Сім’я – це первинна воля Творця. Людина створена Богом як дві сторони однієї природи: чоловіча й жіноча. «І створив Бог людину за подобою Своєю… чоловіком і жінкою створив їх» (Бут., 1:27). Метою цього задуму було вдосконалення в любові: «Недобре чоловікові бути одному, створимо йому помічника, відповідного йому (Бут., 18-24). Сім’я, це поєднання двох життів в одне ціле. Інше завдання, визначене сім’ї, – не просто продовження людського роду, а народження і виховання дітей, як особистостей, здатних розумно виконувати заповіт Отця Небесного: «І благословив їх Бог, і сказав їм Бог: плодіться і розмножуйтесь, і наповняйте землю, і володійте нею» (Бут., 1:28). То який смисл вкладається у термін «Сім’я – мала церква»?
Якщо говорити про сім’ю як «малу Церкву», то це визначення дійшло до нас ще з часів апостольських, тобто раннього християнства. Ще апостол Павло, згадуючи близьке йому подружжя Прискілу й Акілу, звертався з проханням вітати їх «і домашню їхню церкву» (Рим. 16:4). Церкву ж ми ототожнюємо зі словом «отець» – священик, а себе називаємо його духовними дітьми, а всі разом ми «брати й сестри» однієї церковної родини. Що ж так пов’язує ці два поняття, що стосуються і церкви, й сім’ї, що ріднить їх між собою?
Апостол Матвій передає нам слова Ісуса Христа: «Де двоє чи троє зібралися в ім’я Моє, там Я посеред них» (Мт. 18:20), що є основоположним у визначенні Церкви, адже означає, що «з нами Бог». Тому християнську сім’ю ми повинні розглядати як «малу церкву», яку в єдності й любові творять кілька людей, у стосунках між собою зміцнених вірою в Бога. І як духовенство є свідками Божої участі в нашому житті, так і батьки, стосовно своїх дітей, повинні бути «свідками», тобто бути для них прикладом християнського життя й віри. Не можна говорити про виховання дітей у сім’ї, якщо в ній не здійснюється життя «малої церкви».
Але ж непросто в умовах нинішнього життя дітям разом із батьками бути настільки віруючими, щоб спосіб свого життя можна було ототожнювати з повністю оцерковленим, адже батькам немає коли займатися звичайним вихованням своїх дітей, а не те, що в релігійному руслі. У них самих рідко коли виникає можливість відвідувати богослужіння, вже не кажучи про недільну школу, де вивчають Святе Письмо та розглядають різні духовні теми.
Якщо раніше державна політика була спрямована проти релігії – переслідувалася Церква й віруючі люди теж, сповідувати християнську віру було небезпечно, то за нинішнього часу маємо іншу крайність – самі життєві обставини, устрій суспільства, що ґрунтується на ідеології споживацтва, яка, окрім усього, панує в інформаційному просторі України, та моральне розбещення відводять молодь і дітей від віри в Бога, від оцерковлення, тобто практикування своєї віри.
Нинішнє життя настільки шалене, що батьки й діти наче відгороджені між собою прозорою плівкою – бачать одне одного, але нормально спілкуватися не можуть, бо перебувають у круговерті: батьки з ранку до ночі на роботі, а діти – то в дитячому садку, то в школі. Часто один із батьків взагалі місяцями чи й роками змушений перебувати десь на заробітках. В той же час діти з раннього віку проводять майже увесь день у дитячому садку чи яслах, потім починається школа. Члени сім’ї зустрічаються тільки увечері – втомлені, обтяжені проблемами і по роботі, й по родині, увесь день вони провели, наче перебуваючи в різних світах, піддаючись дії різних впливів і почуттів.
А, крім того, в наш час немає такої сім’ї, де б хтось із її членів не хворів, або з кимось не траплялося нещасного випадку, а візьміть труднощі з житлом – квартирна тіснява, незручності. Тому нині в сім’ях рідко можна зустріти повне розуміння між батьками, не завжди між ними виникає спільність у поглядах на життя й мету не тільки в питанні виховання дітей, а й власного місця в ньому. Сімейне життя сьогодні – це часто справжній подвиг.
А тут ще одна складність – конфлікт між світоглядом християнської родини та ідеологією споживацтва, яка нині сповідується в усьому світі, а останнім часом і в Україні також. Скрізь – у дитсадку, в школі, серед товаришів, на вулиці, по телебаченню, в системі Інтернет, в газетах, книгах могутнім потоком ллються і заливають душу наших дітей ідеї, чужі, і навіть ворожі християнському розумінню життя, взагалі, тому багатовіковому родинному укладу, завдяки якому людина відчувала себе захищеною, а відтак і впевненою в житті. Протистояти цьому згубному потоку, що вже виріс до розмірів цунамі, дуже важко, бо на нього працює дуже могутня міжнародна машина, яка підім’яла під себе і фінанси, і матеріальні засоби, і, що найстрашніше, – комунікаційні засоби, які в наш час вийшли на перші ролі серед інших технічних засобів, що несуть на собі інформаційне забезпечення. А хто володіє інформацією, той володіє світом. Цей постулат набрав нині зловісного характеру і, на жаль, все більше й більше заглиблюється в наше життя. Тому й виникає питання, чи можлива в наш час сім’я, як «мала церква»?
Давайте поміркуємо над тим, який смисл ми вкладаємо в термін «Церква»? Перш за все, треба сказати, що життя Церкви ніколи не було благополучним, як і перебування віруючої людини в ній. В своїй історії вона здебільшого переживала всілякі біди, переслідування, розділення, спокуси, якщо подивитися на життя подвижників у будь-якому столітті, то ми побачимо, що їх піддавали фізичним і моральним тортурам. В той же час, Церква ніколи не була зібранням тільки добропорядних людей, адже навіть найближчі до Христа дванадцять апостолів не були такими вже безгрішними подвижниками, не кажучи вже про зрадника Юду! Апостол Петро в хвилину страху відрікся від свого Вчителя, сказавши, що не знає Його. Інші апостоли сперечалися між собою про те, хто з них перший, а апостол Фома не повірив у те, що Ісус воскрес. Але саме ці апостоли й заснували Церкву Христову на землі. Христос обрав їх не за добропорядність, розум чи освіченість, але за їхню готовність усе кинути, від усього відмовитися, щоб іти за Ним. І благодать Духа Святого змінила їхні недоліки на добропорядність і подвижництво в ім’я Ісуса Христа. Так само заради сім’ї, заради дітей багато хто з батьків жертвує власними інтересами, повністю віддаючись вихованню своїх дітей та дбаючи про їхню, скажімо, освіту, матеріальний стан чи здоров’я.
Але, попри все, навіть у найважчі моменти, пов’язані з негараздами в суспільстві, державі, коли переслідується сама віра, як то було за радянських часів, сім’я залишається «малою церквою», якщо в ній зберігається хоча б іскра прагнення добра, істини, миру й любові, інакше кажучи – спрямування до Бога, бо всі ці основоположні якості закладені в свідомість людини саме Ним, Творцем усього сущого.
В історії Церкви були часи, коли тільки один святий захищав істину християнського вчення, його чистоту й незмінність. І в сімейному житті бувають періоди, коли тільки хтось один залишається свідком і сповідником християнської віри, християнського відношення до життя, навіть тоді, коли віддалений від церковного життя, але зберігає в душі з одного боку любов, а з другого – страх зробити щось недобре, зле, що споганить душу й завдасть іншому шкоди.
І все ж, відійшли ті часи, коли сам церковний побут, народні традиції, звичаї, атмосфера порядності і взаємної відповідальності всіх членів суспільства активно впливали на виховання дітей у вірі й добропорядності. Зараз уже не в наших силах відновити загальний церковний і народний уклад життя. Але саме тепер на віруючих батьках лежить обов’язок виховати в дітях особисту, самостійну віру. Якщо дитина сама, своєю душею і своїм розумом, в міру свого дитячого розвитку, вірує, знає й розуміє те, в що вона вірить, то в такому випадку вона може цю віру протиставити ворожому для неї оточенню.
Але дорослі не можуть змушувати дітей до протистояння тому середовищу, в якому вони перебувають, бо це може призвести до негативних наслідків для такої дитини. Часто дитині важко чи то в школі, чи в іншому навчальному закладі та, власне, й у дворі будинку, де проживає, зустріти однодумця по вірі. Також і не всі батьки з розумінням ставляться до тих чи інших проблем, що виникають у їхніх дітей. Як же бути?
Саме тому ми повинні з розумінням вникати в труднощі, з якими діти зіштовхуються постійно, співчувати, коли їм доводиться приховувати свої релігійні переконання, адже в молодіжному середовищі церковність однолітків сприймається якщо й не вороже, то з глузуванням і насмішкою. А подекуди й вороже! Нинішнє середовище дітей жорстоке, часто невблаганне.
В той же час ми повинні розвивати в дітях розуміння того головного, чого слід триматися і в що вони самі вірять.
Важливо допомогти дитині зрозуміти й усвідомити, що не обов’язково говорити про добро, а треба бути добрим. Хрестик чи іконку слід не показувати будь-кому, виставляти напоказ, але завжди мати при собі. Можна не говорити серед своїх однолітків про Христа, про віру, тим паче не вступати в суперечки, але намагатися дізнатися про Нього й віру якомога більше й відкладати ці знання в своєму серці як найдорожче, що можна мати в своєму житті, адже духовні цінності закладаються вже дитячому та юнацькому віці. Закладені саме тоді, вони є найміцнішими і витривалішими та складають духовно-моральну суть людської особистості, стають твердою опорою в житті.
Православна Церква, як і, відповідно, сама віра, знали періоди жорстоких переслідувань, коли треба було приховувати віру, а іноді страждати за неї аж до пролиття власної крові й жертви життям. Але саме якраз ці періоди були часами найбільшого розвитку Церкви. Тож нехай багатогранна історія Христової Церкви, її великі напрацювання в царині облаштування і утвердження людського життя саме на грунті євангельської науки допоможуть нам у нашій праці по створенню нашої сім’ї як «малої церкви».
Та чи можливо це в дитячому віці?
Звичайно, але для цього батьки, або хоча б один із них, повинні мати бажання й наполегливість. Я гадаю, що не треба такої вже великої освіченості в питаннях виховання дитячої релігійності, щоб дати своїй дитині розуміння й відчуття «святого», «святині» – святого предмета, хрестика, ікони, храму, людини як творіння Божого, святості всього божественного. Так само, як і виховати в свідомості дитини усвідомлення того, що бути злим погано, а важливо бути добрим, любити й жаліти інших, проявляючи свою доброту в поведінці й ставленні до оточуючих.
Треба пояснювати дитині, що в усьому світі, в природі є порядок, смисл, доцільність і все робиться з якоюсь метою і для чогось. Все влаштовано з волі Божої, а не випадково. Було б добре також привчити дитину до зацікавлення увесь час пізнавати щось нове про людей, про речі, що існують скрізь і повсюди, наповнюючи наше життя, про Бога. Але при цьому не забувати, що дитину слід навчати того пізнання, що вона може пізнати й засвоїти, не навантажуючи її речами поки що важкими для сприймання, тим паче розуміння.
В наш час віруючим батькам важливо не тільки знайомити дітей із тим, у що вони вірять, тобто розповідати про євангельські події, пояснювати молитви, водити, коли треба, до церкви, але й розвивати в них релігійну свідомість, без чого все інше швидко забувається, не лишаючи ніякого сліду ні в душі, ні в пам’яті.
В одній із книжок я читав розповідь педагога, віруючої православної людини, про те, як вона розповідала дітям за метелика і дуже гарно описувала, як цього метелика сприймають ті, хто його бачив.
Дощовий черв’як його просто не помічав. Птах бачив у ньому поживу, дитина – іграшку, художник – красу, вчений задумувався про облаштування його крил і очей. Мудрець побачив усе, що й інші, але й ще дещо – він побачив у ньому творіння Боже і став розмірковувати про Бога. Побачив його і святий чоловік. Він також залюбувався метеликом і серце його наповнилося ще більшою любов’ю до Бога, Який сотворив того метелика. Він став молитися і душа його наповнилася світлом і любов’ю.
Такі розповіді й розмови з дітьми можуть допомогти розвинути й утвердити їхню релігійну свідомість, дати їхньому розуму велику поживу для розмірковування про божественні речі, дати відчуття, що це найвищі цінності людської душі й серця, а отже й розуміння того, що їх треба не тільки пізнавати, а й оберігати.
Виникає запитання про більш практичне – як пояснювати дітям, скажімо, молитву «Отче наш», щоб вони усвідомили її зміст – про що вони просять Бога, як її вивчати з дітьми, щоб вони її зрозуміли, прийняли до серця?
З молитви «Отче наш» – головної молитви християн, яку нам заповідав Ісус Христос, діти почерпують для себе багато цінного, важливого у вихованні й житті загалом. Тому її треба читати з дітьми, розглядати зміст ще задовго до того, як вони зрозуміють її смисл. Дітям треба розповідати, що одного разу, коли Ісус Христос закінчив молитися, учні попросили Його навчити і їх молитися. І тоді Ісус дав їм ту молитву, яку ми називаємо «Молитвою Господньою». Давайте розглянемо її й ми.
