Сім’я, родина, майбутнє
або, без вини винуваті
Починаючи цикл духовних бесід під рефреном «Сім’я, родина, майбутнє», буде закономірним поговорити про дітей, адже вони є продовженням життя, і те, якими вони виростають, визначає не лише їхню особисту долю в житті, а й формує взаємостосунки між людьми в суспільстві загалом. І чим менш вихованими виростають наступні покоління, які змінюють покоління людей, що відходять з цього життя в життя уже потойбічне, звідки вороття, аби хоч щось змінити на краще, вже немає, тим нестерпнішим стають умови життя як самого цього покоління, так і тих, які попереду й позаду – одні доживають, а інші підходять на зміну, тому що зло не поліковане наростає як снігова куля, що чим нижче скочується з вершини гори донизу, тим стає більшим і тим більше на своєму шляху розчавлює людей.
Власне, цей процес вічний, незмінний і так буде продовжуватися до кінця віку. Завдання людини в тому й полягає, щоб маючи дух, душу й розум – триєдність, що визначає її як істоту, здатну до осмислення всіх процесів, що відбуваються, та робити висновки й впливати на подальші дії й вчинки, які можуть змінювати на краще чи гірше умови самого існування в сукупності всіх його проявів, – робити це постійно, не даючи собі передишки ні на мить. Це важливо тому, що найменший відступ від, скажімо, такої категорії духовної якості людини як моральність, стан якої ґрунтується на совісті, а совість є голосом Божим, одразу ж ставить людину перед фактом появи в її житті тієї чи іншої психологічної, тобто духовної, чи тілесної проблеми. Але люди рідко коли задумуються над тим, що найменший їхній негативний вчинок, навіть звичайна думка, в якій людина бажає комусь зла чи малює картину помсти, хоча й не здійснить її, але вже витворить в духовному світі, який є більшою реальністю ніж той, в якому ми живемо безпосередньо, завдає шкоди перш за все їй самій.
В цьому контексті вже давно назріла потреба у відвертій розмові про духовні причини страждання людей, а особливо дітей, тому що їхні страждання в цьому житті закладаються, власне, не ними самими, а перш за все їхніми батьками – як батьком та матір’ю конкретної дитини, так і батьками взагалі, бо вони творять єдину суспільну сукупність взаємовпливів, від яких і залежить становлення особистості. Адже людина, яка не стає особистістю з молодих років, втрачається для самого життя і для суспільства загалом. Саме такі люди й стають проблемою для самих себе, для своїх родин і для суспільства в цілому. Таким чином ми й творимо те середовище, в якому нам доводиться в більшій чи меншій мірі мучитися й страждати.
Господь же сказав: «Я прийшов зробити вас вільними». Вільними від чого? Від гріхів, які породжують пристрасті. Чим менше пристрастей, тим менше гріхів, а чим менше гріхів, тим врівноваженіша поведінка людини, тому що в її душі більше того миру, про який сказав Христос: «Мир даю вам, не так, як світ дає, Я даю вам». Бо люди можуть на якийсь, і то на нетривкий, час принести спокій, але він так само швидко й руйнується тими, хто живе в пристрастях. А Христос, як основа буття людини, дає божественний мир, який зруйнувати дуже важко. Згадаймо знов же таки слова Ісуса: «Збудую Церкву Мою і ворота пекла не здолають її». А коли, за вченням святих отців, Церква є Тілом Христовим, а ми є членами Його Тіла, то й знов же, за їхнім вченням, кожна сім’я, яка складається з членів Тіла Христового – Церкви, формує собою малу церкву. І якщо в цій малій церкві панує мир Христа Ісуса, який Він дає нам за нашою вірою, то тоді «ворота пекла», тобто гріховні пристрасті, не зруйнують як одного члена цієї малої церкви, так і її всієї.
Саме з цього треба й виходити, починаючи цикл матеріалів у рубриці «Духовні бесіди» під загальною темою «Православна сім’я, родина, майбутнє», в якій ми спробуємо розкрити основоположну проблему, що з кожним роком закручується у міцний вузол деградації окремої людини і суспільства. Але розглядати ми її будемо з богословської точки зору, тому що Бог – Віра – Церква і, відповідно, трактування цієї проблеми саме Церквою, пошуки лікування цієї проблеми саме, якщо так можна висловитися, методами релігії, є основоположними, тому що православне вчення заглиблюється в самий корінь, звідки й проростають усі негаразди в житті будь-якої людини – віруючої чи не віруючої, а цей корінь – гріховні пристрасті.
Що часто радять лікарі, коли, скажімо, в жінки депресія? Більше часу проводити на свіжому повітрі, поїхати десь відпочити, і не просто відпочити, а в товаристві незнайомого чоловіка, звичайно ж у тілесному гріху, радять вино, веселощі і таке інше. Щось подібне радиться й чоловікам – веселощі, розважання, безтурботність, наче ніякої проблеми й немає, наче людина до цього й не жила на світі, поза Богом, Церквою, в тих чи інших моральних координатах, які не завжди співпадають з мораллю євангельською, як основою буття людини. Тобто, замість покаяння в гріхах, які вже й так призвели до духовної шкоди, що вилилась у психологічну депресію, людині пропонують ще дужче посилити причини її недуги.
То де людині слід шукати допомоги в такому стані? Там, де знаходять і лікують першопричину недуги – в Церкві Христовій. А Церква православна має великий арсенал засобів духовної допомоги, адже тільки перебуваючи в лоні Церкви, людина перебуває в Самому Ісусі Христі, поступово входить у покаянний стан, коли будь-яка пристрасть, навіть найменший гріх, духовно здоровою людиною одразу ж помічається і викорінюється з допомогою покаяння, наслідком якого є щира сповідь і причастя святих дарів – Тіла й Крові Христових. Тобто, очищення душі від демонічних навіювань покаянням, сповіддю і прийняттям в себе Самого Господа єднає людину з другою іпостассю Трійці – Сином, отже і з Самим Небесним Отцем.
Господь наш Ісус Христос сказав, що Він прийшов до хворих, а не до здорових. Тому Церква є перш за все духовною лікарнею, в якій люди отримують зцілення від духовних і часто й душевних захворювань, якщо їх першопричиною є, знов же таки, причина гріховна. Часто, але це вже залежить від самої людини, тобто глибини її віри й покаяння, Господь посилає і тілесне зцілення. Але тут варто наголосити, що лише глибоке покаяння, тобто духовне, я б сказав, потрясіння всього єства людини, дає можливість Господу вплинути й на нашу тілесну структуру, змінивши в ній те, що почало перетворюватися із здорового на хворе, із живого на змертвіле й привести до оздоровлення тілесного. Без цього всі наші потуги марні. Без цього й виникають гріховні в своїй основі запитання: «За що Бог послав мені такі випробування?», «За що моя дитина так страждає?», «Чим я завинив, що мої діти часто хворіють?», або й більше того: «Де ж той Бог, що в мене народилося калічне дитя?» Часто буває, що людина ледь не в істериці запитує: «Де ж той Бог?!»
Ось тут і хочеться спонукати дорослих серйозно задуматися над своєю відповідальністю за народження і виховання дитини, застерегти від помилок, за які згодом діти розплачуються своїм здоров’ям і навіть своїм життям. Це дуже болюче питання, адже навряд чи знайдеться така сім’я, яку так чи інакше воно не зачіпає. І все ж, наше суспільство перебуває вже майже на межі цілковитого духовного занепаду, нація фактично вимирає як духовно, бо із втратою народних традицій у поведінці, у вихованні, у побуті, який є також суттєвим чинником виховання, і найголовніше – у вірі православній, так і тілесно, бо живучи не за законами Божими, а як кому заманеться, люди руйнують і своє тіло.
Тому, коли ми всі, хто ще здатний адекватно оцінювати ситуацію і шукати шляхів її термінового вирішення, не почнемо кожен перш за все із себе особисто, у своїй сім’ї, родині, в робочому колективі чи громадському місці, чи де-ін-де, де перебуваємо, але обов’язково з самого себе, бо повчати когось легше всього, – то настане час, як сказано в Одкровенні, коли буде легше тим, хто не народився.
Ми шукаємо відповіді, чому страждаємо самі й страждають наші діти тілесно, але рідко задумуємося над духовними витоками цих страждань. І все тому, що боїмося гіркої правди, яка стоїть за причинами страждань не тільки в їх особистісній площині, тобто внутрішніми, а й за впливами зовнішніми, породженими подібними ж причинами, що спричиняють шкоду в оточуючих. Ми настільки взаємопов’язані в цьому житті, що думаючи, що наші пристрасті стосуються лише нас самих і аж ніяк не стосуються інших, ми дуже помиляємося, але через власну гординю не хочемо цього визнати.
Мати, яка постійно за найменшу провину дуже била свою дитину, не хоче визнати того, що причиною тяжкого психічного розладу – страх за все, що зробила, навіть за те, що з’їла шматок хліба, – вже в дорослому віці є саме її материнська жорстокість. Жінка, яка виношує другу дитину в постійному страху за своє життя, бо перші пологи ледве не закінчилися для неї смертю, згодом буде шукати будь-яку причину епілепсії в народженої другої дитини, і аж ніяк не те, що її постійний страх за життя негативно відбився на нервовій системі, а отже й психіці виношуваної нею дитини. Вже в лоні матері дитина відчувала свою провину і вже там, у лоні, вона переносила постійний страх в очікуванні власної смерті, адже на початку жінка обдумувала шляхи позбавлення небажаної вагітності, можливо й застосовувала якісь абортивні засоби, а коли вже було пізно, то можливо й уявляла свою смерть під час пологів.
Тут, на землі, коли ми є віруючими і перебуваємо в істинній, православній вірі, ми покликані зберігати, або хоча б намагатися зберігати чистоту власної совісті, а для цього нам треба звіряти своє життя зі Святим Письмом і вченням святих отців Церкви.
Подальшу свою бесіду я хотів би провести під загальною назвою «Без вини винуваті», тобто про дітей, без яких, власне, припиняється існування роду, припиняється саме життя. Але в яких, перш за все, духовних причинах нам слід шукати пояснення їхніх страждань? Я думаю, що таких головних причин, які розкривають суть будь-якої проблеми в цьому розумінні є три. Це – первородний гріх наших прабатьків Адама і Єви; дія Промислу Божого, спрямована на ту чи іншу людину з певною метою, а також гріхи роду й конкретних батьків. В той же час, слід навести й слова Амвросія Оптинського: «Хреста для людини (тобто, очищувальних душу й тіло страждань) Бог не творить. І яким тяжким для декого не є хрест, якого він несе по життю, все ж дерево, із якого він зроблений, завжди виростає на грунті його ж серця».
Тому пояснення духовних витоків наших страждань треба шукати в православному вченні про співвідношення природи й Божої благодаті в людині. Святі отці вчать, що природа і благодать в людині не є антагоністами, а, навпаки, взаємодіють один з одним. Звичайно, благодать не входить в людську природу як обов’язковий чинник, вони просто передбачають наявність один одного, адже людина отримала і свою природу в час творення: «І створив Господь Бог людину із пороху земного», і благодать: «І дихання життя вдихнув у ніздрі її і стала людина душею живою» – читаємо ми в книзі Буття (Бут., 2:7).
Тобто, душа отримала життя і благодать одночасно, адже благодать – це дихання Боже, животворча присутність Святого Духа. Позаяк людина стала живою завдяки тому, що Бог вдихнув у неї дихання життя, то, відповідно, благодать Духа Святого і є справжнім початком нашого існування. «Усе, що потрібне для життя і побожності подарувала нам Його Божа сила, – пише апостол Петро, – щоб ви стали учасниками божественної природи» (2 Пет., 1:3-4).
Але перша людина захотіла поставити в центрі світобудови себе, а не Бога, стати й собі «як Боги» (Бут., 3:5). Внаслідок гріхопадіння Адама єдність людської особистості порушилася, тому що він, а отже й людство в цілому як його нащадок, відмовився бути людиною за образом і подобою Божою. Згадаймо, як у Книзі Буття змальовуються доленосні зміни, що виникли в душі Єви – бажання спожити заборонені плоди з дерева пізнання добра й зла призвело до того, що вона з’їла такий плід і побачила, що той плід «добрий для споживання», а це похіть тіла, «приємний для ока», а це похіть очей, «бажаний, тому що дає знання», тобто – гординя. І коли догоджання тілу, самовпевненість і гординя переважили в ній духовне начало, тоді їй захотілося більше і вона «Взявши ті плоди, їла і також дала чоловікові своєму і він їв» (Бут., 3:6).
Зрозумівши, що зробили непоправне, як діяли наші прабатьки? Вони сховалися від Всюдисущого і Всезнаючого Бога, збилися з вірного шляху, заблукавши між деревами пізнання, і, як переказує нам апостол Лука, в дальній стороні розтратили свій статок, живучи розпутно» (Лк., 15:13).
Люди добровільно позбавилися своєї богоподібної природи, залишили Божу реальність світла, замінивши її похмурою й безрадісною абсурдністю фіктивних цінностей. А початком всього був Адам, який «продав душу і віддав себе у володіння дияволу» і тоді в душу праотця «вселився лукавий». Тому, доки в душі будуть діяти гріховні пристрасті, доти вона буде нести в собі «душу пороку». В той же час, якщо людина проявить волю і з допомогою Божої благодаті їх переможе, тоді «душа пороку» змінюється на «душу світла». Отже, коли Адам втратив божественну благодать, то змій увійшов у нього і зайняв місце Бога. З тих пір в пристрасної, гріховної і нерозкаяної людини утворюється особлива «душа», яку витворює гріх і яка приліплюється до тіла й повертає людину наче б як із буття в небуття.
Відділившись від Бога, природа людини стала певним чином неприродною, більше того – протиприродною і тому дух, вища частина душі, перестав жити в Богові і наснажуватися від Нього силою для управління душею й тілом, а душа, відмовившись виконувати його повеління, підкорилася непомірним бажанням тіла. Внаслідок цього втратилася гармонія між елементами тіла, душі й духу, і цілісність людської природи розпалась.
З православної точки зору всі ми, діти Адама і Єви, є без вини винуватими. І хоч ніхто з нас особисто в раю не згрішив, однак всі ми прилучилися до первородного гріха, через наших прабатьків Адама і Єви відпали від божественної благодаті й отримали захворювання душі. Тому православне богослов’я вбачає в первородному гріху спадковий гріх, тобто, за словами преподобного Максима Сповідника, пристрасність, тілесність і смертність.
+Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.
ПЦУ (УАПЦ)
