Христос воскрес!
Дорогі мої!
Цей рік — 120-ліття від народження першого Патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника), постаті безсумнівно величної, не до кінця пізнаної, не повністю належно оціненої, може послужити натхненням для кожного: осмислити власне життя в світлі життя й діяльності Патріарха, відповідно більше від себе вимагати, більше відгукуватися на потреби інших і протистояти спокусам споживацького світу, який вчить дбати лише про власну особу.
Ювілейний рік спонукує нас до духовної зустрічі із цією непересічною постаттю, під час якої ми можемо вести позачасовий діалог з допомогою молитви, пізнання багатовимірної діяльності, місця і значення в історії, ознайомлення із здобутками, передусім у церковному єднанні й будівництві. Знайти сили рішуче сказати собі — я можу зробити щось для свого народу, країни, Церкви чи окремої людини, наслідуючи патріарха Мстислава.
Але щоб це не стало всього лише гарними словами, слід закарбувати сказане Патріархом у «Заповіті»: «Духовенству нашому треба дуже багато працювати над собою. Щоб знати життя, треба мати знання, досвід. Не в гарному облаченні суть справи. Треба бути помічником людям у багатьох ділянках. Треба бути і агрономом, і лікарем. Зовнішнє має відповідати внутрішньому нашому стану. Люди зразу пізнають правдиву і фальшиву людину, користолюбця і праведника, який і душу за брата свого віддасть». Він говорив це із досвіду свого багатогранного подвижницького життя. Сам мав велетенську працездатність, може тому не терпів ледачих, підганяв своїх помічників учитися, здобувати знання і трудитися.
Щоб оцінити велич нашого земляка Патріарха Мстислава Скрипника, варто оглянути всі етапи його великого життя: воїна національно-визвольних змагань, громадського діяча тридцятих років на Волині, коли він у польському парламенті захищав інтереси українців, період розбудови УАПЦ в час Другої світової війни – єпископ-будівничий Церкви, період життя на еміграції, коли розпочав велику справу єднання православних українців по всьому світу, представляючи нас у міжнародному контексті боротьби народів за національне визволення й державне утвердження. І, врешті, коли очолив третє відродження УАПЦ в Україні, передавши таким чином апостольську спадковість нашій Церкві.
Наче сьогодні, ось цього дня, владика Мстислав говорить нам: «Наша Православна Церква-страдниця, через лиху долю, сьогодні мусить наново виборювати собі авторитет. Новий дух має прийти до Церкви від народних глибин, не зверху. Тому то й нагадую, що в чеканні того ми повинні тримати Святу Церкву нашу в чистоті. Не забуваймо, що виросте те, що посіємо. І як доглянемо. І нехай кожний пожне те, що посіяв».
Тому цей ювілей для мене є нагодою знову уважно поглянути на значення Патріарха, його здобутки, його вірність і відданість ідеї української державності й автокефалії українського православ’я, непохитну віру і значущість цієї постаті для сьогодення. Переконаний, що якби не було Патріарха Мстислава, його діяльності до останнього подиху в червні 1993 року, то не було б ні УАПЦ, ні початку нинішнього руху Константинополя до визнання автокефалії українського православ’я.
І ось в цьому контексті нам слід взяти як головну засаду, як заповіт, висловлений Патріархом Мстиславом, коли він перебував у Харкові й Полтаві: «Дивімося один одному у вічі!» Але при цьому не забуваючи і його слів із Заповіту: «Об’єднання Православних Церков України як історична необхідність, щоб історично вижити і закріпити своє місце серед вільних народів світу, є можливим, як не раз уже казав, лише довкола Української Автокефальної Православної Церкви як Церкви-Мучениці, яка ніколи не зраджувала свій народ і свою Віру». Для нас це дороговказ що робити, як робити, і для чого робити.
Ці слова патріарха Мстислава, заповідані нам уже на смертному одрі, дуже актуальні в наші дні, коли питання об’єднання українського православ’я й отримання Томосу на автокефалію Помісної Церкви почало вирішуватися, можна сказати, блискавично. Тому нам треба дивитися один одному у вічі, щоб не рубати з плеча, як ми, українці, це вміємо робити, а потім чухаємо потилиці – що ж ми натворили?
Зараз появилася в сильнішої конфесії спокуса нарешті розчинити в собі слабкішу, тобто УАПЦ. Якщо піти таким шляхом, то це означає знову зруйнувати будівництво Помісної української православної Церкви. Означає упустити сприятливий час, упустити шанс, який нам дає Господь Бог.
І на цьому етапі нам якраз і не вистачає такої могутньої особистості, якою був їх святість Патріарх Мстислав (Скрипник). Адже це була цілісна, багатогранна постать духовного лідера і водночас вишукана, культурна людина, проста і відкрита для ближніх. Коли того вимагали обставини, він ставав мужнім і сміливим воїном, справжнім духовним лідером, який за жодних умов не поступався принципами і не йшов на компроміси із можновладцями. Чому ж у нас не вистачає такої сили духу й сміливості, такої мужності і непохитності?
Для нас, вихованих в радянській системі, це була людина, наче з іншого світу, яка втілювала в собі справжність, щирість і самовідданість борців за Україну початку ХХ століття. Він був зразком втілення української духовності і відданості справі боротьби за Україну воїнів УНР, які свої ідеали пронесли впродовж всього життя, не зрадивши їх ні на йоту. Патріарх Мстислав був надзвичайно вимогливим і строгим до себе і до свого оточення, може, іноді різким, але справедливим. Від його постаті наче випромінювалася велич, внутрішня сила, щось пророче, біблійне.
Такі особистості, як наш земляк, полтавець Патріарх Мстислав, належать до тієї когорти великих людей, які не тільки змінюють власне життя, а й життя нації, навіть хід історії. Його буремне життя, покладене на вівтар України, повинне стати нам усім прикладом вірності й відданості, непохитності у переконаннях і жертовності ради досягнення поставленої мети.
А мета у Патріарха Мстислава була одна – державна воля стражденного українського народу, вірним сином якого він був, і вільна українська Церква. Він показав нам зразок справжнього патріотизму, незрадливої любові до Батьківщини. Все його тривале життя закордоном було свідченням світові правди про уярмлений, але нескорений, український народ. Він був консолідуючою силою православного українства в усьому світі, його незборимий дух досягав і української землі, будячи приспані душі, вириваючи із в’язниці байдужості. Й те, що нині ми стоїмо на порозі творення Помісної Церкви й канонічного визнання, велика заслуга Патріарха Мстислава, бо коли б він не об’єднав розрізнені автокефальні парафії і єпархії в США і в діаспорі, то, може, не мали б ні УАПЦ в Україні, ні руху Константинополя до нашого визнання.
Мудрий і делікатний, запальний і відвертий, він мав неймовірний вплив на тих, хто з ним спілкувався. Він єднав у єдине ціле непоєднуване, примиряв непримиренне. Так, як він жертовно прислужився своїй Батьківщині, мало кого можна знайти в її історії. Це була велична і драматична постать ХХ століття, яка не вписувалася в «совкову» Україну. Він був не тільки свідком, але й безпосереднім учасником тих великих подій, які докорінно змінили світ. Він був людиною живою, сповненою невичерпного ентузіазму, який наснажувався із вічного джерела любові до Бога й України, а ще непохитної віри.
Коли він прибув до України восени 1990 року з великою надією розбудовувати УАПЦ, то сотні тисяч львів’ян, а потім і киян зустрічали його з квітами й ставали на коліна, плакали від щастя бачити на власні очі легендарного українця, мученика за віру й Україну. Він повернувся майже через п’ятдесят років після вимушеної розлуки з рідною землею і присвятив останні три роки свого життя служінню єдності Церкви і народу. Український народ і Українська Автокефальна Православна Церква ніколи не мали можливості вільно розвиватися на рідних землях, тому були розпорошені по всьому світу. І Патріарх Мстислав був одним із тих стовпів нації, які не давали їй вгаснути, а зберігати свою українську ідентичність в глобальному вимірі на грунті національної єдності.
Але ця людина з вільного світу так не вписувалася у звиклу до рабської покори нашу радянську дійсність, що врешті восени 1992 року з ним залишилася лише купка людей, вірних йому, своєму Патріарху, і Церкві до кінця.
Наша Церква від початку свого третього відродження в 1989 році, і навіть на сьогоднішній день, пережила багато драматичних моментів, зрад, маніпулювань, невизнання державною владою, але вистояла, зміцніла і сміливо дивиться в майбутнє. А це стало можливим завдяки тому духовному фундаменту, що його заклав у підвалини Церкви її перший Патріарх Мстислав.
Попри всі випробування, особистість Патріарха Мстислава, як духовного лідера, для мене особисто назавжди буде мірилом сумління, жертовного прикладу служіння Україні і її Церкві. Патріарх близький до кожного із нас. Він є живим втіленням стражденної долі українського народу та Української Церкви. Тому кожен повинен подумати що і як він може послужити своєму народові і Церкві.
Нам немає чого нарікати на обставини, які так чи інакше заважають здійснювати в повній мірі задумане, бо приклад – Патріарх Мстислав, який долав усі перепони. Він на чужині, в розпорошенні українців по всьому світу, збудував і зробив стільки, що той досвід, який мала Церква в США й діаспорі, а згодом і в Україні в єднанні парафій і єпархій, ми повинні застосовувати у будівництві нашої Харківсько-Полтавської єпархії і Церкви в цілому. То ж нехай його досвід допомагає і нам жити й рухатися вперед.
Христос воскрес! Воскресне й Україна!
Високопреосвященний Афанасій,
архієпископ Харківський і Полтавський,
керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією
