Дорогі мої!
Сьогоднішнє своє слово я почну з тієї частини Євангелії від апостола Іоанна, де розповідається про те, як Марія намастила Ісуса Христа миром. Як говориться в Євангелії від Іоанна, за шість днів до єврейської Пасхи Ісус прийшов до Віфанії і перебував у домі Лазаря, якого нещодавно воскресив із мертвих. Там Йому приготували вечерю, а Марфа, сестра Лазаря, прислуговувала. Ісус, як говорить апостол, «возлежав» із учнями Своїми за трапезою, коли Марія, друга сестра Лазаря, увійшла з алебастровою посудиною, підійшла до Нього і помазала Йому ноги літром дорогоцінного нардового мира та витерла їх своїм волоссям. Посудину ж вона розбила і дім наповнився пахощами.
Апостол Матвій говорить про те, що вона вилила миро Йому й на голову. Учні ж обурилися і сказали: «Навіщо таке марнотратство?» (Мт., 26:8), а Юда Іскаріот, який уже мав собі на меті видати Його первосвященикам, сказав: «Чому б не продати це миро за триста динаріїв та не роздати убогим?» (Ін., 12:5). Як свідчить євангеліст Іоанн, він це сказав не тому, що жалів убогих і турбувався про них, а тому, що був злодієм. Він мав скриньку з грошима, яку завжди носив при собі і до якої люди вкидали пожертви, тому можна домислити, що вже на той час вирішив зрадити Христа і йому стало шкода грошей, які могли б стати його власністю. Таким було страшне падіння цього чоловіка, душу якого пожирала жадібність і заздрість до слави Господа, на відміну від великої любові жінки, котра намастила ноги Ісуса миром і витерла їх своїм волоссям.
Ісус зупинив їхнє нарікання, сказавши: «Облиште її. Вона зберегла це на день Мого похорону» (Ін., 12:7). Євангеліст же Матвій передає нам вислів Ісуса з більш поглибленим змістом: «Виливши миро на тіло Моє, вона приготувала Мене на похорон» (Мт., 26:12). Тільки Ісус зрозумів цей люблячий порух Марії. Він уже відчував важке дихання смерті за Своїми плечима, відчував її крижаний подих і вже вкотре натякав учням на скору смерть, очевидно, сподіваючись, що вони самі, врешті, зрозуміють те, що Його незабаром чекає, і для якої мети це має статися. Але вкотре вони не зрозуміли змісту сказаного Ним. І лиш любляче серце Марії відчуло в тривозі, що нагніталася з кожним днем, вловило тільки йому зрозумілий стан крайньої втоми Ісуса і зрозуміло, що на краю цієї втоми кінець Його земного шляху.
Ісус відвів погляд від Марії і додав: «Вона добре діло зробила Мені. Бо вбогих ви завжди маєте із собою і, коли схочете, можете робити їм добро. Мене ж не завжди маєте. Істинно кажу вам – де тільки ця Євангелія буде проповідуватися по всьому світу, також буде сказано, що вона зробила, на спомин про неї» (Мк., 14:6-9).
І знову учні не зрозуміли Його. Але зрозумів один із дванадцяти – Юда Іскаріот. Він відчув, що його час настав, адже для чогось мовив Учитель: «намастила тіло Моє на похорон», і поспішив до первосвящеників. Ставши перед ними, запитав: «Що дасте мені, якщо я видам Його вам?» (Мт., 26:15). Первосвященики дуже зраділи – нарешті вони схоплять Того, Хто загрожував їхньому спокою, бунтуючи народ своїм проповідуванням Царства Небесного, зцілюванням і воскрешенням мертвих!
Хоча плата за зраду була мізерною – всього лише тридцять срібляників, але Іуда був і їм радий, настільки душа його була засліплена заздрістю. Тільки одне стугоніло в його голові: «приготувала Мене на похорон», тобто те, що повинне статися з Ісусом в найближчий час, але не усвідомив інших Його слів, що сягнули в глибину віків: «ця Євангелія буде проповідуватися по всьому світу». Ці слова Господа так і не проникли променем свого світла в його закам’яніле серце. З цього дня, як говорить апостол Матвій, Іуда шукав слушної нагоди видати Ісуса в руки римських воїнів та іудейських старійшин. Уже згодом апостол Тимофій напише: «Бо корінь всього лихого – грошолюбство, якому віддавшись, деякі ухилилися від віри й самі себе віддали великим скорботам» (1 Тим., 6:10).
