Патріарх Мстислав: маловідомі сторінки

0
86
Степан Скрипник із дочкою Маріянною. 1940 р. фото: http://gk-press.if.ua

Патріарх Мстислав: маловідомі сторінки

У 2018 році відзначатимемо 120-ліття від дня народження та 25-ліття від часу смерті славного сина українського народу Патріарха Мстислава (в миру Степан Скрипник). До цих дат в Івано-Франківську на вул. Шевченка варто б відкрити меморіальну дошку з його портретом на будинку, в якому проживала родина Вітковицьких-Скрипників та під час архіпастирських візитів у минулому столітті зупинявся першоієрарх. «Галицький кореспондент» пропонує читачам ознайомитися із маловідомими сторінками історії про родину Петлюр-Скрипників-Вітковицьких.

Родини Петлюр-Скрипників-Вітковицьких

Хорунжий Степан Скрипник

У Станиславові (нині Івано-Франківськ) у різні історичні періоди жило чимало славних родин, які й досі добре відомі старшому поколінню і не знані молодій генерації нашого краю, бо за комуністичної влади їхня діяльність замовчувалась. Освітня нива національного життя прикарпатців густо засіяна іменами визначних політичних, військових, культурних і церковних діячів. Вони прославили Прикарпаття й Україну, пов’язали свою долю і життя з цим благословенним краєм. Саме вони відстоювали національну ідею, брали участь у боях з ворогом за галицькі міста Львів, Тернопіль, Станиславів…

У столиці ЗУНР Станиславові, місті із 35-тисячним на той час населенням, побувала низка делегацій – з Наддніпрянської України, Угорщини, Франції. 1919-го в колишньому готелі «Австрія» (нині – «Дністер»), що на кілька місяців змінив назву на «Одеса» (потім – «Варшава»), зупинялися такі відомі українці, як культурно-громадський діяч Є. Чикаленко, перший голова директорії УНР, письменник В. Винниченко, головний отаман С. Петлюра, перший президент УНР, історик, згодом академік М. Грушевський та багато інших.

На шпальтах «Кур’єра Станиславівського» за 1938 р. є згадка про перебування в нашому місті і Юзефа Пілсудського. Комендант Пілсудський в супроводі керівника свого штабу Казімежа Сосновського у черговий раз приїхав до Станиславова наприкінці серпня 1920-го, відразу після Варшавської битви («Диво на Віслі», 13-25 серпня 1920 р.) – на зустріч з отаманом Симоном Петлюрою. Його відділи, які разом з армією УНР воювали проти більшовиків, тоді були на постої в околицях Станиславова.

У цьому місті Головний отаман також вів переговори з урядом ЗУНР про об’єднання військових сил, що позитивно вплинуло і на розвиток співпраці відомих діячів із різних міст у громадсько-культурній та інших сферах. Симон Петлюра радив урядові ЗУНР прийняти лінію розмежування з поляками, запропоновану французьким генералом Жозефом Бартелемі…

 

Цікавою є така деталь. Разом з Головним отаманом військ УНР до Станиславова приїхав його племінник та особистий ад’ютант, хорунжий похідної канцелярії Степан Скрипник (1898-1993). Деякий час він виконував функції старшини з особливих доручень при ставці С. Петлюри. Крім того, натрапляємо на відомості, що він був ще й дипломатичним кур’єром між Симоном Петлюрою і Юзефом Пілсудським.

Опинившись на заході України, Степан Скрипник поселяється в тодішній столиці ЗУНР – Станиславові. Саме тут він зустрів свою вірну опору – Іванну Вітковицьку (1898-1940). Ця прикарпатська красуня походила зі стародавнього інтелігентного галицького роду. Сім’я Вітковицьких проживала в будинку на вул. Липовій (нині Т. Шевченка) у Станиславові.

Степан Скрипник у формі хорунжого. 1920 р. фото: http://gk-press.if.ua

Іванні та Степанові тоді йшов 23-й рік. Можливо, молоді люди вже чули одне про одного, бо Іванна працювала в адміністрації Головного отамана Симона Петлюри, а її батько Іван Вітковицький служив у війську УНР. Збереглася його справа з архівними документами про нагородження Воєнним Хрестом.

У сім’ї Вітковицьких були ще дві дочки – Ірина (по чоловікові також мала прізвище Петлюра, була дружиною Олександра – молодшого брата Симона Петлюри) та Марія (по чоловікові писалася Садовська), і два сини – гімназисти Роман та Юрій-Олександр. 1921-го, в день Небесного Покровителя, первомученика і архідиякона Стефана, Скрипник разом з Іванною Вітковицькою приймають таїнство вінчання. 11 вересня того ж року в них народжується первісток Ярослав.

Слід зазначити, що тогочасні стосунки родин Скрипників і Петлюр є однією з найцікавіших сторінок життєпису майбутнього Патріарха. 1922-го Степан приїжджав у Варшаву і зустрівся із сім’єю Симона Петлюри, оповів про своє життя, одруження з Іванною Вітковицькою й народження сина Ярослава у Станиславові.

У міжвоєнний період Степан Скрипник працював у різних кооперативних установах Галичини та Волині, належав до провідних членів Українського об’єднання. Восени 1922-го польська поліція заарештувала його за «динамічну громадсько-політичну працю». Після звільнення із в’язниці С. Скрипник продовжив роботу в системі кооперації у Заліщиках на Тернопільщині. Тут 1925-го у молодій сім’ї народжується друга дитина – дочка Тамара. У той час дядько Степана Скрипника Симон Петлюра перебував в еміграції у Франції.

Убивство Голови Директорії УНР

Перебування Симона Петлюри в Парижі – на перехресті політичних доріг світу – збільшило його можливості як ідейного лідера української визвольної боротьби. Біля державного центру УНР почали гуртуватися найактивніші, найсвідоміші сили української еміграції. С. Петлюра залишався лідером Української держави в екзилі.

Більшовики побачили небезпеку в самому існуванні Петлюри. Особливо їх непокоїла активність українського центру в Парижі, який дедалі більше консолідував еміграційні державницькі сили навколо журналу «Тризуб».
Серед ворожих до української справи сил поняття «Петлюра», «петлюрівщина», «петлюрівець» стали синонімами, що ними окреслювався незалежницький рух. Більшовицьке керівництво закономірно сприймало С. Петлюру як свого першочергового ворога…

25 травня 1926 року в обідню пору на одній із вулиць Парижа єврей-годинникар на ім’я Самуїл Шварцбард (уроджений Шльома Шварцбурд) випустив сім куль в Головного отамана військ УНР та колишнього Голову Директорії УНР Симона Петлюру. Вбивцю відразу затримала поліція, а Петлюра, стікаючи кров’ю, помер через кілька хвилин. Увечері місцеві газети рознесли по околицях міста: «Вбили політичного діяча, лідера української еміґрації Симона Петлюру!»

З плином часу було виявлено багато документів, які свідчать про те, що Москва протягом довгого часу намагалася прибрати з політичної арени отамана УНР, котрий гуртував українців в еміграції. На жаль, діячам української еміграції це стало відомо вже пізніше, після судових засідань. А під час самого суду звинувачення на адресу більшовицької Росії як істинного вбивці одного з лідерів українського визвольного руху не прозвучало. Осуджували антиукраїнську діяльність більшовиків згодом, коли судили вбивцю Степана Бандери…

Але в 1926-му під час судового процесу адвокат підсудного Шварцбарда Анрі Торес, спекулюючи фактами та граючи на публіку, перетворив убивцю в національного героя, а жертву – в антисеміта і тирана. Адвокат виступав на судових засіданнях настільки переконливо для суддів і громадськості, що підсудного Самуїла Шварцбарда тоді підтримали Ромен Роллан, Альберт Ейнштейн, Максим Горький, Сінклер Льюїс, Герберт Уеллс і тогочасний прем’єр-міністр Франції Леон Блюм.

Уже в наші часи Служба зовнішньої розвідки України оприлюднила розсекречені архіви КДБ стосовно українських національних рухів і їхніх лідерів Симона Петлюри та Степана Бандери. Було опубліковано документи про Богдана Сташинського, який убив лідерів Організації Українських Націоналістів Степана Бандеру та Лева Ребета. Оприлюднено агентурні донесення Сташинського, фото оперативної зйомки із його особистого архіву, плани КДБ щодо ліквідації членів ОУН, матеріали на такі теми: українська еміграція 20-30-х років минулого століття в архівних документах розвідки; діяльність української політичної еміграції у міжвоєнний період 1920-1930-х років у документах органів державної безпеки СРСР, а також розсекречено документи стосовно Симона Петлюри.

З опублікованих раніше таємних документів серед іншого дізнаємось, як КДБ намагався залучити до співпраці Василя Недайкашу (уродженець Херсонщини), коли той жив у Франції, зокрема щоб він допоміг розкрити розвідку УНР. Радянська розвідка в цей період особливо цікавилася політичними структурами закордонного українства – як-от Українське національне об’єднання (УНО), Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО), Центральний союз українських студентів, ОУН, Український католицький союз, «Український Пласт», січові організації за кордоном тощо. За українською еміграцією пильно стежили й органи державної безпеки Радянського Союзу.

Діяч українського кооперативного руху

Родина Скрипників-Вітковицьких, отримавши звістку про смерть свого дядька, зазнала великого потрясіння. Степан добре розумів, що, так би мовити, всю ту частину місії, яку не встиг здійснити С. Петлюра, доведеться виконати йому. Тож С. Скрипник починає шукати своє місце, аби відіграти призначену йому Божим провидінням роль у розбудові майбутнього України…

12-14 травня 1926 року в Польщі стався військовий переворот під керівництвом Юзефа Пілсудського. Він ознаменував початок періоду досить радикальних державних реформ, які проводили на тлі безперервних конфліктів з Німеччиною та СРСР. Травневий переворот українці сприйняли з надією на припинення всевладдя правих (ендеків та їхніх прибічників), які вороже ставилися до розвитку українського національного руху. Серед частини українців, особливо з петлюрівського середовища, поширилася думка, що Пілсудський, який 1920-го підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити попередню політику держави, сприятливішу для українського населення Польщі.

Молодий С. Скрипник також повірив у можливість змін на краще. 1926-го він пішов працювати ґмінним урядовцем у с. Борсуки на Тернопільщині, де через три роки народилася його друга дочка Маріянна. Тоді Степан вів активну культурно-масову роботу серед селян, організував народний хор. Неважко збагнути, що в родині Скрипників-Вітковицьких тісно перепліталися й поріднилися козацька і духовна традиції, які становили основу української народної культури. Життя сім’ї було пронизане цією культурою. Українські мова, казка, пісня, одяг, страви, свята, звичаї становили ту духовно-побутову атмосферу, в якій виростали діти.

Сім’я Скрипників-Вітковицьких. Зліва направо (сидять): Маріянна, дружина Скрипника Іванна (у центрі). Стоять – Ярослав і Тамара. 1934 р. фото: http://gk-press.if.ua

Сім’я Скрипників-Вітковицьких. Зліва направо (сидять): Маріянна, дружина Скрипника Іванна (у центрі). Стоять – Ярослав і Тамара. 1934 р.

Степан Скрипник із дочкою Маріянною. 1940 р.

Згодом сім’я Скрипників-Вітковицьких перебирається на Волинь. Про Скрипника заговорили, що цей «східняк» із Полтави любить Волинь більше, ніж деякі місцеві патріоти. Саме тут він став діячем українського громадського та кооперативного рухів.

Режим санації, що його після травневого перевороту 1926 р. запровадили прибічники Юзефа Пілсудського, поступово згортав демократичні інститути і зрештою обмежив права парламенту й кардинально зміцнив виконавчу владу. Щодо національних меншин варшавська влада обстоювала концепцію державної асиміляції.

Місцева ж польська влада, вбачаючи в племіннику Головного отамана Симона Петлюри політичного агітатора, «запропонувала» йому забиратися геть з Волині. Тому Степан Скрипник знову вирушає до сусідніх галицьких земель, відвідує своїх знайомих і друзів, з якими товаришував та мав спільні інтереси в боротьбі за вільну Україну.

З розвитком кооперативної мережі в Галичині виникла потреба у створенні її ідейно-організаційної і торговельної надбудови. Під проводом тогочасного голови філії «Сільського господаря», ентузіаста о. Йосифа Раковського заснували Повітовий Союз Кооператив (ПСК) у Станиславові. Його першим директором став Юліян Шепарович. Канцелярія, магазин і пекарня ПСК містилися на вулиці Собеського (нині Січових Стрільців). Після того, як Шепарович переїхав до Львова в Центросоюз, ПСК у Станиславові очолив інженер Олекса Дяків, із яким Степан Скрипник мав тісні стосунки.

Арешти українських гімназистів у Станиславові

Восени 1930-го бушувала пацифікація (від. лат. расіfісаtіо – умиротворення) – державна політика масових репресій щодо українського населення Галичини, проведена урядом Польщі на чолі з головою уряду Ю. Пілсудським та міністром внутрішніх справ Ф. Славой-Складовським. Почався наступ на українську середню освіту – гімназії, де активно запроваджували викладання предметів польською мовою. Суворо наглядали за діяльністю українських вчителів. Польська влада заборонила діяльність українських інституцій. Вона проводила активні асиміляційні процеси, розпочавши так звану політику осадництва. На Західну Україну переселяли сім’ї польських військових, переважно ветеранів польсько-української війни 1918-1919 рр., тут їм надавали забрані у попередніх власників землі для створення колоній з усіма соціальними вигодами. У той же час українських вчителів шкільна влада переводила працювати в інший кінець держави, аж за Варшаву, за те, що надто дбали про національне самоусвідомлення галичан, виховували учнів у національному дусі.

У Станиславові польська поліція провела «ревізії» в «Селянській бурсі», жіночій гімназії «Рідної школи», «Українській бесіді», спортивному товаристві «Пролом» і «Пластовій домівці». Всіх пластових опікунів викликали на допит і конфіскували однострої та «нелегальну» літературу. Такі ж «ревізії», супроводжувані арештами, вчинили у Тисмениці, Галичі, Коломиї, де загалом, за даними «Нового часу», ув’язнили 18 пластунів, а декого, як-от Ф. Біленького, головного провідника станиславівських пластунів, арештовували двічі.

Доля «Українського Пласту» була «припечатана». У досвітні години 26 вересня 1930-го провели поліційні «ревізії» у пластових домівках і помешканнях пластових провідників. Надалі заборонили діяльність «Пласту», забрали всі пластові архіви, конфіскували виряд, прапори і т. ін. Було заарештовано ст. пл. Осипа Бойчука, Богдана Ганушевського і його брата Мирона…

Як і вся акція «пацифікації», ці події стали широко відомі за кордоном, бо «Український Пласт» вважався частиною світового скаутського руху. Отож, аби якось реабілітуватися в очах світової, та й, зрештою, і певної частини польської громадськості, у країні розпочали серію т. зв. пластових процесів. Утім, судові процеси в Станиславові та інших містах завершилися звільненням оскаржених членів цієї організації.

У той час переважна більшість пластунів навчалися у Станиславівській українській гімназії, що містилася на вул. Липовій, 44 (тепер вул. Т. Шевченка). У «Пласті» займалися лише ті хлопці й дівчата, які добре вчилися.

Газета «Свобода», №96 за 26 квітня 1930 р., повідомляла: «Уночі з 25 на 26 березня проведено трус в домі гром. Вітковицьких при вул. Липовій. В часі трусу знайдено такий компромітуючий матеріял, як бльочки на пластову домівку, що сконфісковано. Як вказував наказ ревізії, то шукали за доказами приналежності учнів, що мешкають у тім домі, до якоїсь нелегальної організації. Після трусу арештовано: Юрія Вітковицького (брат Іванни, дружини С. Скрипника. – В. Р.) уч. VIIІ кл., Миколу Головатого уч. VIII кл., Анатоля Базилевича уч. VIII кл., Авксентія Остафіїва уч. VII кл., Сидора Лоточинського уч. VIII кл. та Івана Бараника уч. IV кл. Крім тих арештовано там під ту пору присутних (їли разом вечеру) братів Маріяна і Романа Степаняків уч. VIII кл. Тої ж ночи проведено рівно ж під тим самим замітом трус в домі пані Ченстухової (вул. Липова). Тут знайдено як доказ протидержавної акції брошуру Д. Донцова «Націоналізм». Після трусу арештовано: Ярослава Придаткевича уч. VII  кл., Льва Кобринського уч. VIII кл., Петра Саноцького уч. VIII кл. та Йосифа Лозинського уч. VІІІ кл. Рано 26 березня проведено трус і арештовано Захарія Пісецького уч. VІІІ. кл.

Усіх арештованих відставлено до поліційних арештів при вул. Камінського (нині вул. І. Франка. – В. Р.). На інтервенцію сен. Черкавського та пос. о. Ганушевського поліційне слідство вже покінчено і більшість арештованих з браку доказів вини випущено на волю. П’ятьох, а саме: Головатого, Придаткевича, Кобринського, Пісецького і Саноцького відставлено до суду під замітом злочину §68 с. з. к. Се самі молоді хлопці у віці від 17 до 20 літ, які без сумніву впали жертвою чергової провокації».

Як свідчать архівні документи, у Станиславові польська поліція провела «ревізії» в будинках д-ра Юліяна Олесницького (вул. Липова, 14), професора Сави Никифоряка (вул. Липова, 76), гімназистів Маріяна і Романа Степаняків (вул. Липова, 94) та ін.

З архівних документів також дізнаємося, що у Станиславівській українській державній гімназії, окрім уже названих у газеті «Свобода» студентів, разом з Юрієм Вітковицьким навчалися Мирослав Борисюк, Михайло Ґресько, Володимир Дідич, Микола Драґунчак, Степан Дунець, Роман-Мирослав Ільба, Володимир Крицун, Василь Ломей, Теодозій-Андрій Моклович, Ілля Мула, Микола Петрів, Ярослав-Роман Сірецький, Тадей-Роман Солук, Микола Стеткевич, Євген Судак, Тома-Євген Тяхнибок (Тягнибок – В. Р.), Іван Чугайда, Олександр Капінос, Леонід Киселюк, Роман Свідров, Андрій Сворак, Юрій Селянський, Осип Кочут, Богдан-Зеновій Припхан, Антін Рижак, Василь Дідич, Ярослав-Мирон Куцела, Антін Лис, Мирослав Старицький, Михайло Фуфалько, Павло Шахнович…

Вихованці «Пласту», хоча вже й у якісно новій ролі – як визначні бойовики та лідери ОУН, були в ролі обвинувачених на одному з найбільших та гучних судових процесів над націоналістами – за справою про вбивство 15 червня 1934 р. польського міністра внутрішніх справ генерала Броніслава Пєрацького. Із 12 підсудних до старшого пластунства та юнацтва належали Степан Бандера, Іван Малюца, Ярослав Карпинець, Ярослав Рак, Катерина Зарицька, Дарія Гнатківська, Микола Лебедь, Євген Качмарський, Богдан Підгайний…

Але і в тюрмах, і в таборах виховані у «Пласті» герої завжди проявляли моральну та фізичну стійкість, ніколи не втрачали рівноваги духу, допомагали своїм товаришам і підбадьорювали їх. Це повною мірою стосується і тих, кого запроторили до Берези Картузької (пол. Miejsce Odosobnienia w Berezie Kartuskiej – дослівно «місце ізолювання в Березі Картузькій») – найжорстокішого концентраційного табору в Європі, створеного польською владою 1934-го в місті Березі Картузькій (нині Береза в Білорусі) на Берестейщині.

Тернистий шлях Патріарха і його родини

Друга світова війна в 1939-му розлучила сім’ю Скрипників-Вітковицьких. Степан залишився в зоні генерал-губернаторства (нім. Generalgouverne-ment, пол. Generalne Gubernatorstwo), а його дружина Іванна – у Львові. Пізніше патріарх Мстислав згадував: «У тридцять дев’ятому році, коли розпочалася Друга світова війна, я перебував на західних землях Польщі. Туди багато нашого люду старалося сховатися у той період. Родина моя, на жаль, не могла піти зі мною, і вона залишилася у Львові. Це скінчилося трагічно. Мою дружину тут знайшли вже на цвинтарі. Як розкривали пізніше могили, то знайшли її з простріленою головою».

Таємниця смерті Іванни Вітковицької і досі не розкрита. На надмогильному пам’ятнику вказано дату смерті – 6 травня 1940 р. Найімовірніше, це було політичне вбивство, бо почерк найманих катів виявився знайомим для родини Скрипника. Тим часом радянська влада, борючись із «петлюрівщиною», винищувала його родичів. 1939-го розстріляли брата, який був лікарем у Ромнах. Степанову маму Маріянну разом із сестрами Мариною та Феодосією Петлюрами – стратили. Братів Андрія й Сильвестра Скрипників – розстріляли, а молодшого, Валеріана, відправили в табори ГУЛАГу – концентраційні табори для «ворогів народу», якi широко застосовував режим радянської iмперiї, щоб нейтралiзувати тих, кого вважав своїми політичними опонентами.

Могила Іванни Вітковицької-Скрипник на Личаківському цвинтарі у Львові
фото: http://gk-press.if.ua

Втрата дружини і братів гірко вразила Степана Скрипника. Ставши вдівцем, він вирішує присвятити решту свого життя Українській Православній Церкві, а на той час почалося її друге відродження. 1940 року в окупованій німцями Холмщині його обирають заступником голови Холмської Єпархіальної Ради, яку згодом очолив митрополит Іларіон (Огієнко). По відході з Волині радянських військ, у червні 1941-го, Степан Скрипник прибув до Луцька, де очолив видання газети «Волинь». Як редактору, йому вдавалося висвітлювати на сторінках часопису різні аспекти суспільно-політичного життя Волині, зокрема і релігійний.

Степан Скрипник вирішив удруге не одружуватися, сам опікувався дітьми… У квітні-травні 1942-го він прийняв священниче свячення з іменем Мстислав, чернечий постриг та архієрейське свячення із заміщенням посади єпископа Переяславського УАПЦ в Андріївському соборі у Києві (14 травня 1942 р.).

12 жовтня 1942 року єпископа Мстислава Скрипника заарештувало гестапо. За німецької окупації він відсидів у тюрмах Чернігова, Прилук та Києва…

Пізніше сам владика розповідав:

«Був момент, коли я в 1943 році сидів у камері смертників у Києві. На коридорі зустрів голову Всеукраїнської кооперативної спілки, мене вели в один напрямок, його – в інший, і він мені сказав: «Мене ведуть на розстріл!» А коли я увійшов у камеру, мені сказали, що сьогодні той день, коли виводять на розстріл. А поза тим з таких моментів страху не мав. Я вірив у те, що все приходить од Бога».

Лише завдяки клопотанню духовенства у квітні 1943-го єпископа Мстислава звільнили із в’язниці київського гестапо з умовою, що він не буде відправляти Служби Божі і проповідувати. З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає в Галичину, потім – до Польщі. Там він активно допомагає біженцям. Невдовзі владика переїжджає до Німеччини та Франції, а відтак до Канади.

Дмитро Степовик у життєписі Патріарха Мстислава зазначає, що духівництво УПЦ Константинопольського Патріархату шукало змоги об’єднання українських Церков. Отець Іван Гундяк, талановитий і авторитетний священик у підпорядкуванні єпископа Богдана, 1948-го року почав листування з архієпископом Мстиславом Скрипником, який у той час очолював Українську Канадійську Церкву. Перемовини були жвавими, але на заваді об’єднання стояв надмірно амбітний владика Богдан…

Починаючи з 1970-х років, владика Мстислав виступав на захист українського священика, радянського політичного в’язня о. Василя Романюка (майбутнього Патріарха Володимира), який демонстративно вийшов з ієрархії Російської Православної Церкви й оголосив про перехід до УАПЦ. Мстислав Скрипник підтримував патріотичний рух в Україні та боровся за звільнення з тюрем політичних в’язнів.

Після святкування 1000-ліття Хрещення Руси послабили гоніння на Церкву. На початку 1989 року в Україні створили ініціативний комітет з відродження УАПЦ. Господь показав Степанові Скрипнику (світське ім’я святійшого) далекі землі й різні народи, але зрештою повернув на рідні пороги. 1990-го 92-річний митрополит Мстислав, який на той час уже впродовж двох десятиліть очолював УПЦ в США, а також в українській діаспорі Європи та Австралії, був обраний Патріархом України.  Це сталося на проведеному 5-6 червня 1990 р. в Києві першому організаційному Всеукраїнському Святому Соборі УАПЦ. Він серед іншого прийняв рішення «утворити Українську Патріархію». Блаженнійшому митрополитові Мстиславу Скрипнику – предстоятелю УАПЦ США і діаспори – було надано титул «Патріарх Київський і всієї України». А 27 жовтня 1990-го у Львові, після 49 років його розлуки з цим містом, сила-силенна людей вітали духовного провідника.

Ще на початку свого існування радянська влада стала чинити перешкоди УАПЦ: арештовувала священиків, засилала в їхні ряди вивідувачів, намагалася розколоти єдність Української Автокефальної Православної Церкви. Більшовицьку владу непокоїло те, що УАПЦ несе живе слово в народ, плекає національну свідомість, є незалежною від Москви Церквою. Від думки про таку Церкву зовсім недалекою була думка й про незалежну Україну…

Після того, як Україна стала незалежною, Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав Скрипник зміг повернутись на Батьківщину. Його стали називати «Божим помазаником для України», «духовним лідером нації», «однією з найвизначніших постатей ХХ століття».

25-26 червня 1992 року в Києві відбувся Всеукраїнський Православний Собор, який прийняв рішення об’єднати дві найбільші в Україні Церкви – Українську Православну Церкву (УПЦ) та Українську Автокефальну Православну Церкву (УАПЦ) в Українську Православну Церкву – Київський патріархат (УПЦ КП). Начебто здійснилася віковічна мрія українського народу – православ’я в Україні стало єдиним і незалежним! Але чи можна назвати ці події саме об’єднанням?..

24 грудня 1992 року Патріарх Київський і всієї України його святість Мстислав звернувся до Президента України Леоніда Кравчука, прем’єр-міністра Леоніда Кучми та Генерального прокурора Віктора Шишкіна із заявою, в якій, зокрема, зазначив:

«…Учасники зборів 25-26 червня 1992 р., всупереч Статуту УАПЦ, самочинно привласнили собі право внесення змін до Статуту УАПЦ, ліквідації УАПЦ, перетворення її на «Українську православну церкву – Київський патріархат», наділивши останню правом правонаступництва УАПЦ.

У зв’язку з тим, що Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України визнала рішення зборів 25-26 червня 1992 р., як рішення Статутного органу, яким збори не є, і тим самим штучно створили псевдоюридичну основу для державної ліквідації УАПЦ,

Я, Патріарх Української автокефальної православної церкви, Мстислав, звертаюся до Вас,

пане Президенте України, як до особи, яка згідно ст.114-5 Конституції України виступає гарантом забезпечення прав і свобод громадян, додержання Конституції і законів України,

а також до Вас, пане Прем’єр-міністре України, як до особи, якій підпорядкована Рада у справах релігій,

а також до Вас, пане Генеральний прокуроре України, як до особи, що згідно ст.162 Конституції України здійснює вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів Кабінетом Міністрів України,

з ВИМОГОЮ: у відповідності до міжнародних норм та чинного законодавства України скасувати рішення про ліквідацію УАПЦ та перереєстрацію її Статуту в Раді у справах релігій, а також повернути всі права законно обраному Помісним Собором УАПЦ Патріархові.

Вважаю, що всі посадові особи, винні у порушенні ст.50 Конституції України, мають бути притягнуті до відповідальності, а завдані УАПЦ моральні та матеріальні збитки мають бути відшкодовані винуватцями.

 З повагою, МСТИСЛАВ, Патріарх Київський і всієї України 24 грудня 1992 р., Київ».

Заява патріарха Мстислава Скрипника до президента України Л. Кравчука, до прем’єр-міністра Л. Кучми та генерального прокурора В. Шишкіна. 24 грудня 1992 р.

У першу річницю незалежності Патріарх Мстислав Скрипник передав прапор 3-ї Залізної дивізії Армії УНР новоствореній Українській армії. Незважаючи на вік, Патріарх Мстислав взявся за об’єднання православних Церков в Україні, але здоров’я та обставини не дали йому можливості продовжити цю справу. Через низку об’єктивних і суб’єктивних причин він не зміг в останні роки свого життя оселитися в Києві на постійно, однак тоді, коли перебував у цьому місті, старався закласти основи для духовного відродження Церкви.

Найбільшу цінність у спадщині Патріарха Мстислава Скрипника становить «Заповіт і моє благословення», який він написав 1993 року в Бавнд-Бруку (США) за декілька днів до своєї смерті. Автор «Заповіту…» закликає до об’єднання всіх православних Церков в одну-єдину, а потім «…на Соборі національному, таємним голосуванням обрати Одного Предстоятеля, Патріарха Київського і всієї України».

У розпал церковної кризи в Україні 11 червня 1993-го, на 96-му році життя, Патріарх Мстислав помер у місті Ґрімсбі (Канада). 21 червня труну з тілом спочилого перевезли до Саут-Бавнд-Бруку (США), що неподалік Нью-Йорка, і поховали біля церкви Св. ап. Андрія Первозванного, яка є центром життя українців у діаспорі.

Табличка при вході до релігійно-меморіального комплексу
фото: http://gk-press.if.ua

Поховали Святійшого в саркофазі у крипті збудованої під його керівництвом церкви Святого Андрія. Свято-Троїцька парафія Бриджпорта серед інших оплакувала Святійшого. Парафіяни пригадували дні, коли архієпископ Мстислав Скрипник вперше прибув до США і, оселившись у Бриджпорті, огорнув своєю батьківською турботою розсіяних по світу земляків…

1993-го, після смерті першоієрарха Мстислава Скрипника, відбувся остаточний розкол УАПЦ і УПЦ КП. Обидві церкви обрали собі нових предстоятелів – патріархів Димитрія Ярему (УАПЦ) та Володимира Романюка (УПЦ КП). Кандидатура останнього тоді не викликала сумнівів, адже о. Василь Романюк був довголітнім – як у сталінські, так і в брежнєвські часи – в’язнем радянських таборів, учасником дисидентського руху (член Української Гельсінської групи), палким прихильником автокефалії та створення незалежної УПЦ. Під час своєї патріаршої каденції владика Романюк шукав шляхи до відновлення єдності православних Церков у нашій державі. Однак ті ініціативи перервала 14 липня 1995 року його загадкова смерть… Похорон Патріарха Володимира Романюка отримав в українській історії назву «Чорний вівторок»…

Нам залишається лише роздумувати, як би склалась доля України, доля  Української Православної Церкви, якби  патріарх Володимир не помер у 1995-му, а  дожив до нинішнього дня… В Україні уже 22-й рік поспіль у день його народження вшановують пам’ять людини, для якої Україна, Бог і Церква були єдині.

Нащадки славної родини

На продовження розповіді про родину Петлюр-Скрипників-Вітковицьких варто згадати про молодшого брата Головного отамана УНР Симона Петлюри – Олександра (1888-1951), полковника Армії УНР. Наприкінці 1939-го він  конспіративно оселився у Холмі (пол. Chełm) – колишньому місті короля Данила, місті з понад тисячолітньою історією. Там незабаром узяв шлюб з учителькою, що походила зі Станиславова (нині Івано-Франківськ), Іриною Вітковицькою. Як уже згадувалось, вона була рідною сестрою Іванни, дружини Степана Скрипника.

1941 року, з початком німецько-радянської війни, Олександр разом із дружиною Іриною переїхали з Холма до Рівного й оселилися в будинку на вул. Кошиці, 3. Переїзд відбувся з ініціативи Степана Скрипника, який у серпні 1941-го разом із письменником Уласом Самчуком та відомим довоєнним українським видавцем Іваном Тиктором заснував у Львові, а згодом перевів до Рівного редакцію газети «Волинь». Редакцію реорганізували у видавництво з такою самою назвою, воно, окрім газети, видавало журнал «Український хлібороб» та ілюстративний місячник для дітей новацького віку «Орленя», а також опублікувало багато матеріалів історичної, релігійної тематики, про громадське життя українців. Олександр Петлюра виконував функції адміністративного керівника видавництва.

1942 року в сім’ї О. Петлюри народився син Володимир. У Рівному вони прожили до осені 1943-го. У той час гостра боротьба між двома фракціями Організації Українських Націоналістів – бандерівцями і мельниківцями – паралізувала громадське життя, до цього ще й додалася антипольська акція УПА на Волині. Посилювався терор німецьких окупаційних властей. Олександра Петлюру як колишнього офіцера Війська Польського підозрювали у співробітництві і з польською партизанкою, і з Українською Повстанською Армією, котра здійснювала антинімецькі акції. Йому загрожував арешт. На становище Олександра в українському середовищі негативно впливало те, що небожа на той час уже висвяченого на єпископа Степана Скрипника вважали супротивником ОУН, особливо її бандерівського напряму. Олександр вирішив сховатися у Львові – виїхав туди разом із сім’єю в грудні 1943 р. Ще за кілька місяців переїхав до Варшави, де мав багато знайомих і друзів.

Наступними зупинками їхньої сім’ї були табори для емігрантів у Майнц-Кастелі (перебували там два роки) і Пфорцхеймі, звідки в середині 1950-х з допомогою архієпископа Мстислава дісталися Канади. Оселилися в домі митрополита у місцевості Ґрімсбі (Онтаріо).

Олександр Петлюра влаштувався робітником на фермі, а також співпрацював із заснованим архієпископом Мстиславом щомісячником «Церква і Нарід». Недовго тішився спокоєм на вільній землі – тяжко захворів, і невблаганна смерть забрала його.

4 березня 1951-го, рівно через 25 років по смерті світлої пам’яті Симона Петлюри, на кладовищі «Проспект» у Торонто положили в землю на вічний спочинок полковника Олександра Петлюру – молодшого брата Головного отамана військ УНР. На його могилі зусиллями товаришів по зброї та української еміграції в Канаді встановили пам’ятник у формі петлюрівського Воєнного Хреста.

Олександр Петлюра залишив у смутку свою дружину Ірину з дому Вітковицьких і свого одинака – сина Володимира, якому було тоді лише дев’ять років. Ця родина обрала для себе постійним місцем перебування Гамільтон (Онтаріо) в Канаді, куди принесла із собою частину української історії. Доля не сприяла осиротілій сім’ї. Пані Ірині довелося тяжко працювати, щоб заробити на прожиття і дати добру освіту синові Володимиру…

23 квітня 1986 року в місті Гамільтон у родині Володимира та Люби Петлюр народився перший нащадок – син Юрій. Він був онуком полковникa УНР Олександра Петлюри (рідний брат Симона), а також походив зі шляхетної родини Вітковицьких (по бабусі зі Станиславова) і національно свідомих патріотичних родин Максим та Іванечко.

Юрій, котрому, на жаль, судилося топтати земні рясти лише 28 років, з юних літ брав активну участь у культурному житті української громади в Канаді. 1999-го він із родиною вперше відвідав Україну. Побував у місті Львові, відвідав село Вовче Турківського району, а також провів декілька днів у Києві (мріяв побувати і в Полтаві та Івано-Франківську, але не судилося…). Ця подорож значно збагатила й розширила світогляд Юрія щодо українського життя, історії та культури, дала нагоду краще зрозуміти походження родинного коріння, переконання та моральні основи цілого роду Вітковицьких-Петлюр. Тому, коли 2012-го в Україні були парламентські вибори, Юрій зголосився поїхати на історичну батьківщину, щоби бути спостерігачем від канадського уряду в Донецькій області.

У 2004-2011 рр. він був інструктором у таборі «Кобзарська Січ» в Emlenton, Pennsylvania, U.S.A. З 2012-го по 2014 рік Юрій разом з Олегом Созанським зі Львова керували цим табором. У 2010-2014 рр. Юрій очолював також наукові літні табори бандури і співу на ОДУМівській оселі «Україна» в Лондоні, Онтаріо. Він мав великий дар до вчителювання, викладання. Цей талант, мабуть, передався йому ще від бабусі – вчительки Ірини Вітковицької зі Станиславова. Терпіння, повага та індивідуальний підхід до кожного студента надавали авторитету Ю. Петлюрі. Студенти любили його і з охотою поверталися в наступні роки до «Кобзарської Січі» в Emlenton, Pennsylvania, U.S.A. Влітку 2015-го цей табір назвали іменем Юрія Петлюри, який 21 квітня того ж року помер, залишивши у глибокому смутку батьків Любу й Володимира, брата Олександра, сестру Христину, бабусю Пелагію Максим, вуйка Ореста Максима із сім’єю, ближчу й дальшу родину в Канаді, Америці й Україні.

Там, на чужині, безліч могил цвіту українського народу, могил тих, від кого ми відхрещувалися в не такі ще й далекі часи, але хто працював в ім’я свого народу і в зарубіжжі. Вони були своїми серед чужих і чужими серед своїх, проте теж творили частку нашої національної культури. Відірвані від Батьківщини, вони зуміли зберегти для української спадщини навіть те, що ми не донесли дітям тут, на рідній землі…

Вшанування пам’яті Патріарха Мстислава

Син Патріарха Скрипника Ярослав приїхав до Канади після Другої світової війни, в 1948 році. Проживши у цій країні вже майже сім десятиліть, він не любить називати себе емігрантом, хвалитися знатністю свого роду, бути популярним через славу батька. Увесь свій вік пан Ярослав творив українську справу чи то в культурній, чи у фінансовій сферах (реалізовував ідею запровадження кредитних спілок в Україні). Щороку Ярослав Степанович приїжджає на Батьківщину, щоби бути в ритмі тутешніх подій. Про свої візії діаспорного життя, погляди щодо розвитку українськості Ярослав Скрипник говорить так:

«Ніколи не мріяв про Канаду. Я мав намір поїхати до Франції, але після Другої світової війни мого батька (С. Скрипника – В.Р.) Православна Церква вислала до Німеччини та Франції, а потім його запросили висвятитися на єпископа в Канаді. Тож шлях до цієї держави розпочався через батька. Вважаю, що всім нам дуже пощастило, адже ми приїхали не просто до Канади, а до української Канади, бо саме наші співвітчизники першими зорали плугом північно-західні землі цієї країни. Селяни, які прибули сюди, привезли грудочку рідної землі. Ті бідаки, які часом зовсім не вміли писати, відчули потребу в національній культурі. Вони побудували тут свої домівки, церкви, школи – презентували світу маленьку Україну. Не дивно, що перша канадська книгарня на захід від Вінніпега, в Едмонтоні, була українською. Такий-от дух панував у тій державі, що стала моєю домівкою…

У Канаді я працював хіміком, займав високі пости в індустрійній галузі, але, попри те, займався громадською діяльністю: був президентом Союзу українців-самостійників, першим заступником президента Світового конгресу вільних українців, заступником Конгресу українців в Канаді, активним учасником пластових заходів тощо».

 

Під час перебування в Україні первісток Патріарха Ярослав Скрипник сказав: «Мій наймолодший син – поборник всього українського, працює в багатьох патріотичних організаціях, його дружина – львів’янка. Дочка активно зайнята в «Пласті». Мої діти – це нове покоління українців, які дивляться на Україну крізь призму канадського життя. Треба сказати, що канадизація все ж таки відбувається, англійська мова настирливо «влазить» у всі сфери життя, але ми боремося за українське. Діти моєї дочки говорять із мамою по-українськи, а з татом – по-англійськи, діти сина розмовляють тільки по-українськи. З нами, бабусею і дідусем, всі внуки говорять виключно по-українськи, вони не соромляться звертатися до нас із дружиною рідною мовою в будь-якому оточенні, бо знають, що по-іншому не можна…»

Нині світлу пам’ять про Патріарха Мстислава бережуть дочка Тамара Скрипник (по чоловікові Яровенко), яка проживає в Торонто, Онтаріо (Канада), її дочка Наталка, яка мешкає у Флориді (США), внуки, правнуки та праправнуки… В Україні живе єдина із родини Скрипників – племінниця Патріарха Зоя Безотосна, котра вціліла після винищення радянською владою цієї родини.

Українська історія знає багато особистостей, які цінували ідеали української державності вище за своє життя. До них відносимо Патріарха Київського і всієї Руси-України Мстислава Скрипника. Нині в Києві, Полтаві, Рівному, Львові, Заліщиках та інших містах і селах України, де під час кожного приїзду Патріарх Мстислав Скрипник зупинявся і проводив час у своїх помешканнях, встановлено відповідні художньо-меморіальні дошки. Іменем Патріарха називають вулиці, площі, йому ставлять пам’ятники, відкривають музеї.

Пам’ятна дошка Патріарху Мстиславові на фасаді собору Святої Покрови в Івано-Франківську фото: http://gk-press.if.ua

В Івано-Франківську (колишньому Станиславові) на фасаді собору Святої Покрови є меморіальна дошка першому Патріарху Київському і всієї України Мстиславу Скрипнику. 2018 року відзначатимемо 120-ліття від дня народження та 25-ліття від часу смерті славного сина українського народу Патріарха Мстислава (в миру Степан Скрипник). До цих дат варто б відкрити пам’ятну меморіальну дошку з портретом Патріарха Мстислава і на івано-франківській вул. Шевченка, на будинку, в якому проживала родина Вітковицьких-Скрипників та під час архіпастирських візитів у минулому столітті зупинявся першоієрарх.

Будь-яка нація здатна активізувати свої духовні й державотворчі прагнення не інакше, як приймаючи виклик часу відповідно до реалій суспільно-політичної доби. Наші історичні попередники чудово розуміли фундаментальну сутність релігії та її можливості в сприянні розбудові національної держави. Тож не маємо права забувати про те, що зробила для відродження України родина Петлюр-Скрипників-Вітковицьких. Вони були духовними лідерами нації. Хай же їхнє життя буде прикладом і світлим дороговказом для молодого покоління. Пам’ятаймо про своїх національних героїв і духовних провідників та не зраджуймо їх світлої пам’яті! А нині просімо Всевишнього, щоб дарував нашій Батьківщині – Україні – таких патріотів, самовідданих у боротьбі за національну ідею.

Василь РОМАНЮК, лауреат премії ім. І. Вагилевича, член НСЖУ

Джерело: http://gk-press.if.ua/patriarh-mstyslav-malovidomi-storinky/

НАПИСАТИ ВІДПОВІДЬ

Please enter your comment!
Please enter your name here