Яким був рік, що пройшов після V Помісного Собору УАПЦ в червні 2015 року для Української Автокефальної Православної Церкви, як Церкві живеться в році нинішньому – чи стало легше після нелегких випробувань, що спіткали її, і що буде далі? Про це та інше розмова з високопреосвященним Афанасієм, архієпископом Харківським і Полтавським, головою інформаційно-видавничої Комісії УАПЦ.
– Владико, благословіть! У минулому році УАПЦ переживала дуже складний період у своєму існуванні. Не легшим видалося й перше півріччя цього року. Які події найсуттєвіше позначилися на внутрішньому житті Церкви?
– Минулий 2015 рік був особливо складним для нашої Церкви. Господь покликав до Себе нашого Предстоятеля, Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Мефодія, який очолював Українську Автокефальну Православну Церкву з 2000-го року. І одразу ж розпочалася інформаційна атака на Церкву, якої не було за останні, принаймні, двадцять років. Через різноманітні ЗМІ, особливо телеканали, на нас було вилито стільки бруду й наклепів, що тільки з Божою допомогою ми все те витримали.
Але якщо в 90-их роках, коли ще комунікації не були так розвинені, як нині, було легше справитися з потоками неправди й відвертих наклепів на адресу УАПЦ, то сьогодні в Україні діє потужний інформаційний арсенал одурманення громадян. І, що найгірше, ніхто за це не несе ніякої відповідальності. Власне, за чиїмсь розпорядженням нашу Церкву ізолювали від інформаційного простору.
Ось вам і приклад – чин похорону Гії Гонгадзе на території нашої церкви Миколи Набережного в Києві, парафіянином якої він був (до речі, й охрещений в УАПЦ), звершив Блаженнійший Макарій, митрополит Київський і всієї України, наш Предстоятель. Але в телесюжетах Блаженнійшого показали побіжно, або не показали й зовсім, навіть не згадавши, що саме він звершив чин похорону. На перший погляд наче б не так і важливо – показали чи ні, але ж це свідчить про існуючу закономірність замовчування нашої Церкви і її життя.
Взагалі, телебачення в наш час є провідним інформаційним ресурсом, його дивляться мільйони українців і достатньо кинути маленьку іскру неправди, щоб розгорілося велике полум’я, яке пожирає людські душі. А іскру кидають із легкістю, тому що такі поняття як совість і честь в нинішньому суспільстві не в шані.
Хочете ще один приклад? Програма «Діалог з патріархом» на 5 каналі, де в одній із передач червня минулого року патріарх Філарет звів наклеп на всю повноту УАПЦ, звинувативши в тому, що ми живемо на гроші Кремля. І це була не обмовка, бо люди такого рангу помилок не роблять, а говорять обдумано. Це лише один із фактів дискредитації нашої Церкви з допомогою ЗМІ. Тож якого насправді об’єднання хоче Київський Патріархат і ті, хто його в цьому активно підтримує?
Відомі журналісти й релігієзнавці говорять неправду про нашу Церкву і навіть не соромляться. І, в той же час, правдивої розповіді про УАПЦ – її історію, нинішнє життя, діяльність архієреїв чи, скажімо, волонтерську діяльність з допомоги захисникам Вітчизни, про священників, парафії – жодної передачі чи матеріалу в провідних часописах. Зате всі дуже густо гомонять про демократію, європейські цінності, свободу совісті й інформації, рівні можливості, єднання і… християнську любов. А де ж вона – любов? Щоб любов проявлялася, треба, щоб у серці хоча б теплилася така категорія, як совість. Та в цьому аспекті, на жаль, велика проблема.
В Еклезіаста сказано, що нічого нового немає під сонцем. Так і для нашої Церкви.
– Що ви маєте на увазі?
– Вся історія Української Автокефальної Православної Церкви позначена жорстокими переслідуваннями з боку влади. Це було за комуністичного режиму, особливо в 20-30 роки – періоду святого мучеництва і освячення кров’ю праведників-автокефалістів, що постраждали за віру православну й національну автокефальну Церкву, які, уподібнившись Христу, добровільно віддали своє життя. Імена переважної більшості з них так і лишилися невідомими серед людей, але відомі Богу. Так само і в 40-их роках минулого століття під час її другого відродження. Не легша доля Церкви і в нинішні часи третього її відродження з 1988 року, часу заснування комітету по відродженню УАПЦ в Києві.
Перетерпівши переслідування, страхітливі репресії (було знищено протягом тридцятих років більше тридцяти архієреїв (фактично всі), майже дві тисячі священства, тисячі вірних) наша УАПЦ, можна сказати, повторила подвиг подвижництва християн перших століть. Тоді Христова віра й Церква утверджувалися праведною кров’ю тисяч і тисяч мучеників, які стали фундаментом перемоги євангельського благовістя в світі. Своїм мучеництвом УАПЦ теж стала причетною до тієї величної історії, недарма ж її навіть супротивники називають Церквою-Мученицею.
А це в православному світі важить не просто багато, а є фундаментом Церкви, бо вона, освячена кров’ю мучеників, не потребує визнання людського. Тому мучеництво є проявом повноти канонічності нашої Церкви, бо є вищою мірою віри й відданості Христу, підтвердженням того, що це Божий Промисел. Найголовніший і найцінніший заповіт наших мучеників – берегти нашу УАПЦ як зіницю ока.
А Українська Православна Церква Київського Патріархату утворилася шляхом рейдерського захоплення значної частини парафій та храмів і монастирів УАПЦ в 1992 році тодішнім митрополитом Філаретом з допомогою влади, очолюваної президентом Леонідом Кравчуком, і не має такої історії. Це новітня релігійна організація, яка бореться за своє утвердження, не гребуючи ніякими засобами – обманом, перекручуванням історії Церкви, підтасовуванням історичних фактів під себе, розповсюдженням наклепів і ще багато чим із арсеналу підступності й фарисейства. Більше того, якщо УАПЦ за кожним разом відроджувалася з ініціативи низів і є народною, через що увесь час і переслідується владою, то УПЦ МП і УПЦ КП створювалися з ініціативи влади і завжди були провладними. В цьому полягає різниця між нашими Церквами.
Крім того, різниця полягає ще й у тому, що ми ні на кого не зводимо неправди і не проявляємо ніякої агресії, не користуємося негідними засобами. А інші конфесії, особливо УПЦ КП? Одразу ж після упокоєння Блаженнійшого Владики Мефодія, Київський Патріархат повів наступ на нашу Церкву з різних боків – задіяли владу, відповідні органи, ЗМІ, підсилали до священиків своїх людей, щоб ті намовляли їх відступатися від Церкви й переходити до УПЦ КП, не підкорятися своїм архієреям. Поширювали через телеканали та газети всякі наклепи на новобраного Предстоятеля і єпископів. Тобто, використовували увесь арсенал брудних засобів спонукування. Це так вони намагаються будувати Помісну Церкву.
А взяти похорон Блаженнійшого митрополита Мефодія, коли з Пушкінської, 36 (резиденція патріарха Філарета) прислали свого гінця із запрошенням через годину-дві прийти в Михайлівський монастир на переговори про об’єднання! Уявіть собі – домовина з тілом покійного Предстоятеля ще стоїть в Андріївській церкві, Блаженнійшого ще тільки відспівали, а місцеблюстителя Предстоятельської кафедри, митрополита Макарія, запрошують у Михайлівський монастир обговорити питання про об’єднання, власне – зраду! Хотіли скористатися з біди, що спіткала нашу Церкву, щоб досягти своєї мети? Ось вам приклади моралі цих людей. Хіба це не блюзнірство?
– Чи став 5 Помісний Собор УАПЦ, який пройшов у Києві 4-5 червня минулого року, визначальним у долі УАПЦ?
– Аякже, тим паче, що останні 15 років Помісні Собори не проводилися ! Хоча Церкву й намагалися наші недруги розхитати зсередини, порушити єдність, але їм цього зробити не вдалося, ми зуміли підійти до Собору монолітною силою. В цьому зіграла свою роль і консолідація єпископату. Хоча, признаюся, хвилювань було багато – обстановка складалася неоднозначна. Ми очікували провокацій. Представник Київського патріархату, дійсно, спробував це зробити, але в нього нічого не вийшло. А результати Собору показали життєздатність Церкви.
До речі, в якій ще Церкві ви побачите, щоб більшість делегатів Помісного Собору складали парафіяни! На Соборі ми майже одноголосно обрали Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви найавторитетнішого архієрея, митрополита Львівського Макарія (Малетича). Собор, в якому взяло участь більше шестисот делегатів з усіх єпархій, пройшов згуртовано і в однодумності, хоча на телеканалах було фактично замовчано цю подію. Але потім, після Собору, велася активна дискредитація нашої Церкви, Предстоятеля і архієреїв. Та вся повнота Церкви була настільки окрилена можливостями, які відкривалися для розвитку й розбудови, активізації духовного життя, що ми на те не звертали уваги.
Звичайно, було прикро від такого упередженого ставлення, але воно ще більше нас згуртовувало й утверджувало в переконанні, що, коли нас так «рвуть» і так наполегливо хочуть знищити, то ми на вірному шляху і зійти з нього буде великою помилкою, яку не простить нам Україна і Господь Бог. Тож скільки б наші недруги не старалися, але нічого в них не вийде.
– А тема об’єднання хіба не впливає на ситуацію в Церкві?
– Я б не сказав, що якось суттєво впливає на всю повноту Церкви, але певне бродіння думок, звичайно, є. Слава Богу, лише серед одиниць, і тому чогось вирішального в долі Церкви не відіграє.
Чому трапляються такі? Хто його знає! Може, їм набридло соборноправне, братерське життя? Але це вже з розряду моралі. А така категорія не завжди превалює в світогляді людини.
Та, незважаючи на всі перипетії, на Помісному Соборі й потім на архієрейських у зверненнях до українського народу, керівників держави ми неодноразово зазначали, що не відмовляємося від участі в об’єднавчому процесі.
Хоча справжнє об’єднання відбудеться лише за умови єднання всіх трьох гілок українського православ’я. Тобто, й УПЦ МП також, адже що то буде за об’єднана Помісна Церква, коли більш ніж удвічі більша частина православних парафій і єпархій, а тим паче в чотири рази за наявністю священства й чернецтва, й далі перебуватиме в опозиції до української Держави і її незалежності, продовжуватиме свою деструктивну діяльність у суспільстві?
Спочатку треба робити кроки до наближення в загальноцерковному масштабі між конфесіями. УПЦ слід відійти від політики «руського міра», розгорнути діяльну роботу в своєму середовищі від Предстоятеля до кожного вірного Церкви, щоб серед них запанувала національна свідомість українця. Треба, щоб УПЦ МП й УПЦ КП відмовилися від агресивного відношення до нашої Церкви, а також і одна до одної, адже воно часто перебирає міри!
Ми ж Церква мирна, молимося Богу, виховуємо у своїх вірних любов до Бога, України й ближнього, ні до кого не проявляємо агресії, ні на чию власність не зазіхаємо, а нас рвуть і шматують з усіх сторін.
– Є інформація, що урядовці хочуть передати Андріївську церкву в Києві, яка є кафедральним храмом Предстоятелів УАПЦ, в оренду УПЦ Київського Патріархату. Як ви прокоментуєте ці чутки?
– Про це мова йде вже багато місяців із того часу, як у березні минулого року сплив термін оренди користування цим храмом нашою Церквою. Боюся, що так воно й буде, тому що В’ячеслав Кириленко, який і нині перебуває при центральній владі, є членом Всеукраїнської Церковної Ради Київського Патріархату і великим прихильником патріарха Філарета, а в нашій державі, начебто демократичній і правовій, все вирішується на рівні особистих зв’язків та хабарів – політичних чи матеріальних. Але якщо Андріївську церкву уряд таки передасть УПЦ КП, то це ще більше консолідує нашу УАПЦ, а можливість об’єднання з Київським Патріархатом нами буде сприйматися як жахливий сон.
В Європі, куди нас так настирно намагаються інтегрувати, захищають і підтримують, перш за все, меншого, слабшого, надаючи йому можливості розкрити всі свої кращі якості, зайняти своє, лиш йому притаманне місце в суспільстві. В Україні ж, навпаки, влада намагається слабшого затоптати, звести зі світу, бо не вміє працювати на розвиток і не хоче, їй це непотрібне. А відношення до УАПЦ якраз і є яскравим прикладом того, що наша влада одне заявляє на люди, аби створити собі імідж найдемократичнішої за всі роки незалежності, тобто пускає мильні бульбашки межи очі, а поза очі робить зовсім протилежне. Але навіть за Сталінського режиму Андріївська церква була кафедрою Предстоятелів УАПЦ, головним її храмом (доки, правда, Церкву не знищили).
Але я маю велику надію на те, що новий міністр культури Євген Ніщук, як людина порядна й совісна, щирий українець і герой Майдану не допустить кричущої несправедливості й ми надалі матимемо Андріївську церкву головним храмом Української Автокефальної Православної Церкви.
– Відомо, що ви не прихильник об’єднання з Київським патріархатом. Чому?
– В державі з нормальною демократією, а не такою декларативною, як у нас, це питання навіть не поставало б. Демократія – це різноманіття різних форм суспільного життя, в тім числі й у духовній сфері. Якщо я знайшов свій дім, у якому мені добре, і де я можу цілковито застосувати свої здібності й таланти, дані Богом, самовиразитися, то для чого мені його руйнувати? А мене якраз до цього й спонукують. А потім, хіба ми в УАПЦ робимо щось протизаконне, вчимо того, що не узгоджується із засадами державності, духовності й моралі?
Наша Церква завжди в дусі євангельської любові відгукується на всі глобальні події і виклики в українському суспільстві. Підтвердження цієї думки ми знаходимо вже в самому першому відродженні УАПЦ на початку ХХ століття, коли почалися національно-визвольні змагання українського народу, духовною опорою якого й стала наша автокефальна Церква. УАПЦ стала духовним передвісником державної незалежності України. А 2013-2015 роки де була УАПЦ? В епіцентрі подій на боці повсталого і воюючого за демократію та державність народу, який став на захист не якоїсь гіпотетичної європейської демократії та цінностей, а піднявся на національно-визвольну революцію й захист української Держави.
Інша річ, що до влади прийшли раніше скомпрометовані політичні сили й лідери, і звели досягнення революції нанівець. Вже вкотре підтвердилися слова з Євангелії: «Не заливайте молоде вино в старі міхи…» Так сталося й нині, коли молодь звершила національну революцію з надією на будівництво нового життя в новій Україні, а натомість увесь їхній ентузіазм і натхнення корумповані політичні ділки спрямували в старі корумповані лабети дикого капіталізму, відкинувши Україну на два десятиліття назад. І що з того вийшло? Старі, поношені бурдюки репнули і молоде вино розлилося, потекло потужним потоком з рідної землі за моря-океани шукати кращої долі. Щось подібне ті ж сили хочуть зробити і з українськими Церквами.
А УАПЦ, маючи всю повноту божественної благодаті, завжди діяла і діє адекватно ситуації як істинно українська народна Церква, але без політичного антагонізму і міжконфесійної ненависті, чого не скажеш про відношення двох інших православних конфесій стосовно неї самої.
Я вже говорив, і наголошу ще раз, – УАПЦ, за кожним із відроджень, поставала як національна Церква українського народу і має велику історію, хоча й не досліджену як слід. Для мене велика честь бути вірним саме цієї Церкви, бути причетним до її величної історії і продовжувати її, збагачувати новими набутками, спираючись на багаті традиції, викристалізувані роками боротьби за утвердження українського православ’я саме в його автокефальному статусі як духовній суті Церкви.
Адже одна справа заявляти про самостійність, а інша – бути наповненим автокефальним духом, як істиною. УАПЦ – це героїчна епоха в історії українського народу й православ’я, і взяти й просто так її здати людям, які до неї не мають ніякого відношення, буде злочином перед пам’яттю автокефалістів. До речі, не такого вже й далекого минулого, щоб рани перестали боліти.
Об’єднатися на умовах Київського Патріархату означатиме віддати своє первородство, як у древні часи старший брат Ісав продав своє первородство меншому Якову за миску сочевичної юшки. Адже Яків домагався первородства й говорив йому: «Продай мені первородство», бо дуже хотів, щоб саме його стосувалося благословення, тобто обітниці, дані Богом його діду Аврааму. Цього від нас якраз і домагаються. Але злегковажити первородством, а наша Церква була першою і має столітню історію, означатиме втратити любов Божу і самим бути зневаженими Богом. В той же час ті, для кого більше важить юшка, тобто матеріальний статок, можливо, й здадуться. А справжні духовні отці-автокефалісти й віруючі, залишаться вірними й відданими рідній Церкві. Адже, повторюся, Істина не продається як не продається рідна мати!
Є, звичайно, багато причин організаційного і суто духовно-морального аспектів, які відштовхують від УПЦ КП. Та це окрема розмова.
– Але це мало цікавить політиків і представників влади, які зациклилися на об’єднанні Церков, і це, так чи інакше, впливає на внутрішню ситуацію в Церкві. Як уберегти Церкву від негативних впливів зі сторони державних чиновників?
– Про чиновників діло буде, хай краще займаються державним будівництвом, а не продовжують державу руйнувати. Тут питання стоїть по-іншому – як уберегтися від повзучої анексії «братів» із Київського Патріархату, що, як ті змії, заповзають у душі нестійких із нас і збурюють в них мир. Крім того, керівництво Київського Патріархату закликає наших священиків не підкорятися своїм архієреям і переходити до їхньої Церкви, тобто, виступає тут як провокатор. Застосовують будь-які засоби тиску, аби зруйнувати нашу УАПЦ зсередини. Чи знайдете ви подібне в поведінці інших Церков? Сумніваюся. Завдання Церкви – намолювати мир всередині самої Церкви, а не вчиняти розбрат, колотнечу, щоб із того мати свій зиск. Зиск ми повинні вбачати у спасінні своїх душ, а не займатися збиранням подушного із середовища тих, хто своїм трудом по крихті напрацьовує плоди спасіння.
Прикладів нерівноцінного до нас ставлення багато. Візьмімо хоча б минулорічне т. з. об’єднання УАПЦ й УПЦ КП, коли ми сподівалися, що наші пропозиції будуть серйозно обговорюватися, а остаточно затверджуватися на архієрейських Соборах. І Собором нашої Церкви в першу чергу, бо ми втрачали, власне, все. А як вчинив Київський патріархат? Рішення Комісій по веденню переговорів того ж дня виставили як остаточне рішення Церков про об’єднання, навіть дату визначили. Але комісія з переговорів це ще не вся Церква і її рішення всього лише пропозиція, яку слід обговорювати й затверджувати хоча б собором архієреїв! Але ж нас вважають всього лише «ґудзиком» до свого «кожуха». А виявляється – без ґудзика й кожух неповноцінний!
Ми тоді заявили, що від перемовин не відмовляємося, але наполягаємо на серйозному обговоренні умов, щоб усе було підготовлене скрупульозно. Але згадайте, як тоді з нами брутально повівся Київський Патріархат! Користуючись своїми широкими можливостями в ЗМІ, особливо на телебаченні, вони нас виставили винуватими у зриві переговорів, хоча самі їх і зірвали.
Пам’ятаєте, як патріарх Філарет заявив, що не хоче з нами мати нічого спільного? Чому? Бо ми не підкорилися його диктаторській волі. А ми не хочемо, щоб з нами поводилися так, наче б ми не варті й доброго слова. То хіба можна об’єднуватися з тими, хто вважає нас за ніщо? Адже вони увесь час намагаються нас принижувати, шантажувати, поводяться, наче вони повелителі ситуації. Я можу тільки уявити, що почнеться вже другого дня після такого квазі об’єднання!
Крім того, нехай спочатку патріарх Філарет вибачиться перед усією повнотою УАПЦ за той наклеп, що він озвучив на телеканалах про те, що ми, буцімто, отримуємо гроші від Кремля. Він облив страшним брудом всю Церкву, а це мільйони людей! До речі, цим займаються і архієреї УПЦ КП на місцях. В той же час лукаво кажуть, що чекають нас із братніми обіймами. Щоб у них задушити?
– В минулому році в ЗМІ говорили, що вселенський Патріарх Варфоломій присилав навіть своїх повноважних представників до України, щоб із їхньою допомогою залагодити питання об’єднання. Що скажете?
– Тут і говорити немає чого, бо я не бачив жодного офіційного документа, який би засвідчував їхні повноваження, а наговорити можна що завгодно. Думаю, що то все пропагандистська булька. Я вам скажу, що чиновники департаменту міністерства культури, так само як і адміністрації Президента, поводять себе стосовно нашої Церкви дуже непорядно. В минулому році вони організували шалений тиск на нашого щойно обраного Предстоятеля і ця політика продовжується й у цьому році. Навіть уявити важко, що таке можливе в наш час та ще й при владі, яка позиціонує себе з європейською демократією. Але згадайте його слова на Соборі: «Не таке переживали, переживемо й це». Йому, як і всім нам, до цього не звикати.
Хочу додати, що в червні минулого року ми в усіх єпархіях провели загальні збори священства і делегатів від парафіян усіх парафій. Всі однозначно висловилися проти приєднання до Київського Патріархату і за розвиток своєї Церкви. Відтоді у нас почалася клопітка робота, тон у якій задає Блаженнійший Владика Макарій, а він людина непосидюча, працьовита, на сучасному сленгу – трудоголік.
Церква – не політична сила, якою можна маніпулювати, як кому заманеться. Політики приходять і, здебільшого, в неславі йдуть собі геть. А Церква – Тіло Христове і вона вічна, як вічний Христос. Владі слід із Церквою вести рівноправний і різноплановий діалог для того, щоб не тільки уникати непорозумінь, а й спільно працювати в духовній сфері, адже на цій ділянці державотворення занепад дуже глибокий. В той же час, дуже тісні стосунки з державою дозволяють їй маніпулювати Церквою у своїх інтересах, хоча буває й навпаки, як нині, скажімо, Київський Патріархат використовує державну владу для досягнення тієї чи іншої власної мети, спрямованої на зміцнення своїх позицій, а влада охоче відгукується. Та це, врешті, для Церкви завершиться духовною смертю і втратою авторитету в суспільстві.
Як на мене, то повинен вестися рівноправний діалог, а не диктат влади стосовно нашої Церкви, як це ми бачимо нині. Але, повторюю, діалог співпраці, адже Церква є частиною суспільства і вона не може стояти осторонь його проблем.
В той же час, використання Церкви в процесах державного й національного будівництва, як інструменту державної ідеології, не повинне стати пріоритетним у стосунках між владою й Церквою, бо це не дасть очікуваної користі від такої синергії, а, навпаки, призведе до втрати останньою авторитету в суспільстві як інституції духовної.
Тут принагідно згадати слова з Єремії: «Якщо здобудеш дорогоцінне з нікчемного, то будеш як Мої вуста… І зроблю тебе для цього народу міцною мідною стіною, вони будуть ратувати проти тебе, але не здолають тебе, бо Я з тобою… І спасу тебе від руки злих і визволю тебе від руки гнобителів» (Єр., 15:21). Воювати з Церквою – це воювати із Самим Господом.
Між Церквами за останні роки утворилося таке глибоке розділення, а, відповідно, й протистояння, що потрібно спочатку працювати над примиренням, а воно без зміни мислення неможливе. Де ви бачили, щоб підписанням якогось документа одночасно змінився й світогляд людей? А без цієї складової ніяке об’єднання, ніяка угода про нього неможлива. Справжнє об’єднання складається з багатьох елементів, в тім числі й тих, які зціляють від гордині й лицемірства. А цей процес довготривалий.
Тим паче, що за цей час Київський Патріархат зробив усе, щоб ми віддалилися від об’єднання з ними ще далі. Зазначу, що в нашій Церкві все вирішується колегіально і відповідно до того, яке рішення прийняв архієрейський собор, а згодом і всі без виключення єпархіальні собори, відповідно діяв і новообраний Предстоятель.
Каятися ж нам немає в чому.
А патріарху Філарету слід би спочатку вибачитися за те, що він зробив з УАПЦ в 1992 році і за всю його подальшу агресивну політику стосовно нашої Церкви! Подивіться на події, що відбуваються впродовж останніх майже тридцяти років, неупередженим поглядом і ви все зрозумієте.
Адже Київський Патріархат побудований на старих традиціях церковного авторитаризму, який так чи інакше, але перетре у собі на порох будь-яку соборноправну традицію української Церкви, тому матимемо те, що вони нині мають. Ми ж Церква, яка має столітню мученицьку історію, самодостатня, хоч і бідна, але це гарна чеснота, яка убезпечує нас від тих тяжких недуг, якими хворіють інші конфесії. Нас би за це цінувати, а не цькувати.
– Але ж прихильники об’єднання Церков переконують, що воно сприятиме консолідації українського суспільства, вирішенню питання УПЦ МП, або хоча б визнання об’єднаної Церкви канонічною. Ви з цим незгідні?
– Не станеться ні першого, ні другого, ні третього. Як можна консолідувати суспільство об’єднанням Церков, коли це суспільство в переважній своїй більшості обминає храми, хіба що на Великдень масово зійдуться освятити паски та крашанки? Тобто, щоб батюшка виконав обрядовий ритуал, покропивши свяченою водою те, що вони наклали у свої кошики, а в усі інші дні року храми Божі майже порожні, особливо в селах.
Суспільство консолідує виважена державна політика влади стосовно всіх релігійних конфесій, а не підтримка то однієї, то другої в залежності від політичних чи церковних уподобань, або, що найгірше, примусово-добровільне об’єднання. А ще рівне відношення до громадських та релігійних організацій, залучення їх до активної суспільно-громадської діяльності на благо України і всього українського народу, вмотивовані дії уряду по відродженню української нації і реальне зростання добробуту народу.
Поки що ми цього не бачимо. То ради чого нам ліквідовувати свою Церкву, коли невідомо, куди Україну заведе нинішня влада з такою політикою? Може, так станеться, як і в 20-30 роки минулого століття, коли в Україні, як національно-патріотична інституція, діяла тільки одна УАПЦ. Правда, її в той час жорстоко переслідували, доки на кінець тридцятих не знищили остаточно – в живих лишився лише один єпископ із тридцяти п’яти та 250 священиків із майже трьох тисяч.
Та й об’єднання кого з ким? Ще не так далекого 1992 року, після «об’єднання» УПЦ й УАПЦ (від першої мізерна частина, а над другою випробували рейдерське захоплення), патріарх Мстислав – Предстоятель УАПЦ, який не погодився із злочинною ліквідацією Церкви, сказав, що то єднання «капусти з горохом». Питання канонічного визнання воно не вирішить, тому для чого й город городити? Та й навряд чи вселенський патріарх Варфоломій надасть Томос на автокефалію, тобто канонічне визнання людині, котра в 2008 році від нього вже відмовилася.
УПЦ МП теж ідейно не зміниться за бажанням чиновників із Банківської, тому що в душах переважної більшості архієреїв, священства й віруючих ще панує «руській мір», а це вдвічі більша частина українського православ’я. Тобто, ситуація надто складна, аби її одним махом вирішити.
А наша УАПЦ – це суто українська Церква за структурою і, що найголовніше, за духом і традицією. Ось цим вона й муляє всім, бо є прикладом. Так, нам ще треба працювати над розвитком і вдосконаленням соборноправності. Але вона є, ми живемо за її принципами.
Автокефалія є даром Духа Святого («Дух Святий дише там, де хоче» – ап. Павло), а цей дар уже даний нашій Церкві Богом, він не може бути даний людьми, які можуть або визнати його за нашою Церквою, або відмовити в такому визнанні. Але то вже їхні проблеми. Просто в цьому питанні треба своє вагоме слово сказати богословам.
А якщо ми увіллємося в УПЦ КП, то, повірте мені, не пройде й року, як від наших українських соборноправних традицій нічого не залишиться і запанує духовна московщина й авторитаризм. А ми ж то будуємо нову Україну, то й Церкву треба будувати на українських традиціях. Бо інакше постраждає національне духовне відродження українства. Чому мало хто про це задумується?
– А якщо якась частина парафій УАПЦ перейде до Київського патріархату, що ви будете робити?
– Свого часу на подібне запитання нині покійний митрополит Мефодій мені відповів: «Нехай собі йдуть, може, там їм буде краще». Залишаться стійкі й випробувані, ті, кому дорога рідна Церква, для кого відступитися від Церкви-Мучениці – це все одно, що заподіяти собі самогубство, а то найбільший гріх віруючої людини, після якого її навіть не відспівують і не поминають за церковним чином, а в давнину й ховали за межами кладовища. Одна біда, яка найбільше шкодить релігійному середовищу, та, що довкола багато політики, на яку люди легко піддаються, тому що мало в їхніх серцях віри й любові.
Але якою б не була бідною рідна мати, та її не міняють на багачку, бо вона тебе виносила під серцем, випестувала й виростила, а ти їй тепер – ніж у спину? За будь-яких умов будуть ті з нас, хто не посміє осквернити кров мучеників і продовжить справу попередніх поколінь автокефалістів. Адже коли Церква, яка впродовж століття виживає в умовах жорстоких переслідувань, тобто в умовах дії проти неї пекельної сили, незважаючи ні на що, продовжує будуватися як Тіло Христове, то це є свідченням благословення Божого на її існування.
За приклад нам завжди повинна бути могутня постать митрополита Василя Липківського, родоначальника УАПЦ. В 1927 році енкаведисти змусили зібрати Помісний Собор у Києві й поставили перед ним вимогу відректися від посади Предстоятеля, бо він мав беззаперечний авторитет у Церкві й серед українства. Тому, доки б він очолював УАПЦ, їм було б важко її знищити. Вони пригрозили, що у випадку відмови і його, і всіх єпископів та священиків, хто був на Соборі, відправлять у табори, а Церкву за непокору ліквідують. Він чудово розумів, що погрозу виконають. Та й частина єпископів вимагали від нього покоритися, аби врятувати Церкву (ще, наївні, сподівалися, що влада не буде її ліквідовувати!).
Митрополит Василь, як людина великої сили волі й духу та відданості Церкві, вийшов до делегатів і великого натовпу людей, що зібралися, і звернувся до них із словами болю й докору: «Чого злякалися? Хіба не знали, куди йшли?» І пішов, як людина великої гідності й честі. Але не здався!
м. Харків – м. Полтава
