Позначка: молитва

  • З Богом і Україною в серці

    З Богом і Україною в серці

    Дорогі українці – православні й не православні! Нині в нас біда – ворог, внутрішній і зовнішній, топче нашу рідну землю, вбиває наших дітей, братів, сестер, батьків, калічить молодий цвіт нашої нації, намагається покорити нас. Але скільки їх вже було – тих підкорювачів? І де вони нині? Про більшість із них забув і народ, забула й історія. А народ український є, а Україна стоїть усім ворогам наперекір. Як писав незабутній Павло Тичина про наш народ від його імені: «Я єсть народ, якого правди сила ніким звойована ще не була!»  За нами правда життя, над нами Господь Бог наш Ісус Христос, під нашими ногами рідна українська земля, просякнута кров’ю мільйонів українців, які пролили кров і віддали своє життя заради України впродовж багатьох століть своєї історії, її героїчного минулого і великого майбутнього. Сили й мужності в боротьбі з ворогами нашому народові, його воїнам давала віра в Бога й молитва, бо в усі часи українцям, окрім Бога, ні на кого було покладатися – всі тільки того й прагнули, аби поживитися за рахунок ослабленої в кривавих битвах за життя України.

    Дорогі брати й сестри – всі, хто побажає прилучитися до нашого моління, всі віруючі в Ісуса Христа, хто є в огорожі Тіла Христового – Церкві, і хто поза огорожею, але душа його болить і серце крається від тієї кривавої біди, що прийшла в наш дім – Україну з півночі й крижаним поглядом смерті дивиться в очі й душі всіх нас. Московські хижаки уже й Христа не соромляться закликати собі на поміч – духовні вбивці в рясах благословляють вбивць тілесних на криваве діло війни проти українського народу.

    Брати і сестри! Боротьба за волю рідної Батьківщини завжди була святою справою для народу – хто зі зброєю в руках на фронті боїв, хто в тилу, забезпечуючи перемогу над ворогом своєю працею, віддаючи воїнам-захисникам усе, що може. Але повну перемогу над ворогом не можна здобути лише зброєю. Молитва соборна – всіх нас в час Божественної літургії по церквах і монастирях, а ще молитва кожного небайдужого до долі своєї Вітчизни українця вдома, дає таку непохитну віру й силу, що навіть найменше військо стає непереможним, бо те, що не під силу людині, те під силу Богу.

    Я знаю, що всі ви молитеся за Україну, за мир на її землі, але закликаю вас до посиленої молитви саме зараз, коли загроза нашій незалежності особливо посилюється. І тоді за нашими палкими молитвами «чи Бог не захистить вибраних Своїх, що волають до Нього день і ніч, хоча й замешкується захистити їх? Сказано вам, що скоро подасть їм захист. Але Син Людський, коли прийде, чи знайде віру на землі?» (Лк., 18:18). В ці дні наша віра не повинна ослабнути, а, навпаки, повинна стати міцною, як криця, ні на мить не сумніватися в Богові, а ще більше молитися. Наша спільна молитва до Бога захистила й привела до перемоги Майдан. З Богом у серці й молитвою на вустах переможемо й московського хижака. Згадаймо слова із псалма царя Давида: «Ввечері і вранці, і в полудень буду молити й волати, й він почує голос мій, захистить у мирі душу мою від тих, хто повстає на мене» (Пс., 54:18-19).

    Тож закликаю всіх вас, ваших рідних, близьких, сусідів, співробітників, усіх небайдужих ставати до спільної молитви за мир в Україні кожного вечора о 21-ій годині. Читаємо вечірні молитви, Правило моління в час загрози нашестя ворогів (завантажити можна, натиснувши на посилання під цим текстом) та після Правила – Псалтир по 1 кафизмі. Молитовне Правило продовжуємо до перемоги українського народу над агресором і встановлення миру. Тих, хто візьме на себе подвиг молитви за Батьківщину, багато, а тому, якщо хтось буде змушений якогось дня пропустити читання, все одно молитва багатьох сердець буде линути до Бога.

    Всі, кого залучите до моління, нехай також долучать своїх рідних і знайомих. Нехай приєднується до нас вся Україна.

    Таким чином кожен із нас буде включений до спільної боротьби Христової Церкви за волю рідної Вітчизни, за збереження українських життів, за напоумлення ворога й за найскоріше встановлення миру й. В народі кажуть – один у полі не воїн, а ми станемо на поміч нашим воїнам всі як один – молитовна армія вірних синів і доньок Вітчизни, армія миру. Нехай молиться увесь народ, щоб були врятовані ми всі – наші сім’ї, родини, вся наша велика волелюбна українська нація, адже всі ми, хто живе на українській землі в однодумності й однодушності, – єдина українська нація. А молитва є великою силою в руках віруючої людини – палка молитва живої віри.

    Молімося, щоб сини темряви, зла не кривдили боголюбивий народ України, щоб вони покаялися, очистили свої серця від злоби й ненависті й навернулися до Живого Бога, Творця всього видимого й невидимого, всього сущого на землі.

    Нехай Господь наш Ісус Христос благословить всіх нас на молитовний подвиг в ім’я Бога й України!

    Амінь!

    Високопреосвященний Афанасій,
    Архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

    Завантажити файл:Правило від нашестя ворогів

  • Встану й піду

    Встану й піду

    «Мабуть, найбільшим за глибиною повчанням у євангельській розповіді про блудного сина, є радість батька від його повернення. І хоч син розтринькав увесь статок, що дістався йому від напрацьованого батьком нелегкою працею, все ж радість від того, що син був пропав, а це знайшовся, переважив у серці батька жаль від втраченого майна. Адже сказав Господь: «Радійте, Я з вами в усі дні», – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.

    4 лютого 2018 року, в неділю про блудного сина, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в храмі Пресвятої Тройці с. Червона Слобода. Спільно з владикою Афанасієм служили ігумен Антоній (Бондарець) та ієрей Віталій Сєдов.

    «Отець небесний дивиться на кожного з нас не просто проникливо, а пронизливо, до найменшої клітини душі й тіла. Він бачить нас, якими є насправді, а не такими, якими намагаємося себе показувати іншим, – зауважив архієрей у повчальному слові. – Через цю євангельську розповідь ми, наче крізь рентген, бачимо самих себе – своє споживацьке ставлення до Бога».

    Розкриваючи смисл євангельської розповіді, проповідник зауважив, що багато хто й із нинішньої молоді, нехтуючи законами моралі, повторюють досвід блудного сина, але не всі знаходять у собі силу повернутися до свого Отця.

    «Розрив із традиційним укладом життя родини, в якій народився і виріс, не завжди приносить успіх у вибраному способі життя в умовах сучасної ідеології вседозволеності. Частіше поразку і розчарування, які призводять до дуже поширеного захворювання сучасного світу – депресії. Так само й у духовному житті, коли ми шукаємо уявної свободи та відходимо від Бога й Церкви, бо хочемо «вільно» жити, а не за правилами, – сказав архієпископ Афанасій. – Сьогоднішній євангельський уривок, який читається в церкві перед Великим постом, дає нам приклад розуміння того, що, відчувши голод спілкування з Богом, ми повинні не боятися покаяння, а сміливо повертатися в батьківський дім – церкву, до Отця. Там, у рідному домі, Отець у великій любові чекає нас, нерозважливих синів і доньок, треба лиш набратися рішучості й сказати собі: «Все, встану й піду…». 

