Суспільство наше хворе. І хворе дуже тяжко, що не видно й початку одужання. Ми все глибше занурюємося в життя пристрасне, замішане на опарі озлоблення й гордині. Хоча й озлоблення своїм початком завдячує саме гордині. А гординя є страшною душевною хворобою, яка дуже тяжко лікується. І немає більш мерзенного гріха за гординю перед Богом. Адже не дарма й святі отці називають її “насінням сатани”, яке не одразу розпізнається, але яке, прорісши й пустивши коріння, як ракова пухлина метастази, виліковується в рідкісних випадках і через тяжкі духовні, а то й тілесні муки.
Саме гординя породжує самовпевненість у власній перевазі над всіма іншими й у відкиданні всього, що не є думкою чи дією даної людини. Вона є джерелом гніву, роздратування й озлоблення, жорстокості; вона є причиною відмови від допомоги Божої, хоча саме гордовита людина якраз і має найбільшу потребу в Богові, бо допомогти такій людині, коли її гординя перейде в крайню стадію, людям уже не під силу. Ніхто вже не може спасти гордовитого, окрім Бога. Особливо це стосується людей, що перебувають при владі і яким ніхто вчасно не підкаже про їх гріховний стан, який рано чи пізно призведе до тяжких наслідків їхнього життя. Оточуючі просто побояться це зробити, а якщо хто й насмілиться, то, напевне, окрім покарання, ніякого іншого наслідку його добра ініціатива не матиме.
Гордовита людина знаходиться у владі занепалого ангела, який сам згрішив перед Богом тим, що через власну гординю пішов супроти Бога, підняв бунт і війну на небі проти Отця Небесного, аби не підкорятися Йому, а діяти на власний розсуд, тобто за своєю волею. Нині ж і люди на землі, піддавшись цій згубній пристрасті, поступово стають самолюбивими, владолюбними, жорстокими, заздрісними, гнівливими, зарозумілими, і заради задоволення своїх пристрастей, заради утвердження своєї зверхності принижують інших і цим наче піднімають меч проти самого Христа, наче кажуть Йому: “Не подобається мені Твій закон, а подобається, коли всі інші мені підкоряються, служать, бояться, бо я розумніший від них і непогрішний!” Людина вже не може зупинитися і стає супротивником Бога. А коли так, то й втрачає благодать Божу, адже самі себе таким чином виводять з-під закону Божого, втрачають Його захист. Гордовиті хоч і живуть у тілі, але душею вони вже мертві й уже за свого життя терплять пекельні муки: самітність, озлоблення, незрозумілу для них душевну тугу, яка часто вводить їх у відчай, а то й самогубство. Такі люди глибоко нещасні, але, на свою біду, вони переконані у своїй перевазі над іншими, бо їхній духовний зір осліплений гординею, як тілесні очі глаукомою.
Гординя розвивається поступово, крок за кроком заволодіваючи душею людини, проникає в свідомість, у кожну клітину, стає начеб її другим “я”, невидимим тілом у тілі видимому. Поступово людина прагне все більше хвали за зроблені нею справи, нею оволодіває нетерпимість щодо зауважень, а тим паче обвинувачень, вона стає підозрілою, злопам’ятною, осуджує інших, але дуже вміло грає роль доброчинної, аби приховати свої пристрасті. Така людина вже нездатна ні прощати інших, ні сама попросити вибачення, а якщо й вибачається, то нещиро і лише тоді, коли це потрібно для вирішення якихось власних потреб.
Гордовита людина перестає сприймати власні гріхи, не помічаючи недоліків і помилок, заперечує свою провину, або й взагалі перекладає її на інших, а при можливості ще й карає когось за власну провину, аби таким чином виправдати себе в очах оточуючих. Поступово це переростає в манію величі – зневажання і відсторонення від інших, спричинення їм зла, щоб показати власну зверхність і вказати, де чиє місце. Спаси й сохрани, Боже!
Поступово, відторгнувши від себе навіть близьке оточення, гордовитому здається, що проти нього задумують якусь капость, його хочуть “підсидіти”, завдати якоїсь шкоди і в цьому фантазуванні він досягає вищої міри розбурхування хворої уяви. І манія величі, і манія можливого переслідування чи ворожого ставлення оточуючих, особливо окремих осіб, на кого впав хворобливий вибір відомсти, викликає вороже ставлення до людей, намагання їх переслідувати, аби довести до стану, коли вже вони (на його думку) не в змозі хоч якось зашкодити, є поширеними формами душевної хвороби. Якщо це керівник, то в нього розвивається до гіпертрофованих розмірів пристрасть командувати всіма і всим, не рахуючись із чужою думкою, поглядами, навіть життям. І при цьому, знов таки, не терпить він ані найменшого заперечення чи переінакшення своїх розпоряджень. Його серцем заволодівають злостивість, ненависть, зневага і зверхність, а душа стає холодною, зачерствілою і темною, розум такої людини затьмарюється і вона вже неспроможна сприймати нічого іншого, як лише саму себе. Ні до серця такої людини, ні до душі, ні до розуму Богу вже не достукатися. Людина полишає себе наодинці з собою і своїми пристрастями, і прошкує до власної духовної погибелі. Усвідомлювати це гірко, бо гординею заражене все людство, відмінність лише в тому, що кожен хворий на неї в різній степені й часто її не так просто розгледіти. І лише невелика кількість істинно смиренних духом і поведінкою рятують людство від цілковитого сповзання в пекельну геєну самовдоволення, а отже, й цілковитої погибелі.
Наше українське суспільство, що вирвалося з тенет сатанинського атеїзму, особливо вражене гординею і ніяк не може отямитися й усвідомити те, що гординя ні до чого доброго привести не може, а лише до лихого, бо є породженням ворога роду людського і провокує до гріхів і злочинів. Одним із злочинів, породжених гординею, є гріх відступництва: від Батьківщини, від духовного владики, а ще й перебування в підпорядкуванні Церкві чужої держави, що роздвоює душу, а роздвоєння душі, відповідно, призводить до розладів психіки, розгулу злочинності в державі, неробства, повальної втрати тілесного здоров’я. Це дуже небезпечний процес, який можна зупинити лише спільними зусиллями Церкви й державної влади. Та для цього потрібна спершу добра воля державної влади, яка повинна усвідомити значення національної православної Церкви в житті держави, зробити питання її розвитку й утвердження пріоритетним.
Гординя виїсть нас зсередини, лишивши тільки облуду, нездатну ні до чого доброго, а лише на лихе, а серед лихого найлихіше – зрада Вітчизни України.
Архієпископ АФАНАСІЙ (Володимир Шкурупій)
2001р.
