Прийди і подивись!

Дорогі мої! Цієї першої неділі Великого посту, яку наша свята Церква називає Торжеством Православ’я, на богослужінні читаємо Євангелію про перші дні благовістя Христа Спасителя, коли Христос ще тільки збирав Собі учнів. Серед всіх інших тоді ж прийшов до Ісуса Нафанаїл, якому знайомець його Филип сказав: «Ми знайшли Того, про Кого писав Мойсей у Законі і пророки говорили, Ісуса, Сина Йосифа з Назарету». Позаяк у Назареті жили переважно прості люди – рибалки та ремісники, яких зневажали мешканці більш багатих країв, то й Нафанаїл засумнівався і запитав у Филипа: «Чи ж може що бути добре з Назарету?» Филип відповів йому: «Піди і подивись»!

Ось воно: «ПІДИ І ПОДИВИСЬ!», слова, що їх наша свята Церква говорить кожному, хто сумнівається. Пішов і Нафанаїл, щоб пересвідчитися у правдивості сказаного приятелем. Ісус же, побачивши, що він наближається, сказав: «Ось справжній ізраїльтянин, в якому немає лукавства». Нафанаїл здивувався і запитав: «Звідки знаєш мене?», а Ісус відповів йому: «Перше, ніж Филип покликав тебе, коли ти був під смоківницею, Я бачив тебе».

І затрепетало серце недовірливого ізраїльтянина, адже Христос наче наскрізь бачив його, прочитав найпотаємніші думки і мрії, особливо його сподівання Месії, що врятує Ізраїль і його страждаючий народ, і навіть більше того – Ісус уже бачив у ньому одного з своїх вірних учнів, які понесуть в люди Його вчення про спасіння світу. І то було божественне всебачення, яке підкорило Нафанаїла, і той в захопленні вигукнув: «Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів!» (Ін., 1:45-49). Але люди знатних родів не хотіли сприйняти того, що в якійсь темній Галілеї може народитися пророк і, більше того, Месія, Якого вже протягом багатьох століть чекає увесь народ юдейський.

Коли в Єрусалимському храмі старші серед священників і книжників хотіли схопити Ісуса, Який того дня там проповідував, а народ відмовився виконати їхню волю, а з ним і один із фарисеїв Никодим, то вони сказали йому: «Роздивись і побачиш, що з Галилеї не приходить пророк!» (Ін., 7:52), і не хотіли визнати Ісуса. Церква визначила в першу неділю Великого посту читати цю Євангелію тому, що в цій розповіді ми яскраво бачимо, який характер повинен мати справжній православний християнин, тобто ми з вами, і якою за характером повинна бути й сама Церква Христова. Адже Нафанаїл показав себе людиною, яка вірує, надіється, говорить і діє, адже він одразу ж беззастережно увірував в Ісуса Христа як Сина Божого і вже ніколи не сумнівався в божественності Ісуса.

Дорогі мої! І ми повинні такими бути, і все наше суспільство, яке об’єднав Бог у вірі православній, дав її як опору в житті. Такою є і повинна бути наша свята Православна Церква. Ми живемо в християнському світі, де всі народи вільні й не повинно бути панування одного народу над іншим навіть у сфері духовній. Але нас і досі намагаються принизити, кажучи, що ми ще не доросли до того, щоб мати свій дім і свою рідну Церкву, ще й досі насміхаються з нашої мови, обзиваючи її базарною, неблагодатною і такою, що на ній не те, що не можна, а й гріх ледве не смертний правити службу Божу.

Хто ж ці такі розумаки, сучасні фарисеї, що відмовляють великому народу в його первородстві, в його рівності з іншими? Архиєреї і батюшки Російської Церкви в Україні, яка, як отой вовк, що натяг на себе овечу шкуру, аби ввести в оману овечат, прибрала на себе назву «Української». Це вони до цього часу, хоч і пройшло вже майже тридцять років відтоді, коли вони вчинили розкол в українському православ’ї, прагнучи володіти Україною, переконують українців у «неблагодатності» нашої мови і нездатності мати власну Церкву. Але сказав Христос: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо самі не входите і тих, хто бажає, не допускаєте» (Мт., 23:13). То чи є вони істинними християнами, коли тримають українців у темряві старослов’янської богослужбової мови, аби люди мало що розуміли, і намагаються не відпускати їх із свого нутра у лоно рідної Православної Церкви України?

Але хочу запитати, чи насправді Христос, Який є світло і життя, сприяє їм у закостенілості їхньої думки, зачерствілості серця, лютості зненавидженої душі і темряві їхнього церковного життя? Чи й насправді Христос тримає відкритим Царство Небесне тільки для вірних Московської Патріархії, а для вірних нашої Церкви, таких же віруючих православних, його зачиняє? Що інше, як не гординя, штовхає їх на злочин проти своїх братів єдиновірців. Стосовно цього апостол Яків говорить: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як., 4:6).

Противиться такому і Христос, бо, дякуючи милосердному Господу, наша рідна Церква – Православна Церква України, як Помісна і істинно українська, потужно нині розбудовується, пробуджуючи і прихиляючи до свого лона народ, вивільняючи його з кайданів духовної неволі, розкриваючи перед ним небо, бо перед тим Сам Христос відкрив небо для всіх людей, для всіх народів, щоб і нас стосувався вислів філософа Аристида про перших християн: «Істинно це новий народ і в ньому Божественне застосування».

Тому: «Прийди і подивись!» – кажу кожному, хто ще ходить манівцями і не заходить до храму рідної Церкви, де славлять Бога і Господа нашого Ісуса Христа рідною українською мовою. Тільки у рідній Церкві кожен із нас знайде утіху своєму серцю і спокій душі, бо говорить Христос: «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт., 11:28).

Чому ж тоді багато з нас такі жорстокосердні й нерозумні, і вперто продовжують триматися московського тлумачення, що ми, українці, нездатні мати своєї Церкви, тобто – «що може бути з нас, українців, доброго»? А це вже зневаження самих себе. Сумна й гірка риса в характері нашого народу! А всіх і зусиль треба що: «Прийди і подивись!» А ще розберися і зрозумій, бо соромно повинно бути нетямущими в третьому тисячолітті!

Отже, дорогі мої, тільки православна віра очищає і освячує осквернену гріхами природу нашу, оновлює через Таїнства хрещення, сповіді й причастя. А для цього треба мати активне і постійне спілкування з православною Церквою, брати участь у моліннях, навчанні, таїнствах – свою віру треба вивчати, вникати в неї і жити її духом. А найголовніше – відновити в собі щирим і глибоким каяттям образ істинного православного християнина, щоб і про нас сказав Господь, як сказав свого часу про Нафанаїла: «Це справжній християнин, в якому немає лукавства».

Амінь.

+ АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here