  • Лицем до Бога

    Лицем до Бога

    Церква входить у період Великого посту – своєрідне повернення до Бога через очищення душі та тіла, коли кожен віруючий християнин кладе свою цеглинку у спільну побудову нашого спасіння в життя вічне. Господь кожному вділяє різні духовні дари, облаштовуючи внутрішнє життя, але в той же час від кожного чекає росту в здобутках, а Великий піст якраз і є найзручнішим для цього часом. Про це розмірковує високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.
    – Владико, починається Великий піст. Що б ви хотіли побажати тим читачам нашого сайту, які стають на шлях підготовки до зустрічі із Воскреслим Господом – до Пасхи Христової?
    – Дорогі мої, вступаючи в період Великого посту, нам слід пам’ятати, що його пройшов, перш за все, наш Господь Ісус Христос, усамітнившись на сорок днів у пустелю – постував і молився. Лише після цього Він вийшов на проповідь спасіння.
    З допомогою Великого посту ми духовно й тілесно очищаємося і, таким чином, наче б як повертаємося до свого Творця, від якого відпали через гріх прабатьків Адама і Єви та свої власні гріхи, які вчиняємо чи не кожного дня. Як і наші прабатьки, які через те, що не втерпіли й спожили заборонений до вживання плід, так і ми відходимо від Бога. А виконуючи заповіт утримання, терпіння, якого ми найбільше можемо дотриматися саме під час посту, очищаючи душу й тіло від гріхів, ми відновлюємо своє єднання з Богом. Важливо пам’ятати, що ми як християни повинні вести стриманий спосіб життя, до якого нас привчає утримання в їжі, питті, утримання в словах і діях, в якихось задоволеннях. Обмежуючи похітливість свого тіла, людина духовно зміцнюється, стає ближчою до Бога. Тому я бажаю всім під час Великого посту вчитися себе стримувати – в їжі, словах, ділах, вчинках, бажаннях. Слід постаратися керувати своїм життям, а не жити, як випадає. Треба, щоб ваша душа, ваш розум панували в житті, а не інстинкти та нестримні бажання.
    – Люди мають різний життєвий і духовний досвід, різні у своїх тілесних можливостях, а тому виникає запитання про те, чи всі повинні постувати однаково?
    – Звичайно, що ні. Кожен повинен брати на себе посильну ношу. Краще набрати жменьку й донести її до Господа на час зустрічі з Ним воскреслим, аніж одразу звалити на себе цілу торбу й десь на середині шляху впасти під її вагою. Для людей похилого віку, для хворих, для тих, хто навчається, і дітей існують послаблення. Для того, щоб визначити для себе міру постування, варто порадитися зі священиком, адже піст не означає виснаження тіла. Піст передбачає приборкання пристрасті, приборкання похоті розуму й тіла, смирення душі. Це є головним завданням посту.
    – А якщо людина ніколи не постувала і вперше постує, якими можуть бути поради для неї?
    – Починати постувати завжди важко, тим паче людині, котра звикла жити, ні в чому себе не обмежуючи, – ні в словах, ні в діях, ні в харчуванні. Тому таким людям слід набратися мужності, адже постування це, перш за все, справжня війна духу й тіла. Згадаймо слова апостола Павла про те, що тіло робить те, що не подобається душі, а душа те, що не подобається тілу.
    Людині притаманно набирати вагу тіла і втрачати її. Якщо людина постує з дитинства, то вона періодично оздоровлює своє тіло, в неї постійно відбувається омолодження. Така людина постує із задоволенням, чекає піст із нетерпінням. Адже піст не дієта, піст це подвиг, який звершується віруючим в ім’я Господа Ісуса Христа, і в цьому полягає його докорінна відмінність від дієтичного харчування, що його призначають хворому лікарі.
