Дорогі мої, нині, коли ми вступили в черговий рік свого життя, слід згадати притчу про фігове дерево, яку можна прочитати в Євангелії від святого апостола Луки. В ній розповідається про те, як один чоловік прийшов до свого виноградника, де було посаджене фігове дерево, але як і в попередні роки, так і цього року не побачив на ньому ніякого плоду. Розгнівався господар і сказав робітникові: “Зрубай його, навіщо й землю марнує воно”?
Прочитавши ці слова Господа, нам слід жахнутися і якнайшвидше переглянути кожен день прожитого, перегортаючи аркуш за аркушем, наче щоденник, списаний нашими ділами, аби відшукати там діла добрі, а найбільше – діла наші злі, аби їх викоренити, як бур’ян, щоб, коли прийде Господар нашого життя, ми змогли показати добрі плоди, вирощені в трудах наполегливих і побожності.
Читаючи притчу, слід звернути увагу – Господар уже не перший рік зауважує Своєму робітникові, що це дерево безплідне. Якщо перенести цю притчу в наше життя, то робітник є не хто інший, як священнослужитель – слуга Божий, найнятий Господом доглядати виноградник, Ним насаджений, тобто Церкву Христову Православну. І цей робітник у своїй молитві захищає фігове дерево, благаючи Господа: ”Залиш його і на цей рік…” (Лк., 13:8).
Бачите, священик, як пастир добрий, жаліє все, що насаджене в дорученому для його догляду винограднику, заступається перед Господарем навіть за безплідне дерево, тобто людину, котра сама не дбає про своє спасіння в духовному вдосконаленні, заради чого й було їй дане життя на землі. Адже плодове дерево й висаджується для того, щоб воно приносило щедрий урожай плодів. І плодів добрих, бо навіщо Господарю плоди кислі й непридатні до вживання?
Що в цих євангельських словах про фігове дерево для нас мовлено? Дуже багато! Так багато, що стає страшно за пройдене життя, дане Отцем Небесним як найбільший і найцінніший скарб, отриманий для того, аби ми примножували його на землі, бо на небесах матимемо лише те, що надбали тут. Страшно стає тому, що в цій притчі про фігове дерево, котре не приносило плодів, і яка прозвучала із вуст Самого Господа, є ці страшні слова: “Зрубай його, навіщо й землю марнує воно?” (Лк., 13:7). Тобто, якщо життя дане людині для духовного вдосконалення згідно із євангельською наукою, залишеною нам Христом, то людина повинна якнайповніше використати його саме для вдосконалення, яке полягає в творенні діла доброго і богоугодного, отого доброго плоду, якого кожного року шукає Господь в кожному із нас.
Читаючи притчу, слід задуматися над тим, що, можливо, і ми в попередні роки не завжди звертали свою увагу на можливість творити добро, можливість, яку давав нам Господь, щоб ми, виконуючи її належним чином, готували свою душу до зустрічі з Ним, коли Він прийде судити живих і мертвих. І щоб при цій доленосній зустрічі, як тому фіговому дереву, не пролунали страшні слова: “Зрубай його…”.
Оглядаючись назад на прожиті роки, кожен із нас може з сумом констатувати, що багато можливостей творити добро втрачено, багато часу просто викинуто на смітник, бо не відгукувалися на поклик Господа. Тому й життя наше, як те фігове дерево, не приносить доброго плоду. Тож запитаймо кожен самого себе – невже і цей рік, Богом даний, буде для нас подібний до минулих безплідних років? А далі що? Що очікує нас за межею нинішнього дня в наступному? Адже життя наше не що інше, як шлях до життя вічного, на якого ми стаємо при народженні, а закінчуємо в годину смерті. І як голими приходимо в цей світ, так голими і йдемо з нього. Все, що в торбині за плечима в подорожнього, і все, що на ньому, і саме тіло його, все лишиться на шляху при битій дорозі, бо ніхто з грішних людей не сходив ще тілом на небо, а лише душами безсмертними, адже сказав Господь: “Життя людини не залежить від статків її” (Лк., 12:15). Так само знаємо про день початку нашого шляху, коли народилися, ступивши на нього, але не знаємо, коли й де його кінець і як його закінчимо. Тому, чим менше залишається нам часу на виконання волі Божої, чим ближче ми наближаємося до свого кінця, тим швидше нам слід одуматися, проснутися від тяжкої дрімоти, стряхнути з своїх пліч тягар омани і заходитися змінювати своє життя у відповідності з євангельською наукою.
Ми в гонитві за добробутом забуваємо про головне, заради чого живемо на землі – безсмертя нашої душі, яка, власне, і є нами, адже тіло є всього лише прахом земним, що по смерті розчиниться в землі й більше не буде його. Як увійшли в цей світ ні з чим, так і відійдемо з нього порожніми. Смерть робить усіх нас рівними. Душі ж нашій, як невмирущій, уготоване життя вічне в безсмерті, або ж мука вічна. Це пам’ятаючи, будемо йти по шляху такими, якими хочемо бути при його кінці, бо горе тому, хто земне любить більше, аніж небесне, тобто духовне, адже з надбанням матеріальним не постанеш перед Суддею Небесним, а постанеш з ділами, словами і помислами – добрими і злими, яких уже надбав за життя земного. Тому й треба, щоб душа повернулася до Бога такою ж голою від гріхів і всього злого, якою від Бога прийшла в цей світ. Тому смисл життя людини на землі повинен бути пов’язаний з вічністю, а вічне може дати оправдання тому земному, тимчасовому, чим живе людина нині. Але при цьому треба знати, що світ і Бога одночасно любити не можна. “Коли любить хто світ, в тому немає любові Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам. І пиха життєва, – це не від Отця, а від світу”(1 Ін., 15-16), – говорить святий апостол. Якщо людина звертає свій погляд до світу і всього земного, то таким чином відвертається від Бога і неба, а люблячи творіння, відступається любов’ю від Творця свого і таким чином серце її віддаляється від Отця Небесного. І цей вибір – світ чи Бог – є для людини доленосним. Середини тут немає. Коли очі наші звернені до землі, то неба, відповідно, вони не бачать, отже не бачать і дороги до Бога. Але ж душа наша за образом Божим створена, і, принижена своїм падінням, кров’ю Христа викуплена і святим Хрещенням оновлена! Кров Христова за неї віддана і образ Божий носить у собі. Від Бога наше буття, і сила і доброта, від Бога все, що ми маємо, і що можемо мати.
Не треба ні на мить забувати найголовнішого – без помочі Божої наші справи безплідні, та й ми самі без Бога ніщо – прах і тлін. Що б ми не намагалися робити, яких би зусиль не докладали, але без Божої участі все є марним, бо й сказано святим апостолом Павлом: “Я посадив, Аполлос поливав, а Бог же зростив. Тому ані той, хто садить, ані хто поливає є чимось, але Бог, що родить! І хто садить, і хто поливає – одне, і кожен одержить свою нагороду за працею своєю! Бо ми робітники Божі, а ви – Боже поле…” (1 Кор., 3:9).
Якщо, за висловом святого апостола, ми – Божа нива, в яку Бог посіяв Своє насіння, що менше за насінину гірчичну, то кожен із нас повинен дати Божому насінню прорости так, щоб, як і з зогнилого в землі зерня проростає ціле дерево плодовите, так щоб і з попередньої людини нинішньої проросла і зміцнилася у випробуваннях віри людина нова, набожна, тобто вирощена Богом з допомогою своїх робітників – священиків у Божому винограднику – Церкві Христовій Православній. Цей виноградник дуже великий, але Господь знає кожен паросток, кожну виноградину, кожну стеблину – і рахунок їм, і якість їхню.
В невеликій насінині, з якої виростає велике дерево, закладена Творцем Небесним вся сукупність того, яким те дерево стане, коли проросте з насінини і виросте, так і насіння, посіяне Богом в найпотаємніших глибинах людського єства, містить у собі увесь Божий задум стосовно її розвитку і життя на землі. Але людина, осліплена тимчасовим, що є прахом земним і в землі лишиться, всіма силами чіпляється за нього, не даючи насінню Божому прорости і дати плід, угодний Творцю. Зогниває насіння, не давши можливості прорости божественному, тобто Самому Богу в людині, гине й сама людина для вічності, знехтувавши величний план Господа про її спасіння.
Кожна людина народжується як дитя Боже із сім’я Його і має в собі здатність, як і будь-яка насінина тілесно, народжуватися знову й знову в собі духовно і це є велика тайна, недосяжна розумінню людському. Але позаяк людина – це і світло, і темрява, то в ній триває безперервна боротьба між життям і смертю: життя, просвітлюючи людину світлом Божим, безперервно перероджує її, а смерть намагається це переродження обірвати, бо може пожинати плоди тільки серед мертвого, тобто серед темряви. В той же час життя, перерване смертю, народжує душу у вічність, тобто віддає Отцю врожай, вирощений Його робітником на ниві Божій. Але яким буде цей урожай, знов же таки залежить від самої людини, вірніше – від її доброї волі. Зі Своєї волі Бог народжує людину в світ, а людина зі своєї волі або народжується у безсмертя, або гине у безвість.
Тому нам, браття і сестри, народженим від Бога, слід, долаючи всі перепони світу темряви, дати можливість насінню Божому, в нас посіяному Творцем, прорости із струхлявілої ниви тілесної до Сонця Правди, Яким є наш Господь Ісус Христос. Амінь!
Архієпископ Афанасій (Шкурупій)
