На офіційному сайті Греко-Католицької Церкви нещодавно було опубліковано інформацію про те, що в Полтаві, 20 травня цього року, Главою УГКЦ, Блаженнішим Святославом (Шевчуком), освячено та закладено наріжний камінь на місці будівництва, як написано, «спільного храму Української Автокефальної Православної Церкви та Української Греко-Католицької Церкви». Начебто зроблено добру справу, якби не одне «але», пов’язане з тим, що і Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ «оновлена» під керівництвом архієпископа Ігоря Ісіченка, і УГКЦ у своїй діяльності широко застосовують прозелітизм.
Це слово грецького походження і означає «приходити». Воно вказувало на кожного, хто переходить від однієї землі до іншої, з однієї віри до другої. Слово «прозелітизм» стало набувати неприємного присмаку вже в часи раннього християнства. Воно вказує на неправомірність дій, які чинить церковна місія на території конфесії іншого віросповідного спрямування, переманюючи до своїх лав нестійких віруючих, оманливим шляхом змушуючи їх змінювати віру.
На подібну практику вказував і Христос, осуджуючи книжників і фарисеїв, кажучи: «Горе вам, книжники й фарисеї, лицеміри, що обходите море й сушу, щоб навернути хоч одного, а коли це станеться, робите його сином геєни, удвоє гіршим за вас» (Мт., 23:15). Так ще в апостольські часи виникає розуміння того, що апостольська місія Церкви не повинна здійснюватися будь-якими методами. А справу євангелізації повинна здійснювати та Церква, яка свого часу хрестила той чи інший народ і опікується ним донині. Це не лише утверджує віру, а й стримує зміни в культурній та національній самобутності.
Називаючи себе православними, відправляючи богослужіння свт. Іоанна Златоуста та свт. Василія Великого, служачи православні церковні треби, греко-католики в той же час перебувають у складі Римо-Католицької Церкви під омофором Папи Римського. Взагалі УГКЦ повністю залежна від Папи Римського навіть своїм адміністративним устроєм. Тому, коли владика Святослав у проповіді 20 травня 2018 року, після закладання наріжного каменя на земельній ділянці, що належить Свято-Юрівській парафії УАПЦ (о), говорив, що: «наш Христос Спаситель у цьому закладеному камені є моментом нашого єднання, тому що ми закладаємо, можливо, перший в Україні спільний храм, який будуватимуть діти єдиної Київської Церкви, котра сьогодні, на жаль, є поділена та існує в різних конфесіях», лукавив.
Так, Христос є наріжним каменем Церкви. Але ще далекого 1596 року в Бересті православні єпископи Галичини й Волині розірвали стосунки з Константинопольським патріархатом і об’єдналися з апостольською столицею на умовах підлеглості Папі Римському, визнання основних католицьких догм, хоч і зі збереженням православної обрядовості. Тому «Київська Церква» не є єдиною, адже її хітон розірвали навпіл попередники нинішніх греко-католиків. А для того, аби з’єднати «дітей єдиної Київської Церкви», треба, щоб УГКЦ припинила адміністративне єднання з РКЦ та приєдналася до створюваної Української Помісної Православної Церкви. Правда, вони говорять про об’єднання православних Церков з УГКЦ під омофором Папи Римського, що категорично неприйнятно для нас, православних, бо це зрада віри предків. Тобто, маємо приклад відвертого прозелітизму, а простіше – лукавства.
Далі Блаженніший Святослав сказав: «Це єднання двох громад – Української Греко-Католицької Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви у Полтаві, котрі спільно закладають свій храм, бо хочуть разом прямувати до єдності». Це не просто обмовка, адже архієпископ Святослав, як ніхто інший, знає, що Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ, яку очолює архієпископ Ігор Ісіченко, з 2003 року не перебуває в складі УАПЦ, бо зареєстрована як окрема релігійна організація, тобто конфесія з додатком до повної назви «оновлена». Та про це її очільник і його греко-католицькі друзі чомусь забувають зазначати й таким чином обдурюють українців. Харківсько-Полтавська єпархія (не «оновлена») була й залишається в складі Української Автокефальної Православної Церкви, яку очолює Блаженніший Макарій, Митрополит Київський і всієї України, із самого початку свого відродження в 1992 році і яка має сторічну історію своєї мученицької діяльності на теренах України.
«Ми хочемо, аби ті дві стіни українського християнства Київської традиції нарешті знайшли точку опори і місце єдності, які так потрібні сьогодні для християн України». Чудові слова владики Святослава. Тільки до них слід додати, що та «точка опори» знаходиться не в Римі, а в Києві. Із контексту проповіді в Полтаві так і струменить єзуїтське лукавство. До речі, пропаганда «єдиної Київської Церкви», це всього лише тактика маскування. Про досягнення цієї мети на пропагандистському грунті УГКЦ не може бути й мови, адже між нами існують глибокі догматичні, канонічні та богословські розходження. В ідеї такого об’єднання чітко проглядається пропаганда нової, розширеної унії під омофором Ватикану.
До лукавства цієї конфесії можна віднести й те, що Главу УГКЦ вперто називають «патріархом», а саму УГКЦ «помісною», говорять винятково про «євхаристичну єдність із Римом», опускаючи факт свого чіткого адміністративного підпорядкування Ватикану, вказують на свої євхаристичні відносини з рядом уніатських «патріархатів», що також є структурними одиницями Католицької Церкви, для ілюстрації свого євхаристичного спілкування з «іншими Православними Церквами», а також замовчується, що діяльність УГКЦ регламентується «Кодексом канонів Східних Церков», прийнятому на II Ватиканському соборі й ін.
«І немає іншого шляху до цієї єдності, як спільна праця, спільна молитва і в цьому випадку – будівництво спільного храму», – зазначив владика Святослав. Але якщо спільна праця полягає в тому, щоб освячувати земельну ділянку, яка тобі не належить, то це вже перекручування понять, адже такі дії називаються рейдерством. Зрозуміло, що храм будуватимуть греко-католики, бо в «православних» фінансових можливостей для такого проекту немає. То виникає запитання – хто буде в «домі» господарем? Відповідь очевидна.
Земельна ділянка на Зінківській надавалася громаді УАПЦ на прохання нині покійного Предстоятеля УАПЦ митрополита Мефодія (Кудрякова) до президента Леоніда Кучми, а той, відповідно, звернувся до тодішнього мера Полтави Анатолія Кукоби. І те дійство, яке відбулося у травні в Полтаві, не що інше, як переманювання віруючих із православних конфесій, зокрема УАПЦ. Це дає можливість створювати парафії в неприродному для греко-католиків середовищі Лівобережжя. Спираючись на факти, можна стверджувати про добре спланований, осмислений і організований прозелітизм УГКЦ на теренах Східної України.
Раніше архієпископу Ігорю Ісіченку ще якось вдавалося приховувати уніатський прозелітизм своєї крипто-католицької групи, але коли в 2015 році, після його заяви про входження до УГКЦ, переважна більшість парафій лишилася вірною православ’ю і повернулася до Церкви-Матері – УАПЦ, то ті, що зосталися разом із «своїм» архієреєм, відкрито стали сповідувати уніатство. Тож загроза уніатського прозелітизму на Полтавщині й Слобожанщині постає досить гостро.
Тому, як пишеться в повідомленні, Блаженніший Святослав і подякував архієпископу Ігорю Ісіченку: «Хочу подякувати йому за відкритість і пропозицію, аби ми цей храм будували разом. Гадаю, ми сьогодні даємо приклад цілій Україні, як будувати нашу Церкву, нашу державу, наше суспільство». Не приведи, Боже, будувати українську Церкву, державу й суспільство на принципах зради й відступництва. Ми вже, начебто, віддалилися від багатовікового зрадництва, але його вперто насаджують ті, хто, навпаки, повинен із ним боротися, адже Глава християнства Ісус Христос залишився вірним аж до розп’яття на хресті.
Як зазначається, «Предстоятель подякував і громаді Автокефальної Церкви у Полтаві, яка пустила у свої серця братів греко-католиків, обіймає їх і каже, що ми діти одної і тої самої Церкви, нам нема що ділити». Можливо й немає чого ділити, але ж своїми діями і вчинками розділяємо. Недарма ж сказано – розділяй і володарюй. Хоча, власне, чого дивуватися, адже ми, українці, маємо одвічну дилему – одні кланяються Москві, а другі – Риму. А де ж тоді Україна?
Прес-центр Консисторії Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