Категорія: Бібліотека

  • Нова книга владики Афанасія (Шкурупія) “ОСТАННІЙ ПОРІГ”

    Нова книга владики Афанасія (Шкурупія) “ОСТАННІЙ ПОРІГ”

    Повісті, оповідання.

    В книгу «Останній поріг» увійшли оповідання й повісті, що побачили світ у книжках «Жива роса» (1987 р.) та «Осіння горішина» (у 1990 р.). Загальна тема творів владики Афанасія (Володимира Шкурупія) — це своєрідний епос українського села 70-80-их років минулого століття, протистояння національних традицій людяності супроти цинізму, нагадування про важливість усвідомлення своїх коренів, любові до рідної землі, заглиблення в моральні витоки народної душі.

    Прозаїк описує не стільки село, як глибину української душі в її переживаннях, тривогах, щирості, майстерно показуючи найтонші риси характеру героїв через влучні деталі в їх мові, вчинках, побуті. Його герої добрі, простодушні й щирі. Природа у творах автора виступає одухотвореною, ніби один із героїв, нерозривно вплітаючись у канву твору, увиразнюючи характер героя, описувану подію.

    Творчість владики Афанасія (Володимира Шкурупія) зачіпає потаємні струни душі, його пекуче слово проходить крізь саме серце, примушуючи читача переживати, страждати, плакати, але й радіти разом із героями. Його проза — біль душі, який рятує від байдужості, моральної деградації, вона читається на одному подиху, залишаючи в серці глибокий слід. Саме з допомогою таких творів пізнається наша національна ідентичність.

    https://dobrodiy.org.ua/

    Вага 650 g
    Розміри 20.7 × 13.8 × 4 cm
    Книга “Останній поріг” Рік видання: 2019
    Мова видання українська.
    Палітурка: тверда.
    Обсяг: 576 стор.
    ISBN 978-966-97933-0-0

  • Стиліан Пафлагонський: святий заступник і вихователь дітей

    Стиліан Пафлагонський: святий заступник і вихователь дітей

     

    Грудень просякнутий дитинством. Увесь місяць триває Різдвяний піст – час підготовки до зустрічі з Немовлятком-Христом. У перших числах святкується Введення – свято зовсім юної віком Богородиці, котра у святині заходить значно далі, ніж доступно дорослим. Усі ми знаємо і шануємо святителя Миколая, котрий вітає малечу подарунками. Але небагатьом із нас відомо про ще одного “грудневого” святого-покровителя діток.

    Його ім’я – преподобний Стиліан Пафлагонський. Він жив на рубежі V-VI століть у Чорноморському регіоні теперішньої північної Туреччини, де нині провінції Сіноп і Кастамону. Тоді Мала Азія була заселена переважно греками, і з грецької мови ім’я святого перекладається як “стовп”, “основа”. Стиліану змалку подобалося жити в атмосфері добра, а підлітком він вирішив присвятити себе Богові. Тож коли отримав спадщину – роздав усе знедоленим, а сам оселився в монастирі.

    Там він навчився базовим чернечим чеснотам: послуху, життю в бідності та цнотливості. Однак монаха вабила природа – він захоплювався оспівуванням її краси псалмоспівцем: “Які величні діла Твої, Господи! Ти все вчинив премудро – земля сповнена Твоїм творінням” (Пс. 103, 24). Щоби постійно читати не лише Біблію, а й неписану “книгу” діл Божих, Стиліан усамітнився далеко поза монастирем. Свій час він присвячував молитві та спогляданню сонця, зірок, дерев, птахів і тварин.

    Одного разу на нічному чуванні його серця торкнувся Господь – чернець відчув присутність Божу та благодать Святого Духа. Вранці він вийшов із печери з особливим відчуттям повноти та радості, тихим і водночас насиченим переживанням справжнього щастя. Цей стан залишився зі Стиліаном назавжди. Сучасники відзначали, що з його обличчя ніколи не сходила лагідна посмішка.

    Чутка про просвітленого і неймовірного доброго відлюдника розійшлася Пафлагонією – і келія монаха почала наповнюватися людьми. Стиліан завжди гостинно приймав усіх і кожному намагався допомогти, а з часом відкрився його особливий дар поводження з дітьми. Подвижник давно мріяв про виконання настанови Христа: “Істинно кажу вам: якщо ви не навернетесь і не будете, як діти, не ввійдете в Царство Небесне” (Мф. 18, 3). Тому з радістю погоджувався наглядати за малечею, якщо батькам потрібно було на когось залишити дитину під час подорожі чи важкої праці. Чернеча келія стала чи не першим в історії християнським дитсадком. А коли можливостей однієї людини вже не вистачало на кількадесят дітлахів – Стиліан кликав на поміч братів із монастиря та навіть простих жінок-мирянок.

    Діти тягнулися до монаха, їм було добре поряд із ним. Згодом люди почали примічати й інше: за молитвою Стиліана хворі малюки одужували, а в неплідних пар народжувалися здорові немовлята. Монаху не раз пропонували гроші за ці таланти, однак він завжди відмовлявся. І з посмішкою пояснював, що коли отримав благодать Святого Духа – за всю його подальшу працю було щедро сплачено авансом.

    Господь дарував Стиліанові тривале життя. Він дожив до глибокої старості та до останніх днів займався улюбленою справою – молився, виховував дітей, допомагав дорослим і насолоджувався красою навколишнього світу. Навіть у труні його лице було освітлене посмішкою. Люди не припинили звертатися до старця й після смерті – і за молитвою подвижника відбувалися зцілення та чудеса.

    Преподобний Стиліан не заснував славетних монастирів, не написав видатних богословських творів і не здивував надто суворими аскетичними подвигами. Але на його честь побудовано чимало храмів у Греції, Болгарії, Румунії, на Кіпрі. Люди різного віку йдуть туди сотнями, особливо в день пам’яті 26 листопада (або, як у нас, 9 грудня – в церквах, які дотримуються старого стилю). До святого звертаються з молитвою за здоров’я та добре виховання дітей, за подолання безпліддя.

    Старець Стиліан увійшов у пам’ять Церкви зразком поєднання глибокої православної духовності з відкритим і радісним служінням ближнім. Святий не дбав про те, що його можуть неправильно зрозуміти через повернення з усамітнення до активної соціальної діяльності, надто веселу вдачу або ж долучення до чернечих келій малюків і жінок-мирянок. Він жив, як живе син під надійним батьківським захистом – у простоті, щирості та цілковитій довірі до Отця.

    На іконах авву Стиліана малюють із дитиною або одночасно кількома немовлятами на руках. Поряд є напис грецькою: “Я, хранитель дітей, виростив їх заради Бога“. Так преподобний Стиліан Пафлагонський визначив свою життєву місію.

    ієрей Дмитро Шаповалов

    стаття в грудневому числі газети “Успенська вежа” за 2019 рік

  • На Зелену Неділю (оповідання)

    На Зелену Неділю (оповідання)

    Архієпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

    На Зелену Неділю (оповідання)
    Небо суціль чорними хмарами затяглося, трохи в деяких місцях підсиненими по боках, а по ньому білий голуб летить. І то падає, то знов стрімко вгору здіймається. І вітер наскакує коником-стрибунцем, чуба деревам куйовдить, листячко хвацько зриває, шарпає ним усюди — підкидає, об землю пахкає, під тин загонить. Все принишкло, зачаїлося в очікуванні, тихо стало.
    А під тином від дороги на трухлій лавчині Марійка Хоруженкова сидить і куняє, носом у пелену клює. Збоку від неї каченята малі спориш скубуть, жовтими квітками поміж зеленого потоку вигулькують.
    Підійшли до неї люди, що зібралися корів із пастівника займати, легенько штурхнули Марійку в плече. Вона й кинулася. Ріденькими віями закліпала.
    — Га?!
    — Не спи, Марійко, бо он гроза суне. Дощ буде. Лови свої каченята та тікай у хату,— кажуть їй.
    — Ага, січас… січас…— киває чепурною голівкою, біжить мерщій у двір, виносить картонну коробку і виловлює в неї крикливих каченят. А вони вислизають поміж покручених ревматизмом пальців в’юнчиками, і спробуй потім уловити вдруге.
    — Ах ви ж та ах ви ж…— погукує Марійка на них.
    Але таки визбирала своє хазяйство і понесла до хати, люди журно подивилися їй у дрібний слід і пішли собі по корови, бо вже аж темно робилося від хмар, які все насували і насували з-за річки та лісочка, що коло неї тулився.
    — Стільки минуло, а їй так і не розвидняється…— гомоніли люди, виходячи за село на толоку.
    А тут почало гриміти. Спочатку злегка, абияк, а тоді як грякнуло поспіль, як промайнула блискавиця, розітнувши навпіл небо, а потім і землю заодно намагаючись. Я спинився в нерішучості: йти з села до ближнього хутора, куди буде кілометрів зо три, чи зайти до когось у хату, перепросити і пересидіти лиху годину. А коли пробіг рвучкий вітер, здійнявши кушпіль на дорозі, по дворах, деревах і дахах впали перші краплі дощу, лишивши на порохняві дрібні, мов віспа, ямки, вагання переважило.
    Дощ став напускатися, гроза дужчати. В хатах, що стояли поряд з Марійчиною, на дверях висіли замки, і, коли дощ густо пришкварив, мені нічого не залишалося, як кинутися до неї у двір.
    Постукав у шибку. Марійка глянула у вікно, а згодом відчинила двері. Сорочка на мені була геть мокра.
    Дощ періщив уже на повну силу.
    У хаті пахло лугом. Над дверима і вікнами висіли гілочки липи та берестка. Були вони повстромляні і за рами з репродукціями. Долівка ж услана луговою травою.
    Була зелена неділя.
    — І чого ви стояли, одразу в хату не бігли?— почала бідкатися.— Боялися до Марійки, еге? А чого мене боятися? Чим я страшна? То дурні матері Марійкою своїх дітей лякають. Хіба ж я страхопудисько яке? Людиночка ж я. А вони їм кажуть: «Цить, не плач, бо прийде Марійка стеряна і в торбу тебе вкине». А чого в торбу? У мене є торба полотняна. Але я в ній хліб з лавки ношу. Чого б туди дітей кидала? І що мені та торба? Маю руки ось які: в репаниках, бач, яких чорних та шкарубких, як рашпіль. Чого б з торбою ходила? Змалку до роботи привчена. Сама себе годую. Нічого дармового мені не треба. Дармове, то чортове. Он Лідка Колячка, що через дорогу від мене живе, вже зовсім нікудишня, а молодша ж мене, і набагацько. На фермі коло телят працювала і чи давала телятам дерть, а додому справно на плечах пиряла майже по мішку. І доносилася, що на ноги сіла. Я ще дівкою бігаю, а вона й у лавку по хліб не дошкандибає, чоловіка посилає. Ото така дармівщина.
    За вікнами аж гоготіло: грім такий, наче молотом велетенським гепало, аж хата присідала, блискавки шматували стемніле повітря, і надворі на якусь мить ставало видно бузок під вікнами і великі діамантини дощу, які гойдалися, повиснувши на пожованій павутині.
    Марійка полохливо зиркала на вікна і вбирала голівку, охайно пов’язану терновою хусткою, в гострі плечі, що видималися з-під легенької кофтини. Лице її зблідло, а губи потремчували.
    — Ви не дивіться на мене, що полохлива. Цей ляк ще з війни. Забився тоді до нашого села гурт людей. Біженців. Такі людочки знесилені були, що й слова не могли до пуття вимовити. Усе сім’ї командирів. Перепочили в мене, перекусили, що було, та й пішли далі. А одна молодичка, гарненька така з себе, мов ясочка, з двома дітками — хлопчиком і дівчинкою, зосталася. Ноги зовсім порозтирала і з сил від незвички вибилася. Подружка її так уже кликала-упрохувала далі йти, а вона стала на своєму — не піду, і все. Що хочте зі мною робіть, а не піду. То вони й рушили в дорогу без неї. А вона мені каже: «Поживу у вас, як не проженете, а там видно буде». І дає мені перстень золотий із червоним камінчиком. Не знаю, як їй, а мені соромно зробилось. Хіба ж я не людина? Відмахнулася від нього, кажу їй: «Живіть собі, місця не пересидите, та й мені спокійніше в цьому содомі буде». Вони й зостались.
    Жили в мене, поки й чужаки прийшли. Порядок свій установили. Стали на роботу нас ганяти. Заходилися пшеницю жати, а ми снопи в’язали, до молотарки возили, молотили, віяли, солому в копиці складали. З ніг від утоми падали, а вони ж нам ні крихти не співчували. Ще й били. Там її й примітили. Взнали, що охвицерша, та ще й артистка. На скрипці грала.
    Якогось дня наїхала їх ціла команда. Машини покидали, а самі до річки подалися. Та джеркотять по-своєму… Якраз на дощ припікало. Спека стояла несусвітенна. Чужаки одежу поскидали з себе та й заходилися купатися. А їхній старший у самих трусах чорних на коні берегом верхи їздить, і шабля в нього при боці.
    Привели до них і її. Дали в руки скрипку і сказали грати. А самі без усякого сорому викупуються перед нею.
    Вона довго стояла і невидюще кудись дивилася. І не грала. Я саме прибігла осоки на перевесла вжати. Присіла, щоб не побачили, і дивлюся. А це вона як поведе паличкою такою по струнах, як злетить музика до самого неба, та така, що в мене й волосся дибом на голові стало.
    Той, що на коні, підскочив до неї, шаблею як замахнеться! Я зажмурилася, гадала, що він її зарубає. А він тільки скрипку шаблюкою вибив, а кінь копитом її розчавучив. Вона ж стоїть і не хилиться.
    Другу скрипку принесли. В руки їй тикають, щоб знов щось грала, але не таке, а інше, що їм, видать, до вподоби. Вона ж не хоче, скрипку ту не бере, відштовхує. Тоді вони дітей її половили і поставили перед очі. Навели на них ружжиська. «Пук- пук кіндер»,— тикають на них дулами. Вона зблідла, але скрипки не взяла. Тоді один німак уверх стрельнув над голівками дитячими, вони закричали з ляку, і вона вся затрусилася.
    Взяла ту скрипку. Довго стояла, на дітей дивилась і плакала. А тоді… Гімн заграла. Та так, що і я оціпеніла, і вода ствердла, і дерева закам’яніли.
    А вона грала, а вона грала… А хмари насувалися, грім бабахкав, як і оце, блискавка стьобала. Дощ починався.
    Німаки оговталися. Той, що на коні, аж позеленів. Підскакав до неї та як махне шаблюкою… так та рука, що паличку тримала, у траву відсічена і впала. А він знов рубонув — і друга туди ж. Упала молодиця на землю, корчиться, кричить, а німак конем її топче.
    «Діти мої, діти!» — кричить вона дітям, а вони сивіють. На моїх очах голівки їхні інеєм бралися. І я відчуваю, як у голові гаряче мені робиться і наче обертом іде. Стряхнула головою, дивлюся, а німаки уже пішли, а діточки до мами підступили, взяли її руку схололу, що їх пестила і на скрипці котка грала, і зовсім снігом укрилися. А тоді як кинуться бігти геть берегом, берегом… Мабуть, ще й досі біжать. Грім же як грякне, в голові мені потемніло, білі клапті залітали, млосно стало, я і впала в жабуриння…
    Ой, гроза ж яка, гроза. А блискавка яка! А дощик який!
    Дощику, дощику, припусти
    На бабині капусти…
    Приспівуючи, Марійка вибігла надвір. Дощ ще йшов, виливався, а вона пританцьовувала серед двору і вдавала, що грає на скрипці.
    Дощику, дощику, припусти
    На бабині капусти…
    Марійка все пританцьовувала, блискавка, вже суха, краяла гусклу темряву, освітлювала приземкувату постать у чорній рясній спідниці і оголені до ліктів білі руки. Очі жінки при кожному спалаху блискавки загоралися вогнем і ще довго по тому мерехтіли лихоманкою.
    Потім Марійка нараз спинилась у напіврусі і застигла. Опустила повільно руки, осмикнула намоклу одежину, оглянулася по боках і зайшла до хати. Дивилася винувато і ніяково осміхалася кутиками щербатих губів.
    — Так намокла, так намокла,— сказала кволо.— Чогось під дощем стояла. Ви не знаете чого? І я не знаю. Стояла, та й усе. А воно грім, а воно блискавка, а я одна серед двору, а ще музика якась прямо всю мене наче в руки взяла, аж мені в грудях заболіло і рученьки занили. А грім грякнув з-за гори, і все десь ділося… Мокра, мокра, як курка.
    Як стояла коло порога, то там і спідницю викручувала, патьоки текли по долівці, в хаті запахло грозою.
    — Ви вже чули, як мною дітей лякають? Кажуть, тікай, бо он Марійка стеряна іде, у торбу вкине і забере. Для чого так кажуть? У мене зла немає за душею. І нікому й на крихту не заподіяла. Добра я. Сама живу. Сумно мені одній і нудно. До діток тягне. Погратися з ними хочу. Хоч і з чужими, бо ж своїх не маю. А хіба діти бувають чужі? Всі вони рідні. Пиріжечків спечу і з грушками, і з квасцем, і з капусткою, винесу і роздаю. А вони не їдять. Собакам викидають. Я ж бачу. А чому не їдять? У діжі тісто місила, в печі на листі капустяному пекла. Смачні-смачні, що самій гріх і їсти. Хай би дітки їли. Так ні — викидають. Чого викидають? Ви не знаєте? А ті дітки їли. Прибилися голодні та обдерті. По періжечку їм дала. Ой, як вони їли! А ці не хочуть. На очах викидають. Ви не знаєте чого? Такі охайно вдягнені, повненькі, ситенькі, а Марійчиними пиріжками гидують. А ви б їли? І не викидали б? Який тільки жаль, ой жаль, що не спекла. Пекла, пекла, а це чогось полінилася. До річки водило, музика там плакала. І я з нею. Слідочки шукала, а не знайшла. Не знайшла…
    У хаті пахло чебрецем і васильками, пахло лугом і лісом. Марійка сиділа, згорбившись на ослінчику, сумна-сумна. Щоб не потривожити її суму і задуми, я потихеньку відчинив двері і вийшов надвір у темряву, яку розтинали зрідка сполохи блискавиці, що все далі й далі, разом із громом, відкочувалися геть за село, пішов у ніч до річки, де звучала лиш мені чутна музика і притишено звисав на гіллі дерев вітер.
    «Жива роса», вид. «Радянський письменник» К., 1987 р.