Коли я спостерігаю за тим, як люди моляться, то розділяю молільників на дві категорії: одні повторюють завчені молитви і погляд у їхніх очах у цей час застиглий, від усього відсторонений, що свідчить про те, що Дух відсутній, тобто вони моляться лиш розумом. А в інших під час молитви погляд наче й відсторонений, але в очах світиться глибина, тобто вони моляться в Дусі, а не тільки в розумі. Це дуже помітно. Молитва – це не лише буква, тобто правильні слова. Молитва – це ще й Дух, енергія, в яку ти входиш і яка вливається в тебе, і яка народжує молитву, дає їй силу.
Слова, які повторюються розумом, не завжди бувають молитвою, а ось навіть завчені слова молитви, які виходять із серця, наповнившись Духом, є молитвою, яку чує Бог, тому що вона вимовляється в Дусі, бо ним наповнена. Це як спалах вогню – віддав тепло, а, може, й обпік, і вгас, залишивши слід. Енергія первинна і доки вона не наповнить слово, то воно мертве. Енергія – це вогонь, який треба викрешувати у своєму серці, щоб воно спалахувало вірою. А віра – це рух до Бога.
Спостерігаючи, я усвідомив одну визначальну річ, – можна молитися правильно і благочестиво, але не бути з Богом. Життя з Богом не визначається кількістю молитов і правильним їх вимовленням. Той, хто правильно вимовляє слова молитви, але перебуває наче б відсторонений від неї, не обов’язково розмовляє з Богом. Але той, хто живе молитвою, хто перебуває в молитві, у кожному її звуці, поруху свого серця – єднається з Богом у Дусі.
І молитва, і життя з Богом – процес взаємопов’язаний, органічний, але тільки не механічний. Тому й молитися, і жити з Богом у всій повноті взаємин треба в обопільності. Тут немає одностороннього руху. В іншому випадку нічого не вийде.
Хочете жити з Богом у серці, відчути Його благословення? Тоді намагайтеся вловити хоча б порух Божого Духа. Його голос схожий на легке віяння вітру, він схожий на весняне літепло, яке м’яко, ледь чутно торкається твоїх щік, твоїх вуст, а серце відчуває легку радість, від якої ти начеб втрачаєш почуття реальності. Після цього щось спалахне всередині тебе, розіллється, охопить, наче обійме, а потім вихлюпнеться зовні, як річка в час повені. Це й буде голос Духа, яким Господь до тебе промовляє, а ти повинен його сприйняти, зрозуміти й усвідомити, щоб зробити правильний висновок.
Але цей висновок повинен народжувати добропорядні дії, тобто вчинки, які виливатимуться один за одним, створюючи річище твого життя, в плині якого ти не повинен виходити з берегів, щоб не уповільнилася твоя течія і річище не замулилося. У Євангелії сказано, що від надміру почуттів у серці говорять вуста. Хай цих почуттів, які пробуджує голос Божий, буде надмір. Живіть у плині почуттів, а не стійте на мілині. Бо щоб зрушити з мілини, треба себе примушувати робити якісь дії, але коли ти глухий і не чуєш, сліпий і не бачиш, звідки знатимеш, чи в правильному напрямку ти зрушив з місця і чи туди прямуєш? Примушування себе до руху – ще не є рух у вірному напрямку. Так само, як вимушені молитва і добропорядність – ще не є життям в Богові.
Надлишок – це те, що виливається з чаші, коли вона вже переповнена. А багато почуттів під час моління – це вогонь, який палахкотить у серці, коли слово й Дух Божий зливаються в одне ціле. Треба жити з надлишком вогню в серці, бо своїм палахкотінням він буде приваблювати Духа Божого, який наповнюватиме серце почуттями. А від надміру почуттів у серці вуста промовляють добропорядні слова.
Молитися в істині на перший погляд важко, і одночасно легко. Важко для того, хто ще не впустив у своє серце Духа Божого, і легко для того, хто відчув божественну благодать у ньому і зріднився з Ним.
