Перший свідок

Історія загибелі Іоана Хрестителя – одна з тих, котрі довго не відпускають. Його смерть вражає своєю, на перший погляд, безглуздістю. Ув’язнена беззахисна людина стала раптовою жертвою вельможного бенкету. Там реалізується інтрига. Красивий танець молодої дівчини розпалює Ірода Антипу. Царя ловлять на необережному слові. Він змушений віддати наказ – пророка страчують. Відрубану голову приносять архітектору цієї смерті – Іродіаді. Абсурдний кінець. Ніякої величі моменту. Підступна жіноча помста плюс банальна п’яна дурниця ціною в людське життя.

Чи міг Іоан уникнути такого фіналу? Можливо. Якби не вперся у власні принципи. Якби пом’якшив риторику. Виявив гнучкість. Це завжди було в ціні – вміння красиво оминати гострі кути. Йому б навіть не довелося брехати. Вистачило б просто не зачіпати певної теми. Мовчати про особисте життя царя. І жити.

Однак Іоан виявив вірність слову. За іронією, Ірод теж. У першому випадку це обернулося трагедією. У другому – нікчемним фарсом. Жоден із них не відступив. Тільки пророк – від слова правди Божої, якій присвятив своє життя. А цар – від зопалу кинутої хмільному товариству пафосної обіцянки.

При зовнішній схожості, між обома мотиваціями – прірва. Іоан нічого не схотів протиставити голосу покликання. Сумлінню. Відточеному аскетичним подвигом розумінню істини. А Ірод потерпав від неспроможності щось зробити не з Божим, а зі своїм словом. З власним життям, про яке часто приходив говорити до Хрестителя. З уявним образом себе, який начебто б постраждав унаслідок відмови виконати вимогу Саломеї.

Один залишився вірним собі та Господу. Отже, переможцем. Інший заплутався ще більше між знанням правильного шляху та доступністю гріховної альтернативи. Тобто впав жертвою власної слабкості. Хоча позірно «вирішив проблему» суворого й авторитетного критика. Цілком у дусі тоталітарних вождів усіх епох.

Грецьке слово μάρτῠρος нашою мовою перекладається, як «мученик». Хоча найперше означає «свідок». У ньому наголос робиться не на муках. А на тому, заради чого їх приймають. Що саме засвідчує праведник стражданням і смертю. Наскільки істини, які він декларує, серйозні. Чи витримують вони випробування кров’ю.

Іоан Хреститель засвідчив своє місце на межі Старого і Нового Завітів. І життям, як присвяченим служінню Всевишньому часом. І життям, як існуванням свого тіла. Це обернулося особливим шануванням його християнською церквою. Як унікального святого – останнього свідка Закону та першого свідка Благодаті. День його смерті перетворився на свято Усікновення. Тріумф засвоєного людиною Божого слова над слугами зла. Котрі можуть знищити тіло, але не вбити душу, яка єднається з Творцем.

Інколи в житті стається так, що слова втрачають силу. А значення мають тільки вчинки. Вірність узагалі доводиться ділом. Постфактум можна було б навигадувати чимало красивих пояснень. Про те, що так корисніше. Що уникнувши смерті в підземеллях Ірода – можна виграти час для проповіді та навернути велику кількість людей. Що для богоугодних справ більше можливостей на волі, а не в тюрмі. І так далі. Купу доцільних і комфортних виправдань. При одному факті. Зрада. Не когось, а самого себе. Зрада своїх слів, свого покликання, своїх цілей і свого досвіду правди. Від якої на глибинах самотності нема де подітися.

Час від часу в ситуацію залежності від слова потрапляє кожен. І коли вона видається безвихідною, можна попросити розгадки у першого свідка. Пошукати її в молитві, а не алкогольному забутті веселого бенкету. Розібратися, кому адресувалося слово і чиє воно. І вже тоді здійснювати вчинок. Ставати на крок ближчим. Або до Ірода Антипи. Або до Іоана Хрестителя.

ієрей Дмитро Шаповалов