Як же пояснити, що первосвященики зраділи такому зраднику? Тут немає ніякого подивування, бо самі вони боялися видати Його. Адже згадаймо, коли Він розповів їм притчу про злочинних виноградарів, у якій вони впізнали себе, то вони «шукали нагоди, щоб накласти руки на Нього, але побоялися народу» (Лк., 20:19). І в іншому місці читаємо, як вони: «радилися, щоб узяти Ісуса підступом і вбити. Але говорили: «Тільки не в свято, щоб не сталося заколоту в народі» (Мт., 26:4-5).
Отже, вони боялися народного гніву, тому свою чорну справу готували таємно: видати Його римським воїнам повинен був хтось із наближених Його, хто знав, коли Ісус лишиться на самоті і Його зручно буде вхопити. Ось звідки взявся «поцілунок Юди»! Лише за цим знаком воїни, які не знали Христа в обличчя, могли серед ночі Його розпізнати. Таким чином первосвященики уникали і звинувачення з боку народу, і можливої розправи над собою за те, що видали б Ісуса. А так їм усе вдається зробити руками Іуди, наближеного Його учня.
Книжники і фарисеї з старійшинами ізраїльськими радилися, як схопити Ісуса так, щоб і самим не постраждати, а Він у цей час, увійшовши з тріумфом до Єрусалима, вже не переховувався від них, а вільно проповідував у Храмі, а на ніч ішов на гору Оливну. Саме тоді до апостола Филипа підійшли галілеяни і сказали: «Добродію, ми хочемо бачити Ісуса» (Ін., 12:21). Тоді Филип повідомив про це Ісусові, а Він відповів: «Настав час прославитись Сину Людському» (Ін., 12:23). І для повчання розповів їм притчу, якою хотів розкрити таємницю воскресіння через смерть, готуючи їх до Свого воскресіння. «Істинно кажу вам, – звернувся до учнів Ісус, – якщо зерно пшеничне, впавши в землю, не вмре, то залишиться одно. Коли ж умре, то принесе багато плоду» (Ін., 12:24). За цією істиною, яку Він висловив, стоїть глибинний зміст того, що Саме Йому, Сину Божому – духовній небесній Силі, що перебуває в тілі людському, треба тим тілом померти, перестраждавши тілесно й духовно, щоб згодом воскреснути і ожити вже в кожній віруючій людині, принісши: «багато плоду», тобто об’єднати всіх вірних в єдине Тіло Христове.
Тоді до розмови долучилися й послані від книжників та фарисеїв. Вони намагалися підловити Його на слові, задаючи хитрі, як вони гадали, запитання. «Хто дав Тобі цю владу?» А Він спокійно сказав їм у відповідь: «Запитаю і Я вас про одне, скажіть Мені – хрещення Іоаннове з небес було чи від людей?» Вони розгубилися, наче захоплені зненацька на шкідливій справі, міркували собі й говорили: «Коли скажемо, що з небес, то Він скаже: «Чому ж ви не повірили йому?» А коли скажемо, що від людей, то народ поб’є нас камінням, бо народ був переконаний, що Іоанн – пророк». І вони невдоволено пробурмотіли: «Не знаємо звідки». Тоді Ісус рішуче відповів їм: «І Я не скажу вам, якою владою це роблю» (Лк., 20:2-8). Але народ зрозумів усе, що мав на увазі їхній Учитель.
А Він, отримавши важливу перемогу в суперечці з фарисеями, хоч і втомлений, але продовжував навчати народ, розповідаючи за три дні до Своїх Страстей притчу про злочинних виноградарів, спрямовуючи смисл її змісту проти первосвящеників, злий задум яких убити Його Він уже знав. Ось як про це розповідає апостол Лука. «Один чоловік насадив виноградник і віддав його виноградарям, а сам від’їхав на тривалий час». Згодом він посилає то одного свого раба, то другого, щоб вони взяли плодів із виноградника, адже він його господар. Але вони, побивши їх, прогнали геть. Тоді він посилає до них свого сина, думаючи: «Пошлю сина мого улюбленого, може, його посоромляться?» Але виноградарі міркували собі зовсім по іншому: «Він спадкоємець, уб’ємо його і спадщина його буде нашою». Так і зробили: «вивівши геть з виноградника, вбили його». Помовчавши якийсь час, щоб ті, хто слухав, обдумали сказане Ним, запитав: «Що ж зробить з ними господар виноградника? – І, обвівши їх проникливим поглядом, Сам же й відповів: – Він прийде і погубить тих виноградарів, а виноградник віддасть іншим».
Слова цього пророцтва торкались найближчого майбутнього й Ісус сподівався, що вони дійдуть до серця особливо книжників, як людей освічених, вони зрозуміють, що то Сам Син звертається до сумління злих виноградарів. Але присутні захвилювалися, зашуміли, а книжники та фарисеї, навіть обурилися, кажучи: «Нехай не буде так!» (Лк., 20:9-16). Він знав, що говорив. Адже пам’ятаєте, як пролунав з неба голос Отця небесного, коли Ісус приймав хрещення від Іоанна Хрестителя: «Це Син Мій улюблений» (Мт., 3:17)? Здогадалися й книжники, бо читали в псалмах: «Промовив до Мене Господь: Ти Мій Син» (Пс., 2:7). А ще ж знали й слова із пророцтва Ісаї: «Оце Отрок Мій, що Я опора Його, Мій Обранець, що Його полюбила душа Моя» (Іс., 42:1). Ось чому знову вони обурились і розлютилися від такої сміливості Ісуса.
Але Він поглянув на них і знову спокійно запитав: «Чи ви ніколи не читали в Писанні: «Камінь, який відкинули будівничі, став каменем наріжним. Це дивне в очах наших?» (Мт., 21:42). Він уже звинувачував книжників у тому, що вони, добре набивши руку на вивченні Святого Письма, трактують його так, як їм потрібно, тому Він і тикає їх носом у священний текст, де написано: «Камінь, що його будівничі відкинули, той наріжним став каменем, – від Господа це сталося» (Пс., 118:22-23). І продовжує вже грізно: «Тому кажу вам – відбереться від вас Царство Боже і дасться народові, який буде приносити плоди його. І хто впаде на цей камінь, той розіб’ється, а на кого він упаде, того роздавить» (Мт., 21:43-44). Ісус уже відверто говорив їм, що Він і є той Наріжний камінь, про якого говорив ще Давид у псалмі. І хоч така сміливість Проповідника з Назарету викликала у фарисеїв несамовиту ненависть і бажання якомога швидше розправитися з Ним, та боялися народу, тому шукали можливості наштовхнути на Нього римлян. Але ж богохульство в очах римлян не було злочином і тому треба знайти причину, щоб чимось зіштовхнути зухвалого Проповідника з римською владою. І один із провокаторів задає Ісусу підступне запитання: «Учителю, ми знаємо, що Ти справедливий і навчаєш дороги Божої правдиво і не турбуєшся, щоб догоджати будь-кому, бо не дивишся ні на яку особу. Отож, скажи нам, як Тобі здається, чи належить давати податок кесарю чи ні?» (Мт., 22:16:17). Всі завмерли в очікуванні Його відповіді, бо за кілька десятків років інший галілеянин – Іуда відповів на таке ж запитання негативно і разом із своїми однодумцями поплатився життям. Але Ісус, очевидно, тільки посміхнувся в Собі й відказав: «Чого спокушаєте Мене, лицеміри? Покажіть мені монету, якою платиться податок» (Мт., 22:19). Стало зовсім тихо в храмі, а Ісус показав їм монету й запитав: «Чиє це зображення і напис?» (21:20). В передчутті своєї перемоги над цим Розумником їм аж дихання перехопило, а один із них вигукнув: «Кесаря!», мовляв, що ж тепер Ти відповіси. Він же їм переможно відказав: «То ж віддайте кесареве кесарю, а Боже – Богу!» (Мт., 22:21). І тут поразка! Розлючені невдачею, фарисеї і книжники вийшли з храму і поспішили до первосвящеників радитись, що їм робити далі, аби все ж таки схопити Ісуса.
Але підійшли до Нього саддукеї, які не визнавали воскресіння, і в них виникло бажання розвінчати цього Пророка, і вони задали запитання, яке б мало загнати Його в куток, бо що б Він не відповів на нього, все б було трактоване як порушення Закону, даного Мойсеєм, а, отже, й викликало б гнів народу проти Нього. На це саддукеї й сподівались, але отримали не просто гідну відповідь, а основоположне визначення воскресіння. Вони запитали Його: «Учителю, Мойсей сказав: «Коли хто помре, не маючи дітей, то нехай брат його ожениться з дружиною його і відродить потомство братові своєму». Було сім братів: перший, одружившись, помер і, не маючи дітей, залишив дружину свою братові своєму. Так само і другий, і третій, аж до сьомого. Після всіх померла і жінка. Отже, по воскресінні, котрого з семи буде вона дружиною? Бо всі мали її» (Мт., 22:24-28).
Ці так уже й зовсім торжествували, бо придумали запитання, до якого не додумалися їхні противники книжники і фарисеї, та ще й таке запитання, на яке вже точно Ісус не зможе дати відповіді. Але й тут проявилися божественні знання Господа Ісуса Христа, Він їм відповів: «Помиляєтеся, не знаючи ні Писання, ні сили Божої, бо після воскресіння не женяться і заміж не виходять, а перебувають, як ангели Божі на небесах (Мт., 22:29-30). І ще додав: «Бог же не є Богом мертвих, а живих, бо в Нього всі живі!» (Лк., 20:38).
Після цього вже й саддукеї не відважувалися підходити до Нього із запитаннями, а фарисеї лиш кидали в Його бік погляди, повні злості й нетерпіння розправи – їм уже непотрібні були Його відповіді, вони самі готували Йому переможну відповідь – криваву. А Він, уже знаючи, що помре за спасіння всіх – і своїх мучителів теж, адже на те у світ цей прийшов і повинен випити чашу страждання до останнього, бо лиш таку жертву прийме Отець небесний, втомлено прихилившись до холодного каміння храму, вже ослабленим голосом все ще намагався їх переконати: «Я Світло для світу, хто йде за Мною, той не ходитиме в темряві, а матиме світло життя» (Ін., 8:14). Та вони Його не слухали. І тоді Він з болем і тугою вимовляє наче до всього світу: «Нині душа Моя стривожилась і що Мені сказати?» (Ін., 12:27). І вже звертається не до народу, який і розумів Його, і не розумів, і який, коли настане остання година, відвернеться від Нього, забувши все добро, яке Він творив для його спасіння, а Він це знав, як відчував і холод хреста за спиною: «Отче, спаси Мене від години цієї! – лине зойк у темінь ночі самітного богочоловіка, який одразу ж і похопився: «Та на цю годину Я й прийшов!» (12:27). Як страшно це читати, а як Йому було усвідомлювати і переживати Свою одинокість і приреченість!
Знову Ісус вирішує провести ніч до ранку не в Єрусалимі, щоб не бути схопленим передчасно, а йде з учнями в місцину, яка звалась Гефсиманією і мала розкішні сади, де всі вони могли спокійно переночувати. Коли зорі й місяць дали світло, Він сказав учням: «Посидьте тут, а Я піду і помолюся там» (Мт., 26:36). Із Собою узяв Петра, Якова та Іоанна і зійшов на гору Оливну. Коли прийшли на місце, сказав їм: «Моліться, щоб не впасти в спокусу», а Сам відійшов від них не віддалік, припав на коліна й молився, говорячи: «Отче, якби Ти благословив пронести чашу цю повз Мене! Проте не Моя воля, а Твоя нехай буде!» Отець мовчав, але послав до Ісуса ангела з небес і той зміцнював Його, бо воля вже слабшала і хотіла уникнути страшної участі. Перебуваючи в борінні, Він ще старанніше молився, так молився, що, як свідчить апостол Лука, не піт виступив на чолі Його, а кров краплями, і ті криваві краплі падали й на землю. Він стояв на межі можливого і тілесне все дужче й дужче налягало на Нього, а довкола німий простір темної ночі, безмежжя неба, всіяного безліччю мертвих зірок, і насторожена темрява, в безодні якої Він намагається вловити зором Того, Хто послав Його, і отримати те, на що не слід сподіватися, бо Отець відійшов.
