Автор: о. Іван Полежака

  • Піст настав

    Піст настав

    Великий піст! Хтось сумує з цього приводу, хтось “сідає на дієту”, а хтось смакує початок боротьби з собою, вірніше боротьби за себе. Боротьби, в якій тіло стогне, а душа тріпотить від доторкання до найсолодшої їжі.

    Піст – час боротьби за душу, коли душа отримує шанс втратити залежність від тіла. Наше тіло, з його безмежними потребами, день за днем, під час Великого посту, приноситься в жертву заради спасіння душі. Тіло, для тих хто щиро поститься заради Господа, зміщується з командного пункту життя, його керівна функція відмирає. Ми помираємо тілом, разом з Христом, який іде на хрест. Помираємо тілом, щоб воскреснути душею з воскреслим Христом.

    Господи, допоможи нам твердо тримати піст фізичний, щоб отримати плід духовний. Допоможи нам, Господи, через обмеження в їжі, навчитись керувати й іншими потребами тіла, а також змінити свій темперамент, своє світосприйняття, змінити свої життєві акценти. Допоможи Господи, оживи наші душі.

    “Ти ж, коли постиш, намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, — Який у таїні; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно.

    Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше.” Мф.6,17-21

     

  • Любов –  це Божа іскра в людині

    Любов – це Божа іскра в людині

    Любов, як ядерна реакція, тільки набагато сильніша. Бо нею створений весь світ. Людина, в якій виникла любов, не має силу справитись з нею. Навіть тоді, коли людина, яку вона любить, відповідає їй взаємністю. Любов підносить, а людина не знає як правильно скористатись піднесенням. Немає такого досвіду. Зате має багатий досвід земного життя, який спонукає людину отримувати задоволення з кожної миті.

    Любов, це Божа іскра в людині. Тому без Бога вона швидко втухає. Божий дух для неї, як кисень для вогню.

    Кожна людина створена для любові, прагне любові, шукає любові. Але виникає любов завжди несподівано і не завжди, з людської логіки, раціонально і до потрібної в перспективі людини. Чому? Крім Бога, того ніхто не знає.

    Зрозуміла любов чи не зрозуміла, але для людей, які вірують, вона завжди залишається Божим даром. А коли це Божий дар, то лише Бог і знає як ним розпорядитись.

    Бог стає провідником, коли, отримавши дар, людина звертається до Нього. Бог провідник і вчитель, а людина учень.

    Любов, як ядерна реакція, тільки набагато сильніша. І, щоб навчитись жити з нею, потрібен Вчитель, який володіє нею.

    Господи, навчи нас, грішних людей, яких Ти обдаровуєш Своїми дарами, обережно приймати Твої дари і вручати себе і їх в Твої руки, і зо всіх сил старатися бути гідними Твоїми учениками.

  • Як папуги в клітці

    Як папуги в клітці

    Сидить папуга в клітці. Поруч проходять люди, говорять різні слова. Папуга чує слова і повторює їх. Та чи розуміє що говорить? Як на його слова реагують люди?
    Читаємо Біблію. Кожне слово Біблії – Правда і Сила. Ми всім своїм єством можемо відчувати, що так є і що там більше ніж Правда та Сила. І ми починаємо читати та перечитувати цю Святу Книгу через яку промовляє до нас Сам Бог. Бог промовляє і нам хочеться донести Його Слова до кожної людини. Ми відчуваємо себе апостолами, які покликані нести Світло в світ. Пробуємо нести, а в нас не виходить, нас не розуміють, нас не сприймають… Чому? Що не так? Чи не схожі ми на папугу яка повторює чужі слова не розуміючи їх? Слова, які ми говорим цитуючи Біблію, є Божими, а сили не мають. Щось не так? Чи не є ми «мідь бреняча або кимвал звучний.» 1Кор.13,1.
    Гіркий та дуже корисний досвід отримуємо ми, коли відчувши силу Божого Слова, пробуємо привити Слово іншим людям. Ми розуміємо, що Слово сказане нами і сказане Богом, має різну вартість. Боже слово – живе, а наше – мертве. Навіть тоді, коли ми точно передаємо всю послідовність слів сказаних Богом. Бог, Словом, передає нам Життя, а ми не маємо в собі Життя і зі Словом не передаємо його.
    Зрозумівши просту істину ми перестаємо сипати цитатами з Біблії направо і наліво, стараючись навчити хоча б когось, а навчаємось вслуховуватись в Слово Боже, переживати Його, жити за Словом. Коли ж говоримо про Слово Боже, то лише для того, щоб відкрити отриманий досвід і по реакції зрозуміти, чи має наш досвід ту тверду основу на яку ми сподіваємось і ще, в маленькій надії на те, що наш досвід допоможе хоч комусь звернути увагу на Бога і розпочати свій пошук себе в Бозі.
    «Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би – ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи. Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. Коли настане досконале, недосконале зникне. Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче. Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний. Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов.» 1Кор.13,1-13.

  • Болюче питання – єднання

    Болюче питання – єднання

    В наш час все частіше ставиться питання про створення в Україні єдиної помісної православної Церкви. Болюче питання… здавалося б усі “за”, але, власне, нічого не змінюється. Питання ставиться, а відповіді “ламаються”.

    Звичайно, кожній віруючій людині хочеться, щоб Церква була єдиною, бо є лише один Голова Церкви – Христос. То ж виходячи з цього, є логічним, щоб і Церква у Нього була єдина, як за апостольських часів, або хоча б як у першому тисячолітті. А вона розділена… Розділена на Православну, Католицьку, Протестантську, які в свою чергу розділені на окремі самостійні Церкви. Прагнемо єднання, а діємо на роз’єднання. Чому?

    Коли звертаємось до історичних описів подій, які привели до розколу Церкви (першого 1054 року, чи тих, які відбулися пізніше), то приходимо до розуміння того, що рушійною силою всіх розколів є людський фактор, коли змішуються в купу людські амбіції та політика приправлені релігійною основою. Можливо, так воно і є. Але, якщо ми є християнами і віруємо, що без Божої волі навіть волосина з голови людини не впаде, то чому не враховуємо дії Божої в церковних розколах? Можливо, це Він так захотів, щоб земна Церква розділилася на багато шматочків? І, можливо, Він не хоче, щоб відбувались об’єднавчі процеси? Бо людина слабка і, коли на землі твориться щось єдине і сильне, то завжди з’являється сила, яка прагне очолити це єдине і сильне і, в повній мірі, скористатись отриманою владою. А це означає, що в такій єдиній земній Церкві може не залишитися місця для Бога і Церква перестане виконувати свою основну функцію – вести до спасіння.

    Звичайно ж, Церква може стати єдиною і, мабуть, колись стане. Якщо всі предстоятелі Церков, а за ними архієреї, а потім і ієреї стануть святими і будуть прагнути одного – Божого, то об’єднання здійсниться саме по собі, бо всі будуть одного Духу. Але, на жаль, це лише мрія, яка не має під собою жодного пігрунтя. Судячи з усього – з Біблійних текстів, які описують останні часи, та з тієї ситуації яка складається в світі, через певний час світом відкрито буде правити одна сила (не Божа), яка й земну Церкву перетворить на свій придаток і використає для знищення людства. Цей другий варіант, на превеликий жаль, є більш вірогідним. Але, це не є трагедією.

    Ми мріємо про єдину Церкву на землі, а вона є єдиною на Небі. Є, і ніколи не переставала бути. Єдина, неподільна, вічна Церква, яка приймає в своє лоно незалежно від конфесійної приналежності, а в залежності від віри підтвердженої життям. Бог один і Церква завжди була і буде єдиною, але не на землі. На землі ж, доки є люди, які прагнуть бути з Богом, Бог буде створювати для них умови, в яких душа людська зможе Його сповідувати. Можливо, саме для цього і потрібно, щоб влада церковна була розподілена в різних “руках” і щоб Церкви, ведучи між собою земні змагання, висвітлювали б недоліки одна одної і цим допомагали одна одній очищатись і дотримуватись світла Божого.

    Звичайно ж, ми християни твердо знаючи, що Бог один, повинні дбати про те, щоб і Церква була одна, об’єднана Духом Божим, але, одночасно, ми повинні розуміти, що людина слабка, і шукати прояв волі Божої в тих обставинах, які розум наш осягнути не може. А значить і задавати собі болюче питання: “Чи в волі Божій є земне єднання Церков?”

    Болюче, дуже болюче питання перш за все для мене, як автора цих слів. Бо внутрішньо я сповідую, як і всі християни, єднання. Але сповідуючи і бажаючи, я, як християнин, запитую і в Бога: “Отче, а чи Ти хочеш того, чого хочу я?”

    Болюче питання і болюча відповідь, і тяжкі (не лише для християн) часи надходять. Тяжкі і страшні для людей, які не мають Бога в душі і тяжкі, але благодатні для віруючих, бо принесені через Благу Вість.

    о. Іван Полежака

     

  • Воля Божа і воля людська

    Воля Божа і воля людська

    Фото rostonline.ro
    Фото rostonline.ro

    Дивні ми люди. Часом ми віруємо, що маємо “залізну” волю. Часом, склавши руки, вважаємо, що на все – воля Божа. І в обох випадках ми не пробуємо зрозуміти, яка вона, справжня, воля Божа і воля людська. Я також не берусь розкрити суть волі, але хочу надати певний матеріал для роздумів. Бо ми, християни, по декілька разів на день повторюємо за Ісусом молитву “Отче наш”, промовляючи слова: “Нехай буде воля Твоя”.

    Про волю Божу ми можемо “судити” зі слів Самого Бога, читаючи і аналізуючи Святе Письмо. Бог по волі Своїй створив ввесь світ, до якого належить і людина. По волі Своїй Він наділив людину більшими правами та можливостями, ніж весь світ. У волі Божій, щоб людина відвернулась від гріха і повернулась до Нього. Воля Божа відносно людини полягає в тому, щоб людина була святою та спаслась. “Я бо – Господь, Бог ваш; ви маєте ставати святими й бути святими, бо Я – святий. … Я бо, Господь, що вивів вас із Єгипетської землі, щоб бути вашим Богом; тож маєте бути святими, бо Я святий” (Лев. 11, 44-45). Та маючи волю до нашого спасіння, Бог нікого не примушує вибирати Його, а лише розкриває суть речей і чекає на вільний вибір людини, віруючи в те, що людина повернеться до Нього, як блудний син до батька, і стане гідною свого Отця. Вибір за нами. “(Бог) хоче, щоб усі люди спаслися і прийшли до розуміння правди” (Тим. 2, 4).

    Кожна людина дбає про щось своє і спрямовує свою волю, як вважає, на досягнення своєї мети. І частіше за все досягає омріяної мети. А досягнувши, бачить перед собою іншу мету і йде за нею, і робить все, щоб нова мета також здійснилась. Бореться людина за свою мету і, приклавши багато до того зусиль, не вникає в суть дії. Не вникає в те, наскільки справді є цінним досягненя. Людина, поставивши перед собою мету, не завжди задається питанням, чи насправді то її мета. Важливим для неї стає процес та задоволення від того, що вирішила певну задачу, досягла певного авторитету, добилась влади, стала на декілька доларів чи мільярдів доларів багатшою, що добилась уваги іншої людини. Людина, просуваючись від пермоги до перемоги, йдучи від однієї мети до іншої і не вдаючись в істинну суть того, що відбувається, втрачає своє життя… І получається, що всі зусилля, які вона приклала в житті, не є плодом її волі, а повним безволлям. Бо ефект від земного життя на фініші дорівнює нолю. Бо воля породжує дію. А дія приносить плоди. Реальні плоди. Плоди, які поєднують з Вічністю. Парадоксальний висновок: доки ми не навертаємось до Бога, всяка наша діяльність – це переміщення за течією, яка несе нас у напрямку смерті. І всі наші труди в такому житті – це як кидання камінців у воду. Хвилі здіймаються і через певний час гасяться і зникають. Щось роблячи в земному житті без спрямування до Бога, ми не робимо нічого дійсного і вартого. Живучи, ми не живемо.

    Воля людини починає проявлятись і формуватись з моменту навернення до Життя. Коли, якимось чудом відчувши Істину, людина робить конкретні кроки до свого спасіння. Кроки, які несумісні з отриманням тимчасового задоволення від певної перемоги чи певного досягнення в світі. Воля людини формується і розвивається тоді, коли вона починає жити всупереч принципам виживання в цьому світі та досягнення певних задоволень, а розпочинає справжню боротьбу за своє спасіння. Розпочинає боротьбу не за тимчасове земне життя, а за життя вічне. І на цьому шляху для нас відкривається, що важливим є шукати і виконувати волю Божу. Бо Сам Господь так діяв: “Не спроможен Я нічого діяти від Себе Самого. Суджу Я так, як чую, і суд Мій справедливий, бо шукаю Я не Своєї волі, лише волі Того, Хто послав Мене” (Ін. 5, 30).

    Дивні ми люди. Відстоюючи власну свободу, ми втрачаємо Свободу. Дбаючи про життя, ми втрачаємо Життя. Немає Свободи без Бога. Немає Життя без Бога.

    “Благословен Бог і Отець Господа нашого Ісуса Христа, що благословив нас із неба всяким духовним благословенням у Христі. Бо в Ньому Він нас вибрав перед заснуванням світу, щоб ми були святі й бездоганні перед Ним у любові. Він призначив нас наперед для Себе на те, щоб ми стали Його синами через Ісуса Христа, за рішенням своєї доброї волі, на хвалу слави своєї благодаті, якою Він обдарував нас у любім Своїм Сині. У Ньому маємо відкуплення Його кров’ю, відпущення гріхів, згідно з багатством Його благодаті, що її вилляв на нас щедро, у всій мудрості та розумі. Він дав нам пізнати тайну Своєї волі, той задум доброзичливий і ухвалений у Ньому (Христі), щоб, коли настане повнота часів, здійснити його – об’єднати все у Христі: небесне й земне. У Ньому ми стали також спадкоємцями, призначені наперед рішенням Того, Хто все чинить за радою Своєї волі, щоб ми були на хвалу Його величі, ми, що вже раніш були свою надію поклали на Христа. У Ньому й ви, – почувши слово правди, благовість вашого спасіння, в яке ви повірили, – були запечатані обіцяним Святим Духом, що є завдатком нашої спадщини для повного визволення викуплених, на хвалу Його величі” (Еф. 1, 3-14).

    ієрей Іван Полежака