Готуючи нас до Великого посту, тобто до повноцінного покаяння, свята Православна Церква пропонує нам за приклад Закхея митаря. Ким же він був і чим уславився, що розповідь про нього увійшла до Євангелії як повчання?
Для початку слід нагадати слова Господа до ізраїльтян, сказані через пророка Єзекіїля: «Ви кажете так: Коли наші провини та наші гріхи на нас, і через них ми гинемо, то як будемо жити?» (Єз. 33:10). Дуже слушне запитання, яке звучало ще в древні часи задовго до приходу Ісуса Христа. Але які ці слова актуальні донині! Особливо для тих, хто прибрав до своїх рук сумнівне право привласнювати те, що належить усьому народу – нині такі жирують, а народ бідує. І тут слід нагадати й погрозу Господа, сказану їм: «Кожного з вас Я буду судити… за його дорогами!» (Єз. 33:20). Можна вірити чи не вірити в Бога, ходити на богослужіння до церкви, чи обминати її десятою дорогою, але кари Божої нікому не уникнути. Бо як сходить і заходить сонце, а ніхто з людей не в силі завадити цьому, так ніхто не в силі завадити Творцеві звершити останній і найсуворіший суд кожній людині – Своєму творінню. Якщо Апостол Павло говорить: «Я дякую… Ісусу Христу, що визнав мене вірним і поставив на служіння; мене, що раніше був богозневажником і гонителем, і кривдником, але був помилуваний, бо чинив це в незнанні і в невір’ї» (1 Тим. 1:13), то що казати їм, котрі зневажили народ і його право жити достойно, що казати нам, що грішимо на кожному кроці й не каємося в тому?
То що ж дало святому Апостолу Павлу (який раніше керував знищенням християн) розкаяння й увірування в Господа і Бога Ісуса Христа? Про це він говорить так: «І благодать Господа нашого відкрилась мені щедро з вірою і любов’ю в Христі Ісусі» (1 Тим. 1:14). Але ж Савл (майбутній Апостол Павло) отримав дар віри і благодать не просто так, і не тому, що в його руках була влада навіть вирішувати питання життя і смерті інших людей, не тому, що в нього були якісь маєтності, багатства, адже походив із знатного роду, а тому, що він розкаявся в гріховності свого життя, повірив Ісусу Христу, Який Своїм розп’яттям на хресті відкрив грішникам шлях до спасіння: «Це вірне слово і достойне всякого прийняття, що Христос Ісус прийшов у світ спасти грішників, з яких я перший». Ось воно, фундаментальне – Апостол Павло визнає себе найгрішнішим серед грішних: «З яких я перший».
Так само, як і Апостол Павло, усвідомив і розкаявся й митар Закхей. Він збирав з народу податки і на цьому надбав собі велике багатство, підвищився і став начальником над митарями. Митарів вважали грішниками, бо вони кривдили людей – брали податки незаконно, тобто більше, ніж потрібно, і наживали на цьому собі великі статки. Ось таким був і Закхей. Але диво – в ньому проснулася совість, яка до того спокійно собі лежала десь у найдальших закутках душі в солодкій дрімоті самовдоволення. А проснулась вона від того, що Закхей почув про Ісуса Христа, Який ходить і проповідує про Царство Небесне. І відтоді він дуже хотів зустріти Христа і послухати Його проповідь. Одного разу він зустрів Ісуса Христа, Котрий ішов в оточенні народу, але був низького росту і не міг побачити Його. Тоді він обігнав натовп, заліз на деревину, щоб уже з неї і побачити Проповідника, і почути Його Слово. А Ісус, коли проходив побіля тієї деревини, на якій сидів Закхей, глянув на нього і сказав: «Закхею, злізай скоріше, бо сьогодні Мені треба бути в твоєму домі!» (Лк. 19:5). Зрозуміло, що радості Закхея не було меж. Він не звернув уваги на дорікання фарисеїв і книжників, які вважали себе праведними і зневажливо ставилися до митарів. Вони з осудом сказали про цей вчинок Господа: «Він зайшов до грішного чоловіка», а ще й, до того, побачивши, що Христос їсть із митниками і грішниками, питали в Його учнів: «Чому Учитель ваш їсть з митниками і грішниками?» На що Ісус, почувши, відповів: «Не здорові потребують лікаря, а хворі. Ідіть і навчіться, що означає – милосердя хочу, а не жертви. Я прийшов кликати… грішних до покаяння» (Мт. 9:11-13). Бо ще в пророка Осії ми знаходимо слово про мету Ісуса Христа, адже сказано Господом в пророцтві: «Бо Я милості хочу, а не жертви, і Богопізнання – більше від цілопалень» (Ос. 6:6). Фарисеї і книжники не могли цього усвідомити, бо віру в Бога вони сприймали розумом і молились тільки по читаному, а Закхей увірував душею, серцем своїм усвідомив гріховність свого життя і з великою довірою поставився до слів Ісуса про Царство Небесне, в яке можуть увійти тільки праведники.
Коли Господь прийшов до Закхея, той сказав Ісусу: «Господи, половину маєтку мого віддам убогим, а коли кого скривдив чим, поверну вчетверо!» (Лк. 19:8). Чи ж готові наші нинішні «митарі», сучасні багатії, більшістю з яких статки добуті, здебільшого, злочинним шляхом, як той Закхей, увірувати і сказати Господу: «Винен, каюся і якщо обібрав народ, то поверну вчетверо більше?» Еге, далебі, далебі! Вишукують нові шляхи, як ще більше обібрати нужденних. Та сказав Господь: «Вівцю, що загинула, відшукаю, а сполошену поверну, а поранену перев’яжу, а хвору зміцню, а ситу та сильну погублю – буду пасти її правосуддям!» (Єз. 34:16).
Чому Ісус Христос на слова Закхея сказав: «Сьогодні спасіння прийшло до дому цього» (Лук. 19:9)? Відповідь знаходимо в тому, що ця історія є для нас прикладом справжнього покаяння. Бо чим іншим, як не новітнім фарисейством, можна пояснити слова багатьох: «Бог в моїй душі» чи «Я вірю по своєму», відвідування храму один чи два рази на рік і то лише заради того, щоб поставити свічечку та постояти декілька хвилин з великодумним виразом на обличчі, а потім друзям хвалитися, що ходив до церкви, виказуючи тим свою «релігійність». А запитати такого «православного» про те, чого він заходив до храму, що йому дали такі відвідини Божого дому, то навряд чи знайдеться в нього пояснення. Хіба що пуститься в філософію про все і в той же час ні про що, бо те богопізнання, яке Отець Небесний вимагає від своїх дітей, дається щирою вірою і тривалим духовним навчанням. А без постійної участі в богослужіннях, вивчення Євангелії, читання духовної літератури його не осягнеш. Більше того – де починається розмірковування без знання, пошуки неіснуючих відповідей, там закінчується істинна віра і починається лукавство. В домі ж лукавства Бога немає!
Тобто, і вірувати, і каятися треба не лише на словах, а й на ділі. Бо полягає покаяння не в тому, щоб механічно перерахувати свої гріхи словами і залишитися таким же, як і до цього. Це порожнє і неповноцінне каяття. А Господь вимагає він нас щирого, сердечного покаяння, коли тягар кожного гріха нами відчуто душею і згладжено добрими ділами, а самі ми станемо після того іншими і житимемо вже для Бога, а не для себе, коли було так, що: «всі шукають свого, а не того, що хоче Ісус Христос» (Флп. 2:21). Треба ж так жити, як закликає святий Апостол: «щоб ви були бездоганними та щирими дітьми Божими, невинними серед лукавого та розпусного роду», «щоб перед іменем Ісуса схилилось кожне коліно на небі, на землі і під землею» (Флп. 2:15,10).
Гріх є великим злом, яке обтяжує нашу душу і наше життя, і якщо покласти на шальки терезів наші гріхи і добрі діла, то гріхи переважать. Ось які ми є насправді! Ось чому нам так необхідне покаяння. Коли душа наша очиститься від гріхів, тоді ми станемо іншими: розум просвітлиться, серце запалає любов’ю до Бога і людей. І буде, як Апостол Павло закликає: «Коли є яка втіха в Христі, коли є відрада в любові, коли є якась спільність духа, коли є яке милосердя і співчуття, доповніть ви радість мою: будьте одної думки, майте однакову любов, однодушність і одне розуміння» (Флп. 2:1-2, 4).
Нехай же Господь допоможе нам у цьому! Амінь.
Архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій)