Голова інформаційно-видавничої комісії Української Автокефальної Православної Церкви архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій) розмірковує про упереджене ставлення до Церкви, як формується політика УАПЦ, соборноправні засади Церкви, фінансові труднощі та інші питання її життєдіяльності.
– Владико, Українська Автокефальна Православна Церква завжди потерпала від упередженого ставлення до себе. Але якщо за радянських часів, коли комуністична влада боролася з будь-якими проявами національної свідомості, це було закономірним явищем, то за нинішнього часу української державності це якось не вписується в логіку.
– Ще й як вписується! Справа в тому, що будь-якій владі – чи то авторитарній, чи то демократичній, особливо, коли державна еліта лише прикривається гаслами демократії, а тим часом задовольняє свої фінансові й майнові інтереси, народна за своєю суттю Церква завжди стоїть на перепоні. Нинішня еліта взяла владу у свої руки лише з однією метою – захист свого багатства від розгніваного народу, який піднявся на національно-визвольну революцію, а не задля розвитку держави й неухильного зростання народного добробуту. Тому вона й намагається усунути зі свого шляху все і всіх, хто їй непідконтрольний. А наша Церква якраз і є непідконтрольною владі, тому що дбає перш за все про духовні запити людей – релігійні й національні, і не встряє ні в які політичні оборудки. Головне завдання Церкви – це боротьба за спасіння людської душі, виховання в свідомості віруючого любові до Господа нашого Ісуса Христа і рідної Вітчизни, а вона в нас одна єдина – ненька Україна. Все інше для Церкви є другорядним, то справа політиків та керівників різних рівнів державної влади.
Відгукуватися на всі запити суспільства Церква може, але тоді вона поступово перетворюється на одну з громадських організацій соціально-політичного спрямування, а не об’єднання віруючих, покликане задовольняти їхні, перш за все, духовні потреби, адже саме для цього вона й існує. Звичайно, Церква повинна висловлювати своє ставлення, свою думку до тих чи інших подій і процесів у суспільстві й державі загалом, стаючи на бік народу. Але в Україні суспільство, яке в своїй основі, на жаль, нині більше атеїстичне, ніж релігійне, а релігійна частина дуже строката різними конфесіями, доведене ледве не до відчаю економічними проблемами, останнім часом активно втручається у церковні справи, бо на це його наштовхує та ж таки влада.
Влада спочатку з допомогою ЗМІ розгортає пропагандистську кампанію з потрібного їй питання, потім замовляє соціологічне опитування, результати якого чомусь завжди співпадають із бажанням влади, а потім ставить перед Церквою ту чи іншу, потрібну їй, вимогу. Як ось, скажімо, вимогу до нашої Церкви приєднатися до УПЦ Київського патріархату, бо це, мовляв, сприятиме наданню Вселенським Патріархом Томосу на автокефалію. Однак, ми знаємо, що в зв’язку з дуже складними взаємостосунками між лідерами світового православ’я, ніхто Томосу не дасть, бо це може викликати ланцюгову реакцію руйнування вселенського православ’я. Але ж одурманення українців продовжується!
Тобто, заради досягнення якоїсь сьогоденної мети, спрямованої на зміцнення корумпованої влади, йде розправа над великою релігійною спільнотою, яка відстоює своє право на життя. Тому суспільству, яке легко заковтує цю наживку, слід все ж задуматися над тим, що приховується за риторикою не тільки про Помісну Церкву, а й впровадження «європейських демократичних цінностей». Та й, власне, побудови самої української Держави. Особисто в мене є велика підозра, що українська державна й політична еліта не має наміру будувати сильну українську державу як державу українців. Якщо вже політичні експерти заговорили про те, що в Україні створюється якась «нова нація» (не думаю, що це говориться з їхньої власної оцінки), то, вибачте, яку ж тоді долю українцям відвели нинішні керманичі – і видимі й, особливо, ті, які стоять за їхніми плечима?