    Звичайно, якщо людина ніколи не постувала, то почуття утримання в неї нерозвинене, тому за першим разом їй буде дуже важко. Пристрасті, які вона до цього всіляко викохувала, насядуть на неї з потрійною силою й будуть просто шматувати свідомість – дай! Тому такій людині потрібна підтримка і священика, і тих віруючих, які мають досвід постування. В цьому питанні потрібна розсудливість, але в будь-якому випадку треба проявити мужність і силу волі. Запитаєте – а для чого? Перш за все для зміцнення власної волі, розуму, своїх релігійних почуттів, розширення релігійного світогляду. Тим, хто вперше вступає в піст, раджу взяти у священика благословення і з благословенням сміливо вступати в боротьбу.
    – Багато хто порівнює піст із дієтою. Чи відповідає така думка дійсності? Наскільки ці дві, якщо так можна висловитися, – системи однакові за своєю дією на людину?
    – І однакові, й діаметрально протилежні. Це тільки на перший погляд обмеження в харчуванні. А насправді піст, на відміну від дієти, це управління самим собою, виховання в собі сили волі через утримання. Воно починається з харчування, як і дієта, але включає в себе утримання в почуттях, так само оберігання своїх почуттів зором, слухом, нюхом, щоб через них не проявлялася похіть. Тобто дати спокій душі, використати цей час для освячення душі, молячись, читаючи Святе Письмо, релігійну літературу. Все це разом сприяє оздоровленню душі, спокою, миру, очищенню серця, тому що все це дає тільки Христос, який сказав: «Мир даю вам, не той, що світ дає, а той, що даю Я». Мир небесний. Досягнувши сердечної чистоти, людина підходить до великого свята здатною побачити і сприйняти Бога, відчути справжню радість Воскресіння Христового.
    А взагалі, наше українське суспільство занурилося в страшний гріх – перелюбство духовне й тілесне. Таке враження, що народ зійшов з розуму. І якщо терміново не повернутися до звичних для нашого народу норм моралі, що грунтуються на Христовій науці «не гріши і будеш жити», то нас чекає цілковите виродження, а Україну вилюднення. Всі знають біблійну історію про Содом і Гомору, про те, як Господь покарав жителів цього міста за страшний гріх вогнем з неба, спаливши його дощенту.
    Але не тільки тілесне розбещення нині превалює, а ще в більшій мірі моральне – споживацтво, хабарництво, т. з. «відкати» з бюджетних коштів, управлінці дбають лише про власну кишеню, а до народу їм байдуже. Йде жахлива деморалізація суспільства, розчарування народу у своїх можливостях, втрата віри в краще життя. Хіба це не смертний гріх – довести народ до такого стану?
    Тому цей Великий піст для нас є періодом, перш за все, покаяння – глибокого, зі щирими сльозами, бо нагрішили всі без винятку. Але приклад повинні показати керманичі, бо риба, як кажуть у народі, починає псуватися з голови.
    Згадаймо, що царі юдейські, коли на царство чи через їхні гріхи, чи тогочасне суспільство, що занурювалося в несумісні з мораллю пороки, чим відступалося від законів Божих, як українське нині, насувалося нещастя, одягали дрантя, сідали на вулиці й день, і ніч плакали і молитовно каялися, посипаючи голову попелом. А наші «царьки» в час біди й нещастя, відпочивають на Мальдівах. Різниця разюча, тому й наслідки протилежні.
    – В людини, котра починає постувати, виникають сумніви в тому, чи можна під час посту дивитися телевізор, «стриміти» в комп’ютері, слухати розважальну музику?
    – Взагалі, ідеальним було б цілковите відсторонення на час посту і від телевізора, і від комп’ютера, маю на увазі мережу Інтернет, і від слухання розважальної музики. Але це в ідеалі, а на практиці в цей час таке вже неможливе. В наш час людина страждає від комп’ютерної залежності, більше перебуває в такому собі віртуальному світі, далекому від реальності, який руйнує її психіку. Телевізор і комп’ютер ламають природний стан людини, а тому, аби хоча б на якийсь час повертати себе до природного стану, людині варто усамітнити свою душу на час посту і від першого, і від другого, відновити її спокоєм і тишею, оздоровити. Але це під силу лише віруючій людині.
    – Люди часто кажуть, що вони вірять по своєму, а Бог у них у душі. Це ж стосується і постування – в Бога вірують, але не постують. Хіба це не лицемірство?
    – Такі собі святенники навиворіт? Але не слід забувати, що Адам і Єва втратили рай через нетерплячість, через нестриманість у бажаннях. Вони відійшли від Бога, порушили обітницю, а тому й повернення повинне відбуватися з допомогою послуху й утримання в бажаннях і почуттях. Слід усвідомлювати, що порушення, а тим паче відмова від традицій предків, призводить до руйнування духовного світу людини, штовхає її на заперечення церковного життя. Але ж нічого недоброго церковна традиція в життя не вносить, так само й піст та утримання. Навпаки, вони дисциплінують, сприяють збереженню й збагаченню внутрішньої душевної і тілесної сили людини, зміцнюють її духовне й тілесне здоров’я.
    Коли хворій людині лікар визначає якісь правила життя, призначає дієту, то вона в переважній більшості легко її витримує. А церковний піст дається з великими зусиллями, тому що він спрямований, перш за все, на духовне вдосконалення, тобто починається не просто голодування, а утримання в ім’я Христове, спрямоване на спасіння душі, її стояння перед Богом. То чи може в такому випадку лукавий не зреагувати? Ось він і стає між людиною і Богом, розбурхуючи в її свідомості та тілі пристрасні бажання, які, можливо, до того навіть не з’являлися.
    Утримання в широкому розумінні цього слова, дотримання церковних настанов у питанні того ж посту, є серйозними засобами, які допомагають нам зміцнюватися духовно. Досвід добропорядного життя, накопичений нашими дідами й прадідами, свідчить про те, що та духовна сила, яку віруючі отримують в час Великого посту, виступає найнадійнішим фундаментом, на якому можна вибудувати і міцну сім’ю, і міцну державу.
    – Під час постування людині доводиться відмовлятися від багатьох звичок, уподобань, а це нелегко. Що в цей період із нею відбувається?
    – Коли людина починає постувати, то диявол вступає в боротьбу за її душу через загострення тілесних бажань, душевних поривань, і людина часто стає неспокійною, дратівливою, невитриманою, сумнівається в необхідності посту. Та цього боятися не варто, бо це є ознака того, що людина йде вірним шляхом, адже недарма диявол спокушає її різними сумнівами, намагаючись збити її з нього. Тут головне не злякатися і не піддатися. А коли дійдеш до кінця, то отримаєш дуже вагомий плід, який наблизить до того шляху, що приведе до Царства Божого.
    Наше церковне життя наче б як розділене на дві половини – люди ходять до храму на богослужіння, але церковних правил здебільшого не виконують, все зводиться до того, щоб поставити свічку, або виконати той чи інший обряд, бо «так треба», як каже більшість із таких віруючих. І це біда. Але не тільки Церкви. Це біда всього нашого суспільства. Люди вже звикли до споживацтва, до задоволення своїх забаганок, бо тепер, на відміну попередніх часів, є до всього доступ. Духовна складова відсторонена від життєвого процесу, а тому для абсолютної більшості людей піст зводиться виключно до обмеження в харчуванні, його кількості й якості. І з цим справитися дуже важко.
    А смисл посту полягає в тому, що, обмежуючи себе, виснажуючи тілесно, людина дає можливість працювати своєму духу, слідкує за собою – за своїми думками, помислами, діями, вчинками, спрямовуючи всю себе до Бога. Людина, котра будує своє життя за принципами самообмеження, насправді отримує додаткові сили, наснагу і вона стає здатною досягти набагато більшого, ніж тоді, коли живе хаотично.
    Людині завжди варто змінюватися на краще, але в суєті сучасного життя цього досягти дуже складно. І в той же час треба працювати над собою, бо інакше, що ж то за віра без випробувань, терпіння, смирення… Головним у нашому житті повинне бути преображення власної душі, щоб гідно зустріти Воскреслого Господа нашого Ісуса Христа.
  • Дорогою Христовою до вічного життя

    Дорогою Христовою до вічного життя

    В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

    Дорогі брати і сестри!

    Сьогодні ми згадуємо подію, яка завершує євангельську розповідь про народження Ісуса Христа і звершення над ним усіх визначень Закону єврейського народу. Можна сказати, що сьогодні Святу родину до храму привів Закон Господній, якому вони, як глибоко віруючі люди, підкорялися. Тому закону, якому було чітко визначене життя всього народу і завдяки якому євреї збереглися як народ, вистояли в усіх страшних перипетіях історії й нині гідно розбудовують свою державу – Ізраїль.

    Варто також нагадати й про Богородицю, яка, разом із обручником Йосипом, принесла свого первістка Ісуса сорокового дня після народження до храму. А ми знаємо, що цей звичай встановлено згідно Закону як спомин спасіння всіх первістків Ізраїлю під час виходу із єгипетського полону, коли кожен первісток був посвячений Богу. Ось чому батьки, щоб мати утіху за своє дитя, повинні були принести його Богові в жертву на сороковий день, бо воно є власністю Бога, як і будь-яка людина. А коли так, то виконання закону Божого повинне бути й для нас, нинішніх, обов’язковим, адже від цього залежить доля кожного.

    Але люди не хочуть коритися Божому закону, вони ледве-ледве виконують закони, написані людьми, закони, які хоч-якось унормовують суспільне життя. Коли ж подивитися на українське суспільство, то ми із сумом констатуємо, що українці в більшості не виконують ні Закону Божого, ні Закону людського. Ми бачимо, як процвітають найогидніші пороки – хабарництво, казнокрадство, перелюбство, визискування ближнього, не кажучи вже про підлість, підступництво, зрадливість й інше. І все це розплата за ті сімдесят років, які душа нашого народу змушена була перетерпіти в єгипетському полоні комуністичної безбожності в ХХ столітті.

    І все ж… Людині властиво тягнутися до світла. А хто є світлом для неї? Господь, Який сказав: «Я Світло для світу». А світильником, який вказує шлях до Світла, є Закон Божий. Цей світильник світить кожному, навіть тому, хто не усвідомлює всієї глибини його значення у своєму житті. А сьогодні тим світильником є Пречиста Діва Марія, адже вона тримає на своїх руках у Божому храмі Того, хто є не світильником, а Світлом, що вказує нам правильну дорогу в житті. Нам би тільки йти за тим Світлом, щоб не блукати в темряві манівців. Він же сказав: «Хто йде за Мною, той не буває у темряві, але має світло життя».

    Сьогодні те Світло у храмі побачив праведний Симеон, який не тільки його бачив, а й прийняв Його на свої руки. Він готувався відійти в інший світ, світ темряви, де перебували душі всіх померлих, як у ті часи вважали юдеї. Тоді чому сьогодні радіє старий Симеон? А тому, що бачить як Боже світло просвітлює людей. Серце праведного чоловіка сповнене радості й надії, бо на своїх руках він тримає Боже Світло, яке є Життям, над яким смерть не має ніякої влади. З тим Світлом він може зійти навіть у країну темряви.

    В одному із псалмів Давид каже: «Якщо б я пішов навіть у країну темряви, то я не боюся зла, бо Ти зі мною». А Богородиця сьогодні для нас і є тим світильником, який подає Світло світові, просвітлює душі тих, хто блукає у темряві, хто шукає Бога й дорогу, по якій їм прошкувати до Нього.

    А наша Церква якраз і є тією дорогою спасіння, що веде до вічного Життя, дорогою, яку відкрив для нас Господь Своїм хресним подвигом. І все ж ми чомусь сумніваємося, запитуючи, чи вірним шляхом ідемо, куди ми ним прямуємо і чи той світильник перед нашим зором? Але для нас, православних християн, такі питання не повинні виникати, тому що нашим світильником є Слово Боже, його вічна правда. І той, хто тримає у своїх руках той Світильник, ніколи не помилиться у напрямку спасіння, бо прямуватиме світлою дорогою.

    В той же час християнин завжди повинен мати у своєму серці духовну оливу, аби світло в його душі ніколи не вгасало, просвітлюючи навколо себе родину, рідний край і народ український, серед якого живе, просвітлювати своїм праведним життям, наповненим світлом Христової євангельської науки, яку він пізнає у Божому храмі.

    Тож нехай Пресвята Богородиця, яка сьогодні передала Христа Симеонові, передає Його і кожному з нас у святому причасті, коли з Тілом і Кров’ю Він увіходить у нас усередину, щоб просвітлити нас світлом Божої слави, щоб нам у тому світлі йти Його дорогою до вічного життя.

    Високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією