Категорія: Блог

22 квітня 2021 року,  керівник відділу охорони навколишнього природного середовища Харківсько-Полтавської єпархії Православної церкви України  взяла участь в онлайн-події – прес-конференції на тему: «Офіційний запуск Національної мапи пунктів приймання вторинної сировини», організованої Всеукраїнським молодіжним рухом «Let’s do it Ukraine». Національна мапа пунктів приймання вторинної сировини – це жива платформа, яка дозволяє в лічені секунди знайти пункт прийому вторсировини та додати на неї пункт, а також вказати яку саме вторсировину там приймають. Саме сьогодні у Всесвітній день Землі закликаю всіх розпочати екосвідоме споживання, сортування, здачу на переробку вторсировини та додавання на національну мапу тих пунктів прийому вторсировини, які там відсутні.

Великий піст! Хтось сумує з цього приводу, хтось “сідає на дієту”, а хтось смакує початок боротьби з собою, вірніше боротьби за себе. Боротьби, в якій тіло стогне, а душа тріпотить від доторкання до найсолодшої їжі.

Піст – час боротьби за душу, коли душа отримує шанс втратити залежність від тіла. Наше тіло, з його безмежними потребами, день за днем, під час Великого посту, приноситься в жертву заради спасіння душі. Тіло, для тих хто щиро поститься заради Господа, зміщується з командного пункту життя, його керівна функція відмирає. Ми помираємо тілом, разом з Христом, який іде на хрест. Помираємо тілом, щоб воскреснути душею з воскреслим Христом.

Господи, допоможи нам твердо тримати піст фізичний, щоб отримати плід духовний. Допоможи нам, Господи, через обмеження в їжі, навчитись керувати й іншими потребами тіла, а також змінити свій темперамент, своє світосприйняття, змінити свої життєві акценти. Допоможи Господи, оживи наші душі.

“Ти ж, коли постиш, намасти голову твою і вмий обличчя твоє, щоб не показувати людям, що ти постиш, але Отцю твоєму, — Який у таїні; і Отець твій, Який бачить таємне, воздасть тобі явно.

Не збирайте собі скарбів на землі, де черв і тля точать і де злодії підкопують і крадуть. Збирайте ж собі скарби на небі, де ні черв, ні тля не точать і де злодії не підкопують і не крадуть, бо де скарб ваш, там буде й серце ваше.” Мф.6,17-21

Такий вже занепад духовності серед народу, що пристрасті переважають потяг до світлого, Божого. Душі людські в гордині, як у міцнющому панцирі і мало кому вдається того панцира розірвати і вивільнити душу для світла й добра, тобто для Бога і віри в Нього, Творця нашого і Владики.
“То ж благаю вас, браття, через Боже милосердя,- віддайте ваші тіла на жертву живу, святу, приємну Богові, як розумну службу вашу, і не стосуйтесь до віку цього, але зміниться відновою вашого розуму, щоб пізнати вам, що то є воля Божа,- добро, приємність та досконалість” (Рим., 12:1-2),- каже нам апостол Павло.
Треба все ж зуміти розпізнати в собі гординю (її в кожному по самі вінця, а в багатьох перехлюпує і за край), прийти до усвідомлення всеохопної вищості Бога й того, що лише у вірі Божій людина отримує опору в житті, незважаючи на всілякі негаразди, без яких того ж таки життя й бути не може. Інша річ, як їх переносити і які висновки робити, аби вони не псували урівноважений колобіг життя.
Є молитва оптинських монахів: ”Отче, дай мені з душевним спокоєм зустріти все, що принесе мені прийдешній день. Дай мені цілком віддатися волі Твоїй святій, в усякий час цього дня, в усьому настав і підтримай мене. Які б я не одержав звістки протягом дня, навчи мене сприймати їх із спокійною душею і твердим впевненням, що на все свята воля Твоя. В усіх словах та справах моїх керуй моїми думками і почуттями. В усіх несподіваних випадках не дай мені забути, що все послано Тобою. Навчи мене прямо й розумно обходитися з кожною людиною, нікого не соромлячи й не засмучуючи. Отче, дай мені сили знести утоми прийдешнього дня та всі події сьогодення. Керуй моєю волею і навчи мене молитися, вірити, надіятись, терпіти, прощати й любити. Амінь”.
Ця молитва читається вранці по закінченню вранішнього моління. Але уважно вникніть у смисл слів цієї молитви, бо він є визначальним чи не в усьому. Без усвідомлення кожного із прохань – його внутрішньої суті, того, що просиш, не отримаєш, бо для цього потрібна життєва практика. Тобто, все життя людини повинне бути приведе у відповідність із Божими заповітами, церковними правилами, які вчать людину добра і любові. А добро і любов, як дар Божий, не може призводити ні до чого поганого, а лише до доброчинного. Оптинські ченці виробили цю молитву, маючи велику духовну практику і весь устрій їхнього життя було укладено у відповідності до настанов святих отців Церкви. Без цього досягти якоїсь ґрунтовної опори в житті неможливо.
Сказано ж апостолом Павлом: “Тому то, хто думає, ніби стоїть він, нехай стережеться, щоб не впасти! Досягла вас спроба не інша, тільки людська…” (1 Кор., 10; 12-13). Ось чому людині для тілесного дихання потрібне чисте повітря, а для душі потрібна віра Божа й Церква, провідниця знання і спасіння. Одинока ж бо людина є легким здобутком для сатанинської сили, а отже життя неправедного.
Сатанинське бере людину підступом, силою, а святі небесні сили дають людині самій можливість по власній волі вибирати з ким вона – з Отцем Небесним чи сатаною, кого слухати і кому підкорятися: святим небесним силам, ангелам світла чи ангелам темряви, демонам.
Перше здійснити складніше, бо вимагає постійної духовної праці, яка є нелегкою і навіть тяжкою. Друге легке, бо, наприклад, коли тебе образили, спричинили зло, безпричинно чи й причинно, а тобі треба це спокійно перенести і не відповісти таким же злом, то людині, в душі якої змією в’ється гординя, дуже тяжко просто сказати: “Бог із тобою” та й усе. Набагато легше дати пристрасті закипіти в душі злістю, щоб вирвалася вона назовні парою лайки, бійки, вчинення чогось негідного, поганого, такого, аби воно якнайдошкульніше вдарило по кривднику. Вчинивши так один раз, уже не в силі втриматися, аби не вчинити так вдруге і… людина втрапляє в духовну розбещеність, коли відповідь злом на зло стає нормою. Ось чому, не маючи віри Божої в душі (а без Церкви і участі в божественних літургіях істинно вірувати неможливо, бо надто слабка духовно сучасна людина), такого розмаху в нашій країні набрало озлоблення і ненависть, якими просякнута кожна клітина нашого хворого суспільства.
І таке суцільне захоплення телевізією та інтернетом цьому є сумним підтвердженням – пристрасті людям миліші. Не хочуть задуматися, що від пристрастей одна лише шкода і біда, що через них ми караємося на кожному кроці свого гріховного життя, а каяття немає, бо відсутня віра, бо майже ніхто не ходить до церкви, не передплачує релігійно-духовної літератури, звідки можна почерпнути знання про віру, про каяття, як спасіння. Бо без щирого каяття Господь не дає і прощення, бо лише через каяття, через участь в євхаристії – вживання Тіла і Крові Христових, як свідчення прощення, свідчення примирення з Богом, Який віддав Себе на розп’яття заради спасіння нас, людей, ми продовжуємо перебувати в гріху і він роз’їдає нашу душу, збриджує її, мучить і руйнує і душу, і тіло. Людина ж, уражена найстрашнішою заразою – гординею, відкидає навіть думку про віру, про участь у Божественних літургіях, тобто ходіння до церкви на служби Божі, про постування, каяття і причастя, власне, оцерковлення свого життя. “Бог противиться гордим, а смиренним дає благодать!” (1 Пет., 5:5).
Скажіть, чому ми так намагаємося обов’язково охрестити дитину, лиш тільки вона народиться, чому намагаємося поховати померлого по православному чину поховання з відправою священиком? Чому ж тоді не ходимо до церкви постійно, не дотримуємося церковних правил? А це не менш важливо від попередніх правил. Я вже писав у минулому числі “Добродія” про те, що недостатньо бути охрещеним, адже, щоб істинно перебувати в Христі, а Христос у нас щоб перебував, треба вірувати істинно і провадити життя своє, звіряючи його з Божими заповітами і церковними правилами і беручи участь в житті Церкви. А як по іншому перебувати в молитовному єднанні з Господом, якщо не брати участі в божественних літургіях, не каятися перед Ним у гріхах і не приймати від Нього з рук священика святих Дарів – Тіла і Крові Христових? Як тоді можна сподіватися на Божу милість, Божу допомогу?
Але ж за плином нашого неспокійного життя ми то забуваємо, то випускаємо з пам’яті, то ще щось, що нам робити, як діяти та, здебільшого, й не знаємо як його й робити, як поводитись чи в храмі, чи по за ним. Тому й треба передплачувати релігійно-духовні видання, які ведуть постійну роз’яснювальну і навчальну роботу, передплачувати, щоб було з чого черпати духовні знання. Без такої просвітницької роботи, зрозуміло, що і духовний стан людей буде низький, а самі люди темні і неспасенні. А завдання людини полягає в тому, аби спасти свою душу перед тим, як відправитися на Суд Божий. Та й так, коли переважна більшість людей віруватиме в Бога, намагатиметься дотримуватися заповітів Божих, церковних правил, то настільки ж то поменшає зла і ненависті, і настільки побільшає добропорядності, милостивості, і настільки стане духовно легше нам жити!
“Тож підкоріться Богові та противтеся дияволові, то й утече він від вас. Наблизьтесь до Бога, то й Бог наблизиться до вас. Очистіть руки, грішні, та серця освятіть, двоєдушні!.. Смиріться перед Господнім лицем,- і Він вас підійме!” (Як., 4:7-8,10).
Чому ми цього не хочемо зрозуміти, чому не хочемо (хоч про це постійно говоримо) жити без такої кількості негараздів і бід? А їх така навала через нашу неповагу до Бога. Пам’ятаю, як ми із священиком приїхали на запрошення одного голови господарства освятити поле. Коли голова зупинив один з автомобілів, що саме перевозив зелену масу на силос і сказав йому, що, мовляв, отець зараз буде освячувати поле і треба бути присутнім, то той відказав таке: “Тю, а я думав, що щось серйозне”. То ж, відповідно, не треба тоді й на Бога нарікати, бо яке наше ставлення до Нього, таке і Його до нас. То ж чомусь мучимось, караємось, але… не каємось.
+АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ
(Із «Добродія» 90-их років)

