Категорія: Патріарх Мстислав: Життя і діяльність

  • Перший Патріарх православної України

    Перший Патріарх православної України

    10 квітня 2018 року виповнюється 120 років з дня народження першого православного Патріарха України Мстислава (Скрипника), воїна УНР, сповідника православної віри, великого патріота і незламного борця за державність України, автокефалію українського православ’я, та будівничого української Церкви.

    В житті кожного народу, особливо в переломні й складні періоди його існування, завжди з’являються такі особистості, які своїм життям і діяльністю значним чином визначають і його минуле, і сучасне, і майбутнє. Тому дуже важливо не тільки віддати належне вшанування тим, хто в надзвичайно суперечливий і визначальний час поклав своє життя задля загального добра нації, а й постійно тримати перед собою їхні життєві подвиги за приклад наслідування. Їхнє складне і буремне життя, ті великі справи, які вони встигли зробити, є тим фундаментом, на якому стоїть будівля нашого сучасного життя, і підвалинами будування майбутнього.

    У релігійно-громадському житті українського народу ХХ століття саме такою величною постаттю виступає перший православний Патріарх України – Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав (Скрипник). Життя і служіння Патріарха означене подвигом в ім’я українського народу і Церкви. Його ім’я навічно записане в історію України як полум’яного патріота, незламного борця за волю свого народу.

    Стільки б літ не проходило в людській історії, але в пам’яті українського народу Мстислав (Скрипник)залишатиметься як приклад незламного духу, сили волі, прапор єднання для розвіяного по світах і мученого українства. Але дуже прикро, що ця велична постать ще не поставлена на належний їй п’єдестал шани, щоб його ім’я було широко знане й шановане в народі, задля щастя якого він віддав своє довготривале, у 95 літ, життя.

    ХХ століття пройшло в Україні у складній і трагічній боротьбі за державність і власну Церкву, але тільки за третьою спробою вона увінчалася більш тривалою в роках реальністю – 5-6 червня 1990 року в Києві відбувся І Помісний Собор відродженої Української Автокефальної Православної Церкви, яка стала однією з сімнадцяти світових помісних Церков. На цьому Соборі першим православним Патріархом України було обрано видатного українця, великого патріота, національного героя – Мстислава (Скрипника), митрополита Філадельфійського, очільника УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі. В цьому виборі багато важило те, що в його особі поєднувався багаторічний досвід церковного будівництва та чітке розуміння Божих намірів стосовно українського народу, який в усі часи прагнув до державності та власної Церкви.

    Патріарх тоді сказав: «Поклик Собору я зрозумів як поклик Божого Промислу, що немічне лікує, а недостатнє доповнює. З вірою на опіку Вседержителя та надію на братню у Христі допомогу призначених мені Промислом Божим архіпастирів та пастирів, розпочинаю черговий етап у моєму житті – етап нелегкої праці на руїнах колишньої у віках славної Київської митрополії, Церкви-Матері нашого народу». В його особі поєдналися і майже столітня боротьба за незалежність України, і всі три періоди відродження Української Церкви.

    Повернувшись на Батьківщину після тривалої еміграції він, незважаючи на похилий вік (93 роки!), із властивим йому запалом взявся до справи. Хоча в багатьох були сумніви в тому, чи справиться новообраний Патріарх із складними завданнями, що одразу ж постали перед відродженою Церквою, у якої було надто багато проблем і ворогів як внутрішніх, так і зовнішніх. Але, маючи величезний організаційний досвід церковного будівництва, непохитний дух і молодечий запал, він заклав міцні підвалини автокефальної будівлі. І в тому, що Церква збулася, витримала трагічні для неї моменти, чимала його заслуга. Він умів будувати справжню Церкву, орієнтуючись на молоді здорові сили, на молоду відвагу й максималізм, який і є духом християнської віри.

    Він говорив: «Церква – це серцевина нашого народу. Це мають зрозуміти всі об’єднання, всі партії, які, на жаль, часом спиняють буття Церкви, або не бачать його взагалі. Хотілося, щоб усі верстви, які складають нашу націю, перейнялися розумінням, що без Бога ні до порога, а без Церкви української нас не буде бачити світ. Або буде бачити як заколотників у внутрішньому житті.

    Наша нація має багато недругів, а наша Церква має їх ще більше. Ворог знає роль Церкви в нашій історії, знає, що то є та криниця, яка творить вічні вартості в житті нації. Ми були знані в світі, нас цінили як тих, що єднали Схід і Захід, Європу та Азію. То була тяжка місія – отой шлях, на якому положена Богом Україна. За той шлях билися і сварилися недруги, бо обіч нього лежить багата українська земля, до якої є скільки ласих».

    Життєвий шлях Патріарха Мстислава можна розділити на п’ять етапів, кожен із яких має свої характерні особливості, пов’язані з його активною боротьбою за українську державну й духовну незалежність. Про ті часи він говорив: «Це було страшне століття. Я побачив всі три відродження УАПЦ у цім столітті: 1921-го, 1942-го, 1990-го років. В усіх трьох я брав посильну участь».

    Перший етап, розпочався ще в юнацькі роки. Патріарх Мстислав (Степан Іванович Скрипник) народився у Полтаві в родині, яка походила з давнього й славетного козацького роду, а його мати Маріамна була рідною сестрою Симона Петлюри. Родина Скрипників була глибоко релігійною, серед родичів чимало духовних осіб: двоюрідний дядько, священномученик Сильвестр (Ольшевський), став архиєпископом Омським, прадід Олексій (у чернецтві Аркадій) заснував Іонинський скит у Києві, прабабуся ігуменя Антонія – Покровський монастир поблизу Феодосії. Разом із тітками Маріаною і Феодосією Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Тож глибока й непохитна віра панувала в серці хлопчика від раннього дитинства. Під час навчання в гімназії Степан систематично відвідував церкву, співав у церковному хорі.

    Навчаючись у Полтавській гімназії, Степан Скрипник брав активну участь у нелегальних гуртках учнівської молоді. Після закінчення гімназійного курсу, в роки Першої світової війни, був направлений до козачої офіцерської школи в Оренбурзі. Коли розгорнулася національно-визвольна боротьба українського народу, Степан активно включається в цей рух. У березні 1918 року пішов добровольцем до Окремої Запорізької дивізії Дієвої Армії УНР, служив у кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка, брав участь у боях проти більшовиків, у поході дивізії на Крим. У липні 1918 р. його заарештували німці разом із Симоном Петлюрою, близько п’яти місяців він провів у Лук’янівській в’язниці. Потім знову фронт, у 1919 р. – поранення. Одужавши, хорунжий Скрипник служить у 3-й Залізній дивізії Армії УНР, а згодом, до 1921 року, служить у Похідній канцелярії Головного отамана військ УНР Симона Петлюри.

    Другий етап: 20-40 роки, коли Степан Скрипник разом із частинами українського війська змушений був, під натиском більшовицьких армій, відійти на Галичину, яка тоді перебувала під Польською окупацією. Тут він потрапив до табору інтернованих українських воїнів у м. Каліш, де займався культурно-освітньою роботою. Звільнившись із табору, осідає в Луцьку, бажаючи жити і працювати серед свого народу, але восени 1922 року польська поліція заарештовує його за громадсько-просвітницьку діяльність і виселяє з Волині. С. Скрипник переїздить до Галичини і працює там в системі кооперації.

    Прихід у 1926 році до влади в Польщі Ю. Пілсудського вселив українцям Західної України надію на кращу долю. Вони сподівалися, що Пілсудський, який 1920 року підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити попередню політику, сприятливішу для українського населення. Степан Скрипник знову повертається до Волині, де проводить активну культурно-масову та просвітницьку роботу серед селян. В тому ж році вступає до Вищої школи політичних наук у Варшаві, яку успішно закінчує в 1930 році. Одночасно в 1929 році закінчує курси у Вільному університеті Варшави. Тоді ж С. Скрипник одружився з галичанкою Іванною Вітковицькою, з якою мав троє дітей – сина Ярослава, доньок Тамару і Маріану.

    У 1930 році С. Скрипника обрали депутатом Польського Сейму від Волині й Полісся (ця частина України до 1939 року була під владою Польщі). В сеймі він палко відстоював інтереси православного населення Волині, яке польська влада намагалася насильно ополячити, руйнуючи православні храми і всіляко утискуючи православних віруючих. Він захищав соціальні, національні, культурні й освітні права своїх виборців, набув слави визначного парламентарія.

    Світогляд Степана Скрипника формувався в релігійній родині, в якій майбутній ієрарх виховувався з дитячих літ, адже майже всі його близькі родичі були священнослужителями. Національна свідомість Степана Скрипника зростала під впливом його дядька Симона Петлюри. Уже зі студентських років Степан Скрипник включився в український національний рух, підтримував погляди тих церковних діячів, які виступали за автокефалію української православної Церкви. У міжвоєнний період громадська діяльність С. Скрипника була скерована на убезпечення українців православного віровизнання від полонізації, насильницького окатоличення.

    Взагалі зацікавленість церковними справами у С. Скрипника виникла ще під час співпраці з С. Петлюрою у революційні роки. Існують відомості, що він у жовтні 1921 р. був присутній на Волинському єпархіальному зібранні духовенства й мирян у Почаївській лаврі, на якому було закріплено основні вимоги національно-церковного руху. Перебуваючи в червні 1927 р. у Луцьку на Першому самоврядному курсі для ґмінних урядовців, Степан Скрипник паралельно брав участь у відомому українському церковному з’їзді, який виступив за українізацію Православної церкви на Волині.

    Ставши послом польського сейму у 1930 р., Степан Скрипник почав підтримувати гасло боротьби за “внутрішню автокефалію” православних українців у межах православної Церкви в Польщі. Помірковане крило, репрезентоване Українською парламентською репрезентацією Волині (УПРВ), залишалось на чолі руху аж до початку Другої світової війни.

    В одному зі своїх листів посол Степан Скрипник так оцінив роль українського православ’я в краї: “Церква взагалі, а на Волині спеціально, повинна стати чинником дальшого зросту національної свідомості нашого многострадального народу, а по-друге – елементом консолідуючим громадське життя та впроваджуючим до нього засади чесної етики, які єдині дадуть можливість розвіяти мряку короткозорого політиканства, що закриває не раз перед людьми навіть доброї віри остаточну ціль цілої нації”. В обмін на політичну лояльність санаційна влада дозволила українцям проводити розмосковлення православної Церкви.

    Свої погляди на проблему дерусифікації православ’я С. Скрипник виклав в інтерв’ю одній із краківських газет за 1932 p.: “Мушу спочатку спростувати популярну назву “українізація церкви”. Українці мають на увазі не українізацію церкви, але дерусифікацію Православної церкви на землях, заселених вірними української національності, а також про повернення тих прав і традицій, які мала православна Церква в давній Речі Посполитій аж до кінця XVIII століття”.

    Посол наголошував на тому, що УПЦ набагато старша від московської Церкви, яка є її меншою сестрою. Він також окреслив основні постулати руху за розмосковлення, серед яких була вимога якнайшвидшого скликання Собору православної Церкви в Польщі за участю духовенства й мирян з метою юридичного врегулювання внутрішньо-церковних та державно-церковних відносин. Крім того, дуже важливим є збільшення кількості єпископів української національності й призначення правлячим архієреєм Волинської єпархії єпископа-українця, а також усунення росіян із церковної адміністрації на Волині та Поліссі.

    А вже 10 квітня 1932 p., на запрошення митрополита Діонісія (Валединського), Cтепан Скрипник взяв участь у єпископській хіротонії архімандрита Полікарпа (Сікорського) у Варшавському соборі. За дорученням УПРВ посол особисто виїхав до Жировицького монастиря і супроводжував єпископа до Луцька. Так зав’язалися дружні стосунки двох видатних осіб в історії українського православ’я. З того часу вони постійно листувалися. Владика Полікарп навіть здійснив чин хрещення сина Скрипника Ярослава.

    З самого початку міжвоєнного періоду відносини між владою ІІ Речі Посполитої та православною Церквою були, м’яко кажучи, не дуже дружніми, а в другій половині 1930-х років, після смерті польського диктатора Юзефа Пілсудського, державна політика щодо православ’я стала ще радикальнішою. Наприкінці 1935 року у Варшаві було створено комітет у справах національностей, який оголосив курс на полонізацію православної Церкви. Польська влада розглядала православ’я як одну з перешкод до асиміляції українців і намагалася підпорядкувати цю Церкву собі, а за можливості й зовсім ліквідувати.

    Кампанія, що дістала назву “ревіндикації” (з польської – “повернення майна”), досягла свого апогею наприкінці 1930-х рр., коли на Холмщині, південному Підляшші й у прикордонних районах Волині почали руйнувати православні храми і примусово навертати православних до католицтва. При цьому державні чиновники, а також службовці прикордонних застав з «Корпусу охорони пограниччя», застосовували шантаж, насильство, репресії та залякування населення. Вони оголосили, що в прикордонній смузі можуть мешкати тільки поляки та католики, а православні українці будуть виселені.

    Впродовж 30-х років православні українці чекали реалізації задекларованої грамотою президента ідеї врегулювання устрою православної Церкви, але так і не дочекалися. Після проголошення грамоти скликання Собору відкладалося на далеку перспективу. Тому посол Степан Скрипник 1 лютого 1937 склав “Інтерпеляцію Голові Ради Міністрів у справі неврегульованого дотепер правного становища православної Церкви в Польщі”, у якій звернув увагу на важливість Грамоти президента Польщі про скликання першого помісного Собору. На його думку, цей акт був “висловом признання державою поваги й значення православного віросповідання в Польщі”.

    С. Скрипник детально зупинився на негативних наслідках насильницького навернення українців до католицизму: “Всі ці явища зміцнили серед православного населення переконання, що акція навернення на католицтво, яку проводять деякі чинники і для успішності якої використовують не раз представників адміністрації на місцях, має за ціль не тільки збільшення числа римо-католиків, але й руїну та внутрішню дезорганізацію Православної церкви в Польщі. Джерелом цих усіх жалюгідних явищ, згідно із загальним переконанням, є, в першу чергу, дотепер правно неврегульоване становище Православної церкви в Польщі, що використовують різні чинники із шкодою для держави і православної Церкви”. Зрештою, автор прийшов до висновку, що “уряд не має наміру в найближчому часі спрямовувати опрацьований проект статуту на законодавчий шлях“. А 3 лютого 1937 р. він вніс протест проти заборони уряду провести Собор православної Церкви в Польщі. Уряд змушений був розглянути це питання й дати дозвіл на проведення Собору. Степан Скрипник був одним із лідерів українізації православної Церкви на Волині.

    Також у березні 1937 р. С. Скрипник взяв участь у кількагодинній нараді Г. Юзевського – воєводи Волинського. Предметом обговорення стало рішення Синоду проти українізації служби Божої на користь полонізації. У зв’язку з цим ВУО видало меморіал волинському воєводі, а рівненське віче під проводом Скрипника прийняло резолюцію з проханням відмінити ухвалу. Саме тоді він заявив, що на Волині українізовано 200 парафій. Завдяки громадському опору вдалося перешкодити реалізації ідеї “польського православ’я” на Волині.

    Відповідальне становище в польському парламенті не перешкоджало Скрипникові бути активним в українському громадському житті. Він був членом президії Товариства ім. митрополита Петра Могили в Луцьку, заснованого в 1931 році, яке відігравало значну роль у православному житті краю. Став ініціатором та головою товариства «Українська школа» в Рівному, яке під його керівництвом перетворилося на одну з наймасовіших українських організацій Волині, а також був членом інших українських культурно-громадських організацій. Скрипник допоміг у збереженні українського шкільництва й преси та стимулював українське національне відродження на Волині. Одночасно С. Скрипник брав активну участь у церковних з’їздах духовенства й мирян на Волині, організував масові маніфестації, що відбулися 10 вересня 1933 року в Почаївській лаврі, які поклали край московським впливам у православній Церкві, привівши до лаври близько 20 тисяч люду.

    Митрополит Іларіон (Огієнко) писав про цю маніфестацію: “Для вдумливого глядача було ясно, що ця маніфестація була добре наперед підготовлена, але вона ніколи не вдалася б, коли б не було для неї сприятливого грунту в самому тодішньому церковному житті, а головно в його проводі. Можна різно дивитися на цю протимосковську маніфестацію, але 15-20 тисяч учасників говорили про поважність її. Це справді був поважний протест проти московства на Волині, а його розвелося тут аж надто багато. Маніфестація відразу захопила всю Волинь і повторилася й потім по кількох катедральних містах, але в меншому розмірі. Стало ясно: не хочемо насильного москвофільства в Церкві! І це було рішуче домагання всієї Волині”.

    Пізніше, в 1991 році, в інтерв’ю журналу «Українське Православне Слово», владика Мстислав згадував ті дні: «Ми за Почаїв боролися, бо він і за польських часів був під крилом московським. Націоналістичні польські кола скоріше підтримували московські чорносотенні кола. Я був у Рівному. Мене там прекрасно зустрічали. Там я жив 16 років, водив по дві, по три тисячі, одного разу шість тисяч на прощу до Почаєва. А зараз мене до Почаєва не пускають…»

    Боротьба за українізацію церковного життя вимагала від посла неабиякої сміливості та рішучості. В нього часто виникали конфлікти зі зрусифікованим духовенством, але його підтримувало православне українство, яке його дуже поважало й любило. Про це свідчать численні скарги та звернення віруючих, які зберігаються в Державному архіві Рівненської області, до посла Скрипника на священнослужителів, які перешкоджали українізації богослужінь. Так, парафіяни с. Дерев’яне Клеванської гміни просили “допомогти виполоти московські бур’яни, які глибоко запускають своє коріння на родючій українській ниві та вносять в українське національне життя нелад і неспокій… Досить московській грязі бути паразитом на живому українському тілі”.

    Як стверджують дослідники, “Тривала боротьба привела до перелому в першій половині тридцятих років. Тоді українцям удалося закласти основи національної ієрархії, українізувати богослужіння у 2/3 парафій єпархії, створити й відновити авторитетні церковно-громадські інституції, взяти керівництво єпархіальним життям у свої руки. … жодна інша сила на Волині не змогла здійснити того, що зробила УПРВ у міжвоєнний період у національно-церковному відродженні” (В. Борщевич).

    У промові під час засідання сейму в лютому 1939 p. Cтепан Скрипник знову підняв церковне питання: “20 років безправ’я і події в житті православної Церкви, які передували виданню декрету 1938 p., свідчили, що православна Церква в Польщі знаходиться зараз у стані цілковитої організаційної руїни”. Високо оцінивши факт прийняття декрету президента Польщі, який врегульовував статус Польської Православної Церкви, посол все ж назвав його одностороннім, тому що не створював умов для розвитку національних елементів у Церкві, а це, на його думку, сприяло переходу українців до католицизму.

    Усвідомлюючи загрозливу ситуацію для православ’я, Скрипник боронив інтереси православної Церкви й українського населення як посол під час засідань сейму, у бюджетних комісіях, у ході зустрічей з представниками державної влади. Зокрема 9 травня 1938 р. у складі волинської делегації він був прийнятий головою Ради міністрів генералом Ф. Славой-Складковським, якого докладно поінформував про ревіндикацію на Волині й вручив йому меморіал. У перші дні липня 1938 р. посол Скрипник виступив проти підписання антиправославного договору Польщі з Ватиканом, знову вимагав імплементації грамоти президента 1930 р. Він навіть зауважив, що православ’я у нацистській Німеччині почувається краще, ніж у санаційній Польщі.

    Проте усі меморандуми, протести та інтерпеляції до влади в кращому випадку трохи стримували окатоличення, але зупинити його не могли. Повна відповідальність за дискримінаційну політику лежить на тодішній владі, яку проводила польська адміністрація на території Волині. Така недалекоглядна політика невдовзі обернулася “Волинською трагедією” для обох народів. Урядову політику нищення православних церков зупинила тільки Друга світова війна.

    Коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу, Скрипник мав відвагу заявити, що українці не мають підстав проливати кров за Польщу, яка була для них впродовж 20 років мачухою. За дев’ять років роботи в парламенті С. Скрипник виголосив близько 20 промов, які стосувалися українського питання, розвитку освіти, церковних проблем тощо. За цей час він став зрілим, досвідченим політиком, що згодом допомогло йому в боротьбі за розвиток і утвердження помісної української Церкви.

    С. Скрипник брав активну участь у національно-церковному русі за дерусифікацію православної Церкви в Польщі. Він постійно виступав на захист прав православних українців, був одним із організаторів Почаївської маніфестації і активним захисником православ’я під час ревіндикаційної акції. Беззаперечною є заслуга посла у тих успіхах, яких вдалося досягти в українізації Церкви у середині 30-х років XX ст. Вони стали підґрунтям для відродження української Церкви під час Другої світової війни.

    З проголошенням у Львові 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української Держави, С. Скрипник активно включається в розбудову її структур. 1 вересня 1941 року в м. Рівне відбулося перше засідання Української ради довір’я на Волині – громадського органу самоуправління на чолі зі Степаном Скрипником, яка головним своїм завданням вважала розбудову українського державного життя. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук, провідні діячі ОУН(б) на ПЗУЗ Ростислав Волошин, Омелян Грабець, Сергій Качинський. Великого значення Рада надавала становленню Української Автокефальної Православної Церкви. Так, уже на першому своєму засіданні, Рада створила Тимчасову адміністрацію для управління УАПЦ, яку очолив архієпископ Луцький Полікарп (Сікорський).

    Поміж іншим, владика Полікарп в архієпископському посланні у квітні 1942 року, говорячи про ту частину українського православ’я, яка залишилася в складі Московської патріархії, писав: «Суть подій у нашій православній Автокефальній Церкві… зводиться до питання, чи бути нашій православній Церкві справді українською національною Церквою із своєю рідною мовою у богослужінні, Церквою, овіяною традиціями соборно-правними її минулого і всією її національно-культурною красою, чи навпаки – бути їй знаряддям в руках купки москвофілів-єпископів для панування над українським народом Москви і духу московського».

    Уже в перші місяці окупації стало зрозуміло, що відродження Української Держави не входить до планів гітлерівців. З осені 1941 р. вони розпочали репресії проти українських патріотів. За таких обставин Степан Скрипник вирішує повністю присвятити себе розбудові Української Автокефальної Православної Церкви, яка щойно почала відроджуватись. Ще будучи депутатом польського сейму, він велику увагу приділяв обороні прав українського православ’я і брав активну участь у житті церкви.

    На цей час Степан Скрипник уже був удівцем, адже за невияснених обставин у травні 1940 року трагічно загинула його дружина Іванна. Є свідчення, що вона була застрелена разом із іншими львів’янами НКВСівцями, коли у Львові «порядкувала» радянська влада. Патріарх Мстислав згадував, що «У тридцять дев’ятому році, коли розпочалася Друга світова війна, я перебував на західних землях Польщі. Туди багато нашого люду старалося сховатися у той період. Родина моя, на жаль, не могла піти зі мною, і вона залишилася у Львові. Це скінчилося трагічно. Мою дружину тут знайшли вже на цвинтарі. Як розкривали пізніше могили, то знайшли її з простріленою головою». Степан Іванович вирішує вдруге не одружуватися, сам виховує своїх дітей.

    В процесі конституювання УАПЦ формації 1942 року особливо активну участь проявила українська інтелігенція, яка відкидала можливість підпорядкування православних парафій України Московській патріархії. Саме ж друге відродження УАПЦ спиралося на ідеологему самостійницького розвитку української православної спільноти, визнаючи за основу канонічне формування єпископату й усього церковного устрою. Взагалі автокефалія, як явище в житті України, була частиною глибинних процесів формування української нації і, відповідно, пошуків їх волевиявлення через культурно-цивілізаційний та церковно-світоглядний чинники.

    Але перед УАПЦ постав дуже серйозний виклик – катастрофічна нестача архієреїв. На боці автокефалістів був лише архієпископ Луцький Полікарп Сікорський, а ієрархам із Краківського генерал-губернаторства, тобто Польщі, було категорично заборонено відвідувати Україну. В цей же час по всій Україні відроджувалися автокефальні парафії, ліквідовані більшовиками за радянської влади, й потребували архієрейської опіки та управління.

    Тому вже в лютому 1942 року Луцький архієпископ Полікарп (Сікорський), як адміністратор в Україні, спільно з Пінським архієпископом Олександром (Іноземцевим), з благословення Предстоятеля Польської Православної Церкви митрополита Діонісія (Валединського), розпочав висвяту єпископів для Української Церкви. Першими були хіротонізовані Никанор (Абрамович) та Ігор (Губа). А в травні 1942 року, під час архієрейського Собору УАПЦ в Києві, в Андріївській церкві, була рукоположена нова група ієрархів, серед яких був і Степан Скрипник, який отримав титул єпископа Переяславського. Сама ж висвята проходила таємно, тому що окупаційна німецька влада заборонила звершувати єпископські хіротонії для УАПЦ.

    Після висвяти, єпископ Мстислав якийсь час залишався в Києві, допомагаючи єпископу Никанору (Абрамовичу), який протягом всієї окупації перебував у Києві, організовуючи церковне життя на Східній Україні. Єпископ Мстислав включився в організацію церковного життя з притаманним йому завзяттям. Пасіонарність, незламний характер, залізна воля у досягненні мети, непохитна національна свідомість і патріотизм, чудові ораторські здібності у поєднанні з багатим політичним досвідом та авторитетом, спрацювали на його користь. Можна сміливо говорити про те, що обрання Степаном Скрипником церковного шляху було адекватною відповіддю на виклики, які стояли перед Україною та її Церквою в роки Другої світової війни.

    У виборі подальшого життєвого шляху свою роль відіграли й родинні релігійні традиції, які глибоко укорінилися в свідомості Степана Скрипника, а тому все його попереднє життя було лише підготовчим періодом до церковного служіння. Найбільш вірогідно, що єпископське служіння, на той час уже ченцеві Мстиславу, запропонував владика Никанор, який підбирав кандидатів і добре знав Скрипника ще по УРДВ тридцятих років. Це підтверджується тим, що Мстислав вважав його за свого духовного батька. Владика Никанор, згодом пояснюючи свій вибір, говорив: «Чому я за вас вчепився? Оцінив ваше щире серце і полум’яну жадобу чину України».

    Російська історіографія й на сьогодні продовжує експлуатувати питання канонічності єпископської хіротонії владики Мстислава і, відповідно, висвячених ним архієреїв, наполягаючи на їхній неканонічності та безблагодатності, адже він єдиний із ієрархів УАПЦ формації Другої світової війни повернувся до України й безпосередньо спричинився до відродження Автокефальної Церкви та її нового єпископату.

    Канонічну лінію легко можна довести за такими фактами. В 1932 році митрополит Діонісій (Валединський) висвятив Полікарпа (Сікорського) на єпископа, а в лютому 1942 року Полікарп, спільно з Олександром (Іноземцевим), звершили хіротонію Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губи), які, в свою чергу, хіротонізували Мстислава (Скрипника). Слід нагадати, що все духовенство УПЦ в США, яке походило від Мстислава, в 1995 році без будь-яких застережень увійшло до складу Константинопольського патріархату. Тому законність єпископських свячень не викликає жодних сумнівів.

    Діяльність єпископа Мстислава не обмежувалася лише Києвом, хоча й тут владика Мстислав розгорнув надзвичайно активну діяльність, спрямовану на підвищення авторитету УАПЦ. Німецька поліція звітувала, що навколо владик Мстислава й Никанора в Андріївському соборі утворився підпільний клуб націоналістів, а їхні богослужіння трактувалися не інакше, як «політичні маніфестації ідей національної української незалежності». Насправді ж там гуртувалося національно свідоме духовенство, яке прагнуло мати українську помісну Церкву. Крім того, владика Мстислав брав участь у висвяті нових ієрархів для УАПЦ: Геннадія, Володимира, Платона, В’ячеслава. Без перебільшення можна сказати, що здобуття під час другої світової війни 1939-1945 років Українською Автокефальною Православною Церквою національного православного українського єпископату, стало найвидатнішою подією. Ці хіротонії дали їй Собор єпископів канонічних, що відтоді канонічно діяли й гарантували успадкування в ній Божественної ієрархії на підставі канонів Православної Церкви.

    Заради досягнення єдності серед православних, за благословенням владики Никанора, єпископ Мстислав здійснив влітку 1942 року тривалу місійну подорож по Лівобережній Україні. Владика відвідав Переяслав, Лубни, Хорол, Миргород, Полтаву та ряд інших міст. Проблема нестачі священиків на Лівобережжі після більшовицького спустошення була надзвичайно гострою, а тому він практикує хіротонії кандидатів, яких віднаходить, цілими групами. Скажімо, в Полтаві, владика Мстислав висвятив близько 20 священиків. Бере участь у масових хрещеннях та богослужіннях, які організовувало полтавське духовенство, де виголошує патріотичні проповіді. Так, у липні 1942 року владика звершив чин хрещення одразу 300 дорослих і дітей у річці Ворсклі.

    Він згадував про це так: «Я хочу розповісти про одну надзвичайну подію з мого архіпастирського служіння на Україні, на початку мого архієрейства. Ця подія, мені здається, до кінця життя залишиться в моїй пам’яті. Надзвичайна подія, просто щось чудодійне. Село Рибці на Полтавщині, недалеко від станції Полтава-Київська. Літо, липень місяць 1942 року. Було оголошено, що відбудеться велике хрещення народу, особливо молоді. Це було над сіваком. Один бік його, що від сонця, творив щось ніби амфітеатр, і там зібрались діти, молодь, навіть дорослі, які не були хрещені. У багатьох на руках були малі діти. Хресних бракувало, так що не раз хресний батько і хресна мати мали до 10-15 дітей. Зі мною два священики. Смеркає. Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі. Співає хор – переважно жінки – і відбувається надзвичайна містерія. Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду один за одним, і їх поливають з опішнянського полив’яного глечика. Потім ми ходимо і мируємо охрещених. Було там понад 300 душ до хрещення. Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо і та дивна містерія».

    В тому, що за час німецької окупації відродження православної Церкви в Україні сприяло відкриттю майже чотирьох з половиною тисяч храмів, велика заслуга єпископа Мстислава (Скрипника). Крім того, йому вдалося за допомогою Українського Червоного хреста роздобути папір для друкування Євангелії та молитовника.

    Найбільшим успіхом єпископа Мстислава в поїздці по Лівобережжю була підписана ним угода про приєднання до УАПЦ Харківського митрополита Феофіла Булдовського, який дивом вижив під час більшовицького панування та з приходом німецьких військ почав відроджувати церковне життя, створивши єпархіальне управління. В його юрисдикції за деякими даними перебувало більше 400 парафій у Харківській, Полтавській, Сумській, Ворошиловоградській (Луганській), Сталінській (Донецькій) і навіть Курській та Воронезькій областях Росії.

    В листі до єпископа Мстислава митрополит писав: «Дуже радий якнайскоріше зав’язати контакт як з Вами, так і зо всім єпископатом УАПЦ. Ви повинні знати мої погляди й мої переконання. Я люблю свою неньку Україну і бажаю, щоб вона була щасливо, а головне православною». Отримавши цього листа, владика у двадцятих числа липня 1942 року й відвідав Харків.

    Знакова подія об’єднання відбулася в Харкові після урочистого богослужіння в Покровському монастирі, яке вони звершили разом із митрополитом Феофілом і на якому було надзвичайно багато людей. Активність, запальні проповіді й зростаюча популярність молодого та енергійного єпископа, не подобалися німецькій владі. Єріх Кох тоді звернувся до архієпископа Полікарпа з вимогою перевести владику до іншого міста, бо єпископ Мстислав: «Не може бути на території з більшістю українського населення». Як наслідок, уже 24 серпня 1942 року владика Мстислав отримує повідомлення про заборону перебувати на теренах Київщини й він мусив, щоб уникнути арешту, виїхати на Волинь.

    Але за свою активність і некерованість владика вже невдовзі був заарештований нацистами – 19 жовтня він залишив Рівне, а 22 жовтня його перевели з Києва до Прилук, де він перебував під домашнім арештом впродовж шести місяців. Йому було заборонено займатися політичною і церковною діяльністю. Це свідчить про те, що в особі авторитетного політичного і церковного діяча німецька влада вбачала для себе небезпеку.

    Його також тримали в ув’язненні у Чернігові, у Прилуках, у Києві, де кинули до камери смертників. В одному з інтерв’ю на запитання: «Що було найстрашніше на Вашому віку?», владика відповів: «Нічого страшного не було на моєму віку. Був момент, коли я в 1943 році сидів у камері смертників у Києві. В коридорі зустрів голову Всеукраїнської кооперативної спілки, мене вели в одному напрямку, його – в іншому, і він мені сказав: «Мене ведуть на розстріл». А коли я увійшов до камери, мені сказали, що сьогодні той день, коли виводять на розстріл. А поза тим таких моментів страху не мав. Я вірив у те, що все приходить від Бога».

    Завдяки клопотанню духовенства та втручання в його долю Східного міністерства, яке симпатизувало українським автокефалістам, у квітні 1943 року єпископа Мстислава було звільнено з в’язниці київського гестапо з умовою, що він не буде відправляти службу Божу, не буде проповідувати й проводити ніяких політичних акцій. З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає до Галичини, а згодом до Польщі, де перебуває до весни 1944 року.

    13-16 жовтня 1943 року єпископ Мстислав разом із владикою Сильвестром брав участь у соборі православних єпископів у Генерал-губернаторстві, на якому владики прийняли рішення «входити в канонічний зв’язок з усіма єпископами, які можуть унаслідок військових подій опинитись на терені генерал-губернаторства, коли вони визнають нашу Святу Автокефальну православну церкву, її митрополита і єпископство».

    7 листопада після літургії Мстислав виголосив проповідь, в якій були такі слова: «Ось, здавалося, що Україна вже вільна, а там мрії, що заживемо інакше. Але знову приходять сумні вістки. І знову ростуть могили мучеників… Та нам зосталось одне – звернутись до нашої многостраждальної Церкви і тут шукати опори, бо вона в найчорніші дні горя українського народу виводила його на тверду путь».

    У червні 1944 року в Польщі єпископ Мстислав, з благословення митрополита Полікарпа, організовує евакуацію українського духовенства та їх родин у Західну Європу. Йшлося про значну групу українців, близько 700 біженців, у тому числі 10 православних єпископів, 150 священників, із них 30 греко-католицьких. Тоді ж із ними емігрує на Захід і сам. По дорозі до місця призначення, визначеного німцями, їхній потяг неодноразово піддавався бомбардуванню літаками. Під час одного з таких нальотів військової авіації на території Австрії загинув батько єпископа Мстислава Іван Скрипник та сестра Зінаїда Танько.

    На відміну від УАПЦ першої формації 1921-1929 р.р., повністю знищеної більшовиками, УАПЦ другої формації 1942 року свого окремого існування не припинила, бо збереглася ієрархія, з якою було численне духовенство та десятки тисяч вірних, що змушені були покинути рідну землю та оселитися на землях інших, вільних народів. Тут проходили Собори єпископів, які приймали рішення, що унормовували життя Церкви.

    Перший такий Собор на еміграції відбувся впродовж 11 березня – 8 квітня 1944 року у Варшаві під головуванням митрополита-адміністратора Полікарпа (Сікорського), в якому активну участь брав і єпископ Мстислав. На цьому Соборі було прийнято найважливішу постанову про «Тимчасове положення про управління Святої Української Автокефальної Церкви», за якою найвищим органом управління УАПЦ, до всеукраїнського Помісного Собору, являється Собор єпископів в складі всіх її архієреїв.

    Третій етап – 1944-1947 роки, початок еміграції. Архіпастирська діяльність владики Мстислава (Скрипника) цього періоду пов’язана з організацією церковного життя православних українців діаспори у Європі, передусім у Німеччині, Франції та Британії. Це, можливо, найважчий період його великого і багатогранного життя, але й не менш активний, як було й раніше. Маючи кипучий характер і організаційні здібності, побільшені набутим досвідом, єпископ Мстислав і тут активно зайнявся організацією церковного життя українців, які змушені були, кинувши власний дім і майно, часто ледве встигнувши захопити з собою найнеобхідніші речі та документи, з болем у серці полишали рідну землю, рятуючись від репресивного сталінського режиму.

    Опинившись на чужій землі, розпорошені по різних еміграційних таборах міст і сіл переважно Німеччини та Франції, українці стали гуртуватися перш за все навколо рідної Церкви, яка єднала їх в одне ціле, давала надію й опертя для виживання в тих скрутних обставинах. Єпископ Мстислав, разом з іншими архієреями, організовував парафії УАПЦ, налагоджував структуру Церкви. Владика Мстислав активно долучався до всіх справ, які організовував український єпископат на еміграції.

    За розпорядженням німецької влади, єпископат і духовенство УАПЦ з родинами трималося під час війни на еміграції вкупі й так само, з наступом радянських військ, перевозилися з місця на місце. Більш тривалий час, майже три місяці, єпископат і його оточення перебували в Бреслау, де, нарешті, змогли зайнятися невідкладними справами: провели богословський семінар для підвищення кваліфікації духовенства, під час якого викладалися богословські дисципліни, церковна історія, історія відродження Української Церкви, історія України, українська мова й література, німецька мова. Працювала також Комісія по перекладу богослужбових чинів на живу українську мову.

    Після страшного воєнного катаклізму, опинившись на «ріках вавилонських», українські скитальці шукали духовної розради й опіки в Богові й Церкві. І ці прагнення повинні були набрати організаційних форм, адже на вигнанні разом із своїм народом були й архіпастирі Церкви. Тому 16 липня 1945 р. митрополит Полікарп скликав першу нараду єпископів у м. Бад Кіссінґен в американській окупаційній зоні. На цій наpаді було прийнято постанову надалі діяти як ієрархічний орган Української Автокефальної Православної Церкви на еміграції. Тоді ж було прийнято рішення скликати Собор єпископів УАПЦ, хоча в тодішніх умовах втілити це в життя було дуже складно.

    На Соборі єпископів УАПЦ в Еслінгені в березні 1946 року єпископа Мстислава обирають членом Синоду. На тому ж Соборі постає ідея утворення єдиної Української Православної Церкви у вільному світі, про що з доповіддю: «Сучасне положення УАПЦ на еміграції та його перспективи на майбутнє» виступив єпископ Мстислав. Було прийнято рішення: «Доручити Св. Синодові нав’язати контакт зо всіма українськими церковними православними осередками в цілому світі з метою об’єднання в спільній ідеї УАПЦ та координації практичних її дій».

    Позитивні наслідки цього рішення не забарилися. Так, влітку 1949 р., УАПЦ нараховувала близько 60 парафій, 20.000 вірних, 127 священиків та 20 дияконів. Парафії у повоєнній Німеччині розвивали жваве церковне життя. У Мюнхені існували Богословський Науковий Інститут та Богословсько-педагогічна Академія, де викладали видатні українські науковці й богослови. Але Німеччина була для багатьох втікачів лише перехідним етапом. Втікаючи від сталінського терору, злиднів і нещастя, починаючи з 1948 року, тисячі українців шукали притулку у Вільному cвіті – переважно в США, Канаді, Австралії, Південній Америці.

    Окрім загально-церковних організаційних справ, єпископ Мстислав організовував служби Божі скрізь, де проживали українці й потребували духовної опіки. Зокрема, перебуваючи в 1944 році на Різдво Христове в Берліні, єпископ Мстислав співслужив з митрополитом Полікарпом на службі Божій, на яку зібралися тисячі співвітчизників. У серпні 1947 року владика Мстислав узяв участь у заснуванні громади Української Автокефальної Православної Церкви у Великій Британії, де на цей час перебувало багато українських воїнів польського корпусу генерала Андерса, а також значна кількість робітників, які прибули в цю країну з німецьких таборів. Саме до них і прибув єпископ Мстислав, якому були доручені громади православних українців на теренах Франції, Англії та Бельгії.

    Владика відвідав табори полонених, інші місця зі скупченням українських робітників, провів зустрічі з представниками англійських суспільних організацій. Він також відправив перше урочисте богослужіння у залі Центру Союзу українців у Лондоні. Віруючі, які зібралися тоді, були щиро раді, що могли помолитися рідною мовою в чужій країні, куди їх закинула доля. Тоді ж владика Мстислав створив у Лондоні першу «Церковну раду УАПЦ на Велику Британію», допоміг створеній громаді у розбудові парафіяльного життя. Так само, під час короткого перебування у Франції, єпископ Мстислав організував у Парижі українську парафію, а інженер Созонтів збудував своїм коштом церкву, яку владика освятив на честь св. Симона.

    Відроджуючи Українську Автокефальну Православну Церкву, як національну інституцію за межами Батьківщини, в умовах еміграційного життя по таборах, як перехідного часу, коли джерелом матеріального існування українців була доброчинність держав-переможців, важко було сподіватись на широкий розвиток культурно-освітньої діяльності взагалі, а зокрема і в житті УАПЦ. Катастрофічно не вистачало коштів і засобів для друку богослужбової, проповідницької, богословської та релігійно-філософської літератури українською мовою, так само як і з історії церковного життя, видання церковного журналу чи часопису. Церква була дуже обмежена у фінансах і можливостях.

    Четвертий етап тривалого і великого життя Патріарха Мстислава (Скрипника) був не менш плідним і значущим як для нього самого, так і для автокефалії українського православ’я.

    З листопада 1947 року розпочався не тільки новий період в його житті та діяльності, а й новий етап у літописі Української Автокефальної Православної Церкви, життя якої продовжилося на теренах діаспори, в тім числі й завдяки непохитній вірі, незламності духу, крицевій волі й харизматичному характеру майбутнього Патріарха.

    В 1947 – початку 1950-х рр. майже 300 тисяч українців, переважно молоді, які перебували в таборах для переміщених осіб здебільшого в Німеччині та Австрії, переселилися на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії, Аргентини, Бразилії, Нової Зеландії та інших країн. Більшість священиків УАПЦ, як і віруючих, що переселилися за океан, увійшли до складу Українських Православних Церков, що вже там існували, й допомагали місцевому духовенству опікуватися як старою, так і новою православною українською еміграцією, приймаючи навіть цілі осередки. Тому й більшість архієреїв теж були змушені переїхати до США й Канади.

    І першим архієреєм, який відправився на терени Північної Америки, був єпископ Мстислав (Скрипник). 14 листопада 1947 року в Саскатуні відбувся Надзвичайний Собор Української Греко-Православної Церкви в Канаді, який запропонував владиці Мстиславу очолити Церкву. Митрополит Полікарп благословив владику на переїзд і той дав свою згоду, а Собор одразу ж обрав його першоієрархом УГПЦ в Канаді з титулом архієпископа Вінніпега і всієї Канади. На цьому посту архієпископ Мстислав перебував до 18 червня 1950 року, коли Десятий Собор УГПЦ прийняв до відома резиґнацію (самозречення – у владики не склалися стосунки з Церковною радою) свого першоієрарха, що тоді вже був прийнятий до єпископату УПЦ в США (1949 р.).

    Проявляючи надзвичайну активність для консолідації розкиданих по світу українців, владика Мстислав, який прожив 95 років, активно діяв і на міжнародній арені. Так, коли в 1949 р., на пленумі Асамблеї Об’єднаних Націй обговорювалась справа угорського кардинала Мінтсенті і засуджених у Болгарії 15-ти протестантських священиків, архієпископ Мстислав 13 квітня 1949 р. надіслав президенту асамблеї, міністру закордонних справ Австрії доктору Г. Івету, телеграму, в якій нагадав про мучеництво українських Церков: «…Вважаю за свій найвищий обов’язок нагадати, – писав владика, – що на вівтар боротьби за правдиву Христову Церкву український народ, протягом останніх тридцяти років, поклав життя мільйонів найкращих своїх синів і дочок. Лише в роках 1920–1940 загинуло в концентраційних таборах Сибіру або було розстріляно 32 єпископи і понад 3000 священиків УАПЦ. Окрім того, в роках 1945-1947 зруйновано УГКЦ, а її єпископів і священиків вивезено до сибірських таборів смерті. Як стверджено, багато з них вже не живе. А тому справу кардинала Мінтсенті і 15 протестантських священиків у Болгарії треба трактувати не як відірваний факт, а як триваючу ось уже понад 30 років систематично акцію». Наприкінці телеграми архієпископ Мстислав висловив надію, що «ООН буде тим знаряддям, яке принесе перемогу ідей християнської моралі й етики в співжитті народів».

    Усвідомлюючи вагу інформування світової громадськості про переслідування православних українців та їхньої Церкви в Україні різними окупаційними режимами, архієпископ Мстислав у своїх зверненнях, посланнях і виступах доносив до їхньої уваги правду про трагічну долю Української Автокефальної Православної Церкви та її вірних. Використовуючи різні зібрання і форуми, особисті зустрічі, він у зверненнях, посланнях, інтерв’ю, статтях розповідав про трагічну долю української православної Церкви та її вірних під ворожими окупаціями і закликав до відповідних заходів, щоб дати православним українцям свободу вільно сповідувати свою віру.

    Скажімо, на початку 1955 року, в палаті представників США, відбулося слухання представників народів, поневолених Радянським Союзом. Серед свідків був і архієпископ – канцлер УПЦ у США Мстислав, який, крім усних свідчень, оголосив заяву «Церква-страдниця», де йшлося про ліквідацію радянською владою УАПЦ, нищення нею храмів.

    В заяві говорилося: «Майже 35-річна окупація України московським комуністичним режимом коштувала українському народові море крові, сліз та мільйони могил, розсіяних на схід від Карпатських гір ген аж по береги пацифіку. Одначе, найбільше знущань від червоної Москви зазнала УАПЦ, як та частина українського національного організму, що найдовше становив зорганізований спротив Москві». Розповівши про матеріальні втрати, яких зазнала тоді Україна, Мстислав вказав і на те, що в 1930 р. Москва заборонила саме існування УАПЦ на українських землях. Формальна ліквідація УАПЦ не заспокоїла Москву. Вона знала про велику роль Церкви в історії українського народу, її майже тисячолітню корисну службу йому, і взялася за знищення культурно-мистецьких пам’яток, зокрема архітектури, що сягали Х-ХІІ ст., які нагадували українцеві історію його держави і Церкви, зміцнювали віру в неминуче відродження. Були знищені всі церковні бібліотеки, в тім числі й бібліотека Київської Духовної Академії, яка мала світове значення. Найцінніші рукописи і документи з цих бібліотек вивезено до Москви, а серед них і багато українських національних скарбів з ХІІ-XVII ст. Владика Мстислав розповів і про нищення найцінніших архітектурних пам’яток України, а серед них: Михайлівський Золотоверхий монастир (ХІІ ст.), військова кафедра святого Миколая (XVII ст.), монастир Миколи Святоші, Десятинна церква (Х ст.) тощо.

    Ось такий лише загальний огляд Голгофи українського православ’я під московською окупацією подав перед американськими парламентарями архієпископ Мстислав і завершив заяву пророчими словами про те, що прийде час, коли посіяне УАПЦ зерно правди й переможна сила українського духу приведе український народ і його Церкву до Воскресіння.

    Залишивши своє служіння Предстоятеля Української Греко-Православної Церкви Канади в 1950 році, архієпископ Мстислав розпочинає активну діяльність на теренах США. Фактично вже до цього він розгорнув кипучу роботу з організації церковного життя українців у цій державі. Владика поставив собі за мету об’єднати всі українські православні юрисдикції в єдину Церкву, а почати вирішив із подолання юрисдикційних проблем у США. На той час там діяли дві Українські Православні Церкви – архієпископа Іоанна (Теодоровича) та єпископа Богдана (Шпильки).

    Архієпископу Мстиславу, який мав канонічну хіротонію, вдалося переконати владику Іоанна, який отримав хіротонію в часи УАПЦ формації 1921 року, прийняти від нього повторну єпископську хіротонію, щоб таким чином припинити будь-які сумніви в благодатності його юрисдикції й відкрити шлях до об’єднання. Врешті-решт, 27 серпня 1949 року в Нью-Йорку за літургією, архієпископ Вінніпегу і всієї Канади Мстислав (Скрипник), у співслужінні митрополита Пентапольського Христофора, екзарха Олександрійського Патріархату в США, висвячує Іоанна (Теодоровича) на єпископа.

    Тоді ж, у жовтні 1949 року, успішно завершилася і праця архієпископа Мстислава по об’єднанню з єпархією Іоанна Теодоровича – 12-15 жовтня відбувся Собор поєднання у церкві Святого Володимира в Нью-Йорку, на якому об’єдналися більшість тодішніх українських православних парафій в США. До об’єднання ці парафії належали до двох окремих юрисдикцій, з яких одну очолював митрополит Іоанн, а другу – архієпископ Мстислав. Владику Іоанна було обрано митрополитом УПЦ в США, а архієпископа Мстислава заступником митрополита та головою Консисторії. Вже через 10 років в УПЦ США нараховувалося 4 єпископи, 99 священиків і 15 дияконів. Подвоїлась кількість власних церков та різних парафіяльних будинків.

    Іншим великим здобутком Церкви за десятиліття після поєднання стала її видавнича діяльність, завдяки якій збагачено духовну скарбницю Української Православної Церкви помітними працями науковців і письменників. Вийшов друком «Нарис історії УПЦ» Івана Власовського. Відкрився Науково-Богословський інститут та Архів-бібліотека з тисячами книг і сотнями різних документів з минулого УПЦ. Важливим фактором у житті українського православ’я на американському континенті стала організація Української Православної Ліги в США, до чого свої старання доклав владика Мстислав. Завдяки його наполегливості Ліга видала ряд цінних книжок для парафіяльних шкіл, він видавав молитовники, богослужбові книги, матеріали до церковного співу, журнал для дітей, тощо.

    І хоч владика Мстислав перебував далеко від рідної української землі, та серце його було з Україною. Духовним зором він оглядав українські міста й села з поруйнованими атеїстами храмами й соборами, знищеними цвинтарями та духовними пам’ятками і його серце краялося від болю. Він з гіркотою запитував, чому з таким варварським завзяттям окупанти руйнують собори, чому грабують храми і вивозять з України духовні реліквії, чому бульдозерами стирають з лиця землі могили й цілі цвинтарі героїчних предків, пам’ять про яких народ завжди глибоко зберігав у своїх серцях. Але в той же час розумів, що загарбники, щоб остаточно поневолити народ, намагаються викорінити пам’ять про його минуле, аби народ забув про те, хто він і яка його історія.

    І тоді у владики Мстислава виник задум збудувати на американському континенті український духовний центр. Знайшов і земельну ділянку в 23 гектари у містечку Баунд-Брук біля Нью-Йорка, заплативши за неї рекордну для того часу суму в 90 тисяч доларів. З властивою йому енергією, він взявся за розбудову центру як національно-духовної святині, як всеукраїнського Пантеону, своєрідного «Українського Єрусалиму» з церквою-пам’ятником – символічним монументом усім безіменним героям і відомим мученикам, могили яких розвіяні вітрами нашої тяжкої історії.

    Ідея храму-пам’ятника ап. Андрія Первозваного як символічного нагробка над мільйонами невідомих могил героїв, що життя своє віддали за Україну, і просто українців, яких ворог позбавив життя, розкидав по всьому світу, жертвам голодомору 1932-33 років в Україні, а також проект цвинтаря, де нині покоїться до 10 тисяч українського люду, також належить архієпископу Мстиславу. Там похований цвіт нашої нації, старшини армії УНР і уряду у вигнанні.

    На освячені церкви 10 жовтня 1965 р. митрополит Іоанн сказав: «Церква-пам’ятник збудована пожертвами і трудами всіх представників мого народу, які давали їй пожертви… Це було полум’я вогню любові в тисячах сердець. Однак, треба було знайтись одній особі, щоби цей «пломінь любові», іскру його запалити. Ця честь без сумніву належить високопреосвященному Владиці Мстиславу. Здебільшого це була його мрія, його ініціатива. І у важкій хвилі критики й осуду він поніс болі, злучені з тою будовою. Я щасливий, що в імені церкви можу винести прилюдно це засвідчення. Церква і нація, дорогий Владико, Вам за все вдячні…».

    Владика Мстислав був ініціатором відкриття при церкві музею, де зараз зберігаються церковні святині, твори образотворчого мистецтва, різні книги, історичні документи, вироби митців, етнографічний матеріал. Нині на цій землі розташовані будівлі Консисторії, семінарія святої Софії, Дім української культури, школа релігії й українознавства, концертний зал на 1500 місць, бібліотека з 140 000 екземплярів, архів, друкарня та готель для людей похилого віку. Багата колекція українських ікон відображає не тільки історію християнства в Україні, але й знайомить відвідувачів з українським образотворчим мистецтвом різних епох, допомагає краще зрозуміти суть релігійних цінностей. Окрасою комплексу є пам’ятники княгині Ользі та митрополиту Василю Липківському.

    Під час однієї з прес-конференцій журналісти попросили Патріарха Мстислава розповісти про цей православний центр за океаном. Він відповів: «Це є український Єрусалим поза батьківщиною. Так, я віддав йому все… мусив чорну роботу щоденно робити, щоб постав наш духовний центр. Заохочував інших, щоб у кожнім ділі залишилися речі не проминаючі… Там, за океаном, є люди, які хотіли, щоб ми створили свій Єрусалим. Знайшлося чимало наших, що не тільки шукали собі обставин чи творили їх для фізичного буття. Але вони хотіли залишити слід, що, знаєте, як віхи в пустині, котрі ведуть до якоїсь мети. Що я вважаю за найцінніше в Баунд Бруку? Найцінніше для мене люди, які скінчили своє життя поза Батьківщиною. Але які дали з себе щось Богові на славу, а нашому народові на добрий ужинок. Сьогодні там є великі вартості – друкарня, музей, бібліотека…».

    В 1963 та 1971 роках архієпископ Мстислав зустрічався з Константинопольським Патріархом, ведучи перемовини про повернення УАПЦ тих прав і привілеїв, які вона мала до 1686 року, коли перебувала в лоні Вселенського православ’я як частина Константинопольського патріархату. Російська Православна Церква, беручи активну участь у ліквідації автокефального руху на землях України, одразу ж зреагувала на зустріч глави УПЦ в США і Вселенського Патріарха Афінагора І, розгорнувши наклепницьку кампанію про діяльність УАПЦ, аби перешкодити позитивному завершенню зустрічі.

    У квітні-травні 1968 р. в Тегерані проходила міжнародна конференція з нагоди 20-ліття проголошення ООН загальної Декларації прав людини. В роботі цієї конференції взяв участь і владика Мстислав. Він передав президії конференції меморандум Собору єпископів УПЦ в США, підписаний тодішнім митрополитом Іоанном, єпископом Чикаго Олександром, а також ним самим. У меморандумі говорилося про тяжкий стан релігійного і національного життя в Україні під комуністичною владою.

    1969 році помер митрополит Никанор (Абрамович), який очолював єпархії УАПЦ в діаспорі. Надзвичайний Собор Церкви обрав на його місце архієпископа Мстислава, піднісши його до митрополичого сану. Переймаючи одночасно і титул місцеблюстителя Київського Митрополичого престолу, Митрополит Мстислав усвідомлював, що бере на свої плечі великий тягар, але ідея прискорити об’єднання всіх православних українців в одній Церкві додала йому сили та енергії.

    П’ятий етап

    З проголошенням у другій половині 80-их років минулого століття політики перебудови радянського суспільства та гласності, розпочався стрімкий рух за національне та культурне відродження української нації. Відродження не могло оминути й релігійну сферу. Національно-церковний рух починається з відродження Української Автокефальної Православної Церкви.

    Все почалося зі створення в лютому 1989 року в Києві ініціативного Комітету по відродженню УАПЦ, до якого увійшло п’ять осіб – Анатолій Битченко, Микола Будник, Лариса Лохвицька, Тарас Антонюк та священик Богдан Михайлечко. Спочатку вони друкували відозви до українського народу, заклики, періодично проводили зустрічі з патріотичною громадськістю і ця їхня праця не проминула дарма, а почала давати добрі плоди. Але в реєстрації першої парафії відроджуваної Церкви київська влада відмовила. Тоді діяльність Комітету було перенесено до Львова, де голос українців за незалежність України, її державність звучав особливо виразно. Саме з вільнолюбного й національно свідомого Львова третє відродження розпочало свій потужний рух по Україні, адже прагнення свободи (волі) завжди було головною рисою менталітету українців.

    В лютому 1989 року група львівських священиків-патріотів звернулася до екзарха РПЦ в Україні митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка) із заявою про необхідність здобуття автокефалії для українського екзархату. Заяву від імені однодумців підписав львівський протоієрей Володимир Ярема, але відповіді від екзарха ініціатори унезалежнення українського православ’я від Москви не отримали.

    Початок діяльності цього комітету був нелегкий, адже комуністична номенклатура в Києві й на місцях всіляко перешкоджала його роботі, блокувала реєстрацію релігійних громад. Так, на початку червня, київська міська влада відмовилась зареєструвати парафію УАПЦ на Подолі, мотивуючи це тим, що «такої Церкви, як УАПЦ, ніколи не було і немає, а тому неіснуючої Церкви зареєструвати не можна». Це – дослівне повторення шовіністичної тези, яку тоді залюбки висловлював московський екзарх України митрополит Філарет (Денисенко), нинішній Патріарх УПЦ КП.

    Тоді на свято Преображення Господнього, 19 серпня 1989 року, в львівському храмі святих апостолів Петра і Павла настоятель, протоієрей Володимир Ярема, який згодом став другим Патріархом УАПЦ, проголосив відновлення УАПЦ та відслужив першу Божественну літургію українською мовою. Було зачитано телеграму про вихід зі складу Московської патріархії та надіслано звернення на адресу Вселенського Патріарха Димитрія І. Протоієрей Володимир Ярема також зачитав звернення Комітету по відродженню УАПЦ, в якому пролунав заклик до парафій виходити з послуху Російській Церкві та бути вірними рідній Церкві – УАПЦ. Це був поворотний момент в історії новітнього відродження Української Автокефальної Православної Церкви.

    До жовтня 1989 року УАПЦ вже нараховувала більше 500 парафій, переважно у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Вони потребували єпископського опікування і організаційного оформлення. І тоді львівські священики звертаються до єпископа Іоанна Боднарчука з проханням очолити Церкву. Між 11 та 20 жовтня 1989-го (за церковними джерелами) утворено Церковну Раду УАПЦ в Україні (очолив священик Володимир Ярема). У відповідь на прохання українських православних правозахисників митрополит Мстислав, користуючись своїми повноваженнями, взяв відроджену УАПЦ під свою духовну опіку.

    5-6 червня 1990 року у Києві відбувся Всеукраїнський Собор УАПЦ, в якому взяли участь понад 700 делегатів з усієї України, серед них 7 єпископів на чолі з архієпископом Іоанном (Боднарчуком), 247 священиків, 5 дияконів та 287 мирян. Собор ухвалив основні напрямки діяльності й розвитку Церкви та прийняв історичне рішення про піднесення УАПЦ до рівня патріархату. Першим Патріархом Київським і всієї України було заочно обрано митрополита Мстислава (Скрипника), який очолював Українську Автокефальну Православну Церкву в діаспорі та носив титул місцеблюстителя Київського митрополичого престолу. У вітальній телеграмі Собору він зазначив, що «Автокефалія з чужих «ласкавих» рук не береться, вона являє собою почесне місце в лоні вселенського православ’я і здобувається великомучениками і боголюбивим народом».

    Митрополит Мстислав не відразу згодився прийняти обрання на патріарший престол. Він розумів, що самочинне проголошення УАПЦ патріаршого устрою може ускладнити залагодження стосунків з іншими Помісними Церквами й канонічне визнання УАПЦ Вселенським патріархом, з котрим митрополит Мстислав мав неодноразові зустрічі. Утім, зрештою він визнав чинність рішень собору УАПЦ.

    Сам митрополит Мстислав не міг прибути на Собор, тому що не одержав в’їзної візи. Не змінило ситуації й обрання його Патріархом Київським і всієї України: візу не видавали чотири місяці. А влада, незважаючи на численні звернення, уперто відмовлялась визнати й зареєструвати УАПЦ. І лише постійний тиск з боку віруючих та Всеукраїнського Православного Братства, який включав ланцюгове голодування протягом серпня-вересня, пікети, мітинги і петиції, а також зусилля групи депутатів з демократичного блоку Верховної Ради УРСР, зламали опір ворожих УАПЦ сил.

    «Поклик Собору, – говорив новообраний Патріарх, – я зрозумів як Поклик Божого Промислу, що нелічене лікує, а недостаюче доповнює. З вірою за опіку Вседержителя та надією на братню у Христі допомогу призначених мені Промислом Божим архіпастирів і пастирів, розпочинаю черговий етап у моєму житті – етап нелегкої праці на руїнах колишньої у віках славної Київської митрополії, Церкві-Матері нашого народу».

    Отже, більше ніж через тисячу років очікування українські християни отримали свого першого Патріарха, яким став Мстислав (Скрипник), – видатний борець за волю українського народу й українського православ’я. Він закликав вірних в Україні та поза її межами дати «всьому світові доказ, що український народ покликаний Божим Промислом до апостольського служіння на Сході Європи, служіння всій Церкві Христовій взагалі, а Вселенському Православ’ю зокрема».

    2 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР визнала і узаконила Українську Автокефальну Православну Церкву по всій Україні. А 19 жовтня Патріарх Мстислав прибув до Києва, де його радісно зустрічали сотні тисяч віруючих. Це було тріумфальне повернення великого сина з вигнання на Батьківщину, на вівтар свободи якої він поклав усе своє майже столітнє життя. Але тут він зіткнувся із рішучим несприйняттям його особи ще сильною тоді комуністичною партноменклатурою і функціонерами влади.

    Спершу Патріарху не знайшлося нормального помешкання, рівнозначного його становищу, а поселяли в брудних київських готелях, де, як він скаржився, бігали навіть пацюки, без постійних помічників, без необхідного патріархального апарату, без особистого лікаря, який необхідний людині такого масштабу і такого віку. Він зустрівся зі зрадою, підступництвом, обманом і скрізь – зачинені двері: до Почаївської лаври, до собору святого Юра, навіть до могили Тараса Шевченка в Каневі. Тодішній митрополит Філарет, екзарх РПЦ в Україні, пригнав до Канева кілька десятків батюшок, які разом із кедебістами оточили пам’ятник велету українського духу, щоб не допустити до нього велета новітнього часу. Тоді 92-річний старець присів на підніжок і довго слухав такого ж сивочолого бандуриста, пісня якого понесла його душу над Дніпром і над усією Україною.

    18 листопада 1990 року, в Софійському соборі в Києві, за участі тисяч віруючих, що по вінця виповнили майдан навколо храму, Патріарха Мстислава урочисто було введено на Київський патріарший престол. У богослужінні в святій Софії Київській, яке очолив сам Патріарх Мстислав, взяли участь усі члени ієрархії УАПЦ разом із прибулими на інтронізацію з США архієпископом Константином (Баганом) та єпископом Антонієм (Щербою). Між віруючими були депутати Верховних Рад УРСР і СРСР, представники уряду. У храмі перед лицем усієї Церкви, цілого народу святіший Мстислав прийняв «тягар» Патріаршого служіння і відповідальність перед Богом і людьми.

    У промові до віруючих Патріарх Мстислав сказав: «Церква – це серцевина нашого народу. Це мають зрозуміти всі об’єднання, всі партії, які, на жаль, часом спиняють буття Церкви, або не бачать його взагалі. Хотілося, щоб усі верстви, які складають нашу націю, перейнялися розумінням, що без Бога ні до порога, а без Церкви української нас не буде бачити світ. Або буде бачити як заколотників у внутрішньому житті.

    Наша нація має багато недругів, а наша Церква має їх ще більше. Ворог знає роль Церкви в нашій історії, знає, що то є та криниця, яка творить вічні вартості в житті нації. Ми були знані в світі, нас цінили як тих, що єднали Схід і Захід, Європу та Азію. То була тяжка місія – отой шлях, на якому положена Богом Україна. За той шлях билися і сварилися недруги, бо обіч нього лежить багата українська земля, до якої є скільки ласих».
    Понад 40 днів тривало перебування в Україні Святішого Патріарха Київського і всієї України Мстислава. Приїзд до України, на думку владики, мав велике значення для усвідомлення і аналізу ситуації, організаційного оформлення структур УАПЦ.

    Перед патріаршою інтронізацією Святіший Патріарх Мстислав з візитацією відвідав Луцьк, Кременець, Почаїв, Дубно та Рівне. У Львові його зустрічали дзвонами храму св. апостолів Петра і Павла. Наступного дня йому відчинила двері церква Успіння Богородиці. Після молебня понад сто тисяч віруючих зібралися на площі перед оперним театром, де Святішого Патріарха привітав тодішній голова Львівської обласної Ради народних депутатів В’ячеслав Чорновіл. «В імені Святішого Патріарха Мстислава, – сказав він, – ми вітаємо не тільки відроджену з попелу на нашій землі, переслідувану більшовизмом Церкву. В його імені ми вітаємо і цю велику спадковість поколінь, того великого борця за волю українського народу, який доніс до нас естафету ще з далеких визвольних років боротьби за Українську Народну Республіку. У всіх виступах його Святості прозвучала одна дуже важлива і дуже потрібна нам думка – це думка про необхідність не тільки релігійного, а й простого людського, загальнолюдського миру на нашій землі».

    Так судилося, що саме цій уже літній, немічній фізично, але сильній духом людині довелося очолити перше в історії України патріарше управління православною Церквою. Із дивовижною енергією Патріарх Мстислав на схилі свого життя взявся за справу відродження української православної Церкви та зміцнення суверенної української держави. За три роки Патріарх вісім разів відвідав Україну, і цей факт свідчить сам за себе. Мстислав двічі побував у рідному місті. Після десятиліть розлуки Полтава двічі зустрічала свого вірного сина в травні 1991-го й у грудні 1992 року – це був його останній приїзд до України. Він наче прощався з рідною землею, на якій народився і виріс.

    На час останнього приїзду його Церкви вже не існувало. Ура-патріоти з президентом, колишнім секретарем Компартії України Леонідом Кравчуком «віддали» УАПЦ вигнаному з РПЦ митрополиту Філарету (Денисенку). А розвивалися події таким чином.

    Скориставшись відсутністю в Україні Патріарха Мстислава, який у цей час перебував удома в США на лікуванні, 21 червня 1992 року розпочалося рейдерське захоплення Української Автокефальної Православної Церкви митрополитом Філаретом, екзархом РПЦ в Україні, з допомогою президента Леоніда Кравчука, депутатів Верховної Ради та спецслужб. Цього дня до патріархії УАПЦ прибули п’ять депутатів Верховної Ради з працівниками апарату президента. Делегація стала вимагати негайного скликання Собору єпископів для прийому в УАПЦ Філарета. «Це наказ президента», заявили вони митрополиту Антонію Масендичу, керуючому справами патріархії, додавши, що з Філаретом перейде й величезна казна УПЦ МП. Наступного дня, молодий митрополит, не змігши зв’язатися з Патріархом, став скликати до Києва єпископів.

    25-26 червня 1992 року, в резиденції митрополита Філарета на Пушкінській, 36, відбулися збори, а за визначенням святого Василія Великого, зборище кількох єпископів, якоїсь частини священства та депутатів Верховної Ради, яке було назване «Об’єднавчим собором УПЦ та УАПЦ-КП», організоване Кабінетом міністрів. Рішенням цього псевдо-собору структури як УАПЦ так і УПЦ анулювалися, а їхнє майно й фінанси оголошувалися власністю нової структури «УПЦ Київський патріархат». Патріархом проголосили (не обрали!) Святішого Мстислава (Скрипника), який ще навіть не підозрював про ліквідацію його Церкви, а заступником призначили митрополита Філарета.

    Згодом Патріарх Мстислав говорив за свого «заступника»: “Ніколи, ніде й ніхто кандидатури Філарета як мого заступника зі мною не погоджував. Згідно з канонами Церкви його позбавлено сану. До того ж Філарет тоді входив як предстоятель філії РПЦ в Україні до складу ієрархів Російської православної церкви. Ніде в світі жодна з помісних Церков не вважає Філарета митрополитом, а тим більше моїм заступником”.

    По іншому, як зборищем назвати такий «собор» неможливо, адже з боку УПЦ був лише єпископ Яків Панчук, а не представники всієї Церкви, і з боку УАПЦ теж були присутніми не делегати, обрані від усіх єпархій, як того вимагає Статут Церкви, а зібрані нашвидкуруч єпископи та священики, та й то три єпископи покинули те зборище. Зрозуміло, що людині, котра запекло боролася проти автокефалії й українізації Церкви, української мови, була скомпрометована зв’язками з КДБ, створити власну релігійну організацію в обставинах патріотичного піднесення в Україні було б уже неможливо. Тому митрополит Філарет і К0 використали УАПЦ як фундамент для створення нової Церкви, тобто УПЦ Київський патріархат, щоб з його допомогою тримати під контролем українську автокефалію.

    Таким чином була ліквідована УАПЦ – національна Церква українського народу, яка вистраждала своє новітнє відродження шляхом крові й жертв за більшовицьких часів. Цю подію зі схваленням сприйняли у Верховній раді та в адміністрації Президента Леоніда Кравчука. Але свій рішучий протест висловив Патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник). Він полишив лікування в США і повернувся до України, звернувшись із заявою до Президента, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора: «Учасники зборів 25-26 червня 1992 року, всупереч Уставу УАПЦ, самочинно привласнили собі право внесення змін в Устав УАПЦ, ліквідації УАПЦ, перетворення її в «Українську православну Церкву – Київський патріархат», наділивши останню правом правоприємства УАПЦ».

    В заяві Патріарх Мстислав зазначає, що: «20 липня 1992 року Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України зареєструвала зміни до Статуту Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), ухваленого Помісним Собором УАПЦ 5-6 червня 1990 року.

    За підставу для своїх дій рада у справах релігій взяла рішення зборів частини єпископів, священиків і мирян УАПЦ 25-26 червня 1992 року, котрі назвали себе «Всеукраїнським православним собором».

    Довожу до Вашого відома, що ті збори, про які йде мова вище, не були органом УАПЦ, передбаченим статутом УАПЦ і уповноваженим ним вирішувати долю УАПЦ».

    Представники УАПЦ не були уповноважені приймати подібні рішення. Це потверджує владика Мстислав у зверненні: «Але питання про припинення існування УАПЦ має право вирішувати лише орган, передбачений Статутом УАПЦ. Питання про внесення змін до Статуту має право вирішувати також тільки статутний орган». І далі зазначає: «Учасники зборів 25-26 червня 1992 року, всупереч Статуту УАПЦ, самочинно привласнили собі право внесення змін до Статуту УАПЦ, ліквідації УАПЦ, перетворення Її на «Українську православну церкву – Київський патріархат», наділивши останню правом правонаступництва УАПЦ».

    Підсумовується текст вимогою до Президента, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора України: «…у відповідності до міжнародних норм та чинного законодавства України скасувати рішення про ліквідацію УАПЦ та перереєстрацію Її Статуту в Раді у справах релігій, а також повернути всі права законно обраному Помісним Собором УАПЦ Патріархові».

    17 жовтня 1992 року глава УАПЦ вивів за штат митрополита Антонія (Масендича) та єпископа Володимира (Романюка), а 20 жовтня звернувся до духовенства та вірних УАПЦ, заявивши про недійсність прийнятих на скликаному Філаретом «всеукраїнському православному соборі» рішень та закликав не визнавати «об’єднання».

    23 і 24 грудня 1992 року в Києві відбулася зустріч із вірними та духовенством, які не визнали об’єднання з частиною УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Філаретом (Денисенком). Участь у нараді взяв і архієпископ Львівський Петро (Петрусь). Наслідком наради стало звернення, про яке говорилося вище, Патріарха Мстислава від 24 грудня на ім’я Президента України, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора, в якому він наполягав на незаконності участі частини єпископів і вірян в об’єднавчому соборі 25-26 червня 1992 року, та порушенні Статуту УАПЦ.

    На такі дії Патріарха Архієрейський Собор УПЦ КП відреагував постановою від 15 грудня, що жодні дії першоієрарха (Мстислава (Скрипника) не мають чинності без попереднього узгодження із Синодом. Самого Патріарха Мстислава запрошували взяти участь у Соборі, однак він категорично відмовився.

    У відповідь владика Мстислав призначив нового керуючого справами Патріархії УАПЦ архієпископа Петра (Петруся) та доручив йому скликати в січні 1993 року розширену архієрейську нараду з метою подальшого врегулювання статусу УАПЦ. Нарада відбулась у Львові 22 січня.

    Ці звернення Патріарха Мстислава вселили надію й рішучість у серця вірних УАПЦ архієреїв, священства й віруючих, які не були згодні з ліквідацією Церкви, до її відновлення, тим паче, що значна частина автокефальних парафій зберігала свою приналежність до УАПЦ. Патріарх призначив новим керуючим справами патріархії архієпископа Львівського Петра (Петруся). Церква стряхнула із себе чужинське ярмо і, долаючи шалений спротив влади, почала відновлювати свої структури як у центрі, так і на місцях.

    В листопаді того ж року Патріарх Мстислав відбуває до Америки, де через півроку помирає, так і не дочекавшись рішення по своїх заявах. Воно появилося через тиждень після його смерті. Спираючись на заяву народного депутата Сергія Головатого, Генеральна прокуратура України подала протест стосовно реєстрації УПЦ КП. Однак до суду справа не дійшла – генпрокурора Шишкіна зняли з посади за наполяганням Кравчука, а Колегія Генпрокуратури була розпущена. Можна тільки здогадуватися про те, які сили були задіяні для ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви!

    Патріарх Мстислав є однією з найвидатніших постатей в історії України. Він був вірним сином своєї Батьківщини і присвятив все своє життя служінню українському народові та його Церкві. Він – людина безмежної щирості та доброти, немов біблійний Мойсей, його віра ґрунтувалася на незламній силі духу, відданості та витривалості.

    Патріарх Мстислав творив істинну Церкву, яка б не повторювала російські зразки, а була б самобутньою й відповідала непомильним засадам Христової євангельської науки та переданню святих отців. Він бачив українське православ’я народним, козацьким, адже національна свідомість, незламний патріотизм і гордість за свій багатостраждальний народ були основою його світогляду. Патріарх Мстислав понад усе цінував людську свободу, свободу духу і вважав, що цього українці можуть досягнути лише у повній єдності між собою, в єдності Церкви як Тіла Христового, адже, коли буде сильною Церква, тоді буде сильною й Україна. Його заклик: «Визнайте самі себе і вас визнає світ» набуває для Української Автокефальної Православної Церкви доленосного значення.

    Вископреосвященний Афанасій,
    архієпископ Харківський і Полтавський,
    керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією,
    голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ

  • Із Харкова Патріарх поїхав із надією…

    Із Харкова Патріарх поїхав із надією…

    Робота щодо укладання книги вже майже завершалася… Та несподівано до рук потрапили «Щоденники» Олеся Гончара в газеті «Наша віра» за 1998 рік.

    Згадалося…Останній візит Патріарха Мстислава до Харкова у грудні 1992 року, який організувало Харківське крайове православне Братство ап. Андрія Первозваного.Складнощів було більш ніж достатньо, ситуація в УАПЦ склалася майже критична…

    А перед тим, 14 жовтня 1992 року на Покрову Богородиці делегація Харківського крайового Братства на запрошення голови Всеукраїнського Братства УАПЦ брала участь у всеукраїнських заходах у Києві разом із львівською делегацією. Києвом марширували одягнені святково козаки. Одну із делегацій козаків очолював В’ячеслав Чорновіл. Всі поспішали на Поділ до церкви Пресвятої Богородиці. Службу Божу правив Патріарх Мстислав… Атмосфера у храмі була піднесена… Та не всім припадало це до душі. Делегація із Дніпропетровська поводила себе по відношенню до Патріарха УАПЦ Мстислава, мало сказати. брутально… З уст Калоші, директора стадіону «Динамо» лунали принизливі коментарі в адресу нашого старця… Згодом з’ясувалося (а про це теж іде мова у «Щоденниках» Олеся Гончара) Патріарх УАПЦ Мстислав мешкав у готелі «Україна». Номер справляв на нас сумне враження. Та найприкріше – Патріарх не мав належного харчування… якщо не сказати більше… Пустий холодильник. Харків’яни разом із львів’янами побігли на Бессарабський ринок, закупили продукти, приготували, що можливо було в умовах готелю…

    А самі черговий раз поверталися з Києва в сльозах. адже саме там завжди натрапляли на нерозуміння, байдужість до розбудови УАПЦ, Патріарха… Хтось потім скористається моментом і вибудовуватиме собі церковну кар’єру, хтось намагатиметься переступити волю Патріарха і без його благословення їхатиме до Константинополя, хтось здасть без поради з ним частину Церкви, залишивши руїну… одним словом «совок» давався взнаки.

    …. Зупинився Владика на квартирі у відомого харківського режисера театру «Березіль» Анатолія Стародуба, що неподалік вул. Пушкінської. Анатолій Стародуб тоді брав активну участь в організації приїзду Патріарха УАПЦ Мстислава до Харкова – надав мікроавтобус, турбувався побутом… Вони познайомилися із Патріархом під час поїздки Анатолія Стародуба до Америки із гастролями театру «Березіль». Пан Анатолій відвідав Патріарха Мстислава у Баун-Бруці, мав довгу розмову і теплий прийом.На згадку Патріарх Мстислав подарував харків’янину чудове видання українських прислів’їв і поговірок Номиса, яку сам уклав і видав. Згодом ця книга була люб’язно передана п. Анатолієм до Харківського літературного музею.

    19-20 грудня 1992 року квартира Анатолія Стародуба перетворилася на харківський прес-центр, вітальню, до якої поспішали дорослі і малі харків’яни, представники влади і журналісти, члени Харківського Православного Братства ап. Андрія Первозваного, які прагнули почути слово Патріарха, отримати благословення, та, зрештою, просто побачити легендарного старця,який незважаючи на вік і хвороби, долав сотні кілометрів, щоб дати раду своїй Церкві в Харкові.

    Харків був останнім українським містом, в якому молився перед від’їздом до Америки Патріарх Мстислав – це була Свято-Дмитрівська церква, одна із найстаріших церков міста, що мала свою легенду і передання серед харків’ян (див. додаток 2). Реальність була складною, його турбувала доля УАПЦ, України, можливість збереження Церкви і його надійних послідовників.

    Зраджена Церква, зраджений Патріарх у Харкові знаходив собі розраду, був оточений турботою, теплою їжею і питтям…Він відчував себе вдома. Тоді ж мені довелося стати свідком довгої розмови Патріарха Мстислава по телефону з відомим українським письменником Олесем Гончаром. Щира, сповнена хвилювань, довірлива розмова до нині згадується, як щось надзвичайне…Два духовні велетні розмірковували над долею країни, що вступала в глибоку кризу, переповнена болем і майже відчаєм бесіда про скривджену черговий раз владою УАПЦ, про брехливі обіцянки влади щодо резиденції Патріарха…

    А в сусідній кімнаті серед присутніх був той єпископ, який першим зрадив нашу Церкву…

    Старенький Патріарх змучений подорожжю наступного дня відбув із Харкова, покладаючи на нього надії…

    Ніна Немировська 

     за кн. “Дивімося одне одному у вічі!”. С.92-95.

  • Заповіт першого патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника)

    Заповіт першого патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника)

    Мої дорогі й улюблені діти, внуки і правнуки з великим напруженням останків своїх сил, але при повній притомності й не позбавлений свідомості, хочу промовити до вас, насамперед до всіх дітей – майбутнього нашого. Хочу сказати всім про все, що на душі моїй тяжить… Або, мовою Великого нашого Пророка й борця за щастя й добробут людей на нашій „не своїй землі”, борця за Вічні Правди й Істину Божу кажучи, нехай буде це також „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнє посланіє”.

    Від дитинства мої батьки та найближчі і найдорожчі родичі вчили мене: „Степанцю, дитинко! Усе, за що не візьмешся робити, починай з Богом. Або хоч перехрестись і тоді починай…”.

    Минали роки, і багато, багато чого забулося. А от ці слова врізались у пам’ять назавжди. Так само й деякі історичні факти з життя нашого багатостраждального народу наче закарбувались назавжди на тендітних клітинах мозку, наче вирізьбились на граніті. Згадуючи повчання і факти з історії все частіше, особливо останніми роками, останніми місяцями, коли раз-по-раз повертається удар за ударом, і людина втрачає гостроту зору, нормальне функціонування рук чи ніг… Натяк? Так, прямий натяк підготуватися жити в інших, Богові знаних, світах…

    …Господи, Боже наш, благослови раба Твого на чин, який вимагає від нього життя земне, з усіма обов’язками й відповідальностями перед Тобою, Боже наш, перед Церквою Твоєю, державними, науковими, культурними діячами держави нашої України, перед вірними нашої Української, як і держава наша, ні від кого адміністративно й політично незалежної, перед Богом і людьми Рівноапостольної Православної Церкви, перед Церквою між Церквами, перед вірними тієї Церкви і льояльними громадянами України, незалежно від їхнього віросповідання, перед моїми дітьми, перед внуками й правнуками, народженими і ненародженими дітьми земель українських, перед побратимами по зброї і, нарешті, перед самим собою, перед власною совістю…

    Боже, дозволь мені почуватися час від часу звичайним мирянином-слугою у Твоїй Церкві, а не Слугою Божим у найвищому земному званні, нами самими вигаданому: Патріярх! Це звання, хочемо ми цього чи не хочемо, завжди нагадуватиме про всі обов’язки, права і привілеї, які йдуть з ним. Від цього людині, а ще в моєму віці та в моєму фізичному стані, не втекти, та й не маю наміру. З віком у ногу йде й досвід. І зрозуміло, що мова йтиме від людини з великим життєвим досвідом. Мова йтиме від людини, яка значно давніше стала батьком, як Владикою, а потім дідусем і прадідом…

    І вдруге прошу Тебе, Боже наш, дозволь мені почуватися вряди-годи смиренним слугою Твоїм і батьком і дідусем, а не тільки Владикою, яким став понад півстоліття тому з Твоєї волі й Твого благословення та Слуг Твоїх, Владик Церкви Твоєї на нашій українській Землі…

    І втретє до Тебе: прости й благослови виголосити слово до всіх не як Владика, Патріярх, чим мене, недостойного слугу Твого, під кінець життя земного, Владики, отці духовні й миряни Церкви Твоєї в Україні обрали і благословили Твоїм ім’ям у Святому Храмі Святої Мудрости, Софії…

    Останніми місцями часто думаю про тих, кому належить Царство Боже, про дітей. У них усе так просто й зрозуміло. У них логіка від Бога, ніякими життейськими клопотами і справами земними не забруднена. От, наприклад, дивиться дитина на малюнок, і хоч той малюнок уявою дорослої людини намальований, а дитина пізнає Бога. Їй сказали, що це є Бог і хто Він. І дитина дивиться чистими очима й душею на Нього і знає, що це її Бог. І розуміє дитина, що навколо неї усе Боже, включно з нею. Іншими словами, Бог і все біля Нього – Боже, все від Бога і для Бога…

    Просто й зрозуміло… Навколо цих простозрозумілих істин ми створили різні науки. А всю ту книжкову мудрість можна і треба інколи зводити до дитячої духовної чистоти…

    Розумію, що деякі бажання для нас, віком старших від дітей, стають деколи тяжко здійсненними. Та повірте, що після майже столітнього життя на Землі переконався, що нікому ніколи не пізно, а тим більше не соромно, не зважаючи на всі фізичні й психічні перешкоди бодай уявним бажанням наблизитись до чистоти дітей, до чистих Правд й Істин, Божих Правд й Істин…

    Понад тисячу років тому син славного Святослава Ігоревича Володимир Святославович, великий каган, Володар імперії на Сході Європи, пізнав правдивого Бога і, як його Велика Бабуня Ольга, не тільки сам просвітився, а просвітив світлом християнства всю Україну-Русь і став рівним апостольською працею Константинові Великому! І став тоді на землях руських (українських!) Син Божий, Ісус Христос, Царем називатися…

    І мудрість мали ми тоді свою. Пригадаймо успіхи сина Володимира (Юрія). Це той Великий Князь Київський, Ярослав Володимирович, Ярослав Мудрий, який зміцнив державу, обновив столицю свою, град Київ, побудував для поколінь Храм Премудрости – Софійський Собор, який сьогодні цінністю, скарбом світових цивілізацій вважається.

    Не помилився і в своєму виборі Ярослав Мудрий, коли, не чекаючи на царгородського Патріярха, призначив свою людину, священика Іларіона, Митрополитом Києва і Київської Руси. Великий Князь у першому столітті зміцнення віри Православної на землях своєї великої імперії зрозумів, що тільки такі, як його великі Предки, як Він сам, мусять бути біля керма духовної опіки над людьми країни його. І гляньмо в минуле: коли не було при кермі таких, як великі лицарі наші, перемогла крамола, втратили імперію, втратили власну державу, гетьманами керовану. Було зрадникам поганим приємніше дивитися, як мізерні війська Петра над горсткою козаків розправляються, і стояти в тіні з полками, яких вистачило б охоронити честь свого гетьмана й землі своєї України… На що совість і всі проміняли?…

    Розумним і мудрим був нащадок Великого свого Предка Рівноапостольного. І недаремно підшукав собі розумом світлого, який у своєму Слові виголошує молитву до Всевишнього від імені свого Суверена, свого і всієї Київської Держави такими словами: „Пом’яни, як Благий, і нас, вбогих Твоїх… Ти Бог наш, і ми люди Твої, уділ Твій, насліддя Твоє… Не підносим рук наших до бога чужого, не слідуємо за яким пророком, не держимо єретицької науки, але визнаємо Тебе, правдивого Бога. Доки стоїть світ цей, не наведи на нас напасти і не спокуси і не віддай нас у руки чужоземців, щоб не назвався город Твій городом полонених, і стадо Твоє – зайдами в землі не своїй, щоб не сказали народи: де є Бог їх? Не напусти на нас скорботи, голоду, наглої смерти, вогню, повені, щоб не відпали від віри нетверді у вірі. Продовж ласку твою на людей Твоїх, ворогів прожени, спокій зміцни, народи смири, нестатки заміни добробутом. Князів наших зроби грізними для народів; бояр умудри, городи пошир, Церкву зрости, насліддя Твоє охорони, мужів, жінок і дітей спаси. Тих, що в неволі, в полоні, у в’язницях, в спразі й наготі – усіх помилуй, усім подай втіху, всіх порадуй, подай їм радість тілесну і душевну”.

    Так, ніби сьогодні писане, правда?… А цим словам тисяча літ! А ще ліпше сказати, так це ті слова, які мають жити з нами, як довго існуватиме Світ цей з людьми на ньому.

    Не забуваймо предків. Не ховаймо їх від наших дітей. Нагадуймо раз-по-раз славу предків своїх, не цураймося її, бо це й наша слава… Ідемо в майбутнє мудрістю й досвідом предків своїх озброєні! Не йти нам у майбутнє, коли легковажитимемо минуле, повірте мені, своєму сучасникові…

    В минулому мали ми багато мужів, які ніби Пророками були і свою землю любили, як Бога свого, як Матір і Батька.

    Коли вже коло минулого, то давайте пригадаємо разом ще одного Великого нашого Князя, нащадка Великих своїх предків. Маємо на думці Князя Володимира Мономаха. Він жив з глибокою вірою у Божу любов і Божу Всемогутність. Заповідав дітям своїм, а через них і нам, нащадкам їхнім, щоб не бажали крови того, на кого лихі були. При цьому нагадував, що Бог терпить усі гріхи наші й дає нам змогу каяттям, слізьми й молитвами досягнути над ними перемогу і позбутися їх, себто тих, на кого лихі… Цікаво пояснював всемогутність Божу. Він бачив її навколо себе і давав докази її дітям своїм: сонце, місяць, темрява, світло, води, земля, птиці, риби й людина…

    А що ми робимо з нашим середовищем, що все належить Богові, є всемогутністю Його. А все через що? Гляньмо уважніше на все, пригадаймо про чистоту душ діток наших і стане зразу зрозуміло, що злегковажили ми найдорожче через те, що згубили Віру у Всевишнього. Земні потреби затьмарили нас, затемнили нам чистоту душ власних дітей наших…

    Та повернемось знову до Володимира Мономаха, який конкретно говорив і про обов’язки дітей своїх до ближніх своїх і навчав їх, якими мають бути обов’язки доброго господаря. Великий Князь, Володар-Батько, наказує дітям помагати бідним, опікуватися вдовами й сиротами. Забороняв дітям своїм вдаватись до смертної кари: „ Ні невинного, ні винного не вбивайте і не кажіть убивати”. Велів дітям своїм дотримуватися присяги, шанувати священиків, ченців, старших чи похилого віку людей. Радив дітям своїм викинути з їхніх княжих сердець гордість і остерігатись лінощів. Радив синам також виконувати всі обов’язки на війні, самим усього допильновувати, ні на кого не покладатися. Закликав шанувати гостя, звідки не прийшов би, бо гості, на його думку, розносять славу по світу: добру або лиху…

    Закінчуючи своє „Поучення дітям”, Князь Володимир Мономах підкреслює: „Що вмієте, того не забувайте, а чого не вмієте, того вчіться… І нехай Сонце не застає вас у постелі…”

    Радіймо всі, бо такі були наші Предки, наші Володарі, Князі-Лицарі, християни, будівничі великої християнської держави, з мечем в одній руці, а в другій – Хрест. Князь був прикладом Християнського Господаря дітям своїм і близьким та далеким нащадкам.

    Такого і я не можу бажати своїм дітям, а коли кажу своїм дітям, то як Патріярх, віком найстарший серед усіх Патріярхів, маю на увазі усіх.

    Не заради якоїсь примхливости нагадую предків наших, мої дорогі, не припадково… Змушують мене до цього думки про наш сучасний стан і Церкви нашої Православної, і Держави нашої унезалежненої, і кожного з нас…

    Боюся безвір’я, яким опановані великою мірою керівники, будівничі нових порядків у новій християнській державі. Не всі ж можуть – отак взяв, та під кінець свого життя, проживши вік безбожником, раптом, ніби під доторком магічної палочки, перетворитися у глибоко віруючого та ще й фахівця з релігійних питань. У світі реальностей такого не буває, а до казкового ми швидко, хоч як би хотілося, не наблизимось.

    В даний період, та й не тільки сьогодні, а завжди, людині, незалежно від того де і що вона робить, потрібна Віра в Бога. А що ми маємо на сьогоднішній день? Маємо небагато, і багато залежить, у чому і про що говоримо. Певне одне, що найголовнішого – ВІРИ – ми не маємо. Переважає оте: „Та що ви від мене хочете? Моя хата з краю. Що мені державність, як немає всього того, що ми за старого режиму мали. А тепер тільки державністю годують. Від такої державности людям не по собі…”. І так далі і тому подібне… Це говорять ті, яких ми закликаємо закачувати рукави і працювати для державности в поті чола свого. А ті трудяги, яким до праці не привикати, кажуть, що їх не підганяти, ні нагадувати їм про працю не треба буде, якщо вони повірять у державність.

    А як повірити? Куди не глянь – скрізь побачиш, на всіх щаблях влади, фактично тих самих людей, що й перед відлигою, за доби відкритого панування комуністичної партії. Були вони керівниками і під час відлиги. І нині ті самі керують. Щоправда, тепер дехто з них на вищих постах та в закордонних автах їздить. Навіть ті, що раніше лаяли кремлівських бонз за розтринькування народного добра, тепер самі тим грішать. А їм багато людей повірило. Думали, що вони почнуть про трудову людину чесно дбати, а воно…?

    Хто ж винуватий у таких настроях, і наскільки вони правдиві? А таки правдиві, мабуть, бо не від одного подібне чуємо…

    Вражають й інші факти. Приходять листи, у яких скаржаться, що на Україні зараз із Вірою, Православною вірою, дуже кепсько. А дехто з цього користає, та й як!

    Хіба отакі вістки не змусять хвилюватись, не змусять думати?

    Молю Вас, Суверене з усіма помічниками, довіреними, а тим самим і відповідальним перед Вами, перед Богом, перед Народом і Державою цього народу: НЕ ЗАБУВАЙТЕ ПРО ДІТЕЙ! Вони мусять мати найбільшу увагу нашу під кожну оглядом. Їх треба забезпечити не тільки поживою для фізичного існування, а й духовною поживою і найліпшими, які тільки існують, знаннями, науками. Маймо на увазі, що ХХ століття є тільки тінь того, що прийде в ХХІ-му та наступних століттях. Діти наші не мають права відстати. Їхні прадіди й діди, їхні предки не відставали. Завданням нашим є забезпечити, щоб і вони не пасли задніх, а вели перед. А прикладом у цьому можуть бути і наші сьогоднішні чемпіони-спортсмени.

    Дещо гірше, і то таки гірше, стоять справи з нашими духовними Отцями у всіх званнях. Дехто з них не викликає справжнього довір’я до себе. Тут, можливо, і наша вина. Потрібно священиків, потрібно Владик. І нікуди правди діти – у декому помилились. А дехто росте. Приємно це бачити. Підростають нові кадри. Дасть Бог, і наша Могилянська Академія випустить високоосвічених теологів, філософів на радість народу. Багатьом саме цього й хочеться, хоч, як знаємо, є такі, які бажають, щоб справжня українська людина не думала про своє українство, а тільки про свій шлунок, щоб справжня українська людина від ранку до заходу Сонця потом умивалася і забула, нарешті, хто вона, якого роду. Отаке на нашій Україні. А все через те, що ми не знаємо правди про своїх предків. У нас не наші вчені історію писали.

    Діти наші мусять знати правду, нарешті, пізнати про свою землю, не від ворогів наших, а від чесних своєї землі мужів науки. Вищих шкіл і розуму досить маємо. І професори говоритимуть по-українськи. Все буде, коли до діла братися по господарськи. А добрий господар пам’ятає підсвідомо вже, що існує чотири пори року. Кожна пора вимагає свого: нових засобів виробництва – інших машин, нових сільськогосподарських культур. Обов’язково треба прополювати городи. Прополювання і в установах треба робити. Треба. Зміни вимагають багато чого. Все це для дітей наших, для людей, яким жити по-новому, в новому світі, фундамент якому мусимо ми допомогти закласти.

    В усьому і понад усім – ідеї. Вони від розуму. Розум дехто Богом називає. Чистою від Божого розуму й ідея має бути. До того не можна брудними руками торкатися. А чи всі  ми маємо такі чисті руки? Чи всі наші духовні опікуни несуть людям чисті ідеї? На мій погляд, духовенству нашому треба дуже багато працювати над собою. Щоб знати життя, треба мати знання, досвід. Не в гарному облаченні суть справи. Треба бути помічником людям у багатьох ділянках. Треба бути і агрономом, і лікарем. Зовнішнє має відповідати внутрішньому нашому стану. Люди зразу пізнають правдиву і фальшиву людину, користолюбця і праведника, який і душу за брата свого віддасть.

    Не раз говорив і писав про те, що наша Православна Церква – страдниця через лиху долю, сьогодні мусить наново виборювати собі авторитет. Новий дух має прийти до Церкви від народних глибин, не зверху. Тому то й нагадую, що в чеканні того ми повинні тримати Святу Церкву нашу в чистоті. Не забуваймо, що виросте те, що посіємо. і як доглянемо. І нехай кожний пожне те, що посіяв. Так воно є у цьому світі. І не закриваймо очі на свої недосконалості. Говорім відкрито про них, але говорім культурно і чесно.

    Горе громаді, коли священик у неї здискредитований. А що ж тоді робити, як такими у нас отці Владики є? Чи можуть вони репрезентувати Україну серед своїх та серед чужих і стояти на чолі Церкви? Ні, таких ніколи не приймуть до Собору рівних. Не приймуть через них і народу нашого.

    Ми почали відбудовувати Державу, а Церква? Якщо не віддамо належного Богові й душам нашим, то залишимося без Віри, залишимося знову без держави. А коли і те, і друге треба відбудовувати, а це історична необхідність, то треба забути про злобу, заздрощі й інтриги. Шукаймо в серцях своїх християнську любов, миролюбство, благодатність розумну. Без цього не піде діло. Чи Україна повинна мати кілька Православних Церков? Наявність кількох Православних Церков є дійсністю під сучасну пору. Це нездоровий стан. Він тим гірший, що деякі Церкви навіть не підлягають своїм Першоієрархам, а підлягають тій Церкві, яка глумиться століттями на нашим народом, нашою Церквою і воліє бачити нас не вільними, а рабами, якими можна буде відбудувати втрачену імперію. Ми мусимо усунути такий ганебний і небезпечний для нашої нації стан. Не знаю, як і хто підготує грунт для національної єдности серед Православних Церков, але повинні найскоріше про це подумати Глави цих Церков. Їм треба зійтися і побути разом так довго, аж поки не знайдуть усього потрібного для об’єднуючого Акту. А потім, на Соборі національному, при таємному голосуванні обрати ОДНОГО Предстоятеля, Партріярха Київського і всієї України. Не забуваймо при цьому і мрій Великих Митрополитів нашого народу: Петра Могили, Василя Липківського та інших…

    Як Перший Патріярх Київський і всієї України УАПЦ і Митрополит УАПЦ в США, як віком найстаріший ієрарх і смиренний слуга Божий, закликаю усіх Вас, Отців духовних Владик, задля Господа Бога нашого, задля Вашого і ваших дітей майбутнього допоможіть Суверенній Україні в будівництві вільної і ні від кого не залежної Держави, допоможіть Об’єднаною Православною Церквою з власним, вами обраним Патріярхом.

    Ще, мої дорогі земляки, діти й собраття во Христі, молю вас і закликаю до братньої єдности та святого миру задля Бога Спасителя нашого, задля нашого багатостраждального народу, задля великомучениці Церкви рідної і многостраждальної Матері-України.

    Об’єднання Православних Церков України як історична необхідність, щоб історично вижити і закріпити своє місце серед вільних народів світу, є можливим, як нераз уже казав, лише довкола Української Автокефальної Православної Церкви як Церкви-Мучениці, яка ніколи не зраджувала свій народ і свою Віру. Жертви її всі ми знаємо. Треба глянути один одному в очі і сказати, що ми хочемо об’єднання, ми будемо його мати. І не відкладаючи берітеся за здійснення цієї Богові і народу нашому Бажаної ідеї. На засадах чесноти перед Богом і народом нашим приступаймо до діла, мої рідні!

    А коли запанує над світом розум, зверніться, як я звертався до його Святости Вселенського Патріярха, щоб скликати Вселенський Собор усіх Православних Церков світу. Мені не вдалося цього досягнути. Іншим Церквам не спішиться. Моїм же наступникам заповідаю „стукати, аж поки не відчинеться Вам”. Є велика потреба поговорити й про наші канони, і про кривди, заподіяні нашій Церкві, і багато інших суто Християнських справ, дальшого спілкування наших Церков тощо.

    Заповідаю також розбудувати видавничу справу до такої міри, щоб забезпечувати не тільки вірних нашої Церкви, а й широкі кола громадян нашої держави, а особливо школи наші, університети наші. Щоб, як прийде на те потреба, можна було допомогти й Міністерству освіти, Уряду України. Перегодя всі матимуть подосталь усього, а тепер, на початках становлення нової держави, треба допомагати один одному, щиро, без користолюбства помагати.

    Відчуваю, мої дорогі, що надходить мій час стати перед Судом Божим. Простіть мені, як і я Вам прощаю… Не судім один одного, а працюймо на щастя і добробут Батьківщини та її людей. Завжди починаймо день і кожне діло, перехрестившись, молитвою. Бо таки все починається з Молитвою до Бога з очищенням душі своєї перед Господом.

    – Над усе, – казав Апостол Павло, – візьміть щит Віри, яким зможете погасити всі огненні стріли лукавого. Бо покликав нас Бог не на нечисть, але на освячення!

    Нехай завжди буде з Вами усіма моє батьківське й Патріярше благословення!

    Благословляю Вас на добробут, щасливе радісне життя у своїй на віки вільній Державі!

    Нехай ніколи матері наші не знають сліз! Нехай ніхто не знає горя…

    На віки вічні, на віки вічні, на віки вічні…

    Амінь!

    Ваш і Божий Слуга

    Мстислав Перший, Патріярх

    Київський і всієї України.

     

    Червень, 1993 року Божого