До священиків і ченців Харківсько-Полтавської
та Черкаської і Кіровоградської єпархій УАПЦ
ЗВЕРНЕННЯ
«Не судім один одного, а працюймо на щастя й добробут Батьківщини та її людей», – із Заповіту патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника).
Дорогі отці, славні душпастирі Церкви Христової!
«Христос воскрес!» – лунає в повітрі, лунає в серці кожного із нас, а в розумі звучить такий же всеперемагаючий акорд: «З Христом воскресає й Україна». Воскресає й ставить перед нами, слугами Божими й духовними проводирями народу, доленосне завдання – нести людям слово Боже так, щоб воскресали їхні душі, омертвілі гріхом, воскресали для життя в Ісусі Христі, Господі нашому, на радість Богу, на славу рідної України.
Христос сказав Своїм учням: «Ідіть і навчайте всі народи, охрещуючи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам заповідав» (Мт., 28:19-20). Це завдання Господь визначив нам – мені, як архієрею, і вам, як пастирям Церкви Христової. З тих пір Він уділяє дар священства покликаним для того, щоб ми звершували найбільшу Таїну – передавали людям Його Самого у причасті Тіла й Крові на спасіння у життя вічне. Він поставив нас служити народу Божому так само, як служив Він, аж до розп’яття на хресті. А наше розп’яття – безперестанна боротьба із власними пристрастями і навчання людей, якими опікуємося, того ж самого.
Це наше покликання, яке ми прийняли на себе добровільно, полягає в тому, щоб навчати і виховувати народ у вірі в Бога, щоб він духовно зростав від «сили в силу», як того вчить прп. Серафим Саровський, у відданості православній вірі й рідній Церкві – УАПЦ. Ми завжди повинні пам’ятати, що ми є спадкоємцями того архієрейства й священства, яке тяжко постраждало від переслідувань безбожної влади, коли було закатовано й знищено всіх архієреїв, тисячі священиків і сотні тисяч вірних. Пам’ятаючи їхній героїчний приклад, в ім’я пролитої ними праведної крові, яка освятила Церкву й Україну, а, відповідно, й кожного із нас, ми з такою ж стійкістю повинні нести своє служіння в 21-му столітті, дорожачи цією спадщиною, як зіницею ока.
Саме на тому, що наша Українська Автокефальна Православна Церква освячена жертовною кров’ю наших попередників 20-30 років минулого століття, а ще має первородство автокефалії в Україні, я й прошу вас, брати мої, повсякчас на цьому наголошувати у бесідах, перш за все із віруючими своїх громад, адже вони повинні бути патріотами своєї Церкви, громади, монастиря. А друге завдання, на якому хочу наголосити, стосується місійного служіння, спрямованого на вивчення віри й практику молитви членами наших громад, бо тільки знання віри й активна участь у богослужіннях та житті парафій, дають нам надію на розвиток Церкви і її життя. Ігнорувати ці два завдання ніхто з нас не має права, адже від цього залежить наше майбутнє.
На жаль, ми маємо дуже тривожну ситуацію, коли більшість із наших вірян майже нічого не знає про віру православну, Бога й нашу Церкву-Мученицю. Це породжує всякі хитання у вірі, протистояння між членами громад, перехід до інших конфесій, або й зовсім відхід від віри й Церкви. Тому прошу вас докладати всіх зусиль, щоб наближати людей, особливо молодь і дітей, до Бога, допомагати їм пізнавати того Бога, в Якого вірують, розуміти істини нашої Церкви, її значення в релігійному й національному житті України, й важливість життя за євангельською наукою Ісуса Христа. Ми – пастирі, яким Христос надав право опікуватися Його стадом. Згадаймо Його слова, звернені до апостола Петра: «Паси вівці Мої» (Ін., 21:17). А ми наступники апостолів і це завдання Господа стосується нас безпосередньо.
Але при цьому хочу нагадати вам і ще одні слова нашого Господа: «А наймит не пастир, якому вівці не свої, побачивши, що йде вовк, залишає вівці й тікає, а вовк хапає і розганяє їх» (Ін., 10:12). А також ці слова: «А наймит втікає, бо він наймит, і не турбується за овець» (Ін., 10:13). Ми покликані так відкривати нашим вірним божественну науку Євангелії, щоб вони пізнали Ісуса, увірували в Нього і стали переконаними Його послідовниками. Тому навчання людей православної віри є осердям нашого пастирського служіння. В той же час ми повинні пам’ятати, що тільки тоді нам повірять люди й підуть за нами, коли ми будемо жити так, як проповідуємо, і проповідувати, як живемо. Це єдина формула успішного пастирства. Впродовж свого життя священик повинен поглиблювати й осучаснювати свої богословські знання, пізнавати все нове, щоб адекватно відповідати на виклики сьогодення. Священнослужитель мусить бути побожним і освіченим, постійно вдосконалювати свій інтелектуальний рівень.
З цією метою ми засновуємо курси підвищення професійної кваліфікації священнослужителів – духовну школу, навчаючись у якій пастирі будуть підвищувати свій освітній і богословський рівень, освоювати нове в роботі з вірянами, особливо з дітьми й молоддю, соціальному служінні, місійній роботі й інше, що так необхідне в їхній пастирській діяльності. Нам треба посилювати свою відповідальність за доручену нам Господом справу духовної опіки народу Божого. Так само нам слід вирішити питання вищої духовної освіти тих священиків, які її не мають, бо це обов’язкова норма.
Час спонукає нас переосмислити рівень нашої готовності до несення пастирських обов’язків, бо сказав Господь: «Проклятий той, хто діло Господнє робить знехотя» (Єр., 48:10). Ці слова Господа ми повинні пам’ятати завжди, щоб не підпадати під кару Божу. Ми повинні бути гідними покликання, пам’ятаючи, що гідність священика грунтується на тому, що він є живою іконою Христа – Доброго Пастиря, Який сказав: «Я пастир добрий: пастир добрий життя своє покладає за овець» (Ін., 10:11). Розуміння цієї гідності, рівнозначно як і місії священства, ще теплиться в глибині свідомості колись дуже побожного українського народу. Ось чому люди очікують від нас і праведного способу життя, і корисної поради, і самовіддачі в служінні. Вони прислухаються до нашої думки, довіряють нашим порадам, а це накладає на нас велику відповідальність за стан людської душі та її майбутнє у вічності. В усіх наших діях вірні повинні відчувати Божу благодать.
Нам усім не вистачає молитви і, перш за все, літургійної. Священик мусить постійно молитися: Божественна літургія, Рання, Вечірня, молебні, читання Псалтиря, акафістів та ін. повинні міцно увійти в життя священика, а за його прикладом і більшості вірян. Хай поряд стоятиме всього кілька вірних, але спільно вони творитимуть соборну молитву Церкви, в якій Ісус обіцяв Свою особливу присутність. Намолений храм чи місце, де можна молитися, притягує своєю святістю людей і їх із дня на день більшатиме, а Господь і наша душа радітимуть. Не треба думати, що час, присвячений молитві, згаяний для інших справ, через які, начебто, люди привертаються до віри й Церкви. Так може думати той, у кого слабка віра, хто мало молиться сам і відвертає від молитви людей. А будь-який успіх священика від Бога. Тому треба перше робити, але друге – молитву, покласти в основу парафіяльного життя.
Так само потребує переосмислення й рівень знань і віри наших парафіян. І ми, й вони повинні постійно читати Євангелію й розмірковувати над її текстами, плекати особисту і соборну молитву, й таким чином глибше пізнавати свою віру. Тому священик повинен добре опанувати євангельською наукою, щоб просто й дохідливо передавати її слухачам, особливо під час богослужіння. А до проповіді треба добре готуватися, приділивши необхідний час, тому що підготувати змістовну проповідь – це великий труд. Проповідник мусить бути на голову вищим у знаннях за своїх слухачів, а ще вміти так передати ним говорене, щоб воно якомога глибше запало в їхнє серце й свідомість. І цьому треба вчитися. Проповіді не можна недооцінювати.
Закликаю вас, брати мої, у своїй пастирській діяльності постійно розігрівати своє серце любов’ю до Господа і ближнього, яким є перш за все вірний парафії, вами очолюваної, бо й апостол Павло писав до Тимофія: «Нагадую тобі зігрівати дар Божий, через покладання рук моїх» (1 Тим., 1:6). Адже ніхто у світі не має таких потужних засобів духовного оздоровлення людського життя, даних самим Господом у дарі священства, які маємо ми з вами. Проголошенням слова Божого, силою святих Таїн, власним подвижницьким життям ми з вами можемо гідно продовжувати святу справу нашого Господа Ісуса Христа, Який проповідував Царство Боже і будував його на землі.
Дорогі мої брати в Ісусі Христі, священнослужителі! Я переконаний у тому, що кожен із вас усвідомлює велич свого пастирського покликання, але в міру тих чи інших обставин не кожен повною мірою звершує його у своєму служінні. Тому закликаю вас словами апостола Павла, зверненими до Тимофія: «Старайся представити себе Богові достойним, працівником бездоганним, який вірно подає слово істини» (2 Тим., 2:15), а кожен вірянин, яким ми опікуємося, щоб був «як людина Божа, до всякого діла готова» (2 Тим., 3:17).
Дорогі мої, з нами Бог! Христос обіцяв нам Свою присутність у всіх наших добрих справах в усі дні нашого життя й діяльності на славу Бога в служінні Церкві й народу. А якщо з нами Бог, то хто проти нас? Нехай ці слова стануть для кожного з нас опорою і натхненням у нашому служінні й пастирській діяльності.
Благословення Господнє на вас!
З братерською любов’ю в Ісусі Христі
+ Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський,
керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ
