Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • Чи я в лузі не калина (повість)

    Чи я в лузі не калина (повість)

    Архієпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

    Чи я в лузі не калина

    Повість

    Живе Лисавета Полотайчиха на сільському закутку Качкарине, такому собі забутому Богом і людьми відшибі. Він наче зігнутим коров’ячим рогом устромився в густий перелісок, що поріс із давніх-давен по один бік і по другий бік тихої річечки, до якої де-не-де поміж вільх тулиться сором’язлива калина.

    Вода в річечці чиста, як вранішня роса на листку лепехи; в холодній тиші вечора, коли розіллється по низині повінь, гучно на ній кричать дикі качки, темним хрестом стрімко прописуючи тремтливе повітря.

    А вже далі, коли принишкло увіходить між вільхи та верби товстезні, крутиться поміж них вузька, що й заєць, коли розженеться спрожогу, перескочить. А як присушить серед літа, то й дно покаже мульке; в тій глеїстій муляці заляпотять хвостами карасики, завертяться вусаті в’юни, трапляється і щучка.

    Бувало, й Лисавета, кинувши роботу, разом із хлопчаками бовтається у змілілому Узьміні чи якій ковбані і пиряє ту рибу відрами. Тоді вже й вони з Ільком розкошують свіжинкою, а не тільки Мефодій Загайко, який на ніч виставляє в знаних одному лиш йому місцях сітку і ніколи не ловиться хлопцям із рибнагляду.

    Кажуть люди, що тією рибою він підгодовує районне начальство, дух від якого не вивітрюється в селі ні в спеку, ні в сніг, ні в дощ, ні в сильний вітер, бо налітає його, як того вороння, і кожне намагається щось та й урвати на дурничку. Правда те чи вигадка на чоловіка, адже на роток не накинеш платок, байдужісінько, бо їй все одно не перепаде й на сковорідку, такий уже скупердяга, що серед зими з його двору й жмені снігу за так не випросиш.

    Але коли вода підсихає, тоді й вона не дає маху: руками, а коли й “кобилкою”, як у кого випросить, виловлює, додому носить, а тоді – на базар у райцентр вихідного дня, коли бригадира можна й не послухатися, не вийти на роботу, бо й так від неї, осоружної, день і ніч спина пеком пече, хутенько гайне, тільки крапчаста спідниця за нею здується. І юшку із сушеної риби можна взимку варити.

    З тим базарюванням один клопіт та морока, бо що базарювальниця з неї плохенька, та ще й міліції боїться, як злого духу, адже ганяють за рибу, а вловлять, то чи вторгувала, чи ні, а витрушуй з ганчірочки, в яку зав’язала карбованчика, коли на торги виряджалася з кошовками, плати штраф. Ще й сорому до того ж не оберешся, коли в районній газеті пропишуть, начеб їм, розумакам, ні про що більше писати, як не про те, що якусь там доярку злапали, бо підв’язала під грудьми молока грілку та несла додому дітям охлялим. Тепер і дітей не пошкодують. Або якийсь дядько, якому терпець урвався, пішов затемна в поле і назбирав клуночок підмерзлих буряків, яким і так капець, бо вже їх сніжком притрусило. А він ото принесе додому, вкине у погрібець та, не призведи Господи, вигодує ним кабана, продасть та ще забагатіє – зайві штани купить.

    То й хай тепер спраглу душу снігом гасить, коли посмів на добро народне руку підняти. Так воно і є – де біда, там і друга. А діватися ж нікуди: все думка в голові колупається – як ту грошину пристарати, аби яку одежину було за віщо справити дитині про зиму, щоб не ходило воно старцем обірваним та в латках, як у тих реп’яхах на собаці бездомному. Воно ж у неї хоч і без батька, але ж не собача якесь там. У них і хата є, хоч і поганенька, хоч ті стіни вже й понадималися, особливо спіднизу, як жаби на дощ, і все й обвалюються, що те тільки й роби, що полову крадь: залізе на горище конюшні, назгрібає у торбину і тут-таки, за причілковою стіною, і заховає в лопухах та дурмані колючому. Потім серед ночі, полохаючи відьмаків і сама страхаючись дужче од них, намацає ту злощасну торбину, труситься, аби ніхто не вгледів, біжить додому, а розталайпане серце ледве не вискакує.

    Отак наносить, стільки там треба, та ще й з глинища напиряє мішком глини, урве часину – замісить, ущипне краєчок дня – валькує та підмазує.

    А стріху капосні горобці, яких розвелося до погибелі, розточують, і вона протікає там, де під корішок вшито. Того саме там, бо вона чи не кожного вечора, прибігши з роботи, карлючкою ширяє попід стріхою у їхні гнізда, так вони й перебралися вище, куди їй, як не пнеться, як не підстрибує, але не дістати. З драбиною ж не натягаєшся. І так нічим дихати, а то й зовсім надірвешся через тих горобців.

    Та як би там не було, а все ж таки дах над головою. Влітку й так гарно, а в холоди та морози протопить у печі бур’янинням сухим, залізуть з Ільком на ніч, ряденцем укриються, і гріє їх тепла черінь до самого світання, і не мерзнуть.

    Якби ж було ще її просо, але де його взяти, як і пшонинки на юшку катма. Забула, яка вона й на смак. А коли б було, то вона, натопивши піч, залазила б і встрімляла у нього ноги, як колись ще маленькою, і вони, відпарившись і просякнувши духом степу від того проса, переставали б нестерпно боліти, покручені ревматизмом.

    Адже з давніх-давен народ отак самотужки сам себе боронив від усяких недуг. І було кому присовітувати від болячок, що як коли обсядуть людину, хоч живцем у землю закопуйся, ужити чи травичку, чи корінець, або медку з настоєм, а коли у заговір повірити, бо є такі люди, яким незвідимою силою те все дано, сподоблено до спасіння. І святі то люди не вигаданою, а живою святістю.

    Жила й у них така молодиця, Вустею звалася, їй у спадок від матері дісталося те знання милосердне (так і звано її було в народі – “Милосердниця”). До неї ішли люди з ближніх і дальніх сіл і хуторів, несли малі й великі болячки, які допікали, але яких ось так запросто: мах – і все, не позбудешся, хоч і лозунгом гучним затулися.

    А ще їй несли хто в торбинці, хто в хустині то крашанок з десяток, то сальця четвертинку, то пшінця чи борошенця з півмірки, бо й часи не дуже багаті стояли. Вустя людям помагала і сама з людей жила. Так велося звіку, і ніхто не вбачав у тому хоч якогось злочину.

    Тож коли їй, Лисаветці, страшна хвороба стала крутити ноги й руки, мати загорнула в полотнинку шматок здору (дядина крадькома від дядька принесла), взяла її за руку і повела до Вусті. Пізно увечері, бо вдень, коли видно, хто приходить, і звісно, з якою метою, і вже було небезпечно, адже Вустю попередили, що коли не кине своє “відьомське ремесло” і не перестане дурити “несознательних граждан”, то вишлють туди, звідки “возврата нєт”.

    Але люди приходили, просили, а вона, рада всіх прихилити, не відмовляла, бо як же відмовишся допомогти людині в нещасті, та ще в такому, як хвороба? Тож і довелося їй, як тій бабі, що жартувала із колесом, а потім кричала не своїм голосом.

    Увійшли вони в сіни, постукали в хатні двері.

    З хати долинуло співуче:

    – Увіходьте.

    Мати прочинила двері, заглянула, тоді відступилася, розчинила двері дужче, підштовхнула Лисавету легенько в спину. Слідом за нею й сама зайшла, тихо причинивши двері.

    Топилося в печі, бо надворі закундубасилося на осінь, перло холодним сирим вітром у хату, як тільки одчиниш двері чи вікно. Горіли, тріскотіли дрова і хмиз, напханий зверху на них натоптом, а біля вогню стояв горщик і кількоро горнят. У горщику булькало, з горнят ледь помітно струмувала пахуча пара. На полиці біля вікна і в миснику біля одвірка тулилися один до одного більші і менші глечики, куманці, кухлики, зав’язані чистенькими полотнинками, а темні пляшечки заткнені чопиками.

    На стінах, на сволоці, на широкій скрині висіли і лежали пов’язані в пучечки і цілими в’язками усілякі трави й коріння: тут і м’ята, і чебрець, і омела, і собаче мило, і валер’янів корінь, і корінь лепехи, і таке, чого малою Лисаветка ще й не знала.

    А в світлиці на покуті, підвішена до стелі, горіла тремтливим язичком лампадка, кидала своє благеньке світло на ікону, з якої строго дивився, суплячи брови, сивий Бог у позолоті.

    – Оце привела до тебе, Вусте, свою дитину, – каже мати і стискає рукою Лисаветці плече, бо хоч і дівували з тією Вустею разом, аж таки ляк наче холодною водою обливає, не тільки її, а й кожного, хто поріг цієї одстороненої хати переступає. Та й чом би ні: сама кругловида, смаглява, чорне волосся у коси заплетене і обручами навколо голови вивершене, а як гляне було чорнющими, глибокими очима, то так морозом і обдасть.

    Але від печі віяло теплом і гарними пахощами, які лагідно лоскотали в горлі, і Лисаветка не мала ляку в душі ні на крихту.

    – Та ви не стовбичте біля порога. Не бійтеся. На добрих людей я не кидаюся, а від скажених і сама відступаюся, – засміялася нівроку гарна молодиця – все й хочеться на неї дивитися: така пишна.

    – Бог з тобою, чого б ти кусалася? – обізвалася мати вкрадливо. – Не вовчиця ж скажена, а така людина, як і всі.

    – Така, але трохи й інака, – посмутнішала, сказавши, Вустя, і було помітно, як кутики її повних, як налита соком достигла вишня, губів затремтіли, а вуглисті очі поглибшали, хоч були й так глибокі, як горові криниці, що тільки місяць до їхньої води і дістає ріжечком. – Присідайте он на лаву та кажіть, що так пізно привело вас у мою оселю.

    Мати з Лисаветкою присіли.

    – Оце пізно вирядилися, аби стороннього ока вберегтися і біди не накликати на твою голову. Люди з якогось нагла поробилися такі, що йдеш, а вони тебе за литки очима хапають. А вже як око вхопило, то допіру не втримається в душі завидющій. Так ми темна дочекалися і прийшли до тебе за поміччю. З усіх усюд людей приймаєш, то й нам уже не відмов.

    – Хоч би й хотіла відрядити вас ні з чим, а не знайду в собі сили. Коли вже доля вподобила мене на таке діло то і йти тепер попереду себе належить, хоч і в огонь гієнний ступити доведеться. З вогню вийшла, у вогонь і ввійду. Дання мені таке.

    – Авжеж, не кожному дано знатися на зіллі. В кожного своя заначка, – говорила мати серйозно і дивилася на знатницю.

    – А ви з чим? – запитала вона.

    – Хтозна й що воно таке, а як зачне Лисаветці руки й ноги крутити, то ж, Господи, як вона кричить, аж мені серце розривається.

    Лисаветка очі в долівку втупила, а й долівка сінцем луговим притрушена. Вустя ходить по хатині, а сінце тихо: шур-шур, шах-шах під її босими ногами. Відщипує молодиця з пучечків трав та корінців, на купки кладе.

    – Оце осьо запариш у горщику, – каже матері, – і хай п’є, скільки здужає. Шкоди від трави ніякої, хоч і обпийся. Але, правда, й міру треба знати. А оце легенько окропом скропиш у макортеті. Як розпариться, обікладеш, де кістки і суглоби на руках і ногах найдужче крутить, обмотаєш сукнинкою. Роби так кожного вечора на ніч. Та боже збав на холод виходити. У теплі хай сидить. У просі ще ноги гріти треба.

    Мати аж сплакнула.

    – Спасибі тобі, Вусте, милосердна в тебе душа, – каже мати, розв’язує вузлик і викладає на стіл крашанки і здір.

    – Не носили б ви мені отакого нічого, – спохмурніла Вустя на лиці. – Скоро в сільраді й очі повиштрикують вашими приношеннями. – І зовсім уже сумно додала: – Якби ж то тільки очі…

    – Кинь і думати, – каже мати. – Дурні вони, то й штрикають. Хай би вже повиштрикували собі й менше бачили, розумники. Слово до слова стулити невтьопне, як виступає, погомоніти з тобою по-людському не погомонить, а вже повчати пнеться. І де їх таких на наші голови понабирали?

    – Знайшлися. То й духу їхнього не чути було, сиділи бідні, як церковні миші, а тепер дорвалися до влади і нічого перед собою не бачать, топчуть і грішного, і праведного. Стільки родів уже зруйнували, нищівники, а це й до мене підбираються, бо вже начеб усім, кому тільки могли, горлянки поперегризали. Скоро один за одного візьмуться, тільки квакатимуть. Уже, бач, і трава їм поперек дороги стала.

    – Ой, не кажи. З чого таке озлоблення у них? Тільки ж у пір’ячко люди вбиватися стали, а тут як кібці налетіли: розорили, добро відібрали, людей стільки поморили голодом. А спом’яни – які хліба стояли! Було, снопа не піднімеш із землі. Куди поділи? А ми… – і заплакала.

    – На добро дармове рот завжди знайдеться.

    – Нічого, вистоїмо, – відказала мати. – А ти бережись, бо що ми без тебе робити будемо?

    Вустя пішла в світлицю. В хаті темно, лиш світить із печі, а від молодиці ні найменшої тіні не падає. Мати перехрестилася з того дива, а Лисавета принишкла, як мишеня, і тільки очі витріщала вслід хазяйці.

    Вустя зупинилася навпроти покуття і тричі поклала собі на груди хресне знамення, щось пошепотіла і повернулася в хату, а очі чорнющі світилися.

    Мати з Лисаветою звелися.

    – Звиняй, що клопоту завдали, загаяли тебе. Якби ж не мучення… – вибачалася мати і виштовхувала дочку в сіни. – Бувай здорова.

    – Ходіть і ви здорові, – відказала Вустя, а очі вже пригасали, смуток у них навернувся.

    Надворі темно. Як ішли до знатниці, то хоч якось стежку було видно. А це не те що стежку, а й болота, яке зразу за городами починалося густими лозами та споконвічними вербами, зовсім не видко. Сіється густа мжичка. Ото від неї й темінь така непроглядна, хоч око виколи. Страшно. Навпомацки й до хати своєї добилися: у вузеньку вуличку, а тоді на край.

    Мати швидко розіклала в печі, розтопила. Хмиз затріщав, обійнявся полум’ям, пахнуло із жерла теплом. Наклала в більшу риночку посічених корінців, у макітру, як закипіла в горщику вода, поклала травичку і облила її, накрила полотнинкою.

    На комині горів каганець і освітлював хату; на долівці ряденця, на вікнах рушники вишивані, комин печі розмальований півнями і квітками (скільки Лисавета не пам’ятає, а завжди у них ніч стояла розмальована) – гарно і затишно, і тільки в матері під очима чорно і очі якісь відсторонені бувають, як задумається.

    Мати все заглядає в ринку і в макітру, ніяк не зважиться – забрати вже чи ще хай настоюється. В її очах зблискувало полум’я з печі і накочувалися сльози від жаріні, бо сама ж тільки з холоду.

    – Зразу підвечеряємо, а воно хай ще постоє, дужче встоїться, – сказала і повідсовувала риночку і макітру на край печі. – Ти дивись – печина в ринку впала. Та нічого, то глинка, не страшне. Процідимо.

    Вийняла мати горщика з борщем, насипала в миску, вкраяла хліба.

    – Господи, благослови, – перехрестилась і сіла до столу. – Тепер хоч і не густо, а є що їсти. Може, потихеньку і ми виб’ємося в люди. Я вже так стараюся, так стараюся, а ти в школі не паси задніх, кожне слово вчительки лови. Може, хоч ти станеш людиною.

    І борщ пісний з’їли, і бабку з перлової крупи з’їли, присолоджену. Лисавета ще напилася з кухля настою терпкого й пахучого, лягла на піл, а мати обіклала травами їй ноги, обгорнула сукняною хусткою, вкрила ліжником. Під ним тепло. Незчулася, як і заснула.

    Потім трави кінчилися. Лисаветка сама пішла до травниці Вусті, бо мати допізна в степу на роботі.

    Ще стояла осінь, хоч уже приморожувало, а вишня впиралася, не скидала аж поруділе з підтьоками листя.

    Лисавета підійшла з боку дороги до високого плетеного з лози тину і спинилася. Ляком її охопило – а що, як тітка прожене? А ще в дитячу душу вселилася тривога. Що та тривога віщувала, хіба ж їй знати?

    Хотіла вже обійти двір та зайти у ворота або подивитися, де тут перелаз, як почувся гуркіт машини.

    Лисавета сполошилася, заозиралася, а тоді шаснула за кущ бузку, який поріс за очеретяним погрібником і аж на тин звісився. Звідти було видно все подвір’я і хату, а її саму – ні.

    До воріт підкотила, як стара черепаха, машина, і з неї вилізло аж троє: двоє в міліцейському, а один у цивільному. Зайшли у двір, постукали у вікно. Виглянула із сіней Вустя.

    – Ви Вустя Солопійчиха? – питають.

    – Ага.

    – Тоді зайдемо в хату.

    Увійшли.

    Що вони там робили, того Лисавета не бачила й не чула, бо де та хата, а де тин, за яким вона стояла, мов до землі враз із переляку приросла.

    Згодом стали виносити з хати пучки, оберемки, цілі мішки з травами і корінням. Склали посеред двору на купу, приніс шофер каністру невелику, похлюпав. Хтось підніс сірника, і полум’я шугнуло в смеркаюче небо, затріщало.

    З хати вискочила Вустя – чорне волосся розпатлане, як у відьми, очі хижо горять, а вогнисті тіні від багаття стрибають по білому обличчю і білій сорочці.

    – О, що ж ви робите?! – закричала і кинулася до вогню Вустя, почала вихоплювати з нього оберемки й мішки, топтати ногами, збивати руками полум’я.

    Міліціонери зразу стояли ошелешені, а потім той, що в цивільному, щось їм сказав, вони віддали честь під козирок, підскочили до Вусті і хотіли її схопити. Але вона відбивалася і все норовила щось витягти із багаття.

    – Ой, за що… за що страм такий? Я ж усю землю облазила, по корінчику, по травиночці збирала… Ой, що ж це? Увесь рід наш знатницький, усе й лікуємо людочок одвіку… – квилила вона, як чайка над зруйнованим гніздом.

    Той, що в цивільному, зняв із тину рушник з небіленого полотна, подав одному міліціонерові, хитнув у бік Вусті.

    Вони таки заломили їй руки за спину, зв’язали рушником і потягли до машини: попечену, розпатлану, з лицем у сажі, смугами розмазаній по заплаканому і спітнілому обличчю; сорочка знизу зотліла, теліпалася клаптями. Вона билася в їхніх руках, оглядалася на купу трав, які вже догоряли, виривалася, намагалася кусати їм чіпкі руки, щось викрикувала, а що – не розібрати.

    Увіпхали її в машину і повезли. А куди, в яку сторону неоглядної держави і з якої такої нагальної потреби, мов злодійку запеклу, ніхто так і не довідався, та й питатися не осмілювався, бо ж хіба тільки Вусті без церемоній серед ясного дня руки за спину крутили? Усі тихо і мовчки віддавалися в руки жорстокій долі. Кого тільки не забрали, не одірвали від сім’ї і життя людського ні про що ні за що, а лише за те, що всі в ногу одним маршем, а той у збій із думкою своєю чи й просто не те щось вискоче з рота ненароком – і то вже гріх страшний.

    Гріх визирав з усіх закутків і чагарників, привидом ходив поміж дерев, заглядав у вікна і душі людей, щоб облити їх чорним дьогтем підозри і злоби, одібрати ім’я і пам’ять, зламати, як студовій лозину, аби страх в очах затуляв туманом не лише видноколо, а й усе всередині.

    Ще довго догоряли трави і коріння спасенницькі, лякаючи небо…

    Не стало Вусті, і знання її зачахло, пішло прахом, бо нікому не змогла передати. Хата ж її ще довго стояла, вгрузала стінами в землю; облуплювалися побілка і мазання, провалювалася підгнила очеретяна стріха, обвалювався верх. Ніхто тієї хати не займав: ні сільське начальство, пі прості люди. Наче заговорена була.

    А тоді Лисаветку якось наче повело щось на подвір’я знатниці. Може б, вона і не відважилася одна зайти в хату, але знов пеком пекло в суглобах. То Вустя давала травичок для парення й пиття і тих, що обкладати уражені місця, і болі втихали, як лагідною рукою їх знімало. Тепер нікому розпізнавати, які саме трави брати. Та й брати їх треба знати коли.

    Ледве одчинила двері, бо ж угрузли, безхазяйні, разом із порогом у землю. Протиснулася у темні сіни, а з них увійшла до хати. Як глянула – стільки ж тут ще висить і на долівці валяється пучків усіляких трав, густо заснованих павутинням і вкритих пилюкою! Стільки б людей порятувала ними Вустя!

    Подивилася, а що брати – не відає. Заглянула в світлицю, а там з покуття Бог як посвариться піднятим угору пальцем вказівним, то її і видуло, як вітром, із хати.

    Трусило всю, мов перемерзлу з тепла на холоді. І все той Бог нагадував їй після відвідин Вустиної хати іншого, того, що на портреті в школі, і нічим так, як очима. Але в того, Вустиного, хоч і сварився пальцем, а очі добрі якісь, а в того, що в школі, мовби й з усмішкою, а як згадає їх, то так і морозить душу…

    І чого вона тоді попленталася туди? Що могла тямити в тому ділі, яке дається незвідимою силою, і хоч ти й лопни, а як не дано, то й не тужся. Загубили, і чи відродиться в комусь оте знання? Якби навернуло, бо що б хто не говорив, а воно дано людині як вода і хліб, як і все, чим живе і дише світ. Як же можна одрубувати здорову частину од живого тіла? Тож нехай тій Милосердниці легенько гикнеться, коли згадала її ім’я, на цьому вона світі чи вже в царстві небесному, бо такій людині тільки там і пристановище.

    А вона, Лисавета? Все на колгоспній роботі і не розгинає спину затерплу, гадкою живе, що чим завзятіше трудитиметься, то, дивись, і зачепиться за що-небудь, і підживиться зернечком чи олійкою, на базар винесе і вторгує, і матиме спокій за душею, що безжалісна зима не стьобатиме батурою голі дитинині п’яти, що й воно поважно, як прийде час, ходитиме в школу і ніяка зла озіяка не тикатиме пальцем. Бо ж яка мати знесе зневажливе тикання пальцями в її дитину? Вона швидше саму себе розірве на клоччя, аби ним затулити спокій дитининої душі, бо як виросте вона та піде в життя, то там з тією душею таке вироблятимуть, що швидко стане вся, як шрам суцільний і ятристий. А їй тоді його вже не захистити. Мати владна над своєю дитиною, попи воно мало та поки виросте, а вже потім над ним таких розпорядників, таких смикунів, що забуде, як і матір рідну звати. Забування швидке на руку.

    То робить – трудиться, передсвіта встає, трохи придрімнувши, куцого сну звідавши, як оманливого щастя, що тій козі, яка бігла через місток та вхопила кленовий листок, а бігла через гребельку та вхопила води крапельку, а з неї і молоко видоїли, ще й шкуру злупили; і як місяць річку язиком лизне на смак по стемнілій, як сама безодня, воді, а тоді присяде на березі пологому люлькою почадіти, аби той дим дранчатий уранці приліг на луки туманцем, ото тільки тоді додому прибивається, ні рук, ні ніг не чуючи.

    Але сподівання, як квітка опівнічна, легко з мороку просвічується, манить. Тільки куди підманює, хто те знає? А вже б або засвітило оте обіцяне, або обмарило, бо як подумати, що ще ж на облігації позичанські підписуватися, податки платити – з курей яйцями, з дерев плодом, з усього, що є в господарстві і росте в садибі, а коли нема чим, то грошима все одно віддай.

    І крутиться вона, вертиться і спинитися не може, як камінина, пущена з горба. Та і як спинитися, коли саме життя жене галопом, аж куриться за плечима, що лиш тримайся. Така вже одвічна селянська зачинка – що або крутися, або здихай. Та кому воно таке нелюдське потрібне? Отож вона робить, робить, а рік як урве хвоста, прийде в контору, а її питають: “Чого?”

    “Так за рощотом. Може, там хоч щось…” – просить, в очі заглядає, а вони і не дивляться на неї, мовляв, чого тобі тут треба.

    “Еге, ото тільки під себе і знаєте гребти”, – бурчить рахівник.

    Поклацав на рахівниці, прикинув там щось, а воно виходить, що і податків не доплатила, і на облігації вивернули і не спитались її згоди, і зосталася вона ще й в боргу перед державою, як з торбою за плечима. Почне вона плакати та просити:

    “Дядьку Семене, а ви й ще раз порахуйте. Може, якось не так кинули?”

    “Усе так кидаємо, і не клянч мені отут. Державі ще важче”.

    “А мені? Хіба я не державна?”

    “Цить, капосна! – вдарив рахівник кулаком по столу. – Не підривай устої”.

    “Та хіба ж я підриваю? Жити немає за що”, – плаче.

    “Іди, йди. Нам не до тебе”, – одмахується рахівник.

    Ото і живи, ото й трудись.

    Поплаче, поплаче нишком, щоб люди не бачили, бо і їм не мед. Та ще немов зопалу не те слово скаже, а в неї ж дитина мала. Ще й мати померла знагла – пішла до копанки щось там прати і сторчакнула вниз головою. Тепер малого й глядіти нікому. Так вона й додумалася – зачине його в хаті самого, а щоб пожежі не наробив, бо он же вона – піч із жаринами в попелі, то вона його на стіл біля вікна всадовить і вже з порога прилякає: “Гляди ж, не злазь, бо лисиці вхоплять”.

    Сама на роботу побіжить, а воно, дурненьке, і спить, ряденце підмостивши, і грається любенько, бо куди ж ти зі столу дінешся, як під ним лисиці зачаїлися, чи у вікно голе синювате гузенце виставить, бо сонце гріє крізь шибку, а то просто виглядає, скільки зором звідти охопить, ловить оченятами, що забаче, а потім як подопитується: “А то що?.. А чого воно таке?..”, аж її дратує – спочити не дає тими розпитуваннями. Такий уже допитливий.

    А то й плаче ридма на тому столі або її гукає крізь шибку, поки й захрипне: “Мамо!” – кулачками в раму тарабанить, горобців полохає, а вона душею вчуває, та діватись нікуди – робота.

    І так ото вже в світі заведено, що як би людині не було важко, як би не притужувало до сизої паморозі на душі, а щось-таки й запоможе. Як оце із столом. То б дитина хтозна-що наробила без нагляду: чи хату б спалила, а тоді в землю вкопуйся, бо ж які часи гіркі – який ліс був, то германець на окопи та бліндажі вирубав – і оце вже, як визволили, свої дорубали на відбудову (цілі ж округи спалено та бомбами розбито), то поки заново поставишся, та ще сама-одинока, і рак свисне; чи додумається ковтнути якусь всячину, коли живіток судомою голодною зведе. Чи довго до біди? Тут уже доросла мовби, а й то інший раз так допече, що і землю б їла, і цеглину б гризла. А то ж таки дитина. Що до рук візьме, все на смак куштує. Хіба воно тямить, що можна, а чого ні?

    При ній, дивись, як не догледить, ножа вхопить і вріжеться, хоч вона все й примовляє: “Не бери чики, не буде й вави”. А без неї так і зовсім. На столі ж, як на майдані, що покладе, те з’їсть і грається, а що плаче, так від того ще ніхто не вмирав. Вона й сама так гірко наплачеться, що й світу красного поперед себе не бачить. Добре, що хоч сльози не змушують у черепок збирати та… Дав бог біди, ще й на плечі наклав.

    “Господь терпів і нам велів”, – каже дядина Настя Плахтійша.

    Вона й так терпить, бо як не дано її долі талану, то одне тільки й лишається, що терпіти і триматися зо всіх сил, адже жити мовби й ніколи – усе в роботі, а спочинок – як дар божий. І хто його зна – чи воно так і треба, чи на її непросвітку, як на тому вогнищі у Вустиному дворі, хтось руки грів, а в неї й пучки дубнуть?

    Ні вже ж – навертає і навертає, підначує язиком ляпнути, як праником, та все чогось не по пранню, а по воді чистій, що кола так і розійдуться вусібіч.

    Але ж душа в неї жива і болем ні-ні, а й заходиться – чи ж висповідається хто знаючий перед нею, як на сповіді праведній, за які ж гріхи люті її в спину штовхано, що й туман в очах вистилає? А то все закликами баки забивають, їх же ні з’їсти, ні на ноги взути чи й на себе одягти – лопаються, як ті мильні бульбашки, і слід простигає. Тільки й того, що сліпить очі…

    (Зрячий та побач…)

    Раз біля контори зібралися чогось. Дядьки статечно курили, “більше тютюн із власного городу, жінки так собі перемовлялися про се, про те. Вона теж візьми і скажи:

    – Ой, дівчатонька, хоч би крихіточку вщипнути від того світлого, що все перед очима маячить, а не приходить, десь зачепилося на наше безталання за пень, як у конторі за рахівницю трудодень.

    …Куди ми прийдемо з тобою…

    То гомоніли, а то враз умовкли, мов зопалу прісною галушкою вдавилися. Їй здалося, що й горобці на вишнях принишкли.

    Голова колгоспу Іван Перепелиця так той ще й оглянувся на дорогу. Ледве йому не вирвалося: “Доходилися ніжки, доробилися ручки, домоловся язичок”.

    – Ти, Лисавето, язик прикуси і не розводь вражницьку агітацію, – зиркнув на неї, наче проштрикнув навскрізь груди, але разом з тим і погладив своїми добрими сірими очима. – Що нам треба для жизні, ТАМ знають і без нас.

    Вона й сама перелякалася на смерть. Восени, вже як переходило на зиму, трапилася в них пригода, яка наче кропив’яною сіткою вкрила село. Воно наче заціпеніло, бо всякого було, а це так і зовсім…

    Тоді рано упав сніг. Саме на Покрову із суботи на неділю. З райкому передали сувору депешу, щоб колгоспи, які ще не встигли впоратися в полі, поспішили, бо за снігом прийдуть морози, тобто зима.

    Перепелиця сам пішов по хатах. А воно хоч і рано, а жінки вже поралися в куцому хазяйстві, адже в будній день не до домашнього. Роботи в колгоспі прірва, а людей не так уже й густо. То голод страшний, то війна таки добре підкоротила село. Все ж, було, гінці на змилених конях і летять до них: на будівництво заводу людей, та все молодих і дужих, – дай, все, що надбав, – оддай, а не оддасиш, то в шию, як ворога. І потяглися валки на край світу. А прийшов ворог потойбічний, то всі, не питаючись, пішли, бо хто б над тобою не стояв і як би батогом не поганяв, а батьківщина у тебе одна-єдина, і земля одна-єдина, і мова, якою ти говориш і якою говорили твої прадіди, – єдина, і коли ти не захистиш її від зазіхальників, то вона погибне на віки вічні і вже ніщо не поверне її до життя. Коли гине одна людина – горе, а гине народ – то вже катастрофа. Хто сміє замахнутися на народ?

    І ото як, пішли, то слід запався під ними. Це вже притрималися за край світу ті, кого пізніше у військо набирали, а ті, хто танки хрестаті голими руками за гусениці, як воза за колесо, хапали, вважай, до коріння вигибли. Хто ж прийшов натомість? І чому теперішні не хапають воза за колесо голими руками?

    Заходив Перепелиця і до Гальки Пазючки. В неї четверо дітей, а чоловіка на фронті вбило. Писали його товариші, що як накрило снарядом, то й клаптя від нього не знайшли.

    Троє виглядало русими головами з-за комина, а четвертий, старший, хоч і вдосвіта було, а вже сидів за столом і вірша вчив, бо чогось не запам’ятовувався, хоч ти вбий. А хіба не можна не знати вірша про таку людину? Тут і серед ночі вчитимеш.

    Пазючка рукою на них показувала, усовіщала Перепелицю, який і цього недільного дня жене на роботу. Він же стояв перед нею винуватий, не кричав, а тихо казав:

    – У тебе ротів он стільки, а буряк солодкий. Не прийду я після обіду в поле. І Загайка в район направлю. Ти ж мене знаєш.

    Пазючка помовчала.

    – Добре, вийду вже, – згодилась і заходилася підпихати у піч хмиз.

    Перепелиця пішов собі, а старший син заходився вірша вголос учити:

    Нас виховав Сталін на вірність народу,

    На працю і подвиги силу нам дав…

    – Виховав… – із серцем відказала Пазючка. – Заховав, а не виховав. І змахнула сльозу.

    Заглянув Перепелиця і до Лисавети. Сів на лаву, зняв засмальцьованого картуза, почепив на гостре коліно, пригладив долонею рідкого, із сивиною, чуба.

    – Як ти тут? – запитав і зігрів ласкавим поглядом.

    – Як і всі, – відказала. – Оце думаю, що його дитині в рот увіпхати.

    – Біда… без угаву мучить. А жити треба.

    – Та вже живемо…

    – Кгм… а малий ще спить? – кивнув на піч.

    – Боюсь, як проснеться.

    – Хто тепер не боїться?

    – Ага…

    – Нда… Тяжко цей світ на плечах нести, а й жаль кидати. Та вже хай як не гне, не первина ж бо, а духом вгасати не треба. Ми люди крепкі. І вогнем нас палили, і качалками качали, а ми як є, так-таки й є. В’ють, в’ють із нас мотузки, а вони все й сукаються. Та колись воно й гарно буде. От би тільки буряки добрати.

    – Доберем.

    – Морози підступають. Скують землю – не виколупаємо й ломами.

    Лисавета зітхнула. Перепелиця зрозумів те її зітхання.

    – Може, хоч цих, останніх, не заберуть.

    – Тільки блиснуть.

    – І так посліпли, – відказав стримано і звівся. – А ти виходь. Натяг картуза. Пішов.

    А Лисавета збиралась і не збиралась іти. Сіла на лавку й сидить, думає, що його робити, – з усіма йти буряки копати із примерзлої землі чи лишитися дома. Ніхто не силує, бо крить нічим – за чим у контору не піди, все одно не дадуть, відмовлять, бо й дати нічого.

    Можна й сходити, щоб хоч корінець за пазухою принести. Але вона ще весною, коли в колгоспі сіяли, сипнула жменьку насіння за халяву чобота. То в неї свої виросли нагороді цукрові буряки і тепер лежать в погребі, чекають, коли скрута їх зовсім зігне в три погибелі. Тоді вона їх пектиме, і отак якось вони з Ільком дотягнуть до весни. А там уже й не страшно – і трава піде з’їжна, і корінь, а там щось і на грядці раннє підоспіне. Насіння в неї у запічку в торбинках лежить.

    Уже була й роздумалася йти, але привиділися головині наповнені ласкою очі, і не втерпіла. Взула чоботи, натягла кухвайку, посадила малого на стіл і пішла з хати.

    Ішли разом з Галькою Пазючкою, а назад них ще хтось.

    – Якби ж знаття, що хоч з десяток дадуть із собою взяти, все одно їх там більше пропаде. Я б тоді їх і серед ночі руками б видирала, – каже Пазючка.

    – Гляди, ще й накладуть.

    – Колупайся, дубни, а ніяка сатанюка і не подякує. Все заберуть, все вивезуть. І корінця в колгоспі не лишають. Як хочте, люди, так і живіть: або зразу вмирайте, або до весни дотягніть, може, хто і вилізе

    з хати травою попастись. Чи воно в якусь прірву летить?

    – Наше діло мовчки голову в ярмо стрімляти і тягти воза, – насурмлено відказала Лисавета.

    – Ми й так надірвані.

    – Держава велика, і ротів багацько.

    – Виходить, комусь оддай, а сам здихай?

    – Усім хочеться жити, а їсти ще дужче, – зітхнула Лисавета.

    Пройшли трохи мовчки. Вже за кладками, піднявшись на згірок, Пазючка сказала:

    – Що то в городі: хоч і сутужно, а відробив своє, за роботу грошима взяв – і кум королю.

    – Воно й там не дуже.

    – Не кажи…

    – Та…

    – Н-е, ні. Хай і по карточці, а скупився в лавці, попоїв, хоч і скудно, чаю солодкого напився і слухай патехвона, бо що тобі там ще робити? А тут ніхто й не спитає – їв ти що чи з порожнім животом світом нудиш. А працювати працюй, поки й упадеш. Ех, і сьогодні б пішки в город пішла. Та не пускають. І ні паспорта не дають, ні папірця якогось, наче й не людина я, не Галька Пазючка, і можу, коли схочеться, і зі світу з’їхати. Колись, кажуть, дуже давно, якийсь Юр’їв день раз на рік був, коли люд підневільний міг від свого пана куди хоч іти. А тепер і не заїкайся. У-у…

    – Чи ти здуріла? – злякано глянула на неї Лисавета. – Викинь з голови. В тебе діти. Скрізь гарно, де нас немає.

    – Але ж хіба так можна? Люди ж ми…

    Копали буряки мовчки. Носили в ящиках з ручками, скидали на бричку і возили до ферми, а там складали в бурт. Чоловіки вкривали осокою, рогізняком, а зверху прикривали мокрою землею, яку притрусив сніжок, що танув. Схоже, що не відправлять буряки кудись світ за очі, а лишать на корм. То, може, хоч під кінець цієї зими не будуть підвішувати до сволоків виснажених корів.

    Іноді хтось схоплювався на приповідку, аж Лисавету пересмикнуло:

    У колгоспі жити гарно:

    Хоч і робим, та не марно.

    Вийдем в поле дружно,

    Попрацюєм мужньо.

    Підскочило і впало. А потім знов:

    У колгоспнім колективі

    Живем ми щасливо.

    Порадуйся, наше поле,

    Порадуйся, ниво.

    Ой чого ж нам не радіти,

    Чого не співати.

    Заробляєм трудодні

    На колгоспівській землі.

    – І хто це там назаробляв стільки, що аж виспівує? – гукнула Пазючка з-під очеретяного курінця, якого стулила, аби не так дуло, і, відбивши сокирою кім’ях мерзлої землі, спересердя із силою жбурнула очищений буряк у ящик, а тоді й собі заспівала:

    Чи я в лузі не калина була,

    Чи я в лузі не червона була?

    Взяли ж мене поламали

    І в пучечки пов’язали –

    Така доля моя!

    Гірка доля моя…

    Чи не було річеньки утопитися,

    Чи не було кращого полюбитися?

    Були річки – повсихали,

    Були кращі – повмирали,

    Така доля моя!

    Гірка доля моя!

    Під вечір стали розходитися. Перепелиці, як і казав, під кінець дня не було. Лисавета не підмітила, щоб хтось норовився взяти із собою буряків, а от Галька Пазючка заховала під кухвайку трійко. І треба ж було такому статися, що сам уповноважений з району якоїсь лихої години їхав разом із об’їждчиком Мефодієм Загайком. Спинили вони коня, злізли на землю.

    – А постій, молодице! – гукнув уповноважений.

    – Га? – повернула Пазючка голову.

    – На бурячищі ще хто зостався? – питає.

    Пазючка обмерла і ледве не впала, бо й ноги отерпли. Прикрила руками буряки, що віддувалися під кухвайкою, і повернулася до них.

    – Еге, е ще кількоро, – відказала, а вони зовсім близько до неї підступилися.

    Так би, може, й обійшлося, але Мефодій, бодай би йому добра не було, прискалив око.

    – А коли це ти, Галько, встигла так роздобріти? – запитав і ще ближче підступився. – Ще вчора на наряд до контори приходила худюща, як тичка.

    – Мефодію, – звернувся до нього уповноважений хай собі йде.

    – Та то вже ні. Багато їх тут таких.

    – Хіба ж, Мефодію, з-під вашого брата добром вискочиш? – хотіла одбутися жартом.

    – З-під якого брата ти не зуміла вискочити, того я не знаю. Під мене лягти не схотіла. Ану лиш дай помацаю, який все-таки “брат” заховався під пазухою, – сказав Мефодій, і незчулася Пазючка, як він ухопив її за полу кухвайки і з силою смикнув. Руки її від того смику розлетілися, наче вона хотіла злетіти в небо.

    – Ось гетьте, Мефодію! – встигла крикнути.

    А з-під кухвайки на землю гупнуло три буряки. Уповноважений навіщось розстебнув плаща, а потім знову позастібував гудзики аж до підборіддя.

    – От іще… – сказав і ображено сіпнув губами.

    А Мефодій аж зрадів, що не дав маху при товаришеві уповноваженому з району.

    – Оце, бачте, яка трудівниця, хе-хе… У свою пельку, – звернувся він до збентеженого представника району. – Ока та ока над ними треба, а то все до нитки рознесуть. Важка моя должность, а комусь-таки треба наглядати, бо, їйжетибо, колгосп рознесуть.

    – Як же це ви? – запитав уповноважений Пазючку, яка стояла, опустивши руки і вирячивши очі, що позападали, мов у чорні ями, із сірими попругами навколо них.

    – Акта, акта складать треба. Так припекти, щоб і онукам загадували цупити добро народне, щоб кожне і серед ночі у поту холодному схоплювалось і в прожитому дні гріх зроблений шукало, – смикав Мефодій уповноваженого за широкий рукав плаща, а в кутиках губів закипала слина. -І передати актика прокурору, а він уже це дільце швидко обробить. Бо якщо кожне візьме по три буряки, то ж ціла катастрофа настане.

    – Допустимо, катастрофа від вкраденого буряка не розверзнеться і земля під ногами не розступиться, – відказав уповноважений.

    – Ви їх не знаєте. Вони тут усі такі. Як не стережи, а, дивись, уже щось і потягли. А спрос із мене, – не вгавав Мефодій, і його червоне з великою бородавкою на щоці обличчя вкрилося дрібненькою випотиною, блищало, хоч і холодно було, зривався вітер, піднімав легеньку куру – трохи ж було присніжило і приморозило. – Прокурору треба акта подати. Тільки так.

    – Акта то й акта, – зітхнув уповноважений, і в його спершу збентежених і наляканих очах з’явилася байдужість, вони наче застигли. – В суді теж люди. Розберуться.

    І тут Пазючка, яка до цього тільки дивилася на них і не зморгнула жодного разу, гепнула на землю коліньми і поповзла на них до уповноваженого, простягуючи руки з порепаними, скоцюрбленими пальцями, а вони сіпалися кожен окремо.

    – Господи, людинонько, я ж ненарошне. Хресійбо ненарошне, – забелькотіла, хапаючи його за цупкого плаща. – Дітям несла… У мене ж їх четвірко. Бурячка спекти хотіла… Голоднісінькі сидять, хлібця просять, а його нема. Усе забрали, усе вивезли. Хоч бурячка печеного, солоденького дати. Господи милосердний, усе літо продубарила, а нічого не заробила. Людиночко добра, дітям, не собі…

    Сіпала його за плащ, ловила очима його очі, а він тікав ними то в степ, то в небо, де бурмосилися на ніч темні хмари.

    – Чого ви на неї дивитесь? Розжалобити хоче. Ану, не чіпляйся до товариша уповноваженого! – замахнувся звично Мефодій на неї батогом, але Пазючка й бровою не повела: вона все ще ловила очима очі уповноваженого, а той переминався з ноги на ногу і напускав на чорняве обличчя суворість.

    – Змилуйтеся, людино добра. Не слухайтесь цього посіпаки. Діткам я несу, діткам! – ловила руки уповноваженого і намагалася їх цілувати, а він і не відсмикував їх. Вона кричала, а не просила, аж гайвороння знялося і закрутилося в чорному небі та все: “Кра-а! Кр-ра!”. Розтинало небо і тишу довкруж, заглушувало розпачливий крик жінки, що повзала на колінях.

    – Що ж тепер робити? – відступався, щоб вивільнитись із її рук, бо вже стало набридати. – Закон для всіх один.

    – Ой, якби ж то так, не сиділи б мої діти голодні і я оці буряки кляті не крала б, – плакала Пазючка, все ще не випускаючи з рук полу його плаща. – Чи голод закон знав?..

    – Отвітиш, шеймо, отвітиш за вкрадене, – бігав навколо неї Мефодій, намагався вхопити за комір кухвайки і відтягти від уповноваженого.

    – Голубчику ви мій, слідочки ваші цілуватиму, віку в бога спасіння душі вашій проситиму, – голосила хрипко Пазючка, а сльози так і лилися з вирячених очей.

    – У товариша уповноваженого немає гріхів. Безгрішний він, і віри в ньому немає ніякої, бо то опій і дурман. То ти вся в гріхах, як сучка в реп’яхах, – сказав Мефодій, тупцюючи біля неї…

    Склали акт. Пазючка, обезсилівши, опустилася на холодну землю і відчужено сказала:

    – Не дивиться вам голод в очі, душогуби.

    Так і в акта записали: “Обізвала товариша уповноваженого з району душогубом, а ще розводила агітацію, що в нашій страні людей морять голодом”. Ця приписка затягла, як добра гиря. Увечері, вже зовсім пізно, коли Лисавета лягла спати, а малий тільки тихесенько сопів, у вікна вдарило світло від фар машини, наче хто торохнув у раму кулаком. Сама ж машина зупинилася біля Пазюччиного двору. Їхні садиби розділяв плетений із лози тинок. Лисавета вислизнула з-під рядна і припала до вікна. Двоє зайшли у двір і постукали у вікно. В Пазючки ще благенько світилося – блимав каганець. Відчинилися двері, і ті двоє пішли в хату. Не виходили довгенько. Лисаветі набридло й чекати: її трусило і від холоду, і від ляку. Вона вийшла у сіни, відсунула засув і прочинила двері. У щілину полився холод, але й без нього її бив дрібний дрож.

    Аж ось рипнули двері, і першим вийшов якийсь чоловік, увесь чорний, не розгледиш і лиця й постави, за ним Пазючка – біла як смерть, висвічена місяцем, що визиркнув з-за хмари. За нею другий ступав, такий же невиразний із себе, але від одного погляду на те невиразне Лисавету здушило страхом.

    За ними дріботіли Пазюччині діти. Плакали. Котресь просило:

    – Віддайте нам нашу маму… Віддайте маму. І сьорбало носом.

    Серед двору Пазючка спинилась, обняла найменшого, заголосила:

    – Ой горе ж яке, горе! Ой горенько, дітки мої, забирають вашу маму, а вас на погибель кидають. Та хто ж тепер годуватиме, хто ж вас купатиме… Та хто ж такий ненависницький заступив сонце наше? На кого руку підняв?

    – Пішла, пішла… – штовхнув її чорний, як гайворон, і вона випустила малого з рук.

    Лисавета пружиною вискочила з хати і кинулася до дітей. Пазючку вивели на дорогу до машини, Лисавета ловила менших і пригортала до себе. Старший стояв як укопаний і з-під лоба дивився на все, що творилося, очі в нього блищали. Пазючка вже з машини кричала:

    – Ой, діточки, не забувайте, чийого ви роду і хто ваша мати…

    Машина загарчала, сіпнулася, з-під коліс полетіли кім’яхи багнюки на побілену причілкову стіну і обляпали її. Це так вразило Лисавету і запало в душу, що вона потім стільки не ходила повз ту хату, то все й дивилася на неї.

    Перепелиця їздив у район, все доводив, що Пазючка орденоносець і що в неї четверо дітей, а чоловік поклав на фронті голову. Але в село вона так і не повернулась. Одмірили їй по року за кожен буряк. Дітей відправили в різні патронати, бо родичі відсахнулися од них…

    Лисавета тоді від контори прийшла додому ні жива ні мертва. Іллюша спав на ряденці під вікном, підіклавши під голову рученята.

    Сіла вона на лавку і вже так ревіла, та все мовчки, аж горло від натуги заболіло. Навтішалася сльозами, переклала малого на піл. Заходилася в печі розпалювати, щоб хоч сяку-таку вечерю стеліпати.

    Добра річ, коли в хаті є ніч. Тож заслінку вийняла, попілець розгорнула, а там жарку трішки жевріє. Швиденько, поки жарок не прочах, укинула товченого соняшничиння, ще торішнього. Коли весною зійшов сніг, а місяць видко світив, вона збирала, на горище носила. Прийшло літо і висушило на порох.

    Подула на жар. Спочатку зачаділо димком, щипаючи очі, тоді язичок рожевий зблиснув, лизнув соняшничиння і воно стало розгорятися. Увіпхала кілька вербових цурпалків, у горщик влила воду, всипала крохмаль, жменю борошна, розколотила і підсунула до вогню варитися. Потім нарізала ще й кропиви собачої, теж укинула.

    Коли їх з Ільком уже зовсім було придушило, як того вішальника зашморг, що й пучки пальців посиніли, напоумило її сказати дядині Насті, що, коли сіяли ярину на Горбинківському, ближче до Лисої гори, то бачила, що з краю поля чомусь мовби позападала земля. Дядина аж засвітилася своїм землистим обличчям. – Та то ж ями з картоплею! – скрикнула вона. – Ще до германця як погнила в ямах, то так її вже й не викопували. Тільки цить же, нікому не кажи. Як стемніє, підемо. Воно не абищо, моя дитино, а дивися, чи в юшку доточити крохмалю, чи в м’якину домішати, аж таки й тривкіше. Та безпремінно цього вечора треба сходити, а то ще хтось підмітить і собі все забере. Слухай мене, бо я вже вчена, загаєшся – а одні лушпайки зостануться.

    Пов’язала дядина хустку на голові, аж китиці обвисали на очі, і подалася додому, крикнувши уже за порогом:

    – Чекай.

    Коли зовсім стемніло і місяць зблиснув, а зірки висипали попастися на безмірному просторі неба, дядина постукала в шибку. Лисавету аж сіпнуло: вона затремтіла. І подумати страшно їй – це ж вона йде красти. А не так красти, як поле, засіяне зерном, псувати. Що за те буде, коли вловлять?

    – Йдьом, – покликала дядина, не заходячи в хату, аби не засидітися.

    Взяла Лисавета мішок, поглянула на малого, чи міцно спить, і вийшла з хати.

    Ішли не вулицею, а городами по краю левади, аби не натрапити на когось цікавого. Таке діло треба робити без стороннього ока, бо ж то – потрава посівів, і як хто помітить, біда велика впаде на їхні голови.

    Ступали так, аби й луки, що тільки-но почали очищатися після повені, не потоптати ногами. Лисавета взута була в черевики: підошва з колодок дерев’яних, а верх із брезентини, – виміняла на базарі. У дядини – чоботи хоч і латані, зате кирзові.

    Тихо: ні очерет із рогозинням не перешіптувалися, ні верби не скрипіли і не плюскотіли опущеним віттям по воді – ранній по весні вітер утомився безупинно дути і, захеканий, заліг спочити, то й усе за ним втишилось.

    Темно, і тільки качки дикі на Узьміні кричать. Перебігли кладку, польовою дорогою під Лису гору добулися.

    – А як Мефодій наскоче? – запитала насторожено Лисавета.

    – Е, враг його матері, – відказала дядина, – щось та буде. Один раз пропадати.

    А воно ж не видно нічого: ніч темна, земля чорна. І страшно.

    – Де ж твої западини? – питається дядина.

    – Були десь тут, – шепоче Лисавета. – Може, вернемося, га?

    – Шукай, шукай, намиєш крохмалю та й зітхнеш легше, – бубніла дядина, повзаючи на колінах по землі. – Ага, ось таке, як западина. Ану, ходи лишень сюди.

    Лисавета звелася, підступилася до неї.

    – Таки вона, голубонька.

    Заходилися розгрібати.

    – Верхню землю із зерном давай назад себе одгрібати. Як кінчимо, то так і розрівняємо, аби й непомітно було. Зерно в ній, хліб, – радила дядина. – А спідку отуди убік.

    Руками, стоячи на колінах, згорнули верх землі, засіяний пшеницею, а там уже лопатою з коротким держаком навперемінки докопалися до бажаного. Засохлі бараболі зашурхотіли від доторку металу.

    Набрали по мішку – і бігом додому. Потім вернулися ще раз, потім ще. До самого світанку пиряли, а вже як останній раз поверталися і ступили на хитку кладку, зачули: хтось басом гомонить попереду чи то до себе, чи до супутника і кладка гойдається.

    Зупинилися, не знаючи, що робити, адже того, хто наближався до них, не видно. Першою схаменулася дядина.

    – Ховаємося мерщій, – прошепотіла.

    Збігли з кладки на берег, залізли в осоку, прилягли в холодну воду ще й осоки по жмутку на себе прихилили. А воно сердито кричить:

    – Хто тут? Ану, озивайся, бо все одно розоблачу вражу душу і три шкури здеру!

    То був Мефодій. Ходив, мабуть, додому під’їсти або ж рибу, з ятерів витрушену, відносив, а коня десь поблизу стриножив і пустив коло берега попастися. Воно трава ще й благенька, але щось голодна худобина нащупає – де торішньої отави клапоть, де осока ближче з води витикається. І ще й, чується, причастився, бо не зовсім твердо язик в роті теліпається. Бач, кому й ріски в рот покласти нізвідкіля взяти, а в кого і самогону є з чого вигнати.

    Жінки зовсім утислися в жабуриння.

    А Мефодій батурою хляска, і гучна луна котиться над річкою, над очеретами і над їхніми головами: “Л-ля-я-ясь… Л-ля-ясь…”

    – У-у, дармоїди, тільки б і цурпелити з колгоспу!

    І передихнути не дадуть, – кричав Мефодій. А різкий звук: “Лля-ясь… Лля-яссь…” – так і стьобав над їхніми головами.

    Пішов, попхався в поля, над людською працею семижильною наглядати з батурою…

    Було чути, як погупотів кінь копитами, глухо, глухо, доки той твердий гупіт, мов по їхніх зіщулених душах, і зовсім розчинився, як примара, в світанковому мороці.

    Лисавета з дядиною ще полежали онімілі, ворухнулися – аж живі і дихають, а то б наче і дихати були перестали, такого, ірод, страху нагнав своєю появою. Попіднімалися мокрі, в жабуринні, мішки піддали одна одній на плечі та й бігом додому подалися.

    – Отаке ж бо стерво христопродажне, – обізвалася дядина, коли вже перейшли кладку. – Ні душі, ні совісті. Як тільки такого земля на плечах тримає? І чим далі, тим злостивіший і лютіший робиться. А мовби ж до війни як і всі люди ходив. Що то з чоловіком верх робить. Сказився, та й годі. Як гадина, шкуру обмінив і панує.

    – Цитьте, бо ще хто почує, – сказала їй Лисавета.

    – Хто б тут чув?

    – Під таке й верба з вухом, – заперечила та.

    – Тьху! Злизло б воно все й пропало пропадом, як уже й тіні своєї бійся, – тихіше казала дядина. – Чи йому пороблено, хворобою наслано, чи які злобителі підначують?

    – За кого ви?

    – За кого, за кого? – сердилася дядина. – За нього, Мефодія. Якби воно не таке гидомирне зробилося, то й нам би легше жилося. Що не кажи, а тутні очі найбачучіші і душі найнемилосердніші. Аж звідти всього ротом не гамнеш. Треба, щоб хтось поклав на зуби. От вони й стараються з-поперед себе, аби їх самих не з’їли.

    – Ой, тітонько, мовчіть і не диште, бо й Пазючка он добалакалася…

    – Усіх не заберуть, бо хто ж їх годуватиме. Та і я вже стільки натерпілася, як за весь довгий вік не вистраждала. То мені вже й одинаково, що в лоб, що по лобі. А Пазючки жалко. Отак, сукини сини, діток посиротили, по світу, як цуценят, розкидали, що й рід-плем’я позабувають. Ні брат сестри, ні сестра брата, ні брат братів не знатимуть, не відатимуть, що вони однієї матері діти. Забудуть те, чим жили, а житимуть, як казьонні: ать-два. В люди підуть: якими серед людей будуть? І чи згадуватимуть, хто їхню матір згубив, рід поруйнував?

    Зависло дядинине запитання на туманці дірявому чорними краплями, як запечена кров на павутинні. І дядина заплакала.

    Наближалися до Лисаветиних грядок, а вже зовсім розвиднялося: і хати добре виднілися, і дерева, і позаду очерет, і вільхи, і зривалися дикі качки, розтинали із свистом крильми світліюче тло неба. А ще піднімався вище туманець над річкою на тепло.

    – У тебе залишу мішок, а як стемніє, заберу, – сказала дядина.

    – Залишайте, – відказала Лисавета, – а то як примітять, що потравили засіяне поле, згадають ваш лантух, і не оберешся клопоту. Увійшли в сіни.

    – Кладіть осюди в куток. Я його ганчір’ям прикидаю, – вказала Лисавета.

    Влаштували, прикидали. Зайшли до хати. Присіли на лаві. Малий ще спав.

    – От ти кажеш – мовчіть і не дихайте. Так тоді, може, й зовсім не жити, як так жити? Хіба це першина? Було й страшніше. Я вже всякого напереживалася, – сказала дядина і зітхнула, а вираз глибокого суму ліг на продовгувате з рівним, тонким носом і тонкими синіми губами обличчя. – Я саме молодицею тоді ходила, діток двійко – Сашко й Христя. І таке страшне настало, що скільки після того не думаю, а й не додумаюся, чого воно таке склалося, що хліба стіною стояли, а нас голодом заморили. З ружжами ходили і забирали геть-чисто все: і зерно, в кого яке було, до зернини, і крупці. А тоді кажуть, що мало. Де ще сховали? А його ж таки нема. А вони кричать: “Віддавай, бо на місці отут і порішимо, як собаку. Власть нам така дана, що схочемо, те й зробимо з тобою”. Як заходилися усе кругом догори дном перекидати, нишпорити. А в мене у запічку вузлики з насінням: і кабачечки, і кавунці, і диньки, і морквочка, і… та все… Так і те забрали. Кажу їм: “А нам же тепер як, здихати?” – “А нам яке, – відказують, – діло? Ми приказа сполняєм”.

    І пішли собі геть.

    Чий же ви немилостивий наказ виконуєте? Який крук кривавий із-за гори високої вилетів на нашу погибель і хижим оком на життя наше і добро нажите накинув? Та чи було за яких часів таке злодійство?

    Зійшлися ми, я, чоловік, діти – і плачемо. Як же тепер жити? А Оврам мій заядлим рибалкою був. Каже: “Може, рибою якось проживемо. Щось воно не те. Схаменуться, може, скоро. Наша ж таки власть”. На рибі якось і тримались. Але що із самої риби за наїдок? Бачу, ноги в чоловіка наливаються, сизіють. Уже й у колгосп записалися. Там за роботу такий шматочок, грамів із сто, хліба видавали червоного й твердого, як цеглина. Трави всякої, кори молотої туди домішували. Іноді й юшки якоїсь миску наливали. Приїжджав районний начальник, Миркіним звався, і сам, падлюка, сьорбав та вихваляв. Казав: “Це для вас саме раз”. А воно, господи прости, не те що помиї, а й назвати не знайдуся як. Допитувалася, було, кухарку, що вона в той кип’яток сипала, а вона тільки очі відводила.

    А бачу, що як тільки вечір, виходять правлінці з контори (через дорогу навпроти нас), голова колгоспу з рахівником, і прошмигують з паляницями за пазухою. Ховають, щоб люди не бачили.

    “Еге, – думаю, – треба до них якимсь побитом приноровитися”.

    Іду на другий день в контору і кажу голові:

    “Чоловік мій рибалка, рибу ловить справно. Так я сподоблю гарну вечерю. Ви й приходьте, як стемніє”.

    Голова витріщив на мене очі, а тоді змикитив собі щось і каже:

    “Добре, прийдьом”.

    Ще й записку мені до комірника дав. Причекала, коли всі від комори розбрелися, дала комірникові ту записку. Він мовчки борошна відмірив, олійки влив, картоплі трішки дав. У них, бач, було. Ховали тільки.

    Насмажила я риби, напекла коржів, а перед тим відкопала бутлик бурячихи, гарно вистояної в землі під вишнею. Завісила вікна ряднами, а чоловіка з дому на річку випровадила. І дітей разом з ним. “Ходіть, дітки, з батьком, – сказала, – там вам гарно буде”. Чекаю. Коли це стукають скрадливо. Відчиняю, а самій страшно: а що, як міліціонера приведуть і підставлять мене як злісну утайницю продуктів.

    “Хто тут?” – питаюся.

    “Ми це, не кричи”, – обзивається рахівник.

    І в хату – шмиг, шмиг. Як пацюки в закром. Я за ними зачинила двері, засунула.

    Дві паляниці на стіл виклали, борошна вузлик.

    “Райська вечеря, – каже рахівник і руки потирає. – Оце тобі і нещасні”.

    А я зуби зціпила і мовчу.

    Пили і рибою з коржами заїдали, а як стало світати – вшилися. Дві ж паляниці на столі лежали. Так ото й навідувалися з паляницями вряди-годи. Так я підгодовувала чоловіка хлібом з чистого борошна. Коли й дітям давала, а сама вже колгоспівським жила. А всім же божилася, що й у нас немає чого їсти. Мерли тоді люди. Ото курган за селом високий – там вони всі ряд на ряді лежать. Наскладають, було, одного на одного, засиплють землею, а тоді наступну партію зверху. Може б, і під саме небо наклали, так вже сили зносити вийшли та й нікому було. Вимерли.

    Та і як людочкам не гибнути, коли позабирали усе до зернини. Ховали було жінки в колиску під дитя вузлик крупців, то й там знаходили. До голови сільради Миколаєнка брат рідний приїхав, літ шістнадцяти і в шинельчині. Так він йому їсти не дав, хоч і було що. Люди побачили, що хлоп’я охляле помирає під тином, кажуть, то ж бо брат рідний, дай йому хоч кірочку хлібця. Але не дав. Їхали повз двору гробарі бричкою. То він шинельку з братика стягнув, а самого розпорядився разом з усіма одвезти до кургана і землею засипати. А воно ще живе було, тільки захляле зовсім. Ще потім і носив ту куцу для нього шинельку.

    Ой, що тільки не витворяли. В колективізацію Гальченко у нас такий активістом був. Зроду хвоста в його дворищі не водилося, деревини і тієї не втьопне було посадити. Так і жив на белебні, зачуханий та в латках. А прийшла судна година, то так горлянку дер, що й небо тремтіло. То й двох слів не міг докупи стулити, а то враз верховодою зробився.

    Забереться до багатенької сім’ї, уб’є собаку, аби ґвалту не піднімав, зайде в хату, розсядеться, губи закопилить і командує: “Ану, кровопивці, виставляй на стіл товстої сметани і густого сала”.

    Чи насміхався з людського безвихіддя, чи не знав від бідності, яке воно й є. Зроду в ледацюгах значився, а над людьми роботящими глумився, бо владу ото таку дали пройдисвіту…

    Дядина замовкла, опечалена страшним спогадом. Лисавета теж мовчала, бо скільки не мели язиком, а все марно, лиш у халепу вскочиш. Ото хіба тільки слізьми душу одведеш.

    Лисавета сиділа на лаві навпроти печі, дивилася, як у ній вогонь горить. На комині блимав каганець, допиваючи останню олійну гущу. Сум оповивав її очі, а ще вени кривавилися від червоних блимаків вогню, і здавалося, що з них капають не сльози, а краплі крові.

    Їй було тяжко. Так тяжко, що аж страшно.

    Зиму з дитиною вона якось перебула. Але підступає страшне – і зима ще зовсім не минулась, і весна, як належить, не наступила, і до літа далеченько, а борошна, як не економила, – було по кілька день і пучки не брала, – а лишилося на дні в діжі хіба на дві затірки. Від олії сама гуща блищить у макітрі. Є ще з півмішечка, як бібки, картоплі і купка лушпайок у льосі, але ж то на садіння. Якщо з’їдять, то що матиме на наступну зиму? Може, настане ще страшніше?

    …Кому ворон над головою кряче, той має щастя собаче…

    А хто над її головою кряче, що вона мусить із дитиною отакі злигодні терпіти, мучитись? І так викручувалася всіма силами, і в людей, хто заможніше живе, тобто доступ якийсь має, позичала, що вже й на очі соромно потикатися.

    “Невже голод?”- ураз вдарило в голову і в піт кинуло. Дядина каже, що вона тридцять третього малою була і мало що запам’ятала. Еге, хоч і мала, а натерпілася і за дорослого. І в пам’ять їй усе міцно засіло.

    Спочатку дідусь тихесенько собі вмерли. Все було тичуть їй у жменьку крихту хліба. Свою. Чи буряка шматочок печеного. А вона хіба тямила, що дідусь її підгодовував, кажучи: “Їж, дитино, я своє віджив”. Він так і зачах. У бабусі ноги товсті поробилися, наче налилися чимось темним, як балабухи перепечені. Репалася на них шкіра, а з тріщин бігла жовтенька водичка. Вона важко дихала і, важко дихаючи, дочовпала до своєї скрині. Одчинила кришку, а в тій скрині замість полотна та сорочок (усе виносили в райцентр на міняння) лежало зіжмакане дрантя. Покопирсалася в тому дранті і з самого споду вийняла невеличкий вузлик. Поклала собі на коліна, перехрестилася.

    “Прости, Господи”, – прошепотіла чорними губами.

    Розв’язала вузлик, розгорнула чисту пілочку, а там жовтим полиском зблиснув золотий хрест.

    “Підійди сюди, Мокрино, – погукала матір. – Гріх на мені великий. Сховала і мовчала. А це настав край… Колись, давно уже, знайшла цього хреста на базарі. Загубив якийсь батюшка або хто з багатих людей. Тоді ще були багаті люди. Так ти візьми його, сховай гарно і їдь у Харків. Туди люди правляться на хліб міняти у кого що є дороге. Обміняєш і ти. Та гляди ж, щоб не вкрали. Це наша остання надія. А вкрадуть чи загубиш, то всім нам тоді одна дорога – на курган. Бери з собою і Лисаветку. Як багато за нього дадуть, то хоч трішки, а щось-таки й поможе”.

    Взяла мати її, Лисаветку, і поїздом із решетилівської станції через Полтаву поправилася у Харків, де в скупці в обмін на золото чи ще щось дорогоцінне давали борошна, крупи.

    Скупщик повертів хрест, скривився, начеб йому кислиці в рот запхали жованої, і кинув на купу всякої золотої і срібної всячини… Дав пшона пуд. Мати розгубилася, губи в неї засіпались:

    “Оце так мало?”

    “І за те дякуй. Я ж не питаю, де ти його взяла. Може, вкрала?”

    Мати тоді торбинку до грудей притисла, її, Лисаветку, за руку вхопила – та ходу звідти.

    Уже Лисаветка і сама матір’ю стала, а все й задумується – куди ж те золото дівалося, що не можна було за нього хліба голодним людям купити. І для чого його голодом вичавлювали? Бо як не верти, а хтось ту скупку відкрив, і не одну, а по всьому краю. Не їдальні, щоб хоч якось страждальників підгодовувати, аби в їх виснажених тілах душі теплилися, а – скупку, в якій люди життя собі купували. А в кого не було чого туди нести?

    Прийшли вони на вокзал, а там люди, більшість яких і на людей уже не схожі, якісь скелети, сухим жовтим шкуратком обтягнені, або такі повні, наче роздуті, у гнійних виразках і з чорними ямами замість очей. Вони лежали, то зіпершись об стіну станційної будівлі, то просто на пероні. Хто ще мав силу, простягував руку за милостинею, а хто вже лежав, закривши від безсилля очі або мертво втупивши їх у небо.

    Мати горнула її до себе, притискала торбу з пшоном і боязко позирала на них. Тільки вибрали місце під стіною і сіли, як зчинилася біганина. З’явилися міліціонери, стали виганяти нещасних. Вони відбивалися, щось кричали, але то був уже не крик, а глухий клекіт у грудях, їх штовхали, хто не піднімався, того тягли по перону за комір сморідної одежини, а потім мили руки під краном.

    Чоловіки ставили дерев’яні лотки, підносили харчі, викладали. За всіма тими наїдками ставали дорідні жінки в білих халатах.

    У них були якісь грішці

    “Ось і ми пиріжечків візьмем, – каже мати. – І домашнім повеземо”.

    Розігналися до першого лотка, де пиріжки купами лежали і манили смачним видом і запахами.

    – Куди?! – перепинив їх міліціонер.

    – Та он же пиріжки.

    – Вертай назад. Не для вас виставлено.

    Відійшли вони, а люди товпляться, кожному кортить хоч щось узяти, їх відганяють, кричать на них, лають. Ніхто не знає, що то за комедія. Аж тут рознеслося – Сам проїжджатиме. Люди як дочули, що потяг підходить, кинулися до колії, але міліція швидко їх відтіснила, загнала в станційну будівлю, в парк, що поруч з нею. Випустили на перон щось із два десятки наряджених чоловіків і жінок з дітьми. Вони манірно говорили одне до одного і сміялися.

    Потяг на якусь хвилину спинився і рушив далі. Люди сподівалися, що Він вийде до них і вони поскаржаться на те, як їм голодно, але сподівання їхні пошматували колеса потяга, який швидко віддалявся вдалину.

    Приїхали вони з матір’ю додому, а бабуся з порога (бо виглядали) як заголосять:

    – О Мокриночко, ми тепер спасенні! Коровка наша отелилася.

    Молоком і вижили.

    А бабуся невзабарі померла – ноги почорніли, шкіра полопалася, рани стали гнити…

    Та тоді в них була корова. Як навколо неї не кружляли сільські крикуни з активу, але вони її вберегли. Згодом у колгосп довелося віддати, бо вписувалися туди люди з худобою, в кого ще вціліла, реманентом і власними душами в додачу. Так і жили – навіть душа і та підневільна.

    А зараз немає в неї хазяйства. І все частіше їй сняться голі ноги із синіми пальцями… Стирчали вони з брички, а бричка, як їхала, нудно скрипіла. Двоє дядьків ішли поруч з тією бричкою, зупинялися біля кожного двору – один худий, аж світиться, а другий раніше був товстий і низенький. Заходили в хату, а звідтіля за руки й ноги, а коли й за самі ноги, якщо кого так роздуло, що нести його не під силу, волокли

    на двір, розгойдували і вкидали а гуком “Гоп-п!” у бричку. А воно глухо: “Гуп-п…” А з якого двору виносили і двоє, троє… всю сім’ю. І діток – теж. Зовсім маленьких. А тоді їхали далі. За процесією ж жодної живої душі. Ото як ранок, так і сунуть – бричка з конем худоребрим у голоблях, двоє дядьків і голі ноги із синіми пальцями.

    Зупинились отак і біля їхніх сусідів. Тітку раніше до кургану одвезли, а дядько ще ворушився.

    Вона саме під тином гралася. Горішок у землю закопувала і приказувала: “Рости, горішок, великий- превеликий і вроди багацько горішків, щоб усі наїлися”.

    Винесли дядька Савку, такого худого, як лозина висушена, гойднули, щоб укинути в бричку, а він кволо обзивається: “Хлопці, я ж іще живий”.

    Але вони як і не чули. Вкинули, тільки гупнуло, на тих, що вже захололи. “Хлопці…”

    Той, що ходив раніше товстий, відказав: “Лежи вже. Живий чи не живий, а все одно хана. А нам узавтрі менше роботи видасться. Та й Микита раніше нас усе село оббігає і дані в район передає. То тебе вже й не існує мовби на цьому світі”. Повезли, поскрипіли.

    Все гралася під тином, а бричка тарахтарилася повз їхній двір. І стирчали з відкритого задка голі ноги з розчепіреними синіми пальцями. Попоснилися вони їй.

    І отепер на помку наринули. Як і хліба, що в той страшний рік стояли. Чого ж тоді люди з голоду цілими селами вимирали?..

    Усе те вона пережила, хай дядина не каже. І тепер воно стає перед очима сумними рядами, заглядає в них і нагонить печалі і страху. Вона силкується одвести його од пам’яті і своєї оселі, лягаючи спати, хрестить постіль, вікна і всі сторони, аби прикритися хрестом, а воно все одно лізе і не питає її згоди. Та й чи питав хто коли її згоди?

    Прокинувся Іллюшка, запхикав:

    – Їсти хоцу…

    Пригорнула вона його, погладила м’якенький чубчик. Він потягся до неї за ласкою.

    – Ось зажди…

    У горщику вже клекотіло. Дрібненько покришила невеличкий, з дві пучки, шматочок сала, все, що лишилося від півчетвертинки, яку дала дядина Настя. (“Я ним не заїмся, а малого підкріпи”). Вкинула на сковорідку, підсунула до вогню. Як зашкварчало, підкинула ще і цибулі посіченої трішки. По хаті розійшовся смачний дух. Вилила засмажку в горщик, поколотила. Ще зо дві ложки влила солоної ропи. Солі ніде було взяти, а на базарі за неї так дорого правили, що годі й думати, аби розжитися. Виручали солонці.

    Як вернеться пізно увечері з роботи, чимсь Ілька погодує, дочекається, доки він засне, а сама за лопату, відро та кухлик і на луки. Ямку глибоченьку вириє і сидить, чекає. Місяць світить, в ямку заглядає, і вона бачить, як там солона водичка тонесенькими цівочками збігає на дно. Ніч, місяць на небі, щось віддалік верби й очерета мріють. А їй зовсім не страшно. І там он чиясь постать темніє, і он там. То такі ж, як і вона, нужденники над ямками куняють. Спати хочеться, очі злипаються, до хати тягне, бо ж і душа тривожиться – як там Ілько? Але вона кріпиться, адже тільки відвихнеться хоч на хвилину, то все, що так повільно набіжить у ямку, до крапелиночки виберуть. Отож то один, то другий окликає її, а як не обзивається, то й підходять. Якщо спиш – швиденько у своє відро ропу вичерпають, і спробуй тоді щось доказувати. Та й кому?

    Так і сидить, сторожує свою солону ропу, аби наточити побільше, а вранці прямо з ропища біжить на бригадний двір, відро з ропою за тин на бігу поставивши. З ніг падає, але з самої осені у чулані стоїть діжечка з ропою і риночка уже справжньої, хоч і з піском, але ж солі, напарованої на вогні. Треба й цього літа пристаратись.

    – Вп’ять юска? – питає Іллюшка.

    – Пахуча ж яка, – опустила ослаблі руки з ганчіркою в правій.

    – Не хоцу слиську воду сьолбати. Вона як заба.

    – Сальцем заправлена. На завтра й такої вже не буде. Ось я вистудю, а ти й поїси, 1 не бурчатимуть кишечки, – упрохувала; заходилася надувати щоки, аж вони їй блищали проти каганця, дути в полумисок.

    – Хоцу хлібця. Хоц ось стілецки, – показав пучку.

    Немає в нас хлібця, – відказала журно, мов простогнала, і поставила полумисок на стіл.

    – А я хоцу хлібця… – заплакав Іллюшка.

    – А ти набери юшки в рот і жуй, жуй, думай, що з хлібом, – радила йому крізь сльози. – Іди… йди…

    Іллюшка зсунувся босими ногами на холодну долівку, придибав до столу, виліз на лаву. Узяв ложку, обгризену по краях, ще її дідусь видовбав із липової дощечки, і заглянув у полумисок. Зверху сірої рідини плавала кропива, а між неї кілька плямочок жирку. Він зачерпнув ложкою, намагаючись уловити зморщений шматочок сальця і жовту плямку навколо нього. Підніс до рота, висьорбнув і облизав ложку. Знов набрав, висьорбнув, побовтав у роті, ковтнув і облизав ложку. Лисавета сторопіла. Щось негоже ворухнулося в її голові.

    – Чого ти ложку облизуєш? – спитала ледь не шепотом.

    Він підвів на неї сумні оченята, а під ними синя, в сіточку, аж прозора, шкіра.

    – Сцоб довсе їлося. Завтла з не буде взе.

    Господи праведний! їй аж все тіло запекло. Отаке мале, а вже натерпілося на все життя. Горе ходить, бо стільки війною понищено, а стільки ще місцевого і прийшлого самодурства множить його – і кінця-краю не вбачається. І все ледь не з ножем до горла бідному селянинові: “Дай!” Ні, щоб сказати: “Оце дай, а оце й собі залиш”. То воно б уже якось і жилося.

    А дитя в неї славне. Гоже: само русяве, очі просинюваті, а вії довгі й брови темні. Веселе, але останнім часом, хоч і мале ще, а посерйознішало, наче важка дума засіла докором. Сяде на підвіконні і дивиться надвір, думає. А що може думати в такому віці дитина? Правильно казала Пазючка, що він або великим чоловіком стане, або помре рано. Та хай Господь милує од смерті.

    Якби у неї був чоловік, то, може б, і легше жилося. А то дістався Митько Кабанисі. І досі вона ніяк не допойме, як же так сталося, що він одвернувся од неї і пристав до тієї рябої і на розум тугої Мотрі? Чим вона його припасувала? Хоч є, правда, люди, які й на горі вміють вертуни смажити.

    Було то одразу, як наші прийшли, женучи німця. Побрали тоді до війська усіх: і старших, і молодих хлопців, і зовсім молодесеньких, що не знали до пуття, як воно й у світі живеться. А Митька забракували по причині інвалідності – в окупацію він з хлопцями толом грався, поки жахнуло та одного зовсім убило, другому руку одірвало, а йому око вишкварило і ногу підкалічило. А все ж вдачі роботящої і вмілий. Наче ж і не вчився ні в кого, а за що не візьметься, то й виходить доладне. Що зробиш – біда навчить і борщ шилом хльобати. Він вам і хату очеретом вшиє, повітку підлатає, то й кличуть усі. Бо більше, далебі, й нікого.

    Жили вони удвох з матір’ю. Хата їхня стояла біля болота, тільки з іншого боку села. Болото й починалося одразу за їхнім городом. З тим болотом ціла морока: літом від комарів спасу немає ніякого, а весною, як розіллється повінь, то вода на городі стоїть хтозна й поки, душу вимотує, бо й колгоспна робота на полі саме під шнур підступає, а тут і за свою ще не бралися.

    Але й користь все ж є: осоки накосити чи грабаркою очерету настругати – ось, рукою подати. Або пеньків набити якусь-таки купку, коли болото крига скує. Про зиму, щоб було чим у хаті протопити ради теплого духу.

    У хаті у них завжди чисто прибрано, долівка на всі святки вимащується, літом притрушена зеленою травою і тому пахне лугом, а зимою, аби не так холодно, – соломою чи сінцем.

    Під стіною стіл, лавка, коло дверей мисник, завішений полотнинкою, а на стіні, що навпроти, в дерев’яній рамці під рушником татів портрет. Тато в пілотці і усміхається відкрито і довірливо. Та усмішка так і застигла навіки, як квітка засушена, сполохана якась.

    Увечері, коли мати наморені повертаються з роботи, сядуть до столу, аби з’їсти “що господь дав” (а він був скупий), задумаються важко, дивлячись на портрета, а тоді здавлено і гірко як заплачуть: “Ой, Сеню, ж мій, Сеню, і чого доля тебе, соколика мого ясного, в пасинки обрала?” Митькові аж моторошно стає, а в серці туга заниє, як одинока віхола вночі серед холодного і безмежного степу, притулку собі не знайшовши. Як і тато їхній.

    Він укривається з головою ряденцем і намагається думати щось інше, але тато усміхається і йому, заплющеному, і від того стає ще страшніше і гіркіше.

    Місяць далекий заглядає крізь шибку у хату, а мати сидять коло столу, обіпершися рукою, і німо хитають головою. Довго хитають. Страшно. То Митько висунеться з-під ряденця та:

    – Мамо, ви б лягали вже…

    А вона ваче й не чує його – все хитає головою, хитає. Місяцеве світло падає на тата, а він усміхається, наче живий, а мати сивіє й сивіє – то місяцевий порох їй у волосся пересипається і усріблює його.

    Довго так сидить. Потім, не роздягаючись, приляже на лежанці і принишкне, тільки тоді до Митькового слуху іноді донесеться важке зітхання і схлипування, а йому самому здавить груди, наче наляже на них хто важкий. Так і поснуть. А коли лупне очима, то матері вже й немає, бо, як тільки зачне розвиднятися, треба бути на бригадному дворі.

    Жили вони бідно, з усіх кутків злидні зуби шкірили. Звісно, як воно без хазяїна в хаті. Тільки й того, що завжди чисто, але порожньо, порожньо. Все путнє, що надбали за тата, пішло в райцентр на обмін. Взувачка в Митька – чоботи, на яких латки за місце гризлись, а на плечах кухвайчина із ватою збитою. Та що там казати, жили – і у вус не дули. Як і інші люди.

    А то якось увечері (темно вже було) стукає хтось у шибку. Мати відклала шитво – сорочку йому вишивала, аби на люди було в чому вийти.

    – Митю, піди відчини.

    Вийшов він у сіни й питає:

    – Хто там?

    – Та се ж я, – та клямкою: хльоп, хлясь.

    – Хто? – уже сердито Митько допитується.

    – Та я ж тітка Федоська. Відчиняй, – нетерпеливилося за дверима.

    Митько відсунув засув, а Федоська вже й у сіни увіпхалась.

    – Оце добре, що ти дома, – мовила до нього лагідненько, як і всі, хто приходив прохати, аби щось допоміг.

    Митько спершу розсердився, бо набридло по тих заробітках ходити. Воно й заробіток такий – у кого що є. А хіба багато чого було? Де там! Ледве кінці з кінцями зводили докупи. Але потім роздумався – щось та дадуть, і їм з матір’ю легшенько поведеться, бо он ба, як уже надірвалися на тій цілоденній роботі. А тут ще й зима підходить – узутись ні в віщо. Отож треба коритися, чого вже там комизитися.

    – Добривечір у вашій хаті, – привіталася Федоська і всілася на лаві, склавши руки пухкенькі на животі, – А я, Домно, до Митька.

    – Та звісно. Тепер до нього багато хто йде. Кличуть, – стримано відповіли мати і далі мережили сорочку, навіть не звівши на гостю очі. – А воно ж мале ще.

    Кабаниху в селі недолюблювали. Характеру вона злого, підступного. Кажуть люди, що Мирон, чоловік її, хирлявий і нікудишній дядько, який на фронті жив у інтендантах і був відпущений з армії по слабості здоров’я, припер додому два чемодани і рюкзак всякого добра. Де взяв, звичайно, знав тільки він. Але одразу й помер, бо хирів дуже, наче його черв’як який підточував, мов дерево. Була в неї і дочка Мотря, якій Кабаниха не могла підшукати пару, бо дівка хоч і дебела, але ж зовсім негарна.

    – Мда… тугенько вам живеться, – стулила Федоська повні, аж масні, губи, а нижня мов підрізана знизу і все від того кривиться.

    – Куди ти дінешся? Не ми одні, – зітхнули мати. – А хлопець у тебе виріс і на вид гарненький і на руку вдатний, – похвалила Федоська, а в закутках очей, слизьких, як пуголовки, Митько підмітив, як затремтіла насмішка. – Йому б жінку хазяйську, а його руки роботящі, і був би лад.

    “Почала вже вихилясувати. Ні, аби одразу діло обговорити, так давай тин городити. От іще жінки”, – сердився Митько і супив брови, що як жмутики свіжого сінця.

    – У мене хата почала текти. А воно ж уже осінь. Скоро дощі поллють. Біда, та й годі. То я б просила, аби Митько підлампічив. Га?

    “Отак би й давно, а то “гарний”, “до роботи вдатний”, – подумав, дратуючись, а сам буркнув:

    – Чого, можна й полатати.

    – Рощот буде, не хвилюйтеся. Вже я зумію оддячити, – швиденько заговорила Федоська, а там думала: “Ви, злидні, й копійці будете раді”.

    Коли за нею зачинилися двері, мати звела очі на Митька.

    – Щось не хочеться мені тебе до неї пускати. Ще поробить що.

    Митькові й самому не хотілося, але треба. Він і виду не подав.

    – Що б там вона поробила? – кинув недбало.

    – Е, не кажи, – заперечили мати. – Такі люди на все здатні.

    – Так, може, заплатить путньо, – розсудливо сказав Митько. – Он ба, пузо яке роз’їла. Видать, є на чому. Не так, як нам, – синя картоплина і та не щодня.

    – Ох, бодай би ті злидні та об землю побило, а то ж б’є та все й нас, – зітхнула і далі хрестики клала на полотно. – Добре, що від бабусі в скрині шматок полотна зостався. Тепер буде тобі у віщо і на вулицю вирядитися. Та й на празники приберешся. От би ще штани…

    Та де вже ті штани, коли і їсти нічого. Оце з’їв варену картоплину, що із снідання лишилася в чавунчику, та надудлився води, то тепер у животі булькає, і як його тепер іти до Лисавети? Казала, що скаже щось таке… таке… а що – і змовчала, як не допитувався. Кортіло Лисавету побачити і почути її таємницю. Але сьогодні навряд чи вже піде до неї.

    – З’їж сушеної грушки, – порадили мати, коли він болісно скривився і вхопився за живіт.

    Так він і не пішов до Лисавети ні цього, ні наступного вечора.

    Уже темніло, коли він по драбині зліз із хати, закінчивши вшивати. Кабаниха позгрібала на купку обрізки очерету, вказала йому на корито біля колодязя.

    – Помийся та заходь у хату. Повечеряєш.

    Він довго мився, наче тримало його що і не пускало в хату. Але незручно було ось так взяти і піти. Та й він ще не зовсім з глузду з’їхав, щоб задаром трудитися, та ще й в Кабанихи. Ця не обідніє, хоч і натужиться.

    Зайде в хату, візьме з Кабанихи плату (бо то така, що й носа не виткне, аби на дурницю обійшлося) і додому піде.

    Але піти не довелося. На столі стояла вечеря – парувала змащена олією варена картопля, біліло сало і стояла пляшка чистої, як сльоза, самогонки.

    “Ти глянь, як настаралися”, – подумав він, а в животі занило, аж нудно стало.

    – Сідай, робітничок, підвечеряєш, – припрошувала Федоська, і якось дивно Митькові було чути такі слова саме від неї.

    – Та я, тітко… – залепетів було, але кім’ях застряг у горлі.

    – Чого ти, Мотре, стоїш як привезена? – штовхнула дочку Кабаниха. – Бачиш, парень соромиться? Присоглашай.

    І “присогласили”.

    Прокинувся під ранок. У шибках ще лише мріло, голова важка й гуде, в роті гидко, наче там коти нагидили, а в тілі нудна млявість. Хотів випростати руку з-під ковдри і зачепив чиєсь гаряче тіло. Одсмикнув руку, наче обпікся, і рвучко сів, ураз усвідомивши, де він і що з ним сталося.

    Мотря заворушилася і потягла на себе ковдру, бо в хаті вслід за тим, як поступово вичахала піч, холоднішало. Митько переліз через неї і став шукати свою одіж, але з прикутка почувся тягучий голос:

    – Ти куди це зібрався так рано? – Кабаниха обізвалась.

    – Додому, куди ж… – розгубився Митько.

    – Е-е, голубе, тепер тут твоя оселя.

    – Ви щось плутаєте, тітко. Споїли…

    – Тебе ніхто не заливав, – одрізала. – Марш до Мотьки, бо на все село ославлю! Ич, пройдисвіт. Заліз у ліжко до дитини, а тепер дьору? Не допущу страму! В допру запру. А одежу твою я заховала. Не втечеш.

    Кусав губи і ледве не плакав, хотів щось придумати, але що ти придумаєш, коли впікся, як рак в окріп. Не викрутитись. Глипнув на вікно, а воно вже розвиднюється, а він же голий-голісінький. Роздягали ж, мабуть, удвох – і молода, і стара. Так враз і згорів увесь, шаснув під ковдру.

    Прибігали й мати, плакали: “Чула моя душечка…” Але що ти вже зробиш? Як не верти, а сильце туго затяглося…

    Посьорбав Іллюшка юшки і знов забрався на піл, укрився ряденцем.

    – Розкази мені сцось, – попросив.

    Лисавета досьорбала юшку, прибрала полумисок зі столу і сіла біля вікна.

    – Жила-була під горою в норі Лисичка. А в селі недалеко у своїй хаті жив Кіт рудий і з вусами колючими. У Лисички діток четвірко підростає, то вона й крутиться-мотається, їжу їм добуває, світу білого за роботою не знає. А Кіт тільки вилежується на припічку та хитро мружиться. Так і жили. Лиска дбала, господарство своє розвивала, а Кіт вилежувався та зуби підточував і очі мружив на її добро. І от захотілося Коту-Котищу прославитись. Але за яку роботу не візьметься, то все не так виходить, бо зроду ж ніяким ділом корисним не займався, а тільки те й робив, що забереться

    в чийсь чулан та сметану з ринки вилиже, чи шмат сала потягне, а то й мишку зловить чи горобчика спапаше. І надумав Кіт-Котище бенкет влаштувати і хоч у такий спосіб слави собі здобути. А з чого той банкет лаштувати, коли в хазяйстві нема нічого? А в Лисички-сестрички водилися ще й курочка з півником. Як не вполює вона діткам нічого, то яєчка є живчика заморити. Поп’ють їх дітки – і ситі. Кіт і накинув оком на Лисиччине хазяйствечко. Прийшов до неї і каже:

    “Віддай мені півника”.

    “Не дам, – каже Лисичка, – він моїх діток годує”. “Віддай, а то повбиваю і тебе, і твоїх діток”, – напосідав Кіт-Котище і палюгою заміряється на неї.

    Заплакала Лисичка, оддала Півника. А Коту-Котищу здалося мало. Узяв він торбу, молоток і відправився під гору. Як забачила його Лисичка, в нору сховалася і лисенят поховала.

    Упіймав він курочку, вкинув у торбу. Хотів уже йти. але видалося йому і цього замало. Такий уже ото ненажерливий був до чужого добра, а ще навчився й розбійничати. А розбійник він і є розбійник, хоч ти його й у мед вимаж. Тільки б убивати, різати та грабувати. А ще й хитрощам навчився та підступний став, що Господи помилуй. Присів біля нори та й заходився Лисичку виманювати.

    “Вийди, Лиско, – каже, – на світ білий, не бійся мене, бо я не страшний, а до всіх добрий. Віддам я тобі твою курочку і ще й пряників діткам на додаток”.

    А жила Лисичка в нестатках, то й хотіла чи не хотіла, а повірила його словам, вилізла. Так він її молотком – цок у лобок, запхав у мішок і подався додому. Там посадив її на цепок, аби добро його стерегла, бо став шастати по дворах та відбирати в кого що було. Зарізав курочку, а інші Коти знесли хто пташку яку вловив, хто мишку, хто рибинку. Стали вони все те смажити та гостей з усього світу згукувати. Наїхали гості, за столи повсідалися, п’ють та наїдки жеруть, а Лисичка-сестричка на цепку голодна сидить. І дітки її голодні з нори повилазили і по всьому краю розповзлися: які десь під кущами згибли, які й хтозна…

    І замовкла Лисавета. Малий спав. На комині тремтів і моргав каганець, а по стінах наче хвилі плигали – то світліші, то темніші.

    Вона сиділа біля вікна на лаві, чула, як надворі зривається вітер, як він крутить гілля дерев, наче хоче повикручувати, б’ється об її хату, об шибки, цокотить рідкими краплями дощу, що вирвав із чорних хмар, тих крапель усе густішало, вони збивалися в суцільний гурт, Лисавета думала про своє життя, про те, як воно в неї не склалося.

    До війни гарно вчилася в школі, читала книжки, навіть при німцях, коли виходив на небо місяць, вона сиділа на призьбі і читала, бо світити в хаті було нічим. Їй страшенно хотілося стати лікаркою, і часто вона уявляла себе в білому халаті. Але війна розпорядилася інакше, розбила її мрії і сподівання. Прийшли нестатки, злидні (хоч у статках вони ніколи й не жили); померла мати, з’явилася дитина. Світ зав’язався над нею вузлом. Тепер вона ходить на роботу в колгосп, працює від світання і до темна, платить всі податки і підписується на державні позики; скільки не трудиться, але їсти нема чого, вдягтись і взутись ні в віщо. І стільки вона не думала, але придумати нічого не могла і виходу із того тяжкого стану не бачила, бо й кругом з усіма таке. Наче прокотилася страхітлива буря, погнула, поламала, придушила і все мовби погрожувала кулаком: “У-у-у, я вам покажу…”

    А в дійсності буря теж розметала свої крила за вікном, наганяючи дощ. Вітер шаленів, гудів і стукав. Лисавета прислухалася: крім шумовиння вітру, жалібного скрипу гілок і тарабанщини, яку вчинили краплі дощу, більше нічого не чулося. Та ще мовби десь віддалеки тужно вив собака, вітер рвав те скарження долі, і воно то вривалося їй у душу, то поглиналося у вирі негоди, яка розгулялася безмежно.

    Потім гримнуло раз і ще раз, розкотисто вдарило в небо, наче у велетенську жаровню, аж полетіли іскри, які злилися в огненну стрілу, і вона розітнула темряву, а дощ уже цілою лавиною хлинув на хату, захлюпотів у шибки. Лисаветі зробилося тоскно від однієї думки, що коли грім упав на голе дерево, то чекай недороду. Куди вже більше…

    Вона пересіла на лежанку, де тепліше, ніж під стіною, і не так страшно. Кутала ноги рядном і думала про те, як оце її теперішнє життя далеке від того, що вона хотіла, вимріяла. Та хай уже і не зовсім такого, але людянішого, а не ось такого – без просвітку, в ганчір’ї на молодому тілі, із оченятами дитини, що завжди просять хліба, їй хтозна-чого не треба, їй хоч би нагодувати дитину і наїстися самій не юшки з гнилого крохмалю, а хоча б чорного хліба із чистого борошна.

    Вона вибивається із сили: латає й перелатує одежину, часто пере її, щоб хоч чистенькою була. І в хаті в неї чисто побілено, комин півнями розписано, вимазано й долівку, притрушено влітку луговою травою, а взимку сінцем. Ту траву, як висохне, зносить на горище. Коли нема чим топити в печі, те сінце, притримане на горищі, дає їй тепло. Вона викручується і з харчами: з голоду вони ще не пухнуть і якось та дотягнуть до кращих часів, не буде ж воно отаке вік довгий.

    Каганець вже ледве блимав, вона згадала балачку дядини, і їй привиділися голі ноги з синіми пальцями і здалося, що понад тином вулицею торготить ота бричка. Їй зробилося страшно.

    Раптом постукало, наче гілкою шкрябнуло в шибку. Вона подумала, що то шаленіє вітер, але в шибку постукало знов.

    Лисавета стріпнулася, подивилася на вікно, але вгледіти нічого не могла, бо шибки сліпила смолиста темрява. Та коли застукало голосніше і настирливіше, зсунулася з лежанки, вийшла в сіни і, чогось не питаючись хто там, відсунула засув і відчинила двері. Вітер накинувся на неї з ошкіром голодної собаки, штовхнув у груди холодом і жмутком дощу. А хтось інший із запахом злежалого, припліснявілого одягу і тютюну обняв її за плечі, відпихнув од порога в глибину сіней, де в неї лежало сіно і ганчір’я.

    – Хто це? – запитала вона, німіючи від страху і відпихаючи від себе важку, в мокрому парусиновому плащі постать.

    – Мефодій, – прохрипіло у відповідь, і їй трохи відлягло. – Чого вам треба?

    Об’їждчик втихомирився, прибрав руку з плечей.

    – Я тут… Тут таке діло… Еге, рибки приніс осьосьо. Хлоп’я підкріпиш і сама. Еге… – бурмотів і тикав їй під самі груди мокрий і холодний згорток у цупкому, твердому папері.

    – Та ви що? – аж крикнула Лисавета і прислухалася, чи не проснувся малий.

    – Я нічого такого… подумав тільки, що голодно тобі, от і приніс… підсобити хотів. А мені за рибу не багато й треба. Крихту ласки і тепла. Я ж теж людина. Га?..

    Однією рукою він намагався обняти її, а другою тримав згорток із рибою і тицяв його їй. Вона відпихала його і казала тремтячим голосом:- Ідіть собі пріч од мене… Ось гетьте…

    Вітер ще з більшою силою жбурляв у сіни снопи дощу крізь розчинені навстіж двері, хитав їх, і вони скрадливо скрипіли.

    – Не впирайся, дурненька. Що тобі стоє? Я ж і рибки приніс. Осьдечки…

    – Та гетьте з вашою рибою, – штовхала роздратована і налякана Лисавета його до дверей і намагалася не дивитися поперед себе, аби не бачити його очі, бо в темряві вони світилися, як дві роздмухані жарини; так повесні горять очі в розтривоженого кота. Боялася, що він випустить із рук згорток і тоді від нього не відбитися – він здолає її; у неї затремтіли руки, і вона ще дужче злякалася. – І не встидно?

    – Ге-е, стид! Який тут стид? Ти в цьому закутку сидиш, як миша в норі, – не бачиш, не чуєш, що робиться в світі. А я нічний чоловік, ще й наближонний, і все бачу: приїдуть чорним воронком серед ночі, заберуть жінку від чоловіка, а йому скажуть, що шкідниця і розібратися треба. В степ вивезуть і розбираються до ранку. Щастя її, коли хоч відпустять. А ти – стид. Який вже тут стид може бути, коли на очах отаке і всі знають, а мовчать. Нині той вправніший, у кого рот смирніший і норов тихіший. А тут – стид. Дурненька, ти одна і не вигуляна, і я при силі, бо один як бурбела. Жінку мою… знаєш, де вона тепер, учителька семирозумна, поетів вона читала… А ти не впирайся, мені довірся. Не дай згинути. От утнула – стид. Це діло людське…

    Скоромовкою говорив їй об’їждчик, ліз до обличчя, упирався бородавкою в щоку, обдаючи тютюновим духом, аж їй в горлі шкребло і нудило, душа завмирала з тієї мови, а руки ще дужче тремтіли і ноги підкошувалися, бо вже вчувалося, що начебто в непроглядній темряві уривками, адже вітер шарпає і рве, доноситься гудіння машини і проскакує повз пройму дверей блідим променем світло фар, наближається, а попереду неї одне лиш болото, а з того боку порожня Пазюччина хата, а далі старі дід та баба і ні до кого й крикнути. Але хоч і кричатиме, то ніхто не почує, бо ж коли така машина, то від таких гостей нічим не одборониш. У голові їй стукотіло: “Людське… Людське… Людське… Та хіба ж то людське, коли ось так… О рятуйте…”

    – Та йдіть ви із своїм ділом… – голос тремтів і зривався.

    Штовхала його Лисавета в груди, відпихала до розчинених дверей, і хоч дрижаки били її всю, але злості начебто й не відчувала. Страшно тільки було. Він задкував, задкував, аж поки перечепився через поріг, гепнувся у калюжу перед хатою і здавлено крекнув. Лисавета швиденько зачинила двері і засунула їх на засув. Стояла під дверима, як напнута струна, і дослухалася, що за ними робиться. Об’їждчик зводився і лаявся.

    – А не було б тобі добра. Ах ти ж Господи, отако, отако… Ах ти ж… – Почавкав важкими чобітьми по сквашеній землі з двору, пововтузився ще біля воріт. – А ти, ледацюга, мовчав? Оце тобі за мовчання. – Глухо гупнуло, і заскавчав грубим голосом собака. В об’їждчика був великий пес, якого він іноді брав на службу.

    Затихло, тільки вітер шумів у гіллі дерев, завивав у широкому, обмазаному глиною бовдурі. Одірвала босі закоцюблі ноги від холодної долівки, вскочила в хату. Загасила каганець, залізла на піл, лягла біля Іллюшки, обняла тепле тільце і заплакала. “Людина… Людина… Людина…” – стугоніло в голові, сперечалося із стогоном негоди в бовдурі, і вона здригалася усім тілом, пригортала малого до себе і не могла вгамувати сліз.

    “Риби він приніс, подавився б нею, – думала вона. – Як голод зморив, то вже й топтати можна? Прийшов, і віддайся йому за рибину, бо ти не людина. А хто, хто тоді? І що воно робиться?”

    Отака, геть розталайпана, і заснула. А уві сні їй знову привиділася бричка і голі ноги з розчепіреними синіми пальцями, які стирчали з відкритого задка…

    Вранці, виходячи в сіни, вона в потемках наступила на згорток із рибою, послизнулася і впала б, якби не змахнула рукою і, вдарившись нею об одвірок, не обіперлася. Рука боліла, вона її розітерла, нагнулася до згортка і підняла. Повагавшись, зайшла з ним у хату. Поклала на стіл, розгорнула папір. Пальці тремтіли. У згортку лежало кілька линів і дві щучки. “Розщедрився”, – подумала.

    Потяглася до риби рукою, погладила лини, взяла щуку, пузату ікрою, потримала. Вона вагалася, але не знала чому.

    “Оце б засмажити чи юшку зварити, – подумала і відчула, що млоїться в голові. – Іллюшка б як зрадів…” Але поклала, загорнула, як і було, в папір, витерла слизькі руки ганчіркою. Оглянулася на піл: синок лежав, укутаний рядном, виглядала тільки голівка з русявим чубчиком і блідою, синюватою зісподу шкірою на обличчі.

    Світало. Треба було бігти на бригадний двір. Вона прослала на столі від вікна шмат товстого ліжника, переклала на нього сина, вкрила. Здивувалася – вже ж і величенький, і розумник, а зі столу не злазить, вірить, що лисиці вхоплять.

    Постоявши перед столом у нерішучості, таки взяла згорток із рибою і намірилась уже йти, як глянула на сина, і очі затуманилися слізьми.

    “Що ж я роблю? Боженько праведний… що ж я…” – аж кричала душа і бігли сльози. Сіла Лисавета на лаву і руки опустила.

    – Боже, підкажи, що мені робити? Дитина прихляла, сама від голоду з ніг падаю, а він цю рибу припер. Візьму й навіки душу споганю. А не візьму… Боже, що мені робити? Як у житті цьому немилостивому бути? – ледве вимовляла ослаблим голосом, а хатину наповнював давучкий дух гіркого тютюну і злежалого одягу і здавлював горло. – Та хай вона йому зогниє.

    Схопилася з лави, узяла згорток, ще повагалася, дивлячись на дитину.

    – Хай краще зогниє, – сказала і вийшла з хати із згортком.

    Вона перейшла вже розроблений бороною огород – зовсім пізно увечері один чоловік постарався, і замахнулася, щоб пожбурити згорток в густу осоку. Але якась сила спинила її руки, і вона їх опустила. Ледь черкнувши лівий бік Лисої гори і верхів’я віддалених верб і вільх, зводилось, умите нічним дощем, сонце, а попелясті хмари сердито бурмосилися, купчилися праворуч од Лисої гори, готувалися, як орда, налетіти і затулити його од людей, од землі. Вітер теж обходив темні Гарагалі, аби й собі підмогти хмарам, нагнати їх на світило.

    Лисавета знов замахнулась згортком і – то кинути хоче, то затримає, то сіпнеться, то опустить. А сонце показує білі зуби, і пташки в Гарагалях і на болоті виспівують безтурботно, бо їм воля, і все у них є, і зло над ними не власне.

    – А-а, пропади ти пропадом! – видихнула Лисавета, кинула-таки згорток в осоку, в жабуриння, і кинулась з того місця у двір, а вітер гнався за нею, хапав за спідницю, за литки.

    Сіла на призьбу, вхопила голову в руки і гірко заплакала, безутішно, але не голосно. Відірве руки від голови, подивиться в пригоршню – гіркота чорніє, чорна-чорнюща між пальців скапує… Дивиться Лисавета в пригоршню – а вона порожня. Стільки тими руками робиться, а взяти ними, вважай, нічого не можна, бо все не твоє. А чиє?..

    У двір увійшов Кирило Чорний з карлючкою в руках. – Оце хоч у тебе немає цюцька, а то до кого не зайдеш у двір, і в усіх поспущувані з цепків, накидаються, а я ж при службі. Так я їх ціпурою, ціпурою, бодай би виздихали. Самим їсти чортма-що, а собацюг поназаводили в кожному хазяйстві, – сказав і собі присів на призьбу. – Хоч ще й рано, а вже наморився, що ледве до тебе оце доплентався. Як зарання не обійдеш, то вдень тільки замкнені двері поцілуєш, бо всі на роботі. А в мене завдання – все видивитися, описати і на облік поставити: від хати до буряка на вгороді.

    – Рано ви щось. Ще й грядки не садили, – проказала байдуже Лисавета, спостерігаючи, як закружляло над болотом вороння.

    – Де там рано. Саме враз, адже сьогодні в тебе одне, а завтра друге, а післязавтра третє. А попереднє, скажи на милість Божу, де діла? Га? Отож-бо, державу дурити гріх. Бо держава -це ми з тобою і з усім, що в кого є. То з цього й виходить: що в тебе наличествує – те державне, а зовсім і не твоє. Сказано – дай, то й не переч, бо з якого боку не подивись, а й ти не сама своя. Отаке.

    – А коли ж я буду сама своя і коли мені моє даватимуть? – відвела Лисавета очі від болота, не могла дивитись, як галки падають з криком в осоку; глянула на Кирила, а він свої очі одвернув.

    – Такого вказання не приходило, – відказав і поколупав карлючкою землю, зітхнув. – У цій книзі все до грамини записано, позаяк люблю точність. Кажеш, що в тебе не вродило? А мені з того аж ніщо. Ось тут записано, що сіяла чи садила. Отже, здавай, або плати грошима, або й піди на базар та купи, а мені предостав. Таке-то. Велике діло, коли облік налагодити чіткий і невмолимий. Ти ще тільки подумала, а я вже в книжку вписав і не забуду, а ти спробуй одвертітися. Ні-і, не вийде. Хух! Задишка десь узялася. Важко ходити. Таке як прихляю, чи що?

    – Не ходіть, не несіть людям горе.

    – Та я що… Служба у мене така. Зобов’язаний. Отже, бач як – стільки тут пройшов, а вже й у піт кинуло. Кажуть, що мені легко. А мені легко, як тому цюцькові на цепку, – як хочеш знай, але гавкай справно і хапай за литки кожного стрічного, хто без дозволу у двір зайде. Інакше або поб’ють, або й зовсім проженуть і одберуть пайку. А пайка – спасіння. Даром ніхто не годує. Хочеш їсти – служи належним чином, бо ще й жити хочеться. Тут ціла наука, кумекать треба, Лисавето. Давай подивимось і розберемося, що в тебе є і що може бути, що тобі натурою здавати і скільки грошима платити.

    – Чого в мене немає, того, може, й не буде. Не спішіть гріх на душу брати, – відказала Лисавета і поглянула на болото, над яким усе меншало галок, розліталися вже. – Ховати нічого, хоч покачайся, а ні за що не зачепишся. Хіба картоплі соток дві укину в землю, а то й сама не знаю, що садитиму.

    – Не викручуйся, Лисавето, порядок треба соблюсти, – насідав Кирило Чорний, але в голосі його вона не чула зла, лиш невеликі чорні очі, мов шилом, скидалися на неї, і здавалося, що ось-ось вштрикнуть.

    – Далі вже нікуди крутити, бо лопну, – кинула.

    – Якби ми всі лопнули, то й живої душі б не лишилось. Одні б кістки валялися.

    – Було вже.

    – Та… хай більше не вертається, – зіщулив очі Кирило, а карлючкою із силою колупав землю.

    – Якби не такі, як ото ви із книжками в чорних палітурках, а в кожній графі сльози наші пекучі, не вертало б, може.

    Галки розлетілися з болота, їх уже й однієї не видно. Поривається Лисавета туди, і думки її там, а тут цей мудрак базікає. Накладе на тебе такий податок, що й не дихнеш на повні груди увесь рік, відробляючи, а самій Святим Духом та сподіваннями на щось примарне живи. А як і перепаде яка крихта, так хіба тим розженешся? Капустою не заїсишся. Він же ходить і співчуття у тебе випрошує. Недарма кажуть – жалком, жалком, а коли й медком, щоб не щеміло. Тьху! Само вже в три погибелі скрутилося – кістки та напнута на них жовта шкіра, а ходить, медаль начепивши, видивляється, винюхує, аби де не приховала людина щось, аби все вписати в ту кляту чорну комірницьку книгу, яку в городі виробили таку необхватну, що скільки туди не пхає, а дна ніяк не дістане. Відібрати б її та на майдані привселюдно на віки вічні, як страмовище незаслужене, спалити і попіл розвіяти на чотири вітри.

    – Що – я. Мені сказано, я й роблю, – відказав вів.

    – І через двадцять літ описуватимете?

    – І через сто, як буде кому наказувати, бо коли є розпорядження, його треба комусь виконувати, щоб був порядок. Всьому голова – порядок.

    – А чого ви думаєте, що я проти порядку? Я теж за порядок, але такий, щоб дихати було як.

    – Ну, приміром, дихати тобі ніхто не воспрещає. Дихай! Але ти знаєш, як скажуть, що й повітря не твоє, то впишу в книгу і його. І може таке статися, що й дихати з дозволу доведеться. А що ти думала? – розмірковував Кирило – горбоносий, темношкірий і очі якісь зіркі, збоку як дивитися, то на крука схожий, тільки якийсь наче обскубаний; дивиться на нього Лисавета і думка ненароком вроджується – а не збожеволів часом чоловік, адже все може бути, бо попоходи по хатах, надивляючись на злидні та голодні очі, а вже про прокльони і мови нема.

    – Думати мені нічого. Мою думку ніхто не слухатиме, – відказала. – І коли вже одберуть і викинуть оту вашу книжку?

    – Чи я знаю? – зітхнув Кирило. – Хотів уже й сам відмовитися від цієї служби, але в партії состою. Поткнувся був до начальства, сили, кажу, вже у мене нема з народом воювати. Так мені як дали прикурити, що й досі чхається, ще й таборами пристрахали. Так я мовчки за цю страдницьку книжку і хода людям кулаками у двері ямлити -відчиняй, усе до нитки віддавай – комунізм воздвигаєм! А хіба мене звірова мати породила, щоб оце в такому віці в людей шматок хліба з рота видирати? Проснешся серед ночі, а з усіх кутків на тебе очі дивляться, а буває, руки знеможені тягнуться і все до горлянки, вдавити хочуть. Страх який! А мені власті кажуть – забобони, плюнь, розітри, і ото вся твоя душа. Навіщо, мовляв, душа? Нею ситим не будеш. Треба хліба і до хліба здобувати. Отакі-то, Лисавето, страсті. Вже й сам собі не радий. Удавився б, так уже й петлі не зв’яжу – охляв.

    – Хоч у дворі такого не кажіть і з голови викиньте, – заперечила Лисавета. – Надумали. Хай вішається той, хто доводить чесну людину до такого.

    – Гляди, швидше нас видавить нашими ж руками. Як і оце: прийшов урбацію, як колись казали, чинити. Так що показуй, що в тебе прибуло? – спитав, звівся, спираючись на кострубату карлючку.

    – Де б йому взятися? Хоч би самій якось квилити, – відказала Лисавета і теж звелася.

    – А я тобі совітував птицю завести чи кабанчика, – казав і сам не вірив у те, що казав.

    – На ту курку такий податок яйцями накладуть, що вона стільки й за рік не знесе. То прийдеться ще й грошима доплачувати, або на базарі купувати. А з’їсть вона скільки? Краще вже хай картопля та буряк. На них хоч не втрачатися, самі ростуть.

    – Може, й таке… Так ходім, буду обдивлятися хазяйство. Бо ти кажеш одне, а там, дивися, вигулькне інше, а мені одвіт тримать.

    – Яке там хазяйство? Я з одними руками та Ілько з голодним живітком.

    – Ага… А от машина швейна, жорна там чи які знаряддя, або й апарат збагачення є в налічії?

    – Коли в мене що було? І за які гроші придбала б?

    – Гм… Значить, і корови нема в повітці?

    – Звідки!

    – А порося?

    – Та нема!

    – Не кричи, бо я при сполнєнії. Зобов’язано мене, а, отже, охороняюся законом. Сама знаєш, що це таке.

    Вийшли за хату. Тут у Лисавети за минуле літо вигнався гарний вишничок, який поріс замісто зрубаних старих вишень; їх на паливо в окупацію довелося пустити під сокиру. І яблуня, теж стара, вже квіт набрунила: крислата, гарна.

    – Еге-ге, так у тебе ціла сотка під садком, – ізсунув Кирило пальцями картуза на потилицю. – А ти кажеш, нема хазяйства. А це – що?

    – Так вишні ж. І молодесенькі ще. Коли це ті ягоди підуть?

    – Треба описати, бо є в налічії. А коли так і на облік поставлено, то звиняй, а плати податок. Це ти нарвеш відро ягід, понесеш на базар і продасиш, а держава через тебе неси збиток? Не пойдьот таке. Той рік не вписав я тобі яблуню і тремтів до цього дня – а що як ревізія з району нагряне? Тепер уже ні.

    – Скільки це платити за сотку?

    – Сто двадцять карбованців, – сказав, як квитанцію одірвав.

    – Побійтеся Бога!

    – Я, може, й побоюсь, та наді мною стоять такі, що не бояться ні Бога, ні сатани. Отаке-то. Що ж будемо робити? Записувати?

    – Не пишіть.

    – Як же?

    – А отак. Не пишіть, і все тут. Зайдете завтра, а воно одні пеньки. Та й ті землею закидаю, бо ще й їх внесете до чорної книжки, – відказала і замовкла, стиснувши губи, а вони побіліли.

    Кирило Чорний прикахикнув у кулак, бо вже не в одному дворі бачив, як ще до його підходу тільки свистіла сокира по вишнях та яблунях, а й ще що в кого з дерев плодючих росло. Він тоді й у двір не завертав, розумів, у якому стані хазяїн, то вже краще стороною від лиха.

    – Ага… То я тоді піду, а ти тут… кумекай. Та не відтягуй, бо як на ранок завтра буде все, як і оце, зашпандьорю на всю котушку. І як знаєш, – затис під пахвою чорну книжку комірницьку з людською кривдою. Високий, у куцому піджаку, а на лівому чоботі велика знизу латка; і чорне волосся із-під картуза стирчить, як дратва.

    Лисавета у відчаї: у неї терпне душа, холонуть руки й ноги, наче що виссало із тіла кров, і здається їй, що загибель вселилася в її давню оселю і вже не вибереться з неї, поки не доконає садок, синочка Ілька і її саму. Вона з ненавистю дивиться вслід Кирилу Чорному, її стрімкий погляд двома наточеними ножами встрімляється йому в спину. Здається, що ось зараз він упаде і разом з ним погине та чорна книжка із страшною циферією. Але нічого такого не сталося – він спокійно, трохи похитуючись високою кістлявою поставою, вийшов із двору і сховався за хатою. З’явився і знов сховався за сусідньою. А Лисавета стояла біля молоденьких вишеньок, підходила до яблуні, гладила рукою ніздрявий стовбур і плакала. Господи, стільки ж уже тих сліз із неї витекло!

    Хряпнули сінешні двері. Лисавета здригнулася, утерлася. До неї підбіг босий і розхристаний Іллюшка.

    -Ти цого плацеш? – спитав, заглядаючи в очі.

    -Хіба?

    – Плацеш, я бацу.

    – То я радію – глянь, які гарні вишеньки виросли.

    – І ягідки будуть?

    – Будуть і… ягідки. Чого ж – спочатку квіточки, потім ягідки, а ще потім одні хвостики зостануться.

    -А ягідки целвоні?

    – Еге…

    Лисавета не вийшла на роботу. Погодувала дитину, пустила надвір, а йому радість – воля настала: не треба сидіти на тому осоружному столі, і лисиці десь запропастилися, не бігають. Може, де в кущі, хитрюги, позалазили і сидять там, вичікують слушної миті, щоб його хоч тут-таки, надворі, вхопити. Він зазирає з опаскою в кущі, оглядає усі кутки, заглянув і в повітку, але ніяких лисиць немає, то й бігає тепер, кричить, грається.

    А Лисавета сидить за столом у хаті, підіперла кулаком щоки, дивиться у вікно і думає. Думка її гнітюча: що робити із садочком за хатою? Залишити, то й хати позбудешся, бо нічим заплатити; порубати рука не піднімається. Хай в окупацію, як нічим було топити, довелося старі вишні порубати, але були вони такі старі, що зовсім трухляві і нікуди не годилися. Тепер же такі гарні вишеньки, аж сміються. А яка яблуня! І все ж рубати треба, бо й жити треба. Хай вже погинуть дерева. Вона чує, як дрібно забилося серце, аж дух сперло, але розум вимагав свого.

    Вона звелася з-за столу, вийшла в сіни, взяла сокиру і одчинила сінешні двері. Знесилена бджола сіла їй на руку. Вона стряхнула її на призьбу. Бджола спочила, знялася і полетіла…

    Вишеньки вона порубала швидко: та туди прилягла, та туди. Зразу й за яблуню взялася, але яблуня стара, стовбур цупкий, жилавий, то рубала-гехкала, поки й із сили вибилася, бо ще й сокира щербата по лезу. Сидить спочиває. Аж тут Ілько з вулиці підлетів і ледве й не спіткнувся на рівному.

    – Полубали? – прошелестів губенятами, а в очах сльози закипали.

    – Порубала, клята, – каже вона, а сльози самі навертаються, – порубала. А ти не дивися на них, відвернися.

    -Для цого ви їх?

    – Чи б я їх рубала, якби не ота петля на шиї? Я й себе нищила, і тебе нищила, мій синочку, але іншого мені не дано, – простогнала, підвелася, підійшла до яблуні і взялася знов рубати.

    Ілько дивився, дивився, а тоді відступився та й каже:

    – Давайте я.

    Лисавета випросталася.

    – Збігай краще в сіни, там мотузка на драбині висить. Принеси.

    – А сцо нею лобитимемо? – поспитав і серйозно так поглянув у її очі.

    – Принеси, тоді й побачиш, – сердилася вона на дитину, мабуть, аби знов не заплакати. – Сходи, бо я вморилася.

    Ілько побіг до хати, приніс мотузку. Лисавета залізла на яблуню, прив’язала кінець мотузки до верхньої гілки стовбура, злізла.

    – Бери оцей кінець, відходь, натягуй і смикай, – сказала малому. – А я рубатиму.

    – Не буду, – кинув він мотузку. – Не хоцу її вбивати. І ти не вбивай.

    У Лисавети затремтіли губи.

    – Мій ти жалісничок, – не втрималася вона і знов заплакала, притисла його до себе, – що ж мені робити? За неї податок треба платити, а грошей немає, ще з того року нашийниця зависла. Заберуть твою маму у в’язницю, і залишишся ти один-одненький. Ти ж не хочеш, щоб маму від тебе забрали? Не хочеш?

    – Не хоцу.

    – От і любенький. Бери мотузку і смикай. Смикай, бо так треба. Жити нам з тобою треба. А замість неї ми маленьку посадимо. Поки вона підросте, то вже, може, податки і позики одмінять. І буде в нас яблунька. Бери, синочку, смикай…

    Лисавета, хекаючи, рубала, а Ілько смикав. Лисавета плаче та рубає. Ілько смикає та плаче. Плачуть, наче за покійником.

    – Не буду, – кидає Ілько кінець мотузки.

    – А чого? – опускає Лисавета сокиру.

    – Вона плаце.

    – Хто?

    – Яблуня.

    – То доля наша плаче, синочечку. Ридає, нещасна. А ти бери мотузку, вже зовсім мало лишилося. Ще трішки і – впаде, – просила вона його.

    Ілько постояв, насуплений, роздумуючи.

    – І яблуцок узе не буде? – запитав.

    – Де ж вони візьмуться, – відказала Лисавета і покірно чекала, а язик не повертався накричати на нього; нарешті він нагнувся, підняв кінець мотузки і потяг на себе; а по замурзаному личку текли сльози. – От і молодець.

    Яблуня хитнулася і зарипіла.

    – Кидай мотузку і відступайся далі! – крикнула Лисавета йому і стала підштовхувати стовбур плечем. Він заскрипів гучніше і повалився на землю. – От і все. Оце й усі сльози.

    Вона знеможено сіла на повалену деревину.

    Підійшов Ілько.

    – Не молодець я, – сказав серйозно, а в очах наче мертво.

    Сказав і пішов до хати.

    “Господи, – прошепотіла Лисавета, – отаке мале, а розуміє все, як доросле”.

    Вона сиділа на стовбурі, який щойно був ще живою яблунею, єдиною утіхою дитини та і її теж: весною цвіте-піниться таким білосніжним сяйвом, що стоїш у ньому – і хоч не на довгий час, а стає радісно на душі, світло і чисто, і якесь тихе, ясне сподівання, дивись, і зажевріє в ній, що вистигнуть жовті, як віск, рожевобокі яблука і туди геть під морози вона вистеле їх біля лежака на горищі, вкриє потерухою і сіном, а зверху ще й ганчір’ям прикриє гарно, а тоді й діставатиме “від зайчика” на втіху Ількові; хоч якийсь промінчик, а й сяйне в непросвітку.

    Вона сиділа зігнута, обхопивши руками голову, а руки в неї обвітрені, наче лускою дрібною взялися, і нігті обскубані до м’якоті роботою, їй лізли в голову похмурі думки, а навколо купчилися чорнющі хмари, зривався злий вітер і штовхав її в спину, згонив із яблуні, мовби гнівався, що вона позбавила його радості куйовдити м’яке листя, бавитися в густому яблуневому гіллі. Він смикав очерет на хаті, іноді йому вдавалося вирвати жмут і кинути об землю, покотити, але на заваді ставав тин і одбирав у нього здобуток. Лисавета не звертала на те уваги, їй згадувався то Мефодій із згортком риби і холодною бородавкою, то здавалось, що по вулиці торготить бричка, і вона здригалася – бачила босі ноги, які стирчали із голого задка, і розчепірені сині пальці…

    Сидячи, Лисавета розумом оглянула своє життя, і здалося воно їй темним і безрадісним, як у бездомної собаки: в голоді, холоді, нестатках, що обсіли, як блохи, у важкій роботі без продиху зрання і допізна. Воно її, молоду, зістарило, зсушило; лайка п’яного бригадира, прищурене в підозрі око Мефодія-об’їждчика… Вона вжахнулася, що й доживати ось так доведеться, що і в Ілька воно буде таким, їй зробилося нудно. Вона встала і заходилася обрубувати гілля – спочатку де тонкіше, а потім товще, яке могла осилити, а вже стовбур розпиляти найме когось із дядьків. Основне – порубала, і ніхто до неї не причепиться. Завзятість вгасла, і вона кинула сокиру.

    Знов трохи пересиділа, спочила. Тоді витягла з погреба картоплю, як бібки, розсипала тонким шаром на долівці в хатині – все ж якесь тепло, швидше поключиться.

    Під вечір, коли Лисавета улізла в хату, щоб протопити піч, але, до краю ухоркана роботою, яку після зими знаходила в кожному закапелку двору, сіла на лаві і так, поклавши на коліна обидві руки, як зрубані нею гілки, сиділа, нічого не думаючи, бо в голові гуло і лущало, а перед очима в’юнилося ріденьким туманцем, прибігла дядина Плахтійша. Вона й дверей за собою не причинила, довелося нагадати, що це ще не літо. А вона з порога прямо, ковтаючи від хвилювання слова, бо як бігла, захекалася дуже і її капшукуваті груди під облізлою кацавейкою ходили ходором.

    – Оце бігла… біг… Ой, господи праве… Ой… До тебе сьогодні Кирило Чорний приходив?

    Лисавета стряхнула головою, подивилася на дядину, зрештою звелася, взяла кухоль, набрала води з відра, що стояло біля порога на табуретці.

    -Відпийте і вспокойтеся, – подала їй кухоль.

    Дядина припала до кухля, начебто зроду не пила й не їла і начебто в кухлі була не вода, а мед солодкий. Вода цівкою пробивалася із кутиків губів і тонкою струминою збігала по кацавейці на долівку.

    Лисавета чекала, коли вона вгамується. Забрала порожнього кухля і поставила до відра.

    – Ху-ух, оце напилася, як наїлася, аж живіт розіперло, – сказала дядина і чогось усміхнулася, хоча одразу ж її сірі очі округлились, у них заячіла тривога. – Так приходив Кирило чи ні?

    – Та був. Душу тут мені свою сповідував, каявся, мабуть, – відказала Лисавета, дивуючись, що могло статися, аби отак стривожити дядину.

    – Ой полетіла вже його душенька до Бога, а може, й у пекло, бо з ділом чорним знався.

    – Хто полетів? – не второпала Лисавета, про що дядина веде мову.

    – Повісився Чорний. Нема вже його.

    – Та що ви кажете? – видихнула Лисавета і відчула, як подерев’яніли ноги.

    – Правду кажу. Оце тільки з їхнього двору. Марія голосить на все село. Усім розказує, що прийшов він додому від тебе. Буцімто нікуди вже й не заходив. Увійшов, значить, у хату і каже: “Як у такій зненависті жити, то вже краще в сирій землі лежати. Там ми всі однакові”. Марія подалася в бригаду, а душа, каже, не на місці. Прибігла в обід – Кириле, Кириле, а його ніде не чути. В повітку заглянула -аж висить на бантині роззутий і пальці сині розчепірені стирчать. Зняв, небіжчик, чоботи, щоб жінка після нього не боялася взувати.

    – 3 чого б же він? – сумирно спитала Лисавета, бо душа впала і не піднімалася.

    – А хто його знає. Марія розказує, що прокинувся дуже рано – зовсім ще затемна, з’їв перепічку, води попив і пішов. І, бач, до чого доходився. Ото тобі й Кирило. А книжку податкову спалив. Один огризок із чорної палітурки лишився. Такий чоловік… Каже: “Там ми всі однакові”. А я думаю, що, мабуть, таки ні. Воно й там, як і тут, – хтось їсть білі паляниці, а хто слину ковтає та кричить, що ситий.

    – Як є чим кричати, – докинула сумно Лисавета – їй було шкода Кирила Чорного, бо й він жива людина і душу мав, хоч і запродану, а живу. Хай він і приносив у кожну родину своєю книжкою в чорних палітурках горе, але з примусу, з чужої волі – не він, так хтось ще запопадливіший візьметься. У нього самого, його ж руками, відбирали, що наживав і що міг нажити, але не допустили. – Він мені як весна – не вписував яблуню. Посидить на призьбі, побалакає, полякає, скаже: “Хай… не все за горлянку”, – і йшов з двору. А що хотів сказати, тепер уже не скаже.

    – Ой не скаже. Царство йому небесне, – перехрестилася дядина, втерла сльозу. – Хто ж тепер буде нас описувати?

    – На таке діло охотник завжди виськається. Щоб відбирати, уміння великого не треба. Здобувати важче.

    – Еге, важче. А я стривожилася, чи не причепляться до тебе за Кирила?

    – З якого б то дива? – здивувалася Лисавета. – Сідайте, бо ноги болять, що й не встою.

    Обидві жінки, старша й молодша, сіли на лаву. В хаті сутеніло, бо насувався вечір, а ніч лагодилася на гостину за Лисою горою, вичікувала своєї пори.

    – Та хіба второпаєш, кому що в голову вдарить? Раз у тебе останньої був, то вже щось та сказала таке, що в петлю голову всунув. Сидить у своєму кабінеті молодик, і все на ньому казьонне: і чоботи хромові, і штани, і кітель з погонами, і шинеля тепла про зиму, ще й пайок регулярно видають. А від цього й душа в нього казьонна стає, бо інакше не можна в них. Так сидить ото він, а наказано йому доскіпатися, чи не яка вража рука увіпхала голову нашого Кирила в петлю, і думає він, де ту руку взяти, щоб його самого не забрали за погану службу. А коли ти останнього бачила Кирила, то, може, ти і є ота вражницька рука. Я на світі пожила, до війни в сільраді робила, так усякого набачилася. То прибігла тебе оце попередити, що як стукатимуть пізно увечері, то не відчиняй і не обзивайся, наче тебе дома немає. А там побачимо, як повернеться усе це.

    Лисавета не мала сили й губи розтулити, аби сказати щось дядині. Суха, обвітрена шкіра обтягла гострі вилиці, а в запалих ямах жевріли тускло очі. Вона заклякла на лаві, наче примерзла до неї. “Як же це – заберуть, а Ілько?” – скиглило в її голові.

    – Розказують люди, що давно колись упало нещастя на наше село, – говорила тихо дядина. – Оце як зійде ніч, сонечко заяриться, повиходять люди із своїх хат, а в якійсь чують голосіння тяжке. Кинуться до тієї хати, а там горе: то в жінки, чи в чоловіка, чи в якої дитини череп знято і кров виссано. І раз отак, і другий. Зібралися чоловіки та й стали гадати-радитися, як від такої напасті збавитися. А придумати чогось путнього не можуть.

    Аж це сама доля послала їм збавителя.

    Їхав через село на ярмарок гончар з Опішнього. Віз цілий віз горшків та макортетів продавати. Уїхав у село пізно та й не став уже людей тривожити. “Переночую під небом, – зміркував собі, – біля воза. Так і сподобніше – ніхто горшків не надікраде”.

    Подумав отак і зупинив коні. Приглядівся, коли ж воно і село минув, коло кладовища спинився. Хрести, хрести то темніють, то біліють, а то й так безхресні, мабуть, дуже вже давні могилки стоять. Гончар той так виморився дорогою, що й не перехрестився. Випряг коня, спутав йому передні ноги і пустив пастися. А сам сів вечеряти та й каже:

    “Іди, господи, до мене вечеряти”.

    Аж це вилазе чоловік з-під воза та до нього:

    “Ось я йду”.

    Гончар хоч і злякався, так де ж йому діватися – кінь пасеться із спутаними ногами, віз із горщиками стоїть, жалко своєї роботи.

    “Як ідеш, чоловіче, – каже, – то сідай, будемо вечерять”.

    Повечеряли, а той чоловік, а він упирякою був, наказує:

    “Ти ж гляди при мені не хрестися. І ходім, – каже, – на хутір, пройдемося по дворах, подивимося, хто як живе”.

    “Та як же мені йти, коли в мене і скотина, і горшки?”

    “Нічого з ними не зробиться. Ходім”.

    Пішли вони. Доходять до одного двору. Упир каже: “Ах, тут сяка й така стара баба Богу молиться”. Підходять до другого.

    “Тут, – каже, – проклята невістка вікна перехрестила, теж не можна. Ходім до третього”.

    Приходять до дверей. Упиряка штовхнув ногою – двері відчинилися. Увійшли в хату. А там усі сплять на підлозі. Упиряка всіх за голови перегладив, ніхто й не зрушився. А треба сказати, що ноги його були взуті в легенькі, тонкої шкіри чоботи, і ходив він у них безшумно, як кіт, мружився і чогось підсміхався очима, аж гончареві душу холодило.

    Невістка з дитиною спали біля припічка. Він походив навколо молодиці і зняв черепок з голови. Тоді притулив його до рани і наточив крові. Випив, ще націдив і ще випив. Націдив ізнову та й дає гончареві.

    “На – пий і ти”.

    А той каже:

    “Я не хочу. Як же так можна єдиновірну християнську кров пити?”

    А сам ходить по ногах, хоче збудити когось, та всі міцно сплять.

    “Пий, я тобі кажу, – кричить упиряка, – а то заллю!”

    Та за груди гончара хвать. А тут якраз півні заспівали. Упиряка хтозна-де й дівся, а гончар зостався в хаті.

    Заворушилися всі: невістка теж ворушиться, а встати не може.

    Подивилися, що в них пороблено, та на гончаря:

    “Це ти! Це ти, сякий-такий, наробив!”

    “Ні, це не я”, – божиться той.

    Та й розказав усе, як було.

    Довго йому не вірили, а тоді зібралися і пішли на кладовище. Роздивилися, а там немає ніякого знаку. Так той гончар показав, де упир лежав під возом.

    Збігали на хутір по лопати, докопались, а він лежить ниць. То вони бігом закрили його, закидали і забили йому осиковий кілок. Та як забивали, то кров вийшла аж наверх ями. І земля довго червоніла. О-о!

    – Це ви таке мені повідали, що боятимусь тепер і надвір затемна виходити, – сказала Лисавета, очумавшись від оціпеніння, яке сповило все її тіло.

    – Залито все кров’ю праведною, а й ще ніяк не вп’ються. Чи ж прийде і до нас коли збавитель? Господи, спаси й помилуй, – перехрестилася дядина на порожнє покуття. – Ітиму, а ти хоч не дуже вбивайся. Може, омине. В разі чого, за Ілька не бійся – пригорну і обігрію.

    Дядина звелася, пішла. Лисавета ще посиділа, приходячи в себе, а тоді й собі заходилася розтоплювати в печі. Ледве догукалася Ілька. Він одразу шаснув на лежанку, притулив почервонілі, аж сині, ноги і руки до груби, сичав – позаходили зашпори, мабуть, бовтався у воді.

    Повіяв із болота крижаний вітер, повищало небо – бралося на приморозок, хоч уже давно і повені одгуляли, і клени цвітуть, вишні квітом набрунило, а воно все ще притужує.

    Лягла спати Лисавета рано, не підкидала й у піч, прикрила її заслінкою і все прислухалася, що робиться поза стінами її хати. Трісне чогось суха гілка на причілку – а вона вже й кинеться. Спитати – чого? То, може, собака чийсь біг та наступив на галузку. Склепить повіки, а воно знов десь – гуп… Заснула. Але ненадовго. Таки постукав хтось у шибку. Завмерла і не дихала. А воно стукає. Хто б то? Потім стало гукати. І голос знайомий. Не втерпіла. Злізла, вийшла у сіни, а зуби цокотіли і били дрижаки тіло – чи того, що з тепла та в холод, чи страх оволодів.

    – Хто?

    – Я – Мефодій, – донеслося знадвору.

    – Чого вам?

    – Відчини.

    – Не діждете.

    – Та ось відчини, щось скажу, і все.

    – Завтра скажете.

    – Завтра, може, буде пізно. Відчиняй, тут товариші з району приїхали, – глухо казав Мефодій. – Вопрос у них до тебе.

    Жар покотився з грудей у живіт, вступив і в ноги. Пальці мацали засув, але руки трусилися, і вона не могла його відсунути. “Ой, що ж це… Ой, що ж це…” – квилило в голові і віднімало руки від засува. Нарешті здужала і відступилася в глиб сіней. Двері хтось одчинив, і в сіни упхалося кілька чоловіків, а за ними й вітер з холодом і рідким дощем ускочили.

    Уже в хаті розгледіла – аж троє їх по неї одну, та ще й жінку, з району, притарабанилось. А де ж їхня машина, що не світять фари? Мабуть, погасили, щоб і люди не чули й не бачили, що її забирають, сиротять дитину малу. Хай собі, мовляв, сплять, для чого тривожити, а вже як попросинаються, то сприймуть як належне, бо в такий час живеш, що не знаєш – чи це ще й добро, чи за цим ще гірше і непевніше наступить.

    Усі в плащах, а на матерії крапельки дощу блищать, як сльози чиїсь. І на лакованих козирках малинових картузів теж. Хлопці ще молоді, здорові, але на обличчя наче маски понатягували – непроникливі якісь, насуплені брови і вуста щільно стиснені. І все – зирк, зирк по хаті, аж серце від тих гострих, але важких, поглядів завмирає, біду чуючи.

    – Ой Боже… – вирвалось у неї ненароком, але вона бігом затулила рот долонею.

    – Пізно божкати. Збирайтеся, – сказав найстарший, дивлячись на неї великими, із гарячими зіницями очима і наче роздягав; вона відчула, зіщулилась.

    – Куди? – запитала.

    – 3 нами, – казав, наче відрубував, коротко і впевнено, мов наперед мав упевненість, що вона не посміє й писнути.

    – Ніч же… – видавила із себе.

    – У нас такої роботи, що ні дня, ні ночі не знаємо, – відказав він, а ті двоє, що з ним зайшли, заглядали в усі шпарини.

    Один підняв Ілька, другий перевернув ряденце, на якому він лежав, Ілько прокинувся, злякався.

    – Мамо! – закричав і став вириватись із рук міліціонера. Той випустив його на піл.

    Ілько сплигнув з полу на долівку, підбіг до матері.

    – Цого ці дядьки, цого вони? – хлипав малий і горнувся до неї.

    – Заберіть малого, – махнув старший, наче відкидав від неї сина.

    Один із тих двох ухопив Ілька попід руки, потяг на себе, але він так вчепився в Лисавету, що одірвати його від неї одразу не зумів.

    – Та заберіть же його від неї! Чи вас учити? – крикнув старший, і акуратно підстрижені чорні вусики сіпнулися вгору.

    Тоді міліціонер розвів руки і різко вдарив ребром Ілька попід руками. Малий гикнув, наче чим удавився, а міліціонер вхопив його, підкинув, підхопив у повітрі, і, повернувшись, кинув на піл, та так, що той відлетів аж до стіни, вдарився головою, зіщулився в калачик і не плакав, а пищав тонко, жалібно.

    Усе це бачила Лисавета, але її наче параліч розбив. І слова старшого – “Легше, Петренков, дитина ж” – донеслися до неї, як із туману.

    – Не плач, малец, дядя погарячілся, – підійшов до полу наймолодший, який усе мовчав і винувато дивився Лисаветі в очі, наче вибачався, що вдерлися, як бандюги, до неї в хату серед ночі. – На канхветку.

    – Відставить! – крикнув йому старший, і той відсмикнув руку, мов від різкого удару. – Ви що собі позволяєте?

    – Та… – відступився той.

    – Збирайся, – сказав старший.

    Лисавета натягла кухвайку.

    – Куди ж серед ночі? – нарешті здобулася на слово. – Дитина оно. Я сама, як тільки засвітає, до вас прийду. Дитину кому доручу, малий же ще, перелякається.

    – Буде кому наглянути. Виходь.

    – Мамо! – покликав Ілько.

    А вона вже нічого не бачила, не чула. Виходила з хати, як дерев’яна. Торкнись її тіла рукою, а все одно що до вишні чи тополі. Тільки здригнеться від дотику.

    Не пам’ятала себе, як і у “воронок” лізла, як прямо в обличчя дихав собака на повідку, нюхав її коліна, плечі… Тьмяно горіла маленька лампочка, сиділо двоє міліціонерів: один дивився на неї винувато і відводив очі, коли вона дивилася на нього, а другий, той, що старший назвав його Петренковим, не зводив з неї нахабного, масляного погляду. Вона ще нічого не тямила, коли машина зупинилася, відчинилися двері і до них заглянув старший.

    – Вилазьте, – сказав.

    Першим виштовхали собаку, потім виплигнув той, що з винуватими очима, за ним Петренков. А у “воронок” заліз старший. Він розіклав на днищі машини широкий матрац і подивився на неї.

    – Лягай, – сказав владно.

    Тільки тепер до неї стало доходити, для чого її “взяли” серед ночі як “вражеську руку”. Вона злякано хитнула головою, вперлася спиною у металеву стіну будки.

    – Ні…

    Але що було далі, то вже як страшний сон, якого і вигадати важко. Старший різким рухом зірвав її з лавки і кинув, як сніпок соломи, на матрац. Не встигла вона навіть ворухнутися, як він навалився на неї, м’яв, давив, кусав губи й шию, роздирав кухвайку, плаття, сорочку на грудях, сопів, щось бурмотів, потім їй здалося, що він увігнав у її тіло пощербленого, іржавого ножа, а в свідомості помутніло…

    Чи пам’ятає вона ще щось? Тільки те, що злазив один і залазив другий, а вона лежала під ними, розтовчена і знищена, воля зовсім покинула її, вона навіть не намагалася боронитися. Здавалося, кожна клітина її тіла була паралізована, мертва…

    Не пам’ятає, як опинилася на сирій землі під деревом. Машини з насильниками не було. Десь угорі крізь хмари пробивався місяць, присвічував. Вона сиділа довго, зовсім закоцюбла. Хмари купчилися, затуляли місяця, посіявся дрібний дощ, зривався вітер. У неї трусилося підборіддя, нею всією тіпало, а в голові пекло. “Що це… Що це… Страшний суд?.. Суд… Страшний…” Дощ напускався, голова горіла, гула, скроні виривало. Вітер дужчав, шумів гіллям, воно стогнало, ляскало, мов у долоні, а дерева, де молодші, наче танцювали…

    “Додому… додому… Де мій Ілько? Де Ілько?” З цією думкою вона стала оживати, життя поверталося в неї. Вона звелася, оглянулася. Місяцю вдалося вирватися із цупких обіймів хмар, і він присвітив їй дорогу. Вона пішла, потягла ноги, яких під собою зовсім не чула. Вітер підштовхував у спину. У вікнах мріло світло.

    Увійшла. Хтось підвівся з лави – Мефодій.

    – Ілько? – запитала охриплим голосом.

    Об’їждчик стояв, обхнябивши плечі, і дивився на неї. Перед ним стояла примара: одежина на ній звисала клаптями, біліли оголені груди.

    – Спить, – мовив, показавши на Ілька.

    Лисавета ступила до нього.

    – Ідіть звідсіля. Йдіть…

    Мефодій, хоч і надивився всілякого, як кажуть, об’їдався вареним кабаком по самі вуса, стояв вражений, витріщивши червоні очі.

    – Та йдіть же, йдіть, – простогнала Лисавета.

    Щось тяжке здавлювало її, але сліз не було. Вона залізла на піл і впала поряд з Ільком.

    Мефодій прикрив її ліжником і вийшов з хати. Сів на призьбі і просидів до ранку, курив одну за одною цигарку, щось важко думав, суплячи густі брови і наганяючи збрижі на обличчя. Коли стало світати, він підняв із призьби батіг, потримав, а потім об коліно переламав його і кинув за тин на дорогу.

    Прив’язаний до кілка в тинові шкіряним мотузком, лежав його пес і сумно дивився на хазяїна. Мефодій підійшов, відв’язав мотузок від кілка і повів собаку до повітки. В Лисавети теж колись був собака, але від нього лишився один металевий пакіл з кільцем угорі. Мефодій прив’язав свого собаку до Лисаветиного пакола.

    Сонце сходило, але хмари, які ще купчилися з ночі, затуляли його, і тільки зрідка йому вдавалося глянути на землю і усміхнутися їй, а ще чоловіку, який сидів на призьбі під хатою і нікуди не йшов.

    1984 р.

  • Душа народу не вмирає

    Душа народу не вмирає

    Видатний український письменник, полтавець, Павло Загребельний свого часу в одному із своїх інтерв’ю сказав: «Були всякі часи: переважали смерди, панували козаки, мстилися гайдамаки. Сьогодні торжествує смерд. І не важить, як він зветься – голова колгоспу, директор заводу, банкір, міністр, народний депутат, – однаково він зостанеться смердом. А чого чекати від смерда? Порятунок прийде тільки тоді, коли стрепенеться душа народу. Бо не вмерла ж вона. Не могла вмерти».

    Перефразовуючи свого великого земляка, скажу відповідно до сьогоднішнього дня, – довго душа нашого народу ниділа, перебуваючи в якомусь анабіозі духу, думки й світогляду, а коли напав на нашу Вітчизну російський ворог, то душа народу стрепенулася і він став на захист рідної землі. Сьогодні козаки із зброєю в руках захищають Україну, а смерди, скориставшись моментом, скрізь і всюди в тилу захопили всі висоти і висмоктують з народу останні соки. Але коли козаки після перемоги повернуться додому, то вони стануть гайдамаками і мститимуть смердам люто й невблаганно. Бо душа народу не вмирає ніколи, адже тоді вмирає і сам її носій – народ. Вона тільки на якийсь час наче б як завмирає від засилля смердів, отруєна їхньою зажерливістю й нахабністю. А коли їй вже несила терпіти своє бездихання, то вона стріпується, набирає повні груди свіжого повітря, яке дає їй сили і натхнення, а видихаючи його, потужно змітає все, що заважає їй жити вільно, і дихати вільно під чистим небом рідної Вітчизни, і насичуватися силою рідної землі.

    Архієпископ Афанасій (Шкурупій)

  • Соборноправність руйнує авторитаризм

    Соборноправність руйнує авторитаризм

    Голова інформаційно-видавничої комісії Української Автокефальної Православної Церкви архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій) розмірковує про упереджене ставлення до Церкви, як формується політика УАПЦ, соборноправні засади Церкви, фінансові труднощі та інші питання її життєдіяльності.

    – Владико, Українська Автокефальна Православна Церква завжди потерпала від упередженого ставлення до себе. Але якщо за радянських часів, коли комуністична влада боролася з будь-якими проявами національної свідомості, це було закономірним явищем, то за нинішнього часу української державності це якось не вписується в логіку.

    – Ще й як вписується! Справа в тому, що будь-якій владі – чи то авторитарній, чи то демократичній, особливо, коли державна еліта лише прикривається гаслами демократії, а тим часом задовольняє свої фінансові й майнові інтереси, народна за своєю суттю Церква завжди стоїть на перепоні. Нинішня еліта взяла владу у свої руки лише з однією метою – захист свого багатства від розгніваного народу, який піднявся на національно-визвольну революцію, а не задля розвитку держави й неухильного зростання народного добробуту. Тому вона й намагається усунути зі свого шляху все і всіх, хто їй непідконтрольний. А наша Церква якраз і є непідконтрольною владі, тому що дбає перш за все про духовні запити людей – релігійні й національні, і не встряє ні в які політичні оборудки. Головне завдання Церкви – це боротьба за спасіння людської душі, виховання в свідомості віруючого любові до Господа нашого Ісуса Христа і рідної Вітчизни, а вона в нас одна єдина – ненька Україна. Все інше для Церкви є другорядним, то справа політиків та керівників різних рівнів державної влади.

    Відгукуватися на всі запити суспільства Церква може, але тоді вона поступово перетворюється на одну з громадських організацій соціально-політичного спрямування, а не об’єднання віруючих, покликане задовольняти їхні, перш за все, духовні потреби, адже саме для цього вона й існує. Звичайно, Церква повинна висловлювати своє ставлення, свою думку до тих чи інших подій і процесів у суспільстві й державі загалом, стаючи на бік народу. Але в Україні суспільство, яке в своїй основі, на жаль, нині більше атеїстичне, ніж релігійне, а релігійна частина дуже строката різними конфесіями, доведене ледве не до відчаю економічними проблемами, останнім часом активно втручається у церковні справи, бо на це його наштовхує та ж таки влада.

    Влада спочатку з допомогою ЗМІ розгортає пропагандистську кампанію з потрібного їй питання, потім замовляє соціологічне опитування, результати якого чомусь завжди співпадають із бажанням влади, а потім ставить перед Церквою ту чи іншу, потрібну їй, вимогу. Як ось, скажімо, вимогу до нашої Церкви приєднатися до УПЦ Київського патріархату, бо це, мовляв, сприятиме наданню Вселенським Патріархом Томосу на автокефалію. Однак, ми знаємо, що в зв’язку з дуже складними взаємостосунками між лідерами світового православ’я, ніхто Томосу не дасть, бо це може викликати ланцюгову реакцію руйнування вселенського православ’я. Але ж одурманення українців продовжується!

    Тобто, заради досягнення якоїсь сьогоденної мети, спрямованої на зміцнення корумпованої влади, йде розправа над великою релігійною спільнотою, яка відстоює своє право на життя. Тому суспільству, яке легко заковтує цю наживку, слід все ж задуматися над тим, що приховується за риторикою не тільки про Помісну Церкву, а й впровадження «європейських демократичних цінностей». Та й, власне, побудови самої української Держави. Особисто в мене є велика підозра, що українська державна й політична еліта не має наміру будувати сильну українську державу як державу українців. Якщо вже політичні експерти заговорили про те, що в Україні створюється якась «нова нація» (не думаю, що це говориться з їхньої власної оцінки), то, вибачте, яку ж тоді долю українцям відвели нинішні керманичі – і видимі й, особливо, ті, які стоять за їхніми плечима?

    Суть не в тому, про що гомониться, а в тому, що за тим гомонінням приховується. А приховується те, що коли в червні 1992 року митрополиту Філарету (Денисенку) та Леоніду Кравчуку не вдалося повністю ліквідувати УАПЦ, то нині, коли появилися сприятливі для цього умови, уже патріарх Філарет з допомогою президента Петра Порошенка намагається взяти реванш і таки поглинути нашу Церкву. Тому й розгорнуто кампанію дискредитації нашої Церкви. Але це не біда, вистоїмо, бо маємо протиотруту – віру й загартованість у боротьбі із силами зла.

    – Владико Афанасію, ви вже сьомий рік очолюєте Харківсько-Полтавську єпархію УАПЦ, а з серпня цього року й Черкасько-Кіровоградську.  А ще більше року очолюєте Інформаційно-видавничу комісію УАПЦ, тобто маєте посаду ще і в межах всієї Церкви. Це якось змінило звичний ритм вашого життя й відношення до справи?

    – А як могло змінити? Все залишається так, як і було, але додалося набагато більше роботи. Адже Харківсько-Полтавська єпархія зараз стабільно розвивається і за всім треба не тільки встигати, а й іти хоч на крок попереду. А ще ж і Черкасько-Кіровоградська єпархія (сподіваюся, що за зміною назви міста, змінять, відповідно, і назву області). Я ж, коли беруся за справу, то ставлюся до неї відповідально і з повною віддачею своїх сил. А це, за відсутності фінансової й матеріальної підтримки, дуже нелегко. В житті покладаюся на волю Божу, спираюся на Його силу, а вже Божа сила помножує і мої скромні сили, роблю доручену справу, ніколи не нарікаю на Бога й Він, слава Йому, завжди мені допомагає. А це головне. Все інше, як казав Господь, додасться вам.

    – А що вже зроблено інформаційно-видавничою Комісією УАПЦ, і які плани?

    – Зроблено ще зовсім мало. Ми запустили в інформаційний простір сайт Комісії, що є дуже важливим, адже значно посилить присутність нашої Церкви в комунікативній сфері. Сайт швидко набрав популярності. Готуємо до випуску церковний календар на 2017 рік, а також Діяння П’ятого Помісного Собору УАПЦ. На черзі короткий молитовник і ряд інших видань. Єдина перешкода – надто скромні фінансові можливості.

    Якби нам хоча б кілька серйозних меценатів і спонсорів, то ми б розгорнули широку пастирсько-просвітницьку роботу, адже Церква живе тільки на пожертви небайдужих людей. Повірте, є цікаві задуми. Є спеціалісти, які б активно взялися до роботи, але в них сім’ї, за які треба дбати, тобто приносити додому зарплату.

    На жаль, інформаційне мовчання в попередні роки через ті ж самі причини, а також засилля неправдивої інформації про УАПЦ, яка сформувала негативний стереотип про нашу Церкву, й зараз гальмують підтримку з боку суспільства. Але ж це не на користь суспільству! Суспільство розвивається саме завдяки вільному волевиявленню думок, переконань, розширенню світогляду своїх громадян не лише у сфері політики, економіки, культури, освіти, а й, в першу чергу, у сфері духовності. Особливо, коли гостро постає питання збереження українського національного духу в церковному житті, адже Церква посідає одне з чільних місць у суспільстві.

    В той же час, Церква страждає від проникнення в її життя секуляризму, в тому числі й інформаційного. Через відсутність розгалуженої інформаційної системи    наші віряни, як і взагалі люди в державі, черпають інформацію про УАПЦ із світських ЗМІ та з джерел інших конфесій, які, здебільшого, подають інформацію про життя нашої Церкви або викривлено, або взагалі неправдиво.

    Як, скажімо, в газеті  «Україна молода», в 114 числі нинішнього року, в статті «Гібридна війна на церковному фронті: чи буде Єдина помісна православна церква українською» (автор Павло Павленко, релігієзнавець ще й доктор наук), на догоду своїм замовникам, як і його деякі відомі колеги, хоч і коротко, але подав викривлену версію т. з. «об’єднання» УАПЦ і УПЦ МП в 1992 році.

    Зараз створена потужна машина написання історії Київського Патріархату, творці якої не гребують переписуванням справжньої церковної історії. Прикро, що поважні науковці бруднять себе на догоду одній особистості,  викривлюючи історію як у «добрі» радянські часи. Я вже не кажу про часи Російської імперії, коли історики створили історію Росії з історії інших народів та звичайнісіньких міфів. Ось так само нині пишеться й історія Київського Патріархату, яка починається з 1992 року. Всього лише!

    Тому для нас зараз життєво важливим є створення внутрішньо-церковного інформаційного простору, з допомогою якого ми вирвемося із світу неправди, в котрий нас заганяють недоброзичливці, у світ правди, а Господь сказав: «Пізнайте правду і правда вас вільними зробить».  Крім усього, ми таким чином зможемо обговорювати насущні проблеми Церкви й більше довіряти один одному.

    – Але ж для цього потрібні чималі фінанси! А ваша Церква бідна, то як їй підняти такий потужний пласт у світлі того, що інформаційний простір України заповнений достатньо щільно.

    – Наша Церква, як Церква народна, подобається великій частині українців, які жваво цікавляться її життям. Інтернет ресурс Інформаційно-видавничої Комісії одразу ж, як тільки появився, став одним із найбільш відвідуваних серед релігійних сайтів. Так буде і з загально-церковною газетою. Нам треба порушити монополію інших конфесій на інформацію як з допомогою власних ЗМІ, так і світських, активніше залучаючи їх до правдивого висвітлення внутрішнього життя Церкви.

    Правда, для газети, хоча б на початок, потрібні певні кошти. Хоча більше потрібна зацікавленість всередині самої Церкви. Знаю, що вона є, а тому, коли вдасться вирішити організаційні й фінансові питання, ми побачимо достатньо якісний друкований продукт.

    – А чого не вистачає, крім коштів?

    – Може, сили волі… Але більше фінансової підтримки. Її дуже потребують інформаційно-просвітницькі проекти, які б хотіла запропонувати суспільству саме наша Церква, без чого їх здійснення практично неможливе. Суспільство нарікає на нас, але допомагати не хоче. А Церква живе тільки за рахунок пожертв. Тому, хоч і хочеш зробити більше, але…

    Ось, скажімо, в жовтні виповнюється 95-та річниця остаточного організаційного формування УАПЦ на І Помісному Соборі в 1921 році. Треба до суспільства донести правдиву інформацію про увесь, майже столітній, період життя нашої Церкви, а ми зв’язані відсутністю засобів для цього. Суспільство повинне знати правду, щоб бути вільним від облуди, яку творить неправда і викривлює його світогляд.

    Свого часу я десь прочитав і запам’ятав такий вислів: «Інформований – означає озброєний». А народ годують сурогатом правди, перемішаної з неправдою. Тобто стара, ще радянська, машина пропаганди на повну силу діє й донині. То чи можемо ми збудувати нове європейське суспільство, користуючись рудиментами комуністичного минулого?

    – А який стан у цій сфері в єпархіях?

    – На жаль, через велику зайнятість у єпархії, мені складно за всім услідкувати. Але, скажімо, активно працюють офіційні сайти Львівської, Харківсько-Полтавської, Карпатської, Тернопільської, Таврійської й інших єпархій, а також багатьох парафій. Активно присутні у соцмережах єпископ Закарпатський і Ужгородський Кирил (Михайлюк), архієпископ Тернопільський, керуючий Хмельницькою єпархією, Мстислав (Гук), архієпископ Герман (Семанчук), часто виступає на Тернопільському обласному телебаченні. Єпископ Карпатський Віктор (Бедь) взагалі широко присутній в інформаційному просторі. До речі, газета «Срібна земля», шеф-редактором якої є владика Віктор, в кожному своєму числі відводить дві й більше сторінок питанням життя Карпатської єпархії. І це лише невелика частка того, що робиться в Церкві загалом, але покищо слабко висвітлюється в ЗМІ.

    – Владико, а як формується у вас церковна політика? Хто виступає ініціатором і, взагалі, з чого складається «кухня» УАПЦ?

    – На кухні нехай панують домогосподарки, а ми цього терміну, стосовно нашої Церкви, застосовувати не будемо. УАПЦ соборноправна спільнота, в якій достатньо сильно розвинені демократичні засади. Ініціатива, звичайно ж (і це закономірно), виходить, перш за все, від Предстоятеля – Блаженнішого митрополита Макарія, але всі питання обговорюються й вирішуються колегіально на архієрейських соборах, а в основоположних питаннях спрямування задає Помісний Собор Церкви.

    Інформація про начебто розбрат між архієреями в УАПЦ, яку час від часу вкидають в інформаційний простір з метою дискредитації, є звичайнісінькою вигадкою. Наш єпископат згуртований, протиріччя між нами не виникають. Іноді якісь робочі моменти під час обговорення якихось питань, можливо, й трапляються, бо, і я на цьому наголошую, в нас усе вирішується колегіально й за активної участі всіх архієреїв і членів патріаршої ради. Але сварки… Такого не знаю. Мабуть, вони виникають в чиїйсь хворобливій уяві.

    Бачте, соборноправність ламає звичний авторитарний механізм функціонування церковної системи, але, в той же час, робить її достатньо витривалою. І це підтверджує вся майже столітня історія УАПЦ. Можливо, саме це, як я вже говорив, і дратує наших недругів, які живуть у координатах авторитарної минувшини і не бажають перебудовуватися на сучасні демократичні рейки, намагаючись рухатися вузькоколійкою. Хоча, на сьогодні ще стоїть завдання відпрацювання всіх аспектів соборноправної системи життєдіяльності Церкви.

    – Ви часто говорите й пишете про соборноправність. А що означає цей термін, яке його наповнення?

    – Соборноправність – це широке залучення вірян до впливу на церковне життя та управління в нашій Церкві, що, до речі, показав V Помісний Собор УАПЦ в червні минулого року, коли переважною більшістю делегатів були віряни. Офіційно принцип соборноправного життя Церкви започатковано ще церковними соборами в 1921 році, коли на противагу російського «єдіноначалія» автокефалісти почали розглядати парафію як самодостатню одиницю, малу Церкву. Парафія навіть обирала собі кандидата на священство, якого, після відповідної підготовки, висвячував єпископ. Це часто призводило до того, що згодом до нього ставилися як до наймита. Така загроза є й нині, але це не може зупиняти нас на шляху розвитку соборноправності. Просто треба шукати важелі, які б унеможливлювали подібні рецидиви. Але топтатися на місці не можна.

    Соборноправність унеможливлює намагання Церкви володіти хоча б частиною суспільства. Для Церкви це згубно, адже тоді світ входить у Церкву, заполоняє її і згодом жити соборноправно стає майже неможливо. А повинно бути навпаки – Церква повинна духовно входити у світ і преображати його. Та це в нинішніх умовах неймовірно складно.

    Крім того, соборність – це стан, за якого «низи» і «верхи» так відчувають потреби один одного і своєї церковної спільноти взагалі, що це цементує єдність і згуртованість так, що, за начебто «вольниці», чим часто нам дорікають, Церква насправді монолітна. Якщо й трапляються переходи парафій до іншої конфесії, то так само переходять парафії й до нас. УАПЦ відкрита і в цьому її сила, адже вона – Церква українського народу.

    – І все ж, яка стратегія Церкви загалом. Вона існує? Адже не вдається знайти якихось визначальних документів. Будь-яка політична сила обов’язково розробляє стратегію розвитку на кілька десятиліть наперед і ознайомлює суспільство.

    – Стратегічна мета Церкви – спасіння душ людських для життя вічного. Я не відкрию в цьому нічого нового. Суть же стратегій політичної і церковної різна за своєю природою. Я вже наголошував, що поєднання церковного й політичного нівелює суть Церкви і потім цей стан важко виправити, як і будь-яку тяжку недугу. А нинішнє і майбутнє нашої Церкви залежить від нас самих.

    вересень 2016 р.

     

     

  • Відкрийте серце Богові, а не воюйте проти Церкви Його

    Відкрийте серце Богові, а не воюйте проти Церкви Його

    Відгук на доповідь Наталки Шевчук «Двері святої Софії відкриті» на круглому столі в лютому 2016 року, написаний одразу ж після її опублікування, але його не оприлюднювали, бо тривав Великий піст. В той же час втручання пані Наталії в життя УАПЦ і події, що розгортаються навколо Церкви, продовжуються і вимагають реагування.

    Адже подібні неправдиві й упереджені висловлювання людей, що були певний час в оточенні митрополита Мефодія, спотворюють образ нашої Церкви в суспільстві, кидають тінь на всю її повноту, збурюють мир і спокій, що так необхідний для розбудови й утвердження Української Автокефальної Православної Церкви – істинно правдивої Церкви українського народу. Тому й вирішено все ж опублікувати цей відгук з деякими доповненнями, щоб упередити можливі негативні наслідки для єдності УАПЦ та формування про неї спотвореної думки.

    Рік тому всі ми – вся УАПЦ, осиротіли, бо пішла із життя людина, котра уособлювала в собі важливий етап у житті нашої Церкви, першоієрарх, завдяки мудрості й силі волі якого Церква у двотисячних роках вистояла, закріпивши свої позиції в православному просторі України. І ця людина – Блаженніший митрополит Мефодій (Кудряков), який очолив Церкву в 2000 році й провів її корабель по бурхливому морю українського життя, владно тримаючи в руках його штурвал.

    Але після його упокоєння така собі Наталія Шевчук, яка останніх щось зо два роки перебувала в оточенні Предстоятеля, стала видавати себе за міфічну «першу помічницю» Предстоятеля. Більше того, взяла на себе сміливість вказувати новому Предстоятелю та архієреям УАПЦ, як їм діяти і що робити з Церквою.

    Крім того, зареєструвавши на себе, як приватну особу, інтернет-сайти, які належали УАПЦ, – «Андріївська церква» та «Патріархія», виставляє їх за сайти Української Автокефальної Православної Церкви та через них, а ще різноманітні ЗМІ, поширює всілякі інсинуації. Тобто, на замовлення ворогів УАПЦ бореться з нею, прикриваючи свою деструктивну діяльність благими намірами об’єднання українського православ’я. Але методи, які обрала пані Наталія, її всілякі заяви, інтерв’ю надто красномовно свідчать, що вона лише озвучує чиїсь думки та наміри. Чиї, ми здогадуємося. Погано, що цього не розуміють ті, хто читає її опуси і сприймають за чисту монету.

    Та проаналізуємо її доповідь «Двері святої Софії відкриті» на круглому столі “Об’єднаємо Церкву — об’єднаємо Україну: Спадщина Митрополита Мефодія та консолідація Українського Православ’я”. Візьмемо перше речення, на мою думку, найбільш виразне: «Наша Автокефальна Церква перебуває сьогодні у глибокій інституційній кризі». Хотілося б запитати шановну авторку, а чи добре вона розуміється на тому, що означає поняття «інституція», «інституційна криза», що так легко оперує ними?

    В поняття інституція, за Морісом Оріу, вкладається найширше розуміння – це будь-яке тривале існування будь-якого об’єднання людей і навіть тривале положення речей, а мова, в цьому контексті, взагалі, є першою інституцією, з якою зустрічається людина, коли увіходить своїм народженням у світ. Тому мова, як інституція, активно використовується нашим священством у богослужіннях та проповідях під час них, і є, таким чином, найуспішнішою формою діяльності Церкви, яка також є інституцією, то хіба це криза?

    А інституціоналізм – це сукупність різноманітних інституцій суспільства, бо інституція є однією з цеглин, з якої складається будівля всього суспільства в цілому і його релігійна структура зокрема. Так і в нашій Церкві. Після Помісного Собору, на рівні з Архієрейським Собором, активно запрацювала Патріарша рада як колегіальний орган управління, її члени беруть активну участь в його роботі.

    Взагалі, Патріархія, як керівний орган УАПЦ, поділяється на менші інституції – Комісії, утворені й затвердженні рішенням 5-го Помісного Собору (за визначенням Статуту Церкви), які відповідають за ті чи інші напрямки діяльності Церкви – інформаційно-видавничу, господарсько-фінансову, зовнішньо-церковних зв’язків, духовної освіти та катехизації, взаємозв’язків із ЗСУ, канонізації, по роботі з молоддю й ін. І вони працюють! То хіба це «інституційна криза»?

    Засідання архієрейських Соборів відбуваються, згідно статутних вимог, кожні два місяці, а, за потребою, то й частіше. Проходять вони демократично і за активної участі в обговоренні питань всіх архієреїв, рішення не готуються зараніше, а виробляються колективно, тобто соборною думкою, і приймаються тільки після всебічного і детального їх обговорення. То хіба це «інституційна криза»?

    При цьому думка Предстоятеля, Блаженнішого митрополита Макарія, не домінує, бо Блаженніший Владика по своїй суті не авторитарна людина, хоча інститут Предстоятеля якраз і включає в себе спонукальну властивість, адже фундаментальна влада інституції якраз і характеризується нею. До уваги береться найдоцільніша думка, а позаяк у Владики величезний досвід, то саме його міркування часто лягають в основу рішень. Тому архієрейські Собори часто проходять з ранку й до пізнього вечора. Робочий ритм, заданий митрополитом Макарієм, свідчить про його налаштування до розвитку й зміцнення УАПЦ. То хіба це «інституційна криза»? Навпаки, саме зараз у нашій Церкві набирає обертів інституційний розвиток у різних напрямках. Мабуть, тому це так і дратує недругів як Блаженнішого Владики, так і всієї повноти Церкви.

    «Нам бракує освіченого єпископату та священства», – пишете ви. По-перше, кому «нам», адже ви з першого дня смерті митрополита Мефодія поставили себе поза церковну огорожу УАПЦ. А «наші» з Церквою не борються, навпаки, працюють над її розбудовою і авторитетом у суспільстві, мужньо долаючи перешкоди, що виникають на їхньому шляху.

    А щодо освіченості єпископату, то ще раніше за вас один діяч із «правовірних» автокефалістів почав боротися з УАПЦ, сидячи в «оновленому» окопчику. В середині двотисячних він, без усякої дипломатії, називав архієреїв УАПЦ неосвіченими та інтелектуально нерозвиненими «бородатими бандитами». В той же час, скажімо, Митрополит Мефодій був людиною високоосвіченою, інтелектуально розвиненою, мав високу духовну культуру та був чудовим проповідником, його проповіді були живими і дохідливими для слухача.

    До речі, чим освіта наших єпископів вам не до вподоби? Ви ставите під сумнів дві мої вищі освіти: Черкаський державний педінститут (українська мова й література), який закінчив у 1980 році, і Острозький національний університет «Острозька академія» (бакалавр філософії і магістр богослов’я) – 2013 рік, а ще член Національної Спілки письменників України (з 1988), автор двох книжок прози (творчість вивчається в школах Полтавщини), власник і редактор всеукраїнського духовного передплатного двотижневика «Добродій» (виходить із 1992 року)?

    Або архієпископа Германа (Семанчука) – закінчив Львівську духовну семінарію УПЦ КП (2000), Київську православну богословську Академію (магістр богослов’я) – 2007 р., Чернівецький національний університет ім. Федьковича (бакалавр філософії) – 2008 р., Національний університет «Острозька академія» (магістр богослов’я) – 2009 р.

    Архієпископ Мстислав (Гук) – закінчив Тернопільську духовну Академію (магістр богослов’я).

    Єпископ Володимир (Черпак) – Одеський державний університет ім. І. Мечникова (інженер-геолог) – 1975 р., аспірант Інституту геохімії та фізики мінералів АН УРСР (1984-87), Ленінградська духовна семінарія (1989) і був зарахований до Ленінградської духовної Академії без іспитів (!).

    Єпископ Кирил (Михайлюк) – Московська Духовна семінарія, Київська Духовна Академія.

    Єпископ Борис (Харко) – інститут міжнародного бізнесу та менеджменту Тернопільської академії народного господарства (1995-2000) – економіст-менеджер, Колегія Патріарха Мстислава (Харків, 2007) – бакалавр богослов’я; під час навчання в Харкові (2000-2004) здобув вищу релігійну освіту у Львівській богословській академії (нині УКУ – за спеціалізацією катехитика), а також там же магістратуру – 2005-2007 р.р. Навчався на магістратурі Національного університету «Острозька академія», здобувши кваліфікацію магістра богослов’я та викладача філософських та релігієзнавчих дисциплін (2007-2008).

    У 2000 році вступив до аспірантури Львівського національного університету ім. І. Франка, де й дотепер працює викладачем. У 2009-2013 р.р. навчався в тому ж університеті та здобув кваліфікацію юриста-міжнародника. Доцент, кандидат економічних наук.

    Вибачте, але якщо це неосвічені Владики, то які ж тоді освічені?!

    «Ми слабшаємо, інші сильнішають».

    Пані Наталю, Христос, якщо ви знайомі з посланнями апостола Павла, сказав йому: «Сила Моя в немочі звершується». Апостоли не хизувалися кількістю громад та віруючих, а смиренно несли Слово Боже в люди. Що й ми робимо. І в цьому наша сила.

    А ви, може, й слабшаєте, бо спрямували свої нерозтрачені молодечі сили на боротьбу з Церквою Христовою, тобто із Самим Господом, обравши для цього шлях зради й обману. В народі кажуть, що на неправді можна далеко заїхати, та не можна назад повернутися.

    А УАПЦ, навпаки, саме зараз пішла в розвій – до нас уже приєдналися не один десяток парафій і священиків інших конфесій, люди потяглися саме до нашої Церкви – постійно створюються нові громади, висвячується священство, нові архієреї поставляються на єпископські кафедри. І якби не організовувалися постійні кампанії наклепів і звичайнісінької брехні в різних ЗМІ, й особливо в телеефірі, із залученням провідних телеканалів, то в нас би було більше й віруючих, і парафій, і авторитету в українському суспільстві.

    Але, найбільшою мірою завдяки нашим «братам» з іншої конфесії, ми постійно перебуваємо в стані Церкви переслідуваної, гнаної. Може, комусь це видасться дивним і не зовсім реальним, але так є. Хоча для нас це здобуток, адже сказав Христос: «Мене гнали, гнатимуть і вас». Це засвідчує той факт, що правда на боці УАПЦ, бо чи може на боці того, хто постійно говорить, що робить праведну справу, а тим часом, як лукавий фарисей, ображає і організовує переслідування слабшого, бути правда? При цьому в мене перед очима постає Голгофа й Ісус, розіп’ятий на хресті й натовп людей, що біснується від радості. Сумне явище, котре призводить лише до біди.

    «Не варто думати, що наше, автокефальне, духівництво сліпе й несвідоме тієї критичної ситуації, в якій ми всі опинилися після смерті митрополита Мефодія».

    Пані Наталю (і всі, хто читають цю статтю), 4-5 червня минулого року в Києві зібралося більше шестисот делегатів від усіх парафій УАПЦ на 5-ий Помісний Собор. Засідання Собору проходили за активної участі делегатів, нового Предстоятеля обрали майже одноголосно, знаючи Владику Макарія як великого трудівника на церковній ниві (його Львівська єпархія нараховує 352 діючі парафії, а якщо сюди долучити Таврійську, Рівненсько-Волинську!), за його активної участі збудовано більше ста храмів і т. д. Як я вже зазначав, на 5-му Помісному Соборі було створено інститути (інституції) – Комісії, як базові структури для організації й управління життям Церкви, які зараз активно займаються організаційними питаннями в різних сферах її діяльності.

    Треба розуміти, що серйозні інституційні зміни характеризуються тривалим процесом. Тобто, на все потрібен час. Тому криза в УАПЦ відсутня. Вона існує хіба що у вашій уяві та уяві тих, хто намагається з допомогою друкованих та електронних ЗМІ одурманювати звичайнісінькою брехнею українців, налаштовуючи їх проти нас – Церкви, яка вийшла із глибини народного духу й лишилася йому вірною до сьогодні.

    Ми не очікуємо «дива», як ви пишете. Ми клопіткою працею творимо це диво – диво істинно живої, народної, соборноправної Церкви, яка є загальнонаціональною, універсальною. УАПЦ відповідає релігійно-духовним потребам українського народу і прагне до більшої взаємодії із суспільством.

    Бачите, є Церкви, в яких з давніх часів встановилася авторитарна організація внутрішнього життя, скажімо УПЦ МП, або той же Київський Патріархат, що пішов стопами Московського. Таку систему, закріплену в радянські часи, як і свідомість старшого покоління, яке виросло і більшість свого життя прожило в СРСР, змінити практично неможливо. Вони вже ніколи не стануть свободолюбними. Недарма ж Христос сказав, що не заливають молоде вино у старі міхи, бо скисне і їх розірве. А Київський Патріархат якраз і залили в старі міхи церковної організації Російської Церкви. КП є всього лише одним із багатьох суспільних інститутів, але на хвилі патріотичного піднесення в державі та користуючись підтримкою влади, ця Церква намагається, шляхом обслуговування потреб носіїв цієї влади, встановити своє цілковите панування. Але така політика, врешті, заводить Церкву в нікуди.

    Тому ми, розуміючи всю руйнівну небезпеку, що прихована у зрощенні Церкви з владою, повинні активніше працювати в сфері інституційних змін, щоб життя УАПЦ набуло динамічнішого характеру і її інституційна система стала засобом духовно-морального впливу на процеси, що відбуваються у сфері формування громадського суспільства в Україні. Вона потребує осмислення й оформлення, бо нині поки що носить більш стихійний характер, адже раніше все вирішував переважно Предстоятель, а нині всі питання, після детального обговорення, вирішуються на архієрейських Соборах, Патріаршій раді, а на місцях на єпархіальних радах і соборах, а також правлячими архієреями.

    Але ж і виникнення проблем є закономірним, тим паче, що вони не з’являються у повному об’ємі миттєво, а накопичуються поступово і приходить час, коли їх треба вирішувати. Такий час настав нині. Будьте певні – ми його не упустимо. Тільки якби такі, як ви, нам не заважали.

    А ще інституцію у широкому значенні, за Д. Коммоносом, якщо застосувати його визначення до Церкви, можна охарактеризувати як сукупність соборної думки й дії Церкви, відштовхуючись від опосередкованої участі людей у церковному житті, до організації складових її частин – віруючий індивід, родина, громада, благочиння, єпархія, Церква.

    УАПЦ із самого початку формувалася не як фундаментальна ортодоксія (на відміну від УПЦ МП та УПЦ КП), а як інституційно-системне структурування. Тому згадані вище інституції, як внутрішні ознаки устрою Церкви, визначають і закономірності внутрішнього розвитку церковного життя, а також забезпечують і цілісність усього церковного організму.

    Ми повинні взяти за основу інституційно-системне структурування організації Церкви, тому що інституції – це не просто елементи, це вся Церква, що живе у певному аспекті, визначеному їй державним законодавством та нормами співжиття з іншими складовими частинами суспільства. Тому інституції, від меншої до більшої, повинні бути безумовним організаційним базисом – стійким, незмінним, стабільним.

    Тим паче, що за останні 25 років в УАПЦ виробилися лише їй притаманні традиції, що виходять із традицій давньої Київської митрополії та народних звичаїв. Але в наш час головним завданням інституції є акумулювання сигналів про потреби Церкви, тобто генерування інформації у поєднанні з одночасним розв’язанням проблем, що виникають, та підтримкою збалансованості інтересів усіх членів Церкви.

    «У нас немає повноцінних богословських шкіл та видань УАПЦ».

    Знов за рибу гроші! Звичайно, особисто у вас їх немає, а в Церкві є – Духовні семінарії і академії у Львові та Тернополі, богословський інститут в Івано-Франківську, а з минулого року ще й Ужгородський богословський університет із державною акредитацією, де навчаються представники навіть із закордону (до речі, в 2015 році відбувся стовідсотковий набір студентів на перший курс). Всі ці вищі й середні духовні заклади мають чудовий викладацький склад. Для нашої Церкви цілком достатньо. Інша річ, що останнім часом (і це проблема також і для УПЦ МП та УПЦ КП), різко знизився попит серед молоді на духовну освіту. Такий нині час настав.

    А стосовно друкованих видань УАПЦ, то тут ви маєте деяку рацію, хоча Церква має ряд видань – «Добродій», «Наша Церква», «Успенська вежа», запущено загально-церковний інтернет-сайт, з якого віднині можна черпати правдиву інформацію про життя Церкви, а найближчим часом з’явиться і сайт Інформаційно-видавничої комісії. Але виникає запитання – коли ви були «першою помічницею», то чому тоді не взялися за видання, скажімо, загально-церковної газети, чому не працювали над наповненням сайту «Патріархія» та його «розкруткою», як нині кажуть? Чому за час вашого «помічництва» не було організовано жодного загально-церковного заходу, хоча б, скажімо, круглих столів із різних питань життя українського суспільства, відзнаки ювілеїв видатних діячів УАПЦ і т. ін.?

    А нині ви насмілюєтеся дорікати Блаженнішому Митрополиту Макарію, а, відповідно, й архієреям, що в нас немає друкованих видань та що «бракує освіченого єпископату та священства». До речі, освіченість не здобувається за один рік. А Владика Макарій очолює УАПЦ всього лише рік. Скажіть, а чому два-три роки тому ви не ставили питання про стан освіти в Церкві, якщо ви були «першою помічницею»? Тикати пальцем і казати: «Сам дурень» легше за все, бо на це не треба ні розуму, ні праці.

    Ви пишете, що «В УАПЦ відсутня модель виходу з кризи та об’єднання українського православ’я».

    На моє переконання, основним завданням нині покійного Владики Мефодія було збереження УАПЦ як структури, адже занадто вже багато було бажаючих її поглинути чи знищити. І Церква, маючи капітана із сильною волею, міцним авторитетом, хоча, на жаль, важко хворого й оточеного «помічницями», змогла вистояти в ті небезпечні для неї часи. Страшно й подумати, що було б із нею, якби її теж спробували «оновити».

    Засліплені особистісними протиріччями, ми не хочемо заглибитися в хід процесів, що відбувалися останні п’ятнадцять років. А без цього не можемо зрозуміти й того беззаперечного факту, що якою б не була неоднозначною фігура митрополита Мефодія, але тільки завдяки його лідерським якостям і людяності УАПЦ вистояла у ті далеко не прості для неї часи. То був етап звичайного виживання, накопичення сили для подальшого поступу вперед. Він завершився і настав етап розвитку й вдосконалення церковного життя. У нас також є соборне бачення стратегії й тактики розвитку Церкви, а не виходу з гіпотетичної «кризи». Це – розбудова власної структури по всій Україні та за її межами, кількісне зростання парафій, монастирів, єпархій, виведення вищої духовної освіти на більш якісний рівень, будівництво храмів, а також поступальний розвиток інституцій, які б забезпечували життєдіяльність Церкви на високому рівні. Та, на жаль, тих, хто прагне стерти УАПЦ з лиця української землі й народної пам’яті, не поменшало, а, навіть, побільшало.

    Розвиток Церкви – це тривалий процес, який не відбувається за помахом чиєїсь владної руки чи простого хотіння, а досягається важким трудом. І ми трудимося. Трудиться, перш за все, не покладаючи рук, Предстоятель – Блаженнійший Митрополит Макарій. Він є великим трудягою. Це людина, котра відпочиває хіба що вночі. Він постійно буває з робочими візитами не тільки в єпархіях, а й в окремих парафіях. Здійснює капітальний ремонт приміщення патріархії, встановивши окрему систему опалення, і тепер Київський патріархат не буде з нас дерти три шкури за комунальні послуги. До речі, а ви чому, якщо були «помічницею» Митрополита Мефодія і «правили» в патріархії, цього не зробили?

    Ви пишете, що патріархія стала всього лише місцем, «де може переночувати новий Предстоятель, коли у справах приїздить до Києва», і риторично запитуєте: «Чи можна зберегти УАПЦ за таких умов?»

    Наталю, це ж неправда. Ви ж знаєте, що Владика Макарій відтоді, як став Предстоятелем, рідко буває у Львові (хоча досі й очолює Львівську єпархію – з 1996 року), а переважно працює в Києві, а патріархія нині нагадує вулик, в якому вирує робота. Будьте, врешті, хоч трішки об’єктивною.

    Тут таки ви пишете: «На жаль, для нас, вірян, у ситуації, коли ніхто з єпископів не наважується внести корективи у помилковий курс некомпетентного Предстоятеля, це неможливо». Які ви обізнані, наче перебуваєте на архієрейських Соборах та прослуховуєте наші телефонні розмови з Предстоятелем! Навпаки, саме зараз ми, кожен по своїх можливостях, беремо активну участь у житті УАПЦ. Владика цьому сприяє, тільки б було наше бажання.

    Ще одне цікаве – доки митрополит Макарій був правлячим архієреєм Львівської єпархії і за час свого управління з кількох громад перетворив єпархію на потужну церковну одиницю з 352 діючих парафій та збудував більше ста храмів, то був компетентний. А як очолив УАПЦ, його компетентність раптом кудись ділася. Дивна дивина! Наталю, таких метаморфоз не буває. Людина, коли веде активний спосіб життя, тільки набуває досвіду й мудрості. А митрополит Макарій за сімдесят років життя такі пройшов «університети», набув такі знання й досвід, яких не дасть ніяка академія. І вони цінніші, ніж якесь високодумне мудрування.

    І ще цікаві ваші слова: «Зусиллями митрополита Макарія УАПЦ вже не має свого центру в Києві» (мається на увазі закриття на ремонт Андріївської церкви на Узвозі та відмова у продовженні її оренди). А, може, тут інше, адже на цю нашу святиню давно вже накинули оком деякі «брати» з протилежної конфесії, під чию дудку й ви співаєте.

    Ще коли був живий митрополит Мефодій, то він розповідав на одному з архієрейських Соборів, що між ним і патріархом Філаретом була домовленість, що коли Владика, який мав дружні стосунки з тодішнім мером Києва Олександром Омельченком, домовиться про передачу з комунальної власності міста п’ятиповерхового будинку, котрий розташований з боку храму Іонна Богослова на території Михайлівського монастиря, Київському Патріархату, то він повертає УАПЦ стилобат Андріївської церкви. Дякуючи митрополиту Мефодію будинок перейшов у власність УПЦ КП, а коли Владика звернувся за передачею УАПЦ стилобату, то у відповідь почув: «Вони тоді не захочуть з нами об’єднуватися».

    Тепер же Київський Патріархат на хвилі тріумфу людської слави хоче довершити задумане і з допомогою члена своєї Вищої церковної ради, віце-прем’єра уряду В’ячеслава Кириленка відібрати і Андріївську церкву (мало було забраних Михайлівського, Видубицького, Феодосіївського монастирів та інших, а ще майже всіх історичних храмів у Києві й по Україні, відібраних у нашої Церкви в 1992 році). То до чого тут митрополит Макарій? Тут політика на першому місці та особисті зв’язки, які й нині все вирішують.

    По-друге, стосовно об’єднання українського православ’я. Я не буду вдаватися до широкого обговорення цього питання (іншим разом), але згадаю один випадок. Восени 2012 року, коли на нас знову потужно навалилися деякі сили з вимогою приєднуватися до Київського Патріархату, на архієрейському Соборі, здається у жовтні, Владика Мефодій із сумом звернувся до єпископів із такими словами: «Владики, хто хоче йти в Київський Патріархат, – будь-ласка, хоч сьогодні, тільки скажіть про це відкрито, не приховуйте. Переслідувати не буду. І документи віддам. А сам залишуся в Автокефальній Церкві, хоч і буду один».

    Я переказав слова Блаженнійшого дослівно, бо сидів поряд із ним. Тому, пані Наталю, не робіть із нього прихильника патріарха Філарета, за якого він постійно висловлювався дуже негречно (і це ще легко сказано). В нього було прагнення до об’єднання всього православ’я, а не приєднання до УПЦ КП. Він був відданий Українській Автокефальній Православній Церкві до самої смерті і залишився в історії Церкви її Митрополитом-Предстоятелем, як і блаженної пам’яті священномученик митрополит Василь Липківський, якого Владика дуже шанував. Тієї Церкви, яку ви, його «помічниця», нині, на замовлення деяких осіб іншої конфесії, намагаєтеся руйнувати.

    А об’єднання, до якого прагнув Блаженнійший, це об’єднання всіх трьох гілок українського православ’я разом, а не приєднання УАПЦ до УПЦ КП. Бо що воно вирішить? Нічогісінько! Тільки й того, що Київський Патріархат збільшиться на тисячу парафій, а ще буде відкрито дорогу Київському Патріархату до фальсифікації столітньої історії Церкви-Мучениці, привласнюючи її власній структурі, а це не піде на користь об’єднаній Церкві, адже все, що будується на брехні, так чи інакше руйнується.

    А про наше бачення виходу з канонічної ізоляції ви можете познайомитися у Зверненні 5-го Помісного Собору УАПЦ до Вселенського Патріарха Варфоломія 1, а також у Зверненні до нього ж, прийнятому на спільному засіданні Патріаршої ради та архієрейського Собору 24 лютого 2016 року. Це є наша одностайна соборна думка (по вашому – модель), бо Церква керується не «моделями», а соборними рішеннями.

    А серйозно говорити про Помісну Церкву можна лише тоді, коли відбудеться злиття всіх трьох гілок православ’я. Бо що то за помісна Церква із п’яти тисяч сімсот парафій УАПЦ та УАПЦ КП разом, коли в УПЦ Московського патріархату їх більше 12 тисяч, в яких служать 13 тисяч священиків, а ще майже триста діючих монастирів, у яких несуть послух близько 6 тисяч ченців та черниць, а в УПЦ КП та УАПЦ разом їх і двохсот не набереться.

    Тому ні Вселенський Патріарх, ні Глави інших помісних Церков не зважаться на крок, який напевне роз’єднає Вселенське православ’я. Вони, на відміну від деяких українських політиків та церковників, відповідальні люди і дорожать своєю єдністю.

    Тут політикам та нинішній владі треба не носитися з Московським патріархатом, як із писаною торбою, в яку хочеться й заглянути, але й страшно розв’язати, бо ніхто не знає, що за джин із неї вирветься та якого лиха накоїть, а провадити таку політику в державі, яка б відкривала вірним УПЦ МП очі на неправдивість політики «русского мира» та її ворожість до України, а також спонукала б їх до зміни світогляду, відданості та любові до рідної Вітчизни-України.

    В той же час, не знають куди її й притулити. Ця прокремлівська церковна спільнота, з допомогою влади, потихеньку повертає в Україні свої позиції, які дещо похитнулися в час Майдану та російської агресії, але все одно була й залишається достатньо міцною. Саме від розуміння вірними та священством УПЦ МП того, що вони українці, які живуть у незалежній державі Україні, й залежить те, чи буде в Україні Помісна Церква. Ось із ними й треба українській владі щось робити. Та натомість влада за мішень чомусь обрала УАПЦ, застосовуючи проти нас навіть протизаконні методи.

    Звичайно, меншого легше бити… Тим паче, що ви пишете: «Ми пливемо навмання». Так не пливіть із нами, а сідайте в шлюпку (адже вам її вже, напевне, запропонували, а ви її причепили до нашого Корабля), і відпливайте собі благополучно до причалу Київського патріархату. Там і сила, і гроші, і Предстоятель не «піп районного масштабу». А ми вже якось із «попом районного масштабу» будемо пливти власним Кораблем по бурхливому морю життя.

    Ви пишете, що «намагалися підказати Владиці, що Північ можна знайти за компасом або за Полярною зіркою». Можливо, у вас і є таке завдання – зробити все, щоб спрямувати УАПЦ на «Північ», до засад старого московського православ’я, на які нині спирається Київський Патріархат.

    Завдання ж архієреїв та священства УАПЦ – вести український народ до Бога, до Царства Небесного. А для цього (слід вам усвідомити), не земна мудрість потрібна. Адже і Сам Ісус Христос обрав не розумних віку цього, а простих рибалок, які стали апостолами і стовпами Церкви Христової. А мудрі світу цього вже не раз намагалися зруйнувати Церкву Христову, та нічого в них не виходило. Та й кінець таких був зовсім невеселим, хіба що Бог, з милості Своєї, врозумляв їх і давав їм можливість покаятися в гріхах, а вони, хоч і не всі, це щиро робили. Хіба не таким, і вам у їхньому числі, Господь говорить: «Чому ти гониш Мене?.. Важко тобі йти проти рожна». Пані Наталю, можливість для покаяння завжди є. Скористайтеся з неї, а не йдіть проти рожна!

    В одному місці ви закликаєте до єднання з УПЦ КП (і видаєте це за прагнення та стратегічне завдання самого митрополита Мефодія), а то говорите:«Митрополит Макарій – церковний діяч районного масштабу. І боротися з ним проти патріарха Філарета – це смішно». Ми ні з ким не боремося, ми боремося із власними гріхами та допомагаємо в цьому віруючим, які прагнуть до духовного удосконалення, адже це головне завдання Церкви, а не міфічна боротьба за владу, в чому ви звинувачуєте наших архієреїв і чого я, слава Богу, ще не помічав. А митрополита Макарія обрали Предстоятелем тому, що він найавторитетніший поміж нас, має величезний церковний досвід, а ще широку підтримку в церковних колах. А ви хотіли, щоб ми обрали когось такого, аби вам і тим, хто стоїть за вами, легше було з ним і Церквою розправитися? Ви й на Помісний Собор якимось чином потрапили тільки з однією метою – позловтішатися, як УАПЦ розвалюватиметься. Але ж, бачите, не вийшло – переміг соборний розум та ще й однодушно – бути Церкві! Рано нас стали хоронити! Ми живемо, молимося і спасаємося, а там видно буде «чия правда, чия кривда, і чиї ми діти».

    Тож, які у вас самої плани чи завдання? Створення Помісної Української Церкви (хоча з такою позицією ви в змозі виступати від імені УАПЦ хіба що як провокатор), але чи під силу вам, ніким не уповноваженій особі, вирішувати таке надскладне завдання, адже це справа повноти трьох православних Церков України? Не підірветесь? Чи, може, відпрацьовуєте замовлення якоїсь зацікавленої третьої сторони, бо надто вже завзято ви взялися боротися із Предстоятелем і архієреями УАПЦ, а, отже, й самою Церквою?

    Якщо для вас, пані Наталіє, «ЦЕРКВА — ЦЕ НЕ ЛИШЕ МІСЦЕ, ДЕ ВЕДЕТЬСЯ БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ. ЦЕ ЩЕ Й МІСЦЕ, ДЕ ВІДБУВАЄТЬСЯ БОРОТЬБА ЗА ІДЕЇ ТА КОНЦЕПЦІЇ», то для нас, архієреїв, священства та віруючих, Церква – це Тіло Христове, місце, в якому ми вимолюємо собі спасіння в Царство Небесне. І не боротьба за ідеї та концепції в ній відбувається, а йде війна між світлими й темними силами, які через деяких людей, що дещо заблукали розумом, намагаються Церкву Христову знищити або хоча б максимально нашкодити їй.

    Вам же, як суто світській особі, головне – «ідеї та концепції». То чому ви лізете до Церкви із своїми «ідеями та концепціями»? Створіть собі громадську чи політичну організацію та й проводьте свої сумнівні експерименти! Ви ж уже створили фонд митрополита Мефодія, щоб забезпечити собі безбідне життя, заробляючи на імені Блаженнійшого (про інше не будемо говорити). То й трудіться собі в ньому на здоров’я! А Церкву залиште у спокої.

    Всі розмови про «сильну Церкву», до якої слід негайно приєднуватися, наповнені лукавством, бо свідчать всього лише про меркантильність осіб, що цю ідею проштовхують, а не про кризу в УАПЦ. Чи потрібен нам «компетентний» менеджер-предстоятель, питання настільки ж риторичне, як і вороже. Адже якщо Церкві потрібен Предстоятель-менеджер, то в такому випадку, за вашим визначенням, Церква повинна стати корпорацією. А коли так, то еклезіологічно церковна інституція наче б як відділяється від власне Церкви як Тіла Христового, в якому головна діюча Особа – Господь, а діюча сила – Дух Святий. Тоді й архієрейський собор перетвориться на раду директорів, а не святителів, на яких зійшла благодать Божа і від них передається народу Божому. Ми вже бачимо дві такі православні корпорації і стати третьою – означає знищити самих себе. То чи не потрібен вам (і вашим людям) такий собі «компетентний» предстоятель-менеджер, який би швидко зробив Церкву економічно успішною, щоб якомога вигідніше її продати?

    Ви хочете вмонтувати нашу Церкву в начебто успішний проект під назвою «Київський патріархат», а не прикласти зусиль для того, щоб її духовне життя піднялося ще на вищий щабель. КП намагається стати частиною сучасного світу з допомогою його ж таки безбожних технологій, щоб повною мірою користуватися всіма його вигодами.

    Ми ж хочемо запропонувати українському суспільству якісно новий підхід до євангельських ідеалів і цінностей, молитовну сутність Церкви, а не церковно-політичну, адже Церква, як духовна інституція, повинна не концепції розробляти, а показувати народу приклад духовної зрілості. Тому постійне наполягання на кількості віруючих, що повторюється керівництвом КП, а не на якості їхньої віри й духовного рівня, не зроблять цю Церкву лідером у сучасному секуляризованому світі, тому що народу треба дати вищу духовну перспективу як смисл життя.

    Але як патетично ви завершуєте свій опус: «У цей трагічний для життя Української Автокефальної Православної Церкви день…». Хочу повторитися – для мене особисто втрата Блаженнішого Владики Мефодія, дійсно, велика, бо він мій святитель, він прийняв мене до повноти УАПЦ і довірив дуже складну на той час єпископську кафедру Харківсько-Полтавської єпархії. Я дуже його цінував, глибоко поважав, дорожив його думкою, він – видатна особистість в українському православ’ї, можна сказати, людина епохальна.

    Його заслуга полягає в тому, що в неймовірно важких внутрішніх і зовнішніх обставинах йому вдалося зберегти єдність Церкви. Він був мудрою і зваженою людиною, з простою і щирою любов’ю до народу, в нього була відсутня будь-яка поза, вишуканість у вчинках, він був дуже простим і, в той же час, мав дух величі. Він уміло протистояв спробам розхитати церковний корабель, упевнено міг сказати тверде «ні», коли зовнішні сили намагалися нав’язати Церкві свій диктат. Добра пам’ять про Владику Мефодія в моєму серці залишиться назавжди.

    Останні роки, до упокоєння митрополита Мефодія, Церква жила своїм особливим і розміреним життям, але вже у день похорону опинилася в епіцентрі чогось тривожного і невідомого, як тепер стало зрозумілим – у боротьбу за власне виживання, бо почалася навколо неї вовтузіння людей, цілком позбавлених моральних принципів і самовпевнених у тому, що діють заради держави, заради творення нової Церкви, таких собі «творців історії». Більше того, ми й сьогодні перебуваємо під їхнім невсипним прицілом.

    Але трагічного для життя нашої Церкви нічого немає, бо їй було тяжко в усі часи. Трагедія для вас, пані Наталю, бо в боротьбі проти Церкви, яка вас свого часу прихистила, ви знищуєте саму себе. Української ж Автокефальної Православної Церкви ні вам, ні тим, хто стоїть за вашою спиною, не зруйнувати. Трагедія для УАПЦ настане тоді, коли вона, руками своїх же вірних, припинить, не дай, Боже, своє існування. То вже, дійсно, буде трагедія – трагедія відступництва і зради. Та борони, Боже, нас від такого лиха! Слава Богу, нині Церква живе і розвивається і велика праця митрополита Мефодія – УАПЦ, виходить на новий рівень свого існування.

    Не «ідеї» і «концепції», тобто політиканство, а живий зв’язок віруючих і спраглих сердець із Богом повинен стояти в центрі всієї церковної будови, обопільний зв’язок із Живим Богом – Ісусом Христом, а наше головне завдання полягає в тому, щоб допомагати людям усвідомлювати свою православну віру і починати активне церковне життя у рідній Церкві. У цьому й полягає сокровенний і глибинний смисл, що покликав до життя нашу Церкву сто років тому, і жартувати з цим – погана ідея.

    Тому до вас у мене два страшних запитання – чи вірите ви в Бога і чи боїтеся ви Бога? Адже як ще можна розуміти ваші провокативні заклики до: «всіх наших вірян: не бійтеся ієрархів (Боже, невже мене хтось боїться?), не чекайте від них милостей або заохочення (я, особисто, можу обіцяти тільки порядне і совісне ставлення, батьківське відношення, але це й так усі знають).

    Апостол Павло говорить: «Нехай жінка в Церкві мовчить», але гординя не дає вам виконати пораду святого Апостола. Ви продовжуєте тиснути на сумління віруючих: « Живіть і чиніть за власним християнським сумлінням. Робіть усе для об’єднання українського православ’я». Як це нагадує заклики очільників Київського Патріархату, звернені до повноти УАПЦ, не підкорятися священноначаллю, зраджувати своїх священиків, а їх – відступатися від своїх архієреїв і, що найпідліше й найстрашніше, від Церкви-Мучениці. Але кров мучеників нашої Церкви, пролитої за утвердження автокефалії українського православ’я, вкриє кривавою росою їхні душі, а ще, як написано в Святому Письмі, «на рід до сьомого коліна». Боже, в яку духовну й життєву трагедію ви, і ті, що за вами стоять, втягуєте й так морально хитких отців, замість того, щоб підтримати їх!

    Пані Наталю, як це ницо й підло! То виходить, що ви в УАПЦ були хробаком, який роз’їдав її із середини? Слова про Малу Софію і заклики об’єднуватися навколо неї чітко показують, звідки ростуть ноги всієї вашої деструктивної діяльності після смерті митрополита Мефодія, спрямованої на руйнацію УАПЦ. Та Бог вам Суддя.

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський,
    голова інформаційно-видавничої Комісії

     

  • Апостазія – точка неповернення до Істини

    Апостазія – точка неповернення до Істини

    «Перебіг діялогу з УГКЦ та нові перспективи, відкриті цим діялогом, підтвердили правильність стратегічного вибору, здійсненого ХХV єпархіальним собором: здорова православна ідентичність українців має формуватися на основі київської помісної традиції, найкраще збереженої УГКЦ» (Із заяви єпархіальної ради Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої) від 1 липня 2015 року).

    «Відступлення попущене Богом: не спокусися зупинити його немічною твоєю рукою. Відсторонися, збережися від нього сам, і цього тобі достатньо. Ознайомся з духом часу, вивчи його, щоб, по можливості, уникнути його впливу» (єп. Ігнатій Брянчанінов)

    Ми живемо в епоху апостазії, в епоху фальшивих духовних цінностей і екуменізму, тобто поєднання православних із іновірними. І це є однією із характерних її рис. Тому перед багатьма й багатьма нині стоїть великий і тяжкий вибір того, з ким вони – з Істиною чи з оманою. Ця надзвичайно животрепетна проблема наших днів, що так гостро не стояла ніколи раніше, все настирливіше поширюється не лише на теренах України, а й в усьому світі.

    До цього дня відомі нам своїм начебто благочестям і розумовими здібностями люди, раптом постають у зовсім іншому, зміненому образі – образі відступників і зрадників. В той же час інші, навпаки, наче б як просинаються із сплячки і стають поборниками істинної віри й справжнього благочестя, повертаючись до того Джерела, з якого пили животворчу наснагу, що їх насичувала Духом і Божественною благодаттю.

    Наша Харківсько-Полтавська єпархія завжди належала до УАПЦ, яка ніколи не мала й не має ніяких розкольницьких чи єретичних приставок на кшталт «оновлена», «істинна», «соборноправна», «апостольська» і ін., твердо стоїмо на Канонах і Правилах Православ’я, не відступаючи в питаннях віросповідання від них ні на крок. Тим паче, ми не екуменісти, адже екуменізм – це зрада Православ’я, чистоти православної віри. Ми також розуміємо, що, коли хоч в чомусь відступитися від Істини, то повернутися до неї вже не буде змоги за всіх старань.

    Те, що вчинив архієпископ Ігор (Ісіченко) – перехід в унію з католиками, по іншому як відступництвом, тобто зрадою, й не назвеш. Скільки років він одурманював і священство своєї Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої), свого часу обманом відірваної ним від повноти Церкви-Матері, – і вірних, і просто прихильників, переконуючи всіх вперто й наполегливо в тому, що тільки він є справжнім автокефалістом, вірним заповітам патріархів Мстислава й Димитрія, а ще налаштовуючи проти повноти УАПЦ, єпископату й Предстоятеля. Звичайно, така його поведінка певним чином шкодила єдності Церкви і її міцності, але не настільки, щоб зруйнувати.

    Хоча, як на моє враження, саме руйнування УАПЦ й було його завданням, а митрополит Мефодій, згідно задуму, мав би стати зручною мішенню для досягнення поставленої мети – усунути митрополита із предстоятельства, самому очолити Церкву, а згодом докласти зусиль і до її розвалу. Підтвердженням цьому є сама ХПЄ (оновлена), адже за двадцять років, коли владика Ігор очолював її кафедру, не було навіть спроб до розвитку – як було дев’ять парафій на дві області, так тривало й до цього дня.

    З відходом у вічність блаженної пам’яті митрополита Мефодія, проти якого Ісіченко воював особливо затято, в нього появилася можливість покаятися за вчинений у 2005 році розкол в УАПЦ. Адже тоді, шляхом обману та істерії в ЗМІ, він спочатку вивів із підпорядкування Предстоятелю Харківсько-Полтавську єпархію, а згодом, коли побачив, що його ніхто з архієреїв не підтримує, то зареєстрував свою єпархію як окрему релігійну організацію, тобто міні-Церкву, при цьому хитромудро зберігши назву єпархії й Церкви – УАПЦ, тільки додавши «оновлена». Правда, незрозуміло, що в цьому контексті означає «оновлена».

    Але так не сталося, покаяння не відбулося тому, що, з одного боку, владика Ігор цілеспрямовано готував ХПЄ (оновлену) до унії з католиками. А з другого боку – верх взяла притаманна йому непомірна гординя, адже схоже на те, що для нього навіть у природі його характеру не існує таке поняття як покаяння, основа спасіння будь-якої віруючої людини.

    Можливо, це сталося через те, що владика Ігор (Ісіченко) до архієрейства ніколи не був насельником жодного монастиря, а тому навіть не уявляє, що таке чернечий послух і смирення, які набуваються нелегкою, іноді тяжкою працею над собою попереднім, адже світське й чернече життя докорінно відрізняються. Його чернецтво припинилося одразу ж після постригу, бо за кілька днів він уже був рукопокладений на священика, а за кілька місяців отримав єпископську хіротонію, що дуже високо піднесло самооцінку самого себе, своїх можливостей, а це зіграло з ним жорстокий жарт. До цього додалося й те, що невідомо, чи він взагалі служив як священик, а це служіння також виховує почуття послуху й смирення.

    Тому через непослух (одна справа розуміти його по-книжному, а інша – виробити його в собі як одну із найголовніших чернечих чеснот, без якої, власне, людина не збувається як монах), – владика Ігор спочатку відійшов у розкол, а потім швидко втрапив і в єресь, першою ознакою чого було намагання створити якусь міфічну «чисту Церкву» та одразу ж і очолити її. Це, власне, й завело його у безвихідь, з якої він не шукав гідного виходу через покаяння, а хотів з «гордо» піднятою головою показати всім «фе» й знов же таки, свою зверхність над малоосвіченими «бородатими бандитами в рясах».

    Колись я чув такий анекдот. Подружжя, звідкись повертаючись, проходило повз скошене гречане поле. Чоловік і каже: «Дивись, жінко, вже й гречане поле скошене». На що жінка відповіла: «Не кошене, а стрижене». Так вони в суперечці проминули те гречане поле. Чоловік доводив, що поле скошене, а жінка йому перечила, що стрижене. Підійшли до річки. Чоловік, якому набридла впертість дружини, взяв та й укинув її у воду, але вона все одно, опускаючись на дно, вистромила з води руку й двома пальцями показувала, що таки ж поле стрижене.

    Ось так і владика Ігор, перебуваючи в осліпленні від власної, хоч і фейкової, значущості в певних церковних колах і довкола них, доказував, що він будує «чисту церкву», не усвідомлюючи того, що «чисту церкву» слід будувати всередині себе. А як людина, охоплена непомірною гординею, очевидно вважав, що таким чином рятує покинуту ним УАПЦ, забувши, що не людина спасає Церкву, а сама спасається в Церкві. На цьому й підловив його диявол, вклавши улюблену спокусу багатьох слабких у вірі: «будеш як бог» (Бут., 3:5).

    Богом не став, бо це неможливо. Для декого таким собі містечкового розливу божком, – можливо й став, адже дуже переконливо нав’язував думку, що він визначний лідер, а тому приймає правильні й безпомилкові рішення, яким усі повинні коритися, повчання ж його завжди бездоганні й сам він остання інстанція, тим паче, що архієрейська висвята найканонічніша, а церковця – найавтентичніша.

    Йому довго вірили священики й вірні – чесні й порядні люди, патріоти України. Тут дивуватися немає з чого. Професійному викладачеві університету, історику-інтелектуалу досягти цього не складало великої праці. А досягав він поставленої мети шляхом вмілого маніпулювання фактами, постійного підкреслення різниці між собою, високоосвіченим і високодуховним, та убогими, неосвіченими, тупими алкоголіками й бандитами з «лжеУАПЦ» (варто почитати його статті й інтерв’ю).

    І багаторічна підготовка священиків та вірних до переходу в унію, і намагання, врешті, перевести ХПЄ УАПЦ (оновлену) в євхаристійне співпричастя з УГКЦ, є холоднокровним і жорстоким діянням, яке заслуговує на осуд. Адже, відірвавши частину священиків і людей від повноти УАПЦ, від спілкування з нею, повів за собою в самісіньке пекло, тобто до духовної погибелі (святі отці вчать, що там, де закінчується Церква, розпочинається пекло). Чи є щось страшніше для віруючої людини?

    Та було б менше біди, якби єпархія перебувала й надалі відокремленим суб’єктом українського православ’я, хоча в православній свідомості самодостатня «церква» з одним єпископом є не просто розколом, але сектою! Страшніше полягає в іншому – втягуючи ХПЄ (оновлену) в (як написано в рішенні єпархіального собору від 1.04. 2015 р.), «сопричастя» з уніатами (особисто я не маю до греко-католиків якогось упередження, адже в них своя віра, своя Церква – УГКЦ, єпископат і канонічність від Риму), архієпископ Ігор вимощував дорогу апостазією – відступництвом від прадідівської православної віри, а отже й від Христа.

    Але відступництву, як не прагнув Ісіченко, так і не вдалося пустити свої згубні корені в серця переважної більшості священиків і вірян єпархії, адже змінити істинну віру є страхітливим злочином, який негативно позначається на долі не тільки самого відступника, а й його роду в наступних поколіннях. Це ніскільки не перебільшення, не якесь марево, а реальний підсумок (за святими отцями) наслідків апостазійної діяльності харківського доктора гуманітарних наук на кафедрі відколеної ним від повноти УАПЦ малочисленої ХПЄ (оновленої).

    На наших очах гинули православні люди, які мали щиру віру в своїх серцях, український православний світогляд, адже їх спочатку відірвали від церковної повноти, а потім цілеспрямовано повели до відступництва від віри. Хіба це не духовна загибель? Та Бог осміяним не буває. Виставляє на посміх людина саму себе. Так сталося і в даному випадку. Адже скільки в історії українського народу його не намагалися покатоличити чи перевести в якісь єретичні вірування (які особливо нині розповзаються заразою відступництва по землі українській), але віра предків крізь віки сяє нам сонячними променями православної, апостольської чистоти. А благодать божественного Духа, яка дається віруючому, що перебуває в тій чистоті, є найбільшим скарбом, тому православна віра повинна залишатися для нас скарбницею найціннішого нашого набутку, багатства, яке не зотліває навіть з плином часу, а ще більше гартується, як золото найвищої проби. В той же час відступлення від православної віри віддаляє нас від Божественної благодаті, яку ми отримуємо в Таїнствах Церкви, і вихолощує той скарб.

    То чи могли серйозні, духовно багаті й загартовані духовними випробуваннями пастирі змиритися з тим, що їхній зверхник намірився вирвати їх із глибин українського православного єства, витоптати вирощений у великій і наполегливій боротьбі духовний цвіт у серцях, розвіяти по вітру напрацьований тяжкими трудами скарб? Звичайно, що ні!

    Як виявилося, духовний грунт їхньої віри був міцним і надійним, а привнесена в їхнє життя й служіння апостазійна хвиля нетривкою і недовговічною. Православна віра, як єдина і повна Істина, чиста Істина, без якогось домішку і найменшої фальші, брехні, зла й обману, а порядність і сумлінність є для них непроминущою і абсолютною цінністю. Тому вони, переживши потрясіння від підступного удару в саме серце тим, кому вони до цього вірили й кому були відданими, бо були переконаними, що тільки за ним правда, повернулися в повноту Церкви-Матері. За це їх архієпископ Ігор обізвав авантюристами.

    Тобто, вірність православні вірі, в якій були хрещені самі й їхні діди й прадіди, з його погляду авантюра, а те, що він зрадив православ’я та ще й спокушав до цього святотацтво й вірних, вважає за добру справу! Воістину – прийди і подивись.

    Людину можна вважати не втраченою для спасіння, доки вона не втратила духовного розуміння, що таке Церква, й готова до покаяння. Вислів Ісуса Христа про те, що ворота пекла Церкву не здолають, можна сміливо застосувати й в іншій площині. А саме – якщо ворота пекла не можуть здолати Церкву, то вони можуть здолати тих, хто в гордині й самолюбуванні вважає себе непогрішними церковними стовпами. Це впродовж віків нам яскраво показує церковна історія.

    Тому, побачивши відступництво свого архієрея від Істини й те, що «король виявився голий», чесні й порядні православні священнослужителі відсторонилися від апостазійника, аби врятувати себе й своїх вірних.

    Апостол Павло говорить: «Коли б навіть ми чи Ангел з неба став би благовістити вам не те, що ми вам благовістували, хай буде анафема» (Гал., 1:8).

    Зрозуміло, що немає більшого нещастя для віруючої людини, як відступитися від православ’я, бо тільки істинна православна віра дає справжню спасительну благодать, в якій наше спасіння і тут, і в потойбіччі. За вченням Іоанна Кассіяна, тільки благодать, що подається нам у таїнствах православної Церкви, може спасти нас, бо тільки з її допомогою можна перемагати пристрасті й досягати духовної й моральної досконалості. А відступники від православної віри не отримують преображаючої дії благодаті Святого Духа, бо, за словами апостола, прийняли інше благовістування.

    Католики й усі, хто увійшов з ними в євхаристійне сопричастя, через їхню ієрархію зберегли апостольське передання, тому внутрішня благодать Святого Духа в них є. Але тут існує одна перепона – із-за багатьох догматичних нововведень у католицьке віросповідання (так само як і протестантське), преображаюча сила Божої благодаті в них не виступає як преображаюча і спасаюча. Ось чому духовне вдосконалення найповніше звершується в житті православних християн, де діє й панує Святий Дух своєю благодаттю.

    Отже, «оновленство» вл. Ігоря Ісіченка явище духовне, апостазійне, за своєю духовною суттю його можна віднести до однієї із форм еклезіологічної єресі. Слава Богу, що для більшості священиків і вірян це не стало їхнім способом життя і служіння. Більша частина із них не сприйняла відступництво свого архієрея і продовжує сповідувати істинне православ’я, адже український народ із самих початків засвоїв православну віру не тільки розумом, як теоретичну теорему, а всотав її у своє серце як головну науку свого життя.

    Тому нам треба і надалі ретельно оберігати православну віру від будь-яких зазіхань на її чистоту й цілісність, а ще робити все, аби вона продовжувала бути основою, яка проникає в наше єство – в розум, волю й серце. Вона повинна бути критерієм істини, з допомогою якої оцінюватимемо будь-яку людину в її вченні, вчинках і діях.

    Шлях падіння владики Ігоря був закономірним, адже гординя є причиною будь-якої єресі. Вона, як вчить прп. Ніл Синайський: «Скинула архангела з неба і він, як блискавка, впав на землю». Так і падіння Ісіченка у своїй основі є єретичним, бо, готуючись до переходу в католицизм шляхом сопричастя та адміністративного єднання з греко-католиками, він, зрозуміло, приймав і їхнє єретичне сповідування віри. