Категорія: Проповіді

Готуючи нас до Великого посту, тобто до повноцінного покаяння, свята Православна Церква пропонує нам за приклад Закхея митаря. Ким же він був і чим уславився, що розповідь про нього увійшла до Євангелії як повчання?

Для початку слід нагадати слова Господа до ізраїльтян, сказані через пророка Єзекіїля: «Ви кажете так: Коли наші провини та наші гріхи на нас, і через них ми гинемо, то як будемо жити?» (Єз. 33:10). Дуже слушне запитання, яке звучало ще в древні часи задовго до приходу Ісуса Христа. Але які ці слова актуальні донині! Особливо для тих, хто прибрав до своїх рук сумнівне право привласнювати те, що належить усьому народу – нині такі жирують, а народ бідує. І тут слід нагадати й погрозу Господа, сказану їм: «Кожного з вас Я буду судити… за його дорогами!» (Єз. 33:20). Можна вірити чи не вірити в Бога, ходити на богослужіння до церкви, чи обминати її десятою дорогою, але кари Божої нікому не уникнути. Бо як сходить і заходить сонце, а ніхто з людей не в силі завадити цьому, так ніхто не в силі завадити Творцеві звершити останній і найсуворіший суд кожній людині – Своєму творінню. Якщо Апостол Павло говорить: «Я дякую… Ісусу Христу, що визнав мене вірним і поставив на служіння; мене, що раніше був богозневажником і гонителем, і кривдником, але був помилуваний, бо чинив це в незнанні і в невір’ї» (1 Тим. 1:13), то що казати їм, котрі зневажили народ і його право жити достойно, що казати нам, що грішимо на кожному кроці й не каємося в тому?

То що ж дало святому Апостолу Павлу (який раніше керував знищенням християн) розкаяння й увірування в Господа і Бога Ісуса Христа? Про це він говорить так: «І благодать Господа нашого відкрилась мені щедро з вірою і любов’ю в Христі Ісусі» (1 Тим. 1:14). Але ж Савл (майбутній Апостол Павло) отримав дар віри і благодать не просто так, і не тому, що в його руках була влада навіть вирішувати питання життя і смерті інших людей, не тому, що в нього були якісь маєтності, багатства, адже походив із знатного роду, а тому, що він розкаявся в гріховності свого життя, повірив Ісусу Христу, Який Своїм розп’яттям на хресті відкрив грішникам шлях до спасіння: «Це вірне слово і достойне всякого прийняття, що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішників, з яких я перший». Ось воно, фундаментальне – Апостол Павло визнає себе найгрішнішим серед грішних: «З яких я перший».

Так само, як і Апостол Павло, усвідомив і розкаявся й митар Закхей. Він збирав з народу податки і на цьому надбав собі велике багатство, підвищився і став начальником над митарями. Митарів вважали грішниками, бо вони кривдили людей – брали податки незаконно, тобто більше, ніж потрібно, і наживали на цьому собі великі статки. Ось таким був і Закхей. Але диво – в ньому проснулася совість, яка до того спокійно собі лежала десь у найдальших закутках душі в солодкій дрімоті самовдоволення. А проснулась вона від того, що Закхей почув про Ісуса Христа, Який ходить і проповідує про Царство Небесне. І відтоді він дуже хотів зустріти Христа і послухати Його проповідь. Одного разу він зустрів Ісуса Христа, Котрий ішов в оточенні народу, але був низького росту і не міг побачити Його. Тоді він обігнав натовп, заліз на деревину, щоб уже з неї і побачити Проповідника, і почути Його Слово. А Ісус, коли проходив побіля тієї деревини, на якій сидів Закхей, глянув на нього і сказав: «Закхею, злізай скоріше, бо сьогодні Мені треба бути в твоєму домі!» (Лк. 19:5). Зрозуміло, що радості Закхея не було меж. Він не звернув уваги на дорікання фарисеїв і книжників, які вважали себе праведними і зневажливо ставилися до митарів. Вони з осудом сказали про цей вчинок Господа: «Він зайшов до грішного чоловіка», а ще й, до того, побачивши, що Христос їсть із митниками і грішниками, питали в Його учнів: «Чому Учитель ваш їсть з митниками і грішниками?» На що Ісус, почувши, відповів: «Не здорові потребують лікаря, а хворі. Ідіть і навчіться, що означає – милосердя хочу, а не жертви. Я прийшов кликати… грішних до покаяння» (Мт. 9:11-13). Бо ще в пророка Осії ми знаходимо слово про мету Ісуса Христа, адже сказано Господом в пророцтві: «Бо Я милості хочу, а не жертви, і Богопізнання – більше від цілопалень» (Ос. 6:6). Фарисеї і книжники не могли цього усвідомити, бо віру в Бога вони сприймали розумом і молились тільки по читаному, а Закхей увірував душею, серцем своїм усвідомив гріховність свого життя і з великою довірою поставився до слів Ісуса про Царство Небесне, в яке можуть увійти тільки праведники.

Коли Господь прийшов до Закхея, той сказав Ісусу: «Господи, половину маєтку мого віддам убогим, а коли кого скривдив чим, поверну вчетверо!» (Лк. 19:8). Чи ж готові наші нинішні «митарі», сучасні багатії, більшістю з яких статки добуті, здебільшого, злочинним шляхом, як той Закхей, увірувати і сказати Господу: «Винен, каюся і якщо обібрав народ, то поверну вчетверо більше?» Еге, далебі, далебі! Вишукують нові шляхи, як ще більше обібрати нужденних. Та сказав Господь: «Вівцю, що загинула, відшукаю, а сполошену поверну, а поранену перев’яжу, а хвору зміцню, а ситу та сильну погублю – буду пасти її правосуддям!» (Єз. 34:16).

Чому Ісус Христос на слова Закхея сказав: «Сьогодні спасіння прийшло до дому цього» (Лук. 19:9)? Відповідь знаходимо в тому, що ця історія є для нас прикладом справжнього покаяння. Бо чим іншим, як не новітнім фарисейством, можна пояснити слова багатьох: «Бог в моїй душі» чи «Я вірю по своєму», відвідування храму один чи два рази на рік і то лише заради того, щоб поставити свічечку та постояти декілька хвилин з великодумним виразом на обличчі, а потім друзям хвалитися, що ходив до церкви, виказуючи тим свою «релігійність». А запитати такого «православного» про те, чого він заходив до храму, що йому дали такі відвідини Божого дому, то навряд чи знайдеться в нього пояснення. Хіба що пуститься в філософію про все і в той же час ні про що, бо те богопізнання, яке Отець Небесний вимагає від своїх дітей, дається щирою вірою і тривалим духовним навчанням. А без постійної участі в богослужіннях, вивчення Євангелії, читання духовної літератури його не осягнеш. Більше того – де починається розмірковування без знання, пошуки неіснуючих відповідей, там закінчується істинна віра і починається лукавство. В домі ж лукавства Бога немає!

Тобто, і вірувати, і каятися треба не лише на словах, а й на ділі. Бо полягає покаяння не в тому, щоб механічно перерахувати свої гріхи словами і залишитися таким же, як і до цього. Це порожнє і неповноцінне каяття. А Господь вимагає він нас щирого, сердечного покаяння, коли тягар кожного гріха нами відчуто душею і згладжено добрими ділами, а самі ми станемо після того іншими і житимемо вже для Бога, а не для себе, коли було так, що: «всі шукають свого, а не того, що хоче Ісус Христос» (Флп. 2:21). Треба ж так жити, як закликає святий Апостол: «щоб ви були бездоганними та щирими дітьми Божими, невинними серед лукавого та розпусного роду», «щоб перед іменем Ісуса схилилось кожне коліно на небі, на землі і під землею» (Флп. 2:15,10).

Гріх є великим злом, яке обтяжує нашу душу і наше життя, і якщо покласти на шальки терезів наші гріхи і добрі діла, то гріхи переважать. Ось які ми є насправді! Ось чому нам так необхідне покаяння. Коли душа наша очиститься від гріхів, тоді ми станемо іншими: розум просвітлиться, серце запалає любов’ю до Бога і людей. І буде, як Апостол Павло закликає: «Коли є яка втіха в Христі, коли є відрада в любові, коли є якась спільність духа, коли є яке милосердя і співчуття, доповніть ви радість мою: будьте одної думки, майте однакову любов, однодушність і одне розуміння» (Флп. 2:1-2, 4).

Нехай же Господь допоможе нам у цьому! Амінь.

Архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій)

В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

Любі брати і сестри! Ісус Христос прийшов на землю в тілі, щоб спасти нас, але люди не зрозуміли, що Він – Спаситель, піддалися на намовляння книжників та фарисеїв і розіп’яли Його на хресті, бо так карали тоді всякого роду злочинців. Тоді для чого були перенесені Ним страждання, в ім’я чого Він перетерпів муки і освятив дерев’яний хрест, проливши Свою кров? В ім’я нашого з вами спасіння. Не лише тих іудеїв, котрі були в час Його життя на землі, а заради спасіння всіх наступних поколінь людей, аж до настання кінця світу, коли Він прийде судити живих і мертвих за вчинені гріхи. Ось тоді, коли: “День Господній приходить суворий, і лютість, і полум’я гніву, щоб землю зробити спустошенням, а грішних її вигубити на ній! Бо зорі небесні та їхні сузір’я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм… І Я покараю всесвіт за зло, а безбожних за їхню провину” (Іс. 13:9-11), – тоді вже буде пізно й молитися, й благати, бо дано було кожному достатньо часу звернутися до Бога, увірувати в Христа й жити щирою вірою й любов’ю до Нього, а ще непохитною надією на Нього і на спасіння в Ньому. Адже Свою любов до нас Господь проявив тим, що помер за нас, нечестивих: “Бо Христос, коли ми ще були немічні в певний час помер за нечестивих… Бог доказує Свою любов до нас тим, що коли ми були ще грішниками, Христос помер за нас” (Рим. 5:6:8). Чи можлива подібна жертва, коли в душі немає ні крапелини любові, ні бодай співчуття? Жодним чином – ні! Христос віддав Себе на страждання й смерть з великої любові до роду людського, щоб таким чином спасти людей від страждань і полону пекельного. “Він,  Бог за Своєю природою… понизив Себе, будучи слухняним аж до смерті, й смерті хресної. Тому й Бог звеличив Його і дав Йому ім’я, вище всякого імені” (Фил. 2:6, 8-9).

Кров Христова, пролита Ісусом за кожного, хто приходить у світ для цього тимчасового життя, є знаковою, бо є Кров’ю Нового Заповіту, отією пуповиною, що єднає дітей Божих з Отцем Небесним. Як без пуповини неможливе життя дитини в утробі матері, так неможливим є й життя вічне в безсмерті, ворота до якого відчинив нам Христос. Ключем же до цих воріт, аби відмикати їх, є Хрест розп’яття. Бо ж невдовзі після розп’яття воскреснувши (адже сказав був: “Не залишу вас сиротами, прийду до вас!” (Ін. 14:18), Він переміг смерть і дав світові надію життя вічного. Розп’яття Христа є виявом безмежної любові Божої до людей, закликом Божим і благанням до всіх, аби ми відгукнулися своєю вірою й любов’ю до Ісуса Христа, прилинувши до Нього ради свого ж спасіння в життя вічне.

Отже, Кров’ю Нового Заповіту Бог викупив світ із неволі дияволової до волі в світі слави: “Щоб ми були святі й непорочні перед Ним у любові” (Еф. 1:4). Тобто, щоб ми жили життям праведним і гідним свого покликання, як творені за подобою Божою, бо Христос викупив нас без будь-яких зусиль із нашого боку власною кров’ю, тільки виключно зі Своєї волі, витерпівши страждання на Хресті до кінця. Ми викуплені дорогою ціною – Кров’ю Спасителя!

А тепер давайте згадаємо Таємну вечерю, коли Ісус, напередодні Своїх страждань, зібрав Своїх учнів і, коли вони їли, Він узяв хліб, поблагословив, розламав і, роздаючи їм, сказав: “Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє. І взявши чашу, воздав хвалу, подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт. 26:26-28).

З цієї миті Господь Ісус Христос встановив вічне єднання людини з Ним, а через Нього – з Отцем небесним: “Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6). Ось чому причастя в Православній Церкві є єдино вірним, бо повністю відповідає тому, яке заповідане Самим Ісусом Христом. Тому той, хто причащається Святих Тайн Христових в православному храмі під час Божественної літургії, добровільно єднає себе з Господом, стаючи Його спільником, а приступати до причастя треба з великою побожністю й увагою, з трепетом у серці, страхом  Божим у душі, глибокою вірою й любов’ю.

Таїнство Євхаристії під час Літургії через священика здійснює Сам Господь наш Ісус Христос, Духом Святим перетворюючи хліб у Тіло Христове, а виноградне вино в Кров Христову. “Прийміть, споживайте…”, – з любов’ю закликає нас Господь вустами наших священиків, які незмінно кожної Божої служби, маючи апостольське передання, творять цю святу Таємницю, даючи кожному віруючому можливість поєднатися з Господом в одне тіло, і в одну душу на спасіння у вічність.

“Прийміть…” – благає Господь, Я ж бо заради вас зійшов на Голгофу і дав Себе розіп’ясти, аби ви отримали спасіння з погибелі. Але ж чому тоді ми такі жорстокосерді, байдужі до Його жертви в ім’я нашого ж таки спасіння? Ми ж бо байдужі до власного спасіння! Бо Христос, праведно і в святості пройшовши увесь шлях, що визначив Йому Отець Небесний на землі, вистраждавши до кінця, віддав дух Свій Богу-Отцю: “Отче, в руки Твої віддаю дух Мій!” (Лк. 23:46) – вигукнув Він сильним голосом останні Свої слова і, як читаємо в псалмоспівця Давида: “В руку Твою доручаю я духа свого” (Пс. 31:6), відійшов із цього жорстокого і невблаганного світу.

Так це ж Сам Господь! Своєю жертвою Він вказав нам, людям, що віра в Нього, як у Сина Божого, Спасителя і є єдино істинним шляхом до спасіння в життя вічне – Царство Небесне.

Отже, причастя Тіла й Крові Господніх, яке дає нам Свята Православна Церква, і є тим рятівним засобом, який єднає нас не на словах, а на ділі з Господом нашим Ісусом Христом. Згадаймо Таємну вечерю з апостолами, де Він вказав на червоне вино, як на Кров Свою, і вже пролиту Кров Його на хресті розп’яття, і вино, яке в чаші під час Євхаристії зішестям Духа Святого перетворюється духовно в Кров Його… Тоді чому ж так рідко ми, православні християни, приймаємо цю найсвятішу Святиню, дію якої ніщо нездатне перевершити, бо дана вона і освячена Самим Господом Богом! Отець небесний оживляє землю дощем з неба, Син Божий оживив душі людські Кров’ю Своєю. Чому ж тоді переважна більшість із нас обходить храм стороною, а як і приходить на богослужіння, то байдуже ставиться до причастя Святих Тайн Христових – не готується до сповіді й причастя, а коли звучать слова священика: “Це Тіло Моє… Це Кров Моя…” ні тіло не здригнеться в нас, ні душа не стрепенеться, не замре, не заплаче, не заридає – за Жертвою Ісусовою, за життям своїм пропащим! Хіба можна пізнати Господа, не прийнявши в причасті ні Тіла, ні Крові Його, як Він заповідав нам? Немає в наших душах любові до Нього і не палахкотить вона полум’ям любові до Бога, а коли немає не те, що любові, а й навіть жарини тліючої під попелом байдужості, то й забуваємо ми Його на цілі тижні, місяці й роки, і навіть на все життя!

Чи може бути більшою помилкою всього життя якась інша, а не ця? Ні! Ця помилка – як безодня, яка не має дна, і, зірвавшись у неї, людина стрімко летить вниз, як та ж каменюка. Та кинена в яму каменюка, врешті, падає на дно, а в духовному падінні, то ж пак, безодні – дна немає, а ще до всього така людина вже нездатна бачити чисте небо, і спасіння від неї так само далеко, як і те ж небо, до якого вона могла б линути зором та духом. Чи не є це свідченням того, що кожному, хто живе на землі, треба бути віруючим, постійно ходити до Божого храму і брати участь у Божественних Літургіях і приймати Святе Причастя! Але шлях до цього – віра. Не та віра, коли людина шукає всіляких доказів, порпаючись у їх пошуках, як курка в поросі, – тіло людини походить з пороху і в порох знову повертається, а душа з Богом зливається, або в пеклі перебуває, коли нечестивою стає, піддавшись на спокуси тіла. Віра повинна бути, як у дітей: “Істинно кажу вам, – говорить Господь, – якщо не навернетесь і не станете, як діти, не увійдете в Царство Небесне” (Мт. 18:3). І якщо ми не віримо і не уявляємо, що в чаші з причастям Тіло Христове і Кров Христова, то віра наша несправжня, і єднання у нас із Господом немає, а є лиш споживання звичайного вина і хліба. Але ж Апостол Павло говорить нам: “Я кажу, як мудрим: розсудіть самі те, про що кажу. Чаша благословення, яку ми благословляємо, чи не є спільнотою Крові Христової? Хліб, який ламаємо, чи не є спільнотою Тіла Христового?” (1 Кор. 10:15-16). І тут таки ствердно зазначає: “Один Хліб, Тіло одне – нас багато, бо ми всі спільники Хліба одного” (1 Кор. 10:17), тобто причащаємося Хліба одного.

Згадаймо: Ісус ішов з учнями Своїми до сторони Тирської і Сидонської, а за ним ішла хананеянка й кричала: “Господи, Сину Давидів, змилуйся наді мною”. Але Ісус був незворушним, наче чекав від неї чогось більшого, ніж прохання. А нещасна жінка благала Його: “Господи, змилуйся наді мною – донька моя тяжко біснується” (Мт. 15:22). Вона так благала, так молила, вона так ридала, що вже й апостоли не витримали й кажуть Йому: “Відпусти її, бо кричить услід нам” (Мт. 15:23). Але Ісус Христос, коли вона, врешті, підійшла й припала до ніг Його, сказав їй у відповідь, на перший погляд, страшні слова: “Дай спочатку наїстися дітям, бо недобре взяти хліб у дітей і кинути собакам” (Мк. 7:27). Та вони страшні на перший погляд, а для нас, нинішніх, як і для хананеянки, глибокі й повчальні – та жінка була язичницею. Христос же сказав був апостолам: “Я посланий тільки до овець…” (Мт. 15:24), тобто людей віруючих. Він сказав ці слова, аби дати зрозуміти всім, що тільки віра в Бога і в Нього – Сина Божого, здатна врятувати людину і піднести її зі стану тваринного до стану духовної людини – дитини Божої.

Чи й це для нас ще не є свідченням доленосності віри? Але ж послухаймо далі. Жінка, яка вже опанувала себе, відповідає: “Так, Господи (бачите, вона визнає Ісуса Господом!), але ж і собаки їдять під столом крихти після дітей” (Мк. 7:28). Гординя не збурила її душу, серце її не обіллялося образою на Ісуса, коли Він порівняв її й доньку (вважай, що всіх язичників) із собаками, не гідними з Його рук отримати навіть шматок хліба. Такою була її віра в Ісуса Христа і Його призначення на землі! Христос, як серцезнавець, бачив її віру і сказав у відповідь: “О жінко, велика віра твоя, тож нехай і станеться тобі за бажанням твоїм”. Донька її видужала в той же час” (Мт. 15:28).

Слушним було б запитання: а якби не було в тієї жінки-хананеянки такої глибокої віри, чи бігла б вона за Ним так довго, благаючи, і чи благала б вона помилування та ще й після тих образливих слів, які Христос сказав, маючи на увазі і її, і її дитину? А, в підсумку, чи зцілилася б її донька, якби мати не мала такої віри? Осмілюся сказати, що ні. Бо слухаємо далі.

Одного разу, коли Ісус Христос вийшов до народу, якого зібралося чимало, аби почути від Господа повчання та отримати зцілення, підійшов до Нього один чоловік і впав на коліна перед Ним: “Учителю, благаю Тебе, зглянься на сина мого, бо він єдиний у мене!” – заблагав він. Що ж сталося з сином того чоловіка, що він осмілився доступитися до Господа зі своїм проханням? В нього вселився злий демон і зробив його глухим і німим. І таким був той демон злим та жорстоким, що, за словами батька: “Дух мучить його, де тільки не схопить, так, що він піну пускає” (Лк. 9:37-39), – як говорить про це Апостол Лука, а Апостол Марк додає: “…і скрегоче зубами, і ціпеніє” (Мк. 9:18). Ісус сказав батькові: “Якщо хоч трохи можеш вірувати, то все можливо віруючому!” Тоді нещасний батько хлопця вигукнув зі сльозами: “Господи, я вірую, допоможи моєму невір’ю!” Тоді Ісус звелів йому: “Приведи сюди сина твого”. А коли той ще тільки наближався до Нього, демон кинув його об землю і затряс ним, але Ісус наказав духові: “Духу німий і глухий, Я наказую тобі, вийди з нього і більше не входь у нього!” (Мк. 9:25). І, струснувши юнаком, демон вийшов із нього, а той став, наче мертвий. Та Ісус узяв його за руку, підвів із землі й юнак став на ноги. “Все можливо віруючому…” – таку силу надає Господь вірі й віруючій людині – віруючий може і бісів вигонити, і всілякі хвороби зцілювати. А невіруючий і сам із собою справитись не може, бо гріхів своїх не в силі подолати, адже гріхи – то і є демони люті та жорстокі, що мучать людину протягом усього її життя.

“Чому ми не могли вигнати його?” – запитали в Ісуса на самоті засмучені учні. “Через невір’я ваше, – відповів Христос. – Цей рід не може вийти інакше, як від молитви й посту” (Мк. 9:29). Очевидно в цих чеснотах апостолам чогось бракувало, і  вони постом і молитвою не змогли так себе вдосконалити, щоб мати силу вигнати біса глухого й німого. Саме через невір’я люди дійшли до стану, коли суспільство заполонили пограбування, розбій, вбивства, самовбивства, злоба й жорстокість. І віри їм ще не вистачало, бо Христос сказав їм: “Коли ви будете мати віру як зерня гірчичне, і скажете горі цій: “Перейди звідси туди”, то вона перейде, і нічого неможливого не буде для вас” (Мт. 17:20).

Чули, Христос назвав найлютішого біса німим і глухим? Отож, любі брати й сестри, хто глухий і німий до віри, до Ісуса Христа і Його розп’яття на хресті, до тієї жертовної крові, яку Він пролив заради нашого спасіння, той одержимий бісом найлютішим і найжорстокішим, якого ми можемо тільки й вигнати, що добровільним постом і молитвою.

А зараз якраз Великий піст, коли наша молитва особливо посилена, а якщо ми до неї додамо ще й віру хоч із гірчичне зерня, але віру істинну, то ми створимо всі передумови, якими й виганяються з нашого життя навіть люті біси.

Та не тут то й було. Згадаймо болісний вигук Господа: “О роде невірний і розбещений, доки буду з вами й терпітиму вас?” А згадаймо Його ж гнівні слова: “Рід лукавий та перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому” (Мт. 16:4). Хіба це не про нас? Хіба не одиниці з нас у храмі, а мільйони в цей час п’ють, гуляють та веселяться? Чи не нас здолали люті духи лінощів, байдужості, озлоблення, ворожнечі, самолюбства, марнослів’я. Чи й нашому постуванню та молитві не вистачає повноти, як не вистачило її учням Христовим, що вони через це були безсилими вигнати з юнака злого демона? Що ж тоді говорити про тих, які взагалі не моляться і ніколи не постують! Яку страхітливу безодню вони риють під собою, в яку пекельну безодню вони готові впасти, лиш би задовольняти забаганки свого пристрасного тіла. Що ж чекає невіруючих, які гребують Ісусом Христом і Його жертовним розп’яттям, відкидають Його вічну любов заради тимчасових утіх цього світу, який суд Божий чекає на них? Тим страшніший, чим більшими дарами Божими вони знехтували, адже є хрещеними в Ісусі Христі, але, як нечестиві, відмовляються нині від великої благодаті – причастя Тіла й Крові Господа.

А Христос вимагає від нас одного – єднання з Собою, щоб ми мали силу перемагати в цьому житті всяку німоту й глухоту своєї душі й тіла, і мали повноту життя в собі, бо, як Він сказав: “Перебувайте в мені і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама від себе, коли не буде на лозі, так і ви, коли не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілля. Хто перебуває в Мені і Я в ньому, той приносить багато плоду, бо без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15: 4-5). Але для такого повного єднання потрібні віра, молитва й піст. А де єднання з Христом, там не може бути німоти й глухоти душі, не може бути закам’яніння серця і омертвіння почуттів, бо Сам Христос є і Слово Божественне, і Любов невимовна, там також не може бути й сліпоти, бо віра Христова є світлом для світу й кожного віруючого християнина. І тому і віра, і піст, і молитва, і всі звершення, які досягає людина з їхньою допомогою, лиш тоді дадуть істинний плід, коли ми матимемо єднання з Христом. “Коли хто не перебуває в Мені, буде викинений геть, як гілка, і засохне, а такі гілки збирають, вкидають у вогонь і вони згоряють” (Ін.15:6).

Ось у цьому й полягає пояснення того, чому учні Христові виявилися безсилими вигнати біса з юнака, бо вони хоч і постували, і молились, але не мали  всієї повноти єднання з Христом і хотіли чудо зробити не силою Христовою й вірою в Нього, а своєю силою. Це вже пізніше вони зцілятимуть і творитимуть чудеса, коли все, що не виходитиме від них, робитиметься в ім’я Ісуса Христа, адже увірують, врешті, у сказане Господом: “Коли будете перебувати в Мені і слова Мої у вас будуть, то чого б ви не захотіли, просіть і буде вам” (Ін. 15:7). Ми не повинні ремствувати на Господа, коли просимо чогось у Нього, а воно не здійснюється за нашим бажанням. Значить, ми ще не маємо повного єднання з Ним. Ми ще не зрощені, як галуззя виноградне з лозою, з Господом, бо якби ми досягли повноти зрощення, то й наснажувалися б Його соками живильними, і отримували все, що б просили в Нього, аби давати багатий врожай свого духовного життя. Амінь.

Високопреосвященний АФАНАСІЙ,
Архієпископ Харківський і Полтавський

Любі брати і сестри!

Цієї третьої неділі Великого посту, коли всі ми готуємося зустріти світле Христове воскресіння, наша Свята Церква виносить на поклоніння й цілування Хрест Господній, сила якого так часто прославляється в молитвах і піснеспівах: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо!» Тож і поговоримо про велику і нездоланну силу хреста животворящого взагалі, і особливо на цю неділю, яку називаємо Хрестопоклонною, бо цієї неділі вірні діти Церкви Христової, які проходять поприще посту в терпінні й борінні зі своєю многоликою в пристрастях плоттю людською і з дияволом, який особливо під час посту намагається їх розпалювати, – яскраво уявляють собі велич страждань Ісуса Христа, що їх Він витерпів заради нашого спасіння.

Тут нам слід уявою перенестися на дві тисячі літ назад і пройти разом з Ісусом Христом той хресний шлях, який пройшов Господь, несучи на Своїх плечах найстрахітливіше знаряддя тодішньої кари – хрест дерев’яний, на якому розпинали злочинців. А Він ніс – Свій хрест! Коли народ іудейський витребував у Пилата Ісуса на покарання через розп’яття, а солдати римського війська, надівши Йому на голову терновий вінець, повели на Голгофу, тисячі розлючених, розпашілих від спеки й передчуття видовища відомсти Тому, Який називав Себе Сином Божим, супроводжували цю воістину вселенську процесію. Зійшлася в одній площині гріховність і святість, ненависть і любов, зло і добро, і від того, хто переможе, залежала подальша доля всього людства.

Чи розуміли це оті тисячі знавіснілих і збайдужілих іудеїв, які споглядали на цю страту всього лише як на видовище, до якого звикли, – кому приємне, а кому відразливе, а хто з них і просто піддався стадній пристрасті озлоблення? Чи усвідомлювали вони те, що беруть на свою душу вічне прокляття? Бо коли ослаблий тілом Ісус під тягарем величезного хреста упав на дорогу, а якісь жінки ще дужче заплакали і заголосили з жалості, Він звів на них Свій зболений погляд і сказав: «Доньки Єрусалимські, не за Мною плачте, а за собою плачте і за дітьми вашими. Бо надходять дні, коли говоритимуть: «Блаженні неплідні, і лоно, яке не родило, і груди, які не годували!» Тоді до гір вони заблагають: «Упадіть на нас!», а пагорбам будуть казати: «Покрийте нас!» (Лк. 23:28-30). Адже ще раніше Ісус Христос говорив, знаючи наперед: «Тоді буде велика скорбота, якої не було від початку світу і не буде» (24:21). І щоб упередити оту страхітливу долю маловірного народу, Христос і віддає Себе на розп’яття, аби праведною кров’ю омити прадідний гріх людства і спасти його. «Плачте за собою…» – говорить нам Господь, тобто плачте за гріхи свої, покаянними сльозами омиваючи їх, щоб не сталося й нам тієї судної години, коли: «Люди будуть шукати смерті, але не знайдуть її, і будуть бажати вмерти, та смерть утече від них» (Об. 9:6).

Але ще навіть не здогадувалися люди про те, що ця ганебна смерть, ця жертва за гріхи світу, на яку вони прирекли свого Спасителя, передує не менш важливій події – воскресінню Христовому, а разом ці дві вселенські події ознаменовують викуплення людства з погибелі до життя, гідного Бога, бо Ісус Христос розіп’яв гріхи світу разом із Собою, щоб примирити в Самому Собі душу й тіло з Богом через хрест, таким чином вбивши їхню ворожнечу і благовістивши мир. Через розп’яття на хресті й хресні страждання Ісус поєднав людей із Собою, а через Себе і з Отцем Небесним. Адже Він сказав: «Я є дорога, і правда, і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6).

Господь говорить: «Я є дорога…», тобто ідіть слідом за Мною, бо разом із тим: «Я є правда, і життя». Він уже не мав сили нести на собі хрест і тоді старшина воїнів окинув поглядом натовп, але всі чоловіки сахнулися такої участі й жоден із них не підставив своїх плечі, аби допомогти Ісусу. Ось бачите, який лукавий рід людський – Син Божий узяв на себе увесь тягар гріхів усіх і кожного, добровільно віддавшись на муки розп’яття, а ніхто з чоловіків, яких на тій дорозі була не одна сотня, не вихопився з натовпу, щоб допомогти знесиленому Ісусу. Тільки Симон Киринеянин підставив свої плечі, щоб хоч такою дещицею допомогти Страдникові.

Чи не так і зараз, коли тисячі з нас заявляють, що вірують в Ісуса Христа, вдаються до розмірковувань про Господа і вірних Його, здебільшого займаючись марнослівним мудруванням, а насправді лиш одиниці беруть хрест і несуть його на Голгофу із словами Ісусовими в серці своєму: «Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться себе і візьме хрест свій та йде за Мною» (Мт. 16:24).

Ми навчилися філософствувати, але не навчилися вірувати й бути вірними, ми не є на ділі православними, а тільки на словах. А слова, як та полова – подме найменший вітерець і вже розлетілась вона, що не лишилося й сліду. Ось так стається й з нами, українцями – вдаємося до полови, а власне зерно відмітаємо, його ж із задоволенням підбирають інші собі на збагачення. Тому ми й роз’єднані, розпорошені й не маємо в собі ні сили, ні снаги, щоб боротись і досягти мети, бо їмо не хліб життя вічного, а давимось половою омани. Ми й мети перед собою не ставимо, а живемо в безпорадності, не розуміючи й для чого. Нашим гаслом повинні б бути слова: «Бог і Україна», і увесь український народ мав би об’єднатись навколо рідної Української Православної Церкви з Патріаршим престолом у Київі, але, як і в усі попередні часи, так не сталося й нині. Більшість, осліплена облудою несамовитої брехні ворогів усього українського, а найбільше нашої державності, пішла за московськими попами, тобто лишилась у духовному рабстві, пішла за пастирями, що на ділі є вовками в овечій шкурі, які готують нашому народу нову духовну різанину, а з втратою незалежності й фізичну, бо за мету мають викорінити все українське до кореня, аби ми вже ніколи голови не підняли.

Як дві тисячі літ тому Ісус Христос ніс Свій хрест на Голгофу, отак і народ наш український у тяжких муках зрадництва й відступництва, а поряд із цим і у високих злетах душі й серця, несе свій хрест на Голгофу. І як Ісусу Христу ніхто не підставив плеча допомоги, так і від нашого народу інші народи відвертаються, хоча в той же час намагаються на нашій біді нагріти свої руки і натоптати прибутками кишені, роздвоюючи нас, насварюючи брата на брата, а сестру на сестру, аби не об’єдналися ми в єдину родину й не зажили своїм життям.

Але ж ми маємо дороговказ – Хрест, який є ознакою безмежної любові Божої і всепрощення. Хрест, навколо якого нам слід об’єднатися, простивши один одному всі образи, хто й на кого яку має, об’єднатися в єдину родину і здобути непереможну силу в боротьбі за віру Христову і вільну Україну. Нам треба відкинути свої власні земні потреби й міркування, тимчасові претензії і, дивлячись на Хрест – на страждання Христові, які є символом самовідречення заради спасіння всіх, дивлячись на терпіння до кінця, чуючи в душах своїх слова Господа: «Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде за Мною» (Мт. 16:24), боронити і віру православну, і Вітчизну нашу Україну, бо без цього ні життя гідного, ні нас самих, зрештою, не буде. А буде нова Руїна, після якої, можливо, ми вже не піднімемося як народ український, як нація гідних людей.

Але ми мусимо піднятися й утвердитися на планеті земля як українці – народ вільний і гідний своєї національності, свого обличчя, даного отцем Небесним, бо маємо перед собою прапор єднання – Хрест Христової віри. Але цей Хрест лише тоді матиме силу, коли буде наповнений вірою православною й відданістю Україні – єдиній і неподільній нашій Вітчизні тут, на землі, міцно поєднаній Христом Ісусом з вітчизною небесною – Царством Небесним. Амінь!

Високопреосвященний Афанасій, Архієпископ Харківський і Полтавський

 

Любі мої, більше двох тисяч років тому біля воріт єрихонського храму сидів сліпий від народження чоловік і просив милостиню. Як і будь-яка людина, побачивши в холоднечу вогнище, намагається підійти до нього, щоб не замерзнути, так і цей сліпий злидар, нікому непотрібний в холодному і бездушному світі, знайшов собі єдиний притулок — храм Божий, де люди ще зберегли в своїх душах тепло і співчуття, де Господь підживлював його небесною радістю.

Повз нього щодня проходило безліч заклопотаних людей: богомольці з різних куточків Палестини — бідні й багаті, вчені й неграмотні, горді своїм становищем у суспільстві й упосліджені. Вони несли до храму тягарі своїх гріхів і бід, щоб залишити їх тут, у храмі, а вже додому повернутися прощеними, очищеними. І ніхто не звертав на сліпого бідолаху ніякої уваги. Одні поспішали принести жертви й отримати відпущення, а інші — швидше відправитися назад додому. У більшості із них ставлення до сліпого злидаря було таким, як до того каменя, на якому він сидів. І він уже нічого не чекав від людей — він просто байдуже сидів і просив собі на харчування, аби хоч не померти з голоду.

Давайте будемо щирими — і ми, коли бачимо злидаря, котрий просить милостиню, намагаємося не помічати його, заспокоюючи себе тим, що знайдеться хтось інший, хто йому подасть. І лише дехто зупиняється, щоб подати милостиню та й то, здебільшого, кидали, як кидають кістку бездомному собаці.

Ось цей сліпий злидар і був отим пробним каменем виміру для сердець тих людей, які проходили повз нього. Бог вивіряв серця людей, брав на ваги, що в них: любов до ближнього чи холодна байдужість, розчулення й співчуття чи зверхність і погорда? Адже сказав Він: що зробите одному із малих цих, те зробите Мені.

І ось із храму виходить Господь із Своїми учнями. І якимись незбагненними порухами душі сліпий відчув, що з наближенням саме цих людей наближається і його спасіння. “Хто це?” — запитав він у навколишніх і йому відповіли, що це Ісус із Назарету. І тоді сліпий, за мить усвідомивши, що це, можливо, його перша й остання зустріч із Господом, закричав, щоб привернути Його увагу: “Ісусе, Сину Давидів, помилуй мене!” Він ще не визнавав Ісуса Господом, але знав, як і всі юдеї, що спасіння прийде з роду Давидового і начувся розповідей про неймовірні чуда зцілення, які здійснював цей Чоловік.

“Ісусе, Сину Давидів…” — виривалося з захриплого горла сліпого і в тому проникливому голосі було стільки надії і в той же час печалі, розпачу, що змушувало здригнутися серце не однієї людини з тих, що супроводжували Христа. Та багато хто з оточення Ісусового намагалися змусити сліпого замовкнути і не тривожити Учителя, але той кричав ще голосніше: “Помилуй!”, доки Ісус почув його крик і зупинився, звелівши його покликати. Сліпий скинув із себе верхній одяг, що вже більше був схожий на брудне лахміття, і підійшов до Ісуса. Так і ми, до речі, коли приходимо до храму на першу сповідь перед Богом, визнаємо за собою і каємося лише в тих гріхах, які нам зручно озвучити, за які не так соромно перед священиком.

Христос запитав його: “Що ти хочеш від Мене?”

“Господи, хочу прозріти!” — Ці слова сліпого від народження звернені вже до Бога. І скільки в його голосі благального волання, скільки болю й туги, розпачу було вкладено в ці слова, якими потоками гірких і пекучих сліз було обмито цю стражденну душу і з яких її глибин ці слова вродилися!

Власне, з якою метою це народжене в душевних муках волання увіковічнене в Святій Євангелії і для чого ми читаємо цю розповідь і по двох тисячах літ після зустрічі єрихонського сліпого з Господом? А тому, що це волання сліпого чоловіка перестало бути лиш його особистим молінням, воно стало криком будь-якої змученої душі, якій у відчаї, окрім Господа, вже немає до кого й звернутися. І тут я б хотів зауважити ось на чому. Ми не вміємо жити в часі, який нам відведено, в конкретному відрізку, в якому знаходимось, адже минуле злинуло, як дим, майбутнього ще немає, а в нинішньому ти розгубився. Але ж від того, як ти поведешся в ньому, як зачнеш його, чи пропустиш цю мить, тобі дану, залежить твоє майбутнє. Тому, якщо ти застрянеш позад себе, тобто в минулому, в тому, що сталося з тобою, твоє майбутнє пройде повз тебе. А те, що пройшло, вже не вертається, бо час не зупиняється. Що б було із сліпим, якби він не звернув увагу на прихід Христа?

Чи не тому й Христос, знаючи, що для людини зустріч із Ним і є отією єдиною спасенною миттю її життя, подав їй допомогу, незважаючи на те, що був день суботній. А для юдеїв цей день священний, день, коли працювати, а тим паче зцілювати, було великим гріхом. Люди, котрі порушували цей закон, піддавалися осуду і покаранню. Цього дня також була субота, а нещасний сліпий чоловік, який ніколи нічого не бачив, ні неба блакитного, ні проміння сонячного, звертався до нього з воланням останньої надії: “Господи, хочу прозріти!”

Єрихонський сліпий не бачив світу, а ми з вами, навпаки, саме образами цього світу і засліпили свої очі, затулили їхніми принадами духовний зір і не бачимо іншого світу -духовного, а тому занедбали свою душу, опинилися окрай дороги, якою нам визначено йти до Царства Небесного. Нею ж ідуть інші люди, які зустріли Христа і прозріли, а ми стоїмо лиш на її узбіччі. Дорога, окрай якої сидів сліпий, то наше земне життя і як ми пройдемо цю дорогу, залежатиме те, куди ми прийдемо в підсумку своєї ходи.

Сліпий чоловік сидить і просить милостиню, бо він безпомічний і безпорадний. А тут, вийшовши з храму на дорогу, наближається Сам Христос. Незрячий Його не бачить, але священна благодать торкається його серця, вливається в нього хвилею живодайної роси і він відчуває її лагідне тепло, бо його серце від болю перетворилося на суцільну криваву рану, тремтливу й чутливу до найменших порухів не тільки довколишнього, але й які виходили із серця кожного, хто наближався з добром чи зі злом, байдужістю чи розчуленням. І тому він з останньою надією заблагав: “Ісусе, помилуй мене!” — бо вже, незрячий, на відміну від зрячих тілесними очима, духовними побачив, що перед ним Спаситель. І це вже є пробудженням віри, першим кроком до спасіння. Це є водорозділом між минулим, в якому морок непроглядний, і майбутнім, де сяє спасенне світло. Це є момент нинішнього, від якого починається відлік майбутнього, момент, про який апостол Павло сказав: “Ось, нині день спасіння” (2 Кор. 6:2) Тобто, коли серця людини торкнеться благодать, тієї миті змінюється її життя і цієї миті не можна відкладати на потім. Адже, що б було з єрихонським сліпим, аби він пропустив повз себе зустріч із Господом, знехтував нею? Вірно, так би й лишився при битій дорозі невидющий і нужденний, залежний від чийогось подаяння і вже б ніколи не побачив Божий світ, а в темряві й помер би.

Але що б було, якби й Христос ревно дотримувався закону Мойсея стосовно суботи і не відгукнувся на відчайний крик сліпого? Але суть і полягає в тому, що Господь не міг пройти повз грішника, який звернувся до Нього із закликом про спасіння.

Давайте повернемося до початку Святого Письма. Бог творив світ шість днів, а сьомого дня відпочив від Своїх трудів, передавши створений світ піклуванню людини. І тому вся історія від творення світу і до Другого пришестя Христа, є днем людини, коли вона повинна принести свої плоди творення, довести себе, творіння Боже, до духовної досконалості і повноти, гармонії з Богом і таким чином возз’єднати творіння з його Творцем.

Глянемо на себе — чи багато хто траплявся на нашому шляху в час біди і горя, звертав на нас увагу, коли ми того особливо потребували? Можливо, це й ставалося, але тільки в міру необхідної підтримки чи ні до чого не зобов’язуючого співчуття, бо ми не бачимо людей. Не бачимо того, чим світиться людина, що в її душі цінного своєю неповторністю, адже кожна людина, то окремий світ. А людину треба зустріти, кожну людину — побачити, почути і визнати, що вона — творіння Боже, що в ній є життя власне, поза нами і що ця людина має право бути сама собою, а не лише частиною нашого життя. Треба розвивати в собі здатність дивитися на людину в ній самій — яка вона, що являє собою і усвідомити, що коли б і нас не було, то ця людина б існувала. Треба вміти дивитись, як дивився Христос, а ми не вміємо. Як не вміли, власне, й учні Ісуса, бо змушували сліпого чоловіка замовкнути і не тривожити Учителя своєю проблемою, бо для них вона була незначною. Але для сліпого від народження , який ніколи не бачив ні неба блакитного, ні золотих променів сонця, — це було найголовнішою, доленосною проблемою. Для нього настала мить істини (і він це яскраво усвідомив) — або зараз, або ніколи.

І тоді учні запитали Христа: “Учителю, хто згрішив — він чи батьки його, що він народився сліпим?” (Ін.9:2). На своє запитання вони почули не зовсім зрозуміле: “Ні він не згрішив, ні батьки його”. Тоді, що ж стало причиною? “А те, — говорить далі Христос, — щоб на ньому проявилася воля Божа”. І додав: “Мені належить творити волю Того, Хто послав Мене” (Ін.9:3-4).

Господь узяв у жменю землі, плюнув на неї, змішав і помазав очі сліпого. Згадаймо, що Адама створено із землі. Так і тут Господь зцілив очі сліпого також узявши пороху земного. Сказав же потім: “Все, про що попросите Отця в ім’я Моє, дасть вам” (Ін. 16:23).

Чоловік очікував зцілення одразу ж, але почув від Господа неочікуване: “Піди, вмийся в купальні Силоам, що означає посланий” (Ін.9:7). Що ж означає слово “посланий”? А те, що не із своєї волі сліпий повинен був умитися у воді Силоамського джерела, а з волі Божої, Який і послав його виконати цю дію. А це не одне й те саме. Багато чого ми хочемо із своєї волі, яка здебільшого виявляється сваволею, але чи на духовне збудування воно нам, чи не йде воно в розріз із планом Божим стосовно нас. Адже кожна людина, то цілий мікрокосмос, котрий має свою орбіту і лише йому означений у вічності план. Чи може людина втручатися і міняти визначену їй долю? Звісно, що ні. Інакше почнеться хаос. А ми знаємо, що в космосі видимому мільярди планет, але всі вони крутяться довкола своєї осі і не стикаються одна з одною. Тобто, на перший погляд хаотичний космос має строго визначений Богом порядок за яким Він строго слідкує. І коли людина починає проявляти свою волю, жити за власним бажанням і власними забаганками, тоді в її мікрокосмосі починається хаос. Щоб вийти з нього з гідністю, і щоб запанував порядок, тобто відбулося зцілення, людина повинна беззаперечно, з цілковитою вірою і відданістю прийняти волю Божу, виконати її і в подальшого триматися її, як тримається дитина своєї матері.

В даному випадку промисел Божий полягає в тому, що людина повинна докласти ще й своїх власних зусиль, які б співпадали із зусиллями Божими. Ось чому Ісус не одразу дарує сліпому прозріння, бо те, що легко здобувається, легко й втрачається, а велить йому йти через усе місто до Силоаму і вмитися його водою. Тобто, докласти своєї тілесної і духовної праці, проявити наполегливість і рішучість в здобутті бажаного, щоб воно стало для людини справжнім спасінням. Чи знав Ісус увесь той жах, на якого наражав сліпого, посилаючи його пройти покрученими, вузькими вуличками через усе місто? Тими вуличками здоровій і зрячій людині не так просто було ходити, що вже говорити про сліпого! Звичайно знав. На те Він Бог. Як ніхто, знав і сліпий на яку небезпеку, й навіть загибель, він себе наражає, погодившись виконати волю Господа. Та й потім, він не міг не знати про те, скільки сліпих не купалося в Силоамі, але ніхто з них не став зрячим! Сліпий міг про це сказати Ісусу, висловити навіть своє невдоволення, але не сказав, а встав і з вірою й рішучістю пішов.

І ось цей шлях сліпого через усе місто, де з усіх сторін на нього чигала небезпека, адже його могли розтоптати кіньми, розчавити возом, дуже схожий і на наше життя. Нам також здається, що довкола нас темрява, дороги не видно і кожен крок дається важко, з неймовірними зусиллями. Багато хто не витримує і падає, втомившись іти, потрапляючи і під шалені коні, і під скрипучого воза, яким виявляються обставини, котрих ми не чекаємо і проти яких ми виявляємо людську слабкість. Багато хто не витримує, тому що шляхи Божі важкі й строгі, а ми ще на додачу ще й не чуємо ні голосу Божого, Який намагається отямити нас, ні наближення небезпеки. І тут, як найголовніший стимул для нашої ходи, ми повинні пам’ятати, що йти нам звелів Господь. Іти й не зупинятися, хоча перед нашим зором тайна, яку нам поки що важко осягнути, але яка, врешті-решт, якщо ми проявимо рішучість, відкриває перед нами небо.

Так і сліпий дійшов, добрався попри всі труднощі й небезпеки до Силоамського джерела, вмився і став видющим. Він подолав, можливо, неймовірні труднощі, по дорозі йому давали тамувати спрагу будь-яку воду, часто застояну чи й брудну. Та він дійшов. Але й вода Силоаму виявилася не зовсім чистою — в ній купаються люди і тварини, в ній змивають бруд із усяких посудин і речей, перуть одяг. Сліпий стояв на березі цього джерела і знав, що вода в ньому не зовсім чиста, а нею йому треба промити очі, щоб вони зцілилися і він побачив світ. Треба зрозуміти стан цього чоловіка — Бог відкрив перед ним єдиний в житті шанс стати видющим і що, коли він його зіпсує, втратить? Але ж Господь дав йому і вказівку, вселив віру в зцілення. І коли він остаточно увірував у силу слова Господнього, відчув внутрішнім зором чистоту води, до якої послав його Ісус, умився нею і прозрів, усвідомивши, що то і є вода жива, яку дає Христос для життя вічного.

Цей сліпий, долаючи тяжкий шлях до води свого спасіння, проглядаючи темряву своєї душі, все глибше й глибше занурюючи в неї свій внутрішній зір, виявив там, в глибині, яскраве світло, яке просвітило його зсередини і повернуло зір тілесних очей. Ось так і ми повинні зсередини вдивлятися в самих себе і в людей: бачити не темряву непроглядну, а хоч промінчик світла, оту свічечку надії, яку нам запалює Господь. Не нав’язує Себе, не примушує силою, а дає людині вибір, підштовхує її шукати прозріння всередині себе, усвідомлюючи, що глибина нашої душі така глибока, що її глибину не здатний заповнити видимий світ з усім його удаваним величчям. Це може зробити тільки Бог, Який і створив нас і, як Творець, знає кожну шпарину нашої душі, бо Він Творив нас для Себе. І коли ми усвідомимо це, тоді ми станемо здатними бачити самісіньку глибину душі і що є істинною людиною в людині.

Невдовзі Господь зустрів біля храму чоловіка, якому дарував прозріння і запитав його: “Чи віруєш в Сина Божого?”. На той час відкрилися й очі сердечні зціленого і він вигукнув від усієї душі: “Вірую, Господи!” — і поклонився Христу. Віднині він вже бачив друге небо, духовне, у власному серці.

Архієпископ +АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

 

Дорогі мої!

Ось і підійшли ми до останньої неділі перед Великоднем – неділі урочистого входу Ісуса Христа в Єрусалим. Апостол Матвій описує це так. Коли Ісус Христос разом зі своїми учнями наблизився до Єрусалиму, то спочатку не входив до священного міста, а зупинився біля гори Оливної і послав двох із учнів до села Віфанії, що розкинулося біля підніжжя гори. Він сказав їм: “Ідіть у село, яке перед вами, і вже на вході в нього побачите ослицю прив’язану і коло неї молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Відв’яжіть і приведіть до Мене, а якщо хтось запитає, навіщо ви те робите, то дайте відповідь їм, що вони потрібні Господу. І господар одразу ж погодиться і пошле їх” (Мт., 21:2-3). Учні виконали вказівку, зробивши все так, як звелів їм Ісус. І все сталося, як і пророкував Захарія: “Радій дуже, о дочко Сіону, веселися, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і сповнений спасіння, покірний і їде на віслюкові молодому” (Зах., 9:9).

Але ж чому така тривога серед учнів Христових, чому вони перемовляються поміж собою, чому поглядають на Учителя промовистим поглядом, у якому читалася стурбованість і прохання повернутися назад або обійти Єрусалим стороною?

Згадаймо, що за кілька днів до цього, отримавши повідомлення про те, що тяжко хворий Його близький приятель Лазар і так, що може й померти, Ісус сказав учням: “Ходімо знову в Юдею!” (Ін., 11:7). Учні стривожилися й відповіли: “Чи давно юдеї хотіли побити Тебе камінням, а Ти знову туди йдеш?” (Ін., 11:8).

З цього ми бачимо, яким непростим було життя Ісуса Христа – з одного боку Його славили, Йому поклонялися, як пророку й Господу, а з іншого ж боку Його не розуміли і, більше того, підбурювані первосвящениками і їхніми прислужниками, переслідували, готові були закидати камінням, тобто вчинити самосуд. Ісус говорив їм: “Хто зберігає слово Моє, той не побачить смерті повік” (Ін., 8:51). Але ж для правовірних юдеїв такі слова були святотатством і обурили їх до краю, бо ще до цього Він намагався переконати народ, кажучи: “Якби ви були Авраамові діти, то робили б діла Авраамові. А тепер хочете вбити Мене, Того, Хто сказав вам правду, яку Я чув від Бога. Цього Авраам не робив” (Ін., 8:40). Юдеї ж ще дужче лютували: “Хіба Ти більший за отця нашого Авраама, котрий помер? – кричали вони. – Ким Ти себе робиш? (Ін., 8:53). Ми маємо одного Отця – Бога» (Ін., 8:41). Що було говорити Ісусу на такі їхні слова, коли вони – наслідок людських пристрастей, духовного засліплення, преклоніння перед традицією і владою, як переконати їх в істинності казаного Ним? А, може, краще було піти Собі геть і не розпалювати натовп словами, яких вони не тільки не можуть, а й не хочуть зрозуміти, чи хоча б замислитись над сказаним? Відступитись, врятувавши Себе й учнів від можливої розправи, бо ж іще година відповідна не настала. Але Він незворушно продовжував відповідати, звинувачуючи розбурханий натовп, намагаючись достукатись до їхнього сумління й розуму: “Якби Бог був Отець ваш, ви б любили Мене, бо Я вийшов і прийшов від Бога. Я прийшов не Сам від Себе, а Він послав Мене” (Ін., 8:42). І тут-таки запитував із тугою в голосі: “Чому ви не розумієте мови Моєї? – І відповідав за них: – Тому що не можете слухати слова Мого!” (Ін., 8:43).

Юдеї ще більше дратувалися, кричали кожен щось своє, розмахували руками, тупотіли ногами: “Ми маємо одного Отця – Бога!” (Ін., 8:41). “Ваш отець диявол, – спокійно відказав їм на те Ісус. – Хто з вас може докорити Мені за неправду? Коли Я говорю істину, то чому не вірите Мені? Хто від Бога, той слухає слова Божі, а ви тому не слухаєте, що ви не є від Бога” (Ін., 8:44-47).

Ці слова Господа були для правовірних євреїв громом серед ясного неба, адже їм кинуто страшне звинувачення. Їм, хто вірував в єдиного істинного Бога, сказано, що: “Ваш отець диявол і похоті отця вашого ви хочете виконувати. Він був людиновбивцею від початку і не встояв в істині, бо нема істини в ньому… А коли Я говорю істину, то не вірите Мені” (Ін., 8:44-45). Ще більше дратувалися юдеї, розпалювалися ще більшою ненавистю: “Тепер ми зрозуміли, що демон у Тобі, – не вгавали вони. – Авраам помер і пророки, а Ти кажеш – хто зберігає слово Моє, не зазнає смерті повік” (Ін., 8:52).

Ісус же знову говорить їм: “Істинно кажу вам: перше, ніж був Авраам, Я є!” І ось вже за цими словами, які сказав їм Господь, аби переконати їх у правдивості того, Хто Він є насправді, юдеї не втримались і вхопили каміння, щоб убити Його. Стало зрозумілим, що підбурені й розлютовані люди не здатні прислухатися до значення слів, які їм говорить Ісус, бо ще не настав час їм увірувати, тому в супроводі Своїх учнів Він покинув зібрання.

Про непросте становище Ісуса Христа в Юдеї говорить і те, що Його прихильники боялися навіть ім’я Його вголос промовляти на людях: “Проте ніхто не говорив про Нього відкрито, бо боялися юдеїв” (Ін., 7:13), – свідчить Апостол Іоанн. І тому Ісус неодноразово приходив до Єрусалиму таємно, аби хоч у такий спосіб зустрічатися з паломниками та Своїми послідовниками, щоб навчати їх та зцілювати стражденних, а вони в свою чергу, шукаючи Його, змушені були запитували пошепки: “Де Він?” – так Його юдеї ненавиділи, підозрювали й осуджували за намагання поставити Себе вище за Мойсея, чий Закон вони так затято захищали, борючись з Ісусом.

А Він на середині свята увійшов до храму й навчав, а юдеї знову дивувались і говорили: “Як Він знає Писання, не вчившись?” Ісус відповів їм, кажучи: “Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене… Чи ж не дав вам Мойсей Закон та ніхто з вас не дотримується Закону? За що хочете вбити Мене?” Народ сказав у відповідь: “Чи не демон в Тобі? Хто хоче вбити Тебе?” (Ін., 7:15-16, 19-20).

Ця прозорливість злякала первосвящеників, адже їхні лихі помисли були викриті Ним, і тому вони не відважились схопити Його одразу. Його вислів, кинутий їм як звинувачення: “За що хочете вбити Мене?”, так злякав їх, що той переляк виразно вимальовувався на їхніх лицях і присутні перепитували один одного: “Чи не переконались начальники, що Він справді Христос?” (Ін., 7:26). А Він прийшов до храму й казав їм: “Ще недовго побуду Я з вами та й піду до Того, Хто послав Мене. Ви будете шукати Мене і не знайдете, а де буду Я, ви не зможете прийти” (Ін., 7:3, 3-34). Як Він збурив цими словами натовп! Люди палко сперечалися, намагаючись зрозуміти смисл сказаного пророцтва, а Він тихим і спокійним голосом втомленого боротьбою чоловіка підливає олії в багаття, що вже й так палахкотіло на все видноколо: “Коли спраглий хто, іди до Мене і пий! Хто вірує в Мене, як сказано в Писанні, з нутра його потечуть ріки води живої!” Він ще дужче сколихнув народ і багато хто, почувши ці слова, говорив: “Справді, Він пророк!” Інші говорили: “Це – Христос!” (Ін., 7:37-38, 40-41). Ще ж інші заперечували: “Хіба прийде Христос із Галілеї?” (Ін., 7:41).

І священики, й богослови аж ніяк не вважали Його за пророка та ще й Христа, бо висміяли Никодима, коли той намагався несміливо захистити Ісуса, відказуючи йому: “Роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін., 7:52). Пам’ятаєте, як ще раніше Нафанаїл відповів Филипу на його слова про Ісуса: “Ми знайшли Того, про Кого писав Мойсей у Законі й пророки, Ісуса, Сина Йосифа з Назарету”? Він відповів: “Чи може що доброго бути з Назарету?” (Ін., 1:45-46). Фарисеї просто насміхалися з Нього, хоч і боялися, глузували з Його повчань і пророцтв, з Його висловлювань про Самого Себе, як Сина Божого, посланого Богом на землю. Вони були переконані, що тільки з їхніх вуст може виходити істина, бо вони досконало знали Святе Письмо, адже вони – богослови, а Він всього лише якийсь Син теслі з бідного поселення Назарет! Вони були переконані, що, досконало знаючи Святе Письмо, їм ще вдасться висміяти і відкинути всі Його спокусливі, як вони вважали, висловлювання, якими Він збурював народ, і нацькують обдурених людей на Нього, і з їх же допомогою, тих, хто нині ще поклоняється Йому і вважає за Месію, розправляться з Ним. І вони шукали найменшого приводу, застосовували хитрість і підступність, аби здійснити свій план.

Згадаймо, як на свято Відновлення у храмі юдеї вкотре допитувалися в Христа: “Доки будеш тримати нас у непевності? Якщо Ти Христос, то скажи нам відверто!” (Ін., 10:24). Вони хитрували, бо якби Він тоді назвав Себе Христом відкрито, у них би були всі підстави звинуватити Його (як на їх переконання) в богохульстві й піддати покаранню. Але ця їхня хитрість не могла бути непоміченою Тим, Хто знав усе, і Христос відповів їм: ” Я сказав вам, а ви не вірите. Діла, які Я творю в ім’я Отця Мого, свідчать про Мене. Та ви не вірите, бо ви не з Моїх овець… Мої вівці слухаються голосу Мого і Я знаю їх, і вони йдуть за Мною. І Я даю їм життя вічне і вони не загинуть повік, і ніхто не забере їх з руки Моєї. Мій Отець, Котрий дав їх Мені, більший за всіх, і ніхто не може відібрати їх з руки Отця Мого. Я і Отець – одно” (Ін., 10:25.-30).

І знову юдеї вхопили каміння, аби побити ним Ісуса. Але Ісус зупинив їх владним помахом руки й сказав слова, які змусили їх спинитись: “Багато добрих діл показав Я вам від Отця Мого. За котре з них хочете побити Мене камінням?” (Ін., 10:32). Юдеї знітились, але швидко й опанували себе: “Не за добрі діла хочемо побити Тебе камінням, а за богохульство, бо Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом” (Ін., 10:33).

Ось воно – для них навіть думка про те, що між ними виявився Той, хто перевищує їх здібностями, розумом, знаннями, можливостями духа та ще й рівняє Себе з Богом, Якому вони поклоняються, а, отже, повинні поклонятися і цьому Ісусу з Назарету, – була нестерпною і ненависною, бо то найстрашніший для них злочин, якщо хтось, будучи людиною, оголосить себе Богом. Адже згадаймо, як поставилися вони до зцілення Ісусом розслабленого в купальні суботнього дня, що заборонялося Старим Заповітом, і цієї заборони неухильно всі дотримувалися, – тоді юдеї стали шукати й переслідувати Його, аби вбити, бо вчинив він це добре діло у священну для кожного правовірного іудея суботу.

Тоді Ісус відповів на їхнє звинувачення в порушенні суботи: “Отець Мій донині творить і Я творю” (Ін., 5:17), а “Хто не шанує Сина, той не шанує Отця, Який послав Його” (Ін., 5:23). Вони ж із ще більшим завзяттям намагалися вбити Його не тільки за те, що порушував суботу, а ще більше за те, що Отцем Своїм називав Бога, рівняючи Себе з Ним. Ісус подає їм ще один аргумент на Свій захист: “Чому ви говорите – Ти богохульствуєш? Тому, що Я сказав: Я Син Божий? Хіба не написано в Законі вашім: “Я сказав ви – боги!?” Якщо я не творю діл Отця Мого, не вірте Мені, а вірте ділам, щоб пізнали і повірили, що Отець у Мені і Я в Отці” (Ін., 10:34-38).

Але й ці слова не заспокоїли юдеїв і вони шукали можливості схопити Його, але Він уникнув їхніх рук і відійшов на протилежний бік Йордану, де раніше хрестив Іоанн, і там перебував у безпеці. Туди до Нього приходило багато людей і там увірували в Нього, бо своїми очима бачили великі чуда, які творив Він. Недарма ж Його так любили і так люто ненавиділи юдеї! А, ненавидячи, на кожному кроці вишукували в Його висловлюваннях і діях докази для звинувачення в богохульстві на ту годину, коли настане час звести з Ним рахунки: чи то тоді, коли учні Його, перебуваючи на полі, зірвали кілька колосків, розім’яли зерно в долонях і з’їли, чи коли Він Сам зцілив сухорукого в суботу. Пам’ятаєте, що Він їм відповів? “Син Людський є Господарем і суботи” (Мк., 2:28), бо: “Субота для людини, а не людина для суботи” (Мк., 2:27). Це в їхньому розумінні Священного Письма було вже занадто – назвати Себе Господарем і суботи! А ще як до цього додати і той випадок, коли Ісус не погребував товариством із митарем і його товаришами та грішниками, й зайшов до його дому та ще й сів до столу обідати з ними, а на запитання книжників до Його учнів, що стояли біля дверей: “Чому Учитель ваш їсть з митниками і грішниками?” (Мт., 9:11), а ті не могли нічого їм відповісти, пролунав грізний голос зсередини будинку: “Не здорові потребують лікаря, а хворі. Підіть і навчіться, що означає: “Милосердя хочу, а не жертви!” – якими словами і яким тоном Він вказує цим богословам, що вони повинні займатися своїм безпосереднім ділом. – “Я прийшов кликати не праведних, а грішних до покаяння” (Мт., 9:12-13).

Чи не від цих днів загибель Його вирішена, бо вже багато хто тільки й бачить, як Він висить розіп’ятий на хресті. І вони дочекаються цієї миті! Але спочатку буде урочистий вхід Ісуса Христа в Єрусалим! Бо Ісус постійно прагнув до Єрусалиму – найбільшого міста, столиці, центру національного, політичного і релігійного життя поневоленої римлянами Юдеї. Тут відбувалися суд і покарання через розп’яття на хресті, чи помилування злочинців. Сюди на свято Відновлення сходилися люди з найдальших куточків країни і, на відміну від жителів Єрусалиму, мешканці інших поселень і міст, які всі ці три роки, коли Господь пророкував і творив чуда та зцілення, приймали Його по дружньому, часто з любов’ю, і саме серед них Ісус мав підтримку, і саме в їхньому оточенні Йому й належало з тріумфом увійти до священного міста, яке не завжди було до Господа прихильним. Тому дванадцять учнів з тривогою спостерігали за Учителем, як Він все ближче підходить до Єрусалиму, але змовчували, нічого не запитувати і не говорили. А Ісус мав Свою мету, якої вони не знали, хоч Він не один раз уже натякав їм про неї.

Коли Ісус ще перебував у володіннях Ірода, там Його застала звістка про смертельне захворювання Лазаря, який жив у Віфанії неподалік Єрусалиму. Але Він почекав ще два дні й тоді сказав учням: “Лазар помер! І Я радію за вас, що Я не був там, щоб ви увірували. Тож ходімо до нього!” (Ін., 11:14-15). Задумаймося над тим, чому Христос сказав Своїм учням, майбутнім Апостолам: “Щоб ви увірували”? Адже Він не сказав їм, що: “Ходімо і Я воскрешу його”. Більше того, вони боялися, що там можуть і загинути разом з Ним від рук юдеїв, які шукали нагоди вбити Ісуса, адже недарма Фома підбадьорював їх: “Ходімо й ми і помремо з Ним” (Ін., 11:16).

Зауважмо, що Ісус, знаючи наперед хід усіх подій, готував їх до Свого воскресіння після розп’яття, щоб вони не злякалися, коли Він з’явиться перед ними, бо Дух Святий не зійде на них аж до того дня, коли Він вознесеться до Отця небесного, і збере їх, дванадцятьох, і Матір Свою Марію, і по Його молитві язики вогню небесного зійдуть на них в день П’ятидесятниці. Тож воскресіння Лазаря тілом ознаменувало воскресіння Ісуса Христа і тілом, і духом: “Я є воскресіння й життя” (Ін.,11:25), – говорить Він Марфі, сестрі Лазаря. І хоч учні Ісуса й надивилися на безліч зцілень, всяких чудес і, навіть, воскресіння щойно померлих, які Він творив на їхніх очах, але воскрешення Лазаря повинне було змусити Апостолів повірити й у майбутнє воскресіння Його Самого, бо Йому належить воскреснути на третій день після тілесної смерті, як то й пророковано: “Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!” (Пс., 16:10). “Ця хвороба не на смерть, а на славу Божу, щоб Син Божий прославився через неї” (Ін., 11:4), – сказав Ісус учням, коли почув про тяжку недугу Лазаря, бо Він знав, що коли прийде Його час, то вони згадають воскресіння Лазаря на четвертий день після його смерті, і зрозуміють те, що повинні зрозуміти.

До Марії і Марфи у Віфанію з Єрусалиму прийшло багато євреїв, щоб утішити їх у скорботі за померлим братом, і разом із жалобними сестрами вони підійшли до Ісуса. Марія з Марфою плакали, плакали і євреї, розжалобився в дусі й Ісус. “Де поклали ви його?” – запитав і заплакав. Вони відповіли: “Господи, піди і подивись!” (Ін., 34-35).

Я все думав – чому Ісус оплакав Лазаря, адже, навпаки, повинен був би радіти, що повертає до життя друга, якого любив? І відповідь вразила мене своєю простотою: воскресіння з мертвих Лазаря, звичайної тлінної людини, було тимчасовим – він повернеться до життя, але прийде час, і знову помре – і тому Христос плакав над смертністю всіх живих, тіла яких, кожне у свій час, зогниють, як гниють перестиглі плоди.

Ісус підійшов до печери, де був гріб, сказав, щоб відвалили камінь, яким було закрито вхід, і коли його волю виконали, мовив до Марфи: “Чи Я не сказав тобі, що коли будеш вірувати, то побачиш славу Божу?”, а потім звів Свої очі до неба: “Отче, дякую Тобі, що Ти почув Мене. Я й знав, що Ти завжди почуєш Мене, але сказав для народу, який стоїть тут, щоб увірували, що Ти послав Мене”. Сказавши це, голосно промовив: “Лазарю, вийди звідти!” І померлий вийшов…” (Ін., 11:40-44).

Багато юдеїв, побачивши чудо воскресіння Лазаря, тіло якого на четвертий день уже розкладалося й смерділо, увірували в Ісуса й цю звістку принесли в Єрусалим. Терпінню первосвящеників і богословів настав кінець – Назарянин набирав надто великої популярності й сили, а народ уже бачив у Ньому справжнього свого царя, який визволить його від поневолювачів. Та римляни сильніші й придушать повстання, знищивши й місто, й багато його мешканців, не пошкодувавши навіть дітей. І от тоді первосвященик Каяфа сказав: “Краще для вас, щоб один чоловік умер за людей, аніж щоб увесь народ загинув” (Ін., 11:50). Апостол Іоанн пояснює ці слова так: “Це ж він сказав не від себе, але, бувши цього року первосвящеником, пророкував, що Ісус помре за народ; і не тільки за народ, але щоб і розсіяних дітей Божих зібрати в одно” (Ін., 11: 51-52).

А хіба ми, українці – діти Божі, не розсипані по всьому світу, хіба не настав час збирати нас в одне тіло Христове – Українську Помісну Православну Церкву, якою є Православна Церква України, в єдиній вітчизні Україні, а не по Москвах та Римах, не по всяких закордонах, бо домівка у нас одна-єдина? Настав час! Але ще багато серед нас тих, хто не хоче чути й розуміти, багато таких, хто ще хоче сісти по праву та по ліву руку, тобто прагне влади будь-якою ціною. Це ті, які й Христа Ісуса спочатку переслідували, ганьбили, намагалися побити камінням, не визнаючи Його навіть пророком, а потім і на хресті розіп’яли.

Та давайте подивимось, як же розвивалися події далі? Але спочатку згадаймо те, коли Ісус якось йшов із Своїми учнями в черговий раз до Єрусалиму і вже вкотре почав говорити їм про те, що має статися з Ним: “Ось ми йдемо в Єрусалим і все, що писали пророки про Сина Людського, здійсниться. Бо видадуть Його язичникам, і осміють Його, і зневажать, і оплюють Його, будуть бити і вб’ють Його, але третього дня Він воскресне” (Лк., 18:31-33). Так, учні страхалися таких Його слів, не розуміли їх глибокого змісту, бо кожен думав своє, людське – як би зайняти біля Господа в Царстві, яке вже ось-ось гряде, для себе краще місце. Але першими насмілилися приступити до Нього Яків та Іоанн, сини Зеведея: “Вчителю, дозволь нам, щоб ми сиділи один праворуч Тебе, а другий ліворуч у славі Твоїй” (Мк., 10:37).

Ісус навіть не розгнівався на них, Він лиш гірко всміхнувся. “Не знаєте, чого просите, – відповів їм. – Чи можете ви пити чашу, яку Я п’ю, і хреститися хрещенням, яким Я хрещусь?” Навіть не підозрюючи, про яку чашу Він говорить, вони так зраділи, що ледве не впали на коліна перед Ним в очікуванні Його згоди з їхнім проханням. “Можемо!”, – аж похопились вони. Він ще трохи помовчав, очевидно прозріваючи все їхнє життя наперед, а до того ж Йому, можливо, стало прикро й боляче за них, найближчих друзів і учнів, за темряву їхніх душ, яких ще так слабко торкнулося Його благодатне світло, і спокійно відповів: “Чашу, яку Я п’ю, ви будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, ви будете хреститися”. А, ще помовчавши, наче даючи їм і всім Своїм учням можливість усвідомити кожне казане Ним слово, бо вага тих слів велика, Він додає: “Але дозволити сісти праворуч чи ліворуч від Мене – не від Мене залежить, а кому приготовлено”. Ще пройшовши, прикликав їх усіх до Себе і сказав їм: “Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, панують над ними і вельможі їхні управляють ними, але між вами не так буде: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. Бо і Син Людський прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою за викуп багатьох” (Мк., 10:3, 8-45). Цими словами Він розкрив суть вищого призначення, яке Він узяв на Себе, і хотів, щоб вони не тільки правильно його зрозуміли, а й після того, як Він покине їх, щоб вони уникали перших місць, дивлячись на Його приклад, і гідно послужили людям, проповідуючи Євангелію спасіння.

І ось, нарешті, Ісус вирішує йти до Єрусалиму. Велике чудо воскресіння Лазаря стало передвістям смерті й воскресіння Самого Христа, а відтак і передвістям загального воскресіння всіх померлих. Про це й свята наша Православна Церква нині співає: “Загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже”.

Учні підводять до Нього молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Це дуже суттєво, бо Ісус не міг в’їжджати до міста на коні, як то урочисто на конях чи коштовних колісницях в’їжджали земні царі до своєї столиці, сповнені гордості й пихи за перемогу їхнього війська над ворогами, адже царство Його: “Не від світу цього” (Ін.,17:36).

Ісус сідає на молодого осла, очевидно первородного, і в супроводі євреїв, яких багато приходило до Віфанії, щоб подивитися на воскреслого Лазаря, а також паломників, які проходили через це поселення до Єрусалиму на свято Пасхи з Галілеї і радо приєдналися до Його урочистої подорожі в столицю, бо хотіли бачити Христа своїм царем. Йдучи перед Ним і позаду, народ вигукував: “Осанна! Благословенний Той, Хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлю!” (Ін., 12:13), люди клали Йому під ноги пальмове віття, стелили свій одяг і знову славили: “Благословенний Цар, що йде в ім’я Господнє! Мир на небесах і слава в вишніх!” (Лк., 19:38). Таким чином, подорож Ісуса Христа до Єрусалиму на страждання, на ганебну смерть перетворилася на всенародне поклоніння, урочисте вшанування входу царя на своє царство. І якщо раніше Він відхиляв намагання євреїв проголосити Його своїм царем, то цього дня навіть на осла сідає, щоб народ згадав пророцтво про прихід свого царя на ослові.

Фарисеї, наполохані таким величезним розмахом народної підтримки, особливо коли звідусіль залунало: “Цар юдейський!”, звернулися до Нього: “Учителю, заборони учням Твоїм!” (Лк., 19:39). Ісус же голосно і владно кидає їм виклик, який видавав у Ньому Бога: “Коли вони замовкнуть, то каміння кричатиме!” (Лк., 19:40). Наче цими словами говорив їм, що коли вони не зрозуміли, Хто Він, коли й ці прозрілі люди не переконали їх, то тоді каміння закричить їм про те, що Син Божий переможно вступає в Єрусалим. Багато хто з фарисеїв казав: “Увесь світ іде за Ним!” (Ін., 12:19).

Христос свідомо входив у Єрусалим на страждання як очікуваний багато століть єврейським народом Месія, як їхній цар юдейський. Він виконав Своє призначення: пророкував, навчав народ, як первосвященик служив йому, страждав ради Бога і, врешті, приносив Себе в жертву за гріхи світу, щоб цей світ змінився, отримавши надію на спасіння. Три роки Він благовістив про Царство Небесне як Царство Боже і як духовне перетворення людини й цілого народу. Він сподівався, що Єрусалим зрозуміє Його, піде за Ним, як царем Царства небесного, а натомість Сам зрозумів, що швидше каміння заголосить, аніж камінне серце Єрусалиму зрушиться. І Христос, наблизившись до Єрусалиму, не прокляв його, хоч і знав, що тут на Нього чекає осудження і смерть, а, розкриваючи жахливу долю міста, заплакав над ним: “О, коли б ти хоч у цей твій день зрозумів, що потрібно для миру твого! Та нині це закрите від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої оточать тебе валом, і обложать тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють тебе з землею, і повбивають дітей твоїх, і не залишать в тобі каменя на камені за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого” (Лк., 19:42-44).

А чи зрозумів український народ всю значущість відновлення Помісної Православної Церкви? Чи зрозумів народ, що нині ідея Помісної Української Православна Церкви входить в життя України, єднає нас в ім’я Христове з волі Божої заради спасіння українського народу, який багато століть у сподіванні чекав духовного й національного визволення? Якщо значна його частина в нестямі кричить на рідну Церкву: “Розпни її!”, то скам’яніле серце інших мовчить. О, не приведи, Господи, щоб закричало каміння, нехай страшна доля Єрусалиму обійде Україну стороною. А ми будемо славити Христа Спасителя, Який помер і за наш народ, а Своїм воскресінням посилає й українському народу надію на спасіння, єднаючи нас в рідну Церкву. “Прийшла година прославитись Сину Людському” (Ін., 12:23).

Архієпископ АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ

 

Дорогі мої! Цієї першої неділі Великого посту, яку наша свята Церква називає Торжеством Православ’я, на богослужінні читаємо Євангелію про перші дні благовістя Христа Спасителя, коли Христос ще тільки збирав Собі учнів. Серед всіх інших тоді ж прийшов до Ісуса Нафанаїл, якому знайомець його Филип сказав: «Ми знайшли Того, про Кого писав Мойсей у Законі і пророки говорили, Ісуса, Сина Йосифа з Назарету». Позаяк у Назареті жили переважно прості люди – рибалки та ремісники, яких зневажали мешканці більш багатих країв, то й Нафанаїл засумнівався і запитав у Филипа: «Чи ж може що бути добре з Назарету?» Филип відповів йому: «Піди і подивись»!

Ось воно: «ПІДИ І ПОДИВИСЬ!», слова, що їх наша свята Церква говорить кожному, хто сумнівається. Пішов і Нафанаїл, щоб пересвідчитися у правдивості сказаного приятелем. Ісус же, побачивши, що він наближається, сказав: «Ось справжній ізраїльтянин, в якому немає лукавства». Нафанаїл здивувався і запитав: «Звідки знаєш мене?», а Ісус відповів йому: «Перше, ніж Филип покликав тебе, коли ти був під смоківницею, Я бачив тебе».

І затрепетало серце недовірливого ізраїльтянина, адже Христос наче наскрізь бачив його, прочитав найпотаємніші думки і мрії, особливо його сподівання Месії, що врятує Ізраїль і його страждаючий народ, і навіть більше того – Ісус уже бачив у ньому одного з своїх вірних учнів, які понесуть в люди Його вчення про спасіння світу. І то було божественне всебачення, яке підкорило Нафанаїла, і той в захопленні вигукнув: «Учителю! Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів!» (Ін., 1:45-49). Але люди знатних родів не хотіли сприйняти того, що в якійсь темній Галілеї може народитися пророк і, більше того, Месія, Якого вже протягом багатьох століть чекає увесь народ юдейський.

Коли в Єрусалимському храмі старші серед священників і книжників хотіли схопити Ісуса, Який того дня там проповідував, а народ відмовився виконати їхню волю, а з ним і один із фарисеїв Никодим, то вони сказали йому: «Роздивись і побачиш, що з Галилеї не приходить пророк!» (Ін., 7:52), і не хотіли визнати Ісуса. Церква визначила в першу неділю Великого посту читати цю Євангелію тому, що в цій розповіді ми яскраво бачимо, який характер повинен мати справжній православний християнин, тобто ми з вами, і якою за характером повинна бути й сама Церква Христова. Адже Нафанаїл показав себе людиною, яка вірує, надіється, говорить і діє, адже він одразу ж беззастережно увірував в Ісуса Христа як Сина Божого і вже ніколи не сумнівався в божественності Ісуса.

Дорогі мої! І ми повинні такими бути, і все наше суспільство, яке об’єднав Бог у вірі православній, дав її як опору в житті. Такою є і повинна бути наша свята Православна Церква. Ми живемо в християнському світі, де всі народи вільні й не повинно бути панування одного народу над іншим навіть у сфері духовній. Але нас і досі намагаються принизити, кажучи, що ми ще не доросли до того, щоб мати свій дім і свою рідну Церкву, ще й досі насміхаються з нашої мови, обзиваючи її базарною, неблагодатною і такою, що на ній не те, що не можна, а й гріх ледве не смертний правити службу Божу.

Хто ж ці такі розумаки, сучасні фарисеї, що відмовляють великому народу в його первородстві, в його рівності з іншими? Архиєреї і батюшки Російської Церкви в Україні, яка, як отой вовк, що натяг на себе овечу шкуру, аби ввести в оману овечат, прибрала на себе назву «Української». Це вони до цього часу, хоч і пройшло вже майже тридцять років відтоді, коли вони вчинили розкол в українському православ’ї, прагнучи володіти Україною, переконують українців у «неблагодатності» нашої мови і нездатності мати власну Церкву. Але сказав Христос: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що зачиняєте Царство Небесне перед людьми, бо самі не входите і тих, хто бажає, не допускаєте» (Мт., 23:13). То чи є вони істинними християнами, коли тримають українців у темряві старослов’янської богослужбової мови, аби люди мало що розуміли, і намагаються не відпускати їх із свого нутра у лоно рідної Православної Церкви України?

Але хочу запитати, чи насправді Христос, Який є світло і життя, сприяє їм у закостенілості їхньої думки, зачерствілості серця, лютості зненавидженої душі і темряві їхнього церковного життя? Чи й насправді Христос тримає відкритим Царство Небесне тільки для вірних Московської Патріархії, а для вірних нашої Церкви, таких же віруючих православних, його зачиняє? Що інше, як не гординя, штовхає їх на злочин проти своїх братів єдиновірців. Стосовно цього апостол Яків говорить: «Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Як., 4:6).

Противиться такому і Христос, бо, дякуючи милосердному Господу, наша рідна Церква – Православна Церква України, як Помісна і істинно українська, потужно нині розбудовується, пробуджуючи і прихиляючи до свого лона народ, вивільняючи його з кайданів духовної неволі, розкриваючи перед ним небо, бо перед тим Сам Христос відкрив небо для всіх людей, для всіх народів, щоб і нас стосувався вислів філософа Аристида про перших християн: «Істинно це новий народ і в ньому Божественне застосування».

Тому: «Прийди і подивись!» – кажу кожному, хто ще ходить манівцями і не заходить до храму рідної Церкви, де славлять Бога і Господа нашого Ісуса Христа рідною українською мовою. Тільки у рідній Церкві кожен із нас знайде утіху своєму серцю і спокій душі, бо говорить Христос: «Прийдіть до Мене всі струджені і обтяжені, і Я заспокою вас» (Мт., 11:28).

Чому ж тоді багато з нас такі жорстокосердні й нерозумні, і вперто продовжують триматися московського тлумачення, що ми, українці, нездатні мати своєї Церкви, тобто – «що може бути з нас, українців, доброго»? А це вже зневаження самих себе. Сумна й гірка риса в характері нашого народу! А всіх і зусиль треба що: «Прийди і подивись!» А ще розберися і зрозумій, бо соромно повинно бути нетямущими в третьому тисячолітті!

Отже, дорогі мої, тільки православна віра очищає і освячує осквернену гріхами природу нашу, оновлює через Таїнства хрещення, сповіді й причастя. А для цього треба мати активне і постійне спілкування з православною Церквою, брати участь у моліннях, навчанні, таїнствах – свою віру треба вивчати, вникати в неї і жити її духом. А найголовніше – відновити в собі щирим і глибоким каяттям образ істинного православного християнина, щоб і про нас сказав Господь, як сказав свого часу про Нафанаїла: «Це справжній християнин, в якому немає лукавства».

Амінь.

+ АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

Сьогоднішнє моє слово до цього недільного дня буде про велике і благочестиве діло нашої душі й серця – звичай прощати один одному ті гріхи, якими засмутили свої душі, і які лягли на них тяжким тягарем, т. з. ПРОЩЕНУ неділю.

Духовна затятість у небажанні простити ближнього не дає нам вільно дихати, тобто жити в злагоді, перш за все, з власною душею, в мирі з власною совістю, як в однаковій мірі не дає пізнати й насолоду Христової любові в єдності з Отцем Небесним, Якого ми щодня без числа засмучуємо і гніваємо. Адже Він сказав: «Любіть ворогів ваших, чиніть добро і позичайте, не сподіваючись нічого (навзамін), і нагорода ваша буде велика, і ви будете Синами Всевишнього, бо Він добрий і до невдячних, і до злих» (Лк., 6:35). Отже, і цієї неділі сиропусної, і впродовж усього тижня нам, якщо ми дійсно благочестиві християни, належить просити один в одного прощення в тому, в чому ми нагрішили один проти одного. Засторога Господа чітка і достатньо зрозуміла кожному – коли не будете прощати людям, то й Отець Небесний не простить вам гріхів ваших, як би щиро ви не каялися на сповіді.

Мало на сповіді просто перерахувати свої гріхи, бо так каються маловіри і лицеміри. Істинне каяття відбувається спочатку в душі через глибоке усвідомлення шкоди, яку спричинив негідним вчинком, а вже коли душа вимучилася в розкаянні сподіяного проти ближнього, а серце омилося палкими сльозами каяття, тоді слід приступати й до священика на сповідь, бо прийме Господь тільки щиру покуту. «Хто не любить, той не пізнав Бога, бо Бог є любов», – каже нам апостол Іоанн» (1 Ін., 4:8). А прохання в іншої людини прощення показує нашу віру в Євангелію, в силу чеснот, заповіданих нам Ісусом Христом: смирення, терплячості, беззлобності, миролюбності та милостивості. «Любов не чинить зла ближньому» (Рим., 13:10). Якщо ж той, у кого ми просимо прощення, не бажає примирення, то цим він показує своє маловір’я, озлобленість, а, отже, противиться волі Божій, бо не виконує Його настанов прощати, переданих нам через Євангелію.

Але ж як може така людина просити у Бога прощення гріхів для себе, не виконуючи головної заповіді, на якій грунтується весь закон Божий: люби Бога і ближнього? Адже без любові до ближнього не може бути любові до Бога, бо два цих означення є нероздільними. Тому, коли не прощаєш іншому, то не проси прощення й для себе, бо не простить тобі Господь. Він прощає тим, хто прощає іншим. Він прощає борги тим, хто прощає їх своїм боржникам.

А ми часто що робимо, коли молимося, кажучи: «Господи, покарай того чоловіка, бо він образив мене»? Тяжко грішимо, поглиблюючи свій власний гріх! Тому така молитва не повинна вроджуватися в душі християнина. Він повинен говорити: «Господи, прости йому. Господи, дай йому розуміння своєї помилки». Молися про те, щоб він отямився, щоб він одумався і тебе не переслідував. Адже Господь, коли його розіп’яли на хресті під розлючені крики людей, які перед цим на суді в Пилата вимагали: «Розіпни, розіпни Його!», благав Отця Свого Небесного: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що чинять!» (Лк., 23:34). То ж і ми, якщо вважаємо себе православними християнами, послідовниками Ісуса Христа, повинні в усьому наслідувати свого Господа, бо інакше ми негідні носити Його ім’я. Отже, спасіння наше в наших же руках, у нашій владі, а більше ні в чиїй.

З наступного понеділка починається Великий піст – час найбільшого наближення віруючих християн до Христа, а через Нього і до Царства Божого, сподіваного вічного блаженства. «Шукайте ж перш за все Царства Божого і правди Його, а все інше буде дане вам» (Мт., 6:33), – читаємо ми в Євангелії слова Ісуса Христа, а в апостола Павла читаємо: «Бо Царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, і мир, і радість у Дусі Святому» (Рим., 14:17). Згадаймо, коли Ісус сорок днів і ночей постував у пустелі, зовсім не вживаючи ні їжі, ні пиття, то останнього дня приступив до Нього сатана і, спокушаючи Його, сказав: «Якщо Ти Син Божий – звели камінню цьому стати хлібами», а Ісус відповів йому: «Не хлібом єдиним буде жити людина, а кожним словом, яке виходить із вуст Божих» (Мт., 4:3-4). Ісус відмовився від їжі, якою насичується лише тіло, бо перед цим сорок днів насичував Себе словом Божим і єднанням у молитві з Отцем Небесним.

Але ж згідно Старого заповіту ми знаємо, що головною чеснотою віруючої людини було аскетичне утримання в їжі й питті. І ось тут ми приступаємо до головної думки, яка повинна стати визначальною і в подальшому тексті мого слова, і вирішенні головної мети Великого посту. А випливає вона з вищенаведених думок. А саме – тілесний піст, тобто утримання в їжі й питті, не є вирішальним у досягненні духовного вдосконалення. Він є лише засобом приборкання тілесних пристрастей, а відтак і вчинків, пов’язаних із їх задоволенням. Звичай аскетичного обмеження в їжі й питті сягає ще глибокої давнини і ми його пов’язуємо найбільше з іменем Іоанна Хрестителя, про якого провіщав ще пророк Ісая: «Голос кличе: «На пустелі приготуйте дорогу Господню, в степу вирівняйте битий шлях Богу нашому!» (Іс., 40:3). Тим голосом у майбутньому і став Іоанн Хреститель. Апостол Матвій потвердив провіщення пророка, вказуючи на Іоанна: «Це той, про кого сказав пророк Ісая».

Святий Іоанн Предтеча волею Божою був поставлений на переломі Старого і Нового заповітів, він уособлював у собі всю святість своїх великих попередників, серед яких був найбільший. Він стояв на межі, коли закінчувалося дохристиянське життя і брало свої початки життя нове, яке вже уособлював Ісус Христос і заснована Ним як на небі, так і на землі, Христова Церква. Він був провісником сходу сонця – Христа, коли темрява поганства відступила, а світло освітило людство, давши йому надію на життя вічне. Христос сказав своїм учням: «Дбайте не про їжу тлінну, а про їжу, яка залишається на життя вічне» (Ін., 6:27). Цими словами Він давав зрозуміти, що ми не повинні дотримуватися тілесного посту лише заради відбування закону, який його встановив, а повинні дбати більше про духовне єднання з Господом. «Я – хліб життя!» (Ін., 6:48), – говорив Він їм, а вони дивувалися, бо як це людина, хоч і Бог, може бути хлібом, наче той кусень хліба, спеченого з борошна. То Господь терпляче  пояснював: «Я – живий хліб, який зійшов з небес, коли хто буде їсти цей хліб – буде жити вічно. А хліб, який Я дам, то є тіло Моє, яке Я віддам за життя світу» (Ін., 6:51). Христос, упереджуючи  звинувачення в тому, що порушує Закон, даний Богом у Старому Заповіті, говорив учням: «Не думайте, що Я прийшов порушити Закон чи Пророків, не прийшов Я порушити, а виконати» (Мт., 5:17).

Людина вдосконалюється шляхом духовного і тілесного подвигу, тобто постом і молитвою, адже й Сам Господь Ісус Христос сказав, що всяке зло з душі людини викорінюють саме піст і молитва. І не просто утримання в їжі, а поряд із цим утриманням, треба дбати про утримання в помислах, вчинках, усіляких ділах, на які так багате життя людини, в поведінці взагалі. Але не напоказ, аби цим заробляти пошану серед людей, а робити це так, наче дієш перед очима Всевишнього, щомиті пам’ятаючи, що: «Отець твій, який бачить таємне, віддасть тобі явно» (Мт., 6:18). «Збирайте собі скарби на небі» (Мт., 6:20), – повчає Він своїх учнів. Тож піст відриває нас від грішної землі, з якої походить наше тіло, а молитва підносить нашу душу до Бога в небо, бо є небесною, єднає нас із Богом.

Іоанн Хреститель і хліба не їв, і вина не пив, а: «мав одежу свою з верблюжого волосу і пояс шкіряний на крижах своїх, а поживою його була сарана та дикий мед» (Мт., 3:4), а його звинувачували в тому, що в нього демон вселився. Ісус же Христос «їв і пив». Про Нього недоброзичливці говорили: «Ось чоловік, котрий любить їсти і пити, приятель митників і фарисеїв» (Мт., 11:19). Як же нам ставитися до цього? І як у такому випадку робити нам? Але тут не слід забувати головного – одна справа просто їсти й пити, задовольняючи тілесні потреби, а інша, користуючись спільною трапезою, навчати людей мудрості, що й робив Христос.

Пам’ятаючи повчання Мойсея про неслухняного сина: «Коли хто має неслухняного й непокірного сина… то батько та мати приведуть його до старших міста і скажуть: «Оцей наш син неслухняний та непокірний – він не слухає голосу нашого, ласун та п’яниця». І всі люди міста закидають його камінням і він помре» (Повт., 21:18-21), учні Іоанна запитали в Нього, як же так, ми і фарисеї постимося часто, а учні Твої не постять? На що Христос відповів їм: «Чи можуть сини урочистості весільної сумувати, поки з ними жених? Але прийдуть дні, коли візьмуть жениха від них, тоді будуть (і вони) постити» (Мт., 9:15). Ще він розповів їм притчу про те, що ніхто не пришиває нової латки до старої одежі, бо вона буде на ній недоречною та ще й відірветься, побільшивши дірку, і ніхто не наливає молодого вина в старі бурдюки, бо й вино зіпсується, і бурдюки прорвуться. Цією притчею Господь дав їм розуміння того, що нове вчення, яке Він приніс із Собою на землю, слід давати людям підготовленим, як і вино молоде слід заливати в нові, підготовлені посудини. Більше того, Христос як головну запоруку спільності з Ним християн у Царстві Небесному також вважає спільну трапезу, кажучи: «І Я заповідаю вам Царство… щоб ви їли й пили за столом у Царстві Моїм» (Лк., 22:29-30).

Згадаймо, що Христос, по Своєму воскресінні увійшовши в дім на зібрання Своїх учнів, щоб ті впізнали Його і визнали як воскреслого, а не як духа, попросив у них чогось їстівного. Вони подали Йому печеної риби. Він узяв і їв перед ними.

Тому виноградне і вино, і хліб за Ісусом Христом повинні були набути великого містичного значення, поєднуючи землю з небом, тілесне з духовним, таким чином творячи єдність людини з Отцем Небесним. Коли всі дванадцять апостолів зібралися пізнього вечора на спільну трапезу, Він дав їм пізнання Тайни через причастя хлібом і вином, перетворивши їх духом у чаші на Тіло Своє і Кров Свою. Подаючи їм чашу, Він сказав: «Хто їсть Моє тіло і п’є кров Мою, той має вічне життя, і Я воскрешу його останнього дня. Бо тіло Моє істинно є їжа, а кров Моя – істинно є пиття». І більше того: «Хто їсть тіло Моє і п’є кров Мою, той перебуває в Мені, а Я в Ньому» (Ін., 6:54:56). Ось вона – найвища таїна буття життя людини! Всім зрозуміло, що душа вічна, а, отже, і місце її на небесах, а не в землі, де лиш прах перебуває. Але в той же час ми знаємо зі Святого Письма, що в Отця Небесного є різні обителі. Позаяк ми християни, то нам належить повернутися в обитель, де перебуває Ісус Христос із праведниками, тобто бути у вічному єднанні з нашим Господом. Він віддав Своє тіло на розп’яття і кров Свою пролив, і цим указав нам шлях до спасіння, тому й ми повинні щодня співрозпинатися з Христом, щоб мати частку з Ним у Царстві Небесному. Адже і апостол Павло сказав, що: «Плоть і кров не можуть вспадкувати Царство Небесне, і тління не вспадкує нетління. Ось кажу вам таємницю: не всі ми помремо, та всі перемінимось» (1 Кор., 15:50-51).

Отже, як потверджає й апостол, всі ми перемінимося, бо кожному вготована тілесна смерть, а щоб не померти й духом, тобто опинитися у вічному мороці пекла, ми повинні сполучатися з Христом. Адже Своїм розп’яттям Він дав нам цю можливість – з тління одягнутися в нетління, а із смертного одягнутися в безсмертя.

А не помруть ті з нас, хто, маючи непохитну віру, отримує єднання з Господом споживанням часточки Тіла і Крові Його в причасті, тобто братерське єднання між собою і Христом, і саме в причасті це єднання й відбувається найповніше. Звідси випливає і єдиноправильність Таїнства причастя Тіла і Крові Христових, яке наша Церква зберігає незмінно протягом двох тисяч літ так, як заповідав Сам Христос на Тайній вечері апостолам. Перед цим Ісус сказав: «Батьки ваші їли манну в пустелі і померли» (Ін., 6:49), вказуючи їм на тимчасовість матеріального, бо вічність не є «їжа і пиття», бо тіло, яке приймає їжу, переходить у землю і стає її часткою, а душа повертається до Бога. Але ж душа не може насичуватися їжею і питтям, як то було манною в пустелі, бо вона збагачується духовними дарами і саме вони й визначають її подальшу долю в потойбічному житті, так само вони визначать і її участь, коли настане загальне воскресіння. То як же поєднати піст тілесний і піст духовний, щоб досягнути вдосконалення і в цьому сполученні отримати життя вічне? Адже сказав Господь: «Будьте досконалі, як Отець ваш небесний» (Мт., 5:48).

Отже, входячи у Великий піст, ми повинні поставитися до нього, як до періоду найбільшого наближення до Христа Ісуса, виявляючи віру і волю християнського життя в усьому: поведінці – уникаючи негідних вчинків, лихослів’я, неправдомовства, проявів злості і зла, і всього недоброго, що сквернить людину духовну, адже сказав Господь: «Ніщо  з того, що входить у людину ззовні, не може осквернити її, але що виходить з неї, те оскверняє людину» (Мк., 7:15), а також і в їжі та питті, як встановила нам свята Церква, аби ми здобували духовне піднесення. Тому підготуватися гідно до святого причастя є священним обов’язком кожного християнина: «Бо хто їсть і п’є недостойно, той їсть і п’є осудження собі, не роздумуючи про Тіло Господнє. Через це багато між вами немічних, хворих і чимало вмирає» (1 Кор., 11:29-30). Чи можемо ми вважати цей вислів апостола Павла як пряме визначення того, що, причащаючись,  ми стаємо одним тілом, коли одного Тіла і однієї Крові причащаємося? Звичайно, якщо ми причащаємося з вірою, адже й апостол Іоанн сказав: «І ця перемога, що перемогла світ – віра наша» (1 Ін., 5:4). А перемагає той, хто вірує, що Ісус є Сином Божим, і все, що Він заповів, є істиною. Тож беззаперечною істиною є і причастя святих дарів Божих – Тіла і Крові Господньої. Як є істиною й те, що Бог дав нам життя вічне і це життя в Синові Його. Отже, ця віра нехай переможе наше маловірство в час Великого посту причастям Тіла і Крові Христових.

Отже, ми повинні знати і вірити в те, що в дійстві святої євхаристії під час літургійного Богослужіння (і тільки!) Дух Святий сходить у чашу з виноградним вином і хлібом (проскурою) під дією якого відбувається перетворення їх на Тіло і Кров Христові, споживаючи які, ми приймаємо в себе Самого Ісуса Христа, а отже, і єднаємося з Ним.

Кожному з нас милосердним Спасителем  дано час одуматися, розкаятися і виправити своє життя, щоб гідно постати перед Господом на суді. Тому слід кожному зрозуміти значення посту як у духовному, так і в тілесному житті, бо він гамує нашу грішну плоть, звільняє з-під її тягара душу, очищає її, підготовляючи як нову і чисту посудину для прийняття благодаті Божої. «Чи ви не знаєте, що ви храм Божий і Дух Божий живе у вас? – запитує апостол Павло і додає: – Якщо хто зруйнує храм Божий, того покарає Бог, тому що храм Божий святий, а цей храм ви» (1 Кор., 3:16-17), бо кожен із нас викуплений ціною крові Сина Божого. Він є Джерелом життя і блаженства, і через Таїнство причастя Він хоче дати нам Своє життя, Свою благодать, Свій мир і зробити нас вічно живими. Так ідімо Йому назустріч! Він дав нам світло, просвітив шлях у темряві, шлях до Бога. Станемо ж під промені живодайного світла, приймемо в себе животворчу силу і духовно відродимося. А Великий піст є найкращою нагодою для цього.

«Нехай Бог миру буде з усіма вами. Амінь» (Рим., 15:33).

Архієпископ Харківський і Полтавський +АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

 

Сьогодні моє слово про Страшний Суд, про який Господь наш Ісус Христос попередив нас: «Прийде Син Людський у славі Отця Свого з ангелами Своїми і тоді віддасть кожному по ділах його» (Мт., 16:27).

А що ж ми з вами – чи прислуховуємося кожної миті свого життя на землі до цих визначальних слів Господа, чи задумуємося над тим, що вони означають для кожного з нас незалежно від того, хто ми і яке місце в суспільстві займаємо: високого звання чи самого найнижчого? Чи задумуємося над словами із Символу віри про Ісуса Христа, який читаємо кожного вечора і кожного ранку, і який є основою нашої православної віри, в котрому говориться про Господа, що Він: «Знову прийде у славі судити живих і мертвих»? Адже ми повторюємо ці слова постійно, бо є віруючими, ми щиро віруємо, що Ісус Христос, як Суддя праведний, прийде судити людей, котрі оживуть – хто в життя вічне, а хто на вічне осудження. І знову виникає запитання – хто нині боїться Страшного Суду Христового? Чи є в наших душах трепетний страх Божий? Ні, не через те, що Господь покарає за непослух і погані вчинки, а що з ними постанемо перед очима Всевишнього і сором палитиме і наш зір, і нашу нещасну душу, геть чисто всю в незгойних ранах нерозкаяння за життя на землі. Цей суд совісті і буде нам найстрашнішою карою. Ми повинні повсякчас пам’ятати про Страшний Суд не тому, щоб під страхом покарання ходити до церкви на сповідь, бо каяття через спонуку страхом не є щирим і мало важить в очах Господніх, а щоб, тримаючи його перед зором своєї пам’яті як щось реальне і невідворотне, завжди ставили себе на суд – суд власної совісті по науці Христовій. І чим суворішим буде наш суд над самими собою, тим краще ми підготуємося до майбутнього Страшного Суду. «Не спімо, як інші, а пильнуймо та будьмо тверезі!» (1 Сол., 5:6), – закликає нас апостол Павло.

Але чи готові ми зустріти Суддю і дати відповідь на Страшному Суді Господньому за всі свої діла? Ні! Кожен із нас міркує собі по земному, що зуміє відбалакатися, відпроситися від покарання, оправдовуючись всілякими причинами, які начебто спонукали нас до тих чи інших злих діянь, перевести вину на іншого. Але то будуть марні потуги на оправдання, бо коли: «День Господній приходить суворий, і лютість, і полум’я гніву, щоб землю зробити спустошеною, а грішних її повигублювати», – свідчить старозавітний пророк Ісая (Іс., 10-13), тоді наступить страшна година – зорі небесні і сузір’я не дадуть свого світла, а сонце затьмиться, коли буде сходити, і місяць вже не сяятиме. Так свідчить той же Ісая далі в своєму пророцтві. А в Об’явленні апостол Іоанн Богослов свідчить: «І кинув ангел серп свій на землю, і обрізав виноград на землі, і кинув у велике чавило гніву Божого. І потоптано ягоди у чавилі поза містом, і потекла кров із чавила аж до кінських вуздечок» (Об.,14:19-20).

Страшна і жахлива доля неслухняного роду людського! А скільки скептиків, що не вірять пророцтвам Біблії, кажучи: «То все вигадки». Але і в Євангелії від Матвія ми читаємо про останню годину цього суєтного і гріховного світу людського, коли Господь на запитання учнів Своїх відказав їм таке: «Істинно кажу вам: не залишиться тут каменя на камені, все буде зруйноване» (Мт., 24:2). Господь говорив про долю єрусалимського храму, але ці слова слід розуміти і як попередження всьому людству. Адже говорив Господь неодноразово: «Хто має вуха, нехай слухає…», тобто розуміє глибинний смисл усіх висловлювань Його. А в Євангелії ми знаходимо раз за разом підтвердження пророцтв Старого Заповіту про другий прихід Сина Людського вже від Нього Самого: «Бо в ті дні буде така скорбота, якої ще не було від початку Божого творіння, аж донині, і більше ніколи не буде… Ви ж стережіться! Ось Я сказав вам усе наперед. Але в ті дні, після тієї скорботи, сонце затьмиться і місяць не дасть світла свого. І зорі спадуть з неба, і сили небесні похитнуться. І тоді побачать Сина Людського, що йде по хмарах з великою силою і славою» (Мк., 13:19, 23, 24-26). І підкреслює ці Свої слова: «Небо і земля проминуть, але слова Мої не проминуть!» (Мк., 13:31). І якщо ми з вами християни, то повинні вірити кожному слову Господа нашого, бо інакше ми тоді не віруючі, а якісь захожани до храму Божого, що відвідують дім Божий лише для того, щоб поставити свічку, наче б виконати обов’язковий ритуал, що більше схоже на язичництво, а не православ’я.

Але ж сказано: «Про день той і про годину не знає ніхто: ні ангели на небі, ні Син, а тільки Отець. Глядіть, пильнуйте і моліться, бо не знаєте, коли час той настане» (Мр., 13:32-33). «Моліться» попереджає нас Господь, бо якщо недостатньо в нас виявиться при останній годині добрих справ, то оправдані будемо вірою і молитвою, адже й у ранковій молитві до Ісуса Христа просимо: «Віру цю, Боже мій, замість діл зарахуй мені, бо не знайдеш вчинків, заради яких Ти виправдав би мене. Але тієї віри моєї нехай вистачить замість діл моїх, вона нехай відповідає за мене, і нехай виправдає мене, нехай зробить учасником вічної твоєї слави» (з Молитовника). Ось яке велике і доленосне значення має наша віра і наша молитва у справі спасіння в життя вічне! Настільки велике, що може бути достатньою, аби навіть оправдати набуті по життю гріхи, котрі ми не встигнемо відпрацювати добрими вчинками та каяттям. «Моліться завжди всякою молитвою і благанням у дусі і пильнуйте для того з всякою витривалістю і молитвою» (Еф., 6:18).

І ось тут кожен з нас повинен знати і пам’ятати історію стародавнього світу і те, що сталося тоді з людством. А сталося ось що. Стали люди розмножуватися по всій землі, в них народжувалися вродливі доньки, які сподобались синам Божим і вони брали їх собі за дружин, і вони їм народжували дітей. Людство розмножувалося, але не йшло шляхом праведного життя, а навпаки – їло, пило, веселилось, скрізь запанувало насильство, підступність, зрада, братовбивство, зневіра, тобто пішло велике розбещення на землі. Ось як би й за нинішніх часів, коли панує нечуване зло, яким просякнуте все і скрізь – озлоблення опанувало чи не кожну душу, а батько зла хто? Диявол! В останні десятиліття майже все, що людина створює своїм розумом і руками, виявляється в тій чи іншій мірі для неї шкідливим, часто таким, що ставить людство на межу життя і смерті. Як пишеться в Біблії: «І пожалкував був Господь, що людину створив на землі» (Бут., 6:6). Ось до чого дійшла людина в своїй сваволі! «І промовив Господь: «Зітру Я людину, яку створив, з поверхні землі – від людини аж до скотини, аж до плазунів, і аж до птаства небесного» (Бут., 6:7).

Люди не знали, що чекає їх, як не знаємо і ми, нинішні, тому й не прислуховувались до повчань, порушували заповіти Отця свого Небесного, як сказано: «Кожен, хто переступає вчення Христове і не перебуває в Ньому, не має Бога» (11 Ін.).

Але ж Отець Небесний милостивий і люблячий, Йому шкода повністю знищувати Своє створіння. І тому Він чинить мудро – і вигублює все скверне й нечестиве, і зберігає життя на землі: обирає серед роду людського найправеднішого чоловіка, який породив і виховав такою ж і свою родину – Ноя, давши людству шанс на спасіння. Бог вказує Ною, якого розміру тому слід зробити ковчега, і якого саме, щоб він врятував свою родину і тварин та птахів, необхідних для подальшого існування людства. «А Я наведу потоп, воду на землю, щоб з-під неба винищити кожне тіло, в якому дух життя. Помре все, що на землі!» (Бут., 6:17), – пояснює Господь Ною, що Він хоче вчинити з людством і для чого тому треба приготувати ковчега.

Дехто скаже – що ж, мовляв, у Нього за милосердя таке, що винищує творіння Своє? Але такі слова виникають у головах людей лукавих, бо причина всьому – ми самі, причина в нашому житті земному, бо про життя небесне ми забули і з кожним днем, як ошалілі, несемося до вічної загибелі, про яку не хочемо навіть нагадувати собі, а, тим паче, уявляти. Ми женемося за втіхами тут, на землі, не задумуючись про те, що таким чином позбавляємо себе їх на небесах, тобто на віки. «Тішся, юначе, своїм молодецтвом, а серце твоє нехай буде веселе за днів молодощів твоїх! І ходи ти дорогами серця свого і видінням очей своїх, але знай, що за все це провадить Бог тебе до суду!» (Екл., 11:9). Пам’ятаєте: «Бог не дивиться на особу» (Дії, 10:34)? І ще: «Бога бійся й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині. Бо Бог приведе кожну справу на суд і все потаємне – чи добре воно, чи лихе» (Екл., 12:13-14). То чи похилого ти віку, чи зовсім ще молодий, а однак Бог спитає за одним законом – Заповітом Своїм. Людина ж, маючи певну волю від Творця, віддаляється від Нього, похваляється своїм розумом, вважаючи, що може досягти всього самостійно без помочі Божої, намагається задовольняти свої пристрасті, а вони, коли потурати їм, затягують у вир аж до самого дна. А з дна дуже тяжко підніматися, адже голод духовний повністю виснажує сили такої людини. Чи може знесилена людина подолати не те що гору, а хоча б узвишшя? Коли б хоч трішки турбувалися про вічне, від якого нам нікуди не дітись, адже так влаштований Всесвіт, то жили б із користю для душі, готуючи себе до життя майбутнього.

Отже, готуймося на суд, на суд страшний і праведний, на суд остаточний, після якого наступить вічне блаженство або вічна мука, бо: «Так буде і при кінці світу: вийдуть ангели та відділять злих з-поміж праведних. І вкинуть їх у піч вогненну: там буде плач і скрегіт зубів» (Мт., 13:49-50). Тому ми повинні бути готовими до тієї години, коли прийде Господар і запитає кожного з нас, як ми використали найбільший дар, якого Він дав кожному – життя на землі у випробування. Тобто, як ми пройшли земне випробування життям – гідно, чи негідно, заслуговуємо Царства Божого чи царства вічної темряви й тортур. Адже Господь застерігає нас притчею, яку ми читаємо в Євангелії: «Коли ж раб той скаже в серці своєму: «Не скоро господар мій прийде» і почне бити слуг та служниць, їсти і пити та напиватися, то господар раба того прийде того дня, коли він не сподівається, і години, якої він не знає, і розітне його, і визначить йому долю з невірними» (Лк., 12:45-46).

Другий прихід Господа Ісуса Христа на землю буде в славі, але страшний для людей, бо не знатиме жоден із нас, що йому буде визначено Всевишнім, а тільки останньої миті, коли: «Небеса з великим шумом перейдуть, а стихії, розпалившись, зруйнуються, земля і всі діла на ній згорять» (2 Петра, 3:10). Він тоді: «Сяде на престолі слави Своєї, і зберуться перед Ним усі народи, і Він відокремить одних від других, як пастир відокремлює овець від козлів, і поставить овець праворуч Себе, а козлів – ліворуч» (Мт., 25:31-33). І скаже Він до овець: «Прийдіть, благословенні Отця Мого, успадкуйте Царство, приготовлене вам від заснування світу» (Мт., 25:34). Хто ж матиме таку нагороду від Бога і за які заслуги? Знову знаходимо дуже важливе повчальне пояснення від Самого Господа: «Бо Я голодував і ви нагодували Мене, знемагав від спраги і ви напоїли Мене, чужинцем був і ви прийняли Мене, був нагим і ви зодягли Мене, був Хворим і ви піклувалися Мною, у в’язниці був і ви відвідали Мене» (Мт., 25:35-36). І як на запитання праведників, які здивуються таким Його словам тієї останньої години світу, бо ж ніхто з них нічого із сказаного не робив, так і нам нинішнім, відповідає Господь: «Так, як ви зробили це одному з братів Моїх менших, те зробили Мені!» (Мт., 25:40). А братами Він називає тих, які освячуються Ним, тобто приймають хрещення в Ісусі Христі, тому Він і називає охрещених братами, адже говорить: «Ось Я і діти, яких дав Мені Бог!» (Євр., 2:13).

Покладаючись на свідчення апостола Павла, ми сміливо можемо вважати, що коли ми складаємося з тіла й крові, а Він теж прийняв тіло і кров, аби зріднитися з нами і, таким чином, Своєю смертю на хресті позбавити сили того, хто має владу смерті, тобто диявола, а з дня хрещеннями ми об’єднані Духом Святим в Єдиному і всі ми перебуваємо в нероздільній єдності, то ми і є Його братами меншими. Він і кров Свою пролив заради нашого спасіння, щоб визволити менших братів, тих, котрі страхом смерті трималися в полоні пекла, і дати надію воскресіння в життя вічне. Сказав Господь: «Я співслужитель тобі і братам твоїм, котрі мають свідчення Ісусове. Богу поклонись!» (Об., 19:10).

Отже, все наше життя є підготовкою в Христовій вірі до Страшного Суду, до якого світ готує Сам Ісус Христос. Він сказав: «Нині суд світові цьому, нині князь світу цього буде вигнаний геть. І коли Я буду піднесений від землі, приверну всіх до Себе» (Ін., 12:31-32).

Ось тоді Він скаже тим, хто опиниться ліворуч від Нього: «Ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, приготовлений дияволу і ангелам його, бо я голодував і ви не нагодували Мене, знемагав від спраги, і ви не напоїли Мене, був чужинцем і ви не прийняли Мене, був нагим і ви не одягли Мене, був хворим і у в’язниці і ви не відвідали Мене» (Мт., 25:41-43). Але ж і ці не мали можливості прислужитися Господу у важку для Нього годину, за що ж їх карати! Та й тут Господь спрямовує зір кожного на ближнього свого, кажучи: «Тому, що ви не зробили цього одному з цих менших, то не зробили Мені!» (Мт., 25:45).

Отже, подвиг наш в очах Господніх полягає не в тому, щоб ми лише словами славили Його, а в ділах наших, першим серед яких є любов до ближнього і допомога йому у важких обставинах його життя. Догоджаючи ближньому, ми догоджаємо Самому Господу. Даючи милостиню нужденному, ми даємо її Христу. В цьому полягає суть віри християнської – в любові, як найбільшій і найціннішій рисі характеру в поведінці християнина. Нею Господь вивіряє наші серця і душі, на що вони здатні, бо любов усьому основа. Як не може без основи бути намальованою картина, так і без любові не збудовується й духовна людина, так і не зітчеться одяг душі, в якому вона постане перед Господом.

Коли ми з допомогою Божою очистимо свої серця від пристрастей, тоді ми матимемо істинну любов до Бога і ближнього. Вибір сторони (правої чи лівої) за нами – одуматися, розкаятися, виправитися, запастися за той термін життя, який відведений Творцем, єлеєм милосердя і різноманітних добрих справ, докласти зусиль, аби виховати в собі незлобливість, любов і милостивість, терпіння і смирення, покірливість і утримання, щоб принести їх на суд Божий. Ці доброчесності в цьому житі дадуть нам прихильність і благословення Отця Небесного, а в житті майбутньому поставлять нас по правий бік біля Господа. «Віднині блаженні мертві, які вмирають у Господі, – говорить Дух, – вони відпочинуть від трудів своїх, бо діла їхні йдуть услід за ними» (Об., 14:13).

Господь прийде – сьогодні, завтра, через місяць чи рік, але Він прийде на Свій останній Суд, і хто помре грішником без розкаяння, того спіткає велика горе в потойбіччі, бо буде там плакати і ридати, але буде пізно, адже покаяння і прощення дане за земного життя, а в потойбіччі чекає лише суд за нього. Та коли настане час суду Божого не знає ніхто, один лиш Отець Небесний. Тому то: «Неправедний нехай ще чинить неправду, нечистий нехай ще оскверняється; праведний же нехай ще творить правду, і святий нехай ще освячується! Ось прийду скоро, і відплата Моя зі Мною, щоб віддати кожному згідно вчинків його» (Об., 22:11-12). Амінь.

Архієпископ Харківський і Полтавський +АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

 

Христос посеред нас!

«Встану, піду до батька мого» (Лк., 15:18).

Сьогоднішнє моє слово про блудного сина, за якого Ісус Христос розповів притчу, а ми з неї повинні взяти повчання, бо в ній, як у дзеркалі, ми бачимо відображення свого життя. Небагатьма словами серцезнавець Господь в особі однієї людини показав, якою обманливою є насолода від гріха і якої шкоди душі та тілу завдає марновірне віддалення від життя з Богом, і яким спасінням є повернення під дією благодаті Божої знову до Бога, до життя благочестивого.

«Блаженні непорочні в дорозі, що ходять Законом Господнім! – співаємо ми в 118 (119) псалмі. – Блаженні… хто шукає Його всім серцем».

Щасливі такі люди. Але чи є вони серед нас? Чи не схожий кожен із нас на того блудного сина, який, ще не встигнувши змужніти і стати дорослим, уже зажадав від життя утіхи і вдоволень, не затративши хоч якоїсь праці, заплутався на своєму ще такому юному життєвому шляху?

Звичайно, коли оглянутися навколо себе, то побачиш стільки солодких принад цього світу, що голова йде обертом і не кожному під силу втриматися від того, аби хоча б покуштувати. Але ж ми знаємо, що солодке – не гірке, один раз лизнувши, вже важко утриматися від настирного бажання насититися досхочу. Ось і молодший син одного чоловіка, підрісши, зажадав від нього своєї частки від статків, які той надбав багаторічною працею.

Він сказав батькові: «Отче, дай мені частку майна, яка належить мені!» (Лк., 15:12), бо був далекий від Отця небесного, а, отже, і від батька земного. Адже коли б він мав віру Божу в своєму серці, то спершу б звернувся до Господа зі щирим проханням: «Дай мені розуміти дорогу наказів Твоїх», бо: «Руки Твої створили мене й збудували мене – подай мені розуму» (Пс., 118:27, 73).

Господь зглянувся б на його прохання і дав би розуміння того, що корисне для душі, а що завдасть шкоди і стане на заваді як спасіння духовного для життя вічного, так і великих втрат матеріальних у житті світському, дав би дар розпізнавання корисного і шкідливого. Сказав же Господь людським синам: «Не будь поміж тими, що жлуктять вино, поміж тими, що м’ясо собі пожирають, бо п’яниця й жерун збідніють, а сонливий одягне лахміття» (Пр., 23:20-21).

Тож якби він вірував і прислухався до голосу Господнього, а відтак і до голосу свого батька, тоді б він не засмутив його вимогою поділу спадщини, а вчинив би, як старший брат, котрий залишив свою частку в батька, якого любив чистим серцем, слухався його в усьому і навіть не міг помислити віддалитися від нього, як молодший.

Звичайно, батько дуже засмутився і мав велику скорботу, бо як людина, яка вже мала життєвий досвід і мудрість, розумів, що юний його син навряд чи зуміє втримати свою частку спадщини. Так воно й сталося. Забравши свою частку добра, молодший син за кілька днів повіявся з нею в світ далеко від батьківського дому.

Отримавши, нарешті, волю в своїй поведінці, він вдався в чужій стороні до життя розпутного, якого прагнув, ще коли перебував у родині: пив, гуляв, веселився з блудницями, як кажуть – смачно їв і солодко спав, доки розтринькав усе своє добро. Але ж повчав мудрий цар Соломон: «Не дивись на вино, як воно рум’яніє, як виблискує в келиху й рівненько ллється – кінець його буде кусати, як гад, і вжалить, немов та гадюка, пантруватимуть очі твої на чужі жінки і серце твоє говоритиме дурощі…» (Пр., 23:31-33). Та не прислухався до голосу мудрого Соломона нерозумний молодик.

І ось саме в цей час приходить до нього розплата за зневагу до заповітів Отця Небесного – розпутне життя, яке вів, за зневагу до спадку свого батька, набутого його важким трудом – в тій стороні через неврожай настав великий голод і він став бідувати. Але ж сказано було: «Хто кляне свого батька та матір свою, погасне світильник йому серед темряви! Спадок спочатку скоро набутий – не буде кінець його поблагословлений!» (Пр., 20:20-21). І Апостол Матвій передає слова Господа: «Бо Бог заповідав: «Шануй батька і матір» (Мт., 15:4). І в Старому Заповіті говориться: «Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на землі» (Вих., 20:12).

А він знехтував батьковим трудом, розвіяв плоди його праці і поту солоного по вітру у втіхах тілесних і тому кара Божа за це неминуча: «Так говорить Господь: «А ви, що Господа кидаєте… то вас відрахую Я для меча й на коліна впадете ви всі на заріз, бо кликав Я вас, та ви відповіді не дали, говорив був, але ви не чули й робили лихе в Моїх очах, і чого не хотів, вибирали собі!» Тому Господь Бог каже так: «Ось будуть раби Мої їсти, а ви будете голодувати, ось будуть раби Мої пити, а ви будете спраглі, ось будуть раби Мої радіти, а ви посоромлені будете… і Господь Бог тебе вб’є» (Іс., 65:11-13, 15).

Нещастя накликав непокірний син на свою нерозумну голову, бо що і хто може спинити самого Господа у Його гніві? Але й тут блудний син ще не повністю схаменувся. Він злякався лише голодування і голодної смерті, коли побачив, що ніхто задарма не дає навіть черствої шкориночки хліба. І тоді душа його вперше затремтіла: «Що робити?!» – заволав він у своїй душі. На які засоби жити, адже кому без грошей він тепер потрібний – пиякам та блудницям? Ні! Багаті також водяться лише з рівними собі. Але ж і помирати голодною смертю йому теж не хотілося, бо ж іще молодий і повний молодечої снаги!

І від безвиході він найнявся до одного багатого чоловіка на роботу. А той послав його пасти свині. Зрадів він, думаючи: «Тепер з голоду я не помру!» Та яким був пайок робітникові голодного року! Так і тут – молодому й здоровому чоловіку не вистачало тієї жмені страви, яку виділяв йому на харчування господар свинячого стада, і тоді він став їсти ріжки, котрими годували свиней, радіючи з того, що хоч цим наповнює свій порожній шлунок. Це помітили інші доглядачі за свинями й обурилися, заборонили йому відбирати у свиней харчі, адже їх треба було відгодовувати для доходу. Облаяний і побитий, він гірко заплакав і подумав, врешті прийшовши до тями й усвідомивши все те, що накоїв: «Що ж я наробив? Скільки наймитів у батька мого мають хліба надміру, а я тут з голоду гину» (Лк., 15:17).

Аж ось, коли до нього прийшло розуміння своєї неправоти – адже не сподобався йому порядок, який панував у домі й завдяки якому був і достаток, і радість життя. Та не вмів він шанувати того, що вже мав, але чого не надбав своїм трудом. Хіба мало нині таких серед нашої молоді? Але що отримав? Йому відмовили навіть у їжі, якою годували свиней! Чи не схожі на цього блудного сина нинішні гультіпаки, наркомани, п’яниці, нероби, крадії? Хіба не про них ця притча? Та чи всі вони, врешті, опам’ятовуються, визнають свою помилку, кажучи: «Встану, піду до батька мого і скажу: отче, я згрішив проти неба і перед тобою, і вже недостойний називатися сином твоїм. Прийми ж мене, як одного з наймитів твоїх!» (Лк., 15:18-19). О, яке це щастя, що син отямився вчасно, коли ще, як говорить апостол Павло: «Триває те «нині», щоб хтось із вас не став жорстоким через підступність гріха» (3:13)!

От і виходить, що наші гріхи – деспоти для нас, саме вони приводять нашу свідомість до гордині, а наші серця до черствості, за якою стає можливим і гнів, і самодурство, і ненависть, і жорстокість, і лихослів’я, які поступово втягують нас у непроглядну темінь диявольського світу, вибратися з якого можна лише доклавши неймовірних зусиль – духовних і тілесних. Таких зусиль доклав і блудний син. Він таки пішов до свого батька. Давайте згадаємо, як батько, відпустивши сина, весь час перепитував за нього, а зачувши, що в тому краї настав голод, все виходив за свій маєток і дивився, чи не з’явиться на горизонті його син, бо батькове серце, любляче й милостиве, вже давно його простило і вболівало за його долю. Батько плакав і душа його знемагала в очікуванні, а очі вдивлялися в далину – чи не з’явиться син.

І, врешті, дочекався! Одного дня побачив, що йде його син, обірваний, виснажений і голодний. Кинувся йому назустріч, обійняв і на радощах заплакав. Ще не встиг син покаятися перед ним, а він уже розпорядився своїм рабам: «Принесіть кращий одяг і одягніть його, і дайте перстень на руку його, і взуття на ноги, і приведіть відгодоване теля, і заколіть: будемо їсти і веселитись, бо цей син мій був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк., 15:22-24). Цим він висловив і свою любов до нього, і показав, що він займає почесне місце в домі, і що він знову приймає його, як сина. Більше того – на радощах він запрошує всіх наближених до застілля, щоб таким чином відзначити повернення сина. Немає меж батьківської любові!

Ця притча про блудного сина має в собі глибинний зміст, бо в образі земної людини – батька – ми бачимо Самого Бога, а в образі блудного сина – нас із вами, яким Творець дав дар власної волі і заповідав бути святими, як святий Він, бо написано: «Я – Господь, Бог ваш, і ви освятитеся і будьте святі, бо святий Я, і не оскверняйте душ своїх» (Лев., 11:44) і Апостол Петро передає слова Господа: «Будьте святі, бо Я Святий!» (1 Пет., 1:17). Тож і належить нам намагатися наслідувати Його, Отця Небесного, у святості своїх мислей, почуттів і справ, що ми їх робимо повсякчас, бо таке буття наше на землі, і як любить нас безмежно Отець, так і ми повинні любити Його, Джерело життя і блаженства, а любов – це завжди відданість і вірність. В іншому ж випадку ми стаємо грішниками, стаємо рабами своїх пристрастей, які роз’їдають нашу душу, вводять її в пекло. Бо блаженство лише в Богові і від Бога, а поза Богом блаженства немає, поза Богом темінь непроглядна царства пристрастей. То як же ми можемо не любити Того, Хто створив нас, Хто дав нам: «Життя і дихання, і все» (Дії, 17:25). І в Книзі Буття записано: «І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання життя вдихнув у ніздрі її – і стала людина живою душею» (Бут., 2:7).

А ми думаємо, що сила, здоров’я, здібності, молодість, краса – це тільки наше і ми можемо жити за своєю волею. Але ж воно не наше! Його дав нам Сам Господь, кожному в міру його! Від Бога все! І нічого приндитися, що ми можемо щось робити по своїй волі. То вже – сваволя. Та сваволя, яка й блудного сина так захопила пристрастями, що помутнів його розум і він відступився від свого батька, ледве не загубив свою душу, ледве не втратив свого життя. Бо де сваволя, там і гординя, а разом ці два взаємопов’язані пороки – страшна річ для людини, згубна.

Але ж ми тіло, порох, тобто земля, і без Бога не можемо мати душі, бо будь-яка душа від Бога, вона тягнеться до Нього, прагне Його, а без душі ми отой порох, якому ніколи не бачити неба, пристановище якому вічне пекло. Адже в людини, для якої немає Бога, душа не знає Його і не прагне до Нього.

І в той же час як тяжко нудиться така душа у в’язниці тіла, скута ланцюгами гордовитого розуму, яку порожнечу і самітність вона терпить, які тортури зносить! Адже, на відміну від тілесного розуму, душа знає і бачить, яким благом для людини є щира віра, палка молитва і відвідування храму Божого, де вона отримує таку невимовну небесну благодать. Але ж знов таки на перешкоді стає гордовитий розум, якого без наполегливої духовної боротьби не перемогти, а, отже, і не повернутися до свого Отця.

І все ж, блудний сину, в які б далекі краї пристрасного світу ти не зайшов і скільки б добра Отця твого Небесного ти не розтратив, повернися до Нього – Він милосердний і милостивий, Він повсякчасно виглядає тебе з доріг твого блукання і радо розкриє тобі Свої батьківські обійми. В Ньому спасіння, а в дальніх краях пристрастей вічна смерть.

Ми викуплені з гріхів ціною крові Сина Божого, «Бо так Бог полюбив світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне» (Ін., 3:16), тому і наша вдячність повинна стати для нас мірою ставлення до Бога. Сказав Апостол Павло: «Прославляйте Бога в тілі своєму і в дусі своєму, бо вони Божі» (1 Кор., 6:20). Не треба соромитися чи боятися стати перед Богом через нечистоту свою, бо сказав Він: «Прийдіть до Мене всі знеможені і обтяжені, і Я заспокою вас! Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і покірливий серцем, і знайдете спокій душам вашим. Бо ярмо Моє любе і тягар Мій легкий» (Мт., 11:28-30). То якщо ми через свою сваволю перестали виконувати Його навіть нескладні вимоги, які Господь нам дав, і стали відходити від Христа, слід негайно опам’ятатися й повернутися до свого Отця Небесного, адже тільки в Ньому знайдемо істинний спокій і втіху.

Який милосердний Отець наш небесний! До церкви не ходимо, тільки їмо, впиваємося, спимо та веселимося, від телевізорів не відходимо, віддаючи електронному дияволові чи не увесь вільний від роботи час, в усьому шукаємо насолоди й утіх, а Він все терпить нас на землі Своїй в надії на наше отямлення, наше навернення до істини, посилає на нас дощ і сонячне проміння, аби життя наше не переривалося.

Не варто забувати сказаного Господом Ісусом Христом:

«…Бог так полюбив світ, що дав Свого єдинородного Сина, аби кожний, хто вірить у Нього, не загинув, але мав вічне життя» (Iн., 3:16). Та не слід зловживати досконалою любов’ю Бога Отця, всьому ж бо є межа. Щоб не було й нам, як жителям Содому й Гомори, коли: «Послав Господь на Содом і Гомору дощ із сірки й вогню від Господа з неба. І поруйнував ті міста, і всю околицю, і всіх мешканців міст і рослинність землі» (Бут., 19:24-25).

Так само не варто думати, що ми вже так нагрішили, що немає нам ніякого прощення. Ні, який би негідний вчинок ми не сподіяли, що б не вчинили – навіть найтяжчий гріх, але повинні ніколи не забувати того, що милосердя Господа безмежне і Він всіх нас закликає в Свою отцівську любов Божу, всіх хоче спасти. Слід нам повернутися додому – мати Церква чекає на нас повсякчас, душа її болить за нами, безпутними синами й доньками, що заплуталися в суєті життєвій, вона хоче спрямувати нас на вірний шлях спасіння, адже: «Плоть і кров не можуть успадкувати Царство Небесне, і тління не успадкує нетління», а буде так: «Коли тлінне зодягнеться в нетління і смертне зодягнеться в безсмертя, тоді здійсниться слово написане: «Смерть поглинута перемогою!» (1 Кор., 15:50, 54).

Та для цього треба нам пізнати благодать Божу, без якої ми бідні й нікчемні, і пам’ятати, що нас очікує духовна смерть, якщо ми подібно до блудного сина не звернемося до Бога всім серцем і не принесемо Йому покаяння в тому, що розтратили духовне багатство, яке Він дарував нам. Тож припадімо до ніг Спасителя зі словами: «Згрішили, Господи, перед Тобою і негідні називатися дітьми Твоїми, але Ти прийми нас, що каємося, спаси і помилуй». Амінь.

Архієпископ Харківський і Полтавський АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)

(проповідь 15 лютого 2021 р.)

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Дорогі мої, Господь посеред нас!

Сьогодні, на зламі зими й весни, Божа Мати Марія принесла до храму Богонемовля Ісуса, Якому вготована трагічна участь людини – бути розіп’ятим на хресті перед очима Своєї Матері. І найвеличніша воля Бога – стати Спасителем людей з тієї миті, коли з останнім подихом Він вигукнув у небеса до Отця Небесного: «Прости їм, Отче, бо не знають, що чинять!», і в усі віки, аж до другого приходу в наш грішний світ, щоб чинити Свій праведний Суд.

Сьогодні – Стрітення, тобто зустріч праведного Симеона Богоприїмця з Немовлям Христом! Зустріч Старого Заповіту з Новим Заповітом, коли старий світ відходив у небуття, а йому на заміну приходив світ новий, на зміну закону крові приходив закон Любові. А ще зустріч зими з весною – духовного холоду відпадіння від Бога, смерті й мороку зі світлом, життям і воскресінням. Як би ми не намагалися пізнати тайну воскресіння з мертвих, але нічого не вийде – це не під силу для осягнення нашим розумом. Та давайте пошукаємо пояснення в оточуючому нас середовищі.

Погляньте за вікна храму – стоять оголені дерева, схожі на скелет людини. Гілля їхнє, наче голі кістки, в яких відсутнє життя. І будь-який парк, перелісок чи садок нагадує нам цвинтар. Але… там, в землі, живе коріння цих дерев, яке на весні по стовбурах пожене соки, оживить дерева з усім їхнім гіллям. Так і після смерті душа людини.

Спостерігаємо далі. Ось Господь посилає благодать Святого Духа, весняне сонце зігріло повітря, землю, кожну деревину, кожен корінчик і сад розквітає, з бруньок виривається зелене листя, земля вкривається смарагдовим килимом трави, а на зміну похмурого зимового покривала над нашими головами нашому зору відкривається блакить неба. Щойно нам здавалося, що панує смерть, а виявилося, що життя всього лише затаїлося і в потрібну годину подолало її воскресінням. Це лише один образ нашого майбутнього воскресіння.

…А сьогодні Богородиця сорокового дня після народження Спасителя прийшла до храму, щоб згідно із Законом Мойсея принести жертву бідняків – двох горлиць. Ця жертва знаменна тим, що символізувала ще в давніх євреїв вилуплення людської душі, бо птах у клітці як душа людини, що знаходиться під владою смерті й пекла. За звичаєм, їх одразу ж на подвір’ї храму випускали на волю. Вивільнившись із клітки, вони злітали в небо і звідти лилася торжествуюча пісня хвали – молитва душі до Бога і вдячність Йому за велику милість спасіння. Там, у високості, молитва людини зливається в єдиний потік з молитвою ангелів і святих угодників Божих і підноситься до Престолу Всевишнього. Небо ми уподібнюємо раю Божої любові.

Діву Марію зустрів священик Захарія, який вчинив щось неймовірне. Він привів Богородицю не туди, де повинні стояти жінки, а туди, де стояли незаміжні дівчата. Це так вразило всіх, що ніхто не зміг і слова промовити, ніхто не зміг перешкодити йому, бо Захарією керував Дух Святий.

Я хочу розповісти вам одну дуже повчальну історію, яка відбувалася в дійсності в давньому Єгипті ще задовго до Різдва Христового. В тій країні правив цар Птоломей – людина високоосвічена на той час, і хоч був він язичником, але прагнув до пізнання істини й тому розпорядився перекласти для себе Біблію з єврейської мови на грецьку.

Про нього розповідали, що коли він влаштовував у своєму палаці гуляння, то на завершення в залу заносили і ставили на стіл накрите розкішним покривалом блюдо. Всі гадали, що то якась вишукана страва. Але коли знімали покривало, то перед очима ошелешених гостей на блюді поставав череп людини. А розпорядник за велінням Птоломея виголошував: “Царю! Пам’ятай, що ти не Бог, а всього лише смертна людина!”

Щоб перекласти Святе Письмо з єврейської мови на грецьку, було вибрано сімдесят найосвіченіших чоловіків, які, до того ж, були відомі своїм праведним життям. Вони розділили Біблію на частини і працювали над перекладом у різних приміщеннях, відділених одне від одного, в печерах на одному з островів. Після закінчення роботи переклади зіставили й переконалися, що їх здійснено однаково. Серед перекладачів був і чоловік на ім’я Симеон. Коли він перекладав Книгу пророка Ісаї, то вже хотів було замість: «Діва народить Сина» (Іс., 7:14), – написати: «Молода жінка народить сина», але тієї ж миті його зупинив ангел Божий і сказав йому, що він не побачить смерті до тих пір, доки не побачить виконання пророцтва про народження Месії від Діви.

…Ведений Святим Духом, Симеон Богоприїмець прийшов до храму того дня й тієї години, коли туди прибула й Марія та Йосип із Дитям. Він узяв Немовля на старечі руки, а Господь відкрив його серцю, що то – Месія, що прийшов спасти світ. І тоді Симеон сказав пророчі слова: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм з миром!» (Лк., 2:29). Цю молитву Церква виголошує наприкінці вечірні, яка знаменує собою час Старого Заповіту, а рання – Нового, після Різдва Христового. Тобто, закінчується час Старого Заповіту і починається час Нового.

Стрітення – свято Богородичне. Діва Марія – Пресвята Богородиця, – хоч і вища за всіх святих, але і Їй тайни відкриваються поступово. Із Святого Письма Вона знала про грядущого Месію. Знала з пророцтв, що Йому вготований тяжкий хрест. Але нині вона прямо почула звернені до Неї слова Симеона Богоприїмця: «І Тобі Самій меч пройме душу!» (Лк., 2:35). І тоді Марія зрозуміла, ЩО очікує Її Сина. Вона дивилася на безтурботний лик Немовляти, а тут – страшне пророцтво, що якась жорстока сила вирве Його з Її рук, і серце Богородиці відчуло страшний біль, – наче меч гострий протнув його наскрізь.

На одній з ікон Вона так і зображена – проткнута сімома мечами.

Перший меч – перший біль, перше страждання, коли вона почула пророцтво Симона Богоприїмця, коли пізнала, що Її Син – Той Агнець Божий, Який повинен бути замучений і вбитий заради викуплення гріхів усього світу.

Другий меч – втеча їхнього святого Сімейства до Єгипту, коли вони йшли по розпеченому піску пустелі, сонце виливало вбивчу спеку і тільки орли зависали в небі та розбійники, що сиділи, як звірі, в скелях і видивлялися чи не появляться одинокі подорожні.

Третій меч, третя рана – коли Мати Божа забула Господа – ще Отрока – в Єрусалимському храмі на святі й три дні шукала Його. Материнське серце розривалося від муки: «Де Мій Син?»

Четверта рана Богородиці, четвертий удар в Її серце – коли жителі Назарету хотіли вбити Спасителя, вивели Його з синагоги й поставили на край кручі. До цього часу показують це місце, де під ногами розверзається страхітлива прірва.

П’ятий меч, що пронизав серце Діви Марії, – звістка про те, що Господа схоплено і приведено на суд до Пілата. Богородиця тоді поспішила у двір цього жорстокого правителя й побачила Свого Божественного Сина – в терновому вінку, обагреного кров’ю.

Шоста рана – коли Вона побачила, як Господь іде з Хрестом, згинаючись під його тягарем до землі, як Його розпинають, як Він страждає й помирає на Хресті.

Сьома рана Діви Марії – коли Вона побачила, як бездиханне тіло Спасителя кладуть у гріб.

Один святитель сказав: «Якби любов усіх святих і ангелів з’єднати в один потік, то цей потік, у порівнянні з любов’ю Божої Матері, виглядав би струмком у порівнянні з морем!»

І ось любов Божої Матері до Господа перетворилася в страшну муку, якої не зрозуміти людині. Вона – друга Страждалиця за рід наш після Сина Свого, і в Її серце, розширене невимовною скорботою, наче б увійшло все людство.

Любі мої, тяжкий хрест кожного з нас, але тяжчий хрест Божої Матері. І тому знайте, що чим важче нам тут, на Землі, тим Цариця Небесна до нас ближче.

І пам’ятайте: як би низько людина не опустилася в своїй поведінці, яким би злочинним не було її життя, якою б нечестивою в очах усього світу не постала людина – в очах Божої Матері така людина всього лише бідна, нещасна, заблукала дитина.

Любі мої! В тропарі сьогоднішнього свята сказано: «Радуйся, Благодатна Богородице Діво, бо з Тебе засяяло Сонце правди – Христос Бог наш…».

Велика радість для нас, що ми маємо Небесну Матір – Діву Марію, Яка ніколи не відкидає звернених до Неї молитов.

Амінь!

Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ

Дорогі мої, нині, коли ми вступили в черговий рік свого життя, слід згадати притчу про фігове дерево, яку можна прочитати в Євангелії від святого апостола Луки. В ній розповідається про те, як один чоловік прийшов до свого виноградника, де було посаджене фігове дерево, але як і в попередні роки, так і цього року не побачив на ньому ніякого плоду. Розгнівався господар і сказав робітникові: “Зрубай його, навіщо й землю марнує воно”?

Прочитавши ці слова Господа, нам слід жахнутися і якнайшвидше переглянути кожен день прожитого, перегортаючи аркуш за аркушем, наче щоденник, списаний нашими ділами, аби відшукати там діла добрі, а найбільше – діла наші злі, аби їх викоренити, як бур’ян, щоб, коли прийде Господар нашого життя, ми змогли показати добрі плоди, вирощені в трудах наполегливих і побожності.

Читаючи притчу, слід звернути увагу – Господар уже не перший рік зауважує Своєму робітникові, що це дерево безплідне. Якщо перенести цю притчу в наше життя, то робітник є не хто інший, як священнослужитель – слуга Божий, найнятий Господом доглядати виноградник, Ним насаджений, тобто Церкву Христову Православну. І цей робітник у своїй молитві захищає фігове дерево, благаючи Господа: ”Залиш його і на цей рік…” (Лк., 13:8).

Бачите, священик, як пастир добрий, жаліє все, що насаджене в дорученому для його догляду винограднику, заступається перед Господарем навіть за безплідне дерево, тобто людину, котра сама не дбає про своє спасіння в духовному вдосконаленні, заради чого й було їй дане життя на землі. Адже плодове дерево й висаджується для того, щоб воно приносило щедрий урожай плодів. І плодів добрих, бо навіщо Господарю плоди кислі й непридатні до вживання?

Що в цих євангельських словах про фігове дерево для нас мовлено? Дуже багато! Так багато, що стає страшно за пройдене життя, дане Отцем Небесним як найбільший і найцінніший скарб, отриманий для того, аби ми примножували його на землі, бо на небесах матимемо лише те, що надбали тут. Страшно стає тому, що в цій притчі про фігове дерево, котре не приносило плодів, і яка прозвучала із вуст Самого Господа, є ці страшні слова: “Зрубай його, навіщо й землю марнує воно?” (Лк., 13:7). Тобто, якщо життя дане людині для духовного вдосконалення згідно із євангельською наукою, залишеною нам Христом, то людина повинна якнайповніше використати його саме для вдосконалення, яке полягає в творенні діла доброго і богоугодного, отого доброго плоду, якого кожного року шукає Господь в кожному із нас.

Читаючи притчу, слід задуматися над тим, що, можливо, і ми в попередні роки не завжди звертали свою увагу на можливість творити добро, можливість, яку давав нам Господь, щоб ми, виконуючи її належним чином, готували свою душу до зустрічі з Ним, коли Він прийде судити живих і мертвих. І щоб при цій доленосній зустрічі, як тому фіговому дереву, не пролунали страшні слова: “Зрубай його…”.

Оглядаючись назад на прожиті роки, кожен із нас може з сумом констатувати, що багато можливостей творити добро втрачено, багато часу просто викинуто на смітник, бо не відгукувалися на поклик Господа. Тому й життя наше, як те фігове дерево, не приносить доброго плоду. Тож запитаймо кожен самого себе – невже і цей рік, Богом даний, буде для нас подібний до минулих безплідних років? А далі що? Що очікує нас за межею нинішнього дня в наступному? Адже життя наше не що інше, як шлях до життя вічного, на якого ми стаємо при народженні, а закінчуємо в годину смерті. І як голими приходимо в цей світ, так голими і йдемо з нього. Все, що в торбині за плечима в подорожнього, і все, що на ньому, і саме тіло його, все лишиться на шляху при битій дорозі, бо ніхто з грішних людей не сходив ще тілом на небо, а лише душами безсмертними, адже сказав Господь: “Життя людини не залежить від статків її” (Лк., 12:15). Так само знаємо про день початку нашого шляху, коли народилися, ступивши на нього, але не знаємо, коли й де його кінець і як його закінчимо. Тому, чим менше залишається нам часу на виконання волі Божої, чим ближче ми наближаємося до свого кінця, тим швидше нам слід одуматися, проснутися від тяжкої дрімоти, стряхнути з своїх пліч тягар омани і заходитися змінювати своє життя у відповідності з євангельською наукою.

Ми в гонитві за добробутом забуваємо про головне, заради чого живемо на землі – безсмертя нашої душі, яка, власне, і є нами, адже тіло є всього лише прахом земним, що по смерті розчиниться в землі й більше не буде його. Як увійшли в цей світ ні з чим, так і відійдемо з нього порожніми. Смерть робить усіх нас рівними. Душі ж нашій, як невмирущій, уготоване життя вічне в безсмерті, або ж мука вічна. Це пам’ятаючи, будемо йти по шляху такими, якими хочемо бути при його кінці, бо горе тому, хто земне любить більше, аніж небесне, тобто духовне, адже з надбанням матеріальним не постанеш перед Суддею Небесним, а постанеш з ділами, словами і помислами – добрими і злими, яких уже надбав за життя земного. Тому й треба, щоб душа повернулася до Бога такою ж голою від гріхів і всього злого, якою від Бога прийшла в цей світ. Тому смисл життя людини на землі повинен бути пов’язаний з вічністю, а вічне може дати оправдання тому земному, тимчасовому, чим живе людина нині. Але при цьому треба знати, що світ і Бога одночасно любити не можна. “Коли любить хто світ, в тому немає любові Отцівської, бо все, що в світі: пожадливість тілесна, і пожадливість очам. І пиха життєва, – це не від Отця, а від світу”(1 Ін., 15-16), – говорить святий апостол. Якщо людина звертає свій погляд до світу і всього земного, то таким чином відвертається від Бога і неба, а люблячи творіння, відступається любов’ю від Творця свого і таким чином серце її віддаляється від Отця Небесного. І цей вибір – світ чи Бог – є для людини доленосним. Середини тут немає. Коли очі наші звернені до землі, то неба, відповідно, вони не бачать, отже не бачать і дороги до Бога. Але ж душа наша за образом Божим створена, і, принижена своїм падінням, кров’ю Христа викуплена і святим Хрещенням оновлена! Кров Христова за неї віддана і образ Божий носить у собі. Від Бога наше буття, і сила і доброта, від Бога все, що ми маємо, і що можемо мати.

Не треба ні на мить забувати найголовнішого – без помочі Божої наші справи безплідні, та й ми самі без Бога ніщо – прах і тлін. Що б ми не намагалися робити, яких би зусиль не докладали, але без Божої участі все є марним, бо й сказано святим апостолом Павлом: “Я посадив, Аполлос поливав, а Бог же зростив. Тому ані той, хто садить, ані хто поливає є чимось, але Бог, що родить! І хто садить, і хто поливає – одне, і кожен одержить свою нагороду за працею своєю! Бо ми робітники Божі, а ви – Боже поле…” (1 Кор., 3:9).

Якщо, за висловом святого апостола, ми – Божа нива, в яку Бог посіяв Своє насіння, що менше за насінину гірчичну, то кожен із нас повинен дати Божому насінню прорости так, щоб, як і з зогнилого в землі зерня проростає ціле дерево плодовите, так щоб і з попередньої людини нинішньої проросла і зміцнилася у випробуваннях віри людина нова, набожна, тобто вирощена Богом з допомогою своїх робітників – священиків у Божому винограднику – Церкві Христовій Православній. Цей виноградник дуже великий, але Господь знає кожен паросток, кожну виноградину, кожну стеблину – і рахунок їм, і якість їхню.

В невеликій насінині, з якої виростає велике дерево, закладена Творцем Небесним вся сукупність того, яким те дерево стане, коли проросте з насінини і виросте, так і насіння, посіяне Богом в найпотаємніших глибинах людського єства, містить у собі увесь Божий задум стосовно її розвитку і життя на землі. Але людина, осліплена тимчасовим, що є прахом земним і в землі лишиться, всіма силами чіпляється за нього, не даючи насінню Божому прорости і дати плід, угодний Творцю. Зогниває насіння, не давши можливості прорости божественному, тобто Самому Богу в людині, гине й сама людина для вічності, знехтувавши величний план Господа про її спасіння.

Кожна людина народжується як дитя Боже із сім’я Його і має в собі здатність, як і будь-яка насінина тілесно, народжуватися знову й знову в собі духовно і це є велика тайна, недосяжна розумінню людському. Але позаяк людина – це і світло, і темрява, то в ній триває безперервна боротьба між життям і смертю: життя, просвітлюючи людину світлом Божим, безперервно перероджує її, а смерть намагається це переродження обірвати, бо може пожинати плоди тільки серед мертвого, тобто серед темряви. В той же час життя, перерване смертю, народжує душу у вічність, тобто віддає Отцю врожай, вирощений Його робітником на ниві Божій. Але яким буде цей урожай, знов же таки залежить від самої людини, вірніше – від її доброї волі. Зі Своєї волі Бог народжує людину в світ, а людина зі своєї волі або народжується у безсмертя, або гине у безвість.

Тому нам, браття і сестри, народженим від Бога, слід, долаючи всі перепони світу темряви, дати можливість насінню Божому, в нас посіяному Творцем, прорости із струхлявілої ниви тілесної до Сонця Правди, Яким є наш Господь Ісус Христос. Амінь!

Архієпископ Афанасій (Шкурупій)

 

 

 

Дорогі мої!

Сьогодні у нас велике двонадесяте свято – Успіння Пресвятої Богородиці. День, якого ми задумуємося над самою таїною смерті – вона страшна і велична, через неї ми пізнаємо і основи нашого життя. А вони тримаються на таїнах Пресвятої Трійці – ми їх не бачимо, а відчуваємо кожною клітиною свого тіла і порухом думки. І саме життя починаємо відчувати зовсім інакше, адже воно перестає бути для нас повсякденням без надії і сподівань. Ми сумуємо, коли дивимось на смерть звичайної людини, але які незрівнянно сильніші почуття повинні нас охоплювати, коли ми згадуємо про смерть Матері Божої – джерела життя, чеснішої від Херувимів, і незрівнянно славнішої від Серафимів?

Нашу душу переповнює піднесенням не лише таїна смерті, а й таїна всієї віри. Задумаймося над тим, яким би жахливим і безпросвітнім було наше життя, аби ми бачили лише те, що дається нам звичайним тілесним зором, що можна взяти руками, покуштувати на смак, відчути на дотик, тобто ставитися до всього, що оточує, як до звичайної речі! Але маючи віру, поринаючи в її таїни, сприймаючи душею неосяжні звичайним розумом істини одкровення, істини віри, ми підсвідомо відчуваємо всю велич життя в Господі.

І коли хоч на якусь мить подих одкровень торкається нашої душі, тоді й охоплює відчуття піднесеності, і чим глибша віра, тим це захоплення трепетніше і відданіше. Адже повсякденне життя наше без цього почування притискає нас до землі, гнітить, одбирає справжню радість, бо таке радіння може бути лише в Господі, а воно появляється тільки з вірою в єднання з Господом після смерті тілесної. Тоді ця віра осяває душу, весь наш внутрішній світ і дає силу для життя.

Апостоли на третій день після Успіння Божої Матері, закінчивши трапезу, виголосили звичну хвалу Богу і, піднісши артос, який стояв на столі в пам’ять господа Ісуса Христа, хотіли виголосити і хвалу Пресвяті Трійці, як раптом побачили Матір Божу, Яка сказала їм:

“Радійте, Я завжди з вами”. І вражені апостоли вигукнули у відповідь: “Пресвята Богородице, допомагай нам!”

І ця обіцянка, яку дала Мати Божа в третій день по Своєму святому успінню, з такою повнотою здійснилася в житті людства, що вже саме це повинне утвердити нас у непорушності віри, у щоденному заступництві Матері Божої. Адже заступництво Пресвятої Богородиці відчуває навіть людина, яка має в душі й зовсім слабеньку віру.

Адже чим би ми жили, аби в наших душах не було хоч малесенької віри, як би ми жили, аби серця наші були порожніми і якби ми не відчували постійного заступництва Божої Матері?

Бо що означає у порівнянні з нашою самітністю, яка буває при втраті нами батьків наших, коли поряд немає наших друзів, – самітність духовна! Хто проникне в нашу духовну самітність! Хто дасть нам утіху і радіння, хто підтримає нас, хто пожаліє, хто там не полишить нас сиротами? Божа Мати, яка постійно охороняє нас і дає силу терпіти життєві скорботи.

“Радійте, Я завжди з вами”.

“Пресвята Богородице, допомагай нам!”

Так було сказано на третій день по Успінню Божої Матері. І це повторюється ось уже дві тисячі років і буде повторюватись, доки не прийде у славі Своїй судити живих і мертвих Син Її і Господь і Бог наш Ісус Христос. Амінь.

+АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