А що ж учні? Коли Він встав із молитви і прийшов до них, то знайшов їх сплячими. «Чого ви спите? – запитав їх з докором. – Вставайте і моліться, щоб не впасти в спокусу» (Лк., 22:40-46). Він залишив їх і знову відійшов молитись: «Отче Мій, коли не може чаша ця минути Мене, щоб її не пити Мені, нехай буде воля Твоя!» (Мт., 26:42). Коли ж повернувся, то застав їх знову сплячими: «Симоне, ти спиш? – каже Петрові. – Не міг ти попильнувати й однієї години? Пильнуйте й моліться, щоб не впасти у спокусу, – сказав усім, – бо дух бадьорий, а тіло немічне» (Мк., 14:37-38). Він так сказав, бо неміч тіла й Сам щойно відчув, коли молився до Отця. Але коли і втретє повернувся до них з молитви, вони так само спали. Які почуття огорнули Його зболену душу, коли заставав учнів сплячими у Свою останню годину? Адже хіба цей Богочоловік, чиє тіло втомлене до краю боротьбою, а душа зболена нерозумінням учнів і народу, не хотів прихилити Свою голову до чиїхось грудей? Хіба не хотів, щоб Його хтось утішив? Але хто втішить, коли всіх зморив сон. Навіть найулюбленіший апостол Іоанн спить міцним молодечим сном. І ні любов, ні тривога, якою була насичена довколишня темінь, не змогли протидіяти сну. «Ви все ще спите і спочиваєте? – сказав їм тихо. – Досить, ось прийшла година, коли Син Людський видається в руки грішників. Вставайте, ходімо, бо наблизився зрадник Мій!» (Мк., 14:41-42).
Мабуть, не було в Його душі тієї ночі вже ні докору, ні роздратування, а теплилася лиш одна любов. Тільки любов і терпіння з цієї ночі супроводжували Його до останнього зітхання на хресті розп’яття. Ця любов проявилася навіть у тому, що коли Петро, захищаючи Ісуса, відсік мечем вухо одному з тих, що прийшли арештовувати Його, то Він доторкнувся до вуха і зцілив його.
А перед цим, коли Він будив учнів, бо відчув, що вже «мисливці» наближаються по здобич, підійшов до них великий натовп – народ, слуги первосвящеників з киями в руках і озброєні римські воїни, щоб схопити Його. Як пише апостол Іоанн: «Ісус, знаючи все, що повинне статися з Ним, вийшов і спитав їх: «Кого шукаєте?» Йому відповіли: «Ісуса Назорея». Коли ж Він сказав: «Це Я!», вони відступили назад і попадали на землю (Ін., 18:4). З ними був і зрадник Іуда. Очевидно злякавшись, що Ісус скористається з короткого сум’яття і зникне, Іуда підійшов до Нього і сказав: «Радій, Учителю!», і поцілував Його, бо таким був знак, яким він повинен був вказати воїнам Того, Кого їм належало арештувати. Ісус сахнувся, відчувши холодний доторк його губ на Своїй щоці: «Поцілунком видаєш Сина Людського?» (Лк., 22:48). Він знав, що Іуда видасть Його, тому готовий був до всього, але щоб ось так – поцілунком! Навіть для Нього, Хто міг осягнути глибини високого і глибини низького, це було несподіваним і прикрим.
І знову проявилася Його велика любов – Він повинен був захистити Своїх учнів, яким ще належало згодом понести по світу Євангелію Нового Заповіту. «Я сказав, що це Я. Коли ви шукаєте Мене, залиште їх, нехай ідуть» (Ін., 18:8), – звернувся Він владно до тих, що прийшли по Нього, а Петрові сказав: – «Чи думаєш, що Я не можу тепер ублагати Отця Мого, і Він дасть Мені більше ніж двадцять легіонів ангелів?» (Мт., 26:53). Та при бажанні Ісуса Отець небесний каменя на камені не залишив би від Єрусалиму, народ якого посмів учинити замах на Сина Його! Але тоді: «як збудеться Писання, що так повинно статись?… Це все сталося, щоб збулося Писання пророків» (Мт., 26:54-56). І ще додав: «Тепер ваш час і влада темряви» (Лк., 22:53). Воїни схопили Його, зв’язали і повели до первосвящеників, а учні Його повтікали.
Боже, а скільки таких іуд пережила в усі часи і переживає нині наша Україна! Скільки вона настраждалася від ось такого зрадництва своїх лукавих дітей, обливаючись сльозами і кров’ю. Адже ворог прийшов і пішов, він не страшний, бо стоїть перед нами і ми знаємо його, і боремося проти нього, а свої продажні українські душі, які де знатніші, то за великі гроші, маєтки, землі, а де простіші, то й так, за крихти зі столу нових хазяїв, продають свою Матір, допомагають ворогам розпинати її.
І в наш час це іудине зрадництво в’їлося ледь не в кожну душу – зраджують і продають всіх і все – найщиріші друзі, брати й сестри, керівники й начальники і навіть священики та архієреї! І навіть не задумуються над тим, що зрада отруює життя і їм самим, що й вони самі тяжко потерпають від цієї суцільної зарази, яка вже проникла в кожну нашу клітину, в кожну шпарину суспільства і роз’їдає його, точить, як шашіль стовбур деревини. Навіть наймогутніші дерева падають, підточені шашелем: тоді гине коріння, гине стовбур, гине гілля й листя, гине все! А сказав же Христос: «Яка користь людині, якщо вона здобуде увесь світ, а душу свою занапастить?» (Мт., 16:26). Хоч би вряди-годи кожен заглядав до Євангелії та читав слова Ісуса Христа в яких звучить Божа істина, то може б і душу свою не занапащав зрадництвом і відступництвом. Сказав же Ісус: «Краще було б такій людині не народитися» (Мт., 26:24). Тому оцей ганебний Іудин вчинок повинен нас, нинішніх, застерегти від повторення цього окаянства і найбільше з усіх гріхів боятися зрадництва, відступництва від рідної Церкви, своєї вітчизни України, свого народу.
Отже, браття, із зради Іуди почалися страждання Ісуса Христа.
А що ж Іуда Іскаріот, що зрадив Христа? Він також, як багато хто з його послідовників по всьому світу, в тому числі й з українського брата, спочатку, можливо, й не уявляв, яким страхіттям обернеться його зрадництво, а гадав, очевидно, що кинуть Ісуса до в’язниці, надають канчуків та й відішлють до Назарету. Але коли побачив, що Того били, знущалися над Ним і засудили до страти, то розпач охопив навіть його зрадливу душу і він, як свідчать євангелісти: «Розкаявся» (Мт., 27:3), пішов до первосвящеників і старійшин народу, кинув їм ті срібляники, кажучи: «Згрішив я. Видав невинну кров» (Мт., 27:4), вискочив із храму і десь за містом повісився на гілляці. В нього не вистачило сили волі Петра, який своє відступництво від Христа омив сльозами каяття і далі вірою й правдою служив Ісусу, проповідуючи Його Євангелію Нового Заповіту, незважаючи ні на холод, ні на голод, ні на переслідування, ні на саму мученицьку смерть. Якби ж то й ті, хто свого часу відступилися від автокефалії Української Православної Церкви й нині запопадливо служать російським інтересам в Україні, розкаялися, як розкаявся їхній попередник Іуда Іскаріот, і кинули отримані від Москви срібляники білокам’яній під ноги, то, як писав Тарас Шевченко, «Мати не ридала» б, наша Мати-Україна, а з їхнього чола зійшла б печать іудиної зради.
Та якщо розкаяння українських архієреїв-відступників ще зарадило б справі спасіння, то розправу над Ісусом Христом запізніле каяття Іуди вже не зупинило. Помста розгніваного, підбуреного натовпу страшна. Навіть Понтій Пілат, цей жорстокий правитель римлянин, виходив до натовпу євреїв і казав їм, розводячи руками: «Я не знаходжу ніякої вини за Ним» (Ін., 18:38). Але збуджений натовп і слухати того не хотів. Тоді Пілат вивів Ісуса і поставив Його перед ними в терновому вінку на голові і вдягненого в багряницю. «Ось я виводжу Його вам, щоб ви знали, що не знаходжу ніякої провини за Ним» (Ін., 19:4), – намагався ще переконати їх, бо знав, що первосвященики видали Його через заздрість і підбурили народ, щоб він помилував Вараву. Але натовп заревів, наче в один голос: «Розіпни Його! Розіпни!» (Ін., 19:6). Пілат розгнівався: «Візьміть Його ви і розіпніть, бо я не знаходжу вини за Ним» (Ін., 19:6). Але іудеї були хитрим народом і кричали Пілату, не давши йому навіть надії викрутитись: «Якщо його відпустиш, ти не є другом кесаря. Кожний, хто себе робить царем, – противиться кесареві…». І все ж Пілат знову запитує їх: «Вашого царя розіп’ясти?» Відповіли первосвященики: «Не маємо царя, окрім кесаря!» (з Iн., 19:12, 15). Тоді Пілат, бачачи, що неспокій зростає, взяв води, вмив руки перед народом, і сказав: «Невинний я в крові Праведника цього. Ось, дивіться!» Але увесь народ закричав, б’ючи себе в груди: «Кров Його на нас і на дітях наших!» (Мт., 27:24-25). До чого тільки доводить озлоблення і сліпа ненависть навіть цілий народ. Так було, так є й донині. А ще кажуть, що народ не може помилятися!
Пілат, бажаючи догодити народу, відпустив їм Вараву, а Ісуса віддав на розправу. Але як Він, побитий і змучений, понесе Свій хрест за місто до Голгофи? І тоді замість Нього хреста змушують нести Симона Киринеянина. Ісусу Христу довелося перетерпіти страту, якої піддавали рабів і розбійників. Голгофа знаходилася одразу ж за містом біля міських воріт. Тут і сталася трагедія вселенського масштабу – люди на ганебному хресті розп’яття мученицькою смертю умертвили Сина Божого, Який прийшов у світ, щоб спасти їх! А Він молиться за них: «Отче, прости їм, бо вони не знають, що чинять!» (Лк., 23:24). Так знову проявилася Його безмежна любов до нас, людей, що насміхалися й глузували, розпинаючи Його.
А Він висів, прибитий цвяхами до дерев’яного хреста, кров стікала з ран, сонце опалювало голе тіло, мучив біль і спрага, і вже в останні хвилини Своїх страждань на хресті Він скрикнув сильним голосом: «Боже Мій, Боже Мій, навіщо Ти залишив Мене?» (Мт., 27:46). А євангеліст свідчить далі: «Ісус, знаючи, що вже все звершилося, щоб збулося Писання, каже: «Я хочу пити». Тут стояла посудина, повна оцту. Воїни, намочивши губку оцтом, піднесли до уст Його. Коли ж Ісус спробував оцту, то сказав: «Звершилось!» І схиливши голову, віддав дух» (Ін., 19:28-30).
Звершилося пророцтво на землі, та звершилося воно й на небесах – Христос воскрес, як і говорив, третього дня, з’явившись спочатку жінкам, а потім і Своїм учням. І як би було добре, аби ми забули всі свої незгоди поміж собою і пішли шляхом відродження рідної України і рідної Церкви, бо й Христос воскрес, як воскресає і наша Вітчизна. Христос істинний Бог наш, що воскрес із мертвих, смертю смерть подолав і всьому народу нашому надію спасіння дарував. Христос воскрес! Амінь.
Архієпископ АФАНАСІЙ (Володимир Шкупупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ
