Любі мої, більше двох тисяч років тому біля воріт єрихонського храму сидів сліпий від народження чоловік і просив милостиню. Як і будь-яка людина, побачивши в холоднечу вогнище, намагається підійти до нього, щоб не замерзнути, так і цей сліпий злидар, нікому непотрібний в холодному і бездушному світі, знайшов собі єдиний притулок — храм Божий, де люди ще зберегли в своїх душах тепло і співчуття, де Господь підживлював його небесною радістю.
Повз нього щодня проходило безліч заклопотаних людей: богомольці з різних куточків Палестини — бідні й багаті, вчені й неграмотні, горді своїм становищем у суспільстві й упосліджені. Вони несли до храму тягарі своїх гріхів і бід, щоб залишити їх тут, у храмі, а вже додому повернутися прощеними, очищеними. І ніхто не звертав на сліпого бідолаху ніякої уваги. Одні поспішали принести жертви й отримати відпущення, а інші — швидше відправитися назад додому. У більшості із них ставлення до сліпого злидаря було таким, як до того каменя, на якому він сидів. І він уже нічого не чекав від людей — він просто байдуже сидів і просив собі на харчування, аби хоч не померти з голоду.
Давайте будемо щирими — і ми, коли бачимо злидаря, котрий просить милостиню, намагаємося не помічати його, заспокоюючи себе тим, що знайдеться хтось інший, хто йому подасть. І лише дехто зупиняється, щоб подати милостиню та й то, здебільшого, кидали, як кидають кістку бездомному собаці.
Ось цей сліпий злидар і був отим пробним каменем виміру для сердець тих людей, які проходили повз нього. Бог вивіряв серця людей, брав на ваги, що в них: любов до ближнього чи холодна байдужість, розчулення й співчуття чи зверхність і погорда? Адже сказав Він: що зробите одному із малих цих, те зробите Мені.
І ось із храму виходить Господь із Своїми учнями. І якимись незбагненними порухами душі сліпий відчув, що з наближенням саме цих людей наближається і його спасіння. “Хто це?” — запитав він у навколишніх і йому відповіли, що це Ісус із Назарету. І тоді сліпий, за мить усвідомивши, що це, можливо, його перша й остання зустріч із Господом, закричав, щоб привернути Його увагу: “Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!” Він ще не визнавав Ісуса Господом, але знав, як і всі юдеї, що спасіння прийде з роду Давидового і начувся розповідей про неймовірні чуда зцілення, які здійснював цей Чоловік.
“Ісусе, Сину Давидів…” — виривалося з захриплого горла сліпого і в тому проникливому голосі було стільки надії і в той же час печалі, розпачу, що змушувало здригнутися серце не однієї людини з тих, що супроводжували Христа. Та багато хто з оточення Ісусового намагалися змусити сліпого замовкнути і не тривожити Учителя, але той кричав ще голосніше: “Помилуй!”, доки Ісус почув його крик і зупинився, звелівши його покликати. Сліпий скинув із себе верхній одяг, що вже більше був схожий на брудне лахміття, і підійшов до Ісуса. Так і ми, до речі, коли приходимо до храму на першу сповідь перед Богом, визнаємо за собою і каємося лише в тих гріхах, які нам зручно озвучити, за які не так соромно перед священиком.
Христос запитав його: “Що ти хочеш від Мене?”
“Господи, хочу прозріти!” — Ці слова сліпого від народження звернені вже до Бога. І скільки в його голосі благального волання, скільки болю й туги, розпачу було вкладено в ці слова, якими потоками гірких і пекучих сліз було обмито цю стражденну душу і з яких її глибин ці слова вродилися!
Власне, з якою метою це народжене в душевних муках волання увіковічнене в Святій Євангелії і для чого ми читаємо цю розповідь і по двох тисячах літ після зустрічі єрихонського сліпого з Господом? А тому, що це волання сліпого чоловіка перестало бути лиш його особистим молінням, воно стало криком будь-якої змученої душі, якій у відчаї, окрім Господа, вже немає до кого й звернутися. І тут я б хотів зауважити ось на чому. Ми не вміємо жити в часі, який нам відведено, в конкретному відрізку, в якому знаходимось, адже минуле злинуло, як дим, майбутнього ще немає, а в нинішньому ти розгубився. Але ж від того, як ти поведешся в ньому, як зачнеш його, чи пропустиш цю мить, тобі дану, залежить твоє майбутнє. Тому, якщо ти застрянеш позад себе, тобто в минулому, в тому, що сталося з тобою, твоє майбутнє пройде повз тебе. А те, що пройшло, вже не вертається, бо час не зупиняється. Що б було із сліпим, якби він не звернув увагу на прихід Христа?
Чи не тому й Христос, знаючи, що для людини зустріч із Ним і є отією єдиною спасенною миттю її життя, подав їй допомогу, незважаючи на те, що був день суботній. А для юдеїв цей день священний, день, коли працювати, а тим паче зцілювати, було великим гріхом. Люди, котрі порушували цей закон, піддавалися осуду і покаранню. Цього дня також була субота, а нещасний сліпий чоловік, який ніколи нічого не бачив, ні неба блакитного, ні проміння сонячного, звертався до нього з воланням останньої надії: “Господи, хочу прозріти!”
Єрихонський сліпий не бачив світу, а ми з вами, навпаки, саме образами цього світу і засліпили свої очі, затулили їхніми принадами духовний зір і не бачимо іншого світу -духовного, а тому занедбали свою душу, опинилися окрай дороги, якою нам визначено йти до Царства Небесного. Нею ж ідуть інші люди, які зустріли Христа і прозріли, а ми стоїмо лиш на її узбіччі. Дорога, окрай якої сидів сліпий, то наше земне життя і як ми пройдемо цю дорогу, залежатиме те, куди ми прийдемо в підсумку своєї ходи.
Сліпий чоловік сидить і просить милостиню, бо він безпомічний і безпорадний. А тут, вийшовши з храму на дорогу, наближається Сам Христос. Незрячий Його не бачить, але священна благодать торкається його серця, вливається в нього хвилею живодайної роси і він відчуває її лагідне тепло, бо його серце від болю перетворилося на суцільну криваву рану, тремтливу й чутливу до найменших порухів не тільки довколишнього, але й які виходили із серця кожного, хто наближався з добром чи зі злом, байдужістю чи розчуленням. І тому він з останньою надією заблагав: “Ісусе, помилуй мене!” — бо вже, незрячий, на відміну від зрячих тілесними очима, духовними побачив, що перед ним Спаситель. І це вже є пробудженням віри, першим кроком до спасіння. Це є водорозділом між минулим, в якому морок непроглядний, і майбутнім, де сяє спасенне світло. Це є момент нинішнього, від якого починається відлік майбутнього, момент, про який апостол Павло сказав: “Ось, нині день спасіння” (2 Кор. 6:2) Тобто, коли серця людини торкнеться благодать, тієї миті змінюється її життя і цієї миті не можна відкладати на потім. Адже, що б було з єрихонським сліпим, аби він пропустив повз себе зустріч із Господом, знехтував нею? Вірно, так би й лишився при битій дорозі невидющий і нужденний, залежний від чийогось подаяння і вже б ніколи не побачив Божий світ, а в темряві й помер би.
Але що б було, якби й Христос ревно дотримувався закону Мойсея стосовно суботи і не відгукнувся на відчайний крик сліпого? Але суть і полягає в тому, що Господь не міг пройти повз грішника, який звернувся до Нього із закликом про спасіння.
Давайте повернемося до початку Святого Письма. Бог творив світ шість днів, а сьомого дня відпочив від Своїх трудів, передавши створений світ піклуванню людини. І тому вся історія від творення світу і до Другого пришестя Христа, є днем людини, коли вона повинна принести свої плоди творення, довести себе, творіння Боже, до духовної досконалості і повноти, гармонії з Богом і таким чином возз’єднати творіння з його Творцем.
Глянемо на себе — чи багато хто траплявся на нашому шляху в час біди і горя, звертав на нас увагу, коли ми того особливо потребували? Можливо, це й ставалося, але тільки в міру необхідної підтримки чи ні до чого не зобов’язуючого співчуття, бо ми не бачимо людей. Не бачимо того, чим світиться людина, що в її душі цінного своєю неповторністю, адже кожна людина, то окремий світ. А людину треба зустріти, кожну людину — побачити, почути і визнати, що вона — творіння Боже, що в ній є життя власне, поза нами і що ця людина має право бути сама собою, а не лише частиною нашого життя. Треба розвивати в собі здатність дивитися на людину в ній самій — яка вона, що являє собою і усвідомити, що коли б і нас не було, то ця людина б існувала. Треба вміти дивитись, як дивився Христос, а ми не вміємо. Як не вміли, власне, й учні Ісуса, бо змушували сліпого чоловіка замовкнути і не тривожити Учителя своєю проблемою, бо для них вона була незначною. Але для сліпого від народження , який ніколи не бачив ні неба блакитного, ні золотих променів сонця, — це було найголовнішою, доленосною проблемою. Для нього настала мить істини (і він це яскраво усвідомив) — або зараз, або ніколи.
І тоді учні запитали Христа: “Учителю, хто згрішив — він чи батьки його, що він народився сліпим?” (Ін.9:2). На своє запитання вони почули не зовсім зрозуміле: “Ні він не згрішив, ні батьки його”. Тоді, що ж стало причиною? “А те, — говорить далі Христос, — щоб на ньому проявилася воля Божа”. І додав: “Мені належить творити волю Того, Хто послав Мене” (Ін.9:3-4).
Господь узяв у жменю землі, плюнув на неї, змішав і помазав очі сліпого. Згадаймо, що Адама створено із землі. Так і тут Господь зцілив очі сліпого також узявши пороху земного. Сказав же потім: “Все, про що попросите Отця в ім’я Моє, дасть вам” (Ін. 16:23).
Чоловік очікував зцілення одразу ж, але почув від Господа неочікуване: “Піди, вмийся в купальні Силоам, що означає посланий” (Ін.9:7). Що ж означає слово “посланий”? А те, що не із своєї волі сліпий повинен був умитися у воді Силоамського джерела, а з волі Божої, Який і послав його виконати цю дію. А це не одне й те саме. Багато чого ми хочемо із своєї волі, яка здебільшого виявляється сваволею, але чи на духовне збудування воно нам, чи не йде воно в розріз із планом Божим стосовно нас. Адже кожна людина, то цілий мікрокосмос, котрий має свою орбіту і лише йому означений у вічності план. Чи може людина втручатися і міняти визначену їй долю? Звісно, що ні. Інакше почнеться хаос. А ми знаємо, що в космосі видимому мільярди планет, але всі вони крутяться довкола своєї осі і не стикаються одна з одною. Тобто, на перший погляд хаотичний космос має строго визначений Богом порядок за яким Він строго слідкує. І коли людина починає проявляти свою волю, жити за власним бажанням і власними забаганками, тоді в її мікрокосмосі починається хаос. Щоб вийти з нього з гідністю, і щоб запанував порядок, тобто відбулося зцілення, людина повинна беззаперечно, з цілковитою вірою і відданістю прийняти волю Божу, виконати її і в подальшого триматися її, як тримається дитина своєї матері.
В даному випадку промисел Божий полягає в тому, що людина повинна докласти ще й своїх власних зусиль, які б співпадали із зусиллями Божими. Ось чому Ісус не одразу дарує сліпому прозріння, бо те, що легко здобувається, легко й втрачається, а велить йому йти через усе місто до Силоаму і вмитися його водою. Тобто, докласти своєї тілесної і духовної праці, проявити наполегливість і рішучість в здобутті бажаного, щоб воно стало для людини справжнім спасінням. Чи знав Ісус увесь той жах, на якого наражав сліпого, посилаючи його пройти покрученими, вузькими вуличками через усе місто? Тими вуличками здоровій і зрячій людині не так просто було ходити, що вже говорити про сліпого! Звичайно знав. На те Він Бог. Як ніхто, знав і сліпий на яку небезпеку, й навіть загибель, він себе наражає, погодившись виконати волю Господа. Та й потім, він не міг не знати про те, скільки сліпих не купалося в Силоамі, але ніхто з них не став зрячим! Сліпий міг про це сказати Ісусу, висловити навіть своє невдоволення, але не сказав, а встав і з вірою й рішучістю пішов.
І ось цей шлях сліпого через усе місто, де з усіх сторін на нього чигала небезпека, адже його могли розтоптати кіньми, розчавити возом, дуже схожий і на наше життя. Нам також здається, що довкола нас темрява, дороги не видно і кожен крок дається важко, з неймовірними зусиллями. Багато хто не витримує і падає, втомившись іти, потрапляючи і під шалені коні, і під скрипучого воза, яким виявляються обставини, котрих ми не чекаємо і проти яких ми виявляємо людську слабкість. Багато хто не витримує, тому що шляхи Божі важкі й строгі, а ми ще на додачу ще й не чуємо ні голосу Божого, Який намагається отямити нас, ні наближення небезпеки. І тут, як найголовніший стимул для нашої ходи, ми повинні пам’ятати, що йти нам звелів Господь. Іти й не зупинятися, хоча перед нашим зором тайна, яку нам поки що важко осягнути, але яка, врешті-решт, якщо ми проявимо рішучість, відкриває перед нами небо.
Так і сліпий дійшов, добрався попри всі труднощі й небезпеки до Силоамського джерела, вмився і став видющим. Він подолав, можливо, неймовірні труднощі, по дорозі йому давали тамувати спрагу будь-яку воду, часто застояну чи й брудну. Та він дійшов. Але й вода Силоаму виявилася не зовсім чистою — в ній купаються люди і тварини, в ній змивають бруд із усяких посудин і речей, перуть одяг. Сліпий стояв на березі цього джерела і знав, що вода в ньому не зовсім чиста, а нею йому треба промити очі, щоб вони зцілилися і він побачив світ. Треба зрозуміти стан цього чоловіка — Бог відкрив перед ним єдиний в житті шанс стати видющим і що, коли він його зіпсує, втратить? Але ж Господь дав йому і вказівку, вселив віру в зцілення. І коли він остаточно увірував у силу слова Господнього, відчув внутрішнім зором чистоту води, до якої послав його Ісус, умився нею і прозрів, усвідомивши, що то і є вода жива, яку дає Христос для життя вічного.
Цей сліпий, долаючи тяжкий шлях до води свого спасіння, проглядаючи темряву своєї душі, все глибше й глибше занурюючи в неї свій внутрішній зір, виявив там, в глибині, яскраве світло, яке просвітило його зсередини і повернуло зір тілесних очей. Ось так і ми повинні зсередини вдивлятися в самих себе і в людей: бачити не темряву непроглядну, а хоч промінчик світла, оту свічечку надії, яку нам запалює Господь. Не нав’язує Себе, не примушує силою, а дає людині вибір, підштовхує її шукати прозріння всередині себе, усвідомлюючи, що глибина нашої душі така глибока, що її глибину не здатний заповнити видимий світ з усім його удаваним величчям. Це може зробити тільки Бог, Який і створив нас і, як Творець, знає кожну шпарину нашої душі, бо Він Творив нас для Себе. І коли ми усвідомимо це, тоді ми станемо здатними бачити самісіньку глибину душі і що є істинною людиною в людині.
Невдовзі Господь зустрів біля храму чоловіка, якому дарував прозріння і запитав його: “Чи віруєш в Сина Божого?”. На той час відкрилися й очі сердечні зціленого і він вигукнув від усієї душі: “Вірую, Господи!” — і поклонився Христу. Віднині він вже бачив друге небо, духовне, у власному серці.
Архієпископ +АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)
