Любі брати і сестри!
Цієї третьої неділі Великого посту, коли всі ми готуємося зустріти світле Христове воскресіння, наша Свята Церква виносить на поклоніння й цілування Хрест Господній, сила якого так часто прославляється в молитвах і піснеспівах: «Хресту Твоєму поклоняємося, Владико, і святе Воскресіння Твоє славимо!» Тож і поговоримо про велику і нездоланну силу хреста животворящого взагалі, і особливо на цю неділю, яку називаємо Хрестопоклонною, бо цієї неділі вірні діти Церкви Христової, які проходять поприще посту в терпінні й борінні зі своєю многоликою в пристрастях плоттю людською і з дияволом, який особливо під час посту намагається їх розпалювати, – яскраво уявляють собі велич страждань Ісуса Христа, що їх Він витерпів заради нашого спасіння.
Тут нам слід уявою перенестися на дві тисячі літ назад і пройти разом з Ісусом Христом той хресний шлях, який пройшов Господь, несучи на Своїх плечах найстрахітливіше знаряддя тодішньої кари – хрест дерев’яний, на якому розпинали злочинців. А Він ніс – Свій хрест! Коли народ іудейський витребував у Пилата Ісуса на покарання через розп’яття, а солдати римського війська, надівши Йому на голову терновий вінець, повели на Голгофу, тисячі розлючених, розпашілих від спеки й передчуття видовища відомсти Тому, Який називав Себе Сином Божим, супроводжували цю воістину вселенську процесію. Зійшлася в одній площині гріховність і святість, ненависть і любов, зло і добро, і від того, хто переможе, залежала подальша доля всього людства.
Чи розуміли це оті тисячі знавіснілих і збайдужілих іудеїв, які споглядали на цю страту всього лише як на видовище, до якого звикли, – кому приємне, а кому відразливе, а хто з них і просто піддався стадній пристрасті озлоблення? Чи усвідомлювали вони те, що беруть на свою душу вічне прокляття? Бо коли ослаблий тілом Ісус під тягарем величезного хреста упав на дорогу, а якісь жінки ще дужче заплакали і заголосили з жалості, Він звів на них Свій зболений погляд і сказав: «Доньки Єрусалимські, не за Мною плачте, а за собою плачте і за дітьми вашими. Бо надходять дні, коли говоритимуть: «Блаженні неплідні, і лоно, яке не родило, і груди, які не годували!» Тоді до гір вони заблагають: «Упадіть на нас!», а пагорбам будуть казати: «Покрийте нас!» (Лк. 23:28-30). Адже ще раніше Ісус Христос говорив, знаючи наперед: «Тоді буде велика скорбота, якої не було від початку світу і не буде» (24:21). І щоб упередити оту страхітливу долю маловірного народу, Христос і віддає Себе на розп’яття, аби праведною кров’ю омити прадідний гріх людства і спасти його. «Плачте за собою…» – говорить нам Господь, тобто плачте за гріхи свої, покаянними сльозами омиваючи їх, щоб не сталося й нам тієї судної години, коли: «Люди будуть шукати смерті, але не знайдуть її, і будуть бажати вмерти, та смерть утече від них» (Об. 9:6).
Але ще навіть не здогадувалися люди про те, що ця ганебна смерть, ця жертва за гріхи світу, на яку вони прирекли свого Спасителя, передує не менш важливій події – воскресінню Христовому, а разом ці дві вселенські події ознаменовують викуплення людства з погибелі до життя, гідного Бога, бо Ісус Христос розіп’яв гріхи світу разом із Собою, щоб примирити в Самому Собі душу й тіло з Богом через хрест, таким чином вбивши їхню ворожнечу і благовістивши мир. Через розп’яття на хресті й хресні страждання Ісус поєднав людей із Собою, а через Себе і з Отцем Небесним. Адже Він сказав: «Я є дорога, і правда, і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене» (Ін. 14:6).
Господь говорить: «Я є дорога…», тобто ідіть слідом за Мною, бо разом із тим: «Я є правда, і життя». Він уже не мав сили нести на собі хрест і тоді старшина воїнів окинув поглядом натовп, але всі чоловіки сахнулися такої участі й жоден із них не підставив своїх плечі, аби допомогти Ісусу. Ось бачите, який лукавий рід людський – Син Божий узяв на себе увесь тягар гріхів усіх і кожного, добровільно віддавшись на муки розп’яття, а ніхто з чоловіків, яких на тій дорозі була не одна сотня, не вихопився з натовпу, щоб допомогти знесиленому Ісусу. Тільки Симон Киринеянин підставив свої плечі, щоб хоч такою дещицею допомогти Страдникові.
Чи не так і зараз, коли тисячі з нас заявляють, що вірують в Ісуса Христа, вдаються до розмірковувань про Господа і вірних Його, здебільшого займаючись марнослівним мудруванням, а насправді лиш одиниці беруть хрест і несуть його на Голгофу із словами Ісусовими в серці своєму: «Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться себе і візьме хрест свій та йде за Мною» (Мт. 16:24).
Ми навчилися філософствувати, але не навчилися вірувати й бути вірними, ми не є на ділі православними, а тільки на словах. А слова, як та полова – подме найменший вітерець і вже розлетілась вона, що не лишилося й сліду. Ось так стається й з нами, українцями – вдаємося до полови, а власне зерно відмітаємо, його ж із задоволенням підбирають інші собі на збагачення. Тому ми й роз’єднані, розпорошені й не маємо в собі ні сили, ні снаги, щоб боротись і досягти мети, бо їмо не хліб життя вічного, а давимось половою омани. Ми й мети перед собою не ставимо, а живемо в безпорадності, не розуміючи й для чого. Нашим гаслом повинні б бути слова: «Бог і Україна», і увесь український народ мав би об’єднатись навколо рідної Української Православної Церкви з Патріаршим престолом у Київі, але, як і в усі попередні часи, так не сталося й нині. Більшість, осліплена облудою несамовитої брехні ворогів усього українського, а найбільше нашої державності, пішла за московськими попами, тобто лишилась у духовному рабстві, пішла за пастирями, що на ділі є вовками в овечій шкурі, які готують нашому народу нову духовну різанину, а з втратою незалежності й фізичну, бо за мету мають викорінити все українське до кореня, аби ми вже ніколи голови не підняли.
Як дві тисячі літ тому Ісус Христос ніс Свій хрест на Голгофу, отак і народ наш український у тяжких муках зрадництва й відступництва, а поряд із цим і у високих злетах душі й серця, несе свій хрест на Голгофу. І як Ісусу Христу ніхто не підставив плеча допомоги, так і від нашого народу інші народи відвертаються, хоча в той же час намагаються на нашій біді нагріти свої руки і натоптати прибутками кишені, роздвоюючи нас, насварюючи брата на брата, а сестру на сестру, аби не об’єдналися ми в єдину родину й не зажили своїм життям.
Але ж ми маємо дороговказ – Хрест, який є ознакою безмежної любові Божої і всепрощення. Хрест, навколо якого нам слід об’єднатися, простивши один одному всі образи, хто й на кого яку має, об’єднатися в єдину родину і здобути непереможну силу в боротьбі за віру Христову і вільну Україну. Нам треба відкинути свої власні земні потреби й міркування, тимчасові претензії і, дивлячись на Хрест – на страждання Христові, які є символом самовідречення заради спасіння всіх, дивлячись на терпіння до кінця, чуючи в душах своїх слова Господа: «Хто хоче йти за Мною, нехай відречеться від себе і візьме хрест свій та йде за Мною» (Мт. 16:24), боронити і віру православну, і Вітчизну нашу Україну, бо без цього ні життя гідного, ні нас самих, зрештою, не буде. А буде нова Руїна, після якої, можливо, ми вже не піднімемося як народ український, як нація гідних людей.
Але ми мусимо піднятися й утвердитися на планеті земля як українці – народ вільний і гідний своєї національності, свого обличчя, даного отцем Небесним, бо маємо перед собою прапор єднання – Хрест Христової віри. Але цей Хрест лише тоді матиме силу, коли буде наповнений вірою православною й відданістю Україні – єдиній і неподільній нашій Вітчизні тут, на землі, міцно поєднаній Христом Ісусом з вітчизною небесною – Царством Небесним. Амінь!
Високопреосвященний Афанасій, Архієпископ Харківський і Полтавський