Любов, як ядерна реакція, тільки набагато сильніша. Бо нею створений весь світ. Людина, в якій виникла любов, не має силу справитись з нею. Навіть тоді, коли людина, яку вона любить, відповідає їй взаємністю. Любов підносить, а людина не знає як правильно скористатись піднесенням. Немає такого досвіду. Зате має багатий досвід земного життя, який спонукає людину отримувати задоволення з кожної миті.

Любов, це Божа іскра в людині. Тому без Бога вона швидко втухає. Божий дух для неї, як кисень для вогню.

Кожна людина створена для любові, прагне любові, шукає любові. Але виникає любов завжди несподівано і не завжди, з людської логіки, раціонально і до потрібної в перспективі людини. Чому? Крім Бога, того ніхто не знає.

Зрозуміла любов чи не зрозуміла, але для людей, які вірують, вона завжди залишається Божим даром. А коли це Божий дар, то лише Бог і знає як ним розпорядитись.

Бог стає провідником, коли, отримавши дар, людина звертається до Нього. Бог провідник і вчитель, а людина учень.

Любов, як ядерна реакція, тільки набагато сильніша. І, щоб навчитись жити з нею, потрібен Вчитель, який володіє нею.

Господи, навчи нас, грішних людей, яких Ти обдаровуєш Своїми дарами, обережно приймати Твої дари і вручати себе і їх в Твої руки, і зо всіх сил старатися бути гідними Твоїми учениками.

(З архіву архієпископа АФАНАСІЯ Шкурупія)
“В безмежній величині особистості Боголюдини Ісуса Христа кожен народ, Отцем Небесним творений і поставлений на тій чи іншій частині землі, відібрав собі ті риси святості, які найповніше окреслювали суть їх самих, були найближчими їхньому серцю, їхній душі, і які вони могли найповніше здійснити в своєму житті.
Адже кожне слово Христа Спасителя, кожна подія Його земного життя дає нашій душі найкращу поживу, яка своїми живодайними соками насичує кожну клітину нашої душі й нашого тіла, дає силу й наснагу жити в любові до всього, чим жив Сам Ісус, в терпінні переносити всі негаразди, біди, злигодні, нещастя на які так багате життя кожної людини. В той же час, маючи перед собою нічим неоціненний приклад Ісуса, кожне покоління українців давало велику когорту своїх синів і доньок, серця яких відгукувались на божественний поклик Господа: «Іди за Мною!» (Ін., 1:43), бо в їхній свідомості, в їхніх серцях, в їхніх душах звучало й інше слово Спасителя: «Коли хтось хоче за Мною йти, хай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною» (Мт.,16:24). І вони зрікалися попереднього способу життя, вичавлювали із себе все негідне, що вже вкоренилося в душі й у тілі, але було таким звичним, таким любим, таким приємним і від чого будь-якій людині без зусиль відмовитися не під силу.
В наш такий бурхливий і такий тяжкий час, коли порушилися всі, до того віками вироблювані устої життя – віри, моралі, звичаїв, терпеливості, працьовитості, які особливо відрізняли українство від інших народів, то в кому ми можемо знайти найбільш тихий і спасенний притулок для нашого зболеного серця й розбурханого розуму, де знайдемо спокій для душі й науку для розуміння сучасного викривленого й жорстокого життя, як не в Ісусі Христі, в Його житті, в Його повчаннях, в Його святих словах, які донесла до нас Євангелія!
Ми відкриваємо Євангелію і опиняємося на березі тихого Галилейського моря й бачимо, як двоє рибалок із своїм батьком поправляють невода. Вони скоро закінчать свою роботу, відпливуть у море, закинуть того невода у воду, наловлять риби й щасливі підуть собі додому до дружин, до дітей. І що їм до всього світу, до його духовних потреб, чийогось болю, нещастя, біди, чиєїсь кривди, несправедливості, що роздирає душу, висмоктує соки, топче її? Їх все обходить стороною, бо ось вони здобули поживу й більше їм нічого не треба. Вони щасливі, вони переконані в тому, що це і є життя, що й світу – море Галилейське, яке, власне, й не море, а всього лише велике озеро, їхнє село, їхні оселі та їхні родини.
Та ось вони бачать як піщаним берегом до них наближається якийсь молодий чоловік. Вони ще не знають хто Він, але в їхні серця уже вливається невідома їм до того тривога, душа наповнюється трепетом, вони завмирають в очікуванні чогось великого, чогось незбагненного, що переверне все їхнє попереднє життя. Але все це поки що лише у відчуттях і те, що їх чекає попереду, навіть не виринає дрібненькою рибкою в їхній свідомості.
А Христос уже біля них. Він каже їм – покиньте це тихе море, цей звичний для вас берег, покиньте батька свого і йдіть за Мною на Моє море, яке не має берегів, бо воно безмежне, воно – увесь світ, і в ньому така безліч риби великої й малої, що вам ловити її й ловити до кінця віків. Беріть Мій невід, якого Я вам даю, і ловіть Мою рибу, ловіть людей Моїм неводом і притягуйте їх у Моє Царство, у Мою Церкву, яку даю вам і всім людям, бо Церква Моя – Моє Слово, Моє Тіло, Я Сам. Ловіть людей заради спасіння, не віддавайте їх на погибель в яку заманює їх диявол.
І рибалки, не розмірковуючи над тим, хто перед ними й до чого їх кличе, бо відчули Спасителя душами й серцями, хоч і були вони в них загрубілі й занімілі, як і в усіх нас, покинули свій невід, тиху воду, батька свого й пішли вслід за Ісусом. Чи кликав батько їх повернутися, чи біг за ними й кричав: «Сини мої, на кого ви мене, старого, покидаєте?». І біг, і кричав, і падав на жорсткий пісок. А сини, раз увірувавши в Спасителя, безоглядно пішли за Ним до життя нового, до того незвіданого життя, яке відкривав перед ними Отець Небесний приходом Свого Сина. Вони пішли безоглядно за Христом тому, що їхні душі вже були переповнені сумуванням за чимсь значно більшим, глибиннішим, всеоб’ємним, тим, що є безсмертним, що й нас кличе до себе вселенською, ніколи незбагненною силою, притягує до Живого Бога – любов’ю, тією жертовною любов’ю, яка є в Спасителя Христа і яку Він так щедро вділяє й кожному, хто бере свій хрест і йде за Ним. Але цей сум лише половина визначеної дороги, а посередині цього шляху на кожного чекає чаша страждання, і хто не вип’є її до дна в терпінні й смиренні, той не вип’є й чаші любові, бо ця чаша стоїть наприкінці шляху, і до неї треба дійти, доповзти, дотягнутися, а хрест, величезний і важезний, притискає до землі, вдавлює в неї, чавить, що й кості тріщать…
Під цим тягарем ми падаємо, ми здаємося і мало хто із нас повертається вперше, і вдруге, і втретє, як апостол Петро, який тричі за одну ніч зраджував Христа, але який на запитання Спасителя: «Чи любиш ти Мене?», відповів: «Коли б мені й умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе!» (Мк., 14:31), а так рішуче й беззастережно може говорити тільки велика любов. Коли проспівав півень у дворі Каяфи, Петро згадав слова Господа: «Перше, ніж півень заспіває, відречешся ти тричі від Мене» (Лк. 22:61), і вийшов Петро із двору, і гірко заридав. Заридав загрубілий від тяжкої фізичної роботи й поневірянь чоловік. То ридала справжня людська любов, просочена Божою благодаттю, помножена Божою любов’ю до свого творіння, яке воно не є, бо любов Божа до нас така глибока, така велика, що достатньо одній крапелині впасти в наше серце, щоб воно вже запалало на все життя.
І коли наше серце стиснеться від болю так, що аж затерпне, а душа заплаче, тоді ми можемо йти далі, як пішов далі Петро за Христом – відкинувши будь-які застороги, ту боязливість, що вже було раз відштовхнула його від Господа, не оглядаючись на попереднє життя, яким би воно не було до цього моменту, що увірвався в нашу душу як вихор, як смерч, чи вроджувався повільно в тяжких духовних муках, аж до крові. Оці муки душі дають нам знання того, що ми в дійсності зустріли Живого Бога, пізнали Божу любов до нас, Божу віру в нашу любов, ми досвідом пізнали, що Бог нам вірить і вірить в нас.
Ось так і рибалки – покинули тиху воду свого моря, німу рибу, і вийшли у світ. І що ж вони побачили у світі? Вони побачили страшні краєвиди бурхливого, каламутного, жахливого, безмірного моря, яким є душа людська, але і їхня така ж сама.
Апостол Петро справився із своїм страхом перед новим життям, яке входило в нього страшною картиною знущань над Ісусом Христом у дворі первосвященика при знавіснілому вогнищі багать. «Ви питимете чашу Мою…» (Мт. 20:23), – згадав тоді апостол Петро слова Господа, дивлячись на Нього закривавленого, але сміливо ступив на новий для себе шлях, шлях Христової любові й жертовності заради Христа, став закидати у збурене людськими пристрастями тогочасне життя Христового невода. Першим закинув його до Рима. І що ж там виловив, що побачив у неводі? А те саме, що й у нашому українському морі нині: безодню лукавства, здирства, озлоблення, заздрості, розпусти, зрадництва, гультяйства, віровідступництва і всілякої нечистоти, в якій люди гинуть і гинуть, як у дряговині. Чого не вистачало римлянам – законів писаних? Вони мали закони досконалі. Освіченості? Жителі цього аристократичного міста мали високорозвинену освіту, науку, культуру. Чого ж їм тоді не вистачало для нормального, здорового життя? Совісті їм не вистачало і Христової любові в серцях!
В чому ж полягає спасіння світу, що в дряговині людської неправди загруз по самісінькі вуха й гине? У Божій правді життя! Її приніс у світ Христос Спаситель, що на хресті разом із Собою прибив і всі неправди людські, нашу гріховність, а вірою, яку дав нам на спасіння, відкрив шлях до врятування від того жахіття, яке своїми ж руками люди й творять, все далі й далі занурюючись у погибель.
Апостол Павло вказує нам і на той засіб, завдяки якому, за нашою вірою, проявиться Божа сила Своєю благодаттю і кого не омине невід Христа, того визволить із каламутного житейського моря: «Де збільшився гріх, там зарясніла благодать, щоб, як гріх панував через смерть, так само й благодать запанувала через праведність для життя вічного» (Рим. 5:20-21), – наголошує апостол.
Але ж так запросто, лише від хотіння розуму в невода спасіння потрапити неможливо. Для цього треба докласти багато зусиль, і не просто зусиль, а покласти на вівтар спасіння все своє життя – як те, що вже пройшло, так і нове, що попереду і лякає своєю невідомістю. Та коли християнин стає за Христом, йде за Ним слід у слід, не відступаючись ні кроком вліво чи вправо, такий християнин доходить до поставленої мети – спасіння.
Що ж так привабило українців в Ісусі Христі, що вони так палко відгукнулися на Його вчення, що так потрясло їхні душі в Його житті, в Його страшній смерті, що вони обрали Його шлях, як свій, стали на нього рішуче і йшли ним, повторюючи подвиг Спасителя? Невже тільки одне вчення могло розкрити серця, підкорити розум і повести людей на такі незбагненні з першого погляду подвиги в ім’я Христа, невже тільки одне вчення, хоч і було воно благою вістю з Небес, вселило в їхні душі рішучість подолати в самих собі все те, що привело Господа на хрест Розп’яття?
І ось тут варто знову й знову перегортати Євангелію, щоб усвідомити те, чому українці, один раз вникнувши у життя Ісуса Христа, вже ніколи не відступаються від віри в Нього – Сина Божого, що віддав своє життя заради спасіння всіх людей і кожного зокрема. Всім Своїм життям і Своєю смертю Він показав нам приклад, Він повелів: «Ідіть за Мною!» і кожен, хто пережив тією чи іншою мірою зустріч із Христом, хоч раз доторкнувся до краю ризи Христа, як та кровоточива жінка, що одразу й зцілилася, а Господь сказав їй найголовніше: «Віра твоя спасла тебе», – той буває настільки глибоко вражений, що готовий на будь-який подвиг ради Нього.
Чи задумувався хто із нас над тим, чому саме в серцях нашого українського народу стався такий глибинний, такий саможертовний відгук на вчення Христа про спасіння? Відповідь ми знаходимо в Євангелії, в якій розповідається про неперевершені якості Спасителя – безмежне терпіння, велич приниженості і глибина любові.
«Не зволікає Господь із обітницею, як деякі вважають це зволіканням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття» (Пет., 2:9), – говорить апостол Петро. А все тому, вже говорить апостол Павло, що Бог любить, а любов «завжди в терпінні, милосердствує, усе зносить, усе терпить, ніколи не припиняється» (1 Кор., 13:4-8). І ось ця якість Ісуса, що майже неможлива для людини звичайної – перебування в постійному терпінні увесь час, доки здійснюється воля Божа, терпінні, яке дає можливість переносити без нарікань всі негаразди життя, всі його несправедливості, страхіття, підступність, неправду, все зло, яке витворяє наче в шаленій сатанинській круговерті людина, ось ця, до цього небачена якість, і вразила серце українця, заполонила його трепетне серце, адже таке терпіння можливе тільки за великої любові, якою в усі часи вирізнявся наш народ.
Але що ж іще так привабило наш український народ в Ісусі Христі, що він так беззастережно увірував у Сина Божого, пішов за Ним і проніс Його віру євангельську крізь усі буревії до наших днів у чистоті й непорочності, незважаючи на періоди в нашій історії, коли вогнем і мечем винищувалося на землі нашій православ’я і сам народ – його носій?
Вкажу на одне, що є визначальним для українського народу і що так міцно, як криця, поєднало нас із Христом – скільки віків існує український народ, скільки він і перебуває в такому ж гонінні, в такому ж приниженні, як і Христос, але і в такій же любові, в якій перебував Ісус. І як Христа розіп’яли, так і наш народ розпинали й розпинають вороги чужі й воріженьки ріднесенькі, свої, вигодувані і виплекані в лоні своєї ж таки Вітчизни.
Виникає страшне запитання, яке роздирає душу – невже й ми, українці нинішні, кого не саджають на палі, не розпинають на хрестах і не вкидають у казани з киплячою водою, уподібнилися до отих знавіснілих юдеїв, які у дворі Пилата, вимагаючи смерті Сину Божому, шматували на своїх грудях одіж і прорекли найстрахітливіше прокляття: «На нас Його кров і на дітях наших!» (Мт., 27:25).
І пролилася кров Сина Божого, залила, гаряча й невинна, жертовна, євреїв і аж до наших днів пече їх і карає! Але ж так само ріки крові, моря крові за останні століття залили й українську землю, бо як від Христа Ісуса відступилися юдеї, яких Він кликав до спасіння, так і ми відступалися від своїх провідників, які кликали народ спасати Вітчизну!
Згадаймо Христа на суді в Пилата, згадаймо Христа на судилищі у дворі Каяфи, коли Його мордували, згадаймо Христа на Голгофі, коли Його розпинали – Христос навіть у ці страхітливі години, коли від Нього відступилися всі ті, кого Він зціляв, кого воскрешав, кого навчав істини життя, з ким ділився останнім шматком хліба, коли від Нього відступилися навіть найближчі учні, перебував у терпеливій і всеочікуючій любові. Отак і наша Україна, знедолена і зневажена своїми ж дітьми, в безмежній материнській любові і терпінні чекає, доки ми одумаємося, повернемося до неї лицем, станемо на коліна і з риданням скажемо: «Матінко рідна, прости нас, нерозумних, бо нагрішили ми перед тобою, як ніхто в світі». І встанемо з колін, візьмемо в ліву руку хреста, а в праву шаблю і захистимо рідну Матір Україну, змиємо своєю кров’ю злочин відступництва. Тільки тоді всякий українець і всякий інородець, що живе на нашій землі, заживе вільно й щасливо, бо не може народ жити щасливо на зневаженій ним землі.
А нам є з кого брати приклад – перед нашим зором Христос Розіп’ятий, перед нашим зором мільйони розіп’ятих співвітчизників. Їхня кров кличе нас не до помсти, а до любові, тієї жертовної любові, яка воскрешає навіть померле, тієї любові, яка довготерпить, але яка заради спасіння іншого, заради спасіння Вітчизни йде на подвиг. На той подвиг, на який відважувалися святі наші – і яких ми знаємо, бо їх Церква вшанувала пам’яттю, і яких ми не знаємо, всі ті, які відгукнулися на терпіння Господа, покинули світ і віддалися у волю Божу в усамітненні й виявили таку витримку й виносливість у своєму подвижництві, яких неможливо проявити у звичайних умовах.
Всю нашу українську історію ми були принижені, упосліджені і більше з власної волі, аніж з волі інших народів, бо завжди мали потугу скинути із себе чужинське ярмо, але покорялися, тягли те ярмо самовіддано, аж до самопожертви за чужинця, який господарював на нашій землі, в нашій господі, владарюючи і нашими душами.
І ось наш український народ, який не мав держави, не мав влади, яка б об’єднувала всіх довкола цієї держави, влади сильної і могутньої, а її керманичів у славі подвигів заради народу і його держави, народ, який до того вигадував усіляких божків і поклонявся їм, раптом побачив у Христі Ісусі Бога Живого, не вигаданого, такого, якого й вигадати неможливо, бо хто може собі навіть уявити не те, що Бога, а навіть якесь божество таким, яким побачили Христа, якого народ до того славив і кричав Йому «Осанна!» – побачили приниженим і переможеним, над Яким насміхається і глузує люд, знущається з Нього..
Але саме таким Бог явив Себе людям – і українці полюбили Його, прийняли Його у своє серце і в свою душу, бо якщо Він, будучи Богом, зміг стерпіти й останню наругу людей – коли Його прибили цвяхами до хреста і глузували з Його нестерпних душевних і тілесних мук, все ж зміг лишитися у всій славі й величі Свого смирення й терпіння, то саме в такого Бога увірував наш народ, саме тому й віддався у спасительні обійми Христа, в лоно Його святої Православної Церкви, бо побачив у Ньому самого себе. Саме тому, протягом всього періоду християнства на нашій землі – від Київської Русі Володимира Великого й до наших часів керманичів маленьких і дріб’язкових, тисячі й тисячі нашого люду відгукуються на поклик Христа Спасителя: «Йди за Мною!»
Авторська програма “Добродій. Духовні бесіди”, ТРК “Лтава” липень 2009 р. м. Полтава

Цього дня ми з особливою гостротою відчуваємо, що ми не сироти на землі, бо з нами Божа Мати, яка нас любить, пестить і леліє за нашими молитвами, плачами, розпачливими зверненнями, й допомагає нам. Допомагає як рідна мати, яка й серце своє вийме з грудей, рятуючи своє дитя. Цінуймо своїх матерів, адже ближчого й дорожчого від них у нас немає нікого.
З тієї миті, коли Христос із хреста розп’яття звернувся до Своєї матері: «Це син Твій!», вказуючи на апостола, а до нього: «Це Мати твоя!», – в особі Божої Матері ми маємо нашу Небесну Матір. Перед Її іконами ми молимося, звертаючись із своїми печалями і радощами, й Вона всім допомагає нести свій хрест по життю.
«Радійте, Я з вами в усі дні!», – сказала Богородиця апостолам. То ж нехай радість наповнить і наші серця усвідомлення того, що Мати Божа завжди з нами!

Дорогі брати і сестри!

Незбагненна милість Божа – знову, після зимових холодів і морозів, оживає земля – покликані весняним літеплом, в лісах, перелісках і гаях зацвітають найраніші квіти, на луках, у байраках, балках і ярах вибивається зелена трава, ось-ось вибухнуть смарагдовим листом і ніжними пелюстками квітів дерева, кущі, щоб згодом дарувати нам свої плоди. Птахи опорядковують свої гнізда, в яких скоро зацвірінчать пташенята, безліч комах, малих і великих диких тварин і всього іншого живого, без чого немислима природа і наше з вами життя в ній, готуються до продовження роду. І цей дар Божий – природа, яка є нашим середовищем існування, потребує дбайливого догляду і, найголовніше, захисту.

Але поряд із цим чатує біда – щороку в багатьох місцях Полтавщини (та й по всій Україні) палахкотять степові й лісові сухі трави, кимось із злого умислу, чи з недбальства, чи заради потіхи, підпалені. Гине опале на землю восени насіння різнотрав’я й таким чином скорочується ареал цінних видів флори і фауни, знищується генофонд живої природи, вигоряє верхній, найбільш цінний грунт, вогнем спустошується до цього мальовнича українська земля, на відновлення якої знадобляться сотні років. Тому хочу нагадати вам усім – підпалювати суху траву є великим злочином, адже нічого корисного не може бути у знищенні цілісної й гармонійної біологічної системи, створеної та дарованої людині для її життя Творцем.

Природа, яка оточує нас, є джерелом нашого добробуту, вона насичує нас своїми дарами, а тому, знищуючи її, ми знищуємо основу свого життя. І якщо це джерело вичерпається, то вже ніхто й ніщо не допоможе людині відновити його і самій вижити. Нам треба берегти землю – нашу найбільшу цінність, і все, що на ній.

Дорогі брати і сестри! Переконуйте молодь і старших людей ніде не підпалювати суху траву, і самі не чиніть страхітливого злочину. Не слід випробовувати довготерпіння Боже. Бережіть і охороняйте чарівну й неповторну красу української землі, любіть її і вона віддячить вам здоров’ям і наснагою життя.

Звертаюся до сумління кожного – давайте розумно й бережно ставитися до безцінного дару Божого – рідної землі, залишимо нащадкам не випалену пустелю, а квітучу оазу. Не проходьте повз пожежу, не будьте байдужими, адже байдужість – то ганебна риса людського характеру.

Давайте не будемо карати вогнем землю – джерело нашого життя і наших нащадків!

Високопреосвященний Афанасій,
архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

Сидить папуга в клітці. Поруч проходять люди, говорять різні слова. Папуга чує слова і повторює їх. Та чи розуміє що говорить? Як на його слова реагують люди?
Читаємо Біблію. Кожне слово Біблії – Правда і Сила. Ми всім своїм єством можемо відчувати, що так є і що там більше ніж Правда та Сила. І ми починаємо читати та перечитувати цю Святу Книгу через яку промовляє до нас Сам Бог. Бог промовляє і нам хочеться донести Його Слова до кожної людини. Ми відчуваємо себе апостолами, які покликані нести Світло в світ. Пробуємо нести, а в нас не виходить, нас не розуміють, нас не сприймають… Чому? Що не так? Чи не схожі ми на папугу яка повторює чужі слова не розуміючи їх? Слова, які ми говорим цитуючи Біблію, є Божими, а сили не мають. Щось не так? Чи не є ми «мідь бреняча або кимвал звучний.» 1Кор.13,1.
Гіркий та дуже корисний досвід отримуємо ми, коли відчувши силу Божого Слова, пробуємо привити Слово іншим людям. Ми розуміємо, що Слово сказане нами і сказане Богом, має різну вартість. Боже слово – живе, а наше – мертве. Навіть тоді, коли ми точно передаємо всю послідовність слів сказаних Богом. Бог, Словом, передає нам Життя, а ми не маємо в собі Життя і зі Словом не передаємо його.
Зрозумівши просту істину ми перестаємо сипати цитатами з Біблії направо і наліво, стараючись навчити хоча б когось, а навчаємось вслуховуватись в Слово Боже, переживати Його, жити за Словом. Коли ж говоримо про Слово Боже, то лише для того, щоб відкрити отриманий досвід і по реакції зрозуміти, чи має наш досвід ту тверду основу на яку ми сподіваємось і ще, в маленькій надії на те, що наш досвід допоможе хоч комусь звернути увагу на Бога і розпочати свій пошук себе в Бозі.
«Якби я говорив мовами людськими й ангельськими, але не мав любови, я був би немов мідь бреняча або кимвал звучний. Якби я мав дар пророцтва і відав усі тайни й усе знання, і якби я мав усю віру, щоб і гори переставляти, але не мав любови, я був би – ніщо. І якби я роздав бідним усе, що маю, та якби віддав моє тіло на спалення, але не мав любови, то я не мав би жадної користи. Любов – довготерпелива, любов – лагідна, вона не заздрить, любов не чваниться, не надимається, не бешкетує, не шукає свого, не поривається до гніву, не задумує зла; не тішиться, коли хтось чинить кривду, радіє правдою; все зносить, в усе вірить, усього надіється, все перетерпить. Любов ніколи не переминає. Пророцтва зникнуть, мови замовкнуть, знання зникне. Бо знаємо частинно й частинно пророкуємо. Коли настане досконале, недосконале зникне. Коли я був дитиною, говорив як дитина, думав як дитина, міркував як дитина. Коли ж я став мужем, покинув те, що дитяче. Тепер ми бачимо, як у дзеркалі, неясно; тоді ж – обличчям в обличчя. Тепер я спізнаю недосконало, а тоді спізнаю так, як і я спізнаний. Тепер же зостаються: віра, надія, любов – цих троє; але найбільша з них – любов.» 1Кор.13,1-13.