Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • Я тебе не забуду!

    Я тебе не забуду!

    «Свято Покрови Пресвятої Богородиці, яке ми сьогодні відзначаємо, займає особливо місце в духовному житті українського народу. Воно пов’язує нас із утвердженням православної віри на українській землі, з героїчним її захистом під святим омофором Божої Матері, і сягає Божественною дією глибин сьогодення», – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ.

    14 жовтня 2018 року, в день Покрови Пресвятої Богородиці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, завітав із архіпастирською візитацією до Свято-Покровської парафії міста Хорол на Полтавщині та звершив святу Божественну літургію. Спільно з Його високопреосвященством служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, митрофорний протоієрей Володимир Офіленко, настоятель парафії, протоієрей Олександр Горай та ієрей Микола Костюк.

    «Я тебе не забуду», промовляє до кожного з нас Пресвята Богородиця, невідступно з молитвою тримаючи над нами Свій розпростертий омофор. Вона розпростерла його над усією Україною, над нашими воїнами, які захищають простори Батьківщини, жертовно віддаючи свої життя за волю рідного народу. І тому сьогодні, разом із Богородицею, ми звертаємося до них: «Ми вас не забудемо, дорогі нашому серцю захисники!» Ми молимося за воїнів, які нині воюють із ворогом там, на фронті, тримаючи разом із Божою Матір’ю над ними молитовний омофор, як могутній захист», – сказав владика Афанасій у своїй проповіді. 

    Після богослужіння архієпископ Афанасій, за багаторічне служіння у вірі православній та з нагоди храмового свята, нагородив церковним орденом прп. Іллі Муромця настоятеля Свято-Покровської парафії, митрофорного протоієрея Володимира Офіленка, архієрейськими грамотами міського голову Хорола Сергія Волошина, жертводавців та вірян, які потрудилися на будівництві нового храму.

    Потім владика Афанасій очолив хресну ходу довкола храму-каплиці та освятив куполи з хрестами, що їх спорудили на будівлі нового храму.

     

  • Архієпископ Афанасій оглянув будівництво дзвіниці Свято-Михайлівського храму в с. Пантаївка

    Архієпископ Афанасій оглянув будівництво дзвіниці Свято-Михайлівського храму в с. Пантаївка

    12 жовтня 2018 року, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ, з робочим візитом відвідав Свято-Михайлівську парафію в с. Пантаївка, Кіровоградської області. В храмі парафії владика Афанасій провів духовну бесіду з парафіянами, потім оглянув дзвіницю, а також обговорив із настоятелем парафії ігуменом Ферапонтом (Федисом) та головою громади Петром Мельничуком хід її будівництва.

  • Архієпископ Афанасій освятив пам’ятний знак захисникам України в с. Пантаївка

    Архієпископ Афанасій освятив пам’ятний знак захисникам України в с. Пантаївка

    12 жовтня 2018 року, з нагоди Дня захисника України, високопреосященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ, взяв участь у відкритті пам’ятного знаку воїнам, що загинули в зоні антитерористичної операції, в с. Пантаївка Кіровоградської області.

    Розпочався захід урочистою ходою у супроводі військового оркестру до братської могили загиблих воїнів. Вшанувати захисників Батьківщини прийшли представники влади, військовослужбовці, родини учасників АТО, учнівська молодь, громадськість селища й міста, духовенство.

    Після відкриття пам’ятного знаку архієпископ Афанасій звершив чин освячення поклінного хреста та сказав слово.

    «Сьогодні ми освятили це хресне знамення, споруджене небайдужими українцями в пам’ять тих, хто віддав своє життя, захищаючи рідну українську землю від російської агресії, відстоюючи нашу свободу, нашу волю, своїм подвигом утверджуючи майбутнє українського народу, – сказав у своєму слові до присутніх архіпастир. –  Українці, захищаючи рідну землю, пролили стільки крові, так удобрили її своїми тілами, що вона стала живою. Візьми жменю землі і відчуєш, що вона наче ворушиться, наче дихає. Піднеси жменю до вуха й почуєш, як вона стогне, плаче і той плач підноситься до неба, до престолу Божого й волає про помсту за всі ті страхітливі біди й нещастя, що зайди творили на нашій землі, за сльози, пролиті матерями за вбитими синами й дітьми за батьками. Але наша помста не в злобі, не в ненависті до ворога, бо так ворог нам мстить за наше прагнення волі. Наша помста йому – це жертовна любов до України, нашої багатостраждальної батьківщини. Тільки любов – до Вітчизни, до рідного краю, до землі, яку топтав босими ноженятами в дитинстві, до батька-матері, дітей, до всього того, що тобі дороге, що в твоєму серці назавжди, – спонукує до жертовного подвигу навіть ціною власного життя».

    Потім архієпископ Афанасій, у співслужінні з ігменами Антонієм (Бондарцем) та Ферапонтом (Федисом), відслужив заупокійну літію за полеглим у бою мешканцем Пантаївки Олександром Басаком та воїнами, що віддали своє життя, захищаючи українську землю від російських загарбників.  

     

     

     

  • В житті завжди є місце для подвигу

    В житті завжди є місце для подвигу

    «Вся історія нашої Української Автокефальної Православної Церкви героїчна, подвижницька як у гідному сповідуванні Ісуса Христа, так і мужньому відстоюванні рідної Церкви. І сьогодні для нас є місце подвигу – йдучи за Христом, виконувати Його заповіти й бути вірними й відданими Церкві, освяченій кров’ю мучеників, не піддаючись на тимчасові вигоди, бо вигода наша одна – спасіння в життя вічне», – архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    30 вересня 2018 року, 18-ої Неділі після П’ятидесятниці, після Воздвиження, в день пам’яті святих мучениць Віри, Надії, Любові й матері їхньої Софії, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію у Свято-Вознесенському храмі. Спільно з владикою Афанасієм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії, та протоієрей Олександр Горай.

    «Диявол, всілякими світськими принадами полює на нас скрізь і всюди, не полишаючи в спокої ні на мить. Зваблюючи у свої тенета комфортом, побутовими зручностями, різноманіттям розваг, лукавий намагається відвести нас від Христа розп’ятого на таку відстань, щоб ми забули, що Він постраждав за нас, взявши на Свої плечі тягарі наших гріхів. Диявол робить усе, щоб ми, забувши про страждання Христові, самі не боролися з гріхами, духовно розслаблялися й переставали нести свій хрест, визначений нам Отцем Небесним, тобто гинули для вічності. А це означає, що таким чином людина відмовляється від Господа, Який сказав: «Хто відмовляється від Мене, від того і Я відмовлюся». Немає нічого страшнішого в цьому житті, як втратити опіку Господа», – наголосив у своєму повчальному слові архіпастир.

    Завершилася служба Божа молитвою за Україну.

    Потім владика Афанасій привітав з днем народження вірянку Любов Василівну Кіреню та благословив іконою Пресвятої Богородиці.

  • Вітання Блаженнішому Макарію, предстоятелю УАПЦ з нагоди дня народження

    Вітання Блаженнішому Макарію, предстоятелю УАПЦ з нагоди дня народження

    Ваше Блажентво!

    Щиро вітаю Вас від свого імені, а також священства й віруючих Харківсько-Полтавської та Черкаської і Кіровоградської єпархій із днем народженням!

    З великою вдячністю згадуємо Ваш першосвятительський візит до нашої єпархії в квітні цього року на урочисту Академію з нагоди 120-ліття від дня народження першого Патріарха УАПЦ Святішого Мстислава (Скрипника) та його 25-ліття з дня упокоєння. Ми відчули Вашу любов, турботу за справи в єпархії, активну участь, яку Ви проявили у відновленні хати-музею нашого першого Патріарха. Своєю увагою Ви не обминаєте жодної людини, бо бачите в кожному дитя Боже і відчуваєте відповідальність за їхнє спасіння. За це Вам велика наша вдячність.

    Сьогодні ми переживаємо і духовне піднесення, й тривогу за подальшу долю нашої багатостраждальної Церкви. Але віримо, що під Вашим першосвятительським омофором і мудрим керівництвом займемо гідне становище в українському православ’ї, залишаючись єдиною і міцною автокефальною родиною. З якими б труднощами Вам не довелося зіткнутися на своєму душпастирському шляху, які б історичні, політичні та церковні труднощі не виникали, нехай Господь охороняє Вас, дарує наснагу, силу й многії літа!

    Ваше Блаженство, вітаючи Вас із днем народження, молитовно бажаємо душевного миру, міцного здоров’я, Божої допомоги в усіх справах, які Ви звершуєте на благо Церкви й народу Божого.

    Многії літа!

    +Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.

     

  • Архієпископ Афанасій очолив літургію в Циркунах

    Архієпископ Афанасій очолив літургію в Циркунах

    «Господь наш Ісус Христос Своєю проповіддю, терпінням катувань, страдницькою дорогою на Голгофу і, врешті, розп’яттям на хресті, тілесною смертю і вознесінням у Царство Боже, проклав і нам  шлях у життя вічне. Хрест Господній, з часу його воздвиження, возноситься в небеса маяком, який посеред бурхливого моря життя, охопленого темінню гріхів, своїм світло вказує вірну дорогу до спасіння. Маючи його за орієнтир, ми сміливо рухаємося в потрібному напрямку», – архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    27 вересня 2018 року, в день свята Воздвиження Животворчого Хреста Господнього, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, очолив святу Божественну літургію в парафії святителя Миколая чудотворця в с. Циркуни на Харківщині. Спільно з високопреосвященством служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії, митрофорний протоієрей Олег Козуб, настоятель парафії, ієреї Дмитро Шаповалов та Вадим Кісіль.

    «Чому образ Ісуса Христа ось уже більше двох тисяч років так притягує до себе мільйони людей? Чому саме до євангельської науки життя, її моральних цінностей любові, яку Він заповів, ми звертаємося, шукаючи спасіння? Та тому, що не людина силою її власної думки, волі, здібностей, а Сам Бог, увійшовши в страждання нашого життя, повів нас за Собою. Заглиблюючись у глибини Божого слова, ми починаємо усвідомлювати, що лише через любов ми можемо зрозуміти значення Його страждань і пояснити таїну Хреста розп’яття, бо тільки любов спонукала Сина Божого на такий жертовний подвиг, – сказав у своєму повчальному слові архієпископ Афанасій. – Таїну Хреста ми можемо зрозуміти тільки тоді, коли заглибимося в нашу людську природу, в наше серце, куди Творець заклав божественний закон моральності. Згадаймо: «І створимо чоловіка за подобою Своєю». А Бог – любов!»

     

  • Нехай у гніві не заходить сонце ваше

    Нехай у гніві не заходить сонце ваше

    (Із духовних бесід архієпископа Афанасія Шкурупія)

    ЗАПИТАННЯ: Прошу пояснити, чим небезпечний гріх гніву, які його наслідки для людини?

    АРХІЄПИСКОП АФАНАСІЙ: Гнів народжується в серці людини, засліплює її духовний зір і затьмарює розум. Цим він особливо небезпечний, бо тоді всі думки і дії людини спрямовуються в руслі омани, відверто кажучи – брехні, яку вона вже не може сприймати адекватно, а сприймає як правду. Доки гнів знаходиться в нашому серці, ми не можемо правильно розрізняти добро і зло, а тому наше сприйняття подій, що відбуваються навколо і, особливо, коли стосуються нас безпосередньо, а не опосередковано, є, здебільшого, неправильним і тягне за собою помилки в подальшому, все більше й більше затягуючи в прірву неправди. В такому стані вона не здатна робити вірних висновків і давати зрілі, а, особливо, правдиві поради, щоб ними не вводити й інших людей у гріх омани й гніву. Більше того, людина, коли перебуває в неправді й гніві, нездатна сприймати істинних духовних порад.

    ЗАПИТАННЯ: Тоді скажіть, отче, чи можна віднести до гріха гніву брехню й осуджування?

    АРХІЄПИСКОП АФАНАСІЙ: Звичайно. Оббріхування і осуджування ближніх можна вважати різними формами гніву, адже людина, здебільшого, саме засліплена гнівом здатна до осуду і, навіть, оббріхування. На превеликий жаль, останнім часом в нашому суспільстві ці різновиди гніву набрали великого поширення і вже стають звичними формами стосунків між людьми, тобто вводяться у практику взаємних відносин. Тобто, їх уже вважають малозначущими, наче б так і повинно бути. Один із святих отців наводить такий приклад: “Зустрілись один з одним дратівливий і улесливий, і в їхній розмові неможливо знайти жодного вірного слова. Зазирнувши в серце першого, знайдеш лють, а поглянувши в серце другого, побачиш лукавство”. А тому завжди слід бути щиросердним і не тримати одне в серці, а інше на вустах, бо то вже підступність. Будь правдивим і не бреши, тому що брехня від лукавого.

    Це ж стосується і пристрасті осуджування, яке також є свідченням відсутності любові до ближніх. Воно стало в наш час таким поширеним, що вже й гріхом не вважається, а чимось звичним, буденним явищем. Нині осуджування вважається однією з форм дискусії, навіть відстоюванням якоїсь уявної, здебільшого перекрученої справедливості чи щось подібне. Але осуджування іншого перешкоджає бачити свою неправду, свої гріхи. Якщо ж людина помічає тільки чиїсь негаразди, а своїх не бачить, то вона віддаляється від спасіння. Бо коли ми осуджуємо когось, обзиваємо його, докоряємо, то, врешті, самі ж впадаємо в той же гріх за який осуджуємо. Ми ж повинні знати, що ніщо так не гнівить Бога й не приводить до погибелі людину, як лихослів’я, осуджування і приниження нею ближнього. Тому що лихослів’я є породженням ненависті, а осуджування викрадає Божі гідності й губить душу. Преподобний Єфрем Сирін повчає: “Якщо бачиш, що хтось грішить, не розголошуй про його гріх, не май до нього ненависті, щоб і тобі не впасти в той же гріх”.

    ЗАПИТАННЯ: Як же тоді уникнути осуджування й неправди в своїх словах?

    АРХІЄПИСКОП АФАНАСІЙ: Треба не уникати, а жити так, щоб навіть у помислах не грішити цими пороками. Навчитись не осуджувати і ставитись поблажливо до людей достатньо важко, якщо цього не закладено з материнським молоком і в дитячі та юнацькі роки батьківським вихованням, але необхідно, якщо ти людина віруюча. Досягається такий духовний стан великим трудом і шляхом діяльної любові, тобто такої любові, яка існує не на словах, а проявляється в повсякденних ділах, яка стала суттю життя. Осуджування ближніх, гнів, брехливість у стосунках є тяжкою духовною недугою, з якої людині самотужки не вибратися. Це під силу лише з допомогою Божою і спрямуванням всього свого життя, своєї волі до добра.

    Все починається з дратівливості, яку чомусь вважають чимось невинним. Але ж ми знаємо, що дуже часто дратівливість, особливо, коли протилежна сторона відповість тим же, переростає в гнів аж до скаженості. А все тому, що немає в більшості віри в Бога, а, відповідно, й страху Божого. Та, власне, й не у всіх віруючих він є. Тому якомога частіше, бачачи в цьому свою неміч, слід докоряти не комусь, а собі, й просити Божої помочі в подоланні такої згубної пристрасті, намагатися себе утримувати від неї. Але коли в тобі переважає завищена самооцінка, то досягнути успіху в боротьбі з цим гріхом буде дуже важко. Духовну роботу нікому не видно, але її бачить Бог і заспокоює. Коли ж прийматимеш до серця чиїсь неприємні для тебе слова, вчинки, а своїм помислам будеш давати в серці простір, виправдовуючи себе, то таким чином тільки примножиш свої переживання і матимеш, як увігнаний в серце цвях, гнівливість, роздратування, які переростають у гнів та обмовляння. І додам – боротись треба. Навіть сонце само по собі не сходить і не заходить, а з волі Божої.

    ЗАПИТАННЯ: Але якщо все ж таки людина накинеться з ненавистю, а змовчати ніяк. Що робити в такому випадку?

    АРХІЄПИСКОП АФАНАСІЙ: В будь-якому випадку віруюча людина не повинна втрачати над собою контроль. Якщо перед тобою стоїть людина і ти бачиш, що вона тебе ненавидить, і чуєш від неї образливі слова, повні озлоблення, зневаги, грубощів, сприйми це для себе за випробування. Знай, що таким чином Господь попускає випробувати тебе на духовну міцність. Тому пересиль своє серце, якщо воно втягує тебе у вир озлоблення і такої ж ненависті. Спробуй заспокоїти його і, обов’язково, з любов’ю, лагідною усмішкою. Хоча, звичайно, часто в таких випадках усмішка викликає в такої людини ще більший приплив ненависті. Слово Боже, навпаки, миттєво знаходить достатню міру милості й благодаті, якщо шукати миру, а не розбрату, якщо першому намагатися вгасити полум’я зла. Апостол Павло говорить, що слід перемагати добром зло, а не бути переможеним злом (Рим. 12:21). Тому, коли ти постійно людині, яка тебе ненавидить і обмовляє, бажаєш добра, то, перш за все, спасаєш свою душу. Якщо такий і слухати тебе не хоче, насміхається над тобою, терпи, згадай Ісуса Христа і в Його терпінні шукай собі наснагу і силу противитися злу.

    2008 р    

    +Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

  • Архієпископ Афанасій очолив храмове свято в м. Зміїв

    Архієпископ Афанасій очолив храмове свято в м. Зміїв

    «Як ми знаємо, Бог вказав Мойсею на його історичну роль, яку той повинен відіграти для спасіння єврейського народу від поневолення. І як не згорала ця рослина, так не повинен був перетворитися на попіл і єврейський народ. Тому кущ неопалимої купини повинен сприйматися як прообраз і українського народу, адже нас впродовж багатьох століть намагалися перетворити на попіл, щоб його вітром історії взагалі рознесло по світах», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    17 вересня 2018 року, в день вшанування ікони Пресвятої Богородиці «Неопалима купина», високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ, очолив святу Божественну літургію в храмі на честь цієї ікони в м. Зміїв на Харківщині. Спільно з владикою Афанасієм служили священики єпархії: ігумен Антоній (Бондарець) – секретар Консисторії (єпархіального управління), митрофорні протоієреї Леонід Даниленко та Олег Козуб, протоієреї Станіслав Аштраф’ян – благочинний Харківського благочиння, Микола Кривонос, Олександр Горай, ієромонах Феодосій (Ганзій), намісник Свято-Миколаївського чоловічого монастиря с. Ков’яги, ієреї Володимир Яковенко, Юрій Потикун, Сергій Довганюк, Вадим Кісіль та настоятель храму ієрей Іван Полежака.

    «Як і кущ старозаповітної купини горів і не згорав, так і ми з вами залишаємося в історії на своїй, Богом даній землі, бо нас захищає й оберігає Сам Господь. Тому молімося до Пресвятої Богородиці перед Її образом «Неопалима купина», прохаємо Її святого захисту від вогню ворожого – духовного й фізичного, щоб під Її Покровом ми зберегли себе як народ, як націю сильну й непоборну», – сказав у своєму повчальному слові високопреосвященний владика Афанасій.

    В храмовому святі взяли участь віряни з інших парафій Харківського благочиння.

    Після богослужіння архієпископ Афанасій очолив хресну ходу довкола храму та освятив купол із хрестом, який встановили на молитовному будинку.

    Потім відбулася братерська трапеза, яку приготували парафіяни храму.

  • Архієпископ Афанасій відвідав парафію в с. Височинівці

    Архієпископ Афанасій відвідав парафію в с. Височинівці

    16 вересня 2018 року, в другій половині дня, архієпископ Афанасій (Шкурупій), відвідав з архіпастирським візитом парафію Різдва Іоанна Предтечі в с. Височинівка, Зміївського району, Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ. Керуючого єпархією радо зустрічали віряни та діти недільної школи, що активно діє при парафії. Голова парафіяльної ради Сергій Варавенко підніс владиці хліб-сіль та запросив до молитовного дому.

    Владика Афанасій, у спільному служінні з ігуменом Антонієм (Бондарцем), секретарем Консисторії (єпархіального управління), протоієреями Станіславом Аштраф’яном, благочинним Харківщини, Миколою Кривоносом, священиком парафії, Олександром Гораєм та ієреєм Юрієм Потикуном, відслужив загальний молебень. Після цього діти влаштували короткий концерт. Владика Афанасій також оглянув земельну ділянку та разом із протоієреєм Миколою Кривоносом і активом парафії обговорили план храму.

  • Архієпископ Афанасій звершив літургію в с. Соколове

    Архієпископ Афанасій звершив літургію в с. Соколове

    «Бог кожного обдаровує талантами – різними, щоб світ розвивався у гармонії духа й тіла, у гармонії духовного й фізичного, яка забезпечує життєдіяльність людини на землі. Але найбільший дар – це життя, яке ми повинні прожити в гармонії з Богом, в єдності з Ісусом, у любові, яка є найціннішим скарбом і найвагомішим плодом, котрий ми повинні принести як підсумок перебування на землі», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    16 вересня 2018 року, 16-ої неділі після П’ятидесятниці, вископреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Успенському храмі с. Соколове на Харківщині. Спільно з владикою Афанасієм служили ігумен Антоній (Бондарець) – секретар Консисторії (єпархіального управління), протоієреї Станіслав Аштраф’ян – благочинний Харківщини, настоятель храму, та Олександр Горай, ієрей Сергій Довганюк.

    «На початку притчі про таланти, яку ми з вами сьогодні чули, Господь розповідає про господаря, котрий вирушав у далеку дорогу у своїх справах, уділивши своїм робітникам певну кількість коштів – талантів, які вони повинні були примножити. І від’їхав собі, надавши їм свободу використання даних ним дарів. Це не означало, що й Христос, як той господар, залишає нас, стає відсутнім у нашому житті. Це означає, що Бог обдаровує нас свободою, як і сказав: «Я прийшов зробити вас вільними». І ось цей проміжок часу, більший чи менший, у просторі вічності, між даруванням і нашою відповіддю, коли Він покличе душу на звіт, є свідченням величі людської особи, прирівняної Богом до Себе: «І зробимо людину за подобою Своєю»,  зазначив архіпастир у повчальному слові під час богослужіння.

    Після літургії, керуючий єпархією архієпископ Афанасій, обговорив із настоятелем Свято-Успенської парафії, протоієреєм Станіславом Аштраф’яном, створення при парафії сестринської спільноти із тих віруючих жінок, які виявили бажання присвятити своє життя Господу Ісусу Христу.

     

  • Йди за мною

    Йди за мною

    (З архіву архієпископа АФАНАСІЯ Шкурупія)
    “В безмежній величині особистості Боголюдини Ісуса Христа кожен народ, Отцем Небесним творений і поставлений на тій чи іншій частині землі, відібрав собі ті риси святості, які найповніше окреслювали суть їх самих, були найближчими їхньому серцю, їхній душі, і які вони могли найповніше здійснити в своєму житті.
    Адже кожне слово Христа Спасителя, кожна подія Його земного життя дає нашій душі найкращу поживу, яка своїми живодайними соками насичує кожну клітину нашої душі й нашого тіла, дає силу й наснагу жити в любові до всього, чим жив Сам Ісус, в терпінні переносити всі негаразди, біди, злигодні, нещастя на які так багате життя кожної людини. В той же час, маючи перед собою нічим неоціненний приклад Ісуса, кожне покоління українців давало велику когорту своїх синів і доньок, серця яких відгукувались на божественний поклик Господа: «Іди за Мною!» (Ін., 1:43), бо в їхній свідомості, в їхніх серцях, в їхніх душах звучало й інше слово Спасителя: «Коли хтось хоче за Мною йти, хай зречеться себе самого, візьме свій хрест і йде за Мною» (Мт.,16:24). І вони зрікалися попереднього способу життя, вичавлювали із себе все негідне, що вже вкоренилося в душі й у тілі, але було таким звичним, таким любим, таким приємним і від чого будь-якій людині без зусиль відмовитися не під силу.
    В наш такий бурхливий і такий тяжкий час, коли порушилися всі, до того віками вироблювані устої життя – віри, моралі, звичаїв, терпеливості, працьовитості, які особливо відрізняли українство від інших народів, то в кому ми можемо знайти найбільш тихий і спасенний притулок для нашого зболеного серця й розбурханого розуму, де знайдемо спокій для душі й науку для розуміння сучасного викривленого й жорстокого життя, як не в Ісусі Христі, в Його житті, в Його повчаннях, в Його святих словах, які донесла до нас Євангелія!
    Ми відкриваємо Євангелію і опиняємося на березі тихого Галилейського моря й бачимо, як двоє рибалок із своїм батьком поправляють невода. Вони скоро закінчать свою роботу, відпливуть у море, закинуть того невода у воду, наловлять риби й щасливі підуть собі додому до дружин, до дітей. І що їм до всього світу, до його духовних потреб, чийогось болю, нещастя, біди, чиєїсь кривди, несправедливості, що роздирає душу, висмоктує соки, топче її? Їх все обходить стороною, бо ось вони здобули поживу й більше їм нічого не треба. Вони щасливі, вони переконані в тому, що це і є життя, що й світу – море Галилейське, яке, власне, й не море, а всього лише велике озеро, їхнє село, їхні оселі та їхні родини.
    Та ось вони бачать як піщаним берегом до них наближається якийсь молодий чоловік. Вони ще не знають хто Він, але в їхні серця уже вливається невідома їм до того тривога, душа наповнюється трепетом, вони завмирають в очікуванні чогось великого, чогось незбагненного, що переверне все їхнє попереднє життя. Але все це поки що лише у відчуттях і те, що їх чекає попереду, навіть не виринає дрібненькою рибкою в їхній свідомості.
    А Христос уже біля них. Він каже їм – покиньте це тихе море, цей звичний для вас берег, покиньте батька свого і йдіть за Мною на Моє море, яке не має берегів, бо воно безмежне, воно – увесь світ, і в ньому така безліч риби великої й малої, що вам ловити її й ловити до кінця віків. Беріть Мій невід, якого Я вам даю, і ловіть Мою рибу, ловіть людей Моїм неводом і притягуйте їх у Моє Царство, у Мою Церкву, яку даю вам і всім людям, бо Церква Моя – Моє Слово, Моє Тіло, Я Сам. Ловіть людей заради спасіння, не віддавайте їх на погибель в яку заманює їх диявол.
    І рибалки, не розмірковуючи над тим, хто перед ними й до чого їх кличе, бо відчули Спасителя душами й серцями, хоч і були вони в них загрубілі й занімілі, як і в усіх нас, покинули свій невід, тиху воду, батька свого й пішли вслід за Ісусом. Чи кликав батько їх повернутися, чи біг за ними й кричав: «Сини мої, на кого ви мене, старого, покидаєте?». І біг, і кричав, і падав на жорсткий пісок. А сини, раз увірувавши в Спасителя, безоглядно пішли за Ним до життя нового, до того незвіданого життя, яке відкривав перед ними Отець Небесний приходом Свого Сина. Вони пішли безоглядно за Христом тому, що їхні душі вже були переповнені сумуванням за чимсь значно більшим, глибиннішим, всеоб’ємним, тим, що є безсмертним, що й нас кличе до себе вселенською, ніколи незбагненною силою, притягує до Живого Бога – любов’ю, тією жертовною любов’ю, яка є в Спасителя Христа і яку Він так щедро вділяє й кожному, хто бере свій хрест і йде за Ним. Але цей сум лише половина визначеної дороги, а посередині цього шляху на кожного чекає чаша страждання, і хто не вип’є її до дна в терпінні й смиренні, той не вип’є й чаші любові, бо ця чаша стоїть наприкінці шляху, і до неї треба дійти, доповзти, дотягнутися, а хрест, величезний і важезний, притискає до землі, вдавлює в неї, чавить, що й кості тріщать…
    Під цим тягарем ми падаємо, ми здаємося і мало хто із нас повертається вперше, і вдруге, і втретє, як апостол Петро, який тричі за одну ніч зраджував Христа, але який на запитання Спасителя: «Чи любиш ти Мене?», відповів: «Коли б мені й умерти з Тобою, я не відречуся від Тебе!» (Мк., 14:31), а так рішуче й беззастережно може говорити тільки велика любов. Коли проспівав півень у дворі Каяфи, Петро згадав слова Господа: «Перше, ніж півень заспіває, відречешся ти тричі від Мене» (Лк. 22:61), і вийшов Петро із двору, і гірко заридав. Заридав загрубілий від тяжкої фізичної роботи й поневірянь чоловік. То ридала справжня людська любов, просочена Божою благодаттю, помножена Божою любов’ю до свого творіння, яке воно не є, бо любов Божа до нас така глибока, така велика, що достатньо одній крапелині впасти в наше серце, щоб воно вже запалало на все життя.
    І коли наше серце стиснеться від болю так, що аж затерпне, а душа заплаче, тоді ми можемо йти далі, як пішов далі Петро за Христом – відкинувши будь-які застороги, ту боязливість, що вже було раз відштовхнула його від Господа, не оглядаючись на попереднє життя, яким би воно не було до цього моменту, що увірвався в нашу душу як вихор, як смерч, чи вроджувався повільно в тяжких духовних муках, аж до крові. Оці муки душі дають нам знання того, що ми в дійсності зустріли Живого Бога, пізнали Божу любов до нас, Божу віру в нашу любов, ми досвідом пізнали, що Бог нам вірить і вірить в нас.
    Ось так і рибалки – покинули тиху воду свого моря, німу рибу, і вийшли у світ. І що ж вони побачили у світі? Вони побачили страшні краєвиди бурхливого, каламутного, жахливого, безмірного моря, яким є душа людська, але і їхня така ж сама.
    Апостол Петро справився із своїм страхом перед новим життям, яке входило в нього страшною картиною знущань над Ісусом Христом у дворі первосвященика при знавіснілому вогнищі багать. «Ви питимете чашу Мою…» (Мт. 20:23), – згадав тоді апостол Петро слова Господа, дивлячись на Нього закривавленого, але сміливо ступив на новий для себе шлях, шлях Христової любові й жертовності заради Христа, став закидати у збурене людськими пристрастями тогочасне життя Христового невода. Першим закинув його до Рима. І що ж там виловив, що побачив у неводі? А те саме, що й у нашому українському морі нині: безодню лукавства, здирства, озлоблення, заздрості, розпусти, зрадництва, гультяйства, віровідступництва і всілякої нечистоти, в якій люди гинуть і гинуть, як у дряговині. Чого не вистачало римлянам – законів писаних? Вони мали закони досконалі. Освіченості? Жителі цього аристократичного міста мали високорозвинену освіту, науку, культуру. Чого ж їм тоді не вистачало для нормального, здорового життя? Совісті їм не вистачало і Христової любові в серцях!
    В чому ж полягає спасіння світу, що в дряговині людської неправди загруз по самісінькі вуха й гине? У Божій правді життя! Її приніс у світ Христос Спаситель, що на хресті разом із Собою прибив і всі неправди людські, нашу гріховність, а вірою, яку дав нам на спасіння, відкрив шлях до врятування від того жахіття, яке своїми ж руками люди й творять, все далі й далі занурюючись у погибель.
    Апостол Павло вказує нам і на той засіб, завдяки якому, за нашою вірою, проявиться Божа сила Своєю благодаттю і кого не омине невід Христа, того визволить із каламутного житейського моря: «Де збільшився гріх, там зарясніла благодать, щоб, як гріх панував через смерть, так само й благодать запанувала через праведність для життя вічного» (Рим. 5:20-21), – наголошує апостол.
    Але ж так запросто, лише від хотіння розуму в невода спасіння потрапити неможливо. Для цього треба докласти багато зусиль, і не просто зусиль, а покласти на вівтар спасіння все своє життя – як те, що вже пройшло, так і нове, що попереду і лякає своєю невідомістю. Та коли християнин стає за Христом, йде за Ним слід у слід, не відступаючись ні кроком вліво чи вправо, такий християнин доходить до поставленої мети – спасіння.
    Що ж так привабило українців в Ісусі Христі, що вони так палко відгукнулися на Його вчення, що так потрясло їхні душі в Його житті, в Його страшній смерті, що вони обрали Його шлях, як свій, стали на нього рішуче і йшли ним, повторюючи подвиг Спасителя? Невже тільки одне вчення могло розкрити серця, підкорити розум і повести людей на такі незбагненні з першого погляду подвиги в ім’я Христа, невже тільки одне вчення, хоч і було воно благою вістю з Небес, вселило в їхні душі рішучість подолати в самих собі все те, що привело Господа на хрест Розп’яття?
    І ось тут варто знову й знову перегортати Євангелію, щоб усвідомити те, чому українці, один раз вникнувши у життя Ісуса Христа, вже ніколи не відступаються від віри в Нього – Сина Божого, що віддав своє життя заради спасіння всіх людей і кожного зокрема. Всім Своїм життям і Своєю смертю Він показав нам приклад, Він повелів: «Ідіть за Мною!» і кожен, хто пережив тією чи іншою мірою зустріч із Христом, хоч раз доторкнувся до краю ризи Христа, як та кровоточива жінка, що одразу й зцілилася, а Господь сказав їй найголовніше: «Віра твоя спасла тебе», – той буває настільки глибоко вражений, що готовий на будь-який подвиг ради Нього.
    Чи задумувався хто із нас над тим, чому саме в серцях нашого українського народу стався такий глибинний, такий саможертовний відгук на вчення Христа про спасіння? Відповідь ми знаходимо в Євангелії, в якій розповідається про неперевершені якості Спасителя – безмежне терпіння, велич приниженості і глибина любові.
    «Не зволікає Господь із обітницею, як деякі вважають це зволіканням, але вам довготерпить, бо не хоче, щоб хто загинув, але щоб усі навернулися до каяття» (Пет., 2:9), – говорить апостол Петро. А все тому, вже говорить апостол Павло, що Бог любить, а любов «завжди в терпінні, милосердствує, усе зносить, усе терпить, ніколи не припиняється» (1 Кор., 13:4-8). І ось ця якість Ісуса, що майже неможлива для людини звичайної – перебування в постійному терпінні увесь час, доки здійснюється воля Божа, терпінні, яке дає можливість переносити без нарікань всі негаразди життя, всі його несправедливості, страхіття, підступність, неправду, все зло, яке витворяє наче в шаленій сатанинській круговерті людина, ось ця, до цього небачена якість, і вразила серце українця, заполонила його трепетне серце, адже таке терпіння можливе тільки за великої любові, якою в усі часи вирізнявся наш народ.
    Але що ж іще так привабило наш український народ в Ісусі Христі, що він так беззастережно увірував у Сина Божого, пішов за Ним і проніс Його віру євангельську крізь усі буревії до наших днів у чистоті й непорочності, незважаючи на періоди в нашій історії, коли вогнем і мечем винищувалося на землі нашій православ’я і сам народ – його носій?
    Вкажу на одне, що є визначальним для українського народу і що так міцно, як криця, поєднало нас із Христом – скільки віків існує український народ, скільки він і перебуває в такому ж гонінні, в такому ж приниженні, як і Христос, але і в такій же любові, в якій перебував Ісус. І як Христа розіп’яли, так і наш народ розпинали й розпинають вороги чужі й воріженьки ріднесенькі, свої, вигодувані і виплекані в лоні своєї ж таки Вітчизни.
    Виникає страшне запитання, яке роздирає душу – невже й ми, українці нинішні, кого не саджають на палі, не розпинають на хрестах і не вкидають у казани з киплячою водою, уподібнилися до отих знавіснілих юдеїв, які у дворі Пилата, вимагаючи смерті Сину Божому, шматували на своїх грудях одіж і прорекли найстрахітливіше прокляття: «На нас Його кров і на дітях наших!» (Мт., 27:25).
    І пролилася кров Сина Божого, залила, гаряча й невинна, жертовна, євреїв і аж до наших днів пече їх і карає! Але ж так само ріки крові, моря крові за останні століття залили й українську землю, бо як від Христа Ісуса відступилися юдеї, яких Він кликав до спасіння, так і ми відступалися від своїх провідників, які кликали народ спасати Вітчизну!
    Згадаймо Христа на суді в Пилата, згадаймо Христа на судилищі у дворі Каяфи, коли Його мордували, згадаймо Христа на Голгофі, коли Його розпинали – Христос навіть у ці страхітливі години, коли від Нього відступилися всі ті, кого Він зціляв, кого воскрешав, кого навчав істини життя, з ким ділився останнім шматком хліба, коли від Нього відступилися навіть найближчі учні, перебував у терпеливій і всеочікуючій любові. Отак і наша Україна, знедолена і зневажена своїми ж дітьми, в безмежній материнській любові і терпінні чекає, доки ми одумаємося, повернемося до неї лицем, станемо на коліна і з риданням скажемо: «Матінко рідна, прости нас, нерозумних, бо нагрішили ми перед тобою, як ніхто в світі». І встанемо з колін, візьмемо в ліву руку хреста, а в праву шаблю і захистимо рідну Матір Україну, змиємо своєю кров’ю злочин відступництва. Тільки тоді всякий українець і всякий інородець, що живе на нашій землі, заживе вільно й щасливо, бо не може народ жити щасливо на зневаженій ним землі.
    А нам є з кого брати приклад – перед нашим зором Христос Розіп’ятий, перед нашим зором мільйони розіп’ятих співвітчизників. Їхня кров кличе нас не до помсти, а до любові, тієї жертовної любові, яка воскрешає навіть померле, тієї любові, яка довготерпить, але яка заради спасіння іншого, заради спасіння Вітчизни йде на подвиг. На той подвиг, на який відважувалися святі наші – і яких ми знаємо, бо їх Церква вшанувала пам’яттю, і яких ми не знаємо, всі ті, які відгукнулися на терпіння Господа, покинули світ і віддалися у волю Божу в усамітненні й виявили таку витримку й виносливість у своєму подвижництві, яких неможливо проявити у звичайних умовах.
    Всю нашу українську історію ми були принижені, упосліджені і більше з власної волі, аніж з волі інших народів, бо завжди мали потугу скинути із себе чужинське ярмо, але покорялися, тягли те ярмо самовіддано, аж до самопожертви за чужинця, який господарював на нашій землі, в нашій господі, владарюючи і нашими душами.
    І ось наш український народ, який не мав держави, не мав влади, яка б об’єднувала всіх довкола цієї держави, влади сильної і могутньої, а її керманичів у славі подвигів заради народу і його держави, народ, який до того вигадував усіляких божків і поклонявся їм, раптом побачив у Христі Ісусі Бога Живого, не вигаданого, такого, якого й вигадати неможливо, бо хто може собі навіть уявити не те, що Бога, а навіть якесь божество таким, яким побачили Христа, якого народ до того славив і кричав Йому «Осанна!» – побачили приниженим і переможеним, над Яким насміхається і глузує люд, знущається з Нього..
    Але саме таким Бог явив Себе людям – і українці полюбили Його, прийняли Його у своє серце і в свою душу, бо якщо Він, будучи Богом, зміг стерпіти й останню наругу людей – коли Його прибили цвяхами до хреста і глузували з Його нестерпних душевних і тілесних мук, все ж зміг лишитися у всій славі й величі Свого смирення й терпіння, то саме в такого Бога увірував наш народ, саме тому й віддався у спасительні обійми Христа, в лоно Його святої Православної Церкви, бо побачив у Ньому самого себе. Саме тому, протягом всього періоду християнства на нашій землі – від Київської Русі Володимира Великого й до наших часів керманичів маленьких і дріб’язкових, тисячі й тисячі нашого люду відгукуються на поклик Христа Спасителя: «Йди за Мною!»
    Авторська програма “Добродій. Духовні бесіди”, ТРК “Лтава” липень 2009 р. м. Полтава

  • Я завжди з вами

    Я завжди з вами

    «Сьогодні ми з вами відзначаємо велике двонадесяте свято – Успіння Пресвятої Богородиці. День, коли ми задумуємося над самою таїною смерті, а вона страшна й велична, через неї ми пізнаємо й основи нашого життя», – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.

    28 серпня 2018 року, в день Успіння Пресвятої Владичиці нашої Богородиці і Вседіви Марії, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, очолив святу Божественну літургію в парафії Успіння Пресвятої Богородиці в с. Соколове, Зміївського району на Харківщині. Спільно з архієпископом Афанасієм служили Преосвященний Савва (Фризюк), єпископ Донецький і Слов’янський, та духовенство єпархії.

    «Ми сумуємо, коли дивимося на смерть звичайної людини, але які незрівнянно сильніші почуття повинні нас охоплювати, коли ми згадуємо про смерть Матері Божої – джерела життя, чеснішої за херувимів, і незрівнянно славнішої за серафимів? Нашу душу переповнює піднесенням не лише таїна смерті, а й таїна всієї віри, – сказав у своєму повчальному слові архіпастир. – Задумаймося над тим, яким би жахливим і безпросвітнім було наше життя, аби ми бачили лише те, що дається нам звичайним тілесним зором, що можна взяти руками, покуштувати на смак, відчути на дотик, тобто ставитися до всього, що оточує, як до звичайної речі!» 

    В той же час, маючи віру, осягаючи її таїни, сприймаючи душею неосяжні звичайним розумом істини одкровення, ми підсвідомо відчуваємо всю велич життя в Господі. «І коли хоч на якусь мить подих одкровень торкається нашої душі, тоді й охоплює відчуття піднесеності, і чим глибша віра, тим це захоплення трепетніше й відданіше. Адже повсякденне життя наше без цього почування притискає нас до землі, гнітить, одбирає справжню радість, бо таке радіння може бути лише в Господі, а воно появляється тільки з вірою в єднання з Господом після смерті тілесної. Тоді ця віра осяває душу, весь наш внутрішній світ і дає силу для життя», – зазначив у проповіді архієпископ Афанасій.

    Під час літургії архієпископ Афанасій звершив ієрейську хіротонію диякона Вадима Кісіля.

    Після Божественної літургії архієпископ Афанасій очолив хресну ходу навколо храму.

    Працівників Соколівського будинку культури за вклад у розвиток української культури та співпрацю з парафією Успіння Пресвятої Богородиці, архієпископ Афанасій нагордив Благословенною  архієрейською грамотою.

    Відбулася також і святкова трапеза всіх учасників храмового свята, приготовлена парафіянами Свято-Успенської парафії.