Великий Піст – це хресний шлях Ісуса Христа на Голгофу, який ми, якщо вважаємо себе справжніми християнами, людьми, котрі при хрещенні «одяглися в Христа» заради спасіння, повинні пройти разом із своїм Господом. Ми повинні підставити під хрест Господа свої слабкі плечі й разом із Ним, своїм Спасителем, в терпінні плоті й духа, пройти Його шлях від ночі зради в Гетсиманському саду й по кам’янистій дорозі до Голгофи. Ми повинні стояти з розчуленням серця й у глибокому покаянні разом із Божою Матір’ю, іншими чотирма жінками та юним Іоанном біля розіп’ятого Христа в той час, коли багатотисячна юрма шаленіє й біснується в торжестві зла над добром. Але з цього терпіння, омившись покаянням, в невимовній радості ми зустрінемо у Великий День Воскресіння Христового в храмі Божому нашого воскреслого Живого Бога – Ісуса Христа.
Ми пройшли половину Великого Посту. Перед нами найтяжча його половина – знемагає під вагою величезного хреста пошматований тортурами Ісус, з останніх сил несе на Собі знаряддя Своєї смерті, осміяний і обпльований. По який же бік ми з вами – під хрестом разом з Ісусом, обливаючись кривавим потом, чи в очманілій від передчуття крові юрмі Його ворогів? Чиї ми діти – Христові чи дияволові?
Якщо перебуваємо в посту тілесному й, головне, духовному, якщо страждаємо з Христом, то ми – Христові, а коли біснуємося в пристрастях, гордовито оминаємо храм Божий та ще й богохульствуємо, шаленіємо у відчуттях гріховної насолоди пияцтва, наркоманії, розпусти, лихослів’я, самолюбування, то ми – дияволові.
Тому, хто ще не схаменувся – схаменіться! Хто ще не почав постувати, візьміть на себе посильний тягар посту тілесного – в їжі, а посту духовного – в поведінці зовнішній і внутрішній.
Великий Піст – це період особливої духовної і тілесної праці, коли кожна віруюча православна людина відгукується на слова Ісуса Христа: «Цей же рід не виходить інакше – тільки молитвою й постом» (Мт., 17:21).
Що ж це за рід такий, якого треба вигонити з людини та ще й, перш за все, нею самою, її особистими зусиллями? А це – наші гріхи, які умертвляють наші душі, роблять їх непридатними до воскресіння в Ісусі Христі й тому нам, віруючим правдиво, на цьому короткому відтинку часу – тієї миті, коли в небесах і на землі зазвучить торжествуючий голос Церкви: «Христос воскрес!», треба крок за кроком наполегливо вичавлювати із себе раба гріха. Великий День – свято Воскресіння Христового – наближається владно й велично. Яким зустріне воскреслого Господа кожен із нас – гідним стояти перед Його величчю, чи з опущеними від сорому долу очима? Протягом цілого року ми те й робимо, що умертвляємо гріхами свої душі. І, от, саме піст і молитва стають для нас першими засобами для досягнення воскресіння із мертвих разом із воскресінням Ісуса Христа. Наш піст повинен закінчитися так, щоб ми звільнилися від гріха, що мучить нас, і відчули, як воскресіння з духовного омертвіння стає смислом нашого життя, інакше піст наш не досягне мети.
Отже, ще кілька седмиць і багато з вас, готуючись до Великодня, буде приступати до Таїнств сповіді та причастя Тіла й Крові Христових, як гідного завершення посту. Але причастя Тіла й Крові Христових, є гідним завершенням життєвого шляху взагалі.
Тому кожне слово, яке я скажу, нехай як краплі роси живодайної, зросить ваші зранені гріхами душі і спонукає до переміни життя з допомогою покаяння і сповіді.
Бог дав людині життя на землі не лише для того, щоб вона здобувала хліб насущний в поті чола свого, їла, пила та спала, а перш за все, щоб вона спасалася у життя вічне, працюючи й духовно в поті душі своєї. Основа ж такої духовної праці – покаяння. Воно народжується в душі, як паросток тополі, який, відчувши поклик сонця, пробивається на світ Божий навіть крізь товщу асфальту і тягнеться пагоном до неба. Прийде час і паросток виросте в могутнє дерево. Але якщо паросток не відчує поклику сонця і не потягнеться до нього, то так і лишиться в темені землі, не народившись для нового життя.
Так і людина. Не відчувши поклику Бога до святої праці спасіння, живодайного тепла Його любові, яке і оживотворяє, і наснажує, і вводить у таїну зустрічі й спілкування з Ним, Отцем Небесним, людина залишається гинути і втрачається для життя вічного, випадає із світобудови, як випадає цеглина із вже змурованої стіни дому. Такою оживотворяючою зустріччю із Христом і є сповідь як примирення людини, котра до того жила у сваволі своєї гордині, жила в безладді душі й тіла, перебуваючи поза Тілом Христовим – Його святою Церквою.
Христос ніколи від нас не відвертається, бо Він нас усіх любить Своєю хресною любов’ю, зміцненою кров’ю розп’яття. Навпаки, ми, поселивши у своїх серцях лукавство, байдужість до Його жертовного подвигу, відходимо від Нього, вкручені життям у згубну круговерть, віддаляємося іноді так далеко, що тільки на схилі своїх літ наближаємося до Господа, та й то підходимо не завжди із трепетом, благоговінням, глибокою мірою відповідальності та вдячності. Але ж Він віддав Своє земне життя за нас, помер за нас з великої до нас любові!
Тому, перш ніж покаятися, нам би слід було подякувати Богу за те, що Він ні на мить не забував про нас, а в міру нашої готовності наближав нас до Себе, наближав мить благословенної зустрічі, після якої ми станемо хоч трішечки іншими, хоч на якусь долю ближчими до свого Спасителя. «Увійдіть в радість Господа свого», – говорить Спаситель.
Ми приходимо до храму на літургію із острахом – як прийме мене Господь з такою ношею страшних гріхів. Але одночасно і з радістю, бо ми, стільки років блукаючи манівцями життя, нарешті втрапили в дім Божий і можемо відважитися сказати: «Господи, милість Твоя до мене, грішного, безмежна і я дякую Тобі за любов Твою до мене, за те, що Ти привів мене у дім Свій і допустив до Себе. Дай же мені й можливість пізнати Тебе, і навчитися любові Твоєї. Дякую Тобі за все! Ти – радість моя! Ти – щастя моє! Пролий же на зранену душу мою благодать Твою і зціли її прощенням гріхів, причастям Святих Твоїх Тайн! І щоб радість моя в Господі була істинною і досконалою!»
І ось саме така зустріч із Господом може бути першою й останньою, але такою, яка наповнить все подальше життя наснагою, міцністю, силою, змінить докорінним чином. І тут не варто копатися в усьому своєму житті, а до цілковитої оголеності душі й серця поставити перед собою запитання: чим особисто я згрішив перед Богом, яким вчинком я проявив невірність Йому – кому і чому надав перевагу перед Ним, Володарем моєї душі та тіла? Тоді перед нашим духовним зором постануть усі наші огидні й непристойні вчинки, тоді серце наше заплаче: «Господи, стою перед Тобою як митар, як блудниця, як біснуватий і як сотник – помилуй мене! Прийми мене, як блудного сина, знайди, як вівцю заблукалу, прости і зціли!
Господи, як легко мені перебувати в суєті життя і як важко мені впокорювати себе, щоб у поклонінні стояти в молитовному усамітненні перед Тобою! Господи, прости!
Господи, як мені важко в смиренні йти до Тебе, як мені важко шукати Тебе повсякчасно, смирятися і боротися з гординею, плакати за Тобою день і ніч гіркими сльозами розпуки. Ти ж бо дав мені життя, покликав бути другом Твоїм, Ти помер на хресті заради мого спасіння, Ти затис у Своєму зболеному серці гнітючий крик, зустрічаючи смерть в Гетсиманському саду. І все заради мене… А що ж я, Господи?»
Митар стояв в трепеті в храмі за порогом у притворі, не сміючи навіть увійти до середини, знаючи, що Церква, то Божа святиня, в якій немає місця для гріха, і лише смиренно молився: «Помилуй мене, Господи, грішного, помилуй мене…» Тож сподоби й мене, Господи, навчитися в митаря, бо я увіходжу до храму Твого, а думками залишаюся там, у суєтному і ворохобному світі, з якого прийшов до Тебе, але ні думками, ні молитвами з Тобою не перебуваю. Дай мені, Боже, здатність проснутися від сну байдужості й маловір’я, не дай мені загинути в смерті гріховній окам’янілого серця, а розм’якши його, дай йому почуття розчулення, щоб плакало воно сльозами покаяння за гріхи мої тяжкі.
«Помилуй мене, Боже, помилуй мене!»
«Пречистому образу Твоєму поклоняюся, Милостивий, прохаючи прощення гріхів моїх, Христе Боже, з волі Своєї Ти тілом зійшов на хрест, щоб звільнити створених Тобою від рабства диявольського. Нині і я, грішний і обтяжений, приступаю до Тебе, Владики і Бога мого, не сміючи навіть поглянути на небо, а тільки молюся – дай мені, Господи, розум, щоб я гірко оплакував вчинки свої».
Боже, якби я Тебе любив, то я б шукав Тебе повсякчас свого гріховного життя, адже тіло моє наповнене благодаттю причастя святого Тіла й Крові Твоїх, життя моє навіки з’єднане з Тобою святим хрещенням, а Духом Святим у Тайні миропомазання Ти засвідчив мене перед Отцем Небесним і вічністю. Я ж увійшов до храму Твого святого сміливо й без-будь якого остраху, бо розум мій переповнений гординею, усілякими світськими помислами, спогадами, тривогами за діла мої, що поза стінами дому Твого, Господи. Боже, дай мені глибоке розуміння того, що гріхи мої, то біда для життя мого, і що ця біда насунулася на душу мою, як чорна хмара.
“Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
«О горе мені, грішному, бо я найгрішніший серед людей, що до храму Твого приходять, і немає в мені покаяння. Так дай же, Господи, моєму серцю розчулення, щоб сльозами покаяння я гірко оплакував вчинки мої!»
Боже, Ти заповідав любити ближнього свого більше, ніж себе самого. Ти сказав, Господи, що коли зробимо щось одному із малих цих, те зробимо Тобі. А я не слухаю повеління Твого – гординя й самолюбство терзають душу мою, штовхають на гнів, роздратованість, грубість. А скільки в мені нарікань, нетерпеливості, осуджування і недоброзичливості, немає любові в серці моєму до ближнього. Грішу і морально, грішу і матеріально, грішу всім на світі.
“Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
Господи, прийми покаяння від мене грішного і нахили вухо Твоє до мене і вислухай слова мої. Згрішив я, Господи, перед Небом і перед Тобою і став недостойний навіть поглянути на висоту слави Твоєї, бо я прогнівив Твою милостивість, порушив Твої заповіти й не послухав Твоїх повелінь. Але Ти не віддай мене на погибель із беззаконнями моїми, бо я навернувся й прийшов до Тебе з покаянням. Я, Господи, віддав себе на розтерзання пристрастям і гріхам окаянним, але Ти, Господи, навчав робити людям добро, а я увесь час відкладаю добрі вчинки на завтрашній день. Але ж дорога ложка до обіду, а не опісля. Я ж лише надіюся на те, що в душі моїй щось зміниться й стану іншим – добрим і лагідним, не буду проходити повз чиєсь горе, а першим відгукнуся із співчуттям і допомогою. Та проходять роки, а я все залишаю на завтра. Господи, так же не буде постійно! Прийде час і “завтра” не настане, тіло моє покладуть у домовину, а душа стане перед Тобою – своїм Суддею. Хто стане на поміч, хто мене оправдає? Що ляже на шальки терезів? Плоди добрих вчинків! Що осудить перед Твоїм праведним зором? Життя, проведене на землі! Господи! Провіряю своє серце і бачу себе винним перед Тобою, бо грішний зневірою, духовною глухотою, розслабленням у постуванні й молитві, відсутністю благоговіння перед святинями й тим, що не маю в серці своєму страху Божого. Багато що заволоділо мною: і страви смачні, і гарний одяг, і зручності в побуті, і пристрасть до речей, і все, що віддаляє мене від Тебе, Господи!
“Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
Коли будуть поставлені престоли на Страшному Суді, тоді життя кожної людини розкриється і горе тоді буде грішним. Знаючи це, душе моя, покайся у злих вчинках своїх! “Господи, пробуди мене від смерті гріховної, спання духовного й від лінощів! Позбав мене забуття, слабкодухості й окам’яніння сердечного, бо стою перед Тобою і не знаходжу жодного слова на своє виправдання, сліз не маю, не болить і не тужить серце моє, не плаче воно. Господи, торкнися серця мого любов’ю Твоєю, щоб воно розчулилося в покаянні і щоб сльозами я омив гріховність мою.
“Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
Багатогрішний, окаянний чоловіче, чому в лінощах час марнуєш? Переглянь життя своє і звернися до Господа Бога, щоб гірко оплакати вчинки свої!”
Господи, живу в лінощах, втрачаю час дорогоцінний, а дні лукаві, час невтримно спливає і невблаганно наближається час кончини і суду. Смерть за плечима, смерть до нас наближається по всяк час, суд перед нами, а ми живемо так безпечно, наче кожному відмірено тисячу літ. Боже, онови нас, потряси наші душі, Господи, дай пам’ятання смертної години, але так само дай нам і пам’ятання життя, щоб прожити його гідно. Господи, дай нам розірвати павутиння лінощів, стряхнути безвідповідальність за душу свою й долю свою. Дай нам сміливість переглянути життя своє, дай нам звернутися до Тебе, єдиного Спасителя нашого, дай нам відчуття й усвідомлення того, що без Тебе ми сироти і в самотині перебуваємо.
“Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
Праведники зрадіють, а грішники заголосять, тоді ніхто не зможе допомогти нам, а вчинки наші звинуватять нас. Тому перше кінця покайся, душе моя, у злих вчинках твоїх.
Господи, настане грізний час, коли я буду стояти перед Тобою і ніхто не зможе тоді допомогти мені, бо кожен стоятиме з усією відповідальністю за життя своє. Тому, Господи, сподоби до того дня мені принести покаяння, дай мені змінити життя своє, дай мені виправити його. Дай, Господи, кожному з нас можливість навчитися співстраждати, по братерському любити й носити тягарі один одного, як Ти й заповідав нам.
О, Боже, дай мені покаятися, дай мені відступитися від усяких злих вчинків, від думок гріховних і помислів лукавих, від захоплень бурхливих. Дай мені, Боже, розуміння важливості каяття, адже святі Твої це зрозуміли й незчисленна когорта грішників покаялися, то невже я такий кам’яносердний, що позбавлю себе єдино вірного спасіння – покаяння й виправлення життя! Тільки вірність Тобі, Господи, і виконання заповітів можуть спасти – Боже, допоможи! Господи, стряхни моє серце, стряхни моє життя, спонукай опам’ятатися, доки ще є час, доки не вичерпалося Твоє терпіння.
“Помилуй мене, Боже, помилуй мене!”
Господи, сподоби мене нині безмовно стати перед Тобою й серцем принести покаяння в тих гріхах, що я натворив, відпусти мені гріхи мої і допусти мене, Боже, до причастя Святих Твоїх Тайн на зцілення душі і на життя вічне… Амінь.
Архієпископ Афанасій (Володимир Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ
