У «казковому» світі Різдва, з його вертепами і колядками, натрапляємо на похмуру історичну постать. Цар Ірод – особа, відома людству не лише з біблійних джерел. Про нього писали юдейські та римські хроніки. Він запам’ятався сучасникам дуже жорстокою вдачею. Правитель обійняв престол незаконно, розумів це, і страх розплати за перебування не на своєму місці перетворився на манію. Він страчував навіть рідних дітей, у яких запідозрив конкурентів на свою посаду. Такий цар легко міг віддати наказ убивати немовлят в околицях Віфлеєму. Цей апофеоз абсурдної люті – явище з реальності, а не перебільшення автора новозавітної розповіді.
Євангеліст Матфей узагалі уникає оцінок і суджень. Його стиль – намагання лаконічно констатувати факти. Це підвищує вагу кожного слова. Зайвих подробиць – мінімум. Саме тому оповідь заслуговує уважного і вдумливого прочитання. Не з першої спроби може відкритися така «дрібничка», що волхви ніде не виявили зневаги до Ірода, а лише виконали почуте уві сні застереження повертатися у рідний край іншою дорогою – не заходячи в Єрусалим. Натомість цар сам відчув себе осміяним. Так само як сам вигадав, ніби немовля загрожує його пануванню – тоді як Ісус ніколи не претендував на політичну владу. Спотворена злобою уява Ірода вгледіла те, чого не було в дійсності. Жорстокість царя базувалася на ілюзіях.
Ірод не народився моральним монстром. Його хрестоматійний образ нелюда сформувався внаслідок ланцюгу життєвих подій. Як і кожна людина, він колись мав набір можливостей для розвитку в будь-який бік. Але низка виборів на користь зла перетворила його в підсумку на уособлення лиха. Ірод і його страшна смерть – це логічний кінець дороги ілюзій, підозр і цинізму.
Загибель душі, як і її спасіння – найчастіше процес тривалий, а не миттєвий. Людям дається шанс навчитися розпізнавати тривожні симптоми, що супроводжують хибний шлях. Ми бачимо в інших те, на що здатні самі. Ірод був відкритий до зла – відповідно, таке ж зло шукав у ближніх і очікував відносно себе. Коли ми починаємо підозрювати людей у чомусь лихому, коли нам ввижається, що своїми вчинками нас хтось зневажає, глузує – це діє та сама сила, котра вкладала колись таку ж спокусливу думку і в серце Ірода. Аби не піти його шляхом – варто одразу ж відкидати цю гіркоту, що отруює наше життя, руйнує стосунки з людьми і заводить нас в ілюзорний світ, де над нами панують наші страхи, фобії та комплекси. Фінал цього шляху – суцільна темрява.
Однак саме в темряві, за словом пророка, з’явилося світло. Бог не обрав для Свого Сина інший час, менш жорстокого царя та більш сприятливі обставини. Розуміючи тверезо всі небезпеки, Месія приходить беззахисним немовлятком. Це велике одкровення Різдва! Господь довіряє людині настільки, що віддається в її руки. Він не розчаровується в людині. Він, попри все, бачить у ній можливості зберегтися на боці добра, прийняти Любов і виявити піклування. Він бачить у нас значно більше правди, значно більше людяності, ніж ми самі звикли бачити один в одному. І саме тому в темряві гріха засяяла віфлеємська зірка надії. Надії на те, що людина буде спасенна від того мороку злоби, в який скотилася в особі Ірода.
Різдво Христове – не лише історична подія та церковне свято. Це постійна реальність духовного життя, коли будь-яке добро народжується в людському серці. Беззахисні його зародки можна повбивати іродовою недовірою, наче немовлят. У лихих і найчастіше безпідставних підозрах, швидкому осуді, нездатності пробачати, постійній атмосфері загрози, нестримному бажанні відшукати чужі помилки та виплеснути негатив на інших – міцно стати на бік темряви у власній життєвій драмі. А можна обрати непевний і слабкий бік вірності любові та покликанню, отримати замість найвеличнішого палацу – печеру і стайню, тікати від загроз у чужий пустельний край – але залишатися разом із Богом. А отже, бути насправді щасливим.
Різдвяна історія показує, що в людському житті зло завжди перебуває поряд із добром і полює на нього. Що коли ми стаємо на шлях правди – нас чекатимуть випробування. Що коли ми робимо добро – завжди знайдеться хтось, хто це неправильно інтерпретує, побачить загрозу собі, розгледить у нас ворога. Але ця історія також навчає, що яким би могутнім не видавалося зло, добро в підсумку переможе. Бо в ньому – Христос, навіть такий маленький у наших душах, яким було віфлеємське немовлятко.
ієрей Дмитро Шаповалов
