Цей край давно загубив свою державність і корінне населення, проте досі дивує природою та пам’ятками ранньохристиянської доби.
Каппадокія. Країна прекрасних коней. Так перекладається з давньоіранської назва цієї місцевості.
Зараз це центральна Туреччина. Раніше – осердя Малої Азії. Або Анатолії. Край печерних монастирів і храмів. Єпархія святого Василія Великого. Батьківщина провідних богословів православної церкви – авторів догмату про Тройцю та ідеологів Другого Вселенського собору.
Але сьогоднішня візитівка Каппадокії – повітряні кулі. Вони навіть поза теплим сезоном злітають у небо десятками. Balloon tour пропонують іноземцям на кожному кроці. Недарма – це левова частка доходів тутешнього туристичного бізнесу. Задоволення не з дешевих – близько 170 євро з людини. Стільки ж тут може коштувати номер у готелі. Майже на два тижні. На двох.
Проживання, харчування, екскурсії, сувеніри – на будь-який смак і гаманець. Усе легко замовити через інтернет. Переліт із України до Кайсері з пересадкою в Стамбулі пропонують турецькі лоукости Pegasus і Atlasjet. Далі за 7 євро shuttle bus від аеропорту прямісінько до готелю в Ґьорєме або іншому заточеному під туристів містечку. І приголомшливі враження – на все життя.
Найпрекрасніше в регіоні – його ландшафт. Він наче інстальований з Марса чи Місяця. Або шматочок Нарнії, хроніки котрої вів Клайв Льюїс. Вулканічна порода, застигла кілька тисячоліть тому, посічена вітрами й дощами – ось що являють собою чудернацькі кам’яні “грибочки”. Скелі та долини утворюють власний світ. Його населяють фавни, гноми та леприкони. А якщо серйозно – тіні тисяч аскетів, які бережуть пам’ять про “каппадокійське монашество”. Явище свого часу настільки популярне, що відкриття нових обителей забороняла церковна ж влада. Один із феноменів історії.
Для християнина Каппадокія – край знаковий. З його назви починається Перше соборне послання апостола Петра. Благу вість сюди приніс Лонгин Сотник – той, хто “списом проколов Йому ребра, і відразу витекли кров і вода” (Ін. 19, 34). Життя римського воїна закінчилося мучеництвом за Христа у Кесарії Каппадокійській. Через три століття єпископом цього міста став Василій Великий. Поряд подвизалися його брат Григорій Ніський і друг Григорій Богослов. Отці церкви, яких прийнято називати “Великими каппадокійцями”.
У тутешніх підземних містах перші християни переховувалися під час гонінь. Тут розквітло сотнями скельних монастирів чернецтво. У потаємних келіях православні тисячами рятувалися від переслідувань іконоборців. Місцевий храмовий живопис тягне на окрему школу. Регіон уславили святі Георгій Переможець, Григорій Вірменський, Ніна Грузинська, Сава Освячений, 40 севастійських мучеників і наш земляк Іоан Українець.
Тут кожна назва – щось більше за просто нове слово в лексиконі туриста. Місто-мільйонник Кайсері – це та сама Кесарія Каппадокійська. Регіональний центр Невшехір – давня Ніса, кафедра святителя Григорія. Урґюп – колишній Прокопіон, де прославився у неволі Іоан Українець. Учхисар – найвища фортеця краю. Зельве – осідок іконоборців, а потім грецький центр аж до ХХ століття. Пашабаг – долина монахів, де подвизалися у затворі стовпники. Ґьорєме – колись Матіана (країна Богоматері), а тепер національний парк із 400 церквами на 300 км.кв. під охороною ЮНЕСКО.
Аби сповна відчути дух Каппадокії, варто топтати її пішки. Хоча б кілька днів. Це важко. Рельєф інколи страхітливо небезпечний. Однак це теж складова повноцінних вражень. Як і втома. Як печерні храми, які стають винагородою за виснажливі маршрути. Коли ти опиняєшся сам на сам із тисячолітніми фресками. Коли довкола в радіусі кількох кілометрів – одна-дві душі. Коли твоя молитва відживляє церкву, де востаннє ці слова лунали багато століть тому. І в ній наче змінюється освітлення. Це неймовірно. Не знаєш, плакати чи сміятися в цю мить. Коли Господь дарує такі відчуття – вони карбуються в серці надовго. Можливо, це найцінніше, що можна винести з теперішньої Каппадокії.
Поза тим – люди. Які, здавалося, покликані лише мати з тебе зиск. А насправді дають уроки привітності, поваги та гідності, котрих інколи бракує на батьківщині. За них не гріх і сплатити б, але вони безкоштовні. Ховаються у привітно піднятих руках водіїв і фермерів десь у віддаленій місцині. У ключах від зачиненого храму Х-ХІ століття, які тобі передають і йдуть собі геть. У склянках гранатового фрешу, який щедро чавлять та залишають із ним насамоті милуватися казковими краєвидами. У ледь примітній демонстрації того, що тобі повністю довіряють, хоча бачать уперше і, найшвидше, востаннє в житті.
Додому забираєш особливий каппадокійській настрій – суміш простоти, спокою та доброзичливості. У цій подорожі найлегше відновлюється в душі дитинство. Бо скидаєш луску дорослості та повертаєш здатність дивуватися навколишньому світу. Космічним скелям і звичайним людям. Історії та сучасності. Збереженим престолам посеред підземних некрополів. І сонячним батареям над досі заселеними печерами. Ти вчишся радіти Каппадокії. Виділяти із вдячністю місце. Країні прекрасних коней. В освіженому емоціями серці.
Текст і фото: ієрей Дмитро Шаповалов
Опубліковано також: РІСУ.Релігійний туризм
