Нація. Держава. Церква

Боже, нам Україну храни…

“Без Мене не можете робити нічого”, —  говорить нам Ісус Христос вустами апостола Іоанна, наперед означуючи, що велична ідея української незалежності, як і інших народів, освячена Самим Господом, Творцем неба і землі, й усього сущого на ній.

Крах новітньої Російської імперії, який завершився розпадом могутнього Радянського Союзу в 1991 році, ознаменував для нашого стражденного народу і завершення багатовікового періоду виокремлення у власну незалежну державу. І хоч українці й понесли на цьому трагічному шляху суттєві втрати людських ресурсів і територій, нами раніше заселених, все ж історично оправдане тяжіння розірваної на багато частин нації до соборного єднання в єдиному і неподільному державному тілі успішно завершилося навколо свого древнього національного й духовного центру — Києва. Саме тут, у водах дніпровських, Господь проявив Свою велику милість, сотворивши чудо хрещення, яке поклало початок формуванню великої української нації, об’єднавши навколо віри в Ісуса Христа, віри православної, до того розрізнені слов’янські племена і давши потужний поштовх до розвитку.

Це диво Божого Промислу полягає ще й у тому, що, перебуваючи в багатовіковій підлеглості іншим народам, уже сформованим і сильним, українська нація розвивалася, міцніла і витримувала всі негативні й трагічні впливи духовного і фізичного нищення, які спрямовували різномасті завойовники проти нашого народу. Перебуваючи багато століть у поневоленні, український народ плекав у глибинах свого духу лише йому притаманні риси характеру, побуту, звичаїв і всього того, що складає основу нації, а, отже, і дає їй можливість пережити й вистояти на всіх переломах історії, виплекати той тривкий і незборимий державницький дух, зламати який нікому так і не вдалося, бо він виріс не на поверхні, а в глибинах духу кожного українця, навіть коли він цього сам і не усвідомлював.

Закладені ще рівноапостольним князем Володимиром Великим основи української державності у формі величезної Київської держави на благодатному ґрунті всеперемагаючої і животворчої сили православної віри, що глибоко увійшла в серце й душу саме українців, які вже тоді, внаслідок природних об’єднавчих процесів серед споріднених слов’янських племен, зливалися в одне народне тіло з єдиною мовою і світоглядом, долаючи страхітливі багатовікові періоди монголо-татарського, литовського, польського і, особливо, московського поневолення, дали можливість не розвіятися безвісти, а вистояти й утвердитися.

Чотири попередніх спроби українців створити власну державу після періоду Київської Русі — князівство Данила Галицького, Велика Україна Богдана Хмельницького, виступ гетьмана Івана Мазепи проти московського царя-деспота Петра Першого за вивільнення України і Українська Народна Республіка, а також кілька менш вдалих спроб гетьманів Виговського, Дорошенка, врешті зовсім мирно народили державу Україна, як правонаступницю “Русі начальної”. І коли б не руйнування Української Автокефальної Православної Церкви в 1992 році, церковне роз’єднання українського православ’я, спровоковане Москвою в 1992 році як складова широкомасштабного плану повернення України в своє імперське нутро, ми вже на нинішньому етапі мали б не тільки фізично, тобто в державних кордонах, об’єднану націю, а мали б і її духовне неподільне і нерозривне єднання. Тобто соборність у її природному волевиявленні.

Звичайно, трагічність української історії і нині нависає над нами чорним крилом. Але якщо з милосердя Божого в тяжких муках розтерзана на клапті Україна відродилася, то це свідчить про те, що духовні механізми самозахисту християнської нації — механізми соборності, забезпечили їй виживання й відновлення, бо всенародна, всенаціональна єдність, світогляд і морально-православна релігійність, хоч на перший погляд і були притлумленими, але все ж виявилися головними й переможними. Саме тому принцип християнської соборності в наші дні постає особливо актуально, тому що він є найважливішою основою здорового державного й церковного будівництва України.

Дух злуки січня 1918 року і спроба утворення української держави тому й потерпіли поразку, що здійснювалися політичними організаціями без активної участі Церкви, яка в той час перебувала переважно на боці Московії.

Нині ми не повинні допустити подібного, бо це матиме такі ж, і ще тяжчі наслідки не тільки для існування держави, а й для подальшого існування самої української нації, яка вистраждала, вимолила, йдучи жертовним шляхом, свою нинішню незалежну державність, визначену їй Промислом Божим. Тому той, хто виступає проти незалежності, воює із Самим Господом Богом. Але як би чорними круками навколо нас не крутилися вороги, все ж тільки від нас самих залежить те, чи перетвориться цей страдницький шлях на дорогу до утвердження й відродження України, українського Воскресіння, чи, навпаки, приведе до остаточної загибелі.

Отже, не розділятися нам слід у цю годину випробувань на міцність, а навпаки — об’єднуватися в міцне суспільство, непорушну українську громаду, яку поліпшувати увесь час і вести до вдосконалення на ґрунті віри в Бога, спілки людей із Богом, а Держави з Церквою, щоб ця єдність народила братню любов поміж усіма й духовне єднання української родини. За це треба молитися, більше того, як і святі отці Церкви вчать, схиляти себе до молитви й інших добрих справ, аби вони стали духовною суттю подвижника, — так і ми всі повинні спонукувати себе до взаємоповаги, яка й народжує братню любов.

Господь наш Ісус Христос говорив: “Де двоє або троє зібралися в ім’я Моє, там і Я посеред них”. Цим Він визначив і основоположний принцип, на якому повинна будуватися українська держава — принцип єдності Держави й Церкви. Московські правителі, чудово розуміючи, що політична й економічна залежність України від Росії є нетривкою і може будь-якого часу, особливо за умови приходу до влади національно-патріотичних сил, бути ліквідована, зробили головну ставку на Православну Церкву, вчинивши в ній розкол рішенням так званого “Харківського архієрейського собору” (а вірніше — зборища), чим вбили достатньо небезпечний клин — духовний поміж українського народу й через цю підлеглу Церкву – УПЦ Московського патріархату, тобто філіал РПЦ, повели особливо розгнуздану антиукраїнську боротьбу всередині не просто держави, а всередині самої нації — душах людей, головного рушія державності. Відверте обдурювання, наклеп, підступність, перекручування історії і фактів, використання величезних матеріальних і фінансових можливостей — ось далеко не увесь перелік засобів потужного російського наступу на Україну. Жорстока боротьба, яку повела Московщина за розум і серце українців після здобуття нами незалежності, з особливою силою загострилася нині, коли стало очевидним утвердження нашої держави. Саме зараз ця боротьба наближається, як лава магми з вулкану, до вирішального моменту, який визначить — чи ми встоїмо, утвердившись на землях предвічної істинної Святої Руси-України (а не Росії), чи повернемося знову в погибельне черево вже новітньої Російської імперії з її непомірними амбіціями “Третього Риму”, тобто світового панування.

Вимучена століттями чужорідного поневолення Україна в муках роздвоєння й духовного поневіряння намагається вийти на віками омріяний шлях національного й релігійно-православного церковного відродження, що принесло б непохитне національне споріднення, яке не мали б змоги порушити ніякі сторонні впливи незалежно від етнічного чи національного походження тих, хто проживає на її землях. При цьому пріоритет корінної української нації повинен бути головуючим і об’єднавчим началом цього процесу й подальшого утвердження принципів життя неподільної унітарної української держави, осмисленої в традиціях християнського православного віровчення, що надавало б силу й снагу, особливо в момент її оформлення в самостійну державу.

Слід затямити непорушну аксіому: “Будь-яке царство, розділене само в собі, не встоїть” (Мт., 12:25), — передрік Господь, наче б упереджуючи наші нинішні хитання в пошуках істини. Апостол же Павло розвиває слова Господа таким чином: “Якщо один одного гризете і з’їдаєте, то бережіться, щоб ви не були винищені один одним” (Гал., 5:15). Це особливо актуально сьогодні, коли проти України, найбільшої в Європі держави, яка, до того ж, маючи надзвичайно потужний ресурсний потенціал широкого спектру,  набирає силу в своєму розвитку, ополчилися всі ворожі сили, намагаючись протидіяти — одні з допомогою різноманітних єретичних угруповань, ідеології споживацтва і вседозволеності, а інші шляхом інтервенції власного досвіду всіляких смут, переносячи їх на релігійне тло, як єдино нині можливе й особливо небезпечне явище, яке може спричинити втрату народом усвідомлення вищого смислу свого існування як народу державного й оцерковленого.

Коли вода чиста, то тільки хтось сторонній може скаламутити її. Але це вже не вина води, бо вона від природи чиста і як би не колотили її, як би не каламутили, піднімаючи з дна дряговину, але проходить час і дряговина залягає на дно річища, туди, де їй і місце, а вода очищається і знову стає прозорою у своїй чистоті. Вода живить усе живе на землі й без неї неможливе існування нічого, в чому тече кров чи соки живоносні. Як вищий Дух оживотворяє людину й усе, що дихає, так вода підтримує існування тілесного, у якому той Дух перебуває, а також оживотворяє все довкола себе й воно дає свій плід, знов же таки для підтримання життя. Дух і вода — нематеріальне і матеріальне, яке є основою того, що ми називаємо життям, котре є найвищим витвором Бога Отця, так само переноситься й на іншу сторону життя — державотворчу, яка є формою існування кожного народу, створеного Богом для гармонійного розвитку перлини всесвіту — Землі й усього, що на ній, Ним же таки витвореного за шість днів незбагненного для людського розуму Творення.

Є три основні складові державотворення: Нація, що творить Державу, і Церква, яка є духовною опорою Нації і її Держави, а матеріальне начало — Держава — наповнюється животворчим Духом, Якого посилає Отець Небесний через духовне начало — Церкву.

Як без води неможливе існування ні людини, ні тварини, ні птахів, ні дерев, ні трави і, взагалі, нічого живого, тобто там, де зникає вода, припиняється життя, так без Церкви неможливе повноцінне існування Держави, бо Церква є її духовною опорою, гарантом її міцності й здатності вистояти в епоху страшних випробувань, коли в тій же Європі катастрофічно й усе з більшим розмахом набирає сили антихрист, проникаючи в усі сфери життя європейських народів, які зруйнували фундамент — Церкву Христову в чистоті її віросповідання (Америка ж і не мала ніколи істинної Христової Церкви, а лише всілякі єретичні новоутворення та різновиди афро-язичницьких вірувань, принесених туди рабами — представниками різних племен, через які антихрист і здійснює свою погибельну роботу), і втратили безпосередній зв’язок із Богом, з головою пірнувши в гонитву за матеріальними благами, що без істинної віри є сатанинською оманою, з допомогою якої диявол опановує людиною і суспільством взагалі.

Тому ні різношерсті секти, ні протестантизм, ні католицизм, ні, тим паче, УПЦ в єдності з Московською патріархією не можуть бути опорою української держави, її духовним натхненником і наставником.

Перші через те, що є звичайнісіньким обманом людей, який відводить їх від істинного спасіння, а протестантизм із католицизмом — як не властиві нашому народу релігії, котрі далеко відступили від істинності Христового вчення. УПЦ МП ж є частиною Російської Церкви, передовим ідеологічним загоном, з допомогою якого Москва має можливість проводити свою антиукраїнську, антидержавну діяльність.

Росія володіє величезним економічним потенціалом і ресурсами, фінансовою, військовою і політичною силою, на яку оглядаються всі країни Європи та й усього світу. Ось чому усвідомлення своєї могутності штовхає нинішніх правителів Росії, її політичні й громадські шовіністичні сили на відновлення колишньої величезної за територією і можливостями впливати на світову історію імперії. Ось чому навіть за нинішніх умов потужного поступу націй, які визволилися з-під московського ярма, до власного державного самоутвердження, Росія, оговтавшись від потрясінь всередині самої себе, все ж повела розгорнутий і потужний наступ з метою відновлення якщо й не територіального, то хоча б політико-економічного й духовного владарювання над ними.

В цьому контексті розкриються очі народу на власну історію взагалі, і на історію Православної Церкви в Україні зокрема, її важливої, цементуючої ролі в утвердженні державної могутності ще Русі — першої держави українського народу часів його формування як нації, її провідної ролі у спасінні українства як від ополячення, так і від русифікації, а також і від окатоличення, відпадіння від спасіння.

Тобто, Православна Церква України, за умови її автокефалії, повинна стати духовним фундаментом відродження й формування в душах українців національно-патріотичного усвідомлення того, що Україна є державою українського народу, об’єднає народ довкола відроджених віковічних національних святинь і традицій, відновить втрачену за останній час самобутню народну духовність і стане загально-зміцнювальною основою цього процесу. В умовах же відродження й національно-церковного духовного виховання всього народу антиукраїнські, антинаціональні сили не матимуть ніякої політичної перспективи, адже пробуджене тяжіння народу до тих високих морально-етичних національних традицій, вироблених впродовж століть, які й утримали його під шаленим натиском всілякого роду асиміляторів, виведуть державу на шлях природного історичного розвитку, якого нас позбавила більше трьохсот років тому Москва.

Але ще раз наголошу — для цього треба чітко усвідомити й усім визнати, що Україна є державою українського народу! З цього випливає фундаментальне завдання і для політиків, і для влади — зрозуміло й дохідливо сформулювати національну ідеологію будівництва української Держави, в якій визначити головуюче духовне місце помісної Української Православної Церкви, утвореної з допомогою державної влади на основі трьох гілок українського православ’я – УАПЦ, УПЦ КП та УПЦ МП (її патріотичного крила після відокремлення від РПЦ), як правонаступниці Київської митрополії і її тисячолітньої історії, самим чітко цю ідеологію засвоїти й донести до свідомості народу.

Цій об’єднаній Церкві буде до снаги понести на своїх плечах таке завдання, бо у відродженій УАПЦ та створеній з частини її парафій у 1992 році УПЦ КП достатньо сили, адже в своїх глибинних надрах вони мають все необхідне для цієї історичної місії. Але прискорення цього процесу може стати згубним через непідготовленість саме в ідейно-моральній площині. Адже не тільки більш як двадцятилітнє ідеологічно-церковне протистояння в його потужній інформаційній складовій в часи незалежності України, а й вся історія перебування в складі російської імперії й російської православної Церкви, пустили глибоке коріння, яке ще довго, скільки б його не вирубували, даватиме свої паростки в душах українців. Тому слід спочатку формувати у свідомості священства, архієрейства та, особливо, всього народу стійку самосвідомість української ідентичності як приналежності до єдиної української нації, об’єднаної рідною мовою, культурою, історією і, відповідно, православною Церквою.

Місія ж православ’я на землі взагалі — утримувати Христове вчення спасіння душі як основи на шляху до осягнення Царства Небесного, чистого й незмінного. І, як ми бачимо з історії, незважаючи на великі й тяжкі випробування, що обрушилися на вселенське православ’я в ХІ-ХV століттях, саме воно й зберегло в чистоті й науку Христову, й передання святих апостолів та отців Церкви, що й стало головною і чи не єдиною опорою боротьби із засиллям диявола й матеріалістичного світогляду, через пропаганду якого лукавий і заманює в свої погибельні сіті все більшу й більшу когорту народів, перетворюючи їх із синів духу на рабів тіла.

Достатньо навіть побіжного погляду на життя народів, щоб побачити страшну руйнівну дію споживацтва й вседозволеності, принесену неприборканою межами Божого Закону демократією, яка вразила їхні суспільства. Особливо яскраво видно це в нашій Україні, коли за ширмою прав і свобод  в нашу землю наїхали всілякі проповідники, які позатягували в різноманітні секти й угруповання наших довірливих і малознаючих у духовній царині людей, відволікаючи їх від істини спасіння.

Традицію православної віри за сімдесят років безбожної й богоборчої комуністичної влади було перервано, ось чому з такою легкістю заморським зайдам і вдається задурманювати голови людей. І якщо апостоли проповідували Христову науку серед людей уже віруючих, хоч і язичників, то в наші часи православним священикам доводиться нести слово Христове й віру православну в народ, який у переважній більшості своїй не вірує взагалі ні в що, тобто атеїстичний.

Іоанн Хреститель, готуючи прихід Ісуса Христа, торував у пустелі одну дорогу і вказував єдино вірний напрямок: “Покайтеся, бо наблизилося Царство Небесне!” Нині ж силами зла людям пропонується безліч доріг і доріжок, якими, наче туман, ворог людства проникає в кожну шпарину – людство добровільно віддається йому в полон, не усвідомлюючи всієї згубності свого вчинку. Але це більше стосується ситої і розбещеної Європи. Чому ж тоді подібне стало можливим в нашій, одвічно православній Україні, де православ’я має своє тисячолітнє коріння?

Чи не тому, що  внаслідок безперервних тяжких випробувань протягом багатьох століть, а найбільше в кривавому двадцятому, коли наша нація понесла особливо страхітливі втрати — більше половини свого етносу, коли не просто в Православній Церкві вихолощувалося все українське, закладене в її підмурівок віками (і саме за безпосередньої участі народу), як те робили російські царі в часи самодержавства, а й стиралися з лиця землі тисячі храмів, монастирів, фізично знищувалися тисячі священнослужителів і ченців, а сама віра фактично перебувала в забороні.

Український народ і генетично, шляхом масової втрати найбільш обдарованих і стійких людей, в яких міцно тримався дух предків, і зумисним заселенням московськими правителями великих просторів представниками переважно москвинського етносу, і насадженням російської мови скрізь і всюди, а також духовно, бо все українське переслідувалося, вихолощувалося з життя — душі й пам’яті, був призведений до того, що втомився й перестав чинити опір. Вже не було ні терпіння, ні внутрішньої сили для опору, бо кращих, здатних вести за собою, талановитих і здібних, морально стійких, які були опорою нації, масово винищили, а страх так в’ївся в душі, що вцілілі у кривавих війнах за інтереси чужої держави та в штучно влаштованих владою тієї держави голодоморах та репресіях боялися всіх і всього, навіть найменших натяків на можливі переслідування. Підсвідомо нація вирішила — все, попереду ніякої перспективи, історія України завершується, як припиняє своє існування будь-що на землі.

Та що б не вирішувала людина, а Бог діє за власним Промислом. Мирно розпалася новітня Московська імперія. Мирно Україна отримала незалежність, утворивши державу через чотириста років її втрати. І це є даром Божим за мученицьке терпіння й колосальні втрати, понесені нашим народом на шляху до незалежності.

Але зараз не про світський бік творення держави, а про її духовну основу — Православну Церкву. Про те, що фундаментом творення української держави і її майбутнього є Помісна Церква. І лише за умови злиття інтересів державної влади й Помісної Церкви, як головних державотворчих начал, коли влада матиме православне християнське осердя, яке, в свою чергу, об’єднане в Церковне Тіло, дбатиме про зміцнення влади в її духовній основі, тільки за такої умови збудеться Україна як держава, а український народ розвиватиметься, як державотворча нація.

Цю історичну місію може відігравати лише національна за духом Церква, але аж ніяк не Російська з її великоросійським шовінізмом і патологічною ненавистю до всього українського. Тим паче, що РПЦ є імперською основою Московщини, яка до цього часу не позбулася ідеології остаточного поглинення українських земель та нашої історії, а, відповідно, й асиміляції народу.

На переломних етапах свого існування український народ завжди народжував із свого лона могутніх особистостей, які залишали помітний слід  в історії, а своїми діями на століття визначали напрямок розвитку нації, хоч і не мала вона своєї держави. Такими були і митрополит Петро Могила, і гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Мазепа, Іван Виговський та Пилип Орлик, і велетень духу й думки Тарас Шевченко, який вивів українство на світовий рівень мислетворення, і митрополит Василь Липківський, який на початку ХХ-го  століття очолив боротьбу за автокефалію українського православ’я. До цієї когорти відносимо й першого Патріарха Української Автокефальної Православної Церкви Мстислава (Скрипника).

Але основний творчий потік високообдарованих, які й визначають рівень розвитку нації, через колоніальну залежність України від Росії був скерований у ненаситне нутро імперії і всю енергію віддавав на розвій і утвердження саме цього державного монстра. Це була трагедія української нації.

І ось, коли цей монстр за Промислом Божим розпався й підневільні народи вивільнилися з його пазурів, Бог не лишив українців без духовного провідника, адже Він готував його, плекав у лоні народу від народження й до самого вирішального моменту в долі України — незалежності державної і, як історичної необхідності, незалежності церковної. Багато хто розумів, що Україна збудеться як держава лише за умови унезалежнення українського православ’я від Російської Церкви. Але чи можна було зробити це в умовах, коли тодішня, єдина Православна Церква (Московська) не мала державотворчого єднання з українською державою, на теренах якої несла своє служіння?

Тому треба було патріотично налаштованій частині духовенства відмовитися від уже налагодженого життя й поринути в бурхливий потік новобудови, якою стало відродження древньої Київської митрополії вже в новій якості, більш глибинній та історично оправданій, — Української Автокефальної Православної Церкви. І вони рішуче відгукнулися на заклик львівського протоієрея Володимира Яреми та взялися за відродження Церкви. А потреба у відродженні (відновленні) древньої Київської митрополії, яка, доки перебувала в складі Константинопольського Патріархату, мала всі гідності Помісної Церкви, випливала із самого ходу історії, історичного розвитку державності українського народу — періоду, що затягнувся в часі.

Завдяки усвідомлення ними історичної важливості для відновлення української державності духовної опори – незалежної від зарубіжних центрів православної Церкви, сьогодні Україна має потужну, сильну православну спільноту, що об’єднує значну частину патріотично мислячих віруючих православних українців, яку зруйнувати вже неможливо. Народ Божий не дозволить, адже національна складова в його основі не зламана і саме вона є тим джерелом, з якого він черпає наснагу в своїй одвічній боротьбі за утвердження в цьому світі. Нині настав час українського відродження й національно-державного та церковно-духовного утвердження, але все залежить тільки від нас самих, від  нашої готовності й відданості духовній праці на особливо забур’яненій національній і церковно-релігійній ниві.

Що ж треба нам для відродження України й українського народу? Який шлях для спасіння нашої стражденної нації єдино вірний? Один є шлях — шлях об’єднання навколо наших вікових святинь і традицій, відродження української соборності перш за все в душах, що нерозривно зростить всі краї нашої Вітчизни в єдине тіло і утвердить молоду державність непохитною, здатною вистояти в будь-яких буревіях, особливо за нинішнього часу новітньої Руїни.

А міцним і непорушним фундаментом цієї святої справи є розбудова помісної  автокефальної Православної Церкви. Тільки підхід  до цього повинен бути серйозним, виваженим, таким, який би враховував усі нюанси нинішньої церковно-політичної ситуації та доцільності тих чи інших дій на даному етапі становлення української державності, а також врахував і духовно-моральні чинники, як загальні, так і особистісні, що теж відіграватимуть чималу роль в об’єднавчому чи роз’єднавчому процесі. Українське суспільство неоднорідне, як неоднорідні й Церкви, тому нам потрібне прозріння духовне й національне, а за ним прийде й очищення як душі, так і свідомості .

Якщо вистачить у нас сили прийти до Бога через віру православну, злитися душею з Вітчизною — Матір’ю нашою під святим покровом Богородиці, пробивши товщу антиукраїнської брехні й наклепів, що, як короста, вкрили товстим шаром здорове тіло України, перекручувань і неправди, що спаскудили нашу історію й пам’ять про наших національних героїв, то зуміємо відродити й святу нашу Русь-Україну. Наш народ завжди зберігав у собі національну самобутність, зміцнену глибокою й усвідомленою релігійністю. Тому й сьогодні, незважаючи на тотальне духовне розтління, душа українська жива й ще тримається основа для національного відродження.

Задумаймося, чи й далі нам, народу українському, жити під печаттю відступництва, добровільно кидатися в горнило московського чи європеїзованого молоха, що жорстоко винищував нас протягом століть і все з причини того, що ми відступалися від святої справи захисту нашої Вітчизни — України, підставляючи свої шиї під ярмо інших народів, а особливо північного сусіда? Чи задумаємося ми, нарешті, над цим нині, в час нової й найстрашнішої Руїни — страшної тим, що руйнується духовна основа українства, яка прискореними темпами змінює свою глибинну суть.

Що змусить нас оглянутися назад — на століття, що минули, щоб засвоїти уроки й зробити з них вірний висновок? Дай, Боже, народу українському сили волі й розуму, віру й духовну спрагу до пізнання істини, аби на їхній основі знайти правильний шлях до національного й духовного спасіння. Часу на роздуми й розхитування в нас уже немає! Україна патріархальна, істинна гине, а народ український вимирає, забираючи в тління увесь набуток етнічної неповторності.

Народ український мовчить і це його страдницьке мовчання трактують як одвічну й непорушну покору, яка ніколи не увірветься. Та це мовчання страшне у своїй затаєності й водночас обнадійливе у своїй суті, бо за ним стоїть, може поки що й неусвідомлене, віковічне сподівання й очікування таких перемін, які задовольнять перш за все національні інтереси, вистраждані й рясно политі кров’ю мільйонів. Нинішні наші політики й правителі не мають права ігнорувати ці сподівання, бо коли вибухне народ гнівом, то в його вогні загинуть не тільки якісь окремі особи, а й сама Держава.

Майдани 2004 і 2013-14 років показала суттєву відмінність українців від своїх північних сусідів, але якщо нині влада й політики проігнорують порив до національного відродження, то наступна, уже  національно-визвольна революція, буде ще більш кривавою. І поллється тоді кров не тільки українців, а й тих, хто нині всіма силами намагається стримати історично законну й виправдану нашу ходу до самоутвердження.

Але нам слід знати, що коли Божим Промислом визначена та чи інша лінія розвитку народу, то зупинити її втілення в життя людині не під силу, бо чи може людина протистояти Отцю Небесному? Звичайно, ми маємо в історії й протилежні приклади. Взяти, наприклад, поразку гетьмана Івана Мазепи, але вона була обумовлена тим, що гетьман готував визволення України з-під Московського ярма таємно не тільки від народу, але й від більшості зі свого оточення. І тому воля особистості не злилася з волею народу, а коли так, то й воля Божа не проявилася.

Вона проявилася у Майданах, сколихнувши все українство, але, як часто буває, коли особистість слабкодуха чи в чомусь меркантильна відступається й не виконує покладеної на неї історичної місії, програє ідея й народ. Але тільки не Бог!

Та повернемося до кінця ХХ століття. Україна стала незалежною державою. Відповідно до традиції православного світу, вона мала цілковите право й на окремішню Церкву. На початковому етапі незалежне православ’я в Україні очолив не просто впливовий у світі ієрарх, а й, що особливо важливо, непересічна особистість, що все своє тривале життя поклала на кін національного визволення українців, – старець похилого віку, але молодої душі, перший український православний Патріарх Мстислав (Скрипник). Це значним чином позначилося доленосно і на українському православ’ї, і на українській державності.

Звичайно, надто похилий вік Патріарха Мстислава не дав можливості утримати ситуацію в руках і Церква втратила лідируючі позиції. В цьому процесі негативну роль зіграла тодішня неокомуністична влада, яка не могла допустити, щоб Церкву очолювала незалежна від їхнього впливу людина, а тому ставка була зроблена на митрополита РПЦ Філарета. Ми можемо зараз розмірковувати про те, було чи не було підґрунтя для поглинання однією, хоч і потужною, особистістю цілої Церкви – УАПЦ, яка на той, далеко непростий час, вже кілька років відроджувала українське православ’я в його національному сегменті, але те, що сталося, вже сталося. В історії такого поняття «якби» не існує.

Нехай задумаються ті з нас, українців, хто ще не втратив віри й здатності духовного бачення, та, дивлячись на досвід минулих століть, нарешті прислухаються до голосу одного з духовних лідерів, який все своє життя поклав на вівтар визвольних змагань, Патріарха Мстислава: “Церква –  це серцевина нашого народу. Це повинні розуміти всі об’єднання, всі партії, які, на жаль, спиняють буття Церкви, або не бачать його взагалі… А без Церкви української нас не буде бачити світ». Так само й без духовної незалежності не може бути незалежності ні політичної, ні економічної, ні культурної, ні, відповідно, державної. Запитаймо у своєї совісті — чому ми, українці, не звіряємо своїх помислів, своїх думок, своїх вчинків і дій, що стосуються нашої Вітчизни, з життям великих синів України, які будили народне сумління в усі часи його існування, особисте відкинувши, а все своє життя поклавши на вівтар Вітчизни?

А запитавши, можливо, хоч і з потугами, все ж станемо вибиратися з терня облуди й виходити на істинний шлях, на який вийшли майже чотириста літ тому з Богданом Хмельницьким, але так необачно втратили його. І чи не цей нерозкаяний гріх, помножений на відступництво від гетьмана Івана Мазепи й початого ним діла визволення України із пазурів скаженого царя московського Петра І, як і наступні десятиліття й десятиліття мовчазної згоди з поневоленням, лежить важезним каменем на душі українського народу й над українською незалежністю, не даючи можливості вийти на історичний шлях державності, єдино істинний?

Якщо заглибитися навіть на відстань ста років, то ми побачимо, якою благодатною повнотою внутрішнього життя жили українці, особливо їх основа — селянство. Чистота сердечна й світлість душевна, поміркованість і смиренність характеру, доброта й глибока набожність, працелюбність і шанобливе ставлення до старших — ось ті основні характерні риси, що одразу впадали в око кожному іноземцю, нога якого ступала на нашу землю.

Нині ж ми маємо лише залишки того духовного багатства, на які з такою люттю накинулися носії найбрутальніших ідей, за якими стоїть Росія, що прагне повернути Україну у своє імперське нутро, щоб завершити процес асиміляції нашого народу, розпочатий більше чотирьохсот років тому. В той же час не меншою бідою для нас є проникнення в Україну ідеології  вседозволеності, здатної перетворити наш самобутній народ на щось безлике, захланне в своїй надломленій основі й уже нездатне чинити спротиву.

Але тут є одна особливість, яка прихиляє нас до Європи — за будь-яких економічних чи політичних умов ми лишимося українцями, бо жодної з чужих мов не приймемо і на їх мовлення не перейдемо, в той же час російська мова несе нашому існуванню велику загрозу — протягом останніх чотирьох століть російська імперська експансія в Україні позначалася саме нав’язливою політикою русифікації українського народу, перекручення нашої історії, переписування її в інтересах Росії, особливо періоду Русі й Київської митрополії з часів Володимирового хрещення, тобто нахабного привласнення того, що належить тільки нам, бо ми його творці.

Маховик цього процесу розкручується й у наш час ще з більшою наполегливістю. Його може зупинити тільки патріотична влада, яка, спираючись на помісність українського православ’я, твердо стоятиме на позиції української державності. Адже розділення суспільства, особливо на духовній і мовній основі, які, власне, найбільше й визначають існуючі суперечності, не виникають у тих державах, де чітко визначений пріоритет корінної нації (наприклад, у тій же Польщі, Німеччині чи Румунії), а всі інші мають гарантовану свободу для задоволення своїх життєвих потреб. Будь-яка політична чи громадська сила, яка не має національно-патріотичного й духовного фундаменту, яка не ставить собі за мету національне відродження українства, приречена, як і зірка будь-якого політика, відірваного від національної ідеї, хоч і спалахне яскраво, але швидко й згасне.

Бог створив народи, дав кожному народу мову, як основу його буття й виокремлення з-поміж інших: “Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог” (Ін., 1:1). А коли так, то Бог-Отець перебуває з кожним народом, у кожному народі й у кожній його часточці — людині. Коли ж Бог з народом, то й Церква повинна бути з народом, бо Церква є Тіло Христове. Але Церква повинна нести народу правду, а не облуду, як те ми спостерігаємо з Церквою Московського Патріархату в Україні, яку правителі Росії використовують як головну ідеологічну силу в боротьбі за Україну. Єдність Церкви й народу повинна бути нерозривною, тобто вони повинні бути злиті в єдине ціле, а для цього Церква повинна бути й по духу, й організаційно суто українською, і зміцнювати в українстві український православний дух. Інший же шлях веде народ до загибелі.

Ідею помісності Церкви українського народу плекали лідери автокефального руху першого, й другого, й третього відродження Української Церкви, підняв її як прапор і блаженної пам’яті перший Патріарх УАПЦ святіший Мстислав (Скрипник), а перед ним – протоієрей Володимир (Ярема), що згодом став другим патріархом УАПЦ. Почате ними мало подальший потужний розвиток.

Варто звернути увагу на внутрішню силу всіх, хто працював на ідею автокефалії українського православ’я, ясне усвідомлення ними смислу своєї ролі, розуміння власного обов’язку перед Україною й нашим народом на переломі епох — переходу від колоніальної залежності до незалежності державної, розуміння того, що державність дається народові Богом не так часто, а її втрата може стати цілковитим крахом для народу, який може, зважаючи на сучасні можливості комунікацій, розчинитися в нетрях народу-гегемона, яким для нас, українців, є народ російський з його потужними можливостями.

З початком незалежної державності Україна вступила в період тяжких духовних випробувань — розкол у православ’ї, вчинений архієреями-відступниками в Харкові, нашестя західних проповідників і протестантських угруповань, а попри це ще й шалена протидія влади як на місцях, так і в Центрі ділу розвитку й утвердження Української Автокефальної Православної Церкви і, навпаки, всіляке сприяння прибічникам Москви, відсутність національної ідеології й національно свідомого лідера держави, наявність парламенту, де значна частина депутатів навіть українцями себе не визнають, шалена корупція й казнокрадство, штовхають Україну на шлях розвитку державності хиткий і затуманений у перспективі. Та на цьому шляху нашої непростої історії Господь (як то було і в попередні епохи), посилає своїх працівників, готових на терпіння й подвиг — кожному в міру своїх сил на славу Божу й утвердження України. Шкода тільки, що таких трударів у нас дуже мало.

Над великими навіть час не владний, бо вони його наповнюють змістом, а будь-який зміст цінний для часу, адже, наповнюючись ним, і час стає змістовним, вагомим і мірою цієї вагомості наповнює простір. Наповнення ж часу й простору рухає Всесвіт у його розвитку. Прикінцева ж мета цього руху відома лише Отцю Небесному, Творцю часу й простору, а ми, тобто наше життя у його діях і вчинках (вірніше, в сукупності наших думок і фізичних дій), лише будівельний матеріал, з якого Він єднає простір і час, наповнюючи його творчим смислом розвитку. Смисл є рушієм розвитку. Смисл же автокефалії українського православ’я є глибинним і повністю збігається із задумом Отця Небесного, Творця українського народу (як і всіх інших народів на землі).

Адже питання сьогодні — відродження нації, або її агонізуюча смерть, стоїть як ніколи актуально: це відродження повинне базуватися на концепції повернення всієї історії українства без найменшого винятку, починаючи ще з часів трипільської культури, бо тільки ми маємо на це право — ми жили й живемо на цій землі, вся історія Русі з центром у древньому Києві й аж до нинішніх днів є нашою, українською. Це є історія України, до якої Росія має хіба що опосередковане відношення як загарбник нашої землі.

Ми повинні усвідомити, що українці на своїй землі, збережені Богом протягом останніх тисячі років, попри намагання світу знищити нас, є живим, історично оправданим організмом, об’єднаним мовою, культурою й вірою, а також землями свого споконвічного розселення, який довів свою живучість і витривалість. Ми повинні показати всім, що ми, як народ і як держава, нарешті проснулися від сплячки і, чого б нам це не коштувало, займемо належне нам місце серед європейських народів.

І тому, коли подивитися на розвиток українського православ’я за останні майже 30 років, враховуючи всі його складові, адже навіть в УПЦ відбуваються зрушення в бік автокефалії, то дії Церков у духовній царині розвитку нації в контексті часу й простору цілком узгоджуються із загальною картиною, яка повинна згодом набрати вигляду гармонії творення. Ця гармонія полягає в кількох основоположних чинниках: земля (у її конкретно визначеному місці розселення народу, що творить націю), творена нацією Держава, яка без конкретно визначеної території не може існувати, Церква, без якої не може бути духовного наповнення держави, тобто, як без духу тіло є лише бездиханним прахом, так і без Церкви держава є мертвим утворенням, нездатним до природного розвитку, закладеного їй Самим Творцем.

Для будь-якої нації фундаментом її розвитку, тобто руху в просторі й часі є, з одного боку, національне самоусвідомлення, а з другого форма — держава, яка забезпечує нації єдність, як і береги, що утримують воду й утворюють ріку, без яких ріка не може існувати. Адже вода, втративши береги (як народ кордони своєї держави), розтечеться по довкіллю, всотається в землю і її не стане, як ріки, визначеної формою берегів.

Форма наповнюється змістом, що складається із сукупності творчих дій усіх суб’єктів, що її наповнюють, а вони, в свою чергу, є частинами її фундаменту, як дно ріки. І як на дні будь-якої ріки є мул (продукт, знов же таки, діяльності води в межах берегів), так і в Церкві є негативний продукт життєдіяльності суб’єктів, з яких вона складається. Ніщо, що виникає в просторі й часі, не є випадковим і неприродним. Все укладається в замисел Творця життя й всесвіту, і на землі зокрема, й усе має свій смисл, якого нам, людям, не дано зрозуміти.

І тому ми, частки єдиного Тіла Христового — Церкви, не маємо права каламутити життєдайну воду, тобто Церкву нашу українську, бо це є дією протиприродною й нічого, окрім тимчасового помутніння, а значить і втрати орієнтиру в просторі й часі, не принесе. Принесе лише шкоду нації й державі, позаяк вони є прямим творчим продуктом задуму і дії Творця, тобто стане діянням, спрямованим проти самого Бога.

Але так само нам не слід прискорювати процеси, які ще не визріли, аби не зіпсувати на невизначений час доленосної ідеї української Помісної Церкви, а слід наполегливо готувати підґрунтя, аби на час формування її структур фундамент нового дому був міцним і непорушним.

Звичайно, самоусвідомлення народом свого історичного призначення як волі Божої, що є незмінною, не існує в пануючому вигляді, а часто звужується уже з волі (вважай — сваволі) самого народу з широкого річища до рівня вузенької річечки, через яку може й горобець перескочити. Це, відповідно, призводить до такого самозвуження ролі нації в історії, що ставить її на межу існування в часі й просторі, тобто ставить її в становище суперечливості з Божим задумом. Така боротьба з Творцем, врешті, може закінчитися поступовим розчиненням у тому ж таки просторі й часі, адже будь-яка боротьба з Богом завершується лише поразкою, бо вже з самого початку є згубним діянням.

Але усвідомлення своєї національної самості, як волі Божої, є й діє в серці людини як реальна сила, особливо проявляючи себе яскраво й потужно в діяльності історичних постатей, коли життя підносить їх в час переломних для народу періодів його життя. Воно виносить такі особистості з самих глибин народу і висуває їх на вершину епохи ще й тому, що вони є особистостями, а не просто рядовими виконавцями. Вони, піднесені Промислом Божим, стають творцями історії, мобілізують духовні сили народу, наповнюючи націю, як тілесне єство, духом, який і животворить націю, даючи їй життя у вічності. І тут ми повинні усвідомити, що без всепроникаючого духу православ’я, окресленого в лоні православної Церкви, як фундаменту побудови й існування незалежної держави, Україні вистояти на переломі бурхливих епох як державному утворенню української нації, прямої спадкоємиці Русі, неможливо.

Україна, виборюючи своє місце в історії, яка, в свою чергу, засвідчує в Книзі Життя виконання волі Отця Небесного, означеної самою появою українського народу як нації і, відповідно, утворенням держави, висуває на історичне поле людей, які, попри житейські неузгодженості з тими чи іншими суспільним поглядами й устоями, все ж втілюють кращі народні якості. Через них відкривається й утверджується Промисел Божий.

Нині ми вступили в епоху, коли все більше й більше в українському народі проявляється його національна свідомість і Церква наша православна повинна вдихнути в цю святу дію дух животворящий і таким чином зміцнити духовне зростання поступу народу до свого утвердження. Насіння автокефалії (грец. Сам собі голова), падає на ґрунт хоч ще й не зовсім підготовлений, але благодатний. Інше питання, що всі, хто вважає себе патріотом України, повинні не тільки на словах це декларувати, а й на ділі брати участь в утверджені того, що декларує. В іншому випадку навіть насіння, посіяне духовними провідниками нації, хоч і дасть сходи, але засохне, бо на непідготовленому ґрунті проростають переважно бур’яни та непридатні для підтримання життя злаки.

Підтримка ж чужої Церкви є ділом негідним для українця, і, більше того, — зрадою Батьківщини, тим паче, що ми тільки розпочали будувати свою державу і її фундамент невитриманий, будівля нетривка і її легко розхитати. Саме жорстке ставлення до всього, що наносить чи може нанести справі державотворення хоч якоїсь шкоди, похитнути підвалини національної єдності й злагоди в суспільстві, як однієї з несучих основ будівництва держави і її поступального розвитку й зміцнення, повинне стати головним пріоритетом у діяльності всіх гілок і рівнів державної влади й політичних сил, як і рівноцінно кожного українця.

Тобто так, як подібне діяння сприймається і трактується в будь-якій державі світу, де всіма засобами захищається єдність суспільства, головним пріоритетом розвитку якої є національна ідея. Подібна політика життєво важлива для нас, українців, бо ми  тільки приступили до творення власної держави й духовна загальнонародна спорідненість, відчуття великої родини, як найбільшої цінності в житті кожного українця й сукупності всієї нації, повинне стати непорушною святинею, освяченою вірою й християнським благочестям.

Державність є втіленням морально-релігійного ідеалу народу, який витворив націю і прямує по шляху самостійного, без будь-якого насильного втручання ззовні, життя між іншими народами і творення такого суспільства, де б панівною була ідеологія духу, а не тіла, де б спасіння душі вважалося найважливішим діянням кожного члена суспільства, а плодом такої суспільної політики стало б творення добра й обмеження зла.

Для цього треба, перш за все, в основу життєвого укладу такого суспільства покласти Закон Божий в усій сукупності його морально-етичних та віросповідних істин, які нададуть життю кожного зокрема й об’єднаної в єдине ціле громаді державницьких рис з православною основою духовності.

Державність є наслідком державницької самосвідомості народу. Тому в часи, коли країну роздирають політичні й етнічні негаразди, коли й сам державотворчий народ хитається між різновекторними напрямками свого розвитку, Церква повинна стати джерелом державницького духу і центром, навколо якого об’єднається нація!

В нашій державі повинні бути відновлені саме свої, українські, духовні основи, які з такою люттю і ретельністю викорінювалися зі свідомості народу ще з часів царя Петра І і ця злочинна практика, часто навіть за безпосередньої участі представників влади, продовжується й донині. Повна відсутність відчуття національної відповідальності й цілковита безкарність як за корумпованість, казнокрадство, так і за потурання, а то й відверту участь у пособництві антиукраїнським, антидержавним проросійським силам, котрі ведуть відкриту боротьбу проти існування нашої незалежності, призвело до цілковитого морального розтління влади в Україні згори й донизу, що є прямою загрозою національній безпеці держави. А тому подолання цього ганебного нелюдського стану, який принижує всю націю і пам’ять як великих її синів і доньок, так і всього героїчного шляху народу, є найпершим і найголовнішим завданням всіх здорових сил, в Україні сущих: і політичних, і церковних.

Нам треба відкинути загравання з усіма неукраїнськими релігійними і політичними новоутвореннями, керованими з-за кордону, припинити духовне отруєння нації, поставивши в основу всієї внутрішньої державної політики національне самоусвідомлення, утвердити духовну владу національних Церков, як Церков істинно українських, які згодом стануть основою Церкви Помісної, щоб відроджена релігійно-етична сутність життя стала головним елементом всієї державної структури українського суспільства. Духовна влада помісної Церкви повинна стати однією з головних опор національної державності в Україні.

А для цього нам, українцям, треба навчитися поважати особистості, які стають на шлях самовідречення заради нації і ведуть нас по цьому шляху, вірити їм, іти за ними і шанувати їх, бо без цього ми — сліпі й глухі і, йдучи за сліпими й глухими, ми прийдемо хіба що до прірви, як то було вже не одного разу. Ми повинні усвідомити, що без державницької самосвідомості народу державність України неможлива. Її ж треба наполегливо виховувати.

Поки що ж, через духовну окупацію України — релігійну та інформаційну, ми маємо тіло нашої нації розчленованим, знекровленим і від цього тяжко недужим, нездатним вірно осмислювати промисел Божий стосовно свого існування на землі в конкретних історичних умовах. Тому сьогодні в суспільстві стоїть питання нашої української соборності — найважливішого механізму державного будівництва й об’єднання народу в єдине і здорове національне тіло. Господь наш Ісус Христос Своїм висловом: “Де двоє або троє зібралися в ім’я Моє, там і Я посеред них”, — провістив українському народу шлях спасіння в соборному єднанні з Його святим благословенням, яке є для нашого відродження життєтворчим і спасенним.

Післяслово.

Пройшовши страхітливі жорна історичних випробувань, подолавши жертовний, мученицький шлях, Україна вистояла. І не тільки вистояла, а стала державою. І в цьому чітко проглядає знак волі Божої. Однак від нас самих нині залежить, чи стане той шлях дорогою до українського Воскресіння. Знекровлена, знесилена, безліч разів зраджувана своїми ж нерозумними дітьми, нині Україна чекає єдиного — щоб усі українці стали плечем до плеча, захистили її від зовнішніх, а найбільше — від внутрішніх ворогів. Та чи здатні нинішні політичні лідери і державні керівники до жертовного подвигу в ім’я Вітчизни?

Коли подивитися на те, як вони себе поводять у політиці, в справах державних чи й особистих, то в серце тяжким болем закрадається гнітючий сумнів. Поверхова віра в Бога, більше показна, ніж щиросердна, розкиданість по конфесіях, більше чужих Україні по духу, а часто й ворожих, безбожність, моральна нечистість і розпутність, зажерливість і дбання лише про власні інтереси, нелюбов і байдужість до Вітчизни, зневага рідного, українського, навіть святого — мови народу, ось далеко не всі пороки, якими хворіє більшість нашого недужого суспільства. Якщо всі ці пороки стануть чужими для всіх нас, хто живе й трудиться на землі українській, особливо керманичів політичних, державних і церковних, то наша згорьована Мати-Україна воскресне до нового життя. Тож молимо Господа:

Боже великий, єдиний, нам Україну храни, волі і світла промінням Ти її осіни…

Високопреосвященний АФАНАСІЙ,
архієпископ Харківський і Полтавський,
керуючий Черкаською
і Кіровоградською єпархією.
2009р., 2018р.

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here