Отже, головна молитва віруючого «Отче наш»… Коли батьки моляться вголос, або читають цю молитву дітям часто, то вони поступово вчаться повторювати слова молитви за батьками, а згодом, потрапивши до храму під час богослужіння, чують, як там цю молитву співають. Слова ще більше западуть дитині в душу, але буде цілком достатньо, якщо вона зрозуміє, що Ісус Христос навчив її називати Бога – Отцем. Адже Бог любить нас, як добрий батько своїх дітей. Поступово можна, у відповідь на запитання, пояснювати незрозумілі слова – «царство», «насущний хліб», «борги». Коли діти стають старшими, то вже недостатньо буде пояснювати лише значення незрозумілих для них слів, адже в молитву Господню вкладено цілісний світогляд, особливе розуміння нашого відношення до Бога, до життя, до самих себе.
«Отче наш, що є на небесах…». Очевидно, більшість дітей чули, що космонавти, літаючи в космос, Бога там не бачили. Що ж тоді означають слова «на небесах»? Чи означає це, що коли ми достатньо високо піднімемося в небо, то побачимо там Бога? Ні. Ми знаємо й віримо, що Бог невидимий. Якби Бога можна було бачити, то не можна було б говорити про віру в Нього. Ми не можемо вірити в будинок, у якусь річ, в те, до чого ми можемо доторкнутися, побачити, використати. Але ми віримо в чиюсь любов до нас, ми можемо довіряти чиїйсь щирості, вірити в добро. А те, в що ми віримо, завжди невидиме, тому віра є справою добровільною, – ти можеш вірити, а можеш і не вірити. І коли ми називаємо Бога Отцем Небесним, то ми хочемо цим сказати, що крім нашого фізичного, видимого світу, є й інший світ – духовний, невидимий. Він настільки ж реальний, як і видимий світ, який нас оточує, в якому діють і впливають на нас духовні якості – любов, радість, каяття, жалість, вірність і багато іншого.
Першими словами молитви Господньої ми стверджуємо нашу віру в духовний світ, що оточує нас і в якому ми перебуваємо, і нашу віру в Бога – милостивого, люблячого, всемогутнього і невидимого для нас Отця.
Підбираючи доступні для нас поняття і враження, важко підшукати інший символ духовного світу, що найбільше підходить, ніж небо – безмежне, безкінечне, вічно прекрасне й утаємничене. Небо, і ще більш таємничий космос, вчать нас молитовно звертатися до Бога, творця тієї безкінечності й краси. Ісус Христос завжди застосовував доступні нам поняття: «небо», коли говорив про духовний світ, «хліб» – коли говорив про наші земні й духовні потреби, «борги» – коли говорив про наші стосунки з людьми і з Богом.
«Нехай святиться ім’я Твоє…», тобто нехай у нашому житті святиться ім’я Боже. Часто це прохання пояснюють дітям, як вимогу благоговійно вимовляти в розмові слово «Бог». Але дітям більш зрозуміло, коли ми пояснюємо, що слід жити так, аби нашим життям прославлялося ім’я Боже, і пояснювати їм, якою повинна бути їхня поведінка, щоб так і було.
«Нехай прийде царство Твоє…» – часто дітям незрозуміле, бо й справді – про яке царство йде мова. В цьому проханні, звичайно, вкладено й зачаєну надію християн на другий прихід Ісуса Христа і встановлення Царства Божого на землі. Але, за вченням отців Церкви, це є молитва про те, щоб Господь зацарював у душі кожного з нас. Тут є простір для батьків вкласти у свідомість дітей поняття добра, любові, чесності, жалісливості, пояснюючи їм, що коли вони житимуть за такими поняття, то це, власне, й буде духовне царство, про яке йдеться в молитві.
Крім того, й апостол Павло пише в своєму посланні до Римлян: «Бо Царство Боже… праведність і мир, і радість у Святому Духові» (Рим. 14:17). Саме таке розуміння цього прохання в молитві «Отче наш» найближче дітям. Адже вони з власного досвіду вже знають, скажімо, стан радості, миру й любові, адже про дітей нам сказав Ісус Христос, що їхнє «є Царство Небесне» (Мт. 19:14).
Наступне прохання в молитві: «Нехай буде воля Твоя» – дуже важливе для виховання християнського відношення до життя. Діти, та й не тільки діти, часто звертаються до Бога з конкретними проханнями, просять Бога виконати те чи інше їхнє прохання, й тут немає значення, наскільки прохання важливе. Для малої дитини все важливе й суттєве. Тому слід уже з раннього віку виховувати в дітях розуміння того, що в житті важливо шукати не стільки здійснення своїх випадкових бажань, які часто виникають спонтанно, а здійснення вищої Божої волі, Божого замислу про нас, адже це основа основ християнського відношення до життя. А які саме для цього пояснення підшукувати слова, кожен повинен виходи із власного життєвого досвіду та на основі творів святих отців і кращих зразків художньої літератури, випадків з історії.
Дітям старшого віку слід пояснити, що прохання «Нехай буде воля Твоя» – є не тільки здатність приймати волю Божу, але, що найбільш важливо, прагнення здійснювати її, а своя воля, що часто розходиться з волею Божою, викладеною в євангельській науці Христовій, є сваволею, яка призводить до різних проблем і негараздів у житті, навіть до біди й нещастя. А хто цього хоче? Думаю, що подібна розмова буде позитивно впливати на формування їхніх характерів і світогляду взагалі.
Прохання про «хліб насущний» вчить нас не турбуватися про багато які наші потреби, що нам здаються потрібними, а насправді тільки забирають наші сили й час, що можна було б використати з більшою користю для себе, для родини, адже життя швидкоплинне і те дійсно важливе, що не зробив сьогодні, завтра здійснити, можливо, вже буде пізно. Тому й власним прикладом, і в бесідах із дітьми важливо навчити їх розбиратися в тому, що в нашому житті дійсно необхідне як «хліб насущний», а які бажання тимчасові й несуттєві, щоб вони набиралися навичок відвіювати полову від зерен.
«І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». Треба пояснювати дітям, що ми грішимо й просимо в Бога прощення, бо завинили своїми недобрими вчинками в першу чергу перед Ним, але чи простить Він нас, якщо ми не простимо тих, хто завинив перед нами? Діти повинні знати, що коли ми каємося, то Бог прощає нам наші гріхи, як батько прощає рідного сина, який пішов із дому. Але часто люди бувають несправедливими один до одного і кожен чекає, щоб інший зробив крок назустріч першим. Часто ми не хочемо пробачити навіть найменші недоліки іншому, а словами молитви Господньої Бог навчає нас прощати гріхи й недоліки інших, оскільки ми просимо в Нього, щоб Він простив і наші гріхи.
І, нарешті, останнє прохання: «Не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого» – ставить перед дитиною проблему спокуси, зла і боротьби зі злом, яка відбувається в душі кожного з нас, але треба підшукувати, знов же таки, такі слова й приклади, котрі б якомога доступніше доносили до розуміння дитиною суті цієї проблеми.
А щоб якомога повніше виховати в дитині християнське поняття про добро й зло, недостатньо тільки пояснювати слова прохання молитви «Отче наш». Це поняття поглиблюється, розвивається і розширюються його обрії з допомогою читання Святого Письма, коли розповідь за розповіддю, повчання за повчанням, притча за притчею розкривають перед дитячим зором розуміння того, що в світі існує зло, та зла сила, яка чинить опір доброму задуму творіння Божого. Ця зла сила постійно намагається заманити нас, підкорити собі нас, «спокушає» нас до гріха і всього недоброго. Ось чому нам постійно хочеться зробити щось погане, хоча ми й знаємо, що воно погане й треба від нього утриматися за будь-яких умов. А без допомоги Божої ми не в силі боротися зі спокусами, тому й просимо Його допомоги, щоб не піддаватися негідним бажанням.
Батьки повинні знати найголовніше – якщо в пам’яті дітей, в їхніх серцях закарбувався образ Христа, то вони залишаться з Ним назавжди, а отже й добро, любов і совість будуть головними рисами їхнього характеру. Батьки повинні допомагати своїм дітям, доки вони ще малі. Якщо ж цього не станеться, то дуже вірогідно, що вони будуть схильними до зла.
Ми повинні виховувати в дітях здатність розпізнавати й усвідомлювати в собі злі наміри й потяги, дії чи почуття, шкодуючи про те, що подумали чи вчинили погано, тобто покаялись. А каючись, знати, що Бог завжди прощає того, хто кається, завжди зустрічає його з любов’ю, радіє йому, як батько в притчі про блудного сина радіє поверненню свого сина, який нагрішив і покаявся. В християнській моральності немає місця ні маловір’ю, ні відчаю. Але батьки повинні розуміти, що справжнє виховання високої моральності можливе лише на релігійному грунті, який може дати тільки Церква. Це вірно ще й тому, що призначення людини не обмежується лише земним життям, а продовжується у вічності. Тому й виховання дитини повинне допомогти їй пізнати складну науку духовної освіти як основи особистості.
Архієпископ Афанасій (Шкурупій)
м. Полтава
