Червоний Спас

Соломія не знала, що їй робити. Вже люди порозбира­ли хати й повітки та сажі, і де путнє дерево, то вивози­ли на нові поселення на дрова чи й так, щоб була дошка під рукою збити яку загорожу, дірку в чому дерев’яному залатати, а де вже зовсім нікудишнє, шашелем поточене, то так посе­ред двору або й просто на хатищі палили.

Не одну ніч стояли переселенські заграви над селом, облизуючи огненними язиками чималий шмат неба і присмалюючи зірки, а місяць як розсердився на те, що чинили люди на землі, то вже й на очі не показувався.

А вона ж було відхилить фіраночку — він і заглядає до неї в хату. Дивиться на фотокартку, з якої її Остап усміхається і хвацько поправляє рукою збиту набакир пілотку. І дивно місяцю — що робить у хаті такої ста­рої баби отой веселий молодняга? А того й не знає, що по ньому вже й кісточки струхли. Та й для чого йому знати? Він од того знання вже зовсім щербатий зробив­ся і щоки позападалися. Але вона й такому гостеві рада — все ж що не кажи, а не одна. Хоч і безмовний, а приходить і розгонить її самотину. А то самітність така облягає, що хоч плач, хоч скач, а не обернеться дірка в калач.

Син Толька десь у Полтаві осів. То хоч зрідка наві­дувався, а це як у воду впав. Що вже тільки не переду­мала, аж голова розривається. А від нього ні слуху, ні духу.

Та й у селі, хто молодший, так ще раніше шугнули, як кібці, хто куди вздрів, тільки вітер прошумів. А нині ось і за тих, хто ще тримається одвічнини, взялися — виселяють і слухати не хочуть. Чи, можливо, не навчи­лися прислухатися, чи хто відучив?

Соломія написала синові, аби приїхав розібрати бать­кову хату і її, матір, забрав до себе жити, бо так оце виходить, що в своїй стороні вона начеб уже й зайва.

«Для чого мене згонять з моєї землі, вирубують са­док, руйнують хату, обрубують корені?» — стогнала серцем, але туго стулені вуста мовчали.

Їй дають хату в горішньому селі, але вона відмовляє­ться в неї переселятися. Дароване — то не своє. Й оді­брати можна, а чи дорікати з наглого розуму.

Яка не благенька її стара хата, але ставлена ще не за її пам’яті, а мазана й побілена і її вже руками. І ні­хто не посміє одібрати. Хіба спалять, як декому найупертішому, хотів чоловік чи не хотів, або бульдозером турнуть, тільки курявою вгору жахне. Питати не пита­ють, а лиш розпоряджаються.

А воно ж тут і батьки її жили, і батьки батьків зем­лю орали, хліб сіяли, тут і могили їхні, і земля теплом їхнім просякнута і її зогріває. А там, на горбі, де їй поставили нову оселю, і земля холодна, либонь, і люди, хоч і однієї мови, а чужі. Звикати й до них, і до їхнього краю треба. Та відрізану скибку як не тули, а не при­росте…

Щодня чекала сина, а чи хоч вісточку від нього. Але він мовчав, то не знала, як їй і бути.

Люди вже повибиралися, лишилися одні розвалища. Вона щодня спостерігала, як односельці складали на машини, а то й на гарби, хатнє начиння, всякі пожитки, як кланялися низько дворищам, утирали сльози і їхали, гнали худобу. Всі переселялися, і тільки вона одна все ще лишалася, хтозна навіщо й сподіваючись.

Коли сусід, старий коваль Іван Неїжмак, із синами навідався останній раз добрати, що там ще лишилося із надвір’я, Соломія упрохала їх розваляти й розібрати хоч повітку, а дерево, яке буде, хай собі заберуть на паливо.

«У городі воно мені мовби й ні до чого. Там у печах не топлять», — казала, хоча сама в толк і не знала, чим же таки там топлять. Але коли люди розповідають, що дровами там не топлять, то вже ж знають, що кажуть.

Поки вони впорували повітчину, вона на керогазі зварила суп із потрушків, засмажила в чавунчику гуся­тини, бо Неїжмаки що робітники, що до їжі молотники вдатні.

Зарізаний гусак уже днів зо два лежав на полиці в погребі. Їх, гусей, у неї ходило трійко: гусак і дві гуски. Отак тримала кожного року, і виводили вони їй цілі гурти гусенят. А цієї весни як сказилися — висиді­ли одні лиш бовтуни. Чи коли повставали із гнізд та довго бовталися в заплаві, а вона не догледіла і яйця прихолонули, чи якась інша в тому причина, а приключилося. То вона їх оце порізала, хоч ще й не вилиняли. Але справні.

Обсмалила на соломці, бо хтозна, на чому смалять у тому городі. Може, гасом?

Лежать тепер ті гуси на холоді в погребі. Тож не з порожніми руками заявиться в синову оселю. Із самого порога тричі низько вклониться і скаже: «Вітай, неві­сточко, матір хоч в глибокій старості». Ох-хо…

Упоравшись із роботою, Неїжмаки помилися біля колодязя і повсідалися під хатою в затінку, бо садок ще раніше вирубали до пня: і вишні, і черешню, і сливу-угорку, яку їй аж із Опішні привезли знайомі люди, і яблуні зимівниці обидві як є.

Перед тим хлопці винесли із хати стола, ослона і ри­пучу табуретку.

Соломія насипала в череп’яний полумисок супу, накраяла хліба.

— Оце підобідаєте на дорогу, — казала, ставлячи на стіл ще й пляшку горілки. — Звиняйте, що з однієї їсти доводиться. Але ж воно й батьки наші, й діди так їли. Роздала все людям. Воно ж пам’ять по нас тільки й ли­шається. Гарна чи погана, хто вже якої нажив.

Забачивши пляшку, хлопці крекнули, втерли чорні вуса і переглянулися. Старий Неїжмак повагом зірвав золотисту шляпку із горлечка, налив у єдину чарку, що лишилась у Соломіїній господі.

— Для годиться вип’ємо останню чарку на цій землі, бо вже її не буде, заллє водою. Люди тут уже во віки вічні не оратимуть і хліба не сіятимуть, не сміятиму­ться й діти, — виголосив притишено, хоч і був ще дядь­ком статуристим і міцним у руці, очі йому враз забли­щали, засльозилися. Він закліпав віями і, щоб не запла­кати, бо ж поряд сини, бігом випив, сів, обіпер ліктем руку на стіл і прикрив долонею очі. — Вона ж нас поро­дила, і що ми тепер без неї?

— Ой, не кажи, — зронила Соломія, а на вигляд сум­на, аж посіріла.

— Віднині розіллється море, — кинув менший із си­нів, кучерявий густим волоссям, що як дротиння сну­валось.

— Цить, бусурмен! — стріпнувся старий. — Вам аби все руйнувати та затоплювати. Тіштеся, але й знайте — це вам не яр греблею перегородити і води напустити. Тих морів і так чортова метка. Обступили землю з усіх сторін, а ми ще й тут допомагаємо ножа в серце встро­мить. Так хто ж ми такі є? — запитував він, а голос його тремтів.

Воно ж тут, куди не ступи, то як не кров’ю нашою полито, то кістками білими вслано. Осінню в сорок третьому прийшли наші. Вранці, що тільки на зорю займалося, пішов я в лимані ятірці потрусити. Вийшов за село, а воно туман, як молоко розіллято, і вони з ту­ману, як з того світу, групою виходять. Геть-чисто в баг­нюці, замурзані й зірки червоніють на пілотках. Вірю й не вірю, а вони, змучені, ледве на ногах стоять, питаю­ться: «Нємци є?» — «Нє, — кажу, — втекли». Вони й пішли в село. І я за ними. А вже як зійшло сонце, то колонами рушили, і танки за ними. Си-и-ла! А тоді й нас усіх під мітлу замели — і старших, і зовсім молодень­ких, усіх в армію шагом марш. І не перевдягли, а так, хто в чому був, та ще гвинтівка одна на десятьох, і з ходу кинули Дніпро форсувати. «Не підвезли оружіє. В бою добудете», — сказали. Ми у воду, а німець же укріпився та шпарить нас, а вже шпарить, що так і ля­гають шеренгами та бульби з-під води пускають. І так день і ніч. Ми атакуємо, а він пече, а він кладе та все шеренгами, шеренгами… Вода, що тобі кров, і тіла здуті пливуть. Кишма кишить убієнними: хто в солдатському, а хто й так, у чому забрали. Вони на майдані у братській могилі лежали й іменні, і які безіменні. А це викопали й у район перевезли. А хто моїх батька й матір перехоронить? Хотів сам, так не дали. Кажуть, що ніколи. Чого ж вони такі бездушні, га? До кого ж я тепер у по­минальний день піду, над ким заплачу?

І не втримався старий Неїжмак, утер сльозу. Поба­чив, що хлопці самі мовчки випили по чарці, але не торкаються за ложки, узяв свою і зачерпнув із полу­миска пахучу, наваристу страву й гучно висьорбнув. За ним узялися й хлопці. В Неїжмаків заведено так — в усьому першим починав батько: чарку випити, ложку страви зачерпнути, за стіл сісти і встати… Хлопці уже й жонаті, і самим скоро дядьками бути, але коли вже батько сказав, то по тому й бути. Тепер такого вже не знайдеш у наших українських селах. Як зірвалося, то так і не навертається.

— Там, на горбі, мовби й нічого, — обзивається старий Неїжмак. — І земелька як земелька, хоч, може, й слаб­ша од нашої, бо ж таки не низина, як тут, і люди як люди. А одначе ж чи по двору ходжу, чи вночі лежу та не сплю, і все в мій селянський розум одне й те ж лізе — для чого таку масляну землю водою затоплювати, щоб десь на піску пшеницю сіяти?

— І я думаю, що як же це стільки землі та під воду пустити. Хіба не страшно? — сумно спитала Соломія. — Кому вона заважає?

— Знайшлося кому, — хмурив Неїжмак чорні, з си­визною, брови.

— Чи вони не своєї землі діти?

— А хто їх знає. В чужу душу не заглянеш, бо й у своїй не все зразу видно, — зітхнув Наїжмак. — Хотів проникнутись у їхній задум — у всіх газетах і по радіо кричать, яке це велике діло затівається, а й не можу, не вкладається мені в голову, як таке можна зробити. Чого доброго, додумаються колись і в землі дірку на­скрізь пробити для якоїсь потреби. Їх же ніщо не спиняє. І чого воно так, що наміриться людина яке добро зроби­ти, то їй зразу ж і руки одіб’ють. А затіє яке лиходій­ство — і всі бачать, що лиходійство, але де там — герой­ство й ордени.

Висловившись, Неїжмак замовк і замислився. Хлоп­ці їли, а Соломія сиділа, підперши рукою підборіддя й щоку, і дивилась у бік дзвіниці, за якою було кладо­вище, але познімано хрести, наче голови з людей.

— Ми виберемося, а вони залишаться тут, — нарешті сказала.

— Хто, Соломіє? — здивовано спитав Неїжмак.

— Ті, що в могилах лежать. Вони за нами не підуть.

— Е-е, не підуть, — погодився і теж звернув погляд на обезголовлене кладовище й дзвіницю.

— І поклонитися нікому буде. Житиму віднині, як зальотниця якась.

— У нас знайдеться кому поклонятися. Такий ми вже народ.

— І що ви за упокій завели? Радіти треба, — втру­тився молодший Неїжмаченко.

— З чого ж радіти, сину? — із болем запитав батько.

— Кораблі плаватимуть, — відказав той, не моргнув­ши й оком.

— Цить мені, бусурмен, із тими кораблями! — серди­то скрикнув старий. — Із води вода й буде. А з землі хліб виросте, і дерево, і все, що людині для життя тре­ба. Колись у наших краях і море не хлюпало, а пшени­цю й за гряницю возили. А це вже що — сонце стало дужче гріти? Мабуть, ні. Комусь вічності схотілося, так я міркую.

— Ох, спаси нас, Царице Небесна, — зітхнула Соломія, і ще густіше потемніло у неї під очима.

— Не спасе, бо Вона, твоя Цариця Небесна, дуже ви­соко. У Неї там свій рай. А земні наші царі й царенята близько над нами, — відказав їй старий Неїжмак. — І влада їхня безмежна, незупинна. Куди там твоїй Цари­ці Небесній. Бачиш же, схотілося моря — і є тобі море. А мені от хочеться в комунізмі хоч трішки пожити, а він не наступає.

— Працювати дужче треба, — втрутився в розмову старший Неїжмаченко.

— А ми що робимо? І так спини тріщать, а кинься — нема. Де ж воно? Управляти треба по-людському.

— Ви б, тату, не так круто.

— Так досада ж за серце ссе — отакі землі дорідні, а ми їх під воду жабам.

— І чого так зразу — жабам?

— А того, що — земля. Не заспіває ворон соловейком, а соловей не закаркає по-воронячому. Кажуть, власть народна. Чого ж тоді без мене, народу, рішили, як мені в світі жити? І що мені тепер думати, як наказати серцю любити те, що стало душі противне? Отут віками жили люди — багато чи бідно, а жили. А далі?

— Кораблі плаватимуть, — сказав украдливо менший Неїжмаченко.

— А йому кораблі! — побагровів старий. — Чи ви по­казались із тими кораблями? Тут зрушення таке й кінець світу, а йому кораблі. Їх можна наклепати, скільки в пельку влізе, а землю де ти візьмеш? Назад ту воду спускатимеш? А пуп не розв’яжеться? Ой, як подумаю, що робиться, то й жити не хочеться…

Пообідавши, Неїжмак із синами поїхав.

Соломія знов залишилась одна, як перст. Лиш поки­нуті коти та собаки із запалими животами, що й ребра видимаються, як попруги від батога, никали поміж розвалищ, шукаючи, чим би поживитися. Хоч їх і відстрілювали, але не всіх удалося.

Коти, з опущеними донизу головами, зупинялись і про­тяжно нявкали, а собаки то заходилися гризтися за шматок знайденої їжі, то бралися вити несамовито. Хоч вішайся. Так і деревини нема. Вирубали…

Сіла стара в холодку під хатою і замислилась. У хату не заходила, бо там порожньо і аж моторошно. Голі стіни, голе покуття.

Скриню з рушниками, відрізами матерії, деякою одежиною: кількоро кофтин, спідниць, сорочок, а ще з тим, що спорядила собі на смерть, аби син із невісткою не знали клопоту з обрядинами, відправила з Неїжмаками ще раніше. Хай у них побуде, а там син забере. Дещо із святкового в клунок ув’язала, з собою лишила.

Прядку віддала Неїжмачисі (може, настане таке, що знов і вівці в дядьків розведуться, а майстри виробля­ти прядки геть перевелися), буде на чому вовняну нит­ку зсукати, щоб потім і панчохів теплих, і светрів, а й ще чого там нав’язати. Хоча можна б було якось вига­дати і в синовій квартирі десь у куточку прилаштувати. Але город — не село. Для чого вона там сиротою стоя­тиме? Візьмуть ще та викинуть і її не спитають. А в людей буде при ділі. І її, Соломію, згадуватимуть доб­рим словом.

І рогачі повіддавала, і лопату дерев’яну, якою хліб у піч садовила, і чавуни з горщиками та мисками. Щось та й давала, коли люди, хто в печалі, а хто й байдуже із села вибирався на нові землі. Тільки й залишила для себе один чавунець, череп’яний полумисок, надщербле­ний з одного краю, чарку та ложок із десяток, бо не знала до пуття, скільки їй доведеться висиджувати отут синів приїзд.

А ще залишилися стіл, ослін і табуретка, на якій раніше біля одвірок під мисником завжди стояло відро з водою, а у відрі незмінно увесь рік плавав корінь хро­ну. Ніхто не взяв.

Трохи прикуняла, а тоді аж кинулася — під’їхала машина. З неї видобулися голова сільради Непомнящий і міліціонер Сашко. Вони підійшли до Соломії.

— Здрастуйте, — поздоровкався Непомнящий, зняв солом’яного бриля і, притримуючи ліктем обтер­того, колись чорного, портфеля, витер пожмаканою хустинкою спітнілий широкий лоб.

Міліціонер Сашко торкнувся пучками пальців до козирка малинового картуза із зіркою, і його впалі щоки порожевіли.

— Доброго здоров’я, — глянула спідліб’я і хитнула головою.

— І що будемо робити? — питає Непомнящий, все ще тримаючи в руці бриля, а чорне, з першою сивиною кучеряве волосся прилипло до скронь.

— А я знаю? — розвела руками і винувато усміхну­лася.

— Не приїжджав?

— Ні. Може, з дороги збився? Спробуй опісля такого розорення на свою дорогу втрапити.

— І чекати вже немає коли. Ми й так замньохалися. Дано такого наказу, що хоче хто, чи не хоче, а вивезти із затоплинецької зони всіх до єдиної душі. Тож зби­райтеся, поїдемо, — казав Непомнящий, а сам дивився назад неї на неприбраний стіл і дивувався з того, що Соломія славилася знаною чепурухою, а столу після обідання не прибрала, так усе й стояло, кинуте на пота­лу мухам, яких за останні дні розвелися цілі орди.

«Що сталося?» — подумав він, але не додумався, бо міркувати ніколи не доводилось, а тільки виконувати чужі вказівки.

— Ага, збирайтеся. Ми поможемо, що там виноси­ти, — обізвався й міліціонер Сашко, якого вона няньчи­ла в колгоспних яслах, а він же був крикливий та ве­редливий, що страх… А виріс — і як підмінили: мовчу­ном зробився і все й червоніє. Він мав уже літ під три­дцять, худорлявий, мав стрункий стан, бліде обличчя і розважливість. Очі в нього сірі, якісь соковиті, мов листки подорожника, вкриті прозорою ранковою сві­жістю.

— Куди збиратися? — питалася, наче не розуміла, про що їй кажуть; стояла перед ними випростана, хоч і ста­ра вже, суха, як осіння бадилина, великі, колись чорні, а нині мовби притуманені, очі запали глибоко в темні очниці, на які налягла біла, в чорний листочок ситцева хустка, пов’язана вузликом під гострим, зморщеним, як ізсушена грушка-дуля, підборіддям. Дивилася, трохи перехиливши голову на плече.

— Не придурюйтесь, — сухо сказав Непомнящий. — Поїдете в Струмне. Там ваша хата.

— Моя хата осьдечки, — показала на приземкувату, трохи похилу хату.

— Це вже не ваша хата. Приїде під вечір бульдозер і розвалить її. Їдемте.

— Як же… А як Толька приїде?

— І що?

— Робочий день сьогодні. Поки з заводу додому добе­реться, поки з дому вибереться, а ще й дорога не близь­ка. Приїде пізно, а по мені й слід прочах. Ніч уже стоя­тиме. Ану зумій утрапити назад. Ще надумає зано­чувати. А воду пустять, і забере його вода. Не поїду я нікуди. Чекатиму сина. Він у мене один.

Непомнящий одвернувся до Сашка і роздратовано пробурчав: «От уже ж вперта…», — надів бриля і ледь не побіг до машини. Сашко за ним. Усівшись на сидін­ня, спитав Сашка:

— Телеграму послав?

— Аж дві і все «блискавки», — була відповідь.

— От же ж… — скривився.

Поїхали. За ними знялася густа пилюка, гаряча, мов зі сковороди висипана, і довго висіла в розпеченому сонцем повітрі.

А Соломія стояла посеред свого недоруйнованого дво­рища. Довкруж, куди не гляне, все як після побоїща — розвалено, розбито, спалено… Тільки і є, що її хата та ще кам’яна дзвіниця оддалеки.

Соломія здивувалась, а чого ж дзвіницю залишили? І згадала, коли якимсь днем раніше приїхав довгоно­сий підйомний кран і величезною чавунною гирею сил­кувався її розбити.

Розгойдає гирю та бе-ем-м! Розгойдає дужче та бе-ем-м! А вона тільки здригається, стогне, але стоїть. Міцно колись будували. Тоді заклали на горі під дзвоном дина­міту. Рвонуло глухо і разом із верхньою кладкою і крівлею зірвало й дзвона під самісіньке чисте небо в соняч­ному сяйві. Дзвін протяжно й лунко охнув, а потім стрім­ко полетів униз і гупнув об землю, аж струснуло її.

Потім приїхала машина й вивалила купу бетону. Робітники знесли його наверх і вмурували на майдан­чику високу залізну трубу. Для якоїсь потреби прилаш­тували, ще тоді подумала. Дзвіниця…

В їхньому селі до війни стояла церковця. Одна на увесь район уціліла. Інші, а були вони чи не в кожному селі, на прихожанські гроші зведені, поруйнували грубо і безповоротно. Біля церковці осібно стояла дзвіниця, поставлена ще хтозна за яких часів. Чи козаки запорозькі її звели разом із церквою, чи інший який люд, але церк­ви, траплялося, згорали дотла й відбудовувалися заново. В них козаки молили Господа помочі здолати ворогів землі своєї і з надією йшли на битву. А дзвіниця стоя­ла: розбивалися об неї бурі й грози, кресались об неї блискавки, вціліла вона в тридцяті криваві, й хоч і без­мовна, а все ж встояла і нині.

У війну за окупації… Уранці, саме на Спаса, коли люди спішили до церкви окропити свяченою водою пиро­ги та яблука, в село на двох машинах в’їхали німці. Спинилися вони коло церкви і оточили її щільним ко­лом. Тих, хто вже стояв на відправі, вигнали, обірвавши богослужіння, тих, хто ще тільки підходив до церкви, затримали й зігнали до гурту. Батюшку не випускали, допитували, бо, коли виштовхали його надвір уже без ряси, біла сорочка була роздерта на грудях, а з рота по білій бороді цівочкою стікала кров і скапувала на оголене тіло й сорочку. Люди охнули і заніміли.

Офіцер запитав:

— Там що є? — і показав пальцем на дзвіницю.

Батюшка повернув велику, сріблом обсипану голову в той бік.

— Глас Божий, — сказав спокійно.

— Провіримо, який він Божий, — усміхнувся офіцер кривенькою усмішечкою і подав команду.

Кілька солдатів побігли до дзвіниці. Відбили прикла­дами автоматів замок, розчинили двері. Батюшка від­вернувся і щось зашепотів розбитими губами, звівши очі до неба.

Коли солдати вскочили досередини, гримнули два по­стріли, зразу ж джеркнула автоматна черга, потім пакнув пістолет, і стало тихо. Було чути, як плаче у натов­пі чиєсь злякане дитя.

Всі дивилися на розчинені двері дзвіниці, над якими звісив на груди голову розіп’ятий Христос. Звідти сол­дати тягли за ноги бородатого чоловіка в галіфе і війсь­кового покрою піджаку. Голова його підстрибувала на горбиках і завалювалась у виямки, гупала об землю.

Кинули бородатого збоку від батюшки. Він глянув на мертвого, перехрестив його. То був секретар райпарткому.

— Це хто? — підскочив до батюшки офіцер.

— Божа людина, — відказав він.

— А точніше?

— Той, кого ви хотіли взяти живим, а він віддав душу Всевишньому, і полетіла вона у святі чертоги.

— Хіба й нехристів Бог приймає до Своєї милості?

— Всі ми однієї землі й одного Творця діти.

— Невже?

— Були колись… А тепер так вийшло, що у нас віра Божа, а у вас сатанинська.

Офіцер схижів на лиці, а потім зразу ж наче кров ударила йому в голову. Він щось голосно крикнув до солдатів. Двоє з них забігли наперед батюшки кроків за тридцять і стали спинами до людей, широко розставивши ноги і наставивши на нього дула автоматів. Офіцер різко махнув рукою, автомати сіпнулися, а біла сорочка на батюшці заясніла великими цятками крові.

Батюшка хитнувся назад, але встояв. Звів праву руку вгору і, хитаючись, хотів перстом покласти хресне зна­мення через голови ворогів на голови односельців, з усієї сили намагаючись вимовити: «Спаси вас… спас…». Але не довів руки до розкрилля хреста. Кров булькнула йому в горлі, пирснула з рота, й так, із про­стягненим перстом, він і впав грудьми на землю, при­давивши своїм тілом великого натільного хреста.

Люди глухо охнули, хитнулися вперед, наче хотіли підхопити батюшку, щоб він не впав, але офіцер крик­нув: «Цюрюк!» — і вистрелив із пістолета вгору. Тепер люди хитнулися назад. Натовп наче аж захрипів здав­леним зойком, а хто побожніший із жінок і старих дядь­ків, то опустилися на коліна й хрестилися.

Знагла ударив дзвін, і його тужливе, мов просякле сльозою «бем! бем!», покотилося по їхніх головах, зірва­лося під чисті небеса і понеслося ген за село над хата­ми, деревами, річкою і зглухло в блакитній, осяяній вра­нішнім сонцем далині.

Солдати вдарили по дзвіниці з автоматів, і дзвін умовк. А люди з ляку, що стріляють і по них, а ще хтось закричав: «Ой, Боже, вбивають!» — гойднулися, як хвиля од вітру, в бік села. Гублячи освячені й не освячені пироги і яблука, а хто й гирунчика з пізнім гречаним медом, люди розбігалися по вулицях, як каламутна опісля дощу вода по рівчаках і рівчачках.

Солдати залазили в машини, а офіцер підійшов до батюшки, ногою перевернув мертве тіло й зірвав із його прострелених грудей золотого хреста. Виважив на руці, підняв і поставив долоню навпроти сонця, що саме спи­налося над крайнебом. Хрест приглушено заблищав, а пронизана променем крапля крові спалахнула вогни­ком і зразу ж під важким холодним поглядом померхла. Сунув у кишеню кітеля і непоспіхом рушив до машин.

Нарешті вони поїхали. Зостались осиротіла церква, оніміла дзвіниця і двоє чоловіків на землі, які лежали головами в один бік.

Церковцю розбило в друзки снарядом, коли відступа­ли німці, а люди рознесли усе до цеглини й дошки, яка не згоріла, навіть фундамент виколупали. Багато тоді хат було попалено і ферму колгоспну зруйновано. Не до церкви…

А дзвіниця вистояла. І дзвін висів. Його укріпили товстими мотузками, щоб не шарпав вітер і щоб не дзвонив, мовчав і не тривожив людського спокою. В са­мій же дзвіниці, де застрелився секретар райпарткому, аби вороги не захопили його, хтось на Спаса до поручня східців, які вели нагору, пов’язував вишиваного рушни­ка і клав пучечок торішньої уже висхлої калини.

І в цей же день, як займалося крайнебо, відв’язували дзвона, тричі били в нього, і тривожно-скорботний звук виривався, як птиця з неволі, здіймався під самісінькі небеса і вже звідти, мов підстрелений, падав на землю і тривожив пам’ять, хоч, може, кому й дуже хотілося забути скоєне. Але дзвін приходив.

«То ж Чоловік був», — казали тоді невідомо за кого: за бородатого, який голодного ще року, будучи молодим головою колгоспу в їхньому селі, організував їдальню, переступивши через страх, і не дав людям погинути голодною смертю; чи за батюшку, який ховав його від ворога, не видав, коли допитували, хоч і були між собою непримиримими. А чи за обох разом…

— Коли то було, а як учора, — сказала вголос Соло­мія і заходилася щось шукати в сінях.

А шукала вона відро з вапном і щітку. Знайшла, ви­тягла води з колодязя, налила і розколотила палицею. Підставила до стіни ослона і заходилася білити. Старан­но клала мазок до мазка, бо ж востаннє. Від стіни йшов розпарений, давучкий дух вапна і зісподу глини, при­ємний для Соломії. Але за цим разом він наче душив її, і їй було важко дихати. А ще вона боялася оглядатися назад себе і дивитися на оте пустище, яке ще донедавна було селом: хатами, людьми, садками, худобою, а туди далі полями й лісом, річкою, птицями… Гляне, а їй здає­ться, що стоїть вона на краю прірви — нема нічого, як смерч пронісся.

Уже дійшла до причілка, аж тут знов підскочив лег­ковик до двору. З нього вийшли Непомнящий і міліціо­нер Сашко. Зайшли у двір і остовпіли.

— Що ви, тітко, робите? — спитав Непомнящий.

— Хату на смерть опоряджаю, — одповіла і зайняла­ся своїм ділом.

Той оглянувся на міліціонера і похитав головою.

— Не тратьте дарма силу. Тут буде дно моря. А хаті вашій капець.

— Ось і треба, як належить, останню шану віддати. Це ж таки хата.

— І поки ви мені кров псуватимете? — дратувався.

— Вона в тебе й так чорна.

— Та що ви таке мелете? — скрикнув Непомнящий.

— Чорна, чорна. Забув хіба, як бригадирствував, а я жменьку зернечка всипала за халяву чобота, коли сія­ли, і додому несла, бо малий Толька уже був з голоду прихляв. Забув, як догнав уже перед селом і змусив мене посеред дороги роззуватися? Висипала те зерно, а ти чобітьми в сиру землю його втоптав. А я до смертоньки пам’ятатиму, бо, як зовсім смеркло, вернулась і при місяцю по зернині виколупувала із землі, а натомість сльози гіркі укладала. Одна біда — Толька мій, хоч і вчився, а слухати не хоче. Каже, що то було колись, і пам’ять моя йому ні до чого.

— Не крали б, вас би ніхто й не спиняв, — устряв до розмови Сашко.

— Колись украсти було страшним гріхом. Крали ті, в кого душа темна без просвітку. Та водилось їх ніщо. А що мене змусило жменю зерна в чобіт уки­нути? А ще ж і буряк у пазуху пхала — в грязюці, а я його, холодного, в пазуху до чистого тіла. Робила гріх великий, бо ще страшніший гріх — голодна смерть ди­тини, висів над душею. За що ж хоч воно страждало, чим завинило й перед ким? Коня й того, як гнати гало­пом без передиху, загнати в смерть можна. А ми ж таки люди.„

— Ви, тітко, й розвели тут, — роздратовано обірвав її Непомнящий. — Знайшли що згадати.

— Е, голубе, то хату можна розваляти і розрівняти й сліду навіть не залишиться, людину од землі одірва­ти, а пам’ять ніхто не одбере і не одіб’є. Та й як не впирайся, а що прожив, що зробив на віку — само на помку йде. То он Сашкові, що теляті на прив’язі, все одно. Переживати не переживав, бо зовсім малий був, а щоб розпитати старших, як воно жилося-їлося, аби самому знати й дітям своїм передати, — ні, ліниться. А може, просто не хоче знати? Може, йому легше живе­ться без пам’яті? Ой, іде лава непомнящих, і що тільки буде!..

Сашко-міліціонер спалахнув на лиці й хотів щось сказати, але його випередив Непомнящий.

— Ви на що ото натякаєте? — наче вдарив її важким поглядом і давив ним, як двома гирями, їй очі, але вона навіть не змигнула й мовчала. Мовчки перетягла ослін на причілок і білила далі. Перейшли і вони за нею.

— Тітко, — обізвався ображений Непомнящий.

— Чого тобі?

— Ми приїхали, щоб забрати вас із собою.

— Уже ж казала. Чи ти й це забув?

— Не забув. Але там приїхав ваш Толька, — сказав, спостерігаючи за нею.

— Де? — сіпнулась і випустила з руки щітку.

— У райцентрі.

— Отакої! Я його тут чекаю не дочекаюся, очі на шлях вигледіла, а він у райцентрі. Чого ж не їде до мене, своєї матері?

— Далі повороту на Байрак нікого не пускають. Кру­гом пости стоять. Того ми оце і приїхали, а не він.

— Щось ви, хлопці, лукавите, — недовірливо мружи­лася, та ще й сонце пеком пекло, і стояла така млявість, що й говорити важко.

— Правду кажемо. Залишився в готелі номер зніма­ти. Каже — хочу своїми очима подивитися, як рукотвор­не море вродиться і людина здолає природу.

Соломія завмерла, слухаючи, а недовіра тінню лежа­ла в очах.

Подумавши, сказала:

— Як не обдурюєте, то поїдемо.

— Оце діло! — вигукнув Непомнящий. — Ми, знаєте, при посадах відповідальних, щоб вас дурити. А ви — впираєтесь. Якщо хочете знати, то одна тільки й зоста­лися на всю зону затоплення.

— Ой, біда…

— Яка?

— Непоправна. Як же це так, що одна я тільки й зо­сталась?

— Знов своєї! — підстрибнув Непомнящий. — Та коли хочете знати, то мене через вашу впертість як того соло­ного зайця ганяють туди-сюди…

— Тож я й бачу, що вже, бідний, забігався, чужу волю сповняючи, — перебила його. — Поїду, коли син мене там чекає. Відрапортуєте, що з ділом упоралися. Чого вже — нам не переінакшити. Тільки хату ось опоряджу.

— Нам, тітко, ніколи, — мінився Непомнящий на лиці. — Діла у нас по горло.

— Дурне діло завжди спішить. Моєму ж, нікуди. Підождеш, — сказала владно і подивилася на них з та­ким сумом в очах, що вони опустили погляди. Злізла з ослона, підняла щітку. — Не так воно легко…

А що «не так легко» і не доказала.

Непомнящий і Сашко-міліціонер зайшли у затінок хати і присіли на призьбу. Курили цигарки й мовчали. Сашко зітхав.

Уже заходило на вечір, коли Соломія закінчила білити хату.

— Годилося б і долівку помазати, так немає чим, — сказала скрушно.

— От же ж… — глухо проказав Непомнящий, а тоді вже роздратовано: — Годі голови нам морочити. Поїха­ли вже.

— Не так зопалу. Зібратися треба, — відказала спо­кійно.

Вона взяла в сінях торбину, перейшла через спорише­ве подвір’я до погрібника й довгенько вовтузилася біля перекривлених, низеньких дверцят із великою, голова­тою защіпкою. Погрібник давно уже не перекривали, горобинець на ньому зовсім струхлявів, а зверху взявся зеленим мохом і коли вона, відчинивши двері, ступила через угрузлий у землю поріжок, їй на голову посипа­лася ріденька порохнява. Вона легенько струсила її рукою і полізла по драбині в льох. Там вона пристояла, обвівши очима все до шпарини — двохвідерну пуза­ту макітру, діжки й діжечки, в яких солила огірки й помідори, квасила капусту й влежані грушки-дички, заливала піспою яблука. Усе це було, усього надбавала за літо. Тепер уже не буде ні діжок випарювати, старі­стю витягуючи їх нагору до колодязя, щоб залити водою, аби накисали та вивітрювався погрібний, пліснявий дух, ні лазити серед зими разів по два на тиждень змивати забрезклість.

А що буде?

Про все це подумала, і стало їй тоскно. Тоді вклала гуси в торбину і полізла нагору.

Уклавши на заднє сидіння машини торбу з гусьми, підібрала під стіною ослона й занесла до хати. Порожне­ча й сум стояли в ній.

У кутку під стелею павук спіймав муху, торкав її лапою, і вона, вчуваючи свою смерть, жадібно пищала й тіпалася. З покуття на Соломію дивилася зажурени­ми очима Матір Божа, пригортаючи до грудей дитя. Ве­ликі її сині очі молили про щось, просили, і Соломії самій захотілося заплакати, відвести душу, та давило в грудях, гнітило. Образ той давній, передаваний як святиня із рук в руки від матері до дочки, але настали часи безбожницькі, що забулися молитви й образи. Коли й висіли в чиїйсь хаті, то хіба що як реліквія.

Підійшла, перехрестилася і зняла образ.

— З богами небесними я не в дружбі, — глухо сказав Непомнящий, що саме увійшов у хату.

— Від небесних богів хоч шкоди ніякої, — відказала.

— Я б просив…

— Стерпиш.

Хотіла забрати ще й лампадку, але передумала — чи дадуть їй там її світити? Підставила табуретку, запали­ла. Лампадка засвітилася синім, ледь вловимим світлом, що ясніло крізь скло. Розгорнула хустку, в яку, було, склала освячені в церкві пироги, яблука, гирунчик з медом. Відклала на дерев’яну підставку покуття поло­вину, а що зосталося, зав’язала у вузлик. Возили усе те добрі люди аж в Марківку сусіднього району, не полі­нились і в неї взяти, спасибі їм. «Завтра Спаса, то нехай на покутті буде, — подумала. — Не нами воно зачинало­ся, не на нас і кінчиться».

Ще раз тричі перехрестилася і вийшла з хати. Але одразу ж біля порога і на коліна опустилася, заприказувала:

— Ой, хатонько моя дорогесенька, прости і прощай на віки вічні. Ти ж мене в холод ховала, тепло й добро давала. Та я ж тебе і вимазувала, і вибілювала, я ж тебе чепурила й годила, а тепер покидаю, на смерть видиму полишаю…

Сашко-міліціонер, щось своє згадавши, став кусати нижню губу, тоді одвернувся, стяг рукою картуза з го­лови і розгладжував верх.

Непомнящий розгублено дивився на Соломію, але за мить лице його посуровіло, він узяв її попід руки й звів із землі.

— Поїхали. Розвели тут похорон, — сказав із прити­ском і оглянувся на дорогу.

— А хто ж її, рідну, оплаче, як не я? То ж таки хата, — йдучи до машини, відказувала Соломія і втира­ла сльози.

Їхали дорогою на райцентр, і куди не глянеш — скрізь одні розвалища та пеньки порубаних дерев, а то й самі дерева із обів’ялим листям лежать не вивезені. Соломія заплющилася і не розтуляла набряклі повіки до самісінького райцентру навіть тоді, коли машину під­кидало на вибоїнах і бакаях, і здавалося, що вона пере­кидається.

Нарешті машина зупинилася.

— Приїхали, — сказав Непомнящий.

У готелі її помістили в двохмісному номері. Непомнящий і Сашко-міліціонер швидко, наче боялися, що нона заверне назад, повносили клунки.

— Спочивайте, а завтра щось проясниться, — сказав Непомнящий.

— А де ж Толька? — спитала Соломія, оглядаючи кімнату: два залізних ліжка з облущеною емаллю на бильцях, пошарпаний стіл біля вікна, шафу з двер­цятами, що зроду не зачинялися, розколене радіо на стіні…

— Почім я знаю, — скривив той губи й втер піт з ло­ба. — Вийшов десь. Півдня ж пройшло, доки ми вас про­сили. Скоро, мабуть, прийде. Ви лиш чекайте.

З тим і пішли. Вона приступила до вікна розчинено­го і довго дивилася, спочатку як вони вийшли на вулицю, як стояли і щось гомоніли, як сіли в машину й поїхали. Жорстока тиша стисла серце, щось наче затримувало дихання, і вона сіла на стілець. У неї появилося таке відчуття, наче під ногами розломилася земля і вона ось-ось упаде в прірву. Під ногами не було землі.

«Де ж це Толька?» — подумала мимохіть, все ще перебуваючи під впливом розпачливих думок, які мучи­ли її душу всі ці дні, відколи рушилось її звичне життя, що своїм віковим укладом було в крові й мислях під­свідомо, а тепер ось накотилося, налягло зовсім інше, а вона ніяк не могла його увібгати в хоч якесь по­няття.

У двері постукали, і вона здригнулася. Не одразу зрозуміла, що то до неї, але стук повторився.

— Заходьте, — обізвалася кволо і сама не впізнала свого голосу — охриплого враз і якогось чужого.

Увійшла дівчина-чергова.

— А чого ви сидите без світла? — запитала.

Соломія стенула плечима, звелася й тільки тепер по­мітила, що сутеніє.

— Нічого, ось тут, — сказала дівчина і ввімкнула електрику. — Вам принести чаю?

— Давай, дитино, — нехотя згодилася, бо й не знала, чого їй хочеться, бо ніяк не могла відійти від оціпеніння, що скувало тіло й душу, наче отерпло все, заніміло, наче життя покинуло її.

Дівчина вийшла.

«Одірваний я тепер шматок, — із жалем подумала Со­ломія, коли за дівчиною зачинилися двері, — Там рід мій од віку, а тут? Що ж тепер — отут я, кругом мене люди, а піді мною ж нічогісінько…»

Увійшла знов дівчина, обірвавши її думки, поставила на стіл склянку чаю, пакетик цукру поклала.

— А де мій Толька? — раптом запитала її Соломія, коли та вже виходила в коридор.

— Який? — здивувалася дівчина.

— Мій… той, що цей номер найняв.

— А за номер заплатив товариш Непомнящий. До наступного ранку.

— Як? — вжахнулася Соломія, і її з вічною засма­гою лице зблідло. — То вони мене обдурили…

Дівчина хоч і не розуміла, що так вразило цю стару жінку, але відчула, що зараз її присутність зайва, і вийшла, причинивши за собою двері. Соломія ж сиді­ла, мов розбита громом, наче розчахнуло її блискавкою. Довго сиділа. Уже й стемніло, а вона все ще похитувалась і дивилася на вікно, хоч було воно темне і нічого крізь нього не видно. Потім звелася і здивовано обдивилася кімнату, суплячи бро­ви, намагаючись втямити, де вона знаходиться й чого. І тут наче що стрельнуло в голову — там, у її хаті, може об’явитися Толька! Її рідна кровиночка. А вона в цьому готелі спа­тиме собі, ще й за чужі гроші! Ранком пустять воду, і вода забере його.

Соломія заметушилася. Розв’язувала клунки і знову їх зав’язувала. Тоді згадала, що ТОЙ вузол з Неїжмаками відправила. «Негарно як», — подумала, вийняла ще нову кофту і спідницю чорну, перевдяглася. «Оце на щось схоже», — глянула в дзеркало, що висіло, заси­джене мухами, на стіні біля дверей, вдовольнилася, взя­ла загорнений в полотнинку образ Матері Божої і ви­йшла з номера.

На вулиці було темно й душно. На стовпах горіли ліх­тарі, на тротуарах, що по цей бік, що по той бік дороги порожньо, хіба пробіжить яка жива душа і зникне за рогом. Соломія зразу не могла второпати, куди їй іти. Розгублено стояла, а в голові гуло одне: «А що, коли Толька приїхав і зостався ночувати в хаті?»

Що хата вціліла, вона не сумнівалася, бо залишила село під вечір і треба бути оглашенним, щоб хтозна-відкіль на ніч їхати бульдозером валяти одну-єдину хату, що лишилася на увесь зруйнований простір.

Постоявши отак, вона зібралася з думками, почала згадувати, куди веде яка вулиця, як їй вийти з райцент­ру на свою дорогу, і вирішила йти пішки. Не так уже й далеко. А їй ходити не звикати. Скільки виходила в Кременчук на базар, та ще й з кошовками та торбами спро­дуватися чи й собі щось купити. А як в окупацію під Харків ходила, бо переказали люди, що начебто чоловік її Остап у концтаборі німецькому в полоні. Під вечір вийшла. Усю ніч ішла. Через село якесь переходила — зоряно й тічка собак лежить на майдані, очима світить. А в неї й палюги в руках немає. І люди вже поснули, темно у вікнах. Вернутися — так поженуться, і повз них іти — можуть накинутися і розірвати. А все ж пі­шла прямо, не звернула. Ступала сторожко, серце ледь не вискакує, а вони слідом за нею голови повертають. Уже як проминула останню хату, затрусилися ноги і млосно стало. Сіла, перепочила.

Сходила в Харків, чоловіка там уже не застала, по­правили кудись. Пішки й назад вернулась.

Отак колись було, так буде й тепер — дійде й пішки. Дорогу ж бо знає. Лиш би встигнути прийти.

Уже вийшла в степ, аж тут вантажна машина обігнала й зразу ж і спинилася. З кабіни визирнув шофер.

— Гей, тітко, давай швидше, підвезу, — гукав їй мо­лодий голос.

Зраділа такій підмозі.

— Далеко? — спитав.

— У Калебердівку.

— Ге, так звідтіля ж усіх вивезли й хати розваляли, — здивувався шофер. — Затоплятимуть.

— Мене там син чекає.

— А він же чого?

— По мене, може, приїхав, а я ось позауманню тиняюся.

— Нічого не втямлю.

— А не тямиш, то й не розпитуй, — відказала чогось строго й замовкла.

Довкола стояла темрява, як чорна пустеля, лише щось наче мелькає у ній ще темніше, а чи світліше — дерева, мабуть, а може, й копичка сіна чи стіг соломи. Але як не вдивлялася крізь скло, не могла нічого роз­пізнати.

— Швидко споночіло, — обізвалась.

— Ага. Ось тут мені повертати, бо далі вже не мож­на. Там, попереду, патруль стоїть. А то б я вас аж до хати довіз, — сказав шофер, а коли вона ступила на зем­лю й відхилилась од машини, порадив: — Ви стороною обійдіть, бо завернуть.

Хряснув дверцями, поїхав.

А вона зосталась одна серед степу, обвита густими сутінками.

Десь завив покинутий собака, і Соломія здригнулась, їй зробилося страшно. Вона пообзиралася, а тоді стала страх той відгонити від себе, думаючи, що боятися їй нічого. Своє вже відбоялася. І вона рушила в бік села.

Оце ж ось високе темніє — козацька могила, а там пройти гін — і вже будеш дома. Не озираючись більше, минула могилу, чагарник терену, а навколо неї лежав сонний степ, якому на завтра вже доведеться піти під воду, утративши свою величність і красу, перетворити­ся на мульке дно.

Вона напружено вдивлялася в темінь, боячись про­минути село, і зраділа, коли щось виокремилося на тлі виднокола зоряного неба. То стояла дзвіниця.

«Таки втрапила», — облегшено зітхнула.

Сторожко прочинила двері в хату.

— Толю! — покликала.

Тихо.

— Толю! — гучніше гукнула.

Тихо.

— Не приїхав, — злетіло шелестом із тремтячих вуст.

Переступила поріг, розгорнула образ і почепила на місце під лампадкою, яка все ще горіла благеньким вог­ником. Постояла, потім присіла на ослін під стіною. Десь узявся місяць і тьмяво світив крізь голі вікна, за­глядав, але не впізнавав порожньої оселі — не було ні усміхненого молодняги, ні рушників на вікнах, ні ро­гачів біля печі…

У хаті ледь проглядалися одвірки, стіл, а на покутті, освітлений знизу, образ Матері Божої.

«Дивно, — подумала Соломія, дивлячись на образ, — Ти була біля мене, а я не звертала уваги, що Ти є, за­була молитву. Невже мені так гарно жилося?»

Соломія тихо сиділа і дивилася перед собою печаль­ними, винуватими очима і, нашорошивши слух, вслу­халася в мертву тишу, бо навіть цвіркуни мовчали. Сподівалася учути синові кроки, але як не напрягалася, а, крім мертвої тиші, нічого до її слуху так і не до­неслося.

І від того, що довкола стояла така порожнеча, що й звуку нікому було подати, їй зробилося страшно. Вона аж затрусилася від того несподіваного страху, що так і хлинув на неї з усіх сторін і перевернув її саму, хоч вона, проживши стільки одинокою, нічого на світі не страшилася. А тут аж серце запекло. Їй здалося, що вона лишилася живою одна-однісінька на весь безмеж­ний світ, а то жодної живої душі. Хлине вода, а їй ні до кого буде й крикнути…

Вона сиділа і слухала тишу, і вже їй вчувалося, як зітхає очеретяна стріха, як писнула в норі миша, як протяжно завив на місяць неподалеку собака. Жалібно затягував скаргу у передчутті лиха, тим виттям пере­вертав їй усі думки, які так і насідали, невсипущі, на голову, облягали важкою віхолою, і вона відчувала, що паморочиться в голові.

І вона прилягла на ослоні.

Лежала так довго й  чи то спала, чи їй марилося, що спить, але думка, що Толька не приїхав і що вода його тепер не поглине, сиділа в її свідомості невідступно.

«Матір Божа, Царице Небесна, спаси й помилуй мого…» — подумки молилась.

А може, то їй лиш снилося? Але ж заходила… захо­дила до неї в хату Жінка в усьому білому і з великими, ясними очима.

Соломія, мов заворожена, звелася з ослона, а Жінка підступилася зовсім до неї і поклала м’яку, теплу до­лоню їй на голову.

«Готуйся, жінко. Як сонце зійде, ти приймеш гріхи всіх людей, які знялися з рідної землі, що породила їх і за яку вони не заступилися. Ти будеш свідчити за їх­ній гріх перед Страшним судом. Усе приходить і в тінь іде. Одна тільки річ живуща — світ праведний. Люди забули це і впали в гріх. Знай же — Бог бере на віру лиш дух твій і правду твою», — сказала Матір Божа і щезла, а Соломія не встигла ні злякатися, ні закри­чати. Вона лиш сиділа й тремтіла.

«Невже Матір Божа приходила по мене? — подумала згодом, коли отямилася. — Може, мене вже й немає зов­сім? Душу вона забрала, а зосталося тільки тіло й те до сходу сонця? Боже…»

Соломія зірвалася з ослона, знайшла в запічку недо­палок свічки. Сірників не було. Тоді вона підтягла ос­лона, стала на нього і від лампадки припалила свічку, низ її, і поставила на покуття. Горіла свічка, лежало свячене — два пироги, яблука, грудочка меду. Якимсь потойбічним поглядом обвела вона все те… і впала на коліна перед образом. Хрестилася й не могла згадати молитву. Голова зробилася мов дерев’яна, а перед очима поставала то Жінка в білому вбранні, то літав і бемкав дзвін… Вона затулила обличчя руками і заплющилася. Потім її осінило. Вона швидко стала приказувати:

— Матір Божа, Заступнице, спаси й помилуй і не карай тяжко дітей своїх народжених і ненароджених. Не цурайся, бо невинні вони, їх зробили такими непомнящими. Я беру на себе гріхи їхні й минулі, й нинішні, і цей гріх великий. Нема більш кого мені просити, ні­кому мій голос не потрібний. Слаба я і безсила одна, тож прошу тебе, Заступнице, о дещицю малу — не карай їх, нерозумних, прозрять вони і вжахнуться злу, ними сподіяному. А не вжахнуться, то нове зло, ними вчине­не, їх покарає…

Соломія молилася запально, а за вікнами займалася зоря, світало. Вона відчула, що стоїть коліньми на мок­рому. Здивувалась, обірвала молитву і подивилася на долівку.

На долівці блищала вода.

Соломія мацнула рукою — таки ж вода. Її все біль­шало. Соломія схопилася на ноги і злякано оглянулася на двері. Вода повільно перевалювалася через поріг.

— О, Боже, невже… — прошепотіла вона.

Вода все прибувала.

Соломія взяла з покуття пиріг, надкусила. «Це мій останній», — подумала. Жувала повільно і якось відсто­ронено дивилася на двері, в які заходила й заходила каламутна вода.

Відкусила і яблука, покуштувала меду, із пляшки відпила ковток свяченої води.

— Спаси й помилуй наші душі, — сказала.

Вода сягнула вже за коліна.

Соломія вийшла з хати і побачила водяний простір. Куди не гляне — скрізь одна лиш вода накочується хвилями, грає. Їй затерпли ноги. Подивилася в небо, а воно чисте, мов ким старанно вмите, і летять, ле­тять по ньому птиці, кричать — і чайки з лиманів, і дикі качки й гуси, і лелеки, і ще якісь, звідси не розібрати, які саме. Пливуть вужі, гадюки, миші, паліччя всяке, зняте водою з землі і вигнане із гнізд і нір. Вони ще бовталися, ще хапали повітря, але довкруж одна скала­мучена гладінь, і ніхто, й ніщо вже не допоможе.

Вода підняла вже спідницю, і тут Соломія вжах­нулася:

— О, Боже праведний, що ж це таке?

Вона рухнулася й ледве не впала. Втримавшись, об­дивилася навколо себе. Там, де було ще недавно кла­довище, маячіла лиш обшарпана дзвіниця. Туди й ру­шила.

Широкі двері дзвіниці стояли розчинені. Соломія, якій вода вже сягала грудей, з натугою пересилюючи її плин, увійшла досередини, а за нею слідом вужі й гадини пливли, всяка дрібна звірина, що рятувалася од наглої смерті.

А вода прибувала. Вона гнала їх по східцях дзвіни­ці, вигнала на майданчик, над яким ще кілька день тому висів дзвін. Глянула Соломія, і зробилось їй млос­но — на весь обшир одна вона, аж до небокраю. Ще з більшою силою обійняв її жах. Вона щось шепотіла, а що, не тямила й сама. Навколо неї клубочилося гад­дя, але їх вона не боялася, не було в ній до них і від­рази. Один жаль просочувався між страху.

Вода одночасно хлюпнулася на майданчик і з окола, і з отвору. Підняла звірину й понесла без сліду.

Соломія лишилася стояти. Але вода котилася хвилями і штовхала її у своє провалля. Тоді вона вхопилася за трубу. В голові шуміло і било дзвоном: «Приймеш гріхи… Будеш свідчити за їхній гріх…»

— Матінко-Заступнице, чим же я завинила, який мій гріх?! — закричала вона, а голе безмежжя ковтнуло її крик.

Пливли по воді яблука, плив пиріг, пливла плетена з лози колиска, пливла лялька з піднятою вгору руч­кою. Плив образ Матері Божої… А в небесах кружляв старий чорний ворон і все надривно: «Кр-р-ра.., Кр-р-ра…»

— Який мій гріх? — уже ледве вимовила.

— Гріх! Гріх! — залунало звідусіль голосно, і Соло­мія впізнала, чий то голос.

Он вона, он виходить із води Жінка в білому і йде до неї.

А вода сягнула вже до підборіддя. Соломія обіпер­лася спиною об трубу проти плину, випростала з води руки. Сонце сходить, і наче Жінка в білому кидає, роз­гортає по воді сувій червоного полотна, і він біжить, стелиться до неї доріжкою. Вона, долаючи нестримний стугін в голові й ляпання у вухах, хоче вхопитися рука­ми за край того рятівного полотна, а він од хвилі від­скакує від неї, наче хтось його відсмикує, грається.

— За який гріх, люди? — ще закричала Соломія.

Щось наче луснуло їй в голові, спалахнуло вогнем усе кругом, і тільки Жінка в білому ішла до неї і не наближалася.

— Да-ай, — захрипіла Соломія, але край червоного полотна відскочив назад, і тієї ж миті вода двома хви­лями хлюпнула і зімкнулася над її головою.

Покотився сувій червоного полотна далі.

Повна безмовність встановилася над безмежним вод­ним простором. Обвисав на трубі клапоть вишиваного в хрестик рушника, що його на Спаса в пам’ять роз­стріляних пов’язували до поручня східців у дзвіниці. Та ще, вибиваючись із сил, махав крилами старий во­рон, утримуючи себе в повітрі.

Січень 1985 р.

с. Мала Шкурупіївка, Полтавщина

“Осіння горішина”, 1990 р, “Останній поріг”, 2019 р.