Архієпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)
Чи я в лузі не калина
Повість
Живе Лисавета Полотайчиха на сільському закутку Качкарине, такому собі забутому Богом і людьми відшибі. Він наче зігнутим коров’ячим рогом устромився в густий перелісок, що поріс із давніх-давен по один бік і по другий бік тихої річечки, до якої де-не-де поміж вільх тулиться сором’язлива калина.
Вода в річечці чиста, як вранішня роса на листку лепехи; в холодній тиші вечора, коли розіллється по низині повінь, гучно на ній кричать дикі качки, темним хрестом стрімко прописуючи тремтливе повітря.
А вже далі, коли принишкло увіходить між вільхи та верби товстезні, крутиться поміж них вузька, що й заєць, коли розженеться спрожогу, перескочить. А як присушить серед літа, то й дно покаже мульке; в тій глеїстій муляці заляпотять хвостами карасики, завертяться вусаті в’юни, трапляється і щучка.
Бувало, й Лисавета, кинувши роботу, разом із хлопчаками бовтається у змілілому Узьміні чи якій ковбані і пиряє ту рибу відрами. Тоді вже й вони з Ільком розкошують свіжинкою, а не тільки Мефодій Загайко, який на ніч виставляє в знаних одному лиш йому місцях сітку і ніколи не ловиться хлопцям із рибнагляду.
Кажуть люди, що тією рибою він підгодовує районне начальство, дух від якого не вивітрюється в селі ні в спеку, ні в сніг, ні в дощ, ні в сильний вітер, бо налітає його, як того вороння, і кожне намагається щось та й урвати на дурничку. Правда те чи вигадка на чоловіка, адже на роток не накинеш платок, байдужісінько, бо їй все одно не перепаде й на сковорідку, такий уже скупердяга, що серед зими з його двору й жмені снігу за так не випросиш.
Але коли вода підсихає, тоді й вона не дає маху: руками, а коли й “кобилкою”, як у кого випросить, виловлює, додому носить, а тоді – на базар у райцентр вихідного дня, коли бригадира можна й не послухатися, не вийти на роботу, бо й так від неї, осоружної, день і ніч спина пеком пече, хутенько гайне, тільки крапчаста спідниця за нею здується. І юшку із сушеної риби можна взимку варити.
З тим базарюванням один клопіт та морока, бо що базарювальниця з неї плохенька, та ще й міліції боїться, як злого духу, адже ганяють за рибу, а вловлять, то чи вторгувала, чи ні, а витрушуй з ганчірочки, в яку зав’язала карбованчика, коли на торги виряджалася з кошовками, плати штраф. Ще й сорому до того ж не оберешся, коли в районній газеті пропишуть, начеб їм, розумакам, ні про що більше писати, як не про те, що якусь там доярку злапали, бо підв’язала під грудьми молока грілку та несла додому дітям охлялим. Тепер і дітей не пошкодують. Або якийсь дядько, якому терпець урвався, пішов затемна в поле і назбирав клуночок підмерзлих буряків, яким і так капець, бо вже їх сніжком притрусило. А він ото принесе додому, вкине у погрібець та, не призведи Господи, вигодує ним кабана, продасть та ще забагатіє – зайві штани купить.
То й хай тепер спраглу душу снігом гасить, коли посмів на добро народне руку підняти. Так воно і є – де біда, там і друга. А діватися ж нікуди: все думка в голові колупається – як ту грошину пристарати, аби яку одежину було за віщо справити дитині про зиму, щоб не ходило воно старцем обірваним та в латках, як у тих реп’яхах на собаці бездомному. Воно ж у неї хоч і без батька, але ж не собача якесь там. У них і хата є, хоч і поганенька, хоч ті стіни вже й понадималися, особливо спіднизу, як жаби на дощ, і все й обвалюються, що те тільки й роби, що полову крадь: залізе на горище конюшні, назгрібає у торбину і тут-таки, за причілковою стіною, і заховає в лопухах та дурмані колючому. Потім серед ночі, полохаючи відьмаків і сама страхаючись дужче од них, намацає ту злощасну торбину, труситься, аби ніхто не вгледів, біжить додому, а розталайпане серце ледве не вискакує.
Отак наносить, стільки там треба, та ще й з глинища напиряє мішком глини, урве часину – замісить, ущипне краєчок дня – валькує та підмазує.
А стріху капосні горобці, яких розвелося до погибелі, розточують, і вона протікає там, де під корішок вшито. Того саме там, бо вона чи не кожного вечора, прибігши з роботи, карлючкою ширяє попід стріхою у їхні гнізда, так вони й перебралися вище, куди їй, як не пнеться, як не підстрибує, але не дістати. З драбиною ж не натягаєшся. І так нічим дихати, а то й зовсім надірвешся через тих горобців.
Та як би там не було, а все ж таки дах над головою. Влітку й так гарно, а в холоди та морози протопить у печі бур’янинням сухим, залізуть з Ільком на ніч, ряденцем укриються, і гріє їх тепла черінь до самого світання, і не мерзнуть.
Якби ж було ще її просо, але де його взяти, як і пшонинки на юшку катма. Забула, яка вона й на смак. А коли б було, то вона, натопивши піч, залазила б і встрімляла у нього ноги, як колись ще маленькою, і вони, відпарившись і просякнувши духом степу від того проса, переставали б нестерпно боліти, покручені ревматизмом.
Адже з давніх-давен народ отак самотужки сам себе боронив від усяких недуг. І було кому присовітувати від болячок, що як коли обсядуть людину, хоч живцем у землю закопуйся, ужити чи травичку, чи корінець, або медку з настоєм, а коли у заговір повірити, бо є такі люди, яким незвідимою силою те все дано, сподоблено до спасіння. І святі то люди не вигаданою, а живою святістю.
Жила й у них така молодиця, Вустею звалася, їй у спадок від матері дісталося те знання милосердне (так і звано її було в народі – “Милосердниця”). До неї ішли люди з ближніх і дальніх сіл і хуторів, несли малі й великі болячки, які допікали, але яких ось так запросто: мах – і все, не позбудешся, хоч і лозунгом гучним затулися.
А ще їй несли хто в торбинці, хто в хустині то крашанок з десяток, то сальця четвертинку, то пшінця чи борошенця з півмірки, бо й часи не дуже багаті стояли. Вустя людям помагала і сама з людей жила. Так велося звіку, і ніхто не вбачав у тому хоч якогось злочину.
Тож коли їй, Лисаветці, страшна хвороба стала крутити ноги й руки, мати загорнула в полотнинку шматок здору (дядина крадькома від дядька принесла), взяла її за руку і повела до Вусті. Пізно увечері, бо вдень, коли видно, хто приходить, і звісно, з якою метою, і вже було небезпечно, адже Вустю попередили, що коли не кине своє “відьомське ремесло” і не перестане дурити “несознательних граждан”, то вишлють туди, звідки “возврата нєт”.
Але люди приходили, просили, а вона, рада всіх прихилити, не відмовляла, бо як же відмовишся допомогти людині в нещасті, та ще в такому, як хвороба? Тож і довелося їй, як тій бабі, що жартувала із колесом, а потім кричала не своїм голосом.
Увійшли вони в сіни, постукали в хатні двері.
З хати долинуло співуче:
– Увіходьте.
Мати прочинила двері, заглянула, тоді відступилася, розчинила двері дужче, підштовхнула Лисавету легенько в спину. Слідом за нею й сама зайшла, тихо причинивши двері.
Топилося в печі, бо надворі закундубасилося на осінь, перло холодним сирим вітром у хату, як тільки одчиниш двері чи вікно. Горіли, тріскотіли дрова і хмиз, напханий зверху на них натоптом, а біля вогню стояв горщик і кількоро горнят. У горщику булькало, з горнят ледь помітно струмувала пахуча пара. На полиці біля вікна і в миснику біля одвірка тулилися один до одного більші і менші глечики, куманці, кухлики, зав’язані чистенькими полотнинками, а темні пляшечки заткнені чопиками.
На стінах, на сволоці, на широкій скрині висіли і лежали пов’язані в пучечки і цілими в’язками усілякі трави й коріння: тут і м’ята, і чебрець, і омела, і собаче мило, і валер’янів корінь, і корінь лепехи, і таке, чого малою Лисаветка ще й не знала.
А в світлиці на покуті, підвішена до стелі, горіла тремтливим язичком лампадка, кидала своє благеньке світло на ікону, з якої строго дивився, суплячи брови, сивий Бог у позолоті.
– Оце привела до тебе, Вусте, свою дитину, – каже мати і стискає рукою Лисаветці плече, бо хоч і дівували з тією Вустею разом, аж таки ляк наче холодною водою обливає, не тільки її, а й кожного, хто поріг цієї одстороненої хати переступає. Та й чом би ні: сама кругловида, смаглява, чорне волосся у коси заплетене і обручами навколо голови вивершене, а як гляне було чорнющими, глибокими очима, то так морозом і обдасть.
Але від печі віяло теплом і гарними пахощами, які лагідно лоскотали в горлі, і Лисаветка не мала ляку в душі ні на крихту.
– Та ви не стовбичте біля порога. Не бійтеся. На добрих людей я не кидаюся, а від скажених і сама відступаюся, – засміялася нівроку гарна молодиця – все й хочеться на неї дивитися: така пишна.
– Бог з тобою, чого б ти кусалася? – обізвалася мати вкрадливо. – Не вовчиця ж скажена, а така людина, як і всі.
– Така, але трохи й інака, – посмутнішала, сказавши, Вустя, і було помітно, як кутики її повних, як налита соком достигла вишня, губів затремтіли, а вуглисті очі поглибшали, хоч були й так глибокі, як горові криниці, що тільки місяць до їхньої води і дістає ріжечком. – Присідайте он на лаву та кажіть, що так пізно привело вас у мою оселю.
Мати з Лисаветкою присіли.
– Оце пізно вирядилися, аби стороннього ока вберегтися і біди не накликати на твою голову. Люди з якогось нагла поробилися такі, що йдеш, а вони тебе за литки очима хапають. А вже як око вхопило, то допіру не втримається в душі завидющій. Так ми темна дочекалися і прийшли до тебе за поміччю. З усіх усюд людей приймаєш, то й нам уже не відмов.
– Хоч би й хотіла відрядити вас ні з чим, а не знайду в собі сили. Коли вже доля вподобила мене на таке діло то і йти тепер попереду себе належить, хоч і в огонь гієнний ступити доведеться. З вогню вийшла, у вогонь і ввійду. Дання мені таке.
– Авжеж, не кожному дано знатися на зіллі. В кожного своя заначка, – говорила мати серйозно і дивилася на знатницю.
– А ви з чим? – запитала вона.
– Хтозна й що воно таке, а як зачне Лисаветці руки й ноги крутити, то ж, Господи, як вона кричить, аж мені серце розривається.
Лисаветка очі в долівку втупила, а й долівка сінцем луговим притрушена. Вустя ходить по хатині, а сінце тихо: шур-шур, шах-шах під її босими ногами. Відщипує молодиця з пучечків трав та корінців, на купки кладе.
– Оце осьо запариш у горщику, – каже матері, – і хай п’є, скільки здужає. Шкоди від трави ніякої, хоч і обпийся. Але, правда, й міру треба знати. А оце легенько окропом скропиш у макортеті. Як розпариться, обікладеш, де кістки і суглоби на руках і ногах найдужче крутить, обмотаєш сукнинкою. Роби так кожного вечора на ніч. Та боже збав на холод виходити. У теплі хай сидить. У просі ще ноги гріти треба.
Мати аж сплакнула.
– Спасибі тобі, Вусте, милосердна в тебе душа, – каже мати, розв’язує вузлик і викладає на стіл крашанки і здір.
– Не носили б ви мені отакого нічого, – спохмурніла Вустя на лиці. – Скоро в сільраді й очі повиштрикують вашими приношеннями. – І зовсім уже сумно додала: – Якби ж то тільки очі…
– Кинь і думати, – каже мати. – Дурні вони, то й штрикають. Хай би вже повиштрикували собі й менше бачили, розумники. Слово до слова стулити невтьопне, як виступає, погомоніти з тобою по-людському не погомонить, а вже повчати пнеться. І де їх таких на наші голови понабирали?
– Знайшлися. То й духу їхнього не чути було, сиділи бідні, як церковні миші, а тепер дорвалися до влади і нічого перед собою не бачать, топчуть і грішного, і праведного. Стільки родів уже зруйнували, нищівники, а це й до мене підбираються, бо вже начеб усім, кому тільки могли, горлянки поперегризали. Скоро один за одного візьмуться, тільки квакатимуть. Уже, бач, і трава їм поперек дороги стала.
– Ой, не кажи. З чого таке озлоблення у них? Тільки ж у пір’ячко люди вбиватися стали, а тут як кібці налетіли: розорили, добро відібрали, людей стільки поморили голодом. А спом’яни – які хліба стояли! Було, снопа не піднімеш із землі. Куди поділи? А ми… – і заплакала.
– На добро дармове рот завжди знайдеться.
– Нічого, вистоїмо, – відказала мати. – А ти бережись, бо що ми без тебе робити будемо?
Вустя пішла в світлицю. В хаті темно, лиш світить із печі, а від молодиці ні найменшої тіні не падає. Мати перехрестилася з того дива, а Лисавета принишкла, як мишеня, і тільки очі витріщала вслід хазяйці.
Вустя зупинилася навпроти покуття і тричі поклала собі на груди хресне знамення, щось пошепотіла і повернулася в хату, а очі чорнющі світилися.
Мати з Лисаветою звелися.
– Звиняй, що клопоту завдали, загаяли тебе. Якби ж не мучення… – вибачалася мати і виштовхувала дочку в сіни. – Бувай здорова.
– Ходіть і ви здорові, – відказала Вустя, а очі вже пригасали, смуток у них навернувся.
Надворі темно. Як ішли до знатниці, то хоч якось стежку було видно. А це не те що стежку, а й болота, яке зразу за городами починалося густими лозами та споконвічними вербами, зовсім не видко. Сіється густа мжичка. Ото від неї й темінь така непроглядна, хоч око виколи. Страшно. Навпомацки й до хати своєї добилися: у вузеньку вуличку, а тоді на край.
Мати швидко розіклала в печі, розтопила. Хмиз затріщав, обійнявся полум’ям, пахнуло із жерла теплом. Наклала в більшу риночку посічених корінців, у макітру, як закипіла в горщику вода, поклала травичку і облила її, накрила полотнинкою.
На комині горів каганець і освітлював хату; на долівці ряденця, на вікнах рушники вишивані, комин печі розмальований півнями і квітками (скільки Лисавета не пам’ятає, а завжди у них ніч стояла розмальована) – гарно і затишно, і тільки в матері під очима чорно і очі якісь відсторонені бувають, як задумається.
Мати все заглядає в ринку і в макітру, ніяк не зважиться – забрати вже чи ще хай настоюється. В її очах зблискувало полум’я з печі і накочувалися сльози від жаріні, бо сама ж тільки з холоду.
– Зразу підвечеряємо, а воно хай ще постоє, дужче встоїться, – сказала і повідсовувала риночку і макітру на край печі. – Ти дивись – печина в ринку впала. Та нічого, то глинка, не страшне. Процідимо.
Вийняла мати горщика з борщем, насипала в миску, вкраяла хліба.
– Господи, благослови, – перехрестилась і сіла до столу. – Тепер хоч і не густо, а є що їсти. Може, потихеньку і ми виб’ємося в люди. Я вже так стараюся, так стараюся, а ти в школі не паси задніх, кожне слово вчительки лови. Може, хоч ти станеш людиною.
І борщ пісний з’їли, і бабку з перлової крупи з’їли, присолоджену. Лисавета ще напилася з кухля настою терпкого й пахучого, лягла на піл, а мати обіклала травами їй ноги, обгорнула сукняною хусткою, вкрила ліжником. Під ним тепло. Незчулася, як і заснула.
Потім трави кінчилися. Лисаветка сама пішла до травниці Вусті, бо мати допізна в степу на роботі.
Ще стояла осінь, хоч уже приморожувало, а вишня впиралася, не скидала аж поруділе з підтьоками листя.
Лисавета підійшла з боку дороги до високого плетеного з лози тину і спинилася. Ляком її охопило – а що, як тітка прожене? А ще в дитячу душу вселилася тривога. Що та тривога віщувала, хіба ж їй знати?
Хотіла вже обійти двір та зайти у ворота або подивитися, де тут перелаз, як почувся гуркіт машини.
Лисавета сполошилася, заозиралася, а тоді шаснула за кущ бузку, який поріс за очеретяним погрібником і аж на тин звісився. Звідти було видно все подвір’я і хату, а її саму – ні.
До воріт підкотила, як стара черепаха, машина, і з неї вилізло аж троє: двоє в міліцейському, а один у цивільному. Зайшли у двір, постукали у вікно. Виглянула із сіней Вустя.
– Ви Вустя Солопійчиха? – питають.
– Ага.
– Тоді зайдемо в хату.
Увійшли.
Що вони там робили, того Лисавета не бачила й не чула, бо де та хата, а де тин, за яким вона стояла, мов до землі враз із переляку приросла.
Згодом стали виносити з хати пучки, оберемки, цілі мішки з травами і корінням. Склали посеред двору на купу, приніс шофер каністру невелику, похлюпав. Хтось підніс сірника, і полум’я шугнуло в смеркаюче небо, затріщало.
З хати вискочила Вустя – чорне волосся розпатлане, як у відьми, очі хижо горять, а вогнисті тіні від багаття стрибають по білому обличчю і білій сорочці.
– О, що ж ви робите?! – закричала і кинулася до вогню Вустя, почала вихоплювати з нього оберемки й мішки, топтати ногами, збивати руками полум’я.
Міліціонери зразу стояли ошелешені, а потім той, що в цивільному, щось їм сказав, вони віддали честь під козирок, підскочили до Вусті і хотіли її схопити. Але вона відбивалася і все норовила щось витягти із багаття.
– Ой, за що… за що страм такий? Я ж усю землю облазила, по корінчику, по травиночці збирала… Ой, що ж це? Увесь рід наш знатницький, усе й лікуємо людочок одвіку… – квилила вона, як чайка над зруйнованим гніздом.
Той, що в цивільному, зняв із тину рушник з небіленого полотна, подав одному міліціонерові, хитнув у бік Вусті.
Вони таки заломили їй руки за спину, зв’язали рушником і потягли до машини: попечену, розпатлану, з лицем у сажі, смугами розмазаній по заплаканому і спітнілому обличчю; сорочка знизу зотліла, теліпалася клаптями. Вона билася в їхніх руках, оглядалася на купу трав, які вже догоряли, виривалася, намагалася кусати їм чіпкі руки, щось викрикувала, а що – не розібрати.
Увіпхали її в машину і повезли. А куди, в яку сторону неоглядної держави і з якої такої нагальної потреби, мов злодійку запеклу, ніхто так і не довідався, та й питатися не осмілювався, бо ж хіба тільки Вусті без церемоній серед ясного дня руки за спину крутили? Усі тихо і мовчки віддавалися в руки жорстокій долі. Кого тільки не забрали, не одірвали від сім’ї і життя людського ні про що ні за що, а лише за те, що всі в ногу одним маршем, а той у збій із думкою своєю чи й просто не те щось вискоче з рота ненароком – і то вже гріх страшний.
Гріх визирав з усіх закутків і чагарників, привидом ходив поміж дерев, заглядав у вікна і душі людей, щоб облити їх чорним дьогтем підозри і злоби, одібрати ім’я і пам’ять, зламати, як студовій лозину, аби страх в очах затуляв туманом не лише видноколо, а й усе всередині.
Ще довго догоряли трави і коріння спасенницькі, лякаючи небо…
Не стало Вусті, і знання її зачахло, пішло прахом, бо нікому не змогла передати. Хата ж її ще довго стояла, вгрузала стінами в землю; облуплювалися побілка і мазання, провалювалася підгнила очеретяна стріха, обвалювався верх. Ніхто тієї хати не займав: ні сільське начальство, пі прості люди. Наче заговорена була.
А тоді Лисаветку якось наче повело щось на подвір’я знатниці. Може б, вона і не відважилася одна зайти в хату, але знов пеком пекло в суглобах. То Вустя давала травичок для парення й пиття і тих, що обкладати уражені місця, і болі втихали, як лагідною рукою їх знімало. Тепер нікому розпізнавати, які саме трави брати. Та й брати їх треба знати коли.
Ледве одчинила двері, бо ж угрузли, безхазяйні, разом із порогом у землю. Протиснулася у темні сіни, а з них увійшла до хати. Як глянула – стільки ж тут ще висить і на долівці валяється пучків усіляких трав, густо заснованих павутинням і вкритих пилюкою! Стільки б людей порятувала ними Вустя!
Подивилася, а що брати – не відає. Заглянула в світлицю, а там з покуття Бог як посвариться піднятим угору пальцем вказівним, то її і видуло, як вітром, із хати.
Трусило всю, мов перемерзлу з тепла на холоді. І все той Бог нагадував їй після відвідин Вустиної хати іншого, того, що на портреті в школі, і нічим так, як очима. Але в того, Вустиного, хоч і сварився пальцем, а очі добрі якісь, а в того, що в школі, мовби й з усмішкою, а як згадає їх, то так і морозить душу…
І чого вона тоді попленталася туди? Що могла тямити в тому ділі, яке дається незвідимою силою, і хоч ти й лопни, а як не дано, то й не тужся. Загубили, і чи відродиться в комусь оте знання? Якби навернуло, бо що б хто не говорив, а воно дано людині як вода і хліб, як і все, чим живе і дише світ. Як же можна одрубувати здорову частину од живого тіла? Тож нехай тій Милосердниці легенько гикнеться, коли згадала її ім’я, на цьому вона світі чи вже в царстві небесному, бо такій людині тільки там і пристановище.
А вона, Лисавета? Все на колгоспній роботі і не розгинає спину затерплу, гадкою живе, що чим завзятіше трудитиметься, то, дивись, і зачепиться за що-небудь, і підживиться зернечком чи олійкою, на базар винесе і вторгує, і матиме спокій за душею, що безжалісна зима не стьобатиме батурою голі дитинині п’яти, що й воно поважно, як прийде час, ходитиме в школу і ніяка зла озіяка не тикатиме пальцем. Бо ж яка мати знесе зневажливе тикання пальцями в її дитину? Вона швидше саму себе розірве на клоччя, аби ним затулити спокій дитининої душі, бо як виросте вона та піде в життя, то там з тією душею таке вироблятимуть, що швидко стане вся, як шрам суцільний і ятристий. А їй тоді його вже не захистити. Мати владна над своєю дитиною, попи воно мало та поки виросте, а вже потім над ним таких розпорядників, таких смикунів, що забуде, як і матір рідну звати. Забування швидке на руку.
То робить – трудиться, передсвіта встає, трохи придрімнувши, куцого сну звідавши, як оманливого щастя, що тій козі, яка бігла через місток та вхопила кленовий листок, а бігла через гребельку та вхопила води крапельку, а з неї і молоко видоїли, ще й шкуру злупили; і як місяць річку язиком лизне на смак по стемнілій, як сама безодня, воді, а тоді присяде на березі пологому люлькою почадіти, аби той дим дранчатий уранці приліг на луки туманцем, ото тільки тоді додому прибивається, ні рук, ні ніг не чуючи.
Але сподівання, як квітка опівнічна, легко з мороку просвічується, манить. Тільки куди підманює, хто те знає? А вже б або засвітило оте обіцяне, або обмарило, бо як подумати, що ще ж на облігації позичанські підписуватися, податки платити – з курей яйцями, з дерев плодом, з усього, що є в господарстві і росте в садибі, а коли нема чим, то грошима все одно віддай.
І крутиться вона, вертиться і спинитися не може, як камінина, пущена з горба. Та і як спинитися, коли саме життя жене галопом, аж куриться за плечима, що лиш тримайся. Така вже одвічна селянська зачинка – що або крутися, або здихай. Та кому воно таке нелюдське потрібне? Отож вона робить, робить, а рік як урве хвоста, прийде в контору, а її питають: “Чого?”
“Так за рощотом. Може, там хоч щось…” – просить, в очі заглядає, а вони і не дивляться на неї, мовляв, чого тобі тут треба.
“Еге, ото тільки під себе і знаєте гребти”, – бурчить рахівник.
Поклацав на рахівниці, прикинув там щось, а воно виходить, що і податків не доплатила, і на облігації вивернули і не спитались її згоди, і зосталася вона ще й в боргу перед державою, як з торбою за плечима. Почне вона плакати та просити:
“Дядьку Семене, а ви й ще раз порахуйте. Може, якось не так кинули?”
“Усе так кидаємо, і не клянч мені отут. Державі ще важче”.
“А мені? Хіба я не державна?”
“Цить, капосна! – вдарив рахівник кулаком по столу. – Не підривай устої”.
“Та хіба ж я підриваю? Жити немає за що”, – плаче.
“Іди, йди. Нам не до тебе”, – одмахується рахівник.
Ото і живи, ото й трудись.
Поплаче, поплаче нишком, щоб люди не бачили, бо і їм не мед. Та ще немов зопалу не те слово скаже, а в неї ж дитина мала. Ще й мати померла знагла – пішла до копанки щось там прати і сторчакнула вниз головою. Тепер малого й глядіти нікому. Так вона й додумалася – зачине його в хаті самого, а щоб пожежі не наробив, бо он же вона – піч із жаринами в попелі, то вона його на стіл біля вікна всадовить і вже з порога прилякає: “Гляди ж, не злазь, бо лисиці вхоплять”.
Сама на роботу побіжить, а воно, дурненьке, і спить, ряденце підмостивши, і грається любенько, бо куди ж ти зі столу дінешся, як під ним лисиці зачаїлися, чи у вікно голе синювате гузенце виставить, бо сонце гріє крізь шибку, а то просто виглядає, скільки зором звідти охопить, ловить оченятами, що забаче, а потім як подопитується: “А то що?.. А чого воно таке?..”, аж її дратує – спочити не дає тими розпитуваннями. Такий уже допитливий.
А то й плаче ридма на тому столі або її гукає крізь шибку, поки й захрипне: “Мамо!” – кулачками в раму тарабанить, горобців полохає, а вона душею вчуває, та діватись нікуди – робота.
І так ото вже в світі заведено, що як би людині не було важко, як би не притужувало до сизої паморозі на душі, а щось-таки й запоможе. Як оце із столом. То б дитина хтозна-що наробила без нагляду: чи хату б спалила, а тоді в землю вкопуйся, бо ж які часи гіркі – який ліс був, то германець на окопи та бліндажі вирубав – і оце вже, як визволили, свої дорубали на відбудову (цілі ж округи спалено та бомбами розбито), то поки заново поставишся, та ще сама-одинока, і рак свисне; чи додумається ковтнути якусь всячину, коли живіток судомою голодною зведе. Чи довго до біди? Тут уже доросла мовби, а й то інший раз так допече, що і землю б їла, і цеглину б гризла. А то ж таки дитина. Що до рук візьме, все на смак куштує. Хіба воно тямить, що можна, а чого ні?
При ній, дивись, як не догледить, ножа вхопить і вріжеться, хоч вона все й примовляє: “Не бери чики, не буде й вави”. А без неї так і зовсім. На столі ж, як на майдані, що покладе, те з’їсть і грається, а що плаче, так від того ще ніхто не вмирав. Вона й сама так гірко наплачеться, що й світу красного поперед себе не бачить. Добре, що хоч сльози не змушують у черепок збирати та… Дав бог біди, ще й на плечі наклав.
“Господь терпів і нам велів”, – каже дядина Настя Плахтійша.
Вона й так терпить, бо як не дано її долі талану, то одне тільки й лишається, що терпіти і триматися зо всіх сил, адже жити мовби й ніколи – усе в роботі, а спочинок – як дар божий. І хто його зна – чи воно так і треба, чи на її непросвітку, як на тому вогнищі у Вустиному дворі, хтось руки грів, а в неї й пучки дубнуть?
Ні вже ж – навертає і навертає, підначує язиком ляпнути, як праником, та все чогось не по пранню, а по воді чистій, що кола так і розійдуться вусібіч.
Але ж душа в неї жива і болем ні-ні, а й заходиться – чи ж висповідається хто знаючий перед нею, як на сповіді праведній, за які ж гріхи люті її в спину штовхано, що й туман в очах вистилає? А то все закликами баки забивають, їх же ні з’їсти, ні на ноги взути чи й на себе одягти – лопаються, як ті мильні бульбашки, і слід простигає. Тільки й того, що сліпить очі…
(Зрячий та побач…)
Раз біля контори зібралися чогось. Дядьки статечно курили, “більше тютюн із власного городу, жінки так собі перемовлялися про се, про те. Вона теж візьми і скажи:
– Ой, дівчатонька, хоч би крихіточку вщипнути від того світлого, що все перед очима маячить, а не приходить, десь зачепилося на наше безталання за пень, як у конторі за рахівницю трудодень.
…Куди ми прийдемо з тобою…
То гомоніли, а то враз умовкли, мов зопалу прісною галушкою вдавилися. Їй здалося, що й горобці на вишнях принишкли.
Голова колгоспу Іван Перепелиця так той ще й оглянувся на дорогу. Ледве йому не вирвалося: “Доходилися ніжки, доробилися ручки, домоловся язичок”.
– Ти, Лисавето, язик прикуси і не розводь вражницьку агітацію, – зиркнув на неї, наче проштрикнув навскрізь груди, але разом з тим і погладив своїми добрими сірими очима. – Що нам треба для жизні, ТАМ знають і без нас.
Вона й сама перелякалася на смерть. Восени, вже як переходило на зиму, трапилася в них пригода, яка наче кропив’яною сіткою вкрила село. Воно наче заціпеніло, бо всякого було, а це так і зовсім…
Тоді рано упав сніг. Саме на Покрову із суботи на неділю. З райкому передали сувору депешу, щоб колгоспи, які ще не встигли впоратися в полі, поспішили, бо за снігом прийдуть морози, тобто зима.
Перепелиця сам пішов по хатах. А воно хоч і рано, а жінки вже поралися в куцому хазяйстві, адже в будній день не до домашнього. Роботи в колгоспі прірва, а людей не так уже й густо. То голод страшний, то війна таки добре підкоротила село. Все ж, було, гінці на змилених конях і летять до них: на будівництво заводу людей, та все молодих і дужих, – дай, все, що надбав, – оддай, а не оддасиш, то в шию, як ворога. І потяглися валки на край світу. А прийшов ворог потойбічний, то всі, не питаючись, пішли, бо хто б над тобою не стояв і як би батогом не поганяв, а батьківщина у тебе одна-єдина, і земля одна-єдина, і мова, якою ти говориш і якою говорили твої прадіди, – єдина, і коли ти не захистиш її від зазіхальників, то вона погибне на віки вічні і вже ніщо не поверне її до життя. Коли гине одна людина – горе, а гине народ – то вже катастрофа. Хто сміє замахнутися на народ?
І ото як, пішли, то слід запався під ними. Це вже притрималися за край світу ті, кого пізніше у військо набирали, а ті, хто танки хрестаті голими руками за гусениці, як воза за колесо, хапали, вважай, до коріння вигибли. Хто ж прийшов натомість? І чому теперішні не хапають воза за колесо голими руками?
Заходив Перепелиця і до Гальки Пазючки. В неї четверо дітей, а чоловіка на фронті вбило. Писали його товариші, що як накрило снарядом, то й клаптя від нього не знайшли.
Троє виглядало русими головами з-за комина, а четвертий, старший, хоч і вдосвіта було, а вже сидів за столом і вірша вчив, бо чогось не запам’ятовувався, хоч ти вбий. А хіба не можна не знати вірша про таку людину? Тут і серед ночі вчитимеш.
Пазючка рукою на них показувала, усовіщала Перепелицю, який і цього недільного дня жене на роботу. Він же стояв перед нею винуватий, не кричав, а тихо казав:
– У тебе ротів он стільки, а буряк солодкий. Не прийду я після обіду в поле. І Загайка в район направлю. Ти ж мене знаєш.
Пазючка помовчала.
– Добре, вийду вже, – згодилась і заходилася підпихати у піч хмиз.
Перепелиця пішов собі, а старший син заходився вірша вголос учити:
Нас виховав Сталін на вірність народу,
На працю і подвиги силу нам дав…
– Виховав… – із серцем відказала Пазючка. – Заховав, а не виховав. І змахнула сльозу.
Заглянув Перепелиця і до Лисавети. Сів на лаву, зняв засмальцьованого картуза, почепив на гостре коліно, пригладив долонею рідкого, із сивиною, чуба.
– Як ти тут? – запитав і зігрів ласкавим поглядом.
– Як і всі, – відказала. – Оце думаю, що його дитині в рот увіпхати.
– Біда… без угаву мучить. А жити треба.
– Та вже живемо…
– Кгм… а малий ще спить? – кивнув на піч.
– Боюсь, як проснеться.
– Хто тепер не боїться?
– Ага…
– Нда… Тяжко цей світ на плечах нести, а й жаль кидати. Та вже хай як не гне, не первина ж бо, а духом вгасати не треба. Ми люди крепкі. І вогнем нас палили, і качалками качали, а ми як є, так-таки й є. В’ють, в’ють із нас мотузки, а вони все й сукаються. Та колись воно й гарно буде. От би тільки буряки добрати.
– Доберем.
– Морози підступають. Скують землю – не виколупаємо й ломами.
Лисавета зітхнула. Перепелиця зрозумів те її зітхання.
– Може, хоч цих, останніх, не заберуть.
– Тільки блиснуть.
– І так посліпли, – відказав стримано і звівся. – А ти виходь. Натяг картуза. Пішов.
А Лисавета збиралась і не збиралась іти. Сіла на лавку й сидить, думає, що його робити, – з усіма йти буряки копати із примерзлої землі чи лишитися дома. Ніхто не силує, бо крить нічим – за чим у контору не піди, все одно не дадуть, відмовлять, бо й дати нічого.
Можна й сходити, щоб хоч корінець за пазухою принести. Але вона ще весною, коли в колгоспі сіяли, сипнула жменьку насіння за халяву чобота. То в неї свої виросли нагороді цукрові буряки і тепер лежать в погребі, чекають, коли скрута їх зовсім зігне в три погибелі. Тоді вона їх пектиме, і отак якось вони з Ільком дотягнуть до весни. А там уже й не страшно – і трава піде з’їжна, і корінь, а там щось і на грядці раннє підоспіне. Насіння в неї у запічку в торбинках лежить.
Уже була й роздумалася йти, але привиділися головині наповнені ласкою очі, і не втерпіла. Взула чоботи, натягла кухвайку, посадила малого на стіл і пішла з хати.
Ішли разом з Галькою Пазючкою, а назад них ще хтось.
– Якби ж знаття, що хоч з десяток дадуть із собою взяти, все одно їх там більше пропаде. Я б тоді їх і серед ночі руками б видирала, – каже Пазючка.
– Гляди, ще й накладуть.
– Колупайся, дубни, а ніяка сатанюка і не подякує. Все заберуть, все вивезуть. І корінця в колгоспі не лишають. Як хочте, люди, так і живіть: або зразу вмирайте, або до весни дотягніть, може, хто і вилізе
з хати травою попастись. Чи воно в якусь прірву летить?
– Наше діло мовчки голову в ярмо стрімляти і тягти воза, – насурмлено відказала Лисавета.
– Ми й так надірвані.
– Держава велика, і ротів багацько.
– Виходить, комусь оддай, а сам здихай?
– Усім хочеться жити, а їсти ще дужче, – зітхнула Лисавета.
Пройшли трохи мовчки. Вже за кладками, піднявшись на згірок, Пазючка сказала:
– Що то в городі: хоч і сутужно, а відробив своє, за роботу грошима взяв – і кум королю.
– Воно й там не дуже.
– Не кажи…
– Та…
– Н-е, ні. Хай і по карточці, а скупився в лавці, попоїв, хоч і скудно, чаю солодкого напився і слухай патехвона, бо що тобі там ще робити? А тут ніхто й не спитає – їв ти що чи з порожнім животом світом нудиш. А працювати працюй, поки й упадеш. Ех, і сьогодні б пішки в город пішла. Та не пускають. І ні паспорта не дають, ні папірця якогось, наче й не людина я, не Галька Пазючка, і можу, коли схочеться, і зі світу з’їхати. Колись, кажуть, дуже давно, якийсь Юр’їв день раз на рік був, коли люд підневільний міг від свого пана куди хоч іти. А тепер і не заїкайся. У-у…
– Чи ти здуріла? – злякано глянула на неї Лисавета. – Викинь з голови. В тебе діти. Скрізь гарно, де нас немає.
– Але ж хіба так можна? Люди ж ми…
Копали буряки мовчки. Носили в ящиках з ручками, скидали на бричку і возили до ферми, а там складали в бурт. Чоловіки вкривали осокою, рогізняком, а зверху прикривали мокрою землею, яку притрусив сніжок, що танув. Схоже, що не відправлять буряки кудись світ за очі, а лишать на корм. То, може, хоч під кінець цієї зими не будуть підвішувати до сволоків виснажених корів.
Іноді хтось схоплювався на приповідку, аж Лисавету пересмикнуло:
У колгоспі жити гарно:
Хоч і робим, та не марно.
Вийдем в поле дружно,
Попрацюєм мужньо.
Підскочило і впало. А потім знов:
У колгоспнім колективі
Живем ми щасливо.
Порадуйся, наше поле,
Порадуйся, ниво.
Ой чого ж нам не радіти,
Чого не співати.
Заробляєм трудодні
На колгоспівській землі.
– І хто це там назаробляв стільки, що аж виспівує? – гукнула Пазючка з-під очеретяного курінця, якого стулила, аби не так дуло, і, відбивши сокирою кім’ях мерзлої землі, спересердя із силою жбурнула очищений буряк у ящик, а тоді й собі заспівала:
Чи я в лузі не калина була,
Чи я в лузі не червона була?
Взяли ж мене поламали
І в пучечки пов’язали –
Така доля моя!
Гірка доля моя…
Чи не було річеньки утопитися,
Чи не було кращого полюбитися?
Були річки – повсихали,
Були кращі – повмирали,
Така доля моя!
Гірка доля моя!
Під вечір стали розходитися. Перепелиці, як і казав, під кінець дня не було. Лисавета не підмітила, щоб хтось норовився взяти із собою буряків, а от Галька Пазючка заховала під кухвайку трійко. І треба ж було такому статися, що сам уповноважений з району якоїсь лихої години їхав разом із об’їждчиком Мефодієм Загайком. Спинили вони коня, злізли на землю.
– А постій, молодице! – гукнув уповноважений.
– Га? – повернула Пазючка голову.
– На бурячищі ще хто зостався? – питає.
Пазючка обмерла і ледве не впала, бо й ноги отерпли. Прикрила руками буряки, що віддувалися під кухвайкою, і повернулася до них.
– Еге, е ще кількоро, – відказала, а вони зовсім близько до неї підступилися.
Так би, може, й обійшлося, але Мефодій, бодай би йому добра не було, прискалив око.
– А коли це ти, Галько, встигла так роздобріти? – запитав і ще ближче підступився. – Ще вчора на наряд до контори приходила худюща, як тичка.
– Мефодію, – звернувся до нього уповноважений хай собі йде.
– Та то вже ні. Багато їх тут таких.
– Хіба ж, Мефодію, з-під вашого брата добром вискочиш? – хотіла одбутися жартом.
– З-під якого брата ти не зуміла вискочити, того я не знаю. Під мене лягти не схотіла. Ану лиш дай помацаю, який все-таки “брат” заховався під пазухою, – сказав Мефодій, і незчулася Пазючка, як він ухопив її за полу кухвайки і з силою смикнув. Руки її від того смику розлетілися, наче вона хотіла злетіти в небо.
– Ось гетьте, Мефодію! – встигла крикнути.
А з-під кухвайки на землю гупнуло три буряки. Уповноважений навіщось розстебнув плаща, а потім знову позастібував гудзики аж до підборіддя.
– От іще… – сказав і ображено сіпнув губами.
А Мефодій аж зрадів, що не дав маху при товаришеві уповноваженому з району.
– Оце, бачте, яка трудівниця, хе-хе… У свою пельку, – звернувся він до збентеженого представника району. – Ока та ока над ними треба, а то все до нитки рознесуть. Важка моя должность, а комусь-таки треба наглядати, бо, їйжетибо, колгосп рознесуть.
– Як же це ви? – запитав уповноважений Пазючку, яка стояла, опустивши руки і вирячивши очі, що позападали, мов у чорні ями, із сірими попругами навколо них.
– Акта, акта складать треба. Так припекти, щоб і онукам загадували цупити добро народне, щоб кожне і серед ночі у поту холодному схоплювалось і в прожитому дні гріх зроблений шукало, – смикав Мефодій уповноваженого за широкий рукав плаща, а в кутиках губів закипала слина. -І передати актика прокурору, а він уже це дільце швидко обробить. Бо якщо кожне візьме по три буряки, то ж ціла катастрофа настане.
– Допустимо, катастрофа від вкраденого буряка не розверзнеться і земля під ногами не розступиться, – відказав уповноважений.
– Ви їх не знаєте. Вони тут усі такі. Як не стережи, а, дивись, уже щось і потягли. А спрос із мене, – не вгавав Мефодій, і його червоне з великою бородавкою на щоці обличчя вкрилося дрібненькою випотиною, блищало, хоч і холодно було, зривався вітер, піднімав легеньку куру – трохи ж було присніжило і приморозило. – Прокурору треба акта подати. Тільки так.
– Акта то й акта, – зітхнув уповноважений, і в його спершу збентежених і наляканих очах з’явилася байдужість, вони наче застигли. – В суді теж люди. Розберуться.
І тут Пазючка, яка до цього тільки дивилася на них і не зморгнула жодного разу, гепнула на землю коліньми і поповзла на них до уповноваженого, простягуючи руки з порепаними, скоцюрбленими пальцями, а вони сіпалися кожен окремо.
– Господи, людинонько, я ж ненарошне. Хресійбо ненарошне, – забелькотіла, хапаючи його за цупкого плаща. – Дітям несла… У мене ж їх четвірко. Бурячка спекти хотіла… Голоднісінькі сидять, хлібця просять, а його нема. Усе забрали, усе вивезли. Хоч бурячка печеного, солоденького дати. Господи милосердний, усе літо продубарила, а нічого не заробила. Людиночко добра, дітям, не собі…
Сіпала його за плащ, ловила очима його очі, а він тікав ними то в степ, то в небо, де бурмосилися на ніч темні хмари.
– Чого ви на неї дивитесь? Розжалобити хоче. Ану, не чіпляйся до товариша уповноваженого! – замахнувся звично Мефодій на неї батогом, але Пазючка й бровою не повела: вона все ще ловила очима очі уповноваженого, а той переминався з ноги на ногу і напускав на чорняве обличчя суворість.
– Змилуйтеся, людино добра. Не слухайтесь цього посіпаки. Діткам я несу, діткам! – ловила руки уповноваженого і намагалася їх цілувати, а він і не відсмикував їх. Вона кричала, а не просила, аж гайвороння знялося і закрутилося в чорному небі та все: “Кра-а! Кр-ра!”. Розтинало небо і тишу довкруж, заглушувало розпачливий крик жінки, що повзала на колінях.
– Що ж тепер робити? – відступався, щоб вивільнитись із її рук, бо вже стало набридати. – Закон для всіх один.
– Ой, якби ж то так, не сиділи б мої діти голодні і я оці буряки кляті не крала б, – плакала Пазючка, все ще не випускаючи з рук полу його плаща. – Чи голод закон знав?..
– Отвітиш, шеймо, отвітиш за вкрадене, – бігав навколо неї Мефодій, намагався вхопити за комір кухвайки і відтягти від уповноваженого.
– Голубчику ви мій, слідочки ваші цілуватиму, віку в бога спасіння душі вашій проситиму, – голосила хрипко Пазючка, а сльози так і лилися з вирячених очей.
– У товариша уповноваженого немає гріхів. Безгрішний він, і віри в ньому немає ніякої, бо то опій і дурман. То ти вся в гріхах, як сучка в реп’яхах, – сказав Мефодій, тупцюючи біля неї…
Склали акт. Пазючка, обезсилівши, опустилася на холодну землю і відчужено сказала:
– Не дивиться вам голод в очі, душогуби.
Так і в акта записали: “Обізвала товариша уповноваженого з району душогубом, а ще розводила агітацію, що в нашій страні людей морять голодом”. Ця приписка затягла, як добра гиря. Увечері, вже зовсім пізно, коли Лисавета лягла спати, а малий тільки тихесенько сопів, у вікна вдарило світло від фар машини, наче хто торохнув у раму кулаком. Сама ж машина зупинилася біля Пазюччиного двору. Їхні садиби розділяв плетений із лози тинок. Лисавета вислизнула з-під рядна і припала до вікна. Двоє зайшли у двір і постукали у вікно. В Пазючки ще благенько світилося – блимав каганець. Відчинилися двері, і ті двоє пішли в хату. Не виходили довгенько. Лисаветі набридло й чекати: її трусило і від холоду, і від ляку. Вона вийшла у сіни, відсунула засув і прочинила двері. У щілину полився холод, але й без нього її бив дрібний дрож.
Аж ось рипнули двері, і першим вийшов якийсь чоловік, увесь чорний, не розгледиш і лиця й постави, за ним Пазючка – біла як смерть, висвічена місяцем, що визиркнув з-за хмари. За нею другий ступав, такий же невиразний із себе, але від одного погляду на те невиразне Лисавету здушило страхом.
За ними дріботіли Пазюччині діти. Плакали. Котресь просило:
– Віддайте нам нашу маму… Віддайте маму. І сьорбало носом.
Серед двору Пазючка спинилась, обняла найменшого, заголосила:
– Ой горе ж яке, горе! Ой горенько, дітки мої, забирають вашу маму, а вас на погибель кидають. Та хто ж тепер годуватиме, хто ж вас купатиме… Та хто ж такий ненависницький заступив сонце наше? На кого руку підняв?
– Пішла, пішла… – штовхнув її чорний, як гайворон, і вона випустила малого з рук.
Лисавета пружиною вискочила з хати і кинулася до дітей. Пазючку вивели на дорогу до машини, Лисавета ловила менших і пригортала до себе. Старший стояв як укопаний і з-під лоба дивився на все, що творилося, очі в нього блищали. Пазючка вже з машини кричала:
– Ой, діточки, не забувайте, чийого ви роду і хто ваша мати…
Машина загарчала, сіпнулася, з-під коліс полетіли кім’яхи багнюки на побілену причілкову стіну і обляпали її. Це так вразило Лисавету і запало в душу, що вона потім стільки не ходила повз ту хату, то все й дивилася на неї.
Перепелиця їздив у район, все доводив, що Пазючка орденоносець і що в неї четверо дітей, а чоловік поклав на фронті голову. Але в село вона так і не повернулась. Одмірили їй по року за кожен буряк. Дітей відправили в різні патронати, бо родичі відсахнулися од них…
Лисавета тоді від контори прийшла додому ні жива ні мертва. Іллюша спав на ряденці під вікном, підіклавши під голову рученята.
Сіла вона на лавку і вже так ревіла, та все мовчки, аж горло від натуги заболіло. Навтішалася сльозами, переклала малого на піл. Заходилася в печі розпалювати, щоб хоч сяку-таку вечерю стеліпати.
Добра річ, коли в хаті є ніч. Тож заслінку вийняла, попілець розгорнула, а там жарку трішки жевріє. Швиденько, поки жарок не прочах, укинула товченого соняшничиння, ще торішнього. Коли весною зійшов сніг, а місяць видко світив, вона збирала, на горище носила. Прийшло літо і висушило на порох.
Подула на жар. Спочатку зачаділо димком, щипаючи очі, тоді язичок рожевий зблиснув, лизнув соняшничиння і воно стало розгорятися. Увіпхала кілька вербових цурпалків, у горщик влила воду, всипала крохмаль, жменю борошна, розколотила і підсунула до вогню варитися. Потім нарізала ще й кропиви собачої, теж укинула.
Коли їх з Ільком уже зовсім було придушило, як того вішальника зашморг, що й пучки пальців посиніли, напоумило її сказати дядині Насті, що, коли сіяли ярину на Горбинківському, ближче до Лисої гори, то бачила, що з краю поля чомусь мовби позападала земля. Дядина аж засвітилася своїм землистим обличчям. – Та то ж ями з картоплею! – скрикнула вона. – Ще до германця як погнила в ямах, то так її вже й не викопували. Тільки цить же, нікому не кажи. Як стемніє, підемо. Воно не абищо, моя дитино, а дивися, чи в юшку доточити крохмалю, чи в м’якину домішати, аж таки й тривкіше. Та безпремінно цього вечора треба сходити, а то ще хтось підмітить і собі все забере. Слухай мене, бо я вже вчена, загаєшся – а одні лушпайки зостануться.
Пов’язала дядина хустку на голові, аж китиці обвисали на очі, і подалася додому, крикнувши уже за порогом:
– Чекай.
Коли зовсім стемніло і місяць зблиснув, а зірки висипали попастися на безмірному просторі неба, дядина постукала в шибку. Лисавету аж сіпнуло: вона затремтіла. І подумати страшно їй – це ж вона йде красти. А не так красти, як поле, засіяне зерном, псувати. Що за те буде, коли вловлять?
– Йдьом, – покликала дядина, не заходячи в хату, аби не засидітися.
Взяла Лисавета мішок, поглянула на малого, чи міцно спить, і вийшла з хати.
Ішли не вулицею, а городами по краю левади, аби не натрапити на когось цікавого. Таке діло треба робити без стороннього ока, бо ж то – потрава посівів, і як хто помітить, біда велика впаде на їхні голови.
Ступали так, аби й луки, що тільки-но почали очищатися після повені, не потоптати ногами. Лисавета взута була в черевики: підошва з колодок дерев’яних, а верх із брезентини, – виміняла на базарі. У дядини – чоботи хоч і латані, зате кирзові.
Тихо: ні очерет із рогозинням не перешіптувалися, ні верби не скрипіли і не плюскотіли опущеним віттям по воді – ранній по весні вітер утомився безупинно дути і, захеканий, заліг спочити, то й усе за ним втишилось.
Темно, і тільки качки дикі на Узьміні кричать. Перебігли кладку, польовою дорогою під Лису гору добулися.
– А як Мефодій наскоче? – запитала насторожено Лисавета.
– Е, враг його матері, – відказала дядина, – щось та буде. Один раз пропадати.
А воно ж не видно нічого: ніч темна, земля чорна. І страшно.
– Де ж твої западини? – питається дядина.
– Були десь тут, – шепоче Лисавета. – Може, вернемося, га?
– Шукай, шукай, намиєш крохмалю та й зітхнеш легше, – бубніла дядина, повзаючи на колінах по землі. – Ага, ось таке, як западина. Ану, ходи лишень сюди.
Лисавета звелася, підступилася до неї.
– Таки вона, голубонька.
Заходилися розгрібати.
– Верхню землю із зерном давай назад себе одгрібати. Як кінчимо, то так і розрівняємо, аби й непомітно було. Зерно в ній, хліб, – радила дядина. – А спідку отуди убік.
Руками, стоячи на колінах, згорнули верх землі, засіяний пшеницею, а там уже лопатою з коротким держаком навперемінки докопалися до бажаного. Засохлі бараболі зашурхотіли від доторку металу.
Набрали по мішку – і бігом додому. Потім вернулися ще раз, потім ще. До самого світанку пиряли, а вже як останній раз поверталися і ступили на хитку кладку, зачули: хтось басом гомонить попереду чи то до себе, чи до супутника і кладка гойдається.
Зупинилися, не знаючи, що робити, адже того, хто наближався до них, не видно. Першою схаменулася дядина.
– Ховаємося мерщій, – прошепотіла.
Збігли з кладки на берег, залізли в осоку, прилягли в холодну воду ще й осоки по жмутку на себе прихилили. А воно сердито кричить:
– Хто тут? Ану, озивайся, бо все одно розоблачу вражу душу і три шкури здеру!
То був Мефодій. Ходив, мабуть, додому під’їсти або ж рибу, з ятерів витрушену, відносив, а коня десь поблизу стриножив і пустив коло берега попастися. Воно трава ще й благенька, але щось голодна худобина нащупає – де торішньої отави клапоть, де осока ближче з води витикається. І ще й, чується, причастився, бо не зовсім твердо язик в роті теліпається. Бач, кому й ріски в рот покласти нізвідкіля взяти, а в кого і самогону є з чого вигнати.
Жінки зовсім утислися в жабуриння.
А Мефодій батурою хляска, і гучна луна котиться над річкою, над очеретами і над їхніми головами: “Л-ля-я-ясь… Л-ля-ясь…”
– У-у, дармоїди, тільки б і цурпелити з колгоспу!
І передихнути не дадуть, – кричав Мефодій. А різкий звук: “Лля-ясь… Лля-яссь…” – так і стьобав над їхніми головами.
Пішов, попхався в поля, над людською працею семижильною наглядати з батурою…
Було чути, як погупотів кінь копитами, глухо, глухо, доки той твердий гупіт, мов по їхніх зіщулених душах, і зовсім розчинився, як примара, в світанковому мороці.
Лисавета з дядиною ще полежали онімілі, ворухнулися – аж живі і дихають, а то б наче і дихати були перестали, такого, ірод, страху нагнав своєю появою. Попіднімалися мокрі, в жабуринні, мішки піддали одна одній на плечі та й бігом додому подалися.
– Отаке ж бо стерво христопродажне, – обізвалася дядина, коли вже перейшли кладку. – Ні душі, ні совісті. Як тільки такого земля на плечах тримає? І чим далі, тим злостивіший і лютіший робиться. А мовби ж до війни як і всі люди ходив. Що то з чоловіком верх робить. Сказився, та й годі. Як гадина, шкуру обмінив і панує.
– Цитьте, бо ще хто почує, – сказала їй Лисавета.
– Хто б тут чув?
– Під таке й верба з вухом, – заперечила та.
– Тьху! Злизло б воно все й пропало пропадом, як уже й тіні своєї бійся, – тихіше казала дядина. – Чи йому пороблено, хворобою наслано, чи які злобителі підначують?
– За кого ви?
– За кого, за кого? – сердилася дядина. – За нього, Мефодія. Якби воно не таке гидомирне зробилося, то й нам би легше жилося. Що не кажи, а тутні очі найбачучіші і душі найнемилосердніші. Аж звідти всього ротом не гамнеш. Треба, щоб хтось поклав на зуби. От вони й стараються з-поперед себе, аби їх самих не з’їли.
– Ой, тітонько, мовчіть і не диште, бо й Пазючка он добалакалася…
– Усіх не заберуть, бо хто ж їх годуватиме. Та і я вже стільки натерпілася, як за весь довгий вік не вистраждала. То мені вже й одинаково, що в лоб, що по лобі. А Пазючки жалко. Отак, сукини сини, діток посиротили, по світу, як цуценят, розкидали, що й рід-плем’я позабувають. Ні брат сестри, ні сестра брата, ні брат братів не знатимуть, не відатимуть, що вони однієї матері діти. Забудуть те, чим жили, а житимуть, як казьонні: ать-два. В люди підуть: якими серед людей будуть? І чи згадуватимуть, хто їхню матір згубив, рід поруйнував?
Зависло дядинине запитання на туманці дірявому чорними краплями, як запечена кров на павутинні. І дядина заплакала.
Наближалися до Лисаветиних грядок, а вже зовсім розвиднялося: і хати добре виднілися, і дерева, і позаду очерет, і вільхи, і зривалися дикі качки, розтинали із свистом крильми світліюче тло неба. А ще піднімався вище туманець над річкою на тепло.
– У тебе залишу мішок, а як стемніє, заберу, – сказала дядина.
– Залишайте, – відказала Лисавета, – а то як примітять, що потравили засіяне поле, згадають ваш лантух, і не оберешся клопоту. Увійшли в сіни.
– Кладіть осюди в куток. Я його ганчір’ям прикидаю, – вказала Лисавета.
Влаштували, прикидали. Зайшли до хати. Присіли на лаві. Малий ще спав.
– От ти кажеш – мовчіть і не дихайте. Так тоді, може, й зовсім не жити, як так жити? Хіба це першина? Було й страшніше. Я вже всякого напереживалася, – сказала дядина і зітхнула, а вираз глибокого суму ліг на продовгувате з рівним, тонким носом і тонкими синіми губами обличчя. – Я саме молодицею тоді ходила, діток двійко – Сашко й Христя. І таке страшне настало, що скільки після того не думаю, а й не додумаюся, чого воно таке склалося, що хліба стіною стояли, а нас голодом заморили. З ружжами ходили і забирали геть-чисто все: і зерно, в кого яке було, до зернини, і крупці. А тоді кажуть, що мало. Де ще сховали? А його ж таки нема. А вони кричать: “Віддавай, бо на місці отут і порішимо, як собаку. Власть нам така дана, що схочемо, те й зробимо з тобою”. Як заходилися усе кругом догори дном перекидати, нишпорити. А в мене у запічку вузлики з насінням: і кабачечки, і кавунці, і диньки, і морквочка, і… та все… Так і те забрали. Кажу їм: “А нам же тепер як, здихати?” – “А нам яке, – відказують, – діло? Ми приказа сполняєм”.
І пішли собі геть.
Чий же ви немилостивий наказ виконуєте? Який крук кривавий із-за гори високої вилетів на нашу погибель і хижим оком на життя наше і добро нажите накинув? Та чи було за яких часів таке злодійство?
Зійшлися ми, я, чоловік, діти – і плачемо. Як же тепер жити? А Оврам мій заядлим рибалкою був. Каже: “Може, рибою якось проживемо. Щось воно не те. Схаменуться, може, скоро. Наша ж таки власть”. На рибі якось і тримались. Але що із самої риби за наїдок? Бачу, ноги в чоловіка наливаються, сизіють. Уже й у колгосп записалися. Там за роботу такий шматочок, грамів із сто, хліба видавали червоного й твердого, як цеглина. Трави всякої, кори молотої туди домішували. Іноді й юшки якоїсь миску наливали. Приїжджав районний начальник, Миркіним звався, і сам, падлюка, сьорбав та вихваляв. Казав: “Це для вас саме раз”. А воно, господи прости, не те що помиї, а й назвати не знайдуся як. Допитувалася, було, кухарку, що вона в той кип’яток сипала, а вона тільки очі відводила.
А бачу, що як тільки вечір, виходять правлінці з контори (через дорогу навпроти нас), голова колгоспу з рахівником, і прошмигують з паляницями за пазухою. Ховають, щоб люди не бачили.
“Еге, – думаю, – треба до них якимсь побитом приноровитися”.
Іду на другий день в контору і кажу голові:
“Чоловік мій рибалка, рибу ловить справно. Так я сподоблю гарну вечерю. Ви й приходьте, як стемніє”.
Голова витріщив на мене очі, а тоді змикитив собі щось і каже:
“Добре, прийдьом”.
Ще й записку мені до комірника дав. Причекала, коли всі від комори розбрелися, дала комірникові ту записку. Він мовчки борошна відмірив, олійки влив, картоплі трішки дав. У них, бач, було. Ховали тільки.
Насмажила я риби, напекла коржів, а перед тим відкопала бутлик бурячихи, гарно вистояної в землі під вишнею. Завісила вікна ряднами, а чоловіка з дому на річку випровадила. І дітей разом з ним. “Ходіть, дітки, з батьком, – сказала, – там вам гарно буде”. Чекаю. Коли це стукають скрадливо. Відчиняю, а самій страшно: а що, як міліціонера приведуть і підставлять мене як злісну утайницю продуктів.
“Хто тут?” – питаюся.
“Ми це, не кричи”, – обзивається рахівник.
І в хату – шмиг, шмиг. Як пацюки в закром. Я за ними зачинила двері, засунула.
Дві паляниці на стіл виклали, борошна вузлик.
“Райська вечеря, – каже рахівник і руки потирає. – Оце тобі і нещасні”.
А я зуби зціпила і мовчу.
Пили і рибою з коржами заїдали, а як стало світати – вшилися. Дві ж паляниці на столі лежали. Так ото й навідувалися з паляницями вряди-годи. Так я підгодовувала чоловіка хлібом з чистого борошна. Коли й дітям давала, а сама вже колгоспівським жила. А всім же божилася, що й у нас немає чого їсти. Мерли тоді люди. Ото курган за селом високий – там вони всі ряд на ряді лежать. Наскладають, було, одного на одного, засиплють землею, а тоді наступну партію зверху. Може б, і під саме небо наклали, так вже сили зносити вийшли та й нікому було. Вимерли.
Та і як людочкам не гибнути, коли позабирали усе до зернини. Ховали було жінки в колиску під дитя вузлик крупців, то й там знаходили. До голови сільради Миколаєнка брат рідний приїхав, літ шістнадцяти і в шинельчині. Так він йому їсти не дав, хоч і було що. Люди побачили, що хлоп’я охляле помирає під тином, кажуть, то ж бо брат рідний, дай йому хоч кірочку хлібця. Але не дав. Їхали повз двору гробарі бричкою. То він шинельку з братика стягнув, а самого розпорядився разом з усіма одвезти до кургана і землею засипати. А воно ще живе було, тільки захляле зовсім. Ще потім і носив ту куцу для нього шинельку.
Ой, що тільки не витворяли. В колективізацію Гальченко у нас такий активістом був. Зроду хвоста в його дворищі не водилося, деревини і тієї не втьопне було посадити. Так і жив на белебні, зачуханий та в латках. А прийшла судна година, то так горлянку дер, що й небо тремтіло. То й двох слів не міг докупи стулити, а то враз верховодою зробився.
Забереться до багатенької сім’ї, уб’є собаку, аби ґвалту не піднімав, зайде в хату, розсядеться, губи закопилить і командує: “Ану, кровопивці, виставляй на стіл товстої сметани і густого сала”.
Чи насміхався з людського безвихіддя, чи не знав від бідності, яке воно й є. Зроду в ледацюгах значився, а над людьми роботящими глумився, бо владу ото таку дали пройдисвіту…
Дядина замовкла, опечалена страшним спогадом. Лисавета теж мовчала, бо скільки не мели язиком, а все марно, лиш у халепу вскочиш. Ото хіба тільки слізьми душу одведеш.
Лисавета сиділа на лаві навпроти печі, дивилася, як у ній вогонь горить. На комині блимав каганець, допиваючи останню олійну гущу. Сум оповивав її очі, а ще вени кривавилися від червоних блимаків вогню, і здавалося, що з них капають не сльози, а краплі крові.
Їй було тяжко. Так тяжко, що аж страшно.
Зиму з дитиною вона якось перебула. Але підступає страшне – і зима ще зовсім не минулась, і весна, як належить, не наступила, і до літа далеченько, а борошна, як не економила, – було по кілька день і пучки не брала, – а лишилося на дні в діжі хіба на дві затірки. Від олії сама гуща блищить у макітрі. Є ще з півмішечка, як бібки, картоплі і купка лушпайок у льосі, але ж то на садіння. Якщо з’їдять, то що матиме на наступну зиму? Може, настане ще страшніше?
…Кому ворон над головою кряче, той має щастя собаче…
А хто над її головою кряче, що вона мусить із дитиною отакі злигодні терпіти, мучитись? І так викручувалася всіма силами, і в людей, хто заможніше живе, тобто доступ якийсь має, позичала, що вже й на очі соромно потикатися.
“Невже голод?”- ураз вдарило в голову і в піт кинуло. Дядина каже, що вона тридцять третього малою була і мало що запам’ятала. Еге, хоч і мала, а натерпілася і за дорослого. І в пам’ять їй усе міцно засіло.
Спочатку дідусь тихесенько собі вмерли. Все було тичуть їй у жменьку крихту хліба. Свою. Чи буряка шматочок печеного. А вона хіба тямила, що дідусь її підгодовував, кажучи: “Їж, дитино, я своє віджив”. Він так і зачах. У бабусі ноги товсті поробилися, наче налилися чимось темним, як балабухи перепечені. Репалася на них шкіра, а з тріщин бігла жовтенька водичка. Вона важко дихала і, важко дихаючи, дочовпала до своєї скрині. Одчинила кришку, а в тій скрині замість полотна та сорочок (усе виносили в райцентр на міняння) лежало зіжмакане дрантя. Покопирсалася в тому дранті і з самого споду вийняла невеличкий вузлик. Поклала собі на коліна, перехрестилася.
“Прости, Господи”, – прошепотіла чорними губами.
Розв’язала вузлик, розгорнула чисту пілочку, а там жовтим полиском зблиснув золотий хрест.
“Підійди сюди, Мокрино, – погукала матір. – Гріх на мені великий. Сховала і мовчала. А це настав край… Колись, давно уже, знайшла цього хреста на базарі. Загубив якийсь батюшка або хто з багатих людей. Тоді ще були багаті люди. Так ти візьми його, сховай гарно і їдь у Харків. Туди люди правляться на хліб міняти у кого що є дороге. Обміняєш і ти. Та гляди ж, щоб не вкрали. Це наша остання надія. А вкрадуть чи загубиш, то всім нам тоді одна дорога – на курган. Бери з собою і Лисаветку. Як багато за нього дадуть, то хоч трішки, а щось-таки й поможе”.
Взяла мати її, Лисаветку, і поїздом із решетилівської станції через Полтаву поправилася у Харків, де в скупці в обмін на золото чи ще щось дорогоцінне давали борошна, крупи.
Скупщик повертів хрест, скривився, начеб йому кислиці в рот запхали жованої, і кинув на купу всякої золотої і срібної всячини… Дав пшона пуд. Мати розгубилася, губи в неї засіпались:
“Оце так мало?”
“І за те дякуй. Я ж не питаю, де ти його взяла. Може, вкрала?”
Мати тоді торбинку до грудей притисла, її, Лисаветку, за руку вхопила – та ходу звідти.
Уже Лисаветка і сама матір’ю стала, а все й задумується – куди ж те золото дівалося, що не можна було за нього хліба голодним людям купити. І для чого його голодом вичавлювали? Бо як не верти, а хтось ту скупку відкрив, і не одну, а по всьому краю. Не їдальні, щоб хоч якось страждальників підгодовувати, аби в їх виснажених тілах душі теплилися, а – скупку, в якій люди життя собі купували. А в кого не було чого туди нести?
Прийшли вони на вокзал, а там люди, більшість яких і на людей уже не схожі, якісь скелети, сухим жовтим шкуратком обтягнені, або такі повні, наче роздуті, у гнійних виразках і з чорними ямами замість очей. Вони лежали, то зіпершись об стіну станційної будівлі, то просто на пероні. Хто ще мав силу, простягував руку за милостинею, а хто вже лежав, закривши від безсилля очі або мертво втупивши їх у небо.
Мати горнула її до себе, притискала торбу з пшоном і боязко позирала на них. Тільки вибрали місце під стіною і сіли, як зчинилася біганина. З’явилися міліціонери, стали виганяти нещасних. Вони відбивалися, щось кричали, але то був уже не крик, а глухий клекіт у грудях, їх штовхали, хто не піднімався, того тягли по перону за комір сморідної одежини, а потім мили руки під краном.
Чоловіки ставили дерев’яні лотки, підносили харчі, викладали. За всіма тими наїдками ставали дорідні жінки в білих халатах.
У них були якісь грішці
“Ось і ми пиріжечків візьмем, – каже мати. – І домашнім повеземо”.
Розігналися до першого лотка, де пиріжки купами лежали і манили смачним видом і запахами.
– Куди?! – перепинив їх міліціонер.
– Та он же пиріжки.
– Вертай назад. Не для вас виставлено.
Відійшли вони, а люди товпляться, кожному кортить хоч щось узяти, їх відганяють, кричать на них, лають. Ніхто не знає, що то за комедія. Аж тут рознеслося – Сам проїжджатиме. Люди як дочули, що потяг підходить, кинулися до колії, але міліція швидко їх відтіснила, загнала в станційну будівлю, в парк, що поруч з нею. Випустили на перон щось із два десятки наряджених чоловіків і жінок з дітьми. Вони манірно говорили одне до одного і сміялися.
Потяг на якусь хвилину спинився і рушив далі. Люди сподівалися, що Він вийде до них і вони поскаржаться на те, як їм голодно, але сподівання їхні пошматували колеса потяга, який швидко віддалявся вдалину.
Приїхали вони з матір’ю додому, а бабуся з порога (бо виглядали) як заголосять:
– О Мокриночко, ми тепер спасенні! Коровка наша отелилася.
Молоком і вижили.
А бабуся невзабарі померла – ноги почорніли, шкіра полопалася, рани стали гнити…
Та тоді в них була корова. Як навколо неї не кружляли сільські крикуни з активу, але вони її вберегли. Згодом у колгосп довелося віддати, бо вписувалися туди люди з худобою, в кого ще вціліла, реманентом і власними душами в додачу. Так і жили – навіть душа і та підневільна.
А зараз немає в неї хазяйства. І все частіше їй сняться голі ноги із синіми пальцями… Стирчали вони з брички, а бричка, як їхала, нудно скрипіла. Двоє дядьків ішли поруч з тією бричкою, зупинялися біля кожного двору – один худий, аж світиться, а другий раніше був товстий і низенький. Заходили в хату, а звідтіля за руки й ноги, а коли й за самі ноги, якщо кого так роздуло, що нести його не під силу, волокли
на двір, розгойдували і вкидали а гуком “Гоп-п!” у бричку. А воно глухо: “Гуп-п…” А з якого двору виносили і двоє, троє… всю сім’ю. І діток – теж. Зовсім маленьких. А тоді їхали далі. За процесією ж жодної живої душі. Ото як ранок, так і сунуть – бричка з конем худоребрим у голоблях, двоє дядьків і голі ноги із синіми пальцями.
Зупинились отак і біля їхніх сусідів. Тітку раніше до кургану одвезли, а дядько ще ворушився.
Вона саме під тином гралася. Горішок у землю закопувала і приказувала: “Рости, горішок, великий- превеликий і вроди багацько горішків, щоб усі наїлися”.
Винесли дядька Савку, такого худого, як лозина висушена, гойднули, щоб укинути в бричку, а він кволо обзивається: “Хлопці, я ж іще живий”.
Але вони як і не чули. Вкинули, тільки гупнуло, на тих, що вже захололи. “Хлопці…”
Той, що ходив раніше товстий, відказав: “Лежи вже. Живий чи не живий, а все одно хана. А нам узавтрі менше роботи видасться. Та й Микита раніше нас усе село оббігає і дані в район передає. То тебе вже й не існує мовби на цьому світі”. Повезли, поскрипіли.
Все гралася під тином, а бричка тарахтарилася повз їхній двір. І стирчали з відкритого задка голі ноги з розчепіреними синіми пальцями. Попоснилися вони їй.
І отепер на помку наринули. Як і хліба, що в той страшний рік стояли. Чого ж тоді люди з голоду цілими селами вимирали?..
Усе те вона пережила, хай дядина не каже. І тепер воно стає перед очима сумними рядами, заглядає в них і нагонить печалі і страху. Вона силкується одвести його од пам’яті і своєї оселі, лягаючи спати, хрестить постіль, вікна і всі сторони, аби прикритися хрестом, а воно все одно лізе і не питає її згоди. Та й чи питав хто коли її згоди?
Прокинувся Іллюшка, запхикав:
– Їсти хоцу…
Пригорнула вона його, погладила м’якенький чубчик. Він потягся до неї за ласкою.
– Ось зажди…
У горщику вже клекотіло. Дрібненько покришила невеличкий, з дві пучки, шматочок сала, все, що лишилося від півчетвертинки, яку дала дядина Настя. (“Я ним не заїмся, а малого підкріпи”). Вкинула на сковорідку, підсунула до вогню. Як зашкварчало, підкинула ще і цибулі посіченої трішки. По хаті розійшовся смачний дух. Вилила засмажку в горщик, поколотила. Ще зо дві ложки влила солоної ропи. Солі ніде було взяти, а на базарі за неї так дорого правили, що годі й думати, аби розжитися. Виручали солонці.
Як вернеться пізно увечері з роботи, чимсь Ілька погодує, дочекається, доки він засне, а сама за лопату, відро та кухлик і на луки. Ямку глибоченьку вириє і сидить, чекає. Місяць світить, в ямку заглядає, і вона бачить, як там солона водичка тонесенькими цівочками збігає на дно. Ніч, місяць на небі, щось віддалік верби й очерета мріють. А їй зовсім не страшно. І там он чиясь постать темніє, і он там. То такі ж, як і вона, нужденники над ямками куняють. Спати хочеться, очі злипаються, до хати тягне, бо ж і душа тривожиться – як там Ілько? Але вона кріпиться, адже тільки відвихнеться хоч на хвилину, то все, що так повільно набіжить у ямку, до крапелиночки виберуть. Отож то один, то другий окликає її, а як не обзивається, то й підходять. Якщо спиш – швиденько у своє відро ропу вичерпають, і спробуй тоді щось доказувати. Та й кому?
Так і сидить, сторожує свою солону ропу, аби наточити побільше, а вранці прямо з ропища біжить на бригадний двір, відро з ропою за тин на бігу поставивши. З ніг падає, але з самої осені у чулані стоїть діжечка з ропою і риночка уже справжньої, хоч і з піском, але ж солі, напарованої на вогні. Треба й цього літа пристаратись.
– Вп’ять юска? – питає Іллюшка.
– Пахуча ж яка, – опустила ослаблі руки з ганчіркою в правій.
– Не хоцу слиську воду сьолбати. Вона як заба.
– Сальцем заправлена. На завтра й такої вже не буде. Ось я вистудю, а ти й поїси, 1 не бурчатимуть кишечки, – упрохувала; заходилася надувати щоки, аж вони їй блищали проти каганця, дути в полумисок.
– Хоцу хлібця. Хоц ось стілецки, – показав пучку.
Немає в нас хлібця, – відказала журно, мов простогнала, і поставила полумисок на стіл.
– А я хоцу хлібця… – заплакав Іллюшка.
– А ти набери юшки в рот і жуй, жуй, думай, що з хлібом, – радила йому крізь сльози. – Іди… йди…
Іллюшка зсунувся босими ногами на холодну долівку, придибав до столу, виліз на лаву. Узяв ложку, обгризену по краях, ще її дідусь видовбав із липової дощечки, і заглянув у полумисок. Зверху сірої рідини плавала кропива, а між неї кілька плямочок жирку. Він зачерпнув ложкою, намагаючись уловити зморщений шматочок сальця і жовту плямку навколо нього. Підніс до рота, висьорбнув і облизав ложку. Знов набрав, висьорбнув, побовтав у роті, ковтнув і облизав ложку. Лисавета сторопіла. Щось негоже ворухнулося в її голові.
– Чого ти ложку облизуєш? – спитала ледь не шепотом.
Він підвів на неї сумні оченята, а під ними синя, в сіточку, аж прозора, шкіра.
– Сцоб довсе їлося. Завтла з не буде взе.
Господи праведний! їй аж все тіло запекло. Отаке мале, а вже натерпілося на все життя. Горе ходить, бо стільки війною понищено, а стільки ще місцевого і прийшлого самодурства множить його – і кінця-краю не вбачається. І все ледь не з ножем до горла бідному селянинові: “Дай!” Ні, щоб сказати: “Оце дай, а оце й собі залиш”. То воно б уже якось і жилося.
А дитя в неї славне. Гоже: само русяве, очі просинюваті, а вії довгі й брови темні. Веселе, але останнім часом, хоч і мале ще, а посерйознішало, наче важка дума засіла докором. Сяде на підвіконні і дивиться надвір, думає. А що може думати в такому віці дитина? Правильно казала Пазючка, що він або великим чоловіком стане, або помре рано. Та хай Господь милує од смерті.
Якби у неї був чоловік, то, може б, і легше жилося. А то дістався Митько Кабанисі. І досі вона ніяк не допойме, як же так сталося, що він одвернувся од неї і пристав до тієї рябої і на розум тугої Мотрі? Чим вона його припасувала? Хоч є, правда, люди, які й на горі вміють вертуни смажити.
Було то одразу, як наші прийшли, женучи німця. Побрали тоді до війська усіх: і старших, і молодих хлопців, і зовсім молодесеньких, що не знали до пуття, як воно й у світі живеться. А Митька забракували по причині інвалідності – в окупацію він з хлопцями толом грався, поки жахнуло та одного зовсім убило, другому руку одірвало, а йому око вишкварило і ногу підкалічило. А все ж вдачі роботящої і вмілий. Наче ж і не вчився ні в кого, а за що не візьметься, то й виходить доладне. Що зробиш – біда навчить і борщ шилом хльобати. Він вам і хату очеретом вшиє, повітку підлатає, то й кличуть усі. Бо більше, далебі, й нікого.
Жили вони удвох з матір’ю. Хата їхня стояла біля болота, тільки з іншого боку села. Болото й починалося одразу за їхнім городом. З тим болотом ціла морока: літом від комарів спасу немає ніякого, а весною, як розіллється повінь, то вода на городі стоїть хтозна й поки, душу вимотує, бо й колгоспна робота на полі саме під шнур підступає, а тут і за свою ще не бралися.
Але й користь все ж є: осоки накосити чи грабаркою очерету настругати – ось, рукою подати. Або пеньків набити якусь-таки купку, коли болото крига скує. Про зиму, щоб було чим у хаті протопити ради теплого духу.
У хаті у них завжди чисто прибрано, долівка на всі святки вимащується, літом притрушена зеленою травою і тому пахне лугом, а зимою, аби не так холодно, – соломою чи сінцем.
Під стіною стіл, лавка, коло дверей мисник, завішений полотнинкою, а на стіні, що навпроти, в дерев’яній рамці під рушником татів портрет. Тато в пілотці і усміхається відкрито і довірливо. Та усмішка так і застигла навіки, як квітка засушена, сполохана якась.
Увечері, коли мати наморені повертаються з роботи, сядуть до столу, аби з’їсти “що господь дав” (а він був скупий), задумаються важко, дивлячись на портрета, а тоді здавлено і гірко як заплачуть: “Ой, Сеню, ж мій, Сеню, і чого доля тебе, соколика мого ясного, в пасинки обрала?” Митькові аж моторошно стає, а в серці туга заниє, як одинока віхола вночі серед холодного і безмежного степу, притулку собі не знайшовши. Як і тато їхній.
Він укривається з головою ряденцем і намагається думати щось інше, але тато усміхається і йому, заплющеному, і від того стає ще страшніше і гіркіше.
Місяць далекий заглядає крізь шибку у хату, а мати сидять коло столу, обіпершися рукою, і німо хитають головою. Довго хитають. Страшно. То Митько висунеться з-під ряденця та:
– Мамо, ви б лягали вже…
А вона ваче й не чує його – все хитає головою, хитає. Місяцеве світло падає на тата, а він усміхається, наче живий, а мати сивіє й сивіє – то місяцевий порох їй у волосся пересипається і усріблює його.
Довго так сидить. Потім, не роздягаючись, приляже на лежанці і принишкне, тільки тоді до Митькового слуху іноді донесеться важке зітхання і схлипування, а йому самому здавить груди, наче наляже на них хто важкий. Так і поснуть. А коли лупне очима, то матері вже й немає, бо, як тільки зачне розвиднятися, треба бути на бригадному дворі.
Жили вони бідно, з усіх кутків злидні зуби шкірили. Звісно, як воно без хазяїна в хаті. Тільки й того, що завжди чисто, але порожньо, порожньо. Все путнє, що надбали за тата, пішло в райцентр на обмін. Взувачка в Митька – чоботи, на яких латки за місце гризлись, а на плечах кухвайчина із ватою збитою. Та що там казати, жили – і у вус не дули. Як і інші люди.
А то якось увечері (темно вже було) стукає хтось у шибку. Мати відклала шитво – сорочку йому вишивала, аби на люди було в чому вийти.
– Митю, піди відчини.
Вийшов він у сіни й питає:
– Хто там?
– Та се ж я, – та клямкою: хльоп, хлясь.
– Хто? – уже сердито Митько допитується.
– Та я ж тітка Федоська. Відчиняй, – нетерпеливилося за дверима.
Митько відсунув засув, а Федоська вже й у сіни увіпхалась.
– Оце добре, що ти дома, – мовила до нього лагідненько, як і всі, хто приходив прохати, аби щось допоміг.
Митько спершу розсердився, бо набридло по тих заробітках ходити. Воно й заробіток такий – у кого що є. А хіба багато чого було? Де там! Ледве кінці з кінцями зводили докупи. Але потім роздумався – щось та дадуть, і їм з матір’ю легшенько поведеться, бо он ба, як уже надірвалися на тій цілоденній роботі. А тут ще й зима підходить – узутись ні в віщо. Отож треба коритися, чого вже там комизитися.
– Добривечір у вашій хаті, – привіталася Федоська і всілася на лаві, склавши руки пухкенькі на животі, – А я, Домно, до Митька.
– Та звісно. Тепер до нього багато хто йде. Кличуть, – стримано відповіли мати і далі мережили сорочку, навіть не звівши на гостю очі. – А воно ж мале ще.
Кабаниху в селі недолюблювали. Характеру вона злого, підступного. Кажуть люди, що Мирон, чоловік її, хирлявий і нікудишній дядько, який на фронті жив у інтендантах і був відпущений з армії по слабості здоров’я, припер додому два чемодани і рюкзак всякого добра. Де взяв, звичайно, знав тільки він. Але одразу й помер, бо хирів дуже, наче його черв’як який підточував, мов дерево. Була в неї і дочка Мотря, якій Кабаниха не могла підшукати пару, бо дівка хоч і дебела, але ж зовсім негарна.
– Мда… тугенько вам живеться, – стулила Федоська повні, аж масні, губи, а нижня мов підрізана знизу і все від того кривиться.
– Куди ти дінешся? Не ми одні, – зітхнули мати. – А хлопець у тебе виріс і на вид гарненький і на руку вдатний, – похвалила Федоська, а в закутках очей, слизьких, як пуголовки, Митько підмітив, як затремтіла насмішка. – Йому б жінку хазяйську, а його руки роботящі, і був би лад.
“Почала вже вихилясувати. Ні, аби одразу діло обговорити, так давай тин городити. От іще жінки”, – сердився Митько і супив брови, що як жмутики свіжого сінця.
– У мене хата почала текти. А воно ж уже осінь. Скоро дощі поллють. Біда, та й годі. То я б просила, аби Митько підлампічив. Га?
“Отак би й давно, а то “гарний”, “до роботи вдатний”, – подумав, дратуючись, а сам буркнув:
– Чого, можна й полатати.
– Рощот буде, не хвилюйтеся. Вже я зумію оддячити, – швиденько заговорила Федоська, а там думала: “Ви, злидні, й копійці будете раді”.
Коли за нею зачинилися двері, мати звела очі на Митька.
– Щось не хочеться мені тебе до неї пускати. Ще поробить що.
Митькові й самому не хотілося, але треба. Він і виду не подав.
– Що б там вона поробила? – кинув недбало.
– Е, не кажи, – заперечили мати. – Такі люди на все здатні.
– Так, може, заплатить путньо, – розсудливо сказав Митько. – Он ба, пузо яке роз’їла. Видать, є на чому. Не так, як нам, – синя картоплина і та не щодня.
– Ох, бодай би ті злидні та об землю побило, а то ж б’є та все й нас, – зітхнула і далі хрестики клала на полотно. – Добре, що від бабусі в скрині шматок полотна зостався. Тепер буде тобі у віщо і на вулицю вирядитися. Та й на празники приберешся. От би ще штани…
Та де вже ті штани, коли і їсти нічого. Оце з’їв варену картоплину, що із снідання лишилася в чавунчику, та надудлився води, то тепер у животі булькає, і як його тепер іти до Лисавети? Казала, що скаже щось таке… таке… а що – і змовчала, як не допитувався. Кортіло Лисавету побачити і почути її таємницю. Але сьогодні навряд чи вже піде до неї.
– З’їж сушеної грушки, – порадили мати, коли він болісно скривився і вхопився за живіт.
Так він і не пішов до Лисавети ні цього, ні наступного вечора.
Уже темніло, коли він по драбині зліз із хати, закінчивши вшивати. Кабаниха позгрібала на купку обрізки очерету, вказала йому на корито біля колодязя.
– Помийся та заходь у хату. Повечеряєш.
Він довго мився, наче тримало його що і не пускало в хату. Але незручно було ось так взяти і піти. Та й він ще не зовсім з глузду з’їхав, щоб задаром трудитися, та ще й в Кабанихи. Ця не обідніє, хоч і натужиться.
Зайде в хату, візьме з Кабанихи плату (бо то така, що й носа не виткне, аби на дурницю обійшлося) і додому піде.
Але піти не довелося. На столі стояла вечеря – парувала змащена олією варена картопля, біліло сало і стояла пляшка чистої, як сльоза, самогонки.
“Ти глянь, як настаралися”, – подумав він, а в животі занило, аж нудно стало.
– Сідай, робітничок, підвечеряєш, – припрошувала Федоська, і якось дивно Митькові було чути такі слова саме від неї.
– Та я, тітко… – залепетів було, але кім’ях застряг у горлі.
– Чого ти, Мотре, стоїш як привезена? – штовхнула дочку Кабаниха. – Бачиш, парень соромиться? Присоглашай.
І “присогласили”.
Прокинувся під ранок. У шибках ще лише мріло, голова важка й гуде, в роті гидко, наче там коти нагидили, а в тілі нудна млявість. Хотів випростати руку з-під ковдри і зачепив чиєсь гаряче тіло. Одсмикнув руку, наче обпікся, і рвучко сів, ураз усвідомивши, де він і що з ним сталося.
Мотря заворушилася і потягла на себе ковдру, бо в хаті вслід за тим, як поступово вичахала піч, холоднішало. Митько переліз через неї і став шукати свою одіж, але з прикутка почувся тягучий голос:
– Ти куди це зібрався так рано? – Кабаниха обізвалась.
– Додому, куди ж… – розгубився Митько.
– Е-е, голубе, тепер тут твоя оселя.
– Ви щось плутаєте, тітко. Споїли…
– Тебе ніхто не заливав, – одрізала. – Марш до Мотьки, бо на все село ославлю! Ич, пройдисвіт. Заліз у ліжко до дитини, а тепер дьору? Не допущу страму! В допру запру. А одежу твою я заховала. Не втечеш.
Кусав губи і ледве не плакав, хотів щось придумати, але що ти придумаєш, коли впікся, як рак в окріп. Не викрутитись. Глипнув на вікно, а воно вже розвиднюється, а він же голий-голісінький. Роздягали ж, мабуть, удвох – і молода, і стара. Так враз і згорів увесь, шаснув під ковдру.
Прибігали й мати, плакали: “Чула моя душечка…” Але що ти вже зробиш? Як не верти, а сильце туго затяглося…
Посьорбав Іллюшка юшки і знов забрався на піл, укрився ряденцем.
– Розкази мені сцось, – попросив.
Лисавета досьорбала юшку, прибрала полумисок зі столу і сіла біля вікна.
– Жила-була під горою в норі Лисичка. А в селі недалеко у своїй хаті жив Кіт рудий і з вусами колючими. У Лисички діток четвірко підростає, то вона й крутиться-мотається, їжу їм добуває, світу білого за роботою не знає. А Кіт тільки вилежується на припічку та хитро мружиться. Так і жили. Лиска дбала, господарство своє розвивала, а Кіт вилежувався та зуби підточував і очі мружив на її добро. І от захотілося Коту-Котищу прославитись. Але за яку роботу не візьметься, то все не так виходить, бо зроду ж ніяким ділом корисним не займався, а тільки те й робив, що забереться
в чийсь чулан та сметану з ринки вилиже, чи шмат сала потягне, а то й мишку зловить чи горобчика спапаше. І надумав Кіт-Котище бенкет влаштувати і хоч у такий спосіб слави собі здобути. А з чого той банкет лаштувати, коли в хазяйстві нема нічого? А в Лисички-сестрички водилися ще й курочка з півником. Як не вполює вона діткам нічого, то яєчка є живчика заморити. Поп’ють їх дітки – і ситі. Кіт і накинув оком на Лисиччине хазяйствечко. Прийшов до неї і каже:
“Віддай мені півника”.
“Не дам, – каже Лисичка, – він моїх діток годує”. “Віддай, а то повбиваю і тебе, і твоїх діток”, – напосідав Кіт-Котище і палюгою заміряється на неї.
Заплакала Лисичка, оддала Півника. А Коту-Котищу здалося мало. Узяв він торбу, молоток і відправився під гору. Як забачила його Лисичка, в нору сховалася і лисенят поховала.
Упіймав він курочку, вкинув у торбу. Хотів уже йти. але видалося йому і цього замало. Такий уже ото ненажерливий був до чужого добра, а ще навчився й розбійничати. А розбійник він і є розбійник, хоч ти його й у мед вимаж. Тільки б убивати, різати та грабувати. А ще й хитрощам навчився та підступний став, що Господи помилуй. Присів біля нори та й заходився Лисичку виманювати.
“Вийди, Лиско, – каже, – на світ білий, не бійся мене, бо я не страшний, а до всіх добрий. Віддам я тобі твою курочку і ще й пряників діткам на додаток”.
А жила Лисичка в нестатках, то й хотіла чи не хотіла, а повірила його словам, вилізла. Так він її молотком – цок у лобок, запхав у мішок і подався додому. Там посадив її на цепок, аби добро його стерегла, бо став шастати по дворах та відбирати в кого що було. Зарізав курочку, а інші Коти знесли хто пташку яку вловив, хто мишку, хто рибинку. Стали вони все те смажити та гостей з усього світу згукувати. Наїхали гості, за столи повсідалися, п’ють та наїдки жеруть, а Лисичка-сестричка на цепку голодна сидить. І дітки її голодні з нори повилазили і по всьому краю розповзлися: які десь під кущами згибли, які й хтозна…
І замовкла Лисавета. Малий спав. На комині тремтів і моргав каганець, а по стінах наче хвилі плигали – то світліші, то темніші.
Вона сиділа біля вікна на лаві, чула, як надворі зривається вітер, як він крутить гілля дерев, наче хоче повикручувати, б’ється об її хату, об шибки, цокотить рідкими краплями дощу, що вирвав із чорних хмар, тих крапель усе густішало, вони збивалися в суцільний гурт, Лисавета думала про своє життя, про те, як воно в неї не склалося.
До війни гарно вчилася в школі, читала книжки, навіть при німцях, коли виходив на небо місяць, вона сиділа на призьбі і читала, бо світити в хаті було нічим. Їй страшенно хотілося стати лікаркою, і часто вона уявляла себе в білому халаті. Але війна розпорядилася інакше, розбила її мрії і сподівання. Прийшли нестатки, злидні (хоч у статках вони ніколи й не жили); померла мати, з’явилася дитина. Світ зав’язався над нею вузлом. Тепер вона ходить на роботу в колгосп, працює від світання і до темна, платить всі податки і підписується на державні позики; скільки не трудиться, але їсти нема чого, вдягтись і взутись ні в віщо. І стільки вона не думала, але придумати нічого не могла і виходу із того тяжкого стану не бачила, бо й кругом з усіма таке. Наче прокотилася страхітлива буря, погнула, поламала, придушила і все мовби погрожувала кулаком: “У-у-у, я вам покажу…”
А в дійсності буря теж розметала свої крила за вікном, наганяючи дощ. Вітер шаленів, гудів і стукав. Лисавета прислухалася: крім шумовиння вітру, жалібного скрипу гілок і тарабанщини, яку вчинили краплі дощу, більше нічого не чулося. Та ще мовби десь віддалеки тужно вив собака, вітер рвав те скарження долі, і воно то вривалося їй у душу, то поглиналося у вирі негоди, яка розгулялася безмежно.
Потім гримнуло раз і ще раз, розкотисто вдарило в небо, наче у велетенську жаровню, аж полетіли іскри, які злилися в огненну стрілу, і вона розітнула темряву, а дощ уже цілою лавиною хлинув на хату, захлюпотів у шибки. Лисаветі зробилося тоскно від однієї думки, що коли грім упав на голе дерево, то чекай недороду. Куди вже більше…
Вона пересіла на лежанку, де тепліше, ніж під стіною, і не так страшно. Кутала ноги рядном і думала про те, як оце її теперішнє життя далеке від того, що вона хотіла, вимріяла. Та хай уже і не зовсім такого, але людянішого, а не ось такого – без просвітку, в ганчір’ї на молодому тілі, із оченятами дитини, що завжди просять хліба, їй хтозна-чого не треба, їй хоч би нагодувати дитину і наїстися самій не юшки з гнилого крохмалю, а хоча б чорного хліба із чистого борошна.
Вона вибивається із сили: латає й перелатує одежину, часто пере її, щоб хоч чистенькою була. І в хаті в неї чисто побілено, комин півнями розписано, вимазано й долівку, притрушено влітку луговою травою, а взимку сінцем. Ту траву, як висохне, зносить на горище. Коли нема чим топити в печі, те сінце, притримане на горищі, дає їй тепло. Вона викручується і з харчами: з голоду вони ще не пухнуть і якось та дотягнуть до кращих часів, не буде ж воно отаке вік довгий.
Каганець вже ледве блимав, вона згадала балачку дядини, і їй привиділися голі ноги з синіми пальцями і здалося, що понад тином вулицею торготить ота бричка. Їй зробилося страшно.
Раптом постукало, наче гілкою шкрябнуло в шибку. Вона подумала, що то шаленіє вітер, але в шибку постукало знов.
Лисавета стріпнулася, подивилася на вікно, але вгледіти нічого не могла, бо шибки сліпила смолиста темрява. Та коли застукало голосніше і настирливіше, зсунулася з лежанки, вийшла в сіни і, чогось не питаючись хто там, відсунула засув і відчинила двері. Вітер накинувся на неї з ошкіром голодної собаки, штовхнув у груди холодом і жмутком дощу. А хтось інший із запахом злежалого, припліснявілого одягу і тютюну обняв її за плечі, відпихнув од порога в глибину сіней, де в неї лежало сіно і ганчір’я.
– Хто це? – запитала вона, німіючи від страху і відпихаючи від себе важку, в мокрому парусиновому плащі постать.
– Мефодій, – прохрипіло у відповідь, і їй трохи відлягло. – Чого вам треба?
Об’їждчик втихомирився, прибрав руку з плечей.
– Я тут… Тут таке діло… Еге, рибки приніс осьосьо. Хлоп’я підкріпиш і сама. Еге… – бурмотів і тикав їй під самі груди мокрий і холодний згорток у цупкому, твердому папері.
– Та ви що? – аж крикнула Лисавета і прислухалася, чи не проснувся малий.
– Я нічого такого… подумав тільки, що голодно тобі, от і приніс… підсобити хотів. А мені за рибу не багато й треба. Крихту ласки і тепла. Я ж теж людина. Га?..
Однією рукою він намагався обняти її, а другою тримав згорток із рибою і тицяв його їй. Вона відпихала його і казала тремтячим голосом:- Ідіть собі пріч од мене… Ось гетьте…
Вітер ще з більшою силою жбурляв у сіни снопи дощу крізь розчинені навстіж двері, хитав їх, і вони скрадливо скрипіли.
– Не впирайся, дурненька. Що тобі стоє? Я ж і рибки приніс. Осьдечки…
– Та гетьте з вашою рибою, – штовхала роздратована і налякана Лисавета його до дверей і намагалася не дивитися поперед себе, аби не бачити його очі, бо в темряві вони світилися, як дві роздмухані жарини; так повесні горять очі в розтривоженого кота. Боялася, що він випустить із рук згорток і тоді від нього не відбитися – він здолає її; у неї затремтіли руки, і вона ще дужче злякалася. – І не встидно?
– Ге-е, стид! Який тут стид? Ти в цьому закутку сидиш, як миша в норі, – не бачиш, не чуєш, що робиться в світі. А я нічний чоловік, ще й наближонний, і все бачу: приїдуть чорним воронком серед ночі, заберуть жінку від чоловіка, а йому скажуть, що шкідниця і розібратися треба. В степ вивезуть і розбираються до ранку. Щастя її, коли хоч відпустять. А ти – стид. Який вже тут стид може бути, коли на очах отаке і всі знають, а мовчать. Нині той вправніший, у кого рот смирніший і норов тихіший. А тут – стид. Дурненька, ти одна і не вигуляна, і я при силі, бо один як бурбела. Жінку мою… знаєш, де вона тепер, учителька семирозумна, поетів вона читала… А ти не впирайся, мені довірся. Не дай згинути. От утнула – стид. Це діло людське…
Скоромовкою говорив їй об’їждчик, ліз до обличчя, упирався бородавкою в щоку, обдаючи тютюновим духом, аж їй в горлі шкребло і нудило, душа завмирала з тієї мови, а руки ще дужче тремтіли і ноги підкошувалися, бо вже вчувалося, що начебто в непроглядній темряві уривками, адже вітер шарпає і рве, доноситься гудіння машини і проскакує повз пройму дверей блідим променем світло фар, наближається, а попереду неї одне лиш болото, а з того боку порожня Пазюччина хата, а далі старі дід та баба і ні до кого й крикнути. Але хоч і кричатиме, то ніхто не почує, бо ж коли така машина, то від таких гостей нічим не одборониш. У голові їй стукотіло: “Людське… Людське… Людське… Та хіба ж то людське, коли ось так… О рятуйте…”
– Та йдіть ви із своїм ділом… – голос тремтів і зривався.
Штовхала його Лисавета в груди, відпихала до розчинених дверей, і хоч дрижаки били її всю, але злості начебто й не відчувала. Страшно тільки було. Він задкував, задкував, аж поки перечепився через поріг, гепнувся у калюжу перед хатою і здавлено крекнув. Лисавета швиденько зачинила двері і засунула їх на засув. Стояла під дверима, як напнута струна, і дослухалася, що за ними робиться. Об’їждчик зводився і лаявся.
– А не було б тобі добра. Ах ти ж Господи, отако, отако… Ах ти ж… – Почавкав важкими чобітьми по сквашеній землі з двору, пововтузився ще біля воріт. – А ти, ледацюга, мовчав? Оце тобі за мовчання. – Глухо гупнуло, і заскавчав грубим голосом собака. В об’їждчика був великий пес, якого він іноді брав на службу.
Затихло, тільки вітер шумів у гіллі дерев, завивав у широкому, обмазаному глиною бовдурі. Одірвала босі закоцюблі ноги від холодної долівки, вскочила в хату. Загасила каганець, залізла на піл, лягла біля Іллюшки, обняла тепле тільце і заплакала. “Людина… Людина… Людина…” – стугоніло в голові, сперечалося із стогоном негоди в бовдурі, і вона здригалася усім тілом, пригортала малого до себе і не могла вгамувати сліз.
“Риби він приніс, подавився б нею, – думала вона. – Як голод зморив, то вже й топтати можна? Прийшов, і віддайся йому за рибину, бо ти не людина. А хто, хто тоді? І що воно робиться?”
Отака, геть розталайпана, і заснула. А уві сні їй знову привиділася бричка і голі ноги з розчепіреними синіми пальцями, які стирчали з відкритого задка…
Вранці, виходячи в сіни, вона в потемках наступила на згорток із рибою, послизнулася і впала б, якби не змахнула рукою і, вдарившись нею об одвірок, не обіперлася. Рука боліла, вона її розітерла, нагнулася до згортка і підняла. Повагавшись, зайшла з ним у хату. Поклала на стіл, розгорнула папір. Пальці тремтіли. У згортку лежало кілька линів і дві щучки. “Розщедрився”, – подумала.
Потяглася до риби рукою, погладила лини, взяла щуку, пузату ікрою, потримала. Вона вагалася, але не знала чому.
“Оце б засмажити чи юшку зварити, – подумала і відчула, що млоїться в голові. – Іллюшка б як зрадів…” Але поклала, загорнула, як і було, в папір, витерла слизькі руки ганчіркою. Оглянулася на піл: синок лежав, укутаний рядном, виглядала тільки голівка з русявим чубчиком і блідою, синюватою зісподу шкірою на обличчі.
Світало. Треба було бігти на бригадний двір. Вона прослала на столі від вікна шмат товстого ліжника, переклала на нього сина, вкрила. Здивувалася – вже ж і величенький, і розумник, а зі столу не злазить, вірить, що лисиці вхоплять.
Постоявши перед столом у нерішучості, таки взяла згорток із рибою і намірилась уже йти, як глянула на сина, і очі затуманилися слізьми.
“Що ж я роблю? Боженько праведний… що ж я…” – аж кричала душа і бігли сльози. Сіла Лисавета на лаву і руки опустила.
– Боже, підкажи, що мені робити? Дитина прихляла, сама від голоду з ніг падаю, а він цю рибу припер. Візьму й навіки душу споганю. А не візьму… Боже, що мені робити? Як у житті цьому немилостивому бути? – ледве вимовляла ослаблим голосом, а хатину наповнював давучкий дух гіркого тютюну і злежалого одягу і здавлював горло. – Та хай вона йому зогниє.
Схопилася з лави, узяла згорток, ще повагалася, дивлячись на дитину.
– Хай краще зогниє, – сказала і вийшла з хати із згортком.
Вона перейшла вже розроблений бороною огород – зовсім пізно увечері один чоловік постарався, і замахнулася, щоб пожбурити згорток в густу осоку. Але якась сила спинила її руки, і вона їх опустила. Ледь черкнувши лівий бік Лисої гори і верхів’я віддалених верб і вільх, зводилось, умите нічним дощем, сонце, а попелясті хмари сердито бурмосилися, купчилися праворуч од Лисої гори, готувалися, як орда, налетіти і затулити його од людей, од землі. Вітер теж обходив темні Гарагалі, аби й собі підмогти хмарам, нагнати їх на світило.
Лисавета знов замахнулась згортком і – то кинути хоче, то затримає, то сіпнеться, то опустить. А сонце показує білі зуби, і пташки в Гарагалях і на болоті виспівують безтурботно, бо їм воля, і все у них є, і зло над ними не власне.
– А-а, пропади ти пропадом! – видихнула Лисавета, кинула-таки згорток в осоку, в жабуриння, і кинулась з того місця у двір, а вітер гнався за нею, хапав за спідницю, за литки.
Сіла на призьбу, вхопила голову в руки і гірко заплакала, безутішно, але не голосно. Відірве руки від голови, подивиться в пригоршню – гіркота чорніє, чорна-чорнюща між пальців скапує… Дивиться Лисавета в пригоршню – а вона порожня. Стільки тими руками робиться, а взяти ними, вважай, нічого не можна, бо все не твоє. А чиє?..
У двір увійшов Кирило Чорний з карлючкою в руках. – Оце хоч у тебе немає цюцька, а то до кого не зайдеш у двір, і в усіх поспущувані з цепків, накидаються, а я ж при службі. Так я їх ціпурою, ціпурою, бодай би виздихали. Самим їсти чортма-що, а собацюг поназаводили в кожному хазяйстві, – сказав і собі присів на призьбу. – Хоч ще й рано, а вже наморився, що ледве до тебе оце доплентався. Як зарання не обійдеш, то вдень тільки замкнені двері поцілуєш, бо всі на роботі. А в мене завдання – все видивитися, описати і на облік поставити: від хати до буряка на вгороді.
– Рано ви щось. Ще й грядки не садили, – проказала байдуже Лисавета, спостерігаючи, як закружляло над болотом вороння.
– Де там рано. Саме враз, адже сьогодні в тебе одне, а завтра друге, а післязавтра третє. А попереднє, скажи на милість Божу, де діла? Га? Отож-бо, державу дурити гріх. Бо держава -це ми з тобою і з усім, що в кого є. То з цього й виходить: що в тебе наличествує – те державне, а зовсім і не твоє. Сказано – дай, то й не переч, бо з якого боку не подивись, а й ти не сама своя. Отаке.
– А коли ж я буду сама своя і коли мені моє даватимуть? – відвела Лисавета очі від болота, не могла дивитись, як галки падають з криком в осоку; глянула на Кирила, а він свої очі одвернув.
– Такого вказання не приходило, – відказав і поколупав карлючкою землю, зітхнув. – У цій книзі все до грамини записано, позаяк люблю точність. Кажеш, що в тебе не вродило? А мені з того аж ніщо. Ось тут записано, що сіяла чи садила. Отже, здавай, або плати грошима, або й піди на базар та купи, а мені предостав. Таке-то. Велике діло, коли облік налагодити чіткий і невмолимий. Ти ще тільки подумала, а я вже в книжку вписав і не забуду, а ти спробуй одвертітися. Ні-і, не вийде. Хух! Задишка десь узялася. Важко ходити. Таке як прихляю, чи що?
– Не ходіть, не несіть людям горе.
– Та я що… Служба у мене така. Зобов’язаний. Отже, бач як – стільки тут пройшов, а вже й у піт кинуло. Кажуть, що мені легко. А мені легко, як тому цюцькові на цепку, – як хочеш знай, але гавкай справно і хапай за литки кожного стрічного, хто без дозволу у двір зайде. Інакше або поб’ють, або й зовсім проженуть і одберуть пайку. А пайка – спасіння. Даром ніхто не годує. Хочеш їсти – служи належним чином, бо ще й жити хочеться. Тут ціла наука, кумекать треба, Лисавето. Давай подивимось і розберемося, що в тебе є і що може бути, що тобі натурою здавати і скільки грошима платити.
– Чого в мене немає, того, може, й не буде. Не спішіть гріх на душу брати, – відказала Лисавета і поглянула на болото, над яким усе меншало галок, розліталися вже. – Ховати нічого, хоч покачайся, а ні за що не зачепишся. Хіба картоплі соток дві укину в землю, а то й сама не знаю, що садитиму.
– Не викручуйся, Лисавето, порядок треба соблюсти, – насідав Кирило Чорний, але в голосі його вона не чула зла, лиш невеликі чорні очі, мов шилом, скидалися на неї, і здавалося, що ось-ось вштрикнуть.
– Далі вже нікуди крутити, бо лопну, – кинула.
– Якби ми всі лопнули, то й живої душі б не лишилось. Одні б кістки валялися.
– Було вже.
– Та… хай більше не вертається, – зіщулив очі Кирило, а карлючкою із силою колупав землю.
– Якби не такі, як ото ви із книжками в чорних палітурках, а в кожній графі сльози наші пекучі, не вертало б, може.
Галки розлетілися з болота, їх уже й однієї не видно. Поривається Лисавета туди, і думки її там, а тут цей мудрак базікає. Накладе на тебе такий податок, що й не дихнеш на повні груди увесь рік, відробляючи, а самій Святим Духом та сподіваннями на щось примарне живи. А як і перепаде яка крихта, так хіба тим розженешся? Капустою не заїсишся. Він же ходить і співчуття у тебе випрошує. Недарма кажуть – жалком, жалком, а коли й медком, щоб не щеміло. Тьху! Само вже в три погибелі скрутилося – кістки та напнута на них жовта шкіра, а ходить, медаль начепивши, видивляється, винюхує, аби де не приховала людина щось, аби все вписати в ту кляту чорну комірницьку книгу, яку в городі виробили таку необхватну, що скільки туди не пхає, а дна ніяк не дістане. Відібрати б її та на майдані привселюдно на віки вічні, як страмовище незаслужене, спалити і попіл розвіяти на чотири вітри.
– Що – я. Мені сказано, я й роблю, – відказав вів.
– І через двадцять літ описуватимете?
– І через сто, як буде кому наказувати, бо коли є розпорядження, його треба комусь виконувати, щоб був порядок. Всьому голова – порядок.
– А чого ви думаєте, що я проти порядку? Я теж за порядок, але такий, щоб дихати було як.
– Ну, приміром, дихати тобі ніхто не воспрещає. Дихай! Але ти знаєш, як скажуть, що й повітря не твоє, то впишу в книгу і його. І може таке статися, що й дихати з дозволу доведеться. А що ти думала? – розмірковував Кирило – горбоносий, темношкірий і очі якісь зіркі, збоку як дивитися, то на крука схожий, тільки якийсь наче обскубаний; дивиться на нього Лисавета і думка ненароком вроджується – а не збожеволів часом чоловік, адже все може бути, бо попоходи по хатах, надивляючись на злидні та голодні очі, а вже про прокльони і мови нема.
– Думати мені нічого. Мою думку ніхто не слухатиме, – відказала. – І коли вже одберуть і викинуть оту вашу книжку?
– Чи я знаю? – зітхнув Кирило. – Хотів уже й сам відмовитися від цієї служби, але в партії состою. Поткнувся був до начальства, сили, кажу, вже у мене нема з народом воювати. Так мені як дали прикурити, що й досі чхається, ще й таборами пристрахали. Так я мовчки за цю страдницьку книжку і хода людям кулаками у двері ямлити -відчиняй, усе до нитки віддавай – комунізм воздвигаєм! А хіба мене звірова мати породила, щоб оце в такому віці в людей шматок хліба з рота видирати? Проснешся серед ночі, а з усіх кутків на тебе очі дивляться, а буває, руки знеможені тягнуться і все до горлянки, вдавити хочуть. Страх який! А мені власті кажуть – забобони, плюнь, розітри, і ото вся твоя душа. Навіщо, мовляв, душа? Нею ситим не будеш. Треба хліба і до хліба здобувати. Отакі-то, Лисавето, страсті. Вже й сам собі не радий. Удавився б, так уже й петлі не зв’яжу – охляв.
– Хоч у дворі такого не кажіть і з голови викиньте, – заперечила Лисавета. – Надумали. Хай вішається той, хто доводить чесну людину до такого.
– Гляди, швидше нас видавить нашими ж руками. Як і оце: прийшов урбацію, як колись казали, чинити. Так що показуй, що в тебе прибуло? – спитав, звівся, спираючись на кострубату карлючку.
– Де б йому взятися? Хоч би самій якось квилити, – відказала Лисавета і теж звелася.
– А я тобі совітував птицю завести чи кабанчика, – казав і сам не вірив у те, що казав.
– На ту курку такий податок яйцями накладуть, що вона стільки й за рік не знесе. То прийдеться ще й грошима доплачувати, або на базарі купувати. А з’їсть вона скільки? Краще вже хай картопля та буряк. На них хоч не втрачатися, самі ростуть.
– Може, й таке… Так ходім, буду обдивлятися хазяйство. Бо ти кажеш одне, а там, дивися, вигулькне інше, а мені одвіт тримать.
– Яке там хазяйство? Я з одними руками та Ілько з голодним живітком.
– Ага… А от машина швейна, жорна там чи які знаряддя, або й апарат збагачення є в налічії?
– Коли в мене що було? І за які гроші придбала б?
– Гм… Значить, і корови нема в повітці?
– Звідки!
– А порося?
– Та нема!
– Не кричи, бо я при сполнєнії. Зобов’язано мене, а, отже, охороняюся законом. Сама знаєш, що це таке.
Вийшли за хату. Тут у Лисавети за минуле літо вигнався гарний вишничок, який поріс замісто зрубаних старих вишень; їх на паливо в окупацію довелося пустити під сокиру. І яблуня, теж стара, вже квіт набрунила: крислата, гарна.
– Еге-ге, так у тебе ціла сотка під садком, – ізсунув Кирило пальцями картуза на потилицю. – А ти кажеш, нема хазяйства. А це – що?
– Так вишні ж. І молодесенькі ще. Коли це ті ягоди підуть?
– Треба описати, бо є в налічії. А коли так і на облік поставлено, то звиняй, а плати податок. Це ти нарвеш відро ягід, понесеш на базар і продасиш, а держава через тебе неси збиток? Не пойдьот таке. Той рік не вписав я тобі яблуню і тремтів до цього дня – а що як ревізія з району нагряне? Тепер уже ні.
– Скільки це платити за сотку?
– Сто двадцять карбованців, – сказав, як квитанцію одірвав.
– Побійтеся Бога!
– Я, може, й побоюсь, та наді мною стоять такі, що не бояться ні Бога, ні сатани. Отаке-то. Що ж будемо робити? Записувати?
– Не пишіть.
– Як же?
– А отак. Не пишіть, і все тут. Зайдете завтра, а воно одні пеньки. Та й ті землею закидаю, бо ще й їх внесете до чорної книжки, – відказала і замовкла, стиснувши губи, а вони побіліли.
Кирило Чорний прикахикнув у кулак, бо вже не в одному дворі бачив, як ще до його підходу тільки свистіла сокира по вишнях та яблунях, а й ще що в кого з дерев плодючих росло. Він тоді й у двір не завертав, розумів, у якому стані хазяїн, то вже краще стороною від лиха.
– Ага… То я тоді піду, а ти тут… кумекай. Та не відтягуй, бо як на ранок завтра буде все, як і оце, зашпандьорю на всю котушку. І як знаєш, – затис під пахвою чорну книжку комірницьку з людською кривдою. Високий, у куцому піджаку, а на лівому чоботі велика знизу латка; і чорне волосся із-під картуза стирчить, як дратва.
Лисавета у відчаї: у неї терпне душа, холонуть руки й ноги, наче що виссало із тіла кров, і здається їй, що загибель вселилася в її давню оселю і вже не вибереться з неї, поки не доконає садок, синочка Ілька і її саму. Вона з ненавистю дивиться вслід Кирилу Чорному, її стрімкий погляд двома наточеними ножами встрімляється йому в спину. Здається, що ось зараз він упаде і разом з ним погине та чорна книжка із страшною циферією. Але нічого такого не сталося – він спокійно, трохи похитуючись високою кістлявою поставою, вийшов із двору і сховався за хатою. З’явився і знов сховався за сусідньою. А Лисавета стояла біля молоденьких вишеньок, підходила до яблуні, гладила рукою ніздрявий стовбур і плакала. Господи, стільки ж уже тих сліз із неї витекло!
Хряпнули сінешні двері. Лисавета здригнулася, утерлася. До неї підбіг босий і розхристаний Іллюшка.
-Ти цого плацеш? – спитав, заглядаючи в очі.
-Хіба?
– Плацеш, я бацу.
– То я радію – глянь, які гарні вишеньки виросли.
– І ягідки будуть?
– Будуть і… ягідки. Чого ж – спочатку квіточки, потім ягідки, а ще потім одні хвостики зостануться.
-А ягідки целвоні?
– Еге…
Лисавета не вийшла на роботу. Погодувала дитину, пустила надвір, а йому радість – воля настала: не треба сидіти на тому осоружному столі, і лисиці десь запропастилися, не бігають. Може, де в кущі, хитрюги, позалазили і сидять там, вичікують слушної миті, щоб його хоч тут-таки, надворі, вхопити. Він зазирає з опаскою в кущі, оглядає усі кутки, заглянув і в повітку, але ніяких лисиць немає, то й бігає тепер, кричить, грається.
А Лисавета сидить за столом у хаті, підіперла кулаком щоки, дивиться у вікно і думає. Думка її гнітюча: що робити із садочком за хатою? Залишити, то й хати позбудешся, бо нічим заплатити; порубати рука не піднімається. Хай в окупацію, як нічим було топити, довелося старі вишні порубати, але були вони такі старі, що зовсім трухляві і нікуди не годилися. Тепер же такі гарні вишеньки, аж сміються. А яка яблуня! І все ж рубати треба, бо й жити треба. Хай вже погинуть дерева. Вона чує, як дрібно забилося серце, аж дух сперло, але розум вимагав свого.
Вона звелася з-за столу, вийшла в сіни, взяла сокиру і одчинила сінешні двері. Знесилена бджола сіла їй на руку. Вона стряхнула її на призьбу. Бджола спочила, знялася і полетіла…
Вишеньки вона порубала швидко: та туди прилягла, та туди. Зразу й за яблуню взялася, але яблуня стара, стовбур цупкий, жилавий, то рубала-гехкала, поки й із сили вибилася, бо ще й сокира щербата по лезу. Сидить спочиває. Аж тут Ілько з вулиці підлетів і ледве й не спіткнувся на рівному.
– Полубали? – прошелестів губенятами, а в очах сльози закипали.
– Порубала, клята, – каже вона, а сльози самі навертаються, – порубала. А ти не дивися на них, відвернися.
-Для цого ви їх?
– Чи б я їх рубала, якби не ота петля на шиї? Я й себе нищила, і тебе нищила, мій синочку, але іншого мені не дано, – простогнала, підвелася, підійшла до яблуні і взялася знов рубати.
Ілько дивився, дивився, а тоді відступився та й каже:
– Давайте я.
Лисавета випросталася.
– Збігай краще в сіни, там мотузка на драбині висить. Принеси.
– А сцо нею лобитимемо? – поспитав і серйозно так поглянув у її очі.
– Принеси, тоді й побачиш, – сердилася вона на дитину, мабуть, аби знов не заплакати. – Сходи, бо я вморилася.
Ілько побіг до хати, приніс мотузку. Лисавета залізла на яблуню, прив’язала кінець мотузки до верхньої гілки стовбура, злізла.
– Бери оцей кінець, відходь, натягуй і смикай, – сказала малому. – А я рубатиму.
– Не буду, – кинув він мотузку. – Не хоцу її вбивати. І ти не вбивай.
У Лисавети затремтіли губи.
– Мій ти жалісничок, – не втрималася вона і знов заплакала, притисла його до себе, – що ж мені робити? За неї податок треба платити, а грошей немає, ще з того року нашийниця зависла. Заберуть твою маму у в’язницю, і залишишся ти один-одненький. Ти ж не хочеш, щоб маму від тебе забрали? Не хочеш?
– Не хоцу.
– От і любенький. Бери мотузку і смикай. Смикай, бо так треба. Жити нам з тобою треба. А замість неї ми маленьку посадимо. Поки вона підросте, то вже, може, податки і позики одмінять. І буде в нас яблунька. Бери, синочку, смикай…
Лисавета, хекаючи, рубала, а Ілько смикав. Лисавета плаче та рубає. Ілько смикає та плаче. Плачуть, наче за покійником.
– Не буду, – кидає Ілько кінець мотузки.
– А чого? – опускає Лисавета сокиру.
– Вона плаце.
– Хто?
– Яблуня.
– То доля наша плаче, синочечку. Ридає, нещасна. А ти бери мотузку, вже зовсім мало лишилося. Ще трішки і – впаде, – просила вона його.
Ілько постояв, насуплений, роздумуючи.
– І яблуцок узе не буде? – запитав.
– Де ж вони візьмуться, – відказала Лисавета і покірно чекала, а язик не повертався накричати на нього; нарешті він нагнувся, підняв кінець мотузки і потяг на себе; а по замурзаному личку текли сльози. – От і молодець.
Яблуня хитнулася і зарипіла.
– Кидай мотузку і відступайся далі! – крикнула Лисавета йому і стала підштовхувати стовбур плечем. Він заскрипів гучніше і повалився на землю. – От і все. Оце й усі сльози.
Вона знеможено сіла на повалену деревину.
Підійшов Ілько.
– Не молодець я, – сказав серйозно, а в очах наче мертво.
Сказав і пішов до хати.
“Господи, – прошепотіла Лисавета, – отаке мале, а розуміє все, як доросле”.
Вона сиділа на стовбурі, який щойно був ще живою яблунею, єдиною утіхою дитини та і її теж: весною цвіте-піниться таким білосніжним сяйвом, що стоїш у ньому – і хоч не на довгий час, а стає радісно на душі, світло і чисто, і якесь тихе, ясне сподівання, дивись, і зажевріє в ній, що вистигнуть жовті, як віск, рожевобокі яблука і туди геть під морози вона вистеле їх біля лежака на горищі, вкриє потерухою і сіном, а зверху ще й ганчір’ям прикриє гарно, а тоді й діставатиме “від зайчика” на втіху Ількові; хоч якийсь промінчик, а й сяйне в непросвітку.
Вона сиділа зігнута, обхопивши руками голову, а руки в неї обвітрені, наче лускою дрібною взялися, і нігті обскубані до м’якоті роботою, їй лізли в голову похмурі думки, а навколо купчилися чорнющі хмари, зривався злий вітер і штовхав її в спину, згонив із яблуні, мовби гнівався, що вона позбавила його радості куйовдити м’яке листя, бавитися в густому яблуневому гіллі. Він смикав очерет на хаті, іноді йому вдавалося вирвати жмут і кинути об землю, покотити, але на заваді ставав тин і одбирав у нього здобуток. Лисавета не звертала на те уваги, їй згадувався то Мефодій із згортком риби і холодною бородавкою, то здавалось, що по вулиці торготить бричка, і вона здригалася – бачила босі ноги, які стирчали із голого задка, і розчепірені сині пальці…
Сидячи, Лисавета розумом оглянула своє життя, і здалося воно їй темним і безрадісним, як у бездомної собаки: в голоді, холоді, нестатках, що обсіли, як блохи, у важкій роботі без продиху зрання і допізна. Воно її, молоду, зістарило, зсушило; лайка п’яного бригадира, прищурене в підозрі око Мефодія-об’їждчика… Вона вжахнулася, що й доживати ось так доведеться, що і в Ілька воно буде таким, їй зробилося нудно. Вона встала і заходилася обрубувати гілля – спочатку де тонкіше, а потім товще, яке могла осилити, а вже стовбур розпиляти найме когось із дядьків. Основне – порубала, і ніхто до неї не причепиться. Завзятість вгасла, і вона кинула сокиру.
Знов трохи пересиділа, спочила. Тоді витягла з погреба картоплю, як бібки, розсипала тонким шаром на долівці в хатині – все ж якесь тепло, швидше поключиться.
Під вечір, коли Лисавета улізла в хату, щоб протопити піч, але, до краю ухоркана роботою, яку після зими знаходила в кожному закапелку двору, сіла на лаві і так, поклавши на коліна обидві руки, як зрубані нею гілки, сиділа, нічого не думаючи, бо в голові гуло і лущало, а перед очима в’юнилося ріденьким туманцем, прибігла дядина Плахтійша. Вона й дверей за собою не причинила, довелося нагадати, що це ще не літо. А вона з порога прямо, ковтаючи від хвилювання слова, бо як бігла, захекалася дуже і її капшукуваті груди під облізлою кацавейкою ходили ходором.
– Оце бігла… біг… Ой, господи праве… Ой… До тебе сьогодні Кирило Чорний приходив?
Лисавета стряхнула головою, подивилася на дядину, зрештою звелася, взяла кухоль, набрала води з відра, що стояло біля порога на табуретці.
-Відпийте і вспокойтеся, – подала їй кухоль.
Дядина припала до кухля, начебто зроду не пила й не їла і начебто в кухлі була не вода, а мед солодкий. Вода цівкою пробивалася із кутиків губів і тонкою струминою збігала по кацавейці на долівку.
Лисавета чекала, коли вона вгамується. Забрала порожнього кухля і поставила до відра.
– Ху-ух, оце напилася, як наїлася, аж живіт розіперло, – сказала дядина і чогось усміхнулася, хоча одразу ж її сірі очі округлились, у них заячіла тривога. – Так приходив Кирило чи ні?
– Та був. Душу тут мені свою сповідував, каявся, мабуть, – відказала Лисавета, дивуючись, що могло статися, аби отак стривожити дядину.
– Ой полетіла вже його душенька до Бога, а може, й у пекло, бо з ділом чорним знався.
– Хто полетів? – не второпала Лисавета, про що дядина веде мову.
– Повісився Чорний. Нема вже його.
– Та що ви кажете? – видихнула Лисавета і відчула, як подерев’яніли ноги.
– Правду кажу. Оце тільки з їхнього двору. Марія голосить на все село. Усім розказує, що прийшов він додому від тебе. Буцімто нікуди вже й не заходив. Увійшов, значить, у хату і каже: “Як у такій зненависті жити, то вже краще в сирій землі лежати. Там ми всі однакові”. Марія подалася в бригаду, а душа, каже, не на місці. Прибігла в обід – Кириле, Кириле, а його ніде не чути. В повітку заглянула -аж висить на бантині роззутий і пальці сині розчепірені стирчать. Зняв, небіжчик, чоботи, щоб жінка після нього не боялася взувати.
– 3 чого б же він? – сумирно спитала Лисавета, бо душа впала і не піднімалася.
– А хто його знає. Марія розказує, що прокинувся дуже рано – зовсім ще затемна, з’їв перепічку, води попив і пішов. І, бач, до чого доходився. Ото тобі й Кирило. А книжку податкову спалив. Один огризок із чорної палітурки лишився. Такий чоловік… Каже: “Там ми всі однакові”. А я думаю, що, мабуть, таки ні. Воно й там, як і тут, – хтось їсть білі паляниці, а хто слину ковтає та кричить, що ситий.
– Як є чим кричати, – докинула сумно Лисавета – їй було шкода Кирила Чорного, бо й він жива людина і душу мав, хоч і запродану, а живу. Хай він і приносив у кожну родину своєю книжкою в чорних палітурках горе, але з примусу, з чужої волі – не він, так хтось ще запопадливіший візьметься. У нього самого, його ж руками, відбирали, що наживав і що міг нажити, але не допустили. – Він мені як весна – не вписував яблуню. Посидить на призьбі, побалакає, полякає, скаже: “Хай… не все за горлянку”, – і йшов з двору. А що хотів сказати, тепер уже не скаже.
– Ой не скаже. Царство йому небесне, – перехрестилася дядина, втерла сльозу. – Хто ж тепер буде нас описувати?
– На таке діло охотник завжди виськається. Щоб відбирати, уміння великого не треба. Здобувати важче.
– Еге, важче. А я стривожилася, чи не причепляться до тебе за Кирила?
– З якого б то дива? – здивувалася Лисавета. – Сідайте, бо ноги болять, що й не встою.
Обидві жінки, старша й молодша, сіли на лаву. В хаті сутеніло, бо насувався вечір, а ніч лагодилася на гостину за Лисою горою, вичікувала своєї пори.
– Та хіба второпаєш, кому що в голову вдарить? Раз у тебе останньої був, то вже щось та сказала таке, що в петлю голову всунув. Сидить у своєму кабінеті молодик, і все на ньому казьонне: і чоботи хромові, і штани, і кітель з погонами, і шинеля тепла про зиму, ще й пайок регулярно видають. А від цього й душа в нього казьонна стає, бо інакше не можна в них. Так сидить ото він, а наказано йому доскіпатися, чи не яка вража рука увіпхала голову нашого Кирила в петлю, і думає він, де ту руку взяти, щоб його самого не забрали за погану службу. А коли ти останнього бачила Кирила, то, може, ти і є ота вражницька рука. Я на світі пожила, до війни в сільраді робила, так усякого набачилася. То прибігла тебе оце попередити, що як стукатимуть пізно увечері, то не відчиняй і не обзивайся, наче тебе дома немає. А там побачимо, як повернеться усе це.
Лисавета не мала сили й губи розтулити, аби сказати щось дядині. Суха, обвітрена шкіра обтягла гострі вилиці, а в запалих ямах жевріли тускло очі. Вона заклякла на лаві, наче примерзла до неї. “Як же це – заберуть, а Ілько?” – скиглило в її голові.
– Розказують люди, що давно колись упало нещастя на наше село, – говорила тихо дядина. – Оце як зійде ніч, сонечко заяриться, повиходять люди із своїх хат, а в якійсь чують голосіння тяжке. Кинуться до тієї хати, а там горе: то в жінки, чи в чоловіка, чи в якої дитини череп знято і кров виссано. І раз отак, і другий. Зібралися чоловіки та й стали гадати-радитися, як від такої напасті збавитися. А придумати чогось путнього не можуть.
Аж це сама доля послала їм збавителя.
Їхав через село на ярмарок гончар з Опішнього. Віз цілий віз горшків та макортетів продавати. Уїхав у село пізно та й не став уже людей тривожити. “Переночую під небом, – зміркував собі, – біля воза. Так і сподобніше – ніхто горшків не надікраде”.
Подумав отак і зупинив коні. Приглядівся, коли ж воно і село минув, коло кладовища спинився. Хрести, хрести то темніють, то біліють, а то й так безхресні, мабуть, дуже вже давні могилки стоять. Гончар той так виморився дорогою, що й не перехрестився. Випряг коня, спутав йому передні ноги і пустив пастися. А сам сів вечеряти та й каже:
“Іди, господи, до мене вечеряти”.
Аж це вилазе чоловік з-під воза та до нього:
“Ось я йду”.
Гончар хоч і злякався, так де ж йому діватися – кінь пасеться із спутаними ногами, віз із горщиками стоїть, жалко своєї роботи.
“Як ідеш, чоловіче, – каже, – то сідай, будемо вечерять”.
Повечеряли, а той чоловік, а він упирякою був, наказує:
“Ти ж гляди при мені не хрестися. І ходім, – каже, – на хутір, пройдемося по дворах, подивимося, хто як живе”.
“Та як же мені йти, коли в мене і скотина, і горшки?”
“Нічого з ними не зробиться. Ходім”.
Пішли вони. Доходять до одного двору. Упир каже: “Ах, тут сяка й така стара баба Богу молиться”. Підходять до другого.
“Тут, – каже, – проклята невістка вікна перехрестила, теж не можна. Ходім до третього”.
Приходять до дверей. Упиряка штовхнув ногою – двері відчинилися. Увійшли в хату. А там усі сплять на підлозі. Упиряка всіх за голови перегладив, ніхто й не зрушився. А треба сказати, що ноги його були взуті в легенькі, тонкої шкіри чоботи, і ходив він у них безшумно, як кіт, мружився і чогось підсміхався очима, аж гончареві душу холодило.
Невістка з дитиною спали біля припічка. Він походив навколо молодиці і зняв черепок з голови. Тоді притулив його до рани і наточив крові. Випив, ще націдив і ще випив. Націдив ізнову та й дає гончареві.
“На – пий і ти”.
А той каже:
“Я не хочу. Як же так можна єдиновірну християнську кров пити?”
А сам ходить по ногах, хоче збудити когось, та всі міцно сплять.
“Пий, я тобі кажу, – кричить упиряка, – а то заллю!”
Та за груди гончара хвать. А тут якраз півні заспівали. Упиряка хтозна-де й дівся, а гончар зостався в хаті.
Заворушилися всі: невістка теж ворушиться, а встати не може.
Подивилися, що в них пороблено, та на гончаря:
“Це ти! Це ти, сякий-такий, наробив!”
“Ні, це не я”, – божиться той.
Та й розказав усе, як було.
Довго йому не вірили, а тоді зібралися і пішли на кладовище. Роздивилися, а там немає ніякого знаку. Так той гончар показав, де упир лежав під возом.
Збігали на хутір по лопати, докопались, а він лежить ниць. То вони бігом закрили його, закидали і забили йому осиковий кілок. Та як забивали, то кров вийшла аж наверх ями. І земля довго червоніла. О-о!
– Це ви таке мені повідали, що боятимусь тепер і надвір затемна виходити, – сказала Лисавета, очумавшись від оціпеніння, яке сповило все її тіло.
– Залито все кров’ю праведною, а й ще ніяк не вп’ються. Чи ж прийде і до нас коли збавитель? Господи, спаси й помилуй, – перехрестилася дядина на порожнє покуття. – Ітиму, а ти хоч не дуже вбивайся. Може, омине. В разі чого, за Ілька не бійся – пригорну і обігрію.
Дядина звелася, пішла. Лисавета ще посиділа, приходячи в себе, а тоді й собі заходилася розтоплювати в печі. Ледве догукалася Ілька. Він одразу шаснув на лежанку, притулив почервонілі, аж сині, ноги і руки до груби, сичав – позаходили зашпори, мабуть, бовтався у воді.
Повіяв із болота крижаний вітер, повищало небо – бралося на приморозок, хоч уже давно і повені одгуляли, і клени цвітуть, вишні квітом набрунило, а воно все ще притужує.
Лягла спати Лисавета рано, не підкидала й у піч, прикрила її заслінкою і все прислухалася, що робиться поза стінами її хати. Трісне чогось суха гілка на причілку – а вона вже й кинеться. Спитати – чого? То, може, собака чийсь біг та наступив на галузку. Склепить повіки, а воно знов десь – гуп… Заснула. Але ненадовго. Таки постукав хтось у шибку. Завмерла і не дихала. А воно стукає. Хто б то? Потім стало гукати. І голос знайомий. Не втерпіла. Злізла, вийшла у сіни, а зуби цокотіли і били дрижаки тіло – чи того, що з тепла та в холод, чи страх оволодів.
– Хто?
– Я – Мефодій, – донеслося знадвору.
– Чого вам?
– Відчини.
– Не діждете.
– Та ось відчини, щось скажу, і все.
– Завтра скажете.
– Завтра, може, буде пізно. Відчиняй, тут товариші з району приїхали, – глухо казав Мефодій. – Вопрос у них до тебе.
Жар покотився з грудей у живіт, вступив і в ноги. Пальці мацали засув, але руки трусилися, і вона не могла його відсунути. “Ой, що ж це… Ой, що ж це…” – квилило в голові і віднімало руки від засува. Нарешті здужала і відступилася в глиб сіней. Двері хтось одчинив, і в сіни упхалося кілька чоловіків, а за ними й вітер з холодом і рідким дощем ускочили.
Уже в хаті розгледіла – аж троє їх по неї одну, та ще й жінку, з району, притарабанилось. А де ж їхня машина, що не світять фари? Мабуть, погасили, щоб і люди не чули й не бачили, що її забирають, сиротять дитину малу. Хай собі, мовляв, сплять, для чого тривожити, а вже як попросинаються, то сприймуть як належне, бо в такий час живеш, що не знаєш – чи це ще й добро, чи за цим ще гірше і непевніше наступить.
Усі в плащах, а на матерії крапельки дощу блищать, як сльози чиїсь. І на лакованих козирках малинових картузів теж. Хлопці ще молоді, здорові, але на обличчя наче маски понатягували – непроникливі якісь, насуплені брови і вуста щільно стиснені. І все – зирк, зирк по хаті, аж серце від тих гострих, але важких, поглядів завмирає, біду чуючи.
– Ой Боже… – вирвалось у неї ненароком, але вона бігом затулила рот долонею.
– Пізно божкати. Збирайтеся, – сказав найстарший, дивлячись на неї великими, із гарячими зіницями очима і наче роздягав; вона відчула, зіщулилась.
– Куди? – запитала.
– 3 нами, – казав, наче відрубував, коротко і впевнено, мов наперед мав упевненість, що вона не посміє й писнути.
– Ніч же… – видавила із себе.
– У нас такої роботи, що ні дня, ні ночі не знаємо, – відказав він, а ті двоє, що з ним зайшли, заглядали в усі шпарини.
Один підняв Ілька, другий перевернув ряденце, на якому він лежав, Ілько прокинувся, злякався.
– Мамо! – закричав і став вириватись із рук міліціонера. Той випустив його на піл.
Ілько сплигнув з полу на долівку, підбіг до матері.
– Цого ці дядьки, цого вони? – хлипав малий і горнувся до неї.
– Заберіть малого, – махнув старший, наче відкидав від неї сина.
Один із тих двох ухопив Ілька попід руки, потяг на себе, але він так вчепився в Лисавету, що одірвати його від неї одразу не зумів.
– Та заберіть же його від неї! Чи вас учити? – крикнув старший, і акуратно підстрижені чорні вусики сіпнулися вгору.
Тоді міліціонер розвів руки і різко вдарив ребром Ілька попід руками. Малий гикнув, наче чим удавився, а міліціонер вхопив його, підкинув, підхопив у повітрі, і, повернувшись, кинув на піл, та так, що той відлетів аж до стіни, вдарився головою, зіщулився в калачик і не плакав, а пищав тонко, жалібно.
Усе це бачила Лисавета, але її наче параліч розбив. І слова старшого – “Легше, Петренков, дитина ж” – донеслися до неї, як із туману.
– Не плач, малец, дядя погарячілся, – підійшов до полу наймолодший, який усе мовчав і винувато дивився Лисаветі в очі, наче вибачався, що вдерлися, як бандюги, до неї в хату серед ночі. – На канхветку.
– Відставить! – крикнув йому старший, і той відсмикнув руку, мов від різкого удару. – Ви що собі позволяєте?
– Та… – відступився той.
– Збирайся, – сказав старший.
Лисавета натягла кухвайку.
– Куди ж серед ночі? – нарешті здобулася на слово. – Дитина оно. Я сама, як тільки засвітає, до вас прийду. Дитину кому доручу, малий же ще, перелякається.
– Буде кому наглянути. Виходь.
– Мамо! – покликав Ілько.
А вона вже нічого не бачила, не чула. Виходила з хати, як дерев’яна. Торкнись її тіла рукою, а все одно що до вишні чи тополі. Тільки здригнеться від дотику.
Не пам’ятала себе, як і у “воронок” лізла, як прямо в обличчя дихав собака на повідку, нюхав її коліна, плечі… Тьмяно горіла маленька лампочка, сиділо двоє міліціонерів: один дивився на неї винувато і відводив очі, коли вона дивилася на нього, а другий, той, що старший назвав його Петренковим, не зводив з неї нахабного, масляного погляду. Вона ще нічого не тямила, коли машина зупинилася, відчинилися двері і до них заглянув старший.
– Вилазьте, – сказав.
Першим виштовхали собаку, потім виплигнув той, що з винуватими очима, за ним Петренков. А у “воронок” заліз старший. Він розіклав на днищі машини широкий матрац і подивився на неї.
– Лягай, – сказав владно.
Тільки тепер до неї стало доходити, для чого її “взяли” серед ночі як “вражеську руку”. Вона злякано хитнула головою, вперлася спиною у металеву стіну будки.
– Ні…
Але що було далі, то вже як страшний сон, якого і вигадати важко. Старший різким рухом зірвав її з лавки і кинув, як сніпок соломи, на матрац. Не встигла вона навіть ворухнутися, як він навалився на неї, м’яв, давив, кусав губи й шию, роздирав кухвайку, плаття, сорочку на грудях, сопів, щось бурмотів, потім їй здалося, що він увігнав у її тіло пощербленого, іржавого ножа, а в свідомості помутніло…
Чи пам’ятає вона ще щось? Тільки те, що злазив один і залазив другий, а вона лежала під ними, розтовчена і знищена, воля зовсім покинула її, вона навіть не намагалася боронитися. Здавалося, кожна клітина її тіла була паралізована, мертва…
Не пам’ятає, як опинилася на сирій землі під деревом. Машини з насильниками не було. Десь угорі крізь хмари пробивався місяць, присвічував. Вона сиділа довго, зовсім закоцюбла. Хмари купчилися, затуляли місяця, посіявся дрібний дощ, зривався вітер. У неї трусилося підборіддя, нею всією тіпало, а в голові пекло. “Що це… Що це… Страшний суд?.. Суд… Страшний…” Дощ напускався, голова горіла, гула, скроні виривало. Вітер дужчав, шумів гіллям, воно стогнало, ляскало, мов у долоні, а дерева, де молодші, наче танцювали…
“Додому… додому… Де мій Ілько? Де Ілько?” З цією думкою вона стала оживати, життя поверталося в неї. Вона звелася, оглянулася. Місяцю вдалося вирватися із цупких обіймів хмар, і він присвітив їй дорогу. Вона пішла, потягла ноги, яких під собою зовсім не чула. Вітер підштовхував у спину. У вікнах мріло світло.
Увійшла. Хтось підвівся з лави – Мефодій.
– Ілько? – запитала охриплим голосом.
Об’їждчик стояв, обхнябивши плечі, і дивився на неї. Перед ним стояла примара: одежина на ній звисала клаптями, біліли оголені груди.
– Спить, – мовив, показавши на Ілька.
Лисавета ступила до нього.
– Ідіть звідсіля. Йдіть…
Мефодій, хоч і надивився всілякого, як кажуть, об’їдався вареним кабаком по самі вуса, стояв вражений, витріщивши червоні очі.
– Та йдіть же, йдіть, – простогнала Лисавета.
Щось тяжке здавлювало її, але сліз не було. Вона залізла на піл і впала поряд з Ільком.
Мефодій прикрив її ліжником і вийшов з хати. Сів на призьбі і просидів до ранку, курив одну за одною цигарку, щось важко думав, суплячи густі брови і наганяючи збрижі на обличчя. Коли стало світати, він підняв із призьби батіг, потримав, а потім об коліно переламав його і кинув за тин на дорогу.
Прив’язаний до кілка в тинові шкіряним мотузком, лежав його пес і сумно дивився на хазяїна. Мефодій підійшов, відв’язав мотузок від кілка і повів собаку до повітки. В Лисавети теж колись був собака, але від нього лишився один металевий пакіл з кільцем угорі. Мефодій прив’язав свого собаку до Лисаветиного пакола.
Сонце сходило, але хмари, які ще купчилися з ночі, затуляли його, і тільки зрідка йому вдавалося глянути на землю і усміхнутися їй, а ще чоловіку, який сидів на призьбі під хатою і нікуди не йшов.
1984 р.