Суть не в тому, про що гомониться, а в тому, що за тим гомонінням приховується. А приховується те, що коли в червні 1992 року митрополиту Філарету (Денисенку) та Леоніду Кравчуку не вдалося повністю ліквідувати УАПЦ, то нині, коли появилися сприятливі для цього умови, уже патріарх Філарет з допомогою президента Петра Порошенка намагається взяти реванш і таки поглинути нашу Церкву. Тому й розгорнуто кампанію дискредитації нашої Церкви. Але це не біда, вистоїмо, бо маємо протиотруту – віру й загартованість у боротьбі із силами зла.
– Владико Афанасію, ви вже сьомий рік очолюєте Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ, а з серпня цього року й Черкасько-Кіровоградську. А ще більше року очолюєте Інформаційно-видавничу комісію УАПЦ, тобто маєте посаду ще і в межах всієї Церкви. Це якось змінило звичний ритм вашого життя й відношення до справи?
– А як могло змінити? Все залишається так, як і було, але додалося набагато більше роботи. Адже Харківсько-Полтавська єпархія зараз стабільно розвивається і за всім треба не тільки встигати, а й іти хоч на крок попереду. А ще ж і Черкасько-Кіровоградська єпархія (сподіваюся, що за зміною назви міста, змінять, відповідно, і назву області). Я ж, коли беруся за справу, то ставлюся до неї відповідально і з повною віддачею своїх сил. А це, за відсутності фінансової й матеріальної підтримки, дуже нелегко. В житті покладаюся на волю Божу, спираюся на Його силу, а вже Божа сила помножує і мої скромні сили, роблю доручену справу, ніколи не нарікаю на Бога й Він, слава Йому, завжди мені допомагає. А це головне. Все інше, як казав Господь, додасться вам.
– А що вже зроблено інформаційно-видавничою Комісією УАПЦ, і які плани?
– Зроблено ще зовсім мало. Ми запустили в інформаційний простір сайт Комісії, що є дуже важливим, адже значно посилить присутність нашої Церкви в комунікативній сфері. Сайт швидко набрав популярності. Готуємо до випуску церковний календар на 2017 рік, а також Діяння П’ятого Помісного Собору УАПЦ. На черзі короткий молитовник і ряд інших видань. Єдина перешкода – надто скромні фінансові можливості.
Якби нам хоча б кілька серйозних меценатів і спонсорів, то ми б розгорнули широку пастирсько-просвітницьку роботу, адже Церква живе тільки на пожертви небайдужих людей. Повірте, є цікаві задуми. Є спеціалісти, які б активно взялися до роботи, але в них сім’ї, за які треба дбати, тобто приносити додому зарплату.
На жаль, інформаційне мовчання в попередні роки через ті ж самі причини, а також засилля неправдивої інформації про УАПЦ, яка сформувала негативний стереотип про нашу Церкву, й зараз гальмують підтримку з боку суспільства. Але ж це не на користь суспільству! Суспільство розвивається саме завдяки вільному волевиявленню думок, переконань, розширенню світогляду своїх громадян не лише у сфері політики, економіки, культури, освіти, а й, в першу чергу, у сфері духовності. Особливо, коли гостро постає питання збереження українського національного духу в церковному житті, адже Церква посідає одне з чільних місць у суспільстві.
В той же час, Церква страждає від проникнення в її життя секуляризму, в тому числі й інформаційного. Через відсутність розгалуженої інформаційної системи наші віряни, як і взагалі люди в державі, черпають інформацію про УАПЦ із світських ЗМІ та з джерел інших конфесій, які, здебільшого, подають інформацію про життя нашої Церкви або викривлено, або взагалі неправдиво.
Як, скажімо, в газеті «Україна молода», в 114 числі нинішнього року, в статті «Гібридна війна на церковному фронті: чи буде Єдина помісна православна церква українською» (автор Павло Павленко, релігієзнавець ще й доктор наук), на догоду своїм замовникам, як і його деякі відомі колеги, хоч і коротко, але подав викривлену версію т. з. «об’єднання» УАПЦ і УПЦ МП в 1992 році.
Зараз створена потужна машина написання історії Київського Патріархату, творці якої не гребують переписуванням справжньої церковної історії. Прикро, що поважні науковці бруднять себе на догоду одній особистості, викривлюючи історію як у «добрі» радянські часи. Я вже не кажу про часи Російської імперії, коли історики створили історію Росії з історії інших народів та звичайнісіньких міфів. Ось так само нині пишеться й історія Київського Патріархату, яка починається з 1992 року. Всього лише!
Тому для нас зараз життєво важливим є створення внутрішньо-церковного інформаційного простору, з допомогою якого ми вирвемося із світу неправди, в котрий нас заганяють недоброзичливці, у світ правди, а Господь сказав: «Пізнайте правду і правда вас вільними зробить». Крім усього, ми таким чином зможемо обговорювати насущні проблеми Церкви й більше довіряти один одному.
– Але ж для цього потрібні чималі фінанси! А ваша Церква бідна, то як їй підняти такий потужний пласт у світлі того, що інформаційний простір України заповнений достатньо щільно.
– Наша Церква, як Церква народна, подобається великій частині українців, які жваво цікавляться її життям. Інтернет ресурс Інформаційно-видавничої Комісії одразу ж, як тільки появився, став одним із найбільш відвідуваних серед релігійних сайтів. Так буде і з загально-церковною газетою. Нам треба порушити монополію інших конфесій на інформацію як з допомогою власних ЗМІ, так і світських, активніше залучаючи їх до правдивого висвітлення внутрішнього життя Церкви.
Правда, для газети, хоча б на початок, потрібні певні кошти. Хоча більше потрібна зацікавленість всередині самої Церкви. Знаю, що вона є, а тому, коли вдасться вирішити організаційні й фінансові питання, ми побачимо достатньо якісний друкований продукт.
– А чого не вистачає, крім коштів?
– Може, сили волі… Але більше фінансової підтримки. Її дуже потребують інформаційно-просвітницькі проекти, які б хотіла запропонувати суспільству саме наша Церква, без чого їх здійснення практично неможливе. Суспільство нарікає на нас, але допомагати не хоче. А Церква живе тільки за рахунок пожертв. Тому, хоч і хочеш зробити більше, але…
Ось, скажімо, в жовтні виповнюється 95-та річниця остаточного організаційного формування УАПЦ на І Помісному Соборі в 1921 році. Треба до суспільства донести правдиву інформацію про увесь, майже столітній, період життя нашої Церкви, а ми зв’язані відсутністю засобів для цього. Суспільство повинне знати правду, щоб бути вільним від облуди, яку творить неправда і викривлює його світогляд.
Свого часу я десь прочитав і запам’ятав такий вислів: «Інформований – означає озброєний». А народ годують сурогатом правди, перемішаної з неправдою. Тобто стара, ще радянська, машина пропаганди на повну силу діє й донині. То чи можемо ми збудувати нове європейське суспільство, користуючись рудиментами комуністичного минулого?
– А який стан у цій сфері в єпархіях?
– На жаль, через велику зайнятість у єпархії, мені складно за всім услідкувати. Але, скажімо, активно працюють офіційні сайти Львівської, Харківсько-Полтавської, Карпатської, Тернопільської, Таврійської й інших єпархій, а також багатьох парафій. Активно присутні у соцмережах єпископ Закарпатський і Ужгородський Кирил (Михайлюк), архієпископ Тернопільський, керуючий Хмельницькою єпархією, Мстислав (Гук), архієпископ Герман (Семанчук), часто виступає на Тернопільському обласному телебаченні. Єпископ Карпатський Віктор (Бедь) взагалі широко присутній в інформаційному просторі. До речі, газета «Срібна земля», шеф-редактором якої є владика Віктор, в кожному своєму числі відводить дві й більше сторінок питанням життя Карпатської єпархії. І це лише невелика частка того, що робиться в Церкві загалом, але покищо слабко висвітлюється в ЗМІ.
– Владико, а як формується у вас церковна політика? Хто виступає ініціатором і, взагалі, з чого складається «кухня» УАПЦ?
– На кухні нехай панують домогосподарки, а ми цього терміну, стосовно нашої Церкви, застосовувати не будемо. УАПЦ соборноправна спільнота, в якій достатньо сильно розвинені демократичні засади. Ініціатива, звичайно ж (і це закономірно), виходить, перш за все, від Предстоятеля – Блаженнішого митрополита Макарія, але всі питання обговорюються й вирішуються колегіально на архієрейських соборах, а в основоположних питаннях спрямування задає Помісний Собор Церкви.
Інформація про начебто розбрат між архієреями в УАПЦ, яку час від часу вкидають в інформаційний простір з метою дискредитації, є звичайнісінькою вигадкою. Наш єпископат згуртований, протиріччя між нами не виникають. Іноді якісь робочі моменти під час обговорення якихось питань, можливо, й трапляються, бо, і я на цьому наголошую, в нас усе вирішується колегіально й за активної участі всіх архієреїв і членів патріаршої ради. Але сварки… Такого не знаю. Мабуть, вони виникають в чиїйсь хворобливій уяві.
Бачте, соборноправність ламає звичний авторитарний механізм функціонування церковної системи, але, в той же час, робить її достатньо витривалою. І це підтверджує вся майже столітня історія УАПЦ. Можливо, саме це, як я вже говорив, і дратує наших недругів, які живуть у координатах авторитарної минувшини і не бажають перебудовуватися на сучасні демократичні рейки, намагаючись рухатися вузькоколійкою. Хоча, на сьогодні ще стоїть завдання відпрацювання всіх аспектів соборноправної системи життєдіяльності Церкви.
– Ви часто говорите й пишете про соборноправність. А що означає цей термін, яке його наповнення?
– Соборноправність – це широке залучення вірян до впливу на церковне життя та управління в нашій Церкві, що, до речі, показав V Помісний Собор УАПЦ в червні минулого року, коли переважною більшістю делегатів були віряни. Офіційно принцип соборноправного життя Церкви започатковано ще церковними соборами в 1921 році, коли на противагу російського «єдіноначалія» автокефалісти почали розглядати парафію як самодостатню одиницю, малу Церкву. Парафія навіть обирала собі кандидата на священство, якого, після відповідної підготовки, висвячував єпископ. Це часто призводило до того, що згодом до нього ставилися як до наймита. Така загроза є й нині, але це не може зупиняти нас на шляху розвитку соборноправності. Просто треба шукати важелі, які б унеможливлювали подібні рецидиви. Але топтатися на місці не можна.
Соборноправність унеможливлює намагання Церкви володіти хоча б частиною суспільства. Для Церкви це згубно, адже тоді світ входить у Церкву, заполоняє її і згодом жити соборноправно стає майже неможливо. А повинно бути навпаки – Церква повинна духовно входити у світ і преображати його. Та це в нинішніх умовах неймовірно складно.
Крім того, соборність – це стан, за якого «низи» і «верхи» так відчувають потреби один одного і своєї церковної спільноти взагалі, що це цементує єдність і згуртованість так, що, за начебто «вольниці», чим часто нам дорікають, Церква насправді монолітна. Якщо й трапляються переходи парафій до іншої конфесії, то так само переходять парафії й до нас. УАПЦ відкрита і в цьому її сила, адже вона – Церква українського народу.
– І все ж, яка стратегія Церкви загалом. Вона існує? Адже не вдається знайти якихось визначальних документів. Будь-яка політична сила обов’язково розробляє стратегію розвитку на кілька десятиліть наперед і ознайомлює суспільство.
– Стратегічна мета Церкви – спасіння душ людських для життя вічного. Я не відкрию в цьому нічого нового. Суть же стратегій політичної і церковної різна за своєю природою. Я вже наголошував, що поєднання церковного й політичного нівелює суть Церкви і потім цей стан важко виправити, як і будь-яку тяжку недугу. А нинішнє і майбутнє нашої Церкви залежить від нас самих.
вересень 2016 р.
