зиск. А насправді дають уроки привітності, поваги та гідності, котрих інколи бракує на батьківщині. За них не гріх і сплатити б, але вони безкоштовні. Ховаються у привітно піднятих руках водіїв і фермерів десь у віддаленій місцині. У ключах від зачиненого храму Х-ХІ століття, які тобі передають і йдуть собі геть. У склянках гранатового фрешу, який щедро чавлять та залишають із ним насамоті милуватися казковими краєвидами. У ледь примітній демонстрації того, що тобі повністю довіряють, хоча бачать уперше і, найшвидше, востаннє в житті.

    Kapadokya_11

    Додому забираєш особливий каппадокійській настрій – суміш простоти, спокою та доброзичливості. У цій подорожі найлегше відновлюється в душі дитинство. Бо скидаєш луску дорослості та повертаєш здатність дивуватися навколишньому світу. Космічним скелям і звичайним людям. Історії та сучасності. Збереженим престолам посеред підземних некрополів. І сонячним батареям над досі заселеними печерами. Ти вчишся радіти Каппадокії. Виділяти із вдячністю місце. Країні прекрасних коней. В освіженому емоціями серці.

    Kapadokya_12

    Текст і фото: ієрей Дмитро Шаповалов

    Опубліковано також: РІСУ.Релігійний туризм

  • Воздвиження любові

    Воздвиження любові

    know_your_devotion_003У центрі храмів сьогодні – хрест. І в центрі євангельського читання – хрест. Для юдеїв спокуса, для еллінів безумство, а для покликаних Божа сила і Божа премудрість (1 Кор. 1, 23-24). Апостол Павло недарма так казав. Він застерігав, що таємницю хреста збагнути буде непросто. Ні з позицій науково-філософських концепцій, притаманних елліністичному світу. Ні з позицій замкненої релігійної системи, уособленої юдаїзмом. Як пояснити, що Бог приходить до людей зі спасінням, а люди за це розпинають Бога? Хрест – це найгучніший скандал, який тільки може бути!

    Людина часто опиняється в полоні своїх уявлень. Вона приречена сприймати світ у поняттях, які їй зрозумілі та близькі. А ці поняття – плід цілком конкретного обсягу знань і досвіду. В когось більші чи менші, ці категорії завжди обмежені. Плюс приватні переконання, потаємні бажання, комплекси і фобії. У них людина заганяє образ Бога, ними формує думку про Нього. Всемогутній – значить, найпотужніший диктатор із необмеженими можливостями. Справедливий – значить, суддя з невідворотними вироками. А Живий Бог… не вписується в ці карикатурні проекції.

    Живий Бог входить у світ беззахисним немовлятком. І завершує земний шлях зневаженим і опльованим злочинцем. Такий Бог незрозумілий. Що може бути привабливого у життєвій поразці мандрівного вчителя з Галилеї? Від Нього відрікся народ. Провідники навісили ярлик невдахи-бунтівника та віддали на покарання окупантам. Найближчі учні зрадили та розбіглися. Ганебний фінал у розквіті сил – ось що означає хрест у вимірах холодної логіки.

    А погляд “очима серця” відкриває, що на Голгофу зійшов Бог, Якого неможливо вигадати. Який настільки сильно полюбив світ, що приніс Себе у жертву за нього. У Котрого замість усіх людських уявлень про велич божества – дієва любов. Любов безмежна, неймовірна, вражаюча до глибин єства. Яка перетворює хрест зі знаряддя жорстокої страти – на почесний знак перемоги. Із печаті смерті – на символ життя. Із атрибуту темряви – на зброю світла.

    Хрест стає втіленням християнства, бо він є найвищим виявом любові. Яка в зіпсованому гріхом світі невіддільна від страждання. Любов приречена бути шляхом складним і невдячним. Вузькою дорогою (Мф. 7, 14) на маршруті вростання в Боже Царство. Але вона – те справжнє почуття, котре долає людську обмеженість. Заквашує тісто (1 Кор. 5, 6) душі та змінює її зсередини. Преображає людину та проливається крізь неї на оточення. Обертається служінням, про яке апостол казав: уже не я живу, а живе в мені Христос (Гал. 2, 20). Той Бог, Який і є Любов (1 Ін. 4, 8).

    Не завжди людина здатна виявити таку любов. Витримати виклик її повноти. Зберегти це диво в буденній рутині. Не озлобитися, не злякатися і не просити, щоби обминула ця чаша (Мф. 26, 39). Але завжди існує можливість цю любов прийняти. Підживлятися нею постійно, наче хлібом. Кожної літургії стоїть при дверях і стукає (Одкр. 3, 20) Христос. Прийміть, споживайте (Мк. 14, 22) – єдине, до чого Він кличе. На хресті Бог розкрив Свої руки для обіймів – і людям залишається лише не відвертатися. Від Господа, який завжди споживається і ніколи не вичерпується, а причасників освячує (молитва при ламанні хліба на літургії).

    У кожного є свій хрест. Хрест стосунків любові, які стають важкими. У дітей із батьками. У подружжя в шлюбі. У професійній спільноті, церкві, суспільстві. Адже любов – це не просто стан емоційного піднесення. Це вірність колись відкритій правді. Про життя. Про людей. Про себе глибинного – на противагу підкоренню життєвим вітрам, які лише здіймають хвилі на поверхні. Вірність потребує віри. В те, чого не бачиш саме зараз. У себе кращого, який здатен відродитися. Бога, в Якого все можливе (Мк. 10, 27). Ближнього, хрест любові до котрого варто нести будь-що, адже хто витерпить до кінця, той спасеться (Мф. 24, 13). Сказано ж: носіть тягарі один одного і так здійсните закон Христовий (Гал. 6, 2).

    Бог полюбив світ аж до смерті і смерті хресної (Флп. 2, 8). Смерті безглуздої, несправедливої, але неминучої. Тільки так наш світ міг зустріти Бога. Так зло досі реагує на добро: знеславити, принизити, морально зламати, фізично вбити. Але добро варте того, щоб його робити. Триматися, попри біль та несправедливу відплату. Воно завжди воскресає та перемагає. Бо зло – лише смерть, а добро – це життя. Бо на перетині ліній, між Божим і людським, у центрі конфлікту – Христос. Який заспокоює: мужайтесь, Я переміг світ (Ін. 16, 33). Злі сили недарма розбігаються від знаку хреста. У зла немає відповіді на любов Бога!

    Хрест – це наш дороговказ. Це нагадування, що шлях уже пройдено. І Той, Хто його пройшов – іде разом із нами. Дає сили. Дає любов. Кличе взяти хрест свій і йти за Ним (Мк. 8, 34). І запевняє, що тягар Мій легкий (Мф. 11, 30), а нагорода ваша велика на небесах (Мф. 5, 12).

    ієрей Дмитро Шаповалов

  • Перший свідок

    Перший свідок

    Фото pinimg.com
    Фото pinimg.com

    Історія загибелі Іоана Хрестителя – одна з тих, котрі довго не відпускають. Його смерть вражає своєю, на перший погляд, безглуздістю. Ув’язнена беззахисна людина стала раптовою жертвою вельможного бенкету. Там реалізується інтрига. Красивий танець молодої дівчини розпалює Ірода Антипу. Царя ловлять на необережному слові. Він змушений віддати наказ – пророка страчують. Відрубану голову приносять архітектору цієї смерті – Іродіаді. Абсурдний кінець. Ніякої величі моменту. Підступна жіноча помста плюс банальна п’яна дурниця ціною в людське життя.

    Чи міг Іоан уникнути такого фіналу? Можливо. Якби не вперся у власні принципи. Якби пом’якшив риторику. Виявив гнучкість. Це завжди було в ціні – вміння красиво оминати гострі кути. Йому б навіть не довелося брехати. Вистачило б просто не зачіпати певної теми. Мовчати про особисте життя царя. І жити.

    Однак Іоан виявив вірність слову. За іронією, Ірод теж. У першому випадку це обернулося трагедією. У другому – нікчемним фарсом. Жоден із них не відступив. Тільки пророк – від слова правди Божої, якій присвятив своє життя. А цар – від зопалу кинутої хмільному товариству пафосної обіцянки.

    При зовнішній схожості, між обома мотиваціями – прірва. Іоан нічого не схотів протиставити голосу покликання. Сумлінню. Відточеному аскетичним подвигом розумінню істини. А Ірод потерпав від неспроможності щось зробити не з Божим, а зі своїм словом. З власним життям, про яке часто приходив говорити до Хрестителя. З уявним образом себе, який начебто б постраждав унаслідок відмови виконати вимогу Саломеї.

    Один залишився вірним собі та Господу. Отже, переможцем. Інший заплутався ще більше між знанням правильного шляху та доступністю гріховної альтернативи. Тобто впав жертвою власної слабкості. Хоча позірно «вирішив проблему» суворого й авторитетного критика. Цілком у дусі тоталітарних вождів усіх епох.

    Грецьке слово μάρτῠρος нашою мовою перекладається, як «мученик». Хоча найперше означає «свідок». У ньому наголос робиться не на муках. А на тому, заради чого їх приймають. Що саме засвідчує праведник стражданням і смертю. Наскільки істини, які він декларує, серйозні. Чи витримують вони випробування кров’ю.

    Іоан Хреститель засвідчив своє місце на межі Старого і Нового Завітів. І життям, як присвяченим служінню Всевишньому часом. І життям, як існуванням свого тіла. Це обернулося особливим шануванням його християнською церквою. Як унікального святого – останнього свідка Закону та першого свідка Благодаті. День його смерті перетворився на свято Усікновення. Тріумф засвоєного людиною Божого слова над слугами зла. Котрі можуть знищити тіло, але не вбити душу, яка єднається з Творцем.

    Інколи в житті стається так, що слова втрачають силу. А значення мають тільки вчинки. Вірність узагалі доводиться ділом. Постфактум можна було б навигадувати чимало красивих пояснень. Про те, що так корисніше. Що уникнувши смерті в підземеллях Ірода – можна виграти час для проповіді та навернути велику кількість людей. Що для богоугодних справ більше можливостей на волі, а не в тюрмі. І так далі. Купу доцільних і комфортних виправдань. При одному факті. Зрада. Не когось, а самого себе. Зрада своїх слів, свого покликання, своїх цілей і свого досвіду правди. Від якої на глибинах самотності нема де подітися.

    Час від часу в ситуацію залежності від слова потрапляє кожен. І коли вона видається безвихідною, можна попросити розгадки у першого свідка. Пошукати її в молитві, а не алкогольному забутті веселого бенкету. Розібратися, кому адресувалося слово і чиє воно. І вже тоді здійснювати вчинок. Ставати на крок ближчим. Або до Ірода Антипи. Або до Іоана Хрестителя.

    ієрей Дмитро Шаповалов