Виступ на заходах із нагоди 1000-ліття з дня упокоєння св. Володимира Великого, що відбулися в липні в 2015 року в Полтавському краєзнавчому музеї.
Слава Ісусу Христу!
Сьогодні ми відзначаємо тисячоліття упокоєння святого рівноапостольного князя Володимира, завдяки якому ми викристалізувалися в єдиний народ і єдину українську християнську націю. І нам нині треба звернути увагу не скільки на біографію Хрестителя України, як на його вирішальну роль у трансформації слов’янських племен в український народ і формування державотворчого стрижня, який витримав усі негативні перипетії впродовж майже семи століть поневолення українських земель різними народами.
З дня незалежності нашої Вітчизни й до сьогодні українські політики постійно говорять про європейський цивілізаційний вибір нашого народу, начебто вони розпочали цей процес. Але історія говорить про інше – і я хочу їм, як і всім нам, нагадати, що цивілізаційний вибір наш народ зробив ще тисячу літ тому, коли підтримав князя Володимира у його виборі християнства як духовної основи великої протоукраїнської держави X-XІІ століть.
В контексті відзначення тисячоліття упокоєння Хрестителя Русі князя Володимира, слід нагадати й кілька етапів підготовки цивілізаційного вибору, так само як і його утвердження. Що я маю на увазі? А те, що нам слід починати відлік своєї цивілізаційно-культурної історії від перших слідів, які залишив своїми стопами святий апостол Андрій Первозваний на Київських пагорбах і до наших днів, повертаючи собі історичну спадщину, яка належить нашому українському народові.
Саме з першого століття після Різдва Христового починається відлік появи на нашій українській землі Христової віри, яка хоч і з тяжкими потугами, долаючи духовні блукання протоукраїнців, упевнено вела їх століття за століттям до входження у світову цивілізацію, закладаючи її основи. Вони, власне, творили її на своїй землі, але в той же час суттєво впливали й на всесвітню цивілізацію, яка без характерних рис і набутків українців була б збідненою.
Що ж це за етапи? На перший я вже вказав – блага вість спасіння, котру сповістив на Київських пагорбах апостол Андрій Первозваний, відкривши нашому народу Світло Правди. І вже в ІІІ столітті на українській землі в Причорномор’ї діяла достатньо велика митрополія Константинопольської Церкви, а ще Скіфська православна єпархія і т. д. У VIII-IX століттях християнство активно поширювалося по давньоруській території. Ми знаємо, що в першій половині дев’ятисотих років християнами були київські князі Аскольд і Дір, які будували в Київі церкви, за що їх і вбили бояри-язичники.
Та насильницька смерть князів-християн не зупинила утвердження Христової віри на прадавній українській землі: віра в єдиного Бога, Творця неба і землі, переможно витісняла стару віру у всіляких духів і дерев’яних язичницьких богів. Про це свідчить і те, що навіть мати князя Київського, язичника Святослава-завойовника, княгиня Ольга – була християнкою і заклала повагу до віри і в душу свого онука Володимира. І те насіння, котре вона посіяла в його серці, а, отже, й свідомості, згодом, коли перед ним постала дилема – як згуртувати слов’янські народи, які він об’єднав у велику державу, перетворити на єдине ціле, – дало свої сходи і плоди.
Сьогодні ми молитовно вшановуємо тисячоліття упокоєння в Богові рівноапостольного Великого князя Володимира, межу, яка розділяє нашу історію на дві половини – до Володимира Великого і після його упокоєння. Адже вибір, який зробив князь Володимир, прийнявши християнство для свого народу як державотворчу віру, ознаменував масштабний цивілізаційний поворот в історії розвитку протоукраїнського народу і творення ним української держави, бо християнство проникло в усі сфери народного і державного життя.
Ми повинні осягати всю свою історію, якою б вона не була, через призму епохальної події – хрещення Руси-України, через яке нам слід усвідомлювати велич і роль святого князя Володимира, фундатора української нації й державності. Нинішній рік, коли тисячолітній день упокоєння Хрестителя України відзначається не тільки Церквою, а й на державному рівні, повинен спонукати нас до богословсько-історичного осмислення духовних і державотворчих принципів, закладених Володимиром Великим, коли він визначав шлях розвитку української цивілізаційної культури аж до сьогоднішнього дня і, навіть, ген на багато століть, а може, й тисячоліть майбутнього.
Це завдання буде дуже важким і тривалим для виконання, якщо й надалі залишатиметься на рівні лише відзначення ювілейних дат. Адже воно потребує не тільки відзначень, а й державної щоденної турботи, всебічної підтримки, спрямованої не просто на відтворення зовнішньої форми, що ми нині спостерігаємо, а на осягнення тих національно-цивілізаційних і соціально-політичних трансформацій, які пережило українське суспільство в XVII-му й, особливо, в XX-му та на початку XXI-го століть, котрі й змінили внутрішнє єство суспільства і державного устрою, перетворили народ на націю.
Але без всебічного, глибинного вивчення не тільки історії, а й, насамперед, всього огрому української культурної цивілізації в усіх її історико-філософських і богословських аспектах, новий і незворотний рух якої визначив обранням православного християнства князь Володимир, будуючи унікальну державу на основі євангельських заповітів, – нової України ми не збудуємо, а розчинимося в чужих культурах і цивілізаціях. Адже справжнім показником цивілізації є не величина міст, не кількість збираних урожаїв і, навіть, не сила армії, а високодуховний народ, який країна вирощує в собі.
Це завдання потребує і сміливості, і клопіткої праці, і державного розуму тих, хто нині визначає шлях побудови України як держави третього тисячоліття, шукаючи для цього основи. Але для чого їх шукати за морями-океанами, якщо їхні риси можна бачити в ідеалі прообразу Хрестителя України і одночасно її правителя князя Володимира, а також у діях його наступників – Ярослава Мудрого, Данила Галицького, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи, Симона Петлюри і Степана Бандери, великих українців, які своє життя цілковито поклали на вівтар Вітчизни.
Процес становлення української християнської нації й держави ніколи не припинявся, а звершувався у свідомості всередині нації, в глибині її лона, вириваючись назовні визвольними змаганнями, постійно наснажуючи народ у його незламній боротьбі за волю, за самоутвердження під хрестом Андрія Первозваного і хрещенням Володимира Великого.
Адже у фундамент кожного народу закладено релігійні й культурні цінності, духовні святині, мова, буттєві традиції, норми й ідеали, взагалі смислове наповнення життя, ті чинники, які не дають народу загубитися на перехрестях історії. Це ті невмирущі цінності, які й наш народ напрацьовував упродовж своєї тисячолітньої історії, складаючи в скарбницю свого духу по крапелинах, що, врешті, склали могутнє річище, яке впевнено плине у вічності. А релігійні цінності є найважливішою відправною точкою ідентичності народу і складають генетичний код будь-якої цивілізації, яка творить історію й утверджується в ній.
Рівноапостольний князь Володимир є унікальною особистістю в історії українського народу і, взагалі, в історії людства. Адже він змінив хід всієї історії свого народу не лише в минулому, а й наклав невмирущий відбиток на історію майбутню, визначивши українському народу велике майбуття – його нову культурну цивілізацію.
І як би до нього не примазувалися міфологи «руського міра», але й Володимир Великий і вся історія Руси-України – наша, українська історія. І ми повернемо її собі до найменшої крапелини, бо, перефразовуючи слова Господа нашого Ісуса Христа, скажу, що все, чим жив наш народ, що надбав століттями свого непростого, стражденного буття в цьому світі, і що було в нашого народу відібране або затаєне від нього, рано чи пізно, але виявиться і повернеться законному його власнику – українцям.
Історія українського народу така ж багатомірна та невичерпна, як і людська присутність у світі взагалі. Коли розглядаємо українську історію, то ми бачимо і поступальні, й колоподібні рухи, бачимо прогресивні й регресивні вектори – та ж епоха Володимира Великого та Ярослава Мудрого, а потім затяжний державотворчий регрес, який ознаменувався роздробленням і втратою могутності Русі попередніх століть. Вона характеризується й утвердженням християнської моралі в суспільстві, а наука Христова: «Люби ближнього свого…» отримала змістовне наповнення, поклавши початок соціального служіння Церкви серед народу Божого.
Християнська віра, яку князь Володимир заклав у фундамент великої держави, стала основою української цивілізаційної культури, дала їй такий могутній поштовх до розвитку, що навіть століття перебування в неволі інших національних держав не змогло її асимілювати чи знищити. Тому зараз, визначаючи роль релігії в державному розвитку України, її духовно-державницьких підвалин, слід основний погляд звернути саме на православ’я, яке стало основоположним у творенні української нації і її культури, формуванні нашого особливого світогляду. Це допоможе нам відчути духовне споріднення з минулими віками, в глибині яких зароджувалися традиційні для українців ментальні цінності, допоможе по новому подивитися на нашу національну історію, щоб відтворити її правдиво і неупереджено, щоб на її основі відновити чистоту українського духу.
Нині, будуючи новітню українську державу, а, отже, й творячи новітню історію, нам слід звернутися до витоків, розчищаючи від намулу історичні джерела і повертаючи до своєї пам’яті все те, що ми з чужого примусу чи власної байдужості розгубили на перехрестях століть. А наші витоки починаються не тільки з епохи Володимира Великого, вони сягають глибини тисячоліть, щонайменше – Трипільської епохи, елементи якої ми знаходимо в українській культурі.
Князь Володимир сміливо взяв на себе особисту відповідальність, проявивши доленосну ініціативу преображення духовної основи розрізнених слов’янських племен, що мали різні культури й звичаї, об’єднавши їх на єдиному грунті православної віри. І українська Церква з перших років свого існування стала потужною об’єднуючою силою, яка, впродовж цілого тисячоліття, слугувала чи не найголовнішим чинником формування української національно-православної свідомості.
Навіть у роки – а їх кілька століть, коли український народ не мав своєї державності, а його землі були розділені між кількома сильнішими державами, саме християнська православна віра була тим фундаментом, завдяки якому народ тримався духовної цілісності та який не давав йому втратити відчуття єдності, знівелюватися і бути поглиненим поневолювачами.
У двадцятому столітті, коли Україна пережила страхітливі репресії й голодомори, жорстокі переслідування за вірність рідній Церкві й національно-визвольні змагання, ворогам нашої Вітчизни не вдалося знищити волелюбний державотворчий дух народу, закладений Володимиром Великим. Особливо яскраво він проявився у трьох етапах боротьби українського народу за державність – період УНР, УПА, яка встановлювала українську народну владу у визволених районах, та проголошення української Держави в 1990 році. І за кожним разом духовною опорою визвольних змагань виступала УАПЦ, яка насичувала визвольний рух животворчою силою з вічного джерела Божої благодаті.
Історія української цивілізації знає дві основні події, які заклали її міцний і непоборний фундамент: це, з одного боку, участь західного світу, коли скандинави, власне, взяли активну участь у закладанні основ державності роздробленій на удільні князівства Русі, самі ставши її органічною частиною, а з другого – хрещення Русі Володимиром Великим у православній вірі. Обидві події стали в долі протоукраїнців ключовими, бо спрямували розвиток унікальної цивілізації, котра змогла вистояти впродовж майже тисячоліття бездержавності й піднести народ до рівня нації.
Сьогодні, коли ми, нарешті, приступили до будівництва нової української держави, нам треба пильніше вдивлятися у внутрішній світ родоначальника української нації й фундатора її державності, починаємо пізнавати глибину значення його святих заповітів. Нам слід не стільки обмежуватися поверховими дослідженнями життя й діяльності Великого князя, як заглиблюватися в особистість і світогляд творця великої імперії протоукраїнців, знаходити універсальні парадигми гармонійного облаштування суспільно-політичних відносин демократичного устрою держави, осмислювати місце українців серед європейських народів та роль України як держави в Європі.
Який Божий задум для кожного українця й України в цілому? Яка воля Божа на нинішнє й майбутнє визначена для нас, нащадків великої Руси-України і традицій української цивілізації, основою якої є християнство, що сягає сивої давнини, і що вона може запропонувати світу таке, що його зацікавить?
Безумовно, українська нація – це унікальна цивілізація із своїм власним набутком цінностей, своїми закономірностями суспільного розвитку, власною системою історичних і духовних координат, які народ зумів зберегти й розвинути навіть в умовах семи століть підневільного життя. Цей досвід надзвичайно цінний перш за все для нас, нинішніх, коли саме на наше покоління припало нелегке завдання вивчити, дослідити й, головне, втілити в сучасній моделі соціально-державного й релігійного устрою держави.
Адже Україна – це не якесь державне новоутворення. Україна – це самостійна, випробувана й загартована віками цивілізація у родині найбільш значущих історичних цивілізацій світу. Але чи здатні ми в умовах руїни, коли легковажно втрачено могутній економічний і людський ресурс, коли країну покинуло щонайменше десять мільйонів працездатних її громадян, а управлінські структури впроваджують в усі сфери життєдіяльності держави не завжди прийнятні елементи чужорідних культурних цивілізацій, – чи здатні ми не втратити віру в творчі сили своєї країни і свого народу, чи здатні ми продовжити започатковане Володимиром Великим нерозривне єднання державної й релігійно-церковної основи незалежної України? Яка мета дасть нам силу й наснагу для перемоги у святій справі державності й утвердження на рідній землі?
А мета будь-якої цивілізації полягає в тому, щоб запропонувати людству, його глобальній цивілізації, органічною частиною якої вона є, щось власне, але значуще, таке, що збагатить її в культурно-духовній сфері перш за все.
Хоча наша нація вже стільки віддала своїх набутків і власних цінностей світу, не отримуючи нічого рівноцінного навзаєм, що настав час припинити цей односторонній рух і зажадати руху двостороннього, щоби й інші ділилися з нами своїми кращими набутками, а не лише малоцінними й малопридатними для життєдіяльності, а часто й шкідливими.
І першим кроком цивілізаційної взаємодії повинне стати релігійно-церковне поле, коли Мати-Церква Константинопольська знову, як і тисячу літ тому, простягне руку допомоги й візьме нашу Церкву під свою опіку та відкриє їй дорогу у Вселенське православ’я, як те вона зробила на зорі християнської віри на протоукраїнських землях Руси-України.
З цього почнеться стрімкий розвиток української самобутньої культурної цивілізації, що базується на християнських цінностях, але затриманий відривом від Вселенського православ’я і всесвітньої суспільно-економічної та культурної формації як його самостійного рівноправного суб’єкта.
Ми досягли суверенітету своїх державних кордонів, окреслили ними недоторканність території, за яку не шкодуємо ні ресурсів, ні власного життя. Але цього замало. Сьогодні нам слід розвивати і так само захищати й суверенітет гуманітарного простору, складовою частиною якого, основоположною є релігія в її православно-церковній сутності, а також соціально-культурна складова.
Але утвердження суверенітету України і її культурної цивілізації буде неможливим без утвердження суверенітету духовного. В його основі лежить аксіома, яку можна охарактеризувати словами із притч Соломонових: «Більш за все охороняй своє серце, бо з нього виходять джерела життя» (Прт., 4:23). Це є визначальним як по відношенню до окремої людини, так і до всього народу в цілому.
Тут слід згадати, що українці піднімалися з руїн, нанесених війнами та всілякими протистояннями, які траплялися достатньо часто, толоками, коли люди спільними зусиллями відбудовували своє знищене житло й господарство. Так само відбудовували і рідний край, і державу. А все тому, що зберігали віру в Бога й усвідомлювали свій обов’язок перед Вітчизною й один перед одним. Це відчуття обов’язку утвердив Великий князь Володимир, коли став християнином. Тільки та держава розвивається, суспільство якої має мотивацію свого поступу, а її громадяни мають мотивацію взаємодії один із одним і державою в цілому, а держава з кожним із своїх громадян.
Спираючись на Володимирову спадщину, коли розрізнений на багато споріднених мовою, культурою, побутом, традиціями племен протоукраїнський народ виріс у потужну націю, нам слід відкинути позицію тих, хто вважає, що Україна повинна бути тільки для українців. Але поряд із цим ми не повинні погоджуватися з тим, що Україні слід позбутися своєї національної та релігійної сутності, адже це згубно вплине й на єдність народу та держави.
Духовні й державотворчі ресурси, які Бог розумом і руками Великого князя Володимира вручив нашому народу на зорі його консолідації в націю, неодноразово визначали його шлях у час вирішальних історичних переломів. Так було раніше, так повинно бути й зараз. Тому головним для нас є зберегти і примножити всю ту культурно-цивілізаційну спадщину, яку напрацювали попередні покоління українців, збагатити її і передати нащадкам.
На минулому й теперішньому українства значним чином позначилося різне культурне середовище, що його привносили на тих чи інших етапах його розвитку інші народи, котрі на певні відтинки часу володіли землями українців, нашаровуючи ознаки своїх культур. А вже на початку нинішнього ІІІ-го тисячоліття, коли шаленими темпами розвивається електронна цивілізація з її планетарною мережею інформації, постала дилема руйнування не тільки національної самобутності, а й єдності між батьками й дітьми, відчуття родинності, тобто розвивається руйнація інституту родини. Це є реальною загрозою майбутньому нашого народу.
Тому в цей початковий період ІІІ-го тисячоліття з особливою силою постає потреба освоєння історії, тобто повернення народу його минулого, нинішнього і майбутнього як життєвих цінностей. Нам нині треба виробляти такі принципи організації життя українців, щоб воно було максимально наповнене ціннісно-смисловим значенням, передавши його нащадкам як найдорогоцінніший скарб.
В цьому контексті Церква повинна не стільки вимірювати рівень своєї участі в ювілейній радості кількістю й масштабністю заходів відзначення 1000-ліття упокоєння Володимира Великого, не стільки хвалитися своїми перевагами над іншими, а показувати зміни в душах своїх віруючих. Адже святий рівноапостольний князь Володимир Великий, коли усвідомив значення глибоких перемін у його світогляді й поведінці після того, як став християнином, сказав: «Я був звіром, а став людиною». Саме з цього ми й повинні виходити в розумінні духовного подвигу й формування особистості не тільки князя Володимира, а й кожної людини, котра стала християнином.
Дивлячись на життя рівноапостольного князя Володимира Великого ми переконуємося в тому, що сила Божа не тільки присутня в історії людства в цілому, а й перебуває в людині та докорінно змінює увесь її внутрішній світ. І тому сьогодні, коли перед нашим народом постала загроза новітнього поневолення, ми повинні зміцнювати нашу віру, будувати храми, розвивати церковне життя, пам’ятаючи, що силою благодаті Божої любов входить у наші серця. А любов робить нас сильнішими і витривалішими.
Нам також слід пам’ятати, що любов Божа силою Святого Духа, торкнувшись душі нашого народу в купелі Хрещення, вже більше тисячі літ як переходить на всі наступні покоління, освячуючи їх даром святості, який свого часу підкорив і серце князя Володимира. В цьому непереможність нашого народу, сила його духу, особливо в цей час, коли на нашу святу землю прийшов з війною бездуховний загарбник. І ця війна, що точиться на Сході, стала для нашого народу серйозним іспитом міцності його віри, його любові до Вітчизни, його вірності й відданості.
Тож нехай Господь і Бог наш Ісус Христос береже всіх нас, нашу святу УАПЦ і нашу рідну Україну, дарує нам мир і однодумність, щоб ми були однією міцною і нездоланною родиною, щоб ніколи в наших душах не вгасала свіча святості, запалена святим рівноапостольним Великим князем Володимиром.
З Богом до перемоги!
Слава Господу нашому Ісусу Христу!
Слава Україні!
Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський.
