Програма стратегічного розвитку Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ до 2022 року та на перспективу

 «Ідіть і навчайте всі народи, хрестячи в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все, що Я заповів вам; і ось Я з вами по всі дні, до кінця віку»

(Мт., 28:19-20)

Преамбула

«А втім, брати, радійте, прагніть до досконалості, підбадьорюйтеся, будьте однієї думки, живіть мирно, і Бог любові та миру буде з вами. Вітайте один одного святим цілунком. Всі святі вас вітають. Благодать Господа Ісуса Христа й любов Бога і причастя Святого Духа з усіма вами!»

(2 Кор., 13:11–13)

Потреба прийняття програми стратегічного розвитку Харківсько-Полтавської єпархії виходить із розуміння того факту, що єпархія, як об’єднання релігійних громад (парафій) та невід’ємна частина Української Автокефальної Православної Церкви, може стабільно розвиватися лише за умови чіткого розуміння всіх складових своєї життєдіяльності. Такий чітко визначений план дій і його виконання ще більше згуртують наші парафії, розкидані по величезній території Харківщини й Полтавщини, в єдину й міцну родину православних українців, свідомих того, що вони належать до Церкви-Мучениці, освяченої кров’ю мучеників-автокефалістів, як і Церква Христова в перші століття свого становлення.

Господь дав нам, як наступникам апостолів, конкретну вказівку: «Ідіть і навчайте», але повноцінне виконання цього заповіту неможливе, якщо кожна парафія й надалі житиме обосіблено, не знаючи ні власної перспективи на майбутнє, ні перспективи розвитку єпархії, до якої належить, а єпархія керуватиметься в «ручному» режимі.

Важко віруючим православним людям розібратися й у вкрай складній конфесійній палітрі на теренах єпархії й України в цілому. Тому для виконання волі Божої, для втілення в життя поставлених завдань потрібна консолідація священства і всіх віруючих. А для цього необхідно поставити конкретно визначену мету – євангелізація на основі православного розуміння науки Господа Ісуса Христа.

Світ постійно змінюється, життя в Україні теж не стоїть на місці, активно відгукуючись на його виклики, так само змінюється й життя Церков. Не можна сказати, що ми не намагаємося йти в ногу з часом, але ця наша хода спорадична, не несе в собі системності й не впливає на стан загального відставання від сучасних процесів, що відбуваються в інших Церквах. Це негативно позначається на рівні довіри місцевого населення до нашої Церкви. Особливо це стало помітно в останні роки, коли в українських ЗМІ розгорнуто цілу кампанію дискредитації УАПЦ.

Нам би легше було відбивати ці атаки недругів, справлятися з наклепницькою кампанією жовтої преси, якби в парафіях, а, відповідно, і в єпархії в цілому, панувала дружна й, не побоюся сказати цього слова, ділова обстановка, коли священик думає, в першу чергу, про парафію, вірян, а поряд із цим і про стан єпархії, в якій служить і від стану якої залежить і його становище. У нас, на жаль, поки що такого відношення до справи немає. Кожен сам по собі, тільки для себе, тільки задля власного набутку, забуваючи про дані Богу й Церкві обітниці й свої пастирські обов’язки.

Сюди спрямовані всі думки, всі мрії, всі сили і засоби. Але, що цікаво, – навіть на звершення чину похорону люди вже кличуть не просто «батюшку», а священика авторитетного, який дбає і про старого, і про середнього, і про малого.

Ми втрачаємо віруючих, тому що їм нецікаво в наших громадах, де, окрім богослужіння, вони не знаходять відповідей на свої проблеми й запитання, які ставить перед ними життя. Тим паче, нецікаво в наших громадах молоді, тому що життя парафій застигло на рівні щонайменше початку 90-их років минулого століття, а культурний і освітній рівень частини священства вимагає бути кращим. Найсумніше те, що більшість настоятелів парафій навіть не задумується над цим, не займаються поглибленням власних знань, самоосвітою й не впроваджує в життя ніяких методів євангелізації населення, просвітницької і соціальної роботи. Наші парафії поступово знелюднюються, а тому треба не мешкаючи розгортати духовну, соціальну, місійну роботу, особливо з молоддю й дітьми. В умовах збайдужіння й розчарування в суспільстві це буде нелегко, але починати треба, адже під лежачий камінь вода не тече.

Так, ми маємо певні досягнення і в будівництві храмів, і в організації духовного життя парафій, соціального служіння, але цього замало для того, щоб бути місцевою Церквою як єдиним організмом і відповідати реаліям сьогодення. Якщо ми цього не зрозуміємо зараз, то вже завтра ми опинимося на цілковитих маргінесах релігійного процесу і ганебно припинимо своє існування. Але не для цього пролили свою праведну кров автокефалісти 20-30 років минулого століття, не для цього священство стільки перестраждало на своїх парафіях в 90-их роках, щоб так безславно закінчилася свята справа.

Ми повинні стати міцною і впливовою єпархією, тобто, за вченням святих отців, місцевою Церквою. Для відповідності нинішнім умовам життя і духовної праці нам потрібні переміни, спрямовані на вірні духовні орієнтири, які вестимуть до духовного зростання, структурного зміцнення парафій і єпархії в цілому, усвідомлення приналежності до єдиного колективу вірних УАПЦ, свідомих свого вибору, а також послідовності в реалізації. При цьому важливо зберегти все цінне, що було напрацьоване в попередні роки, й дати йому розвиток.

З метою втілення в життя програми стратегічного розвитку Харківсько-Полтавської єпархії слід визначити такі рівні роботи:

І. Єпархіальний.

ІІ. Парафіяльний.

ІІІ. Індивідуальний.

І. Єпархіальний рівень

«Вони є Церквою, тобто народом, з’єднаним зі священиком… Церква, будучи вселенською і єдиною, не розірвана і не розділена, але, без сумніву, скріплена єднальною силою священиків, пов’язаних між собою».

(Св. Кипріан Карфагенський)

Українська Автокефальна Православна Церква 20-30-их років минулого століття дуже швидко завоювала авторитет серед українського народу й утвердилася ще до свого офіційного заснування на Помісному Соборі в 1921 році не тільки тому, що значна частина українців бажала української Церкви й молитви рідною мовою, а й тому, що священство УАПЦ було переважно інтелігентне, високоосвічене й національно свідоме. Навіть страхітливі репресії, які обрушила більшовицька влада, не змогли похитнути у єпископату й священства вірності обраному шляху.

Чи можемо ми констатувати подібний стан нинішньої формації Харківсько-Полтавської єпархії? На жаль, не можемо. Можливо, що саме через це ми й боїмося будувати пастирські стосунки з окремими вірянами, громадою й, відповідно, з українським суспільством, його окремими інституціями. Більшість священиків нездатні грамотно й зі знанням справи відповідати на питання й ті виклики, що їх ставлять віряни, а тим паче суспільство.

Тому нам треба терміново оптимізувати освітньо-просвітницьку роботу перш за все серед священства та кандидатів на пастирське служіння із залученням якомога більше слухачів, особливо з молоді, не забуваючи й про пізні покликання. З цією метою:

  1. Належним чином налагодити роботу пастирсько-богословської школи ім. Патріарха Мстислава, яка працює на базі Свято-Успенської парафії в с. Соколове Харківського благочиння.
  2. Розробити й подати на обговорення єпархіальній раді та затвердження керуючим єпархією план організаційних заходів.

Час виконання – до 1. 07. 2018 року.

Відповідальний – протоієрей Станіслав Аштраф’ян.

  1. Розробити нову програму навчання, в якій визначити лише найнеобхідніші предмети відповідного напрямку, акцентуючи максимум уваги на практичних заняттях.

До програми пастирсько-богословської школи внести обов’язкові предмети:

  • біблійне богослов’я;
  • догматичне богослов’я;
  • моральне богослов’я;
  • літургійне богослов’я;
  • пастирське богослов’я;
  • гомілетика;
  • історія УАПЦ.

Час виконання – до 1.08.2018 року.

Відповідальний – протоієрей Станіслав Аштраф’ян.

  1. При пастирсько-богословській школі відкрити регентсько-псаломницький відділ, де готувати регентів церковних хорів та псаломників-читців.
  2. Тим священикам чи кандидатам, хто закінчить пастирсько-богословську школу, вступати на заочний відділ Львівської семінарії чи Ужгородського університету ім. Волошминдля отримання вищої духовної освіти.
  3. Всім священикам єпархії активно працювати над пошуками кандидатів до єпархіальної пастирсько-богословської школи, звертаючи особливу увагу на придатність кандидата до можливого служіння в ієрейському чині.

Потрібен якісно новий підхід до освітнього рівня як кліриків, так і кандидатів у клір.

З цією метою клірикам, які не мають духовної освіти, розпочати з 1 вересня 2018 року навчання в єпархіальній пастирсько-богословській школі, або в 2018 році вступити на заочне відділення Львівської семінарії-академії УАПЦ.

Зважаючи на нестачу священицьких кадрів, але враховуючи і необхідність наявності рівня пастирсько-богословських знань, як основи пастирського служіння, хіротонії в дияконський та священицький сан благословляти лише тим кандидатам, які або закінчили духовні школи УАПЦ, або навчаються не менш як на другому курсі таких, чи закінчили пастирсько-богословську школу Харківсько-Полтавської єпархії.

Ввести обов’язковий іспит для кандидатів на дияконську чи ієрейську хіротонію. З цією метою створити комісію на чолі з правлячим архієреєм єпархії.

З метою поліпшення освітнього рівня священнослужителів єпархії організувати курси підвищення кваліфікації при пастирсько-богословській школі в с. Соколовому, а також організовувати кількаденні семінари за спеціально розробленою програмою. 

  1. Будівництво храмів – першочергове завдання

«Храм є домом, що належить тільки Богу, в ньому присутні любов і мир, віра і цнотливість».

(Іоанн Златоуст 53:897).

«Це не щось інше, як дім Божий, це – порота небесні».

(Бут., 18:17)

«Я освятив цей храм, який ти збудував, щоб перебувати імені Моєму там у віках, і буде зір Мій звернений до нього»ж.

(3 Цар., 9:3)

 

В 26-му псалмі пророк Давид говорить: «Одного просив я у Господа, тільки одного шукаю, щоб перебувати мені в домі Господньому в усі дні життя мого, споглядати красу Господню і відвідувати храм Його» (Пс., 26:4). В ново-заповітному храмі, тобто православному, звершується найвеличніше чудо – Таїнство причастя Тіла й Крові Христових, без якого ми не є християнами.

А ще в Святому Письмі ми знаходимо конкретну вказівку: «Дім, який належить збудувати, повинен бути величним на славу й окрасу перед всіма землями» (1 Пар., 22:5). Кожній парафії потрібен храм для соборної молитви, адже соборність – це властивість Церкви як єдиного організму, який включає в себе живих, померлих, ангелів, святих, де голова всьому – Христос. Тільки в храмі Божому ми стаємо Церквою, в якій служимо Господу.

В Харківсько-Полтавській єпархії майже сорок діючих парафій, але всього лише п’ять типових храмів та одна каплиця, а то все пристосовані приміщення, або немає й таких. Тому храмове будівництво повинне стати в наступні п’ять років пріоритетним завданням. Нам слід уникати втягуватися в будівництво великих за площею храмів, які важко, а то й неможливо буде утримувати, тим паче наші громади кількісно невеликі. Нам потрібні храми на 25-50 чоловік і цього буде достатньо для задоволення релігійних потреб наших віруючих що в містах, що в селах. Будівництво таких храмів значно дешевше від великих і завершується щонайдовше за рік-два. Тому впродовж наступних п’яти років – 2018-2022, всі парафії повинні бути забезпечені типовими чи пристосованими до богослужіння храми.

З цією метою:

  1. Розробити конкретизовану програму будівництва церкви чи ремонтних робіт пристосованого приміщення у кожній парафії.

Час виконання – до 1. 07. 2018 р.

Відповідальний – голова архітектурно-будівельного відділу.

  1. Священикам подати пропозиції стосовно плану будівництва на розгляд правлячого архієрея та архітектурно-будівельного відділу Консисторії.

Час виконання – до 1. 07. 2018 р.

Відповідальний – голова архітектурно-будівельного відділу.

  1. Архітектурно-будівельному відділу, спільно з настоятелями парафій, скласти перспективний план будівництва (реконструкції) храму, виходячи з можливостей кожної окремо взятої парафії і виконувати його у два етапи: І – до 31. 12.2020 року, а другий до кінця 2022 року.

Відповідальний – голова архітектурно-будівельного відділу.

Консультативну й методичну допомогу з усіх питань проектування та будівництва храмів доручити архітектурно-будівельному відділу Консисторії.

Архітектурний план будівництва храму повинен бути затверджений правлячим архієреєм.

  1. Забезпечити кількісний ріст єпархії таким чином, щоб на кінець 2022 року Харківсько-Полтавська єпархія нараховувала 75 діючих парафій.

«Церкви утверджувалися вірою і повсякденно зростали кількісно».

(Дії 16:5).

З цією метою кожному священику, а також активістам УАПЦ на місцях, розгорнути активну інформаційну діяльність: розповіді про УАПЦ-Мученицю, її роль у національно-визвольних змаганнях української нації, в боротьбі за автокефалію українського православ’я, справжній соборноправний устрій внутрішнього життя й інше з життя Церкви, єпархії та парафій, – стануть потужним підтримуючим фактором у цій діяльності та в поширенні авторитету Церкви і єпархії.

Кожен священик Харківсько-Полтавської єпархії повинен організувати й опікуватися щонайменше 2-3 додатковими парафіями. Головний акцент при створенні парафій повинен бути перенесений на міста, районні центри та великі селища. В малих селах організовувати молитовні групи, в яких звершувати богослужіння один раз на місяць, що розширить пастирське опікування більшою кількістю громадян. Місцем проведення богослужінь можуть бути відповідно обладнані каплиці, молитовні будинки, кімнати.

З метою духовної підтримки людей слід організовувати служби, які не вимагають обов’язкової присутності священника: читання зображальних (обітниці), канону, вечірньої чи ранньої, з вилученням молитов, що їх виголошує тільки священик. Для цього слід підшукувати відповідальну людину серед місцевих жителів, відповідним чином підготовляти й благословляти на служіння.

 Монастирське життя

«Монастирі, на мою думку, це установи, в яких головна мета спасіння».

 (свт. Григорій Богослов» (16:342)

«Чернець – молільник за увесь світ, він плаче за увесь світ, і в цьому його головне діло… Світ стоїть на молитвах святих, і чернець покликаний молитися за увесь світ. В цьому його служіння».

(прп. Силуан Афонський)

Багатовіковий досвід свідчить, що діяльність монастирів є однією з найголовніших складових церковного життя. Тому, заради успішного розвитку Харківсько-Полтавської єпархії нами започатковано монастирську справу. І, незважаючи на важкі умови та всупереч неймовірним труднощам, вже розпочато певні роботи в Свято-Миколаївському Ков’ягівському чоловічому монастрі та найближчим часом такі ж роботи розпочнуться і в Свято-Богоявленському Харківецькому жіночому монастирі. Ці чернечі обителі повинні стати осередками способу життя, що ґрунтується на свято-отцівських чернечих традиціях козацьких монастирів.

Молитовна практика, праця, тобто господарська діяльність, а також будівництво повинні бути невід’ємною частиною монастирського життя. Але під час будівництва й облаштування будівель не слід забувати, що монастир – це не тільки храми й будівлі. Тому будівничо-господарська діяльність не повинна наносити шкоду чернечому укладу життя. Ченці повинні бути прикладом для мирян. Неправедний спосіб життя ченця або черниці стає для них найбільшою спокусою.

Розпочинаючи монастирську справу, нам треба уникати поспішних постригів, які згодом породжують безліч проблем. Там треба звертати увагу на духовну підготовку осіб, які бажають прийняти чернечий постриг, а також надати достатньо часу, щоб кандидат на постриг міг обміркувати свій намір та випробувався у послуху.

Велике значення має і рівень духовної освіти монастирського священства. Пастирям надзвичайно складно виконувати свою місію без належної освітньої бази. А отримання священицького сану ченцями повинне регулюватися тими ж правилами освітнього цензу, що й для світських кандидатів. Це важливо ще й для того, щоб уникнути хибних поглядів та душезгубного марновірства, які руйнують духовно-моральний стан монастирського життя.

Треба зосередити увагу всієї єпархії на будівництві недавно зареєстрованих Свято-Миколаївського Ков’ягівського чоловічого та Свято-Богоявленського Харківецького жіночого монастирів, вести активну роботу, щоб ці обителі наповнювалися насельниками й насельницями, надавати також посильну продовольчу та матеріальну допомогу. З цією метою:

– правлячому архієрею, як священноархімандриту монастирів, координувати співпрацю парафій єпархії з монастирями у справі продовольчої та матеріальної допомоги;

– правлячому архієрею, як священноархімандриту монастирів, при потребі звертатися до державної та виконавчої влади для вирішення різних господарських та юридичних питань монастирів, привертати увагу місцевих органів влади та громадськості як через особисті звернення та зустрічі, так і за допомогою ЗМІ;

– при виникненні зовнішніх та внутрішніх конфліктних ситуацій правлячому архієрею, як священноархімандриту, очолювати духовний собор монастиря для розгляду справи та прийняття рішення, а також особистих справ насельників;

– проповідувати про чернече покликання, особливо в молодіжному середовищі;

Відкрити два нових монастирі – чоловічий на Полтавщині та жіночий на Харківщині та розпочати їх будівництво. Кожен із монастирів станом на кінець 2022 року повинен мати храм чи храм-каплицю для молитви та братський (сестринський) корпус для проживання насельників.

Місія монастирів:

– служити ближньому;

– в центрі всього чернечого життя ставити Ісуса Христа;

– проводити зустрічі з парафіянами та молоддю взагалі з метою ознайомлення з чернечим життям;

– поширювати інформацію про чернече життя та служіння серед вірян Харківсько-Полтавської єпархії.

 Фінансова опора єпархії – парафії

«Бачите, який великий той, котрому і Авраам патріарх дав десятину з кращої здобичі своєї».

 (Євр., 7:4)

«Хто сіє скупо, той скупо і пожне, а хто сіє щедро, той щедро і пожне. Кожен вділяй із ласки серця, не з гіркотою серця і не з примусом, бо хто дає доброзичливо, того любить Бог».

(2 Кор., 9:6-7)

Сучасні соціально-економічні зміни в житті України ставлять релігійні організації в дуже складне матеріально-фінансове становище. Особливо від нього потерпають священики, переважна більшість яких не отримують зарплати взагалі й їхні родини існують на межі виживання. За таких умов неможливе повноцінне кадрове забезпечення парафій настоятелями, а, отже, найближчим часом ми не тільки не матимемо кількісного зростання парафій, а й будемо спостерігати поступове їх скорочення.

Крім того, відсутність коштів унеможливлює проведення різноманітних заходів, які вкрай необхідні для поширення й зміцнення віри, забезпечення кількісного зростання як членів громад, так і нових парафій, тобто затримується розвиток парафій і єпархії в цілому. Тому настав час принципово переглянути підходи до фінансового забезпечення парафій і Консисторії (єпархіального управління). Питання фінансового забезпечення для Консисторії вже нині стоїть надзвичайно гостро. Тим паче, що ми зобов’язані здавати щорічний внесок на утримання приміщення патріархії УАПЦ в м. Києві. Це наш обов’язок.

Життя ставить перед Харківсько-Полтавською єпархією з кожним роком все нові й нові виклики і завдання, але, щоб на них відповідати вчасно й дієво, у нас відсутні фінанси, без чого нині неможливо провести навіть найменшого заходу. В той же час, неухильне кількісне зростання єпархії вимагає структурного визначення та повноцінного управління. Але, знов же, відсутність коштів унеможливлює утримання хоч якогось штату Консисторії (єпархіального управління), або грошової винагороди тим, хто відповідає за напрямки роботи Консисторії. Відсутність фінансових відрахувань парафіями на утримання єпархіального управління унеможливлює подальше його функціонування в робочому ритмі.

В той же час пожертва Богу, а відповідно Церкві, матеріальних засобів існувала ще до Старого Заповіту, даного Богом через Мойсея. Десятину давав Авраам Мелхиседеку (Бут., 14:20). В Законі детально описуються умови матеріальної пожертви на храм. Новий Заповіт ще більше розширив принципи матеріальної підтримки Церкви, увівши принцип добровільності: «Кожен (уділяй) за велінням серця, не з обмеженням і не з примусу, адже доброзичливого любить Бог (2 Кор., 9:7).

Ще апостоли організували матеріальне забезпечення Церкви, надаючи цьому аспекту діяльності великого значення. Вони доручили цю роботу вибраним із числа членів громад, але строго контролювали і збір, і використання коштів. Матеріально-фінансове забезпечення церковного життя є важливою умовою досягнення тих завдань, які ми визначаємо для розвитку парафій і Харківсько-Полтавської єпархії в цілому.

Тому кожен член наших парафій, особливо настоятелі, повинні усвідомити важливість матеріальної підтримки своєї парафії, а відповідно і Консисторії (єпархіального управління) на чолі з єпископом, без якого немає місцевої Церкви, тобто єпархії, добровільно жертвуючи частину своїх доходів та залучаючи до цієї доброї справи жертводавців.

Апостол Павло навчає, що «Господь звелів тим, хто проповідує Євангелію, жити від благовістування» (1 Кор., 9:14). Тому, з огляду на вказівку святого апостола, парафіяни повинні забезпечувати життєдіяльність своєї парафії та Консисторії (єпархіального управління) фінансово та матеріально. З цією метою слід визначити такі

Шляхи реалізації

– настоятелям парафій проводити роботу серед парафіян, роз’яснюючи важливість матеріальної підтримки парафії, спираючись, перш за все, на положення зі Святого Письма;

– перейти на дольову участь парафій у формуванні бюджету Консисторії (єпархіального управління) та відрахувань на утримання приміщення патріархії УАПЦ в м. Києві;

– встановити строгий контроль за надходженням пожертв, виторгу за свічки та церковний товар, треби та інші послуги, що здійснюються в парафії, так само як і Консисторією, розписуючи кожен вид окремо, для чого завести журнали приходу й витрат;

– ревізію парафіяльної каси проводити щоквартально, про результати якої складати відповідні акти, а в кінці року ревізійній комісії робити загальний річний звіт, який розглядати на річних загальних зборах парафії;

– річний фінансовий звіт парафії направляти до єпархіального управління для затвердження правлячим архієреєм;

– економ єпархії звітується про фінансові надходження з парафій та інших джерел і їхнє використання перед правлячим архієреєм щомісяця, а підсумковий річний звіт подає архієрею на затвердження і робить звіт на єпархіальному Соборі;

– покласти відповідальність за матеріально-фінансовий стан парафій та своєчасний збір пожертв на настоятелів парафій, голів громад, скарбників та голів ревізійних комісій.

В 2018 році провести інвентаризацію наявних будівель та майна в усіх парафіях єпархії, виявлені недоліки в обліковій та приватизаційній документації повинні в найкоротший термін бути усунутими, щоб парафія, у випадку юридичних непорозумінь, могла захистити своє майно й будівлі.

  1. Зв’язки з громадськістю і ЗМІ та видавнича справа

Харківсько-Полтавська єпархія невід’ємна частина українського суспільства, адже її членами є громадяни української Держави. Із самих початків свого існування на українських теренах, як і вся УАПЦ, єпархія – в різних організаційних формах гідно опікувалася віруючим українським людом, прищеплюючи любов до Бога й України. Як писав відомий український поет-полтавець Борис Олійник: «У нас нема неправди за собою», а є пролита жертовна кров наших попередників. Історія УАПЦ, і нашої єпархії зокрема, тісно пов’язана з історією України, ставши її частиною.

Були часи, коли значна частина суспільства сприймала нашу Церкву вороже, особливо потерпала від цього Харківсько-Полтавська єпархія. Навіть на даний час ми ще відчуваємо відголоски політики замовчування життєдіяльності нашої єпархії і «видавлювання» її парафій з релігійної мапи України. Але значним чином в цьому винні й ми самі.

Ми і тільки ми відповідальні за формування позитивної громадської думки про нас, тим паче, що інтерес громадськості до нашої Церкви великий. Сучасний стан комунікативно-інформаційних засобів дає нам великі можливості доносити до уваги наших співвітчизників і Слово Боже, й історію УАПЦ, минулу й нинішню життєдіяльність Харківсько-Полтавської єпархії в цілому і парафій зокрема. Доносити до сердець і свідомості українців свою думку, позицію, ділитися молитовним і пастирським досвідом, всіма тими дарами, які дарував кожному Господь.

Підтримання контактів з іншими людьми, із суспільством, в якому живемо, зважаючи на нашу національну свідомість, яку на теренах нашої єпархії не скрізь і не всі сприймають, роль і значення прес-служби Консисторії відігріє ключову роль, адже на ній повинні замикатися всі комунікаційні канали – внутрішні й зовнішні. Головним завданням єпархіальної прес-служби є створення правдивого, позитивного образу нашої Церкви в суспільній свідомості, а для цього треба випрацьовувати механізми взаємодії з зовнішнім середовищем.

Нам слід наводити мости між єпархією і суспільством, передаючи правдиву інформацію про наше життя. Якщо ми цього не будемо робити, то це зроблять інші, але в більшості випадків подана ними інформація буде або викривлена, або подана без розуміння релігійної специфіки. Тому дуже важливо задіювати для висвітлення життєдіяльності парафій і єпархії можливості світських мас-медіа, а також щоб у наших парафій та єпархії були свої сайти і сторінки в мережі Інтернет, щоб люди отримували достовірну інформацію про діяльність наших громад із наших рук.

Прес-служба повинна управляти комунікативною системою єпархії шляхом своєчасного збору інформації з парафій, єпархіальних заходів та заходів за участю правлячого єпископа і кліриків, а також поширювати інформацію про життєдіяльність єпархії в друкованих ЗМІ, радіо-теле- та Інтернет просторі.

З цією метою:

– реформувати прес-службу Консисторії у відділ зав’язків з громадськістю та ЗМІ;

– в структурі відділу створити два підрозділи прес-служби – Харківський і Полтавський під єдиним керівництвом голови відділу;

– визначити структуру відділу: голова, два заступники голови (прес-секретарі) для Харкова і Полтави, аналітичний центр;

– до обов’язків голови відділу віднести: загальне управління, контактування із засобами масової інформації, головними редакторами та журналістами, організація представників ЗМІ на єпархіальні заходи для їх висвітлення;

– визначити обов’язки інших працівників відділу.

Завдання відділу

  1. Реалізація інформаційної стратегії єпархії.
  2. Формування з допомогою засобів масової інформації позитивного іміджу УАПЦ.
  3. Взаємодія з регіональними ЗМІ з метою об’єктивного висвітлення діяльності правлячого архієрея і Харківсько-Полтавської єпархії в цілому.
  4. Співпраця з прес-службами органів державної влади і місцевого самоврядування з метою поширення інформації з життя Харківсько-Полтавської єпархії.

Функції відділу:

  1. Виробляти план роботи по забезпеченню виконання інформаційної стратегії Харківсько-Полтавської єпархії.
  2. Поширення в засобах масової інформації офіційних повідомлень (прес-релізів).
  3. Підготовка інформаційних матеріалів, повідомлень і заяв для засобів масової інформації.
  4. Організація прес-конференцій, брифінгів, зустрічей правлячого архієрея з громадськістю, журналістами.
  5. Підтримка робочих контактів з редакторами ЗМІ та журналістами.
  6. Ознайомлення з матеріалами ЗМІ для вивчення їхньої позиції стосовно життєдіяльності єпархії і вчасне реагування на неправдиву чи тенденційну інформацію.
  7. Модерація офіційного сайту єпархії та контроль діяльності парафіяльних, монастирських та сестринських сайтів.
  8. Випуск офіційного видання єпархії – газети, інформаційного бюлетеня.
  9. Організація видавничої діяльності єпархії.
  10. Підготовка та передача в ЗМІ інформативних, теле-, фото-, аудіо- та відеоматеріалів, пов’язаних із діяльністю правлячого архієрея, парафіяльних та місійних священиків, монастирів, сестринств та розсилання їх у редакції, а також поширення в соцмережах.
  11. Формування позитивного іміджу Української Автокефальної Православної Церкви в її Харківсько-Полтавському єпархіальному сегменті.
  12. Залучення до роботи відділу журналістів, яким цікава церковна тематика.
  13. Видання релігійної літератури та періодичних видань здійснювати лише з благословення правлячого архієрея.

Робота з молоддю, юнацтвом та дітьми

«Пустіть дітей і забороняйте їм приходити до Мене, бо їхнє Царство Небесне».

(Мт., 19:14)

Сьогодні відсутність у наших парафіях молоді є найбільшим викликом майбутньому кожної парафії і єпархії в цілому. Молоді люди не тільки соромляться приходити на богослужіння до православного храму, але не мають ні в серці відчуття, ні в свідомості переконання крайньої необхідності спілкування з Богом.

У зв’язку з цим перед нашою Харківсько-Полтавською єпархією гостро стоїть питання оцерковлення молоді, наповнення наших парафій молодими людьми, духовно-моральний стан яких має визначальне значення для майбутнього нашої Церкви й українського суспільства. Тому робота повинна поширюватися не тільки на молодих членів наших парафій, але й на всю міську та сільську молодь, студентів, школярів, членів громадських молодіжних організацій та рухів. В роботі з молоддю головна ініціатива повинна виходити від самої молоді, а священик лише вдумливо і з розумінням проблематики молодіжного середовища повинен спрямовувати в потрібне русло. Молоді треба давати простір для реалізації своєї творчості.

Розвиток молодіжного православного руху на теренах Харківсько-Полтавської єпархії повинен грунтуватися на основі православного віровчення і традицій Української Автокефальної Православної Церкви.

З цією метою створюється відділ по роботі з молоддю, юнацтвом та дітьми, до завдань якого входить:

На єпархіальному рівні

  1. Координація та розвиток молодіжної діяльності в єпархії, розробка та реалізація молодіжних програм та проектів, залучення молоді до їх виконання.
  2. Надання методичних консультацій відповідальним за роботу з молоддю в єпархії, підготовка відповідних матеріалів.
  3. Сприяння створенню при парафіях православних молодіжних рухів, підтримка їхньої діяльності.
  4. Здійснення спільних із місцевими органами влади молодіжних проектів, заходів та різноманітних акцій.
  5. Розробка та реалізація планів роботи з молоддю в єпархії.
  6. Формами і напрямки роботи з молоддю можуть бути такими:

– місіонерські молодіжні заходи, акції і паломництва;

– молодіжні волонтерські соціальні проекти;

– клуби молодої сім’ї;

– фестивалі молодіжної, юнацької та дитячої творчості;

– організація і проведення молодіжних форумів, таборів і пленерів за тематикою, яку запропонують самі учасники;

– організація єпархіальної школи православного молодіжного активу;

– поширення інформаційних та методичних матеріалів для навчання молоді різних видів церковного служіння;

– взаємодія з державними органами влади, відповідальними за роботу з молоддю;

– сприяння висвітленню в ЗМІ єпархіальної молодіжної роботи;

– підготовка річного звіту про проведену роботу правлячому архієрею.

  1. Організація і координація участі єпархіальної та залученої молоді в церковних, громадських та державних святах і заходах, пов’язаних із пам’ятними датами подій національно-визвольних змагань українського народу та боротьби за автокефалію українського православ’я.
  2. З метою тісної взаємодії з навчальними закладами різної акредитації священикам провести зустрічі з керівництвом для можливої координації заходів із студентами та учнями. Кожному священику мати річний план заходів.
  3. Скласти і подати на затвердження правлячого архієрея перспективний план роботи відділу по роботі з молоддю, юнацтвом та дітьми на п’ятирічний термін, включаючи і нинішній рік, та на кожний наступний рік.

Час виконання: вересень 2018 року.

Відповідальний: голова відділу в справах молоді, юнацтва та дітей.

На парафіяльному рівні

  1. Організацію, координацію і контроль за роботою з молоддю, юнацтвом та дітьми здійснює настоятель парафії. Для безпосередньої роботи запрошуються активні парафіяни на громадських засадах.
  2. Пріоритетними формами роботи з молоддю є місіонерські зустрічі в неформальних обставинах, молодіжні фестивалі духовного спрямування, табори вишколів і відпочинку, волонтерські групи милосердя, захисту довкілля й інше.

Форми роботи можуть бути такими:

– бесіди й зустрічі з духовенством і спеціально запрошеними гостями, короткі лекційні програми з однієї теми до п’яти занять;

– групи по вивченню Святого Письма, православної віри, в цих гуртках можуть бути акторські групи, які розучуватимуть різні історії із Святого Письма, що приверне до участі в них обдаровану молодь, яка шукає самовираження в тім числі й на сцені;

– молодіжні табори і пленери з обов’язковим змістовим наповненням;

– кіноклуби для спільного перегляду відеофільмів, їх обговорення, гуртки за інтересами, спортивні гуртки, в ідеалі – безплатні спортивні зали, спортивні майданчики, розважальні центри, де б молодь і діти проводили час, насичений різними пізнавальними програмами, об’єднаними з цікавим відпочинком;

– організація волонтерських толок – вільного простору для втілення власних ініціатив, креативних проектів, поширення досвіду, творення нового спільними зусиллями людей різних здібностей, участь у відновленні екосистем, зокрема і шляхом просвітницької діяльності пропаганди важливості збереження довкілля, проведення різнотемних майстер-класів, тренінгів, будівництво храмів молодіжними толоками, інше.

– заходи з профілактики залежностей: алкогольної, наркотичної, комп’ютерної;

– формування і поширення в молодіжному середовищі православного світогляду;

– залучення волонтерів із молодіжного середовища для проведення загально-єпархіальних заходів.

  1. Кожному священику скласти план спільних заходів із світськими молодіжними організаціями, якщо їхня діяльність не суперечить нормам християнської моралі.

Час виконання: до 1 травня 2018 року.

Відповідальний: голова відділу по роботі з молоддю, юнацтвом та дітьми.

Наша молодь має різну обізнаність та відношення до релігії, зокрема й до православ’я. Тому нам, обираючи методи духовної просвіти, варто враховувати типологію молодіжних груп:

  1. Церковну молодь, яка потребує поглиблення знань православної віри, слід залучати до активної участі в житті парафії, надавати можливість реалізовувати власні ініціативи, спрямовані на допомогу іншим.
  2. З молоддю, яка тільки прийшла до віри й Церкви, проводити катехизацію, а також залучати до практичної діяльності в парафії, прикріпляючи до них наставників з оцерковленої молоді.
  3. Молодь, яка перебуває за межами церковної огорожі, але позитивно ставиться до православної віри й Церкви, залучати до різних форм соціальної та волонтерської діяльності, що її організовують релігійні громади та через співпрацю зі світськими молодіжними організаціями і групами.
  4. Найчисленнішою групою неоцерковленої молоді є ті, хто не визнає православ’я і взагалі байдужий до релігійного життя. В роботі з цією категорією молоді слід перш за все знаходити такі методи, які б допомагали успішно руйнувати помилкові стереотипи про православ’я взагалі й про УАПЦ зокрема, а також формування нових уявлень, які б спонукали молодих людей до духовної праці над собою. Але з цією молоддю треба бути щирим, відкритим і терпеливим, тільки тоді можна сподіватися на зустрічний рух.
  5. З негативно налаштованою до віри й Церкви молоддю краще за все вести діалог у дусі любові, пропонуючи ознайомлювальні бесіди, здебільшого на теми, які цікавлять протилежну сторону. І лиш тоді, коли налагодиться духовний взаємозв’язок, поступово вводити в бесіду церковну тематику.

Взаємодія зі Збройними Силами України,
правоохоронними органами та козацтвом

  1. З метою реалізації військовослужбовцями права вільно сповідувати православну віру, а також духовно-моральної опіки й виховання відділ по роботі зі Збройними Силами України, правоохоронними органами та козацтвом здійснює:

– взаємодію єпархії з військовими підрозділами ЗСУ, правоохоронними органами й закладами;

– координацію пастирської і духовно-просвітницької діяльності серед військовослужбовців, співробітників правоохоронних органів та їхніх сімей;

– організацію взаємодії парафій і монастирів та інших підрозділів єпархії в роботі помічників командирів з виховної роботи;

– сприяння в організації патріотичного виховання молоді в дусі любові до Батьківщини та духовно-моральних засад християнства;

– координацію діяльності військових священиків, надає допомогу в забезпеченні військових храмів-каплиць чи молитовних кімнат необхідними речами;

– бере участь у формуванні військових бібліотечок духовної літератури;

– відбір та підготовку священнослужителів єпархії до капеланського служіння в ЗСУ та правоохоронних органах і козацьких формуваннях;

– організовує та здійснює паломницькі поїздки і духовно-просвітницькі заходи з військовослужбовцями за участю військових капеланів та особового складу силових структур України;

– забезпечує інформаційний супровід капеланського служіння представників Харківсько-Полтавської єпархії в ЗМІ та мережі Інтернет.

Шляхи реалізації

  1. Складати щорічні плани взаємодії з військовими частинами, розташованими на території Харківської та Полтавської областей, у питанні духовної опіки військовослужбовців, та узгоджувати їх з командуванням, відповідно і з правоохоронними органами.

Виконавець: відділ по взаємодії зі ЗСУ, правоохоронними органами та козацтвом.

Час виконання: до 1 вересня 2018 року.

  1. В кожній військовій частині чи підрозділі охорони правопорядку, яка знаходиться під духовною опікою єпархії, обладнати церкву-каплицю чи молитовну кімнату для богослужінь.
  2. Координувати діяльність парафій і священства з військовими та правоохоронними органами і козацькими організаціями, розробляти та подавати на затвердження правлячого архієрея плани спільної діяльності.

Взаємодія з козацькими організаціями

  1. Відродження українського козацтва як оборонця православної віри та української Церкви.
  2. Відновлення духовних традицій та цінностей серед козацтва шляхом вивчення основ православної віри.
  3. Залучення козаків до повноцінного парафіяльного життя.
  4. Сприяння зміцненню військового духу захисника України, особистої дисципліни та відповідальності.
  5. Виховання в підростаючого покоління високих духовно-моральних якостей захисника України.
  6. Збагачення козачої культури шляхом повернення до джерел козацької православної традиції.
  7. Підтримка моральних норм, інституту сім’ї, батьківства, материнства і дитинства:

– протидія поширенню ідеології, не сумісної з християнською мораллю;

– зміцнення традиційних родинних цінностей;

– здійснення духовно-патріотичного виховання козачої молоді, відродження духовно-моральних, культурно-історичних і родинних традицій українського козацтва;

– розробка та реалізація програми духовно-просвітницької діяльності в козацьких формуваннях;

– виховання молоді в дусі благоговійного і відповідального ставлення до християнського шлюбу, подружньої любові й вірності;

– участь у проектах козачих організацій, спрямованих на виховання дітей та молоді в дусі вірності православним традиціям мужнього служіння православній вірі й козацтву;

– організаційна і методична допомога в організації та проведенні в козачих організаціях богослужінь та релігійних обрядів.

Безпосереднє духовне опікунство козачих організацій здійснює духівник – священик, визначений указом правлячого архієрея.

Загальне керівництво духовною опікою козацтва здійснює правлячий архієрей.

ІІ. Парафіяльний рівень. Методологія

Парафія – це місце зустрічі з живим Христом. Це спільнота вірних, об’єднаних єдиною метою спасіння душ у життя вічне, які сповідаються у своїх гріхах та причащаються святих Таїн Христових і під проводом єпископа та священика звершують своє покликання до єднання з Господом Ісусом Христом у Дусі Святому. «Бо як в одному тілі маємо багато членів, але не всі члени мають однакове тіло, так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному є члени» (Рим., 12:4-5), – повчає апостол Павло. І ще ми знаходимо в святого апостола розвиток цієї думки: «Хіба не знаєте, що тіла ваші є члени Христові?» (1 Кор., 6:15). А ще: «І ви тіло Христове, а окремо члени»» (1 Кор., 12:27).

Отож, Господь Ісус Христос безперестанно перебуває в наших громадах і в кожному Своєму вірному, а всі ми разом, перебуваючи як члени в тілі Христовому, складаємо святу Церкву, поділену на складові – єпархії, парафії і вірних. А тому нас стосуються слова про те, що «ви вже не чужі й не пришельці, а співгромадяни святим і свої Богові» (Еф., 2:19). Коли ж це так, то Бог, як милостивий Батько, дає кожному той дар, від якого хоче отримати гідний плід перш за все на розбудову Свого Тіла – Церкви.

Про це ми читаємо в апостола Павла: «І Він сам настановив одних апостолами, інших – пророками, ще інших – євангелістами і пастирями та вчителями, на довершення святих, на діло служіння, для творення Тіла Христового, аж доки всі прийдемо до єдності віри й пізнання Сина Божого, в мужа досконалого, в міру повного віку Христового» (Еф., 4:11-13). Але доки вірні не будуть згуртовані в міцну спільноту однодумців, які під управлінням священика служитимуть один одному тим даром, що його кожному уділив Христос, парафія буде зібранням розрізнених людей і не виконуватиме тих завдань, що на неї покладені як на першу ступінь у церковній будівлі.

Для того, щоб парафія жила повноцінним життям, слід відповідально підійти до обрання парафіяльної ради, яка спільно з настоятелем дбатиме про служіння Богові та ближньому, вдало управлятиме всіма справами, адже саме в парафії зароджується, виховується і зростає духовна зрілість християнина.

Крім того, слід формувати актив релігійної громади, куди запрошувати небайдужих і знаючих людей, які стануть настоятелю помічниками в організації та діяльності недільної школи, у проведенні різноманітних заходів, у роботі з дітьми та молоддю й інших видів діяльності, яким повинна займатися сучасна громада віруючих. Слід при цьому пам’ятати слова св. Григорія Богослова: «Мета будь-якого управління – в усьому зневажати своє задля користі інших». Адже всі ми брати й сестри в Ісусі Христі, одна духовна родина.

В Діях апостолів ми знаходимо розповідь про першу громаду християн, яка утворилася в Єрусалимі після зішестя Святого Духа: «Вони ж постійно перебували у вченні апостолів, у єднанні та переломленні хліба і в молитві» (Дії 2:42). Тому й нам, нинішнім християнам, як послідовникам Ісуса Христа і Його святих апостолів, слід керуватися тими ж засадами, що й перші християни, які щиро відгукувалися на їхні настанови, адже вони були Його учнями й слухали науку життя безпосередньо від Господа.

Тобто, перш за все, перша християнська спільнота – Церква, постійно навчалася, переймаючи науку від апостолів. І ми також, якщо хочемо стати справжніми християнами, повинні вивчати Божу мудрість, яку передав нам Господь. Якщо віруючі цього не роблять, то життя їхнє втрачене, а на бездіяльного священика ляже вся відповідальність за духовну погибель цих віруючих перед Богом.

Тому священики, під керівництвом єпископа, повинні, окрім богослужінь та виконання церковних треб, займатися організацією вивчення парафіянами глибини Божої науки та її застосування у своєму повсякденному житті. З цією метою слід у кожній парафії організувати недільну школу, в якій парафіяни вивчатимуть Святе Письмо, знайомитимуться з працями святих отців Церкви, із життям подвижників в ім’я Христове. Тільки християн, який знає свою віру, буде вірним і відданим Богу, Церкві, парафії і спасеться в життя вічне.

Головною рисою православних християн є братерська спільність κοινωνία (койнонія), тобто єднання, в якому повинне проходити їхнє життя, щоб якомога повніше відповідати критеріям, які знаходимо в книзі Дії апостолів, коли ті творили громаду, що «мала одне серце й одну душу» (Дії 4:32). На жаль, нині часто християнський обов’язок обмежується лише відстоюванням недільного богослужіння й то не завжди до кінця, а участь у житті парафії зводиться до пожертви кількох гривень «на храм».

Наші ж парафіяни повинні жити у співпричасті любові, як те заповідав Христос: «Любіть один одного, як Я вас полюбив». І тут багато залежить від священика, який повинен так управляти своєю громадою, щоб усі парафіяни мали можливість висловити свою думку, а вона, при згоді всіх, щоб була врахована. Будь-яка парафія складається з вірних, які мають різні погляди, а тому всі повинні плекати атмосферу любові, згоди, злагоди, щоб різниця в поглядах не руйнувала єдності.

Взаємини між християнами формувалися відповідно до науки апостолів, констатацію чого ми знаходимо в Іоанна Богослова: «Ми бачили й чули, і повідомляємо вам, щоб і ви мали єднання з нами. А наше єднання – з Отцем і Сином Його, Ісусом Христом» (1 Ін., 1:3). А фактором єднання виступав Ісус Христос, Якого християни пізнавали з науки апостолів, спадкоємцями котрих нині виступають священнослужителі.

Центром життя християн є Христос, Який творить із нас Церкву – Своє Тіло, в якому ми єднаємося у вірі й маємо можливість перебувати в постійному спілкуванні. Тому важливим для нас є формування міцних громад, об’єднаних непохитною вірою в Ісуса Христа й спасіння в життя вічне. Такі громади – це парафії при храмах, але не менш важливим є і створення молитовних груп, особливо в невеликих населених пунктах, де неможлива побудова храму й де немає можливості парафіянам утримувати священика з родиною. Але якщо Господь доручив нам, священству, піклуватися за людські душі, то ми зобов’язані йти до людей з місією спасіння, адже сказав Христос Своїм учням: «Йдіть і навчайте всі народи, хрестячи в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх додержувати всього, що Я заповів вам» (Мт., 28:19-20).

Але часто гординя опановує як священиками, так і вірянами, спонукаючи їх до неправильного розуміння взаємин між вірянами і священиком, чи священиком і єпископом. На перший план виступає егоїстичне «я», що руйнує не тільки стосунки між задіяними особами, а й руйнує спільноти, що негативно позначається на духовному стані багатьох християн.

Подібна ситуація була в громаді Коринту, коли християни ділилися за прихильністю до наставника: «Я – Павлів, а я – Аполлосів, а я – Кифин, а я – Христів» (1 Кор., 1:12). Апостол Павло по-батьківському докорив їм у цьому помилковому і згубному для душі та єдності нерозумінні суті спільноти, об’єднаної навколо віри в Ісуса Христа й проголошеної Ним Істини спасіння в життя вічне. Святий апостол правдивою наукою об’єднав всіх у Христі, творячи єдину громаду-парафію. Тому і єпископу, і священику слід бути правдивими послідовниками Ісуса Христа і наслідувати приклад апостола Павла.

Парафія повинна перебувати у відданості, молитовному сопричасті та єдності з правлячим єпископом, який виступає для неї духовним батьком, наставником і управителем. Ще св. Іриней стверджував: «Де єпископ – там Церква». Саме через свого єпископа парафія перебуває в сопричасті з усією Церквою, складовою частиною якої є.

Тому, спираючись на екзегетику, слід усвідомити життєву необхідність єднання християн в любові та послуху до свого єпископа, адже йому довірено єпархію для пастирської опіки й управління нею як наступнику Христа, а священики є його помічниками в опіці над довіреними їм частинами народу Божого, що творить єдину спільноту помісної Церкви, тобто єпархії. А священик в усьому, що стосується церковних справ, підпорядковується своєму єпархіальному єпископу та звершує канонічно визначене служіння з його іменем та благословенням, нічого в парафії не виконуючи без його згоди.

З метою зміцнення єдності Харківсько-Полтавської єпархії, виховання почуття родинності, слід розвивати тісні взаємозв’язки між парафіями. Форми й методи такого єднання можуть бути різними – спільні прощі до святих місць, участь у відзначенні храмових свят, ювілейних дат, допомога молитвою, служінням, певними матеріальними засобами, спільним проведенням заходів, дитячих таборів та ін.

В умовах постійно наростаючого індивідуалізму в українському суспільстві ми повинні плекати дух солідарності, взаємної підтримки між братами й сестрами різних громад єпархії, а також розвивати спілкування з парафіями інших єпархій нашої Церкви, що буде сприяти відчуттю того, що вона належить до помісної Української Автокефальної Православної Церкви, молиться за її Предстоятеля і прилучена до її життя.

Євхаристія

«Хто їсть Моє тіло і п’є Мою кров, той має життя вічне, і Я воскрешу його того дня».

(Ін., 6:54).

Найважливіша ж складова життя парафії – це Євхаристія, навколо якої гуртуються і об’єднуються вірні. Тобто служба Божа, яка є основою Церкви і всього життя християнина. Збираючись на Божественну літургію, релігійна громада єднається зі своїм невидимим Главою – Ісусом Христом, Пресвятою Богородицею і всіма святими, творячи таїнне єднання неба й землі, тимчасового і вічного. Немає нічого важливішого для людини на землі, як служба Божа – літургія, що на грецькій мові означає «спільне діло». Вона є служінням Бога людям і людей Богові, коли Отець дарує нам Свого Сина, а Син дарує нам Себе Самого на поживу в трапезі Тіла й Крові, щоб ми мали частку в Його Божестві.

Це дуже важливо доносити до розуміння віруючих, щоб вони усвідомлювали всю глибину свого входження у вічне життя з допомогою причастя Тіла й Крові Христа, адже всі, хто приймає в себе Христа, стають «одне в Христі Тіло, а кожен один одному член» (Рим., 12:5), тобто єдиною Церквою. Для кожного парафіянина це повинно стати аксіомою віри й особистої участі в Таїнстві причастя та життя парафії. «Зібравшись разом у воскресний день Господній, переломлюйте хліб і чиніть подяку, визнавши перед тим свої провини, щоб ваше принесення було чистим» (Дідахе).

В апостола Павла ми читаємо про ламання хліба, що його постійно звершували перші християни у своїх громадах, збираючись на літургії «першого дня в тижні». Цей день – Воскресіння Ісуса Христа, тобто неділя, повинна бути в особливій пошані в кожного християнина, а нам слід сприяти розвитку цього важливого почуття у їхньому серці й свідомості. Саме під час літургії ми зустрічаємося з нашим Господом і отримуємо від Нього благодать і любов, які наповнюють наші душі.

В того ж таки апостола Павла зустрічаємо важливу думку, на якій він наголошує в першому посланні до коринтян: «Я вам кажу як розумним – самі розсудіть те, про що говорю. Чаша благословення, яку ми благословляємо, чи не є приєднанням Христової Крові? Хліб, який ми переломлюємо, чи не є приєднанням Тіла Христового? Один хліб, і нас багато одне тіло, бо всі причащаємося від одного хліба» (1 Кор., 10:15-17), тобто причастя з однієї чаші об’єднує нас в одну спільноту.

На цьому слід постійно наголошувати вірянам, як на центрі всього парафіяльного життя, заради чого ми й зібралися в громаду вірних. А, крім того, якщо ми хочемо мати справжні громади вірних, а не звичайних «захожан», тих, хто приходить вряди-годи до храму лише для того, щоб поставити свічку чи замовити панахиду, тих, хто не бере ніякої участі в житті парафії й байдужий до її потреб, то ми повинні виховувати в їхній свідомості розуміння того, що тільки той, хто бере активну участь у євхаристійному зібранні, належить до громади вірних, а, отже, й до всієї церковної повноти.

Треба навчати вірних:

– переживати святу євхаристію як святкову мить у житті;

– сприймати членів громади як братів і сестер у Христі Ісусі, бачити в кожному Самого Господа;

– любити ближнього як заповідав Господь – більше самих себе, прощати, щоб бути й самому прощеним;

– євхаристію звершує Христос, присутній на престолі;

– переживати євхаристію в дусі віри й молитви, покаяння і прощення, спільної радості.

Парафіяни повинні знати і в своїх серцях мати глибоке переконання, що за допомогою євхаристії Церква живе і розвивається. Збираючись біля престолу під управлінням єпископа чи священика, ми творимо єдність любові з містичним Тілом, без якої не може бути спасіння. Звершена з волі Христа євхаристія єднає всіх, хто вірує в Нього в одне ціле. Вона повинна стати правдивим центром усього християнського життя, усіх вірних – членів Христової Церкви. Нашою відповіддю на безмежну любов Божу до нас, грішних, повинна бути наша участь у Пресвятій Євхаристії, яка виражається у Слові Божому, в причасті Тіла й Крові з однієї Чаші та подяки. Кожен наш вірний повинен плекати православну віру як правдиве єднання з Богом, Його присутність серед нас, як то було за Мойсея в пустелі.

Виховувати у свідомості вірних розуміння того, що причастя Тіла й Крові Христових, яке можливе тільки під час звершення євхаристії, є:

– незбагненною поживою, завдяки якій звершується в духовному життя,

 – тілесною поживою, яка відновлює наші фізичні сили.

Євхаристія:

– духовна пожива, якої людина потребує, щоб зростати у вірі й удосконалюватися для життя вічного;

– стає ліками від гріха, адже сказав святий Амвросій: «Оскільки грішу постійно, то повинен постійно мати ліки»;

– зміцнює любов, яка в повсякденній суєті слабне, а з допомогою причастя Тіла й Крові Христових, найбільшого виявлення Божої любові, оживає, зміцнюється і дає надію на спасіння.

Церква жертвує нам дар Пресвятої Євхаристії. Євхаристія будує Церкву, а Церква звершує Євхаристію. В цій єдності звершується Божественна літургія, яка будує єдність між Христом і віруючими християнами. Духовенство повинне доносити до уваги й розуміння наших вірних усі ці визначення, без чого їхня участь у богослужінні зводиться до відбування традиції та ставлення свічок. Так само й участь у житті парафії зводиться до нуля.

На збайдужіле ставлення вірян до богослужіння й участі в житті парафії впливає байдужа чи навіть негідна поведінка священика як по відношенню до Євхаристії, так і в повсякденному житті.

Священик повинен дбати про власну святість, без видимих внутрішніх і зовнішніх ознак якої люди ставляться до нього як до звичайного світського чоловіка, що негативно позначається на духовно-моральному стані парафії та авторитеті УАПЦ в окрузі. Ми повинні уособлювати в собі Христа – найвищого Пастиря, бути приналежними до народу царського не просто за саном, а, перш за все, за своїм духовно-моральним станом. Приналежність до царського народу дає нам можливість підносити молитви й прохання за всіх вірян до Отця Небесного, що найповніше здійснюється під час Євхаристії, спільної молитви, тобто молитви вірних.

Молитва

«Господи, навчи нас молитися!».

(Лк., 11:1)

«Як місто, не огороджене стінами, легко захоплюється ворогами, тому що їм ніщо не заважає, так і душа, не захищена молитвами і моліннями, легко входить у підпорядкування диявола, який робить її такою, що приймає на себе всякий гріх і зло».

(Св. Іоанн Златоуст)

Без молитви немає життя парафії, окремо взятої людини. Це розуміли учні Ісуса Христа, звертаючись до Нього: «Господи, навчи нас молитися!» Їхнє прохання сьогодні, в час розвинених технологій, для нас набуває особливої ваги, адже без волі Божої людина самотужки опанувати молитвою не в силі. «Навчи мене творити волю Твою, бо Ти єси Бог мій» (Пс., 142:10). Христос учив молитви насамперед власним життям і прикладом. Тому й нам, священнослужителям, як учням і послідовникам Христовим на землі, треба бути прикладом і в житті, і в молитві, лише тоді наші вірні йтимуть за нами, як учні Христові за Ним.

В Діях апостолів говориться, що після вознесіння Ісуса Христа апостоли «однодушно перебували в молитві й молінні з деякими жінками й Марією, Матір’ю Ісуса, та з братами Його» (Дії, 1:14). Ми бачимо, що апостоли часто збиралися на спільну молитву всі разом у єдності й братній любові. Наслідком такої молитви й піднесеного духовного стану було сходження на них Святого Духа (Дії, 2:1-4).

В центрі життя перших християнських спільнот незмінно перебував Бог, Який визначав рух Церкви. Коли ми читаємо Дії апостолів, то бачимо, що апостоли в будь-яких життєвих ситуаціях зверталися до Бога з молитвою: коли обирали апостола на місце Юди, коли обирали сімох дияконів, які повинні були допомагати їм у звершенні богослужінь, а собі лишили головне завдання – молитися й проповідувати.

Так само вірні молилися після звільнення Петра та Іоанна, Петро та Іоанн молилися за новонавернених самарян, а коли заарештували Петра, то Церква молилася за його звільнення, молилися також перед тим, як вирушати в дорогу. Тобто ми бачимо, як перші християни кожну свою дію, особисту чи колективну, освячували й супроводжували молитвою.

Отже, життя перших християн було позначене пізнанням Христа з допомогою молитви: нею вони з Ним єдналися, з нею вони терпіли всі випробування, всі переслідування, які тогочасний світ звалював на їхні долі. Крім того, тогочасні християни, перебуваючи в особистій чи літургійній молитві, єдналися з Христом у причасті, братній любові, ділах милосердя, прагнучи якомога більше людей привести до спасіння в Ісусі Христі.

Справжня християнська молитва передбачає особистий стосунок із Богом. Це може бути і висловлення подяки за благодіяння, і покаяння, і смиренне благання в щирості й правдивості. Християнин ніколи не буває самотнім у молитві, бо завжди єднається із братами і сестрами у Христі пам’ятаючи Його запевнення: «Там, де двоє або троє зібралися в ім’я Моє, там і Я посеред них» (Мт., 18:20).

У спільній молитві найповніше виявляється сила молитви. Підтвердження цьому ми знаходимо у Діях апостолів: «Близько опівночі Павло і Сила, молячись, прославляли Бога, в’язні ж їх слухали. Раптом стався великий землетрус, так що захиталася основа темниці, і враз відчинилися всі двері, й кайдани на всіх послабли» (Дії 16:25-26). Тому молитва набирає сили в родині, як початковій спільноті вірних, а виповнюється вщерть під час Божественної літургії.

Нам же не вистачає саме такого відношення до віри й молитви, а тому слід молитву поставити в основу всього життя парафії. Це обов’язок священиків, які повинні бути вчителями і прикладом для своїх парафіян у молитві – особистій та літургійній. Той, хто не молиться, зраджує Бога.

Крім самого богослужіння та особливих прохань, варто за кожним разом, коли виникають у віруючого ті чи інші проблеми, служити молебні, читати акафісти, або молитви за його потребою. І не тільки після служби в неділю, а будь-якого дня, коли людина звернулася за молитовною допомогою. Слід також звернути увагу на надзвичайно важливий чин – соборування хворих, частіше застосовуючи його у своїй пастирській діяльності.

Не слід замикатися тільки на літургії! Треба працювати на парафіях кожного дня, а не лише в неділю!

Єпархіальний рівень

  1. При Консисторії організувати духовну школу майстерної проповіді для священиків.

Форма реалізації: лекційні та практичні заняття із залученням спеціалістів.

Місце проведення, кількість днів та лекційних і практичних годин – за визначенням правлячого архієрея.

Відповідальний – правлячий архієрей.

  1. Консисторії раз на рік організовувати курси духовного росту священнослужителів.

Місце проведення, кількість лекцій та годин – за визначенням правлячого архієрея.

Відповідальний – правлячий архієрей.

  1. З метою підвищення богословсько-літургійної обізнаності парафіян друкувати брошури з поясненням текстів богослужінь.

Парафіяльний рівень

  1. Священикам чітко дотримуватися добового кола богослужінь, не пропускаючи без поважних причин жодної недільної та святкової літургії.
  2. Не тільки в храмах, а й в інших місцях (лікарні, вдома), служити молебні, акафісти, звершувати соборування тяжкохворих, читати сорокоусти за здоров’я та спокій (Псалтир).
  3. Виконувати замовні церковні треби: хрещення, похорон, парастас, освячення.
  4. Дбати про залучення до активної участі в богослужіннях дітей, юнацтва та молоді.
  5. Священнослужителям піклуватися про особистий молитовний приклад для вірних.
  6. Виховувати у вірних любов до богослужіння, пояснюючи значення кожної його складової та переваги, порівняно із служінням інших конфесій.

Особистий та родинний рівень

  1. Відвідувати по можливості всією родиною кожну Божественну літургію та брати участь у богослужіннях добового кола.
  2. Встановити виконання ранкового та вечірнього молитовного правила й дотримуватися їх особисто та всією родиною.
  3. Читати Святе Письмо, Псалтир та акафісти, особисто та всією родиною.

«Якщо ж нині ти добре помолишся і потримаєш себе в молитовному настрої, а завтра даси собі волю і проведеш день розбещено, то, так діючи ніколи не зростеш у молитві. Це те саме, що будувати і руйнувати… І може дійти до того, що молитва зовсім затихне і душа зробиться не здатною до неї. Почавши, треба терпляче перебувати в молитві, не слабшаючи і не потураючи собі пільгами та вольностями» (Св. Никодим Святогорець).

  1. Слово Боже – основа християнського буття в діючій парафії.

«Слово Христове нехай у вас перебуває щедро: навчайтесь у всякій мудрості й напоумляйте одні одних».

(Кол., 3:16).

«Все Святе Письмо богодухновенне і корисне для навчання, для викривання, для виправлення, для наставлення в праведності, щоб була досконалою Божа людина, до будь-якого діла готова» (2 Тим., 3:16-17). Так апостол Павло, а, вірніше, Святий Дух навчає, що Слово Боже необхідно знати кожній віруючій людині для духовного зросту, для вдосконалення. Бог об’являє нам правду через Святе Письмо, а наш святий обов’язок полягає в тому, щоб прийняти її – слухаючи під час богослужіння, читаючи вдома, розглядаючи кожну євангельську історію під час занять у недільній школі.

Християнин зобов’язаний досконало знати свою віру, а тому повинен постійно пізнавати Слово Боже «заради переваги у пізнанні Христа Ісуса, Господа мого» (Фил., 3:8). Тому треба привчати вірян до постійного читання священних текстів, уважно слухати Божественну літургію, просякнуту божественними словами, обговорювати ті чи інші євангельські події, висловлювання Христа, ознайомлюватися із життям святих отців і матінок, подвижників віри й Церкви. Тобто, жити повноцінним життям віруючого християнина.

В більшості парафій під час літургії читання Апостола і, навіть, Євангелії, звершується без належної побожності, часто скоромовкою, нерозбірливо, що применшує силу сприйняття Божого Слова вірянами, або й зовсім залишає їх байдужими. Тому священику слід забезпечити як гідне читання Слова Божого, так і гідне його слухання.

Для цього слід під час читання Апостола самому уважно слухати й закликати до уважного слухання і всіх присутніх, встановити правило, щоб читець перед службою кілька разів прочитував ту частину Апостола, яка буде читатися цього дня. Священик так само, готуючись до літургії, повинен прочитати кілька разів той уривок Євангелії, який він буде читати згідно Уставу цієї служби. Обом – і священику, і читцю слід усвідомити зміст читаного, навчитися читати побожно, виразно, з інтонацією й відповідними наголосами.

Проповідь є важливою частиною літургії, покликаною сприяти кращому розумінню і засвоєнню Слова Божого віруючими. Тому священику слід відповідально ставитися до підготовки проповіді, пов’язуючи біблійні історії з прикладами із сучасного життя, обдумавши й осмисливши тему проповіді, а за потреби написати її текстовий варіант. Проповідувати треба так, щоб слова западали в душі віруючих, спонукали їх до більшого єднання з Богом.

Шляхи реалізації
на особистому та родинному рівні

  1. Вірянам подбати, а священикам допомогти їм придбати Святе Письмо та організувати його читання в родинному колі, надавши відповідні рекомендації.
  2. Вивчити основи православної віри за допомогою Катехизису.
  3. Кожен парафіянин чи сім’я парафіян повинні передплачувати релігійне чи церковне видання, щоб бути інформованим як у питанні діяльності єпархії й Церкви в цілому, так і поповнювати свої знання православної віри. Також використовувати з цією метою Інтернет-ресурси.

Час проведення – за потребою.

Відповідальні – настоятелі парафій.

Контроль – голова відповідного відділу.

На парафіяльному рівні

  1. При кожній парафії повинні діяти недільні школи, де поглиблено вивчатиметься Слово Боже та основи православної віри.

Час виконання – до 1. 09. 2018 року.

Відповідальні – настоятелі парафій.

Контроль – голова відповідного відділу.

  1. Поряд із роботою недільних шкіл організовувати духовні бесіди на різні теми, які хвилюють віруючих. Запрошувати на них відповідних спеціалістів.

Час виконання – постійно.

Відповідальні – настоятелі парафій.

  1. Заняття в недільних школах та духовні бесіди проводити по вікових групах (із сім’ями, молоддю, юнацтвом та дітьми, а коли є потреба, то й із різними професійними групами – лікарями, вчителями, працівниками культури, робітниками та ін.).
  2. Заохочувати вірян до читання Псалтиря в храмі та вдома. В тім числі й читання Псалтиря біля померлого на прохання його рідних.

Час виконання – постійно.

Відповідальні – настоятелі парафій.

  1. Заохочувати вірян до створення молитовних груп, скажімо, на кшталт «Матері в молитві», а також ситуативних груп для моління за здоров’я тяжко хворих, коли виникає така потреба.

Час виконання – до кінця 2018 року.

Відповідальні – настоятелі парафій.

Контроль – голова відповідного відділу.

  1. Створювати та розвивати парафіяльні бібліотеки як паперові, так і на електронних носіях та залучати вірян до активного користування ними.

Час виконання – до кінця 2018 року.

Відповідальний – голова відділу.

  1. В літніх дитячих таборах відпочинку організовувати посильне читання Святого Письма та його вивчення.

Час виконання – період проведення табору.

Відповідальні – старші таборів.

На єпархіальному рівні

  1. Розробити програми для недільних шкіл згідно вікових груп – дорослих і дітей, а також рекомендації по вивченню Святого Письма та Катехизису, підготувати допоміжні матеріали для вивчення, видрукувати їх та розіслати настоятелям.

Час виконання – до 1.09.2018 року.

Відповідальний – голова відповідного відділу.

Контроль – керуючий єпархією.

  1. Консисторії організувати щоквартальні (чи за потребою) підключення старших недільних шкіл та керівників гуртків до єдиної мережі онлайн-зв’язку єпархії та проводити спільні методичні наради, семінари, конференції.

Час виконання – до 1.08.2018 року.

Відповідальний – голова відповідного відділу.

Контроль – керуючий єпархією.

  1. З метою координації процесу викладання голові Відділу релігійної освіти та катехизації проводити в серпні місяці кожного року єпархіальні збори викладачів недільних шкіл.
  2. Для роботи в недільних школах та гуртках залучати волонтерів з відповідною освітою та досвідом з метою кваліфікованої освітньо-виховної роботи.
  3. Правлячому архієрею під час архієрейської візитації перевіряти стан катехизації в парафії.

«Коли читатимеш, дивися, щоб тебе не відволік ворог, кажучи: перш за все зроби ось цю праву, а тоді безтурботно читатимеш. Коли він це підказує, то намагається тебе переконати, щоб цим заняттям утримати тебе від читання і придбання користі» (Св. Іоанн Златоуст).

Проповідь – перший обов’язок священика

Церковна проповідь – це апостольське мистецтво, особливий спосіб духовного життя, комунікація слова Божого від Церкви до віруючих, яка може бути перемагаючою, або навпаки – відштовхуючою. А Церква завжди повинна бути перемагаючою. Глобальні інформаційні переміни, які зачепили всі сфери людського життя і діяльності, торкнулися й церковного життя, а, відповідно, й церковної проповіді. Святий апостол Павло говорить: «Коли я звіщаю Євангелію, то нема чим хвалитися мені, це бо повинність моя. І горе мені, коли я не звіщаю Євангелію!» (1Кор., 9:16).

На жаль, більшість священиків легковажно ставляться до проповідування під час богослужіння, що є серйозною богословською проблемою, яка негативно впливає на місіонерську місію нашої Церкви на теренах єпархії, адже вона з допомогою проповіді повинна формувати сутністні орієнтири життя людини.

Вершиною всіх богослужінь є Божественна літургія, під час якої віруючі християни зустрічаються із воскреслим Христом і беруть участь у Його воскресінні. Невід’ємною складовою євхаристійного богослужіння  виступає як слухання вірними слова Божого, так і безпосередня проповідь священика, яка повинна грунтуватися на Святому Письмі та бути доступною для розуміння і усвідомлення.

Християни приходять до храму, щоб слухати слово Боже і навчатися в ньому, почути відповіді на насущні питання, які в них виникають, отримати підбадьорення в житті, насити свою душу духовною поживою. І довіра до того, що говорить священик, велика, адже він говорить іменем Христа. Люди очікують від проповідників змістовних і актуальних проповідей.

Наші віруючі в переважній більшості люди освічені, користуються найновішими досягненнями комп’ютерної техніки та Інтернетом, тому проповідник повинен так проповідувати, щоб люди його слухали уважно і з зацікавленістю, вбачаючи в ньому авторитетного священнослужителя. Тому слід звернути увагу на такі елементи проповіді:

1.До проповіді слід обов’язково готуватися.

Якщо проповіді надати необхідної уваги й часу, то й Дух Істини буде напучувати проповідника. Найкращим проповідником усіх часів був Христос, але й Він готувався до кожної Своєї проповіді, багато часу проводячи у спілкуванні зі своїм Отцем Небесним. Для цього слід уділити суботній день для всебічної підготовки до богослужіння, а особливо роботі над проповіддю.

Готуючись до проповіді, слід вникнути у зміст євангельської розповіді, яка буде читатися наступного богослужіння згідно уставу служби, чи теми, обраної для проповіді, але яка б спиралася на євангельське читання. Не повинно бути в практиці проповідування механічне повторення читаного перед цим уривка з Євангелії. Слід вміло розтлумачувати його слухачам.

Не повинне практикуватися і проповідування навмання, адже в такому випадку вірні не вловлять канви висловлюваних думок проповідником і підуть зі служби незадоволеними. Готуючись до проповіді, слід глибоко пережити євангельський уривок у своєму серці й розумі, взяти з нього головне, а вже потім структурно вибудовувати проповідь.

Слід пам’ятати, що добре підготовлена проповідь має великий вплив на вірних, які відчувають силу і бачать знання проповідника, натхненного Духом Святим. Добре говорені проповіді приваблюють до храму нових вірних, які стають членами громади.

  1. Проповідь повинна грунтуватися на євангельській істині

Проповідь – це передача слухачам істини Христової науки у силі Духа Святого. Тому, якщо проповідник хоче бути почутим слухачами і духовно їх збагатити, то йому слід  зробити проповідь євангельською, але пов’язаною із темами сучасного життя. Треба в проповіді бачити не себе самого, а Христа розіп’ятого.

В той же час, повинна бути присутня і особистісна мотивація віри проповідника та його переживання за життя Церкви і спасіння парафіян. Проповідник повинен бути глибоко віруючою людиною, а не статистом у священицькому облаченні, вболівати за місію Церкви, і звичайно ж, мати власний досвід духовного життя. Він повинен говорити щиро, не моралізувати, не повчати людину, а надихати її до власного спасіння.

Більш складна річ – богословське мислення, тому що треба вміти аналізувати реальне життя християнина та сьогодення через призму православного богослов’я, а не читати лекції про якісь події. Для цього священик мусить добре знати проблеми сучасних людей, парафіян своєї парафії, які слухають його проповіді.

Для ведення успішного пастирства, священик повинен майстерно, натхненно й доступно активізувати діяльність та життя своїх парафіян, вести з ними духовний діалог, що здебільшого пастирями ігнорується. Але добре відомо, що інтегральна комунікація, синтез богословської науки і полум’яного апостольського мистецтва — необхідна умова успішної місії пастиря в умовах інфляції духу і слова.

Завдання проповідника передавати слухачам Слово Самого Господа. Слово Боже є основою хорошої проповіді, а отже, якщо ви хочете бути почутими церквою і духовно збагатити своїх слухачів, то зробіть свою проповідь біблійною. Хай у вашій проповіді буде видно не вас і ваші здібності, а Ісуса Христа розп’ятого і воскреслого.

  1. Велике значення для успішного проповідування має і те, як поводить себе священик під час проповідування. Треба вже з перших хвилин зацікавити присутніх у храмі актуальністю і поступово розкривати обрану тему. Чим вдаліший вступ, тим краще сприймається вся проповідь.

Для того, щоб головна ідея проповіді була доступною для сприймання слухача, виклад теми повинен розподілятися на головні і другорядні пункти, які послідовно розкривають зміст. Не слід затягувати проповідь – кілька добре розкритих головних думок цілком достатньо для доброї проповіді.

  1. Проповідь буде цікавою, якщо використовуються приклади, які допомагають у розкритті теми. Сам Ісус Христос часто використовував притчі, метафори, порівняння, приклади з тогочасного життя. Крім того, добре було б застосовувати короткі історії з чийогось життя, особистий досвід, статистичні данні, аналогії, останні новини тощо. Тим паче, що в наш час для цього є широкий доступ: книги, журнали, мережа Інтернет.

Можна також застосовувати інтерактивний метод під час проповіді: задавати слухачам запитання і слухати їхні відповіді. Такий метод надзвичайно ефективний, бо слухач не пасивно реагує на проповідь, а бере участь в обговоренні та розкритті обраної проповідником теми, що підвищує зацікавленість проповіддю.

Щоб бути добрим і успішним проповідником, слід проповідувати якомога частіше і постійно працювати над собою, удосконалювати свої навички. Вийшовши на солею, говорити треба голосно, переконливо і авторитетно, але в жодному випадку без крикливості, галасування і єлейної співучості. Найкраще сприймається проповідь, сказана емоційним і життєрадісним голосом.

Закінчення проповіді має надзвичайно важливе значення. Його треба обдумувати особливо ретельно і до найменших деталей. В закінченні повинен прозвучати короткий підсумок всієї проповіді і, найголовніше, що робити слухачеві з почутим. В закінченні повинна прозвучати мотивація до якоїсь дії, до прославлення та вдячності Богові, закликом до покаяння або до активної діяльності в парафії.

Організація діяльності парафії

«Де єпископ, там Церква».

(Св. Іриней Ліонський)

У митрополита Антонія Сурозького в Лондоні парафія була побудована в три рівні. Були парафіяни, які приходили до храму тільки помолитися і більше ні в чому участі не брали. Були ті, хто готовий був брати участь у різних заходах, нести відповідальність за справи в парафії. А були ті, хто всю ту роботу координував, хто брав на себе юридичну відповідальність за парафію, тобто актив. Людина заповнювала анкету і якщо хотіла брати участь у діяльності парафії, то писала, чим може бути корисною для громади, чим би хотіла займатися, та залишала свої координати. Регулярно проводилися парафіяльні збори, на яких кожен звітував за проведену роботу, обговорювалися плани подальший дій та ін.

За такої організації роботи в парафії вона буде діяльною, живою, а віряни відчуватимуть себе її частиною та відповідально ставитимуться до всього, що в ній відбувається. Звичайно, парафіяльне життя будується навколо Чаші, тобто церковних Таїнств, а також і особистості священика. Це безперервний рух, що формується з життя членів парафії. Тому неприпустимо, коли священик не організовує життєдіяльність парафії, а все зводить тільки до звершення богослужінь та церковних треб.

Парафіянам потрібне спілкування поза літургією. Тому треба надавати їм таку можливість, скажімо, за чаєм, за бесідою, в подорожі по святих місцях, а для молоді – спортивні змагання, різноманітні гуртки, клуби, толоки ін.. Це не потребує якихось надзусиль настоятеля. Треба тільки надати організаційної форми, прийнятної для тієї чи іншої парафії. Спілкування повинне проходити в реальному форматі й не зводитися до звичайної балаканини про все, а в той же час ні про що. Слід брати до обговорення нагальну проблему парафії, підготувати коротку доповідь і вдало з нею виступити, скажімо, за прикладом вищого навчального закладу. Це дозволить кожного разу пропрацьовувати певну тему достатньо глибоко й ділитися власним досвідом із розробки та втілення в життя необхідних програм.

Але нам треба розуміти, що священик не повинен організовувати все сам. Його завдання – визначити напрямок діяльності й частину роботи доручити найбільш активним вірянам. Треба ширше залучати вірян до парафіяльної діяльності.

Важливу роль у відродженні парафіяльного і єпархіального життя відіграють священики, адже саме вони безпосередньо впливають на стан парафій. А ми маємо священиків і вірян, які усвідомлюють необхідність відродження Київських, тобто українських соборноправних церковних традицій, активізації парафіяльного життя й готові до праці в цьому напрямку. Тут ми маємо добрий досвід священства й вірян Харківського благочиння, які об’єдналися в дружний колектив, залучивши до обговорення та участі в різних молитовних, соціальних та культурно-патріотичних заходах вірян.

Так само важливим є тісне спілкування парафій між собою. В цьому контексті парафії можуть проводити спільні богослужіння, паломницько-просвітницькі заходи, соціальну роботу, що буде сприяти зміцненню самих парафій і єпархії в цілому, перетворюючи її в єдиний здоровий організм.

Розвиток громад, їхнє внутрішнє зміцнення, зростання авторитету й, відповідно, утвердження серед жителів тієї місцевості, на яку поширюється їхня діяльність, виступає на сьогодні надзвичайно важливим напрямком єпархіального життя. Факторами, які можуть сприяти такій консолідації й розвитку, можуть бути: широка катехизація не тільки вірян, а й якомога більшої кількості населення, чітке й зрозуміле богослужіння, відновлення глибокої і смислової сповіді й більш частого причастя, духовні бесіди на різні теми, особливо пов’язані з реаліями життя.

Важливою складовою життя парафії, яка виражає внутрішню природу Церкви, є служіння ближньому в любові. Нинішнє ж українське суспільство страждає з-за втрати любові, взаємоповаги і збайдужіння. В пошуках душевного тепла наші співвітчизники приходять до Церкви. Їх треба зустрічати з повагою, уважно і з розумінням ставитися до їхніх проблем, допомогти зорієтуватися в храмі, запросити ще прийти. Це привертатиме зацікавленість парафією нових членів. Хтось із них одразу включиться в життя парафії, а хтось буде поступово знайомитися з новим колом одновірців. Тому священик повинен проявити власну увагу, проводити з ними духовні бесіди. Тут слід запам’ятати, що там, де священик не співчуває парафіянам, а парафіяни один одному, справжньої парафії немає.

Саме міцна дружба між членами громади робить її непорушною і здатною впевнено дивитися у своє майбутнє. Без дружби між парафіянами ніяка робота в парафії не буде плідною. Тому треба настоятелям парафій дбати про таку атмосферу, щоб кожен, хто приходить до храму, а відтак стає потенційним членом громади, відчув свою потрібність. Кожен, хто вливається до громади, повинен відчути увагу й щирість, отримати підтримку.

Слід продумати взаємини між членами громади. Створювати якомога більше можливостей, щоб люди зустрічалися в неформальних обставинах і знайомилися один з одним.

У зв’язку з тим, що віряни разом збираються здебільшого на недільне богослужіння, то після служби можна влаштовувати солодкий стіл з чаєм і випічкою. За душевною бесідою найшвидше проявляється людська симпатія один до одного. Так само мають велике значення заняття спортом, проща до святих місць, спільне проведення вільного часу.

Опікуючись малими селами, треба людей не просто запрошувати на богослужіння, а створювати з них малі громади (групи) з конкретним членством, що сприяє більш тісним стосункам між ними самими і священиком.

Дуже важливим у побудові громади вірних, а отже й зміцненні, є розвиток дружніх стосунків між її членами в середині парафії, адже взаємостосунки стають тим фундаментом, на якому з членів громади – цеглинок, скріплених дружбою, як цементом. А крім того, забезпечують особисті контакти, в яких відчувають велику потребу жителі малих, тим паче віддалених сіл, особливо зараз, у час економічної і морально-духовно кризи українського суспільства. Створюючи такі малі громади ми розширюємо можливості нашої єпархії по опікуванню народу Божого.

Настоятель повинен спостерігати за своїми парафіянами, щоб не виникало ніяких груп, покликаних підпорядкувати всіх інших своїй волі, перетворюючи парафію на гурток «вибраних». Мета релігійної громади (парафії) – не ізоляція від зовнішнього світу, а проповідь Христа, Який показує нам приклад, вибравши дванадцять учнів, навчивши їх і відправивши на проповідь Євангелії. Потім кожен із них знайшов собі помічників і так Церква розросталася по всьому світу. І це вірний підхід – парафія повинна бути відкрита для всіх, щоб приймати кожного, хто приходить, і ставати для нього рідною домівкою. А священик повинен бути доступним, для всіх відкритим і ставитися до них, як батько до своїх дітей.

Дуже важливо налагодити зв’язок із членами громади, щоб постійно їх інформувати про справи парафії, єпархії, Церкви. Це важливо ще й тому, що до методів гібридної боротьби з нашою УАПЦ стали вдаватися протилежні конфесії, застосовуючи поширення неправдивої інформації через ЗМІ, Інтернет-ресурси, поширення чуток і т. ін. Зв’язок настоятеля парафії із своїми парафіянами так само важливий, як і зв’язок парафіян із своїм настоятелем, він повинен бути двостороннім.

Можливо, варто запровадити «Дзвінки надії», коли священик і віряни з числа активістів парафії хоча б один раз на тиждень телефонували до членів громади із запитанням про те, що відбувається в їхньому житті, про стан здоров’я, стосунки в родині, здоров’я дітей і онуків, потребу в спеціальній молитві, яку звершить настоятель чи хтось із вірян за його благословенням (скажімо, читання акафіста чи Псалтиря), про потребу в допомозі. Особливо така форма спілкування потрібна людям старшого віку, одиноким і є свідченням нашої за них турботи. Під час таких дзвінків вірянам повідомляють також і про наступні богослужіння, заходи чи церковні новини.

Парафія – це ворота, через які невіруюча людина входить до Церкви. І від того, чи зустріне людина в парафії нове життя, радість, співчуття, єднання душ, чи, навпаки, хаос, замкнутість, ворожість, лицемірство, нетерпіння, грубість – залежить її сприйняття Церкви. Такої атмосфери в наших парафіях в природі не повинно бути. Парафія покликана приділяти увагу всім, щоб кожен вірний відчував себе потрібним, а не відчуженим, або відкиненим.

Так само, як не повинно бути байдужого ставлення до парафіяльної діяльності, адже це найважливіша і найвідповідальніша ділянка життя Церкви. Часи змінилися і підходи до організації парафіяльного життя теж повинні мінятися, осучаснюватися. Тому треба серед вірян шукати людей, серця яких палахкотять вірою, людей відповідальних і активних, особливо тих, хто вже реалізував себе у світському житті, досягнувши тих чи інших успіхів, і тепер може послужити спільній справі.

Нам не можна бути байдужими звершувачами богослужінь та церковних треб, нам треба постійно в бесідах із вірянами підкреслювати важливість спільності їхнього християнського життя з іншими членами громади, про те, що ми належимо один одному, маємо потребу один в одному, адже ми пов’язані, з’єднані один з одним як члени одного Тіла. Ми – родина!

Шляхи реалізації

  1. Парафіяльний храм повинен завжди залишатися домом Бога Живого – Ісуса Христа, а всі інші напрямки людської діяльності – політична чи громадська пропаганда й агітація, за його межами.
  2. Для кожного члена парафії, особливо активу, знаходити посильне заняття.
  3. Для ефективної розбудови парафій, особливо в будівництві храмів, а також їхньої діяльності, активніше залучати спонсорські та благодійницькі кошти, брати участь у грантових програмах тих напрямків, що відповідають церковній діяльності.
  4. Заохочувати вірян ідеєю розвитку й зміцнення УАПЦ, як спадкоємиці Церкви-Мучениці 20-30-их років ХХ-го століття, правдивої Церкви українського народу, яка розділила з ним усі біди й нещастя минулого століття.
  5. Підняти на високий рівень релігійні знання серед вірян усіх вікових груп без винятку, роблячи акцент на читанні Святого Письма в родинах.
  6. Особливу увагу приділяти підростаючому поколінню, виносячи позацерковну діяльність за межі храмів.
  7. Вивести на належний рівень комунікаційний зв’язок парафії з Консисторією і навпаки, впроваджуючи інформаційний обмін за системою: парафія – єпархія – парафія, а також між парафіями, монастирями, сестринствами з метою обміну досвідом парафіяльного життя.
  8. Організовувати духовні, культурні та благодійні заходи, відзначення ювілейних дат, а також хресні ходи на відзначення релігійних та національних свят.
  9. Організовувати міжпарафіяльні богослужіння, особливо на храмові свята, молебні та різні святкування для сприяння єдності вірян єпархії.
  10. Проводити молодіжні, підліткові та дитячі табори, конференції, форуми, конкурси, запрошуючи до участі й молодь, яка не належить до парафій, але при цьому, в міру можливого, проводити місійне служіння, доносячи до молодих сердець євангельську науку Ісуса Христа.

Кожен християнин повинен ставити перед собою запитання, чи відповідає він святому імені – християнин? Безліч християн так і не стали ними, не прийшли ні до Бога, ні до Його дому – Церкви, а тому ми зобов’язані на кожному кроці нагадувати їм – «Прийди і подивись» (Ін., 1:46).

Кожна церковна громада є свідченням Божої присутності у світі й своєю життєдіяльністю виконує головне завдання – місію євангелізації. На жаль, маємо такий духовний стан, коли євангелізації потребують навіть активні члени громад, не кажучи вже про християн, які живуть поза церковною огорожею. Тому нам усім слід наполегливо працювати перш за все над євангелізацією власної свідомості й серця, щоб, маючи досвід, знання і почуття, нести її до сердець інших, щоб і вони зустріли Христа.

Служіння ближньому

 «Що ви зробили одному з братів Моїх менших, те зробили Мені».

(Мт., 25:40)

«Блаженний, хто багатьом чинить добро, на суді він знайде багато захисників».

(Св. Ніл Синайський)

«Якщо маю дар пророцтва, і знаю всі таємниці, і маю всяке пізнання і всю віру, так що й гори можу переставляти, а любові не маю, то я ніщо».

(1 Кор., 13:2)

Місія соціального церковного служіння полягає у примноження любові, наближення людини до Бога, відновлення в людині образу Божого, пошкодженого гріхами, пристрастями, стражданням, породженими власними і зовнішніми причинами. З допомогою соціальної діяльності привнести в українське суспільство дух любові, діяльної віри, відчуття потреби жертовного служіння ближньому. Церква повинна виступати ініціатором діяльної допомоги, мета якої – повернути людину в суспільство, дати радість життя.

Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ, як і вся Церква, покликана організовувати служіння ближньому, як служіння самому Ісусу Христу: «Що зробили одному із менших Моїх, те зробили Мені» (Мт., 25:40). Це служіння повинне здійснюватися на всіх рівнях: індивідуальному, сімейному, парафіяльному, а також на рівні сестринства, братства, монастиря та всієї єпархії.

Служіння ближньому – це завдання кожного з нас, бо завжди можна знайти тих, хто в гіршому становищі, ніж ми. Тому справи милосердя в єпархії повинні здійснювати всі без винятку: єпископ, священик і мирянин, незалежно від власних статків чи становища в суспільстві. Шляхом благодійництва ми можемо виконувати виховну місію в дусі Христової Євангелії – любов, повагу, милосердя, готовність поділитися, тобто плекати в людях соціальну відповідальність за ближнього, який потребує допомоги. Але слід при цьому пам’ятати, що наша церковна благодійність – це не дублювання соціальних служб та відповідних організацій. Наше милосердя базується на Святому Письмі.

Вже у Повторенні закону ми читаємо вказівку Господа своєму народові щодо потребуючих: «Справді, вбогі ніколи не переведуться на землі, тому то Я тобі й заповідаю: щедро розтулюй свою долоню для свого брата, для нужденного й для вбогого в твоїй землі» (Повтор., 15:11). Господь дарував кожному християнину особливі дари для служіння ближньому: «Служіть один одному кожен тим даром, який прийняв, як добрі домобудівничі різної благодаті Божої» (1 Пет., 4:10).

Маючи різні дари, відповідно до наших здібностей і можливостей, ми звершуємо служіння спільної справи: «Служіння різні, а Господь один і той же, і дії різні, а Бог один і той же, Котрий творить все у всіх» (1 Кор., 12:5-6). Тому, щоб бути справжніми християнами, нам слід служити Богові через служіння людині, котра потребує допомоги повсякденно, а не від випадку до випадку.

Служіння ближньому – це практичне вираження християнського милосердя і любові, яку заповів нам Христос: «Як Я полюбив вас, так і ви щоб любили один одного. По тому знатимуть усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою» (Ін., 13:34-35).

Господь закликає своїх вірних бути чутливими до потреб своїх нужденних братів і сестер, і щоб справами милосердя ми прославляли Його ім’я. У Книзі Товіта читаємо: «Роби милостиню з того, що маєш. А коли милостиню робиш, око твоє нехай не буде скупим. Не відвертай свого лиця від усякого бідного, і обличчя Боже не відвернеться від тебе» (4:7-8). Тож якщо ми хочемо любити Бога, то повинні виявляти цю свою любов через добре ставлення й турботу до ближнього. Тільки тоді ми будемо повноцінними християнами, коли не тільки братимемо від Бога, а й служитимемо Йому своїм служінням ближньому, в такий спосіб даючи йому можливість пережити Божу любов у своєму житті.

Особливу увагу протягом усього періоду дії цієї програми слід приділяти захисту ненароджених дітей, роботі з тяжкохворими, опікуванню сиротами та одинокими людьми похилого віку. При цьому слід пам’ятати, що насамперед ми несемо відповідальність за тих потребуючих підтримки, хто живе серед нас. Для цього слід створювати групи милосердя з небайдужих до людської біди людей, дбаючи, щоб серед них, по можливості, були з медичною освітою, проводити з ними відповідну підготовку та контролювати їхню діяльність. Встановлювати партнерські стосунки з благодійними та громадськими організаціями, щоб із їхньою допомогою розширювати можливості різних видів допомоги.

Вірні нашої єпархії повинні брати участь у різних добродійних та волонтерських проектах і заходах, особливо опікуючись учасниками бойових дій із захисту України від різного роду агресій. В той же час, звершуючи справи милосердя, православні християни повинні не тільки допомагати матеріально, але й підтримувати людину в пошуках правильного життєвого шляху, в боротьбі з гріховними пристрастями, налагоджувати стосунки з відповідними державними профільними та соціальними службами.

Діяльність у сфері соціальної опіки та благодійності доручається відділу соціальної роботи та благодійництва, визначивши ціль і завдання.

Ціль

  1. Створення умов для розвитку та зміцнення церковної соціальної та доброчинної діяльності в єпархії, а також ефективна співпраця парафій із державними установами соціального спрямування та з доброчинними організаціями й рухами.
  2. Поєднання діяльності державних і громадських благодійних і соціальних фондів та програм із діяльністю парафій Харківсько-Полтавської єпархії по виконанню одного з головних напрямків церковного служіння – опіка ближнього.
  3. Допомога зацікавленим керівникам благодійних фондів і соціальних програм організовувати свою роботу на грунті високих морально-етичних цінностей, відповідального ставлення до людини як образу Божого, в дусі православної традиції жертовності, таким чином доповнюючи систему благодійності й привносячи в її діяльність дух любові.
  4. Створення необхідних благодійних, соціальних та реабілітаційних програм для своєчасного вирішення проблем соціального служіння Харківсько-Полтавської єпархії.

Завдання

  1. Координація роботи із соціального служіння й благодійності в Харківсько-Полтавській єпархії, організація та проведення єпархіальних заходів, а також взаємодія з відповідними світськими організаціями та фондами, розподіл по парафіях спонсорської та благодійної допомоги.
  2. Організація ефективного співробітництва з державними структурами всіх рівнів, а також із громадськими, благодійними та бізнесовими структурами.
  3. Створення та координація роботи волонтерських груп соціальної допомоги єпархіального та парафіяльного підпорядкування.
  4. Організація обміну досвідом та навчання волонтерських груп соціальної роботи, а також організація міжконфесійних зав’язків.
  5. Залучення якомога більшої кількості людей до справи волонтерського соціального та благодійного служіння шляхом популяризації ідеї особистої участі у справах милосердя, звернення уваги до потреб знедолених.
  6. Організація єпархіальних програм залучення приватних пожертв на благодійницькі проекти єпархії.
  7. Створення Інтернет-ресурсу, присвяченого висвітленню соціального та благодійницького служіння в Харківсько-Полтавській єпархії.
  8. Створення грантових механізмів фінансової підтримки соціальної та благодійницької діяльності.
  9. Допомога в пошуках початкового фінансування перспективних соціальних проектів.
  10. Контроль ефективності соціальної та благодійницької діяльності єпархіальних організацій.

Я створив тебе у лоні… і перш, ніж ти вийшов із лона, Я освятив тебе».

(Єр., 1.5-6)

«Жінка, щи вчинила викидень, є вбивцею і дасть відповідб перед Богом. Тому що… зародок у лоні є жива істота, за яку піклується Господь».

(апологет Афінагор)

«Той, хто буде людиною, вже людина».

(Туртуліан 2-3 ст.)

«Та, що зумисне згубила плід, підлягає осуду смертовбивства… Хто дає лікування для викидня зачатого в лоні є вбивцями як і ті, що дають трави для вбивства дітей».

(Свят. Василій Великий)

Інститут сім’ї в Україні переживає складні часи, пов’язані як з економічними, соціально-політичними, так і духовно-культурними трансформаціями сучасного суспільства, що негативно впливає на сімейні та родинні зв’язки. Але сім’я завжди виступала інституцією, де виростали і виховувалися діти, де формувалася особистість. Церква повинна робити все від неї залежне, аби протидіяти руйнуванню традиційної української родини, утвердженої століттями та освяченої на релігійно-духовному рівні. Щоб сім’я могла ефективно виконувати свою місію, їй самій необхідно бути достатньо зрілою і готовою до виконання цих завдань.

На даний час українське суспільство потерпає від болючих проблем – масові розлучення і аборти, що знищують дітей ще до їхнього народження, аморальний спосіб життя членів сім’ї, безвідповідальне батьківство, зниження рівня життя й, відповідно, демографічна криза, алкоголізація нації, свідома відмова від батьківства та багато інших тривожних процесів. Все руйнує сім’ю, а значить – веде до знищення України та її народу.

Тому завдання Церкви – доносити високі моральні принципи в усі сфери суспільного та особистого життя людей, іти до проблемних сімей, в дитячі будинки, брати під свій захист одиноких матерів, вести широку роз’яснювальну роботу, спрямовану на захист ще ненароджених дітей.

З цією метою

  1. Створити єпархіальний центр захисту материнства й дитинства, в обов’язки якого входитиме:

а) організовувати та проводити лекції з головною тематикою захисту ненароджених дітей:

– для лекцій-бесід запрошувати лікарів-гінекологів, психіатрів, психоаналітиків та інших спеціалістів;

– проводити лекції-бесіди у навчальних закладах різної акредитації, жіночих відділеннях лікарень;

– організовувати духовні бесіди священиків, консультації та профілактичні бесіди з вагітними жінками відповідних спеціалістів на предмет цінності збереження зародженого життя та збереження вагітності.

б) практична допомога, підтримка й захист, в тім числі правовий, одиноких майбутніх матерів;

в) допомога в поліпшенні становища малозабезпечених, багатодітних, неповних сімей, а також дітей-інвалідів і тих, що лишилися без батьківської опіки, їхня соціальна та психологічна реабілітація;

г) допомога багатодітним сім’ям парафіян;

д) сприяння захисту батьківства;

ж) допомога молодим людям у створенні міцної релігійної сім’ї, виховання в них духовно-моральних якостей;

з) сприяння зміцненню престижу міцної сім’ї в суспільстві;

к) допомога дитячим будинкам у вихованні дітей перш за все духовному;

л) проводити серед підлітків і молоді пропаганду здорового способу життя;

м) підтримувати діяльність сестринств милосердя, створювати нові.

  1. Голові відділу соціального служіння та благодійності, спільно з настоятелями парафій, розробити план проведення єпархіальних та парафіяльних заходів опіки над дітьми-сиротами, приурочених до церковних свят.

Час виконання: до 1 червня 2018 року.

  1. Настоятелям парафій провести робочі зустрічі з керівниками закладів соціального захисту, які знаходяться на території їхньої канонічної діяльності, та укласти угоди співпраці.

Час виконання: до 1 червня 2018 року.

Відповідальний: голова відділу соціального служіння та благодійності.

  1. В парафіях створити групи «милосердя» із залученням до членства в них молоді та скласти річний план конкретної роботи.

Час виконання: до 1 вересні 2018 року.

Відповідальний: голова відділу соціального служіння та благодійності.

«Будьте тверезі, пильнуйте, бо противник ваш диявол ходить, як рикаючий лев, шукаючи, кого б пожерти» (1 Пет., 5:8).

«І не впивайтесь вином від якого буває розпуста» (Еф., 5:18).

Алкоголізм є отруєнням української нації. Тому святим обов’язком нашої Церкви є відродження у свідомості суспільства ставлення до тверезого способу життя як до великої моральної цінності, якою завжди славився український народ. З церковної точки зору алкоголізм слід розглядати як тяжку духовну недугу, що вражає психіку, а відповідно й душу людини. Але без усвідомлення хворим духовної природи свого захворювання, глибокого розкаяння, його зцілення неможливе.

Сьогодні пияцтво є однією з головних причин кризового стану інституту сім’ї, морального занепаду моралі й культури, високого рівня смертності. Церква вважає пияцтво безумовним злом, тому просвітницька робота, в тому числі й силами Церкви, повинна сприяти утвердженню тверезості в суспільстві.

Утвердження тверезості включає в себе профілактику алкоголізму, а також духовну реабілітацію осіб, які страждають від алкогольної залежності. З цією метою соціальне служіння Церкви може розвиватися в трьох напрямках:

  1. Пропаганда тверезого способу життя, особливо на сімейному рівні, де відбувається виховання й формування особистості. З цією метою:

– створювати групи тверезості, з допомогою яких відроджувати традиційні сімейні й духовно-моральні цінності;

– шляхом профілактичної діяльності сприяти формуванню в суспільстві позитивного відношення до тверезості, допомагаючи людям жити відповідно до власної гідності, дарованої Творцем;

– сприяти вихованню у свідомості підлітків і молоді відповідального ставлення до власного здоров’я.

  1. Робота з особами, що систематично вживають алкоголь, яка включає в себе:

– просвітницьку діяльність;

– залучення спеціалістів та волонтерів, які володіють знаннями та досвідом подолання алкогольної залежності, з метою надання соціальної і психологічної допомоги алкоголікам і їхнім рідним;

– надання духовної допомоги священиками, залучення до парафіяльної та громадської діяльності для закріплення мотивації тверезого способу життя.

  1. Створення єпархіальних реабілітаційних центрів, де надаватиметься всебічна допомога з подолання алкогольної залежності шляхом відновлення душевної та психологічної рівноваги, виховання моральних і релігійних переконань, які дадуть людині можливість адаптуватися до нормального життя в родині й суспільстві.

Реабілітацію хворих на алкоголізм можна організовувати в монастирі чи парафії, підготувавши для цього відповідні умови. Важливою складовою реабілітаційних заходів можуть стати індивідуальні консультації чи групові бесіди священиків та запрошених психологів.

Але головним у церковній реабілітаційній діяльності з надання допомоги залежним від алкоголю є духовна робота, покликана допомогти хворому відновити духовно-моральні якості людської особистості шляхом залучення його самого і його рідних в євхаристійне й парафіяльне життя.

Церковна діяльність у сфері профілактики алкоголізму й утвердження тверезості здійснюється на єпархіальному та парафіяльному рівні.

Єпархіальний рівень

Визначення напрямків і пріоритетів діяльності з профілактики алкоголізму залежно від потреб та можливостей єпархії. Створення при Консисторії підрозділу, який координуватиме  в монастирях та парафіях роботу з утвердження тверезості та профілактики алкоголізму, до завдань якого входить:

– координація діяльності монастирських і парафіяльних товариств тверезості й здорового способу життя;

– створення єпархіального товариства спеціалістів сфери подолання алкогольної залежності – лікарів, психологів, педагогів, соціальних працівників;

– залучення священнослужителів і мирян до практичної діяльності у сфері профілактики алкогольної залежності та протидії поширенню алкогольної продукції;

– проведення семінарів, курсів підготовки церковних спеціалістів з організації роботи в сфері поширення та утвердження здорового способу життя, протидії алкогольній залежності й профілактики алкоголізму;

– підготовка та поширення методичних матеріалів з профілактики алкогольної залежності, утвердження здорового способу життя;

– організація матеріальної та фінансової допомоги у здійсненні монастирських та парафіяльних програм у сфері утвердження здорового способу життя та боротьби з алкогольною залежністю.

Парафіяльний рівень

На парафіяльному рівні організацію, координацію та контроль за діяльністю по утвердженню здорового способу життя та тверезості здійснює настоятель парафії чи намісник (намісниця) монастиря. До виконання тих чи інших завдань можуть залучатися парафіяни, спеціалісти чи волонтери.

Діяльність парафії чи монастиря з утвердження здорового способу життя та тверезості серед місцевого населення, особливо в родинах парафіян, здійснюється за такими напрямками:

– залучення залежних від алкоголю та членів їхніх сімей до постійної та усвідомленої участі в літургійному житті парафії, звершення спеціальних молебнів та молитовних правил, спрямованих на усунення недуги пияцтва;

– створення реабілітаційних центрів, клубів взаємодопомоги з адаптації до тверезого життя, залучення до трудової діяльності, інші форми роботи з алкозалежними;

– виконання профілактичних та реабілітаційних програм за участю священнослужителів, спеціалістів та волонтерів;

– співпраця з державними та громадськими організаціями, які здійснюють протиалкогольну діяльність в рамках спільних проектів, взаємодія з освітніми, соціальними і медичними закладами.

Розробити та на засіданні єпархіальної ради затвердити Положення про роботу в сфері профілактики алкогольної залежності та поширення здорового способу життя.

Розробити та подати для затвердження на засіданні єпархіальної ради перспективний п’ятирічний план заходів та на 2019 рік зокрема.

Термін виконання: до 1 вересня 2018 року.

Відповідальний: голова відділу соціальної роботи та благодійництва.

Особливу увагу слід приділити закладам медицини.

В давнину лікарня розглядалася як місце, що перебуває під опікою і заступництвом Церкви. Тим паче, що хворі люди, окрім медичної, шукають і духовної розради, а то й зцілення. А Церква повинна здійснювати служіння хворим із вірністю Господу, який залишив Церкві Свою владу зцілювати.

Материнська опіка Церквою хворих і тих, хто потребує її допомоги, протягом більш як двох тисяч років здійснювалася шляхом різних починань, спрямованих на допомогу хворим. Тому пастирська турбота в галузі охорони здоров’я залишається і в наші дні невід’ємним завданням Церкви, яке необхідно виконувати з любов’ю й натхненням, не полишаючи без уваги й членів сім’ї, які опікуються своїми хворими рідними. Це є наша з лікарями спільна відповідальність за стан здоров’я українського народу.

З цією метою

  1. Священикам, на території діяльності яких розташовані медичні заклади, зустрітися з їхніми керівниками для того, щоб вияснити та за можливості обладнати каплицю чи лікарняний храм для звершення богослужінь.
  2. Храм, каплицю чи молитовну кімнату обладнати належним чином, приготувавши до богослужіння.
  3. Богослужіння проводити щонеділі, а за необхідності й частіше. В будні дні служити молебні, читати акафісти, проводити духовні бесіди з хворими.
  4. До діяльності в медичних закладах бажано запрошувати мирян, особливо молодь, таким чином створюючи групи милосердя.
  5. Голові відділу соціального служіння і благодійництва в тримісячний термін підготувати та подати на розгляд єпархіальної ради план заходів на п’ятирічний період.

Розвиток місіонерства та паломництва

«Бо коли я благовістую, то нічим мені хвалитися, тому що це неодмінний обовязок мій, і горе мені, якщо не благовістую!» (1 Кор., 9:16).

«Для всіх я став усім, щоб  спасти хоч деяких» (1 Кор., 9:22).

Місія (свідчення) полягає в проголошенні благої звістки всьому світу: «Йдіть по всьому світу й проповідуйте Євангелію всьому творінню» (Мк., 16:15). Вона спрямована на спасіння людини, а тому є найголовнішим обов’язком християнина. Православна місія спрямована, перш за все, на поширення досвіду спілкування з Богом шляхом особистої участі людини в таїнному житті євхаристійної громади вірних.

Місія нашої Церкви на теренах Харківсько-Полтавської єпархії спрямовується на пробудження в душах християн десятиліттями пригноблюваного державною та церковною пропагандою Російської Церкви радянських часів (і в часи незалежності до цього дня) прагнення до віри в Бога та молитви в рідній Церкві, якою є наша Українська Автокефальна Православна Церква.

В умовах, коли в українському суспільстві Лівобережжя України насаджується ідеологія споживання й індивідуалізму, в місіонерській діяльності слід застосовувати всі можливі способи й засоби, спираючись на православні національні традиції, які глибоко укорінені в свідомості українців.

Наша місія полягає також у тому, щоб відроджувати у свідомості українців почуття колективізму, який є основою побудови релігійної громади та євхаристійного єднання навколо однієї Чаші з якої люди, причащаючись Тіла й Крові Христових, таїнно єднаються з Господом.

Для розвитку місійного служіння створювати сімейні, молодіжні, підліткові й дитячі клуби, гуртки, центри відпочинку й школи молодої сім’ї. З цією метою єпархіальному відділу місіонерства й паломництва розробити й видати методичні поради на допомогу в діяльності сімейних, молодіжних, підліткових і дитячих клубів, гуртків, центрів відпочинку й шкіл молодої сім’ї.

Парафіям підтримувати паломництво й православно орієнтований туризм як по святинях, розташованих на території Харківсько-Полтавської єпархії, так і по Україні та закордоном, незалежно від їхньої конфесійної приналежності. Прощі до святих місць з відповідним духовним супроводом можуть стати для наших віруючих важливою школою молитви, адже молитва подорожуючого відображає місію Церкви – повсякчас перебувати в Божій присутності. Господь постійно йде назустріч кожному з нас заради нашого спасіння, а ми поодинці, як Його діти, і всією спільнотою в єдності як Церква, йдемо назустріч своєму Жениху дорогою спасіння в життя вічне й таким чином стаємо прочанами.

З метою активізації паломництва слід готувати власних екскурсоводів чи залучати з туристичних організацій, але тих, хто знається на церковній тематиці та здатний проводити змістовні духовні бесіди під час подорожі. Для успішної організаційної роботи в цій сфері при Консисторії створити паломницьку службу.

В місійній роботі слід звертати увагу на співпрацю з активною нецерковною молоддю: створення спільних програм, особливо в сфері соціального служіння, патріотичного виховання та охорони довкілля. Крім специфічного спрямування певних форм діяльності, особливу увагу слід надавати залученню активної молоді до лав нашої Церкви.

Парафіям налагодити й підтримувати зв’язок із творчою інтелігенцією, музеями і ВНЗ у сфері місійної діяльності та з допомогою спільних проектів залучати інтелігенцію до нашої Церви.

Втілення в життя мети й завдань місіонерської діяльності розподіляється на три рівні: єпархіальний, парафіяльний, вірянський.

Єпархіальний рівень (відповідальність архієрея)

  1. Створити при Консисторії координаційний центр для вироблення методичних порад з місійної діяльності.
  2. Підготовка кліру й місіонерів з місцевого населення, навчання та контроль за виконанням покладених на них завдань.

Парафіяльний рівень (відповідальність священика)

  1. Організація місіонерської діяльності з урахування соціального стану жителів району, на який поширюється діяльність парафії.
  2. Залучення недільних шкіл та активних парафіян до місіонерської діяльності.
  3. В кожній парафії організувати бібліотеку духовної літератури.
  4. Священикам організовувати паломницькі поїздки парафіян та бажаючих по святих місцях регіону та країни, під час паломництва здійснювати просвітницьку роботу.
  5. Поїздки до інших парафій з метою ознайомлення з їхнім життям, з досвідом роботи в різних сферах діяльності та зміцнення духовного єднання.

Рівень вірних

  1. Парафіянин повинен знати основи православної віри й брати активну участь у житті парафії.
  2. Парафіянин живе життям, яке підтверджувало б слова апостола Петра: «Господа Бога святіть в серцях ваших, завжди будьте готові будь-кому, хто вимагає від вас відповіді про вашу надію, дати відповідь з лагідністю і благоговінням» (1 Пет., 3:15).
  3. Відповідно до власного бажання та освіченості, здібностей та професіональних навиків брати посильну участь у місіонерській діяльності своєї парафії.
  4. Прилучення до православного віровчення з допомогою індивідуальних бесід, лекцій, семінарів.
  5. Розширення просвітницької діяльності серед студентства: створення позабогослужбового середовища спілкування, навчання, творчості та поступове введення в літургійне життя парафії, підготовка православних молодіжних лідерів.

Форми місіонерської діяльності

  1. Робота з тими, хто шукає Бога, хто готується до хрещення, та з тими, хто потребує знань про Бога й віру.
  2. Включення видів місіонерської діяльності в соціальну та благодійницьку роботу.
  3. Виховну місію слід будувати на богословських засадах, які повинен засвоїти новоначальний:

– визнання Святого Письма, священного передання, православної догматики;

– усвідомлене входження в Церкву як у Тіло Христове, частиною якого є кожен член релігійної громади (парафії): «І ви – Тіло Христове, а осібно – члени» (1 Кор., 12:27), а єдиним Главою – Ісус Христос;

– свідчення про Церкву як радісне життя в Ісусі Христі оновленої людини, що з’єдналася з Христом в Таїнстві Хрещення і розкрилася в дарах Божих в усій повноті;

– сприймання євхаристії як центру життя православного християнина й хрестоцентричності всієї його діяльності;

– усвідомлення смислу участі в богослужінні як співучасті в таїнстві спасіння.

  1. Організація місіонерських богослужінь із включенням у них елементів катехизації, доступних для розуміння новоначальних.
  2. Сприяння спілкуванню вірян між собою та священиками після богослужіння за допомогою спільних трапез, під час яких у вільній і дружній бесіді обговорювати питання духовного і церковного життя парафії, а також теми, які цікавлять вірян та потребують роз’яснення.
  3. Введення в практику роботи нових елементів, які осучаснюють традиційні практики місійної роботи, перш за все з молоддю і юнацтвом.
  4. Організація місійних богослужінь з метою більш доступного розуміння вірянами, особливо новоначальними, священнодій і богослужбових текстів:

– супроводжувати богослужіння короткими, але змістовними богословськими коментарями;

– періодично, після короткої проповіді по Євангелії, роз’яснювати одне з питань екзегетики, що стосується безпосередньо тих чи інших частин богослужіння;

– поширення брошур із поясненням смислу богослужіння, священнодій та молитов;

– подібну катехизацію проводити й під час звершення будь-яких треб і обрядів;

– там, де немає храму чи пристосованого приміщення, богослужіння звершувати в будь-яких приміщеннях, кімнатах, палатках, або, якщо за теплої погоди, навіть надворі.

  1. У зв’язку з відсутністю україномовних текстів місійного богослужіння спеціально створеній богословській комісії розробити відповідну систему служіння й тексти, одночасно з коментарями чинопослідувань.
  2. Запровадити в практику богослужінь у парафіях Харківсько-Полтавської єпархії досвід загальнонародного співу, залучаючи до нього всіх присутніх у храмі. З цією метою підготувати відповідні тексти українською мовою найважливіших частин православного богослужіння – вечірня, рання, Божественна літургія, служби Святої Пасхи і дванадесятих свят. Цим не тільки дамо віруючим можливість особистої участі у співі, а й спонукаємо до активної участі в богослужінні та усвідомленні ними багатства православного богослужіння.
  3. В тих парафіях, де немає можливості звершувати Божественні літургії через відсутність священика, щоб не завмирало богослужбове життя, звершувати мирянське служіння. З цією метою розробити та затвердити на засіданні єпархіальної ради рекомендації, покликані допомогти освіченим мирянам у подібному служінні в своїй парафії.

Інформаційне забезпечення

Донесення до якомога ширшого кола населення єпархії православного віровчення, правдивої інформації про Українську Автокефальну Православну Церкву та її складову – Харківсько-Полтавську єпархію з допомогою світських та власних ЗМІ, парафіяльних бібліотек, інтернет-клубів при парафіях, використання спеціальної місіонерської літератури.

З цією метою:

– активно освоювати інформаційний простір, застосовуючи сучасні види комунікації: друковані ЗМІ, телебачення, радіо та мережу Інтернет;

– вчасно розвінчувати неправдиву інформацію про УАПЦ та Харківсько-Полтавську єпархію;

– видавати місіонерську літературу, призначену формувати цілісне уявлення про православну віру, духовність та УАПЦ.

Місіонерам, для успішного виконання поставлених перед ними завдань, слід шукати нестандартні рішення, адже в сучасному суспільстві, де майже забутий заповіт любові до ближнього і панує байдужість, місіонер повинен зуміти сколихнути серце байдужої людини і спонукати її прийняти Євангелію.

Місіонеру слід пам’ятати, що умови й форми місії різні в сільській місцевості, в місті, у військовій частині, в навчальних закладах і храмах.

До місіонерської діяльності слід залучати:

– мирян до участі в богослужіннях (послух на кліросі та у вівтарі, хресні ходи, різні заходи);

– участь мирян в соціальній діяльності;

– організація місіонерських гуртків, толок;

– залучення мирян до участі в церковних семінарах, конференціях, круглих столах, Інтернет-форумах, доброчинних заходах та інших формах церковної та громадської діяльності.

ІІІ Рівень вірних (парафіян)

Життя християнина ґрунтується на Божому Слові. Джерелом і вершиною цього життя виступає свята Євхаристія, яка звершується священиком у єднанні з єпископом та з його благословення. Звершення євхаристії зміцнює будову Церкви, в якій безперестанно перебуває її Глава – Ісус Христос, бо вона є Його Тілом. Для віруючої людини немає в житті нічого важливішого, як участь у євхаристії та причастя святих дарів – Тіла й Крові Христових. Це є мить єднання з вічністю, до якої повинен готуватися кожен християнин, а завдання священства, а разом із тим і всієї єпархіальної спільноти, – вивести вірянина на шлях спасіння.

Цього можна досягти лише за умови, коли кожен християнин буде шанувати неділю (день Господній), зважаючи на слова Отця Небесного, який сказав: «Шість днів працюй, а сьомий Господу Богу твоєму». Але одного шанування замало. Наші зусилля повинні бути спрямованими на виховання в свідомості наших вірних обов’язкової участі в Божественній літургії, але не як повинності, а як чергової нагоди зустрітися з Господом, який прагне наповнити наші серця благодаттю й любов’ю.

Кожен вірянин повинен по можливості якомога частіше відвідувати храм і брати участь у богослужінні, щоб подякувати Господу за прожитий тиждень і благословитися на тиждень наступний, щоб прожити його під охороною Божою. Участь в богослужіннях передбачає якомога частішу сповідь і причастя Святих Христових Таїн на «зцілення душі й тіла». При цьому не менш важливим є й виховання у свідомості вірян необхідності молитися особисто і спільно з членами своєї сім’ї.

Отже, парафіянин повинен:

  1. Брати участь у літургії щонеділі й у великі свята, тому що літургія для православного християнина є центром його життя й відмова від участі в богослужінні повинна вважатися великим гріхом.
  2. Підтримувати парафію в її служінні й життєдіяльності, що включає в себе:

а) підтримку перш за все фінансову – пожертву на храм як подяку Богу за Його благословення;

б) присвячувати свій час і сили, допомагаючи парафії під час богослужіння, в її діяльності по роботі з дітьми, молоддю, вірянами різного віку, з потребуючими як волонтер-доброволець та в церковних заходах, пам’ятаючи, що, уділивши небагато власного часу, таким чином допомагаєш парафії виконувати її місію.

Участь священика в діяльності в парафії:

– дбати про добро тих, ким опікується, бо вони – частина Божої родини;

– дбати про кожного парафіянина навіть тоді, коли вони не дбають про своє добро;

– розуміти свою роль в парафії як батьківську, взявши на озброєння всі кращі риси доброго батька;

– навчати того, що навчає Святе Письмо і Церква, але навчати й захищати з любов’ю і повагою до опікуваних;

– мета пастиря повинна полягати в тому, щоб полагодити те, що можливо полагодити, примножити те, що можливо примножити, і захистити стадо від усіх хижаків, які нападатимуть.

Сім’я – основна ланка парафії

«Не добре чоловікові бути самому».

(Бут., 2:18)

«І перетворив Господь Бог те ребро, що взяв з Адама, на жінку, і привів її до Адама».

 (Бут., 2:22)

«І сказав Господь Бог: Не добре чоловікові бути самотнім. Створимо йому поміч, подібну до нього».

(Бут., 2:18)

«І поблагословив їх Бог, і сказав Бог до них: Плодіться й розмножуйтесь, і наповнюйте землю».

(Бут., 1:28)

В наш час, коли інститут сім’ї піддається нівеляції, нам слід поставити свою місійну діяльність так, щоб зацікавленими в літургійному й парафіяльному житті були не тільки окремі представники родини, а й усі її члени – і старшого віку, і молодшого. Ми зібралися в Церкву, щоб спасти власну душу і допомогти спастися іншим. А в сім’ю люди також об’єдналися, щоб любити один одного і спільно спасатися. Християнину дано два головних заповіти – любити Бога і любити людей. А сімейна людина повинна ці два заповіти виконувати, перш за все, у власній сім’ї. Молячись один за одного, смиряючись і носячи труднощі один одного, ми спасаємося.

Ще апостол Павло об’єднував віру членів родини з їхнім ставленням один до одного, зазначаючи: «А коли хтось про своїх, особливо ж про домашніх, не дбає, той віри відцурався: він гірший, ніж невірний» (1 Тим., 5:8). В той же час сім’я, в якій панує любов і взаємоповага, стає джерелом милосердя, з якого оточуючі черпають духовну розраду, підтримку та силу й собі жити життям повноцінним і наповненим змістом.

Сім’я – це велика цінність, дана Богом і Ним встановлена. Святі отці нас вчать, що сім’я – то мала Церква, яка складається з чоловіка, жінки та їхніх дітей. Але ж і Церква (парафія) – це спільнота чоловіків і жінок, народжених звище, а, отже, нерозривно пов’язаних із Христом. Ще Ісус Навин сказав: «Я ж, і мій дім, служитимемо Господу».

Він є главою Церкви, а ми, віруючі, Його тілом. І так само, як наше тіло виступає єдиним цілим, хоча й складається з різних частин, так і Церква (парафія). Кожна частина тіла має своє призначення, але жодна з частин не може існувати окремо від інших. Подібно до цього кожен віруючий має своє призначення в житті, але всі ми потребуємо один одного, щоб разом, як громада вірних, як Церква, виконувати свою місію на землі.

Тому допомогти сім’ї стати малою Церквою – наше пріоритетне завдання. Сім’я, створена на землі як єдине тіло, має своє вічне продовження в Царстві Небесному. Саме заради цього й дано так Творцем чоловікові й жінці, щоб, створивши сім’ю, вони, як одне ціле, цю цілісність перенесли у вічність, щоб мала Церква і Небесна стали одним.

Святитель Іоанн Златоуст навчав, що означення «домашня церва» має значно ширше визначення, ніж означення просто місця, де ранні християни молилися наодинці чи сім’ями. Домашня церква виступає живим свідченням християнської сім’ї. Іоанн Златоуст говорив, що «дім повинен перетворитися на церкву», де «всі, навіть найменші, мусять почуватися активно залученими до пошуків Божого Слова і спільного його виконання». Сім’я, як домашня церква, містичним чином бере участь у священицькій, пророчій і царській місії Христа і Його Церкви. Виконуючи цю місію, християнська сім’я стає «одним серцем і однією душею» у вірі (Дії 4:32).

Священича місія домашньої церкви втілюється у спільній молитві й присвяченні Богові щоденного сімейного життя. Під час молитви сім’ї запрошують Бога у свої домівки і приймають любов у новій якості, Христовій, здатній допомагати їм у труднощах, сумнівах і загрозах. Завдяки тому, що члени сім’ї під час молитви діляться один з одним навіть сокровенним, сім’ї об’єднуються в довірі й любові, стаючи міцними.

Пророча місія домашньої церкви втілюється в моральному впливі батьків на дітей. Це означає, що їм треба прийняти і виконувати цю важливу роль розсудливо, сумлінно, наполегливо й відповідально. Навчаючи дітей віри, батьки проводять євангелізацію у своїй родині, яка об’єднує їх самих і дітей в єдине ціле – міцну родину, єдність якої стає непорушною.

Царська місія сім’ї полягає в благодійності й спільному служінні Церкві й людям, як Христос царював, служачи іншим. Ми бачимо, як в умовах нової політико-соціальної формації українці все більше відходять від колективізму й переходять до ідеології індивідуалізму. В той же час надмірний індивідуалізм руйнує сімейне життя, ослаблюючи сімейні стосунки вже тим, що індивіди зосереджують свою увагу на задоволенні, перш за все, власних бажань і потреб. А природа сім’ї за своєю суттю колективістська.

Парафія теж спільнота об’єднаних у колектив індивідів, а тому вона буде міцною тоді, коли міцною буде сім’я членів парафії, адже в родині якраз і розвиваються та набувають спільних рис начала колективізму, так необхідні в діяльності спільноти. Тому ми повинні ставити роботу з сім’ями в основу всієї діяльності парафії, щоб життя подружжя стало життям «малої церкви» як складової парафії.

Християнська віра і її практика в житті відіграють важливу роль у сім’ї, а тому намагання звести релігійне життя до вузького формату однієї особи негативно позначається на ній самій, на становищі в сім’ї, так само негативно відбиваючись і на парафії. У своїй діяльності ми повинні виходити з того, що сім’я віруючих християн покликана нести місію свідчення віри перш за все ближнім, що навколо неї, – рідним, сусідам, співробітникам на роботі, односельцям.

Без такої уваги до сім’ї громади у нас будуть малочисельними, неперспективними і малоцікавими для людей, яких тривожать безліч життєвих проблем, вирішення котрих однією разовою бесідою неможливо. Потрібна клопітка праця як священика з такою людиною, так і самої людини над собою, а це можливо тільки за умови постійної участі віруючого в житті парафії. Нам слід пам’ятати, що ті парафії, де церковне життя грунтується на сім’ї, стають більш згуртованими, міцними, як і сім’ї, в яких стосунки грунтуються на любові й взаємоповазі всіх її членів між собою.

Отже, Церква, як спільнота віруючих, будується на сім’ї та за її принципами. В цьому різниця між Церквою й різноманітними громадськими та благодійними організаціями. В той же час, ми констатуємо в українському суспільстві тривожні тенденції, небезпечні як для сім’ї, так і для Церкви: поширення т. з. громадянських шлюбів, коли чоловік і жінка не бажають обтяжувати себе тривалими стосунками, а, відповідно, й обов’язками, вільне безшлюбне життя, що породжує безбатьківство, відмова від народження дітей.

Тобто, в суспільстві поширюється філософія індивідуалізму як форма буття, але замикання в собі, на власних потребах, тобто егоїстична форма співжиття в суспільстві, часто викликає пасивність або агресивність, депресивний стан, розчарування в загальнолюдських цінностях, в тім числі й розчарування в традиційних релігіях. Парафія, в якій священик не організовує роботу по наверненню сімей до віри й церковного життя з сім’ями, не зацікавлює їх до сімейної молитви, до участі в соборному богослужінні – літургії, швидко знелюднюється. Якщо ж таких парафій у єпархії багато і цей процес із кожним роком наростає, то майбутнє такої єпархії залишатиметься невизначеним.

Треба активно працювати саме з сім’ями віруючих, допомогти їм облаштувати в їхньому домі місце для молитви, розташувати ікони, встановити час моління й визначити молитовне правило, посильне для даної родини. Цінність родинної молитви полягає в тому, що, з одного боку, діти привчаються до молитви й життя їхнє оцерковлюється, а з другого – в такій родині не з’являється відчуження один від одного, що нині стало звичним, а також зводяться нанівець дратівливість, сварки, конфлікти між поколіннями, тому що молитва вчить пробачати й миритися.

В соборній молитві – літургії – віруюча людина черпає силу та натхнення для своєї життєдіяльності, а приватна, особиста й родинна молитва є важливим доповненням до соборної, яку ми спільно звершуємо в храмі Божому. Тому священикам слід домагатися того, щоб у родині, де є віруючий, до молитви ставали всі члени сім’ї – і дорослі, і діти, бо така практика серед віруючих у наших краях майже відсутня, а спільна родинна молитва має об’єднавче значення.

Отже, основна мета нашої практичної діяльності – це згуртування парафіяльної громади, спонукання парафіян до активної соціальної діяльності, популяризація традиційних сімейних цінностей. В умовах руйнації духовно-моральних основ суспільства ми повинні стати на захист народної моралі. Нам слід активно працювати в напрямку збереження й захисту основи парафій – православної сім’ї, а також дати базові духовні знання підростаючому поколінню. Для цього треба вести систематичну просвітницьку роботу серед мирян, а також і з священиками, спрямовану на активізацію участі парафіян як у житті своєї парафії, так і в громадському та соціальному житті села чи міста. Так організовувати роботу, щоб поступово наші парафії перетворювалися на великі православні родини.

З цією метою визначити

І. Напрямки

  1. Координація діяльності комісій Консисторії, спрямованих на роботу з сім’ями: заохочення, підтримка та поширення їхніх ініціатив.
  2. Підтримка та координація роботи настоятелів парафій та місійних священиків, спрямована на виховання в підлітків та юнацтва традиційного відношення до сімейного життя, побожного ставлення до церковного шлюбу – вінчання, як до сакрального Таїнства, яке скріплює сім’ю на все життя.
  3. Дошлюбні (перед вінчанням) духовні бесіди з нареченим та нареченою, що створюють сім’ю, про відповідальність перед Богом за формування родини, сімейні консультації.

ІІ. Завдання

  1. Консисторії розробити та укласти угоду про співробітництво з місцевими органами охорони здоров’я, соціального захисту, профільними установами й громадськими організаціями у сфері підтримки сім’ї, захисту материнства й дитинства.
  2. Створити товариства (клуби) багатодітних сімей для відстоювання їхніх інтересів у державних установах, а також для обговорення своїх проблем та взаємної підтримки.
  3. В парафіях періодично, у зручний для вірян час, організовувати молебні для вагітних жінок та бездітних сімей, які хочуть мати дітей.
  4. Можлива організація єпархіального центру підтримки сім’ї для комплексної допомоги – духовної, юридичної, освітньої, психологічної, матеріальної і т. д.. Консисторія може виступити як засновник, а співзасновниками – товариства багатодітних сімей, соціально орієнтовані служби, благодійні фонди, представники бізнесу. Для цього потрібні: приміщення, оргтехніка, спеціалісти-добровольці, психолог-консультант, юрист і соціальний працівник.

Консультації здійснювати у співбесіді, по телефону та в системі Інтернет.

  1. Створення пунктів речової допомоги. Для цього потрібні: приміщення (хоча б одна-дві кімнати), оргтехніка, керівник на громадських засадах, добровольці-волонтери, готові взяти на себе обов’язки з приймання, сортування та видачі речей.
  2. Спільно з установами дошкільного виховання чи окремо (залежно від можливостей) можуть створюватися дитячі садки чи групи короткочасного перебування дітей. Для цього необхідні ресурси: приміщення, яке б відповідало відповідним вимогам, вихователі, засоби на харчування та інвентар.
  3. Штучне переривання вагітності набрало в Україні катастрофічних масштабів і це в той час, коли відбувається різке скорочення кількості населення. Православне віровчення прирівнює штучне переривання вагітності до навмисного вбивства. З метою протидії абортам у жіночих консультаціях, лікарнях, пологових відділеннях чи перинатальних центрах можна організовувати консультації для жінок, які планують зробити аборт, щоб переконати їх відмовитися від гріха дітовбивства, а також консультування жінок з новонародженою дитиною-інвалідом з метою упередження відмови від дитини. Для здійснення цієї мети потрібні: угода з місцевим департаментом охорони здоров’я, психолог, священик, соціальний працівник, робота яких здійснюється на добровільній основі.
  4. На рівні єпархії, а де можливо, то й парафій, бажано організовувати літні, а також, за можливості, і в інші пори року табори для неблагополучних сімей, особливо багатодітних. Під час проведення таких таборів звершувати богослужіння, молебні, індивідуальні та загальні духовні бесіди, організовувати роботу нарколога, психолога та інших спеціалістів, спрямовану на повернення дорослих і дітей до нормального життя в соціумі.

Висновки

«Царство Небесне подібне до гірчичного зерна,
яке взяв чоловік і посіяв на полі своєму,
яке, хоч найменше від усіх насінин,
але, коли виросте, буває більшим
від усіх злаків і стає деревом» (Мт., 13:31-32).

Головним поштовхом до роботи над програмою стратегічного розвитку Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ стало бажання об’єднати парафії в єдину родину православних вірян. Велика кількість людей повинні відчути плече один одного і стати насправді місцевою Церквою. Для цього вірянам треба не тільки відвідувати богослужіння, а й брати активну участь у життєдіяльності своєї парафії, а також і єпархії, відчувати свою потрібність Богу і ближньому.

Коли люди почнуть говорити: «Це наш дім», то це буде ознакою того, що наша праця дає добрі плоди. Тобто, у парафіян повинне бути відчуття приналежності до родини християн, а це означає, що нам слід вчити людей бути не просто віруючими, а справжніми братами й сестрами в Ісусі Христі: «Будьте братолюбні один до одного з ніжністю» (Рим., 12:10).

Апостол Павло нас вчить бути живим органом живого тіла: «Бо як в одному тілі маємо багато членів, але не всі члени мають однакове тіло, так багато нас становимо одне тіло у Христі, а окремо один одному члени» (Рим., 12:4-5). Адже все одно, як будь-який орган, вирваний із тіла, не тільки не буде тим, ким створений, не тільки не виконуватиме покладеної на нього функції в організмі, а й швидко загине й всохне. Те ж стосується й християн, які не посвятили себе вірі у повній мірі, до глибини свого серця, і не посвятили себе, відповідно, церкві, тобто громаді.

Парафія ніколи не стане міцною, якщо в ній не буде сильної групи віруючих членів, які братимуть на себе ті чи інші обов’язки, виконуватимуть ту чи іншу роботу, залежно від знань і здібностей. Священник повинен організувати таку систему виявлення Божих дарів своїх парафіян і заохочення їх до парафіяльного життя, так організувати поза богослужбову діяльність, щоб їхні дарування розкрилися якомога повніше. Тоді їм буде цікаво перебувати в такій парафії. Бог закликає віруючих у Нього проявляти свою віру як у церкві, так і у світі. В підгрунті діяльності парафій повинне лежати задоволення, перш за все, духовних потреб віруючих, а поряд із ними і проявлення та розвиток дарів Божих.

Велике благодіяння Боже, коли той, хто знайшов у церкві свій рідний дім, зворотно творить малу церкву у власній оселі. Саме із домашніх, малих церков перші християни почали поширювати євангельську науку по всьому світу, перевернувши його Христовим вченням спасіння. А члени родини, оцерковившись, наповнюватимуть храми Божі, беручи участь у богослужіннях і життєдіяльності парафій. Таким чином зростатимуть наші громади.

Христос підібрав і згуртував навколо Себе спочатку дванадцять учнів, які стали вірними соратниками, а потім ще сімдесят, які поширили віру й Христову Церкву по всьому світу. Але на це потрібен час, навчання і виховання. Часу в нас обмаль, секуляризація суспільства наростає загрозливими темпами, тому для нас є життєво необхідним вчитися самим і вчити своїх вірян, особливо новонавернених, молитися, спілкуватися між собою як брати і сестри у Христовій любові, адже Він сказав: «Полюби ближнього, як самого себе». Священикам слід навчитися планувати свою роботу так, щоб вона давала відчутні плоди, щоб парафія функціонувала ефективно, як живий член єдиного тіла – єпархії.

На даний час для нас є дуже важливим кількісний ріст єпархії і збільшення кількості вірних у парафіях. Тому треба молитися про те, щоб все, що записано в цій програмі стратегічного розвитку Харківсько-Полтавської єпархії діяло і працювати на здійснення головної мети – зростання і утвердження. А утвердження можливе лише у вірі, яка виражається молитвою і добрими справами. 

 

Автор: високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.

 

Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський,
керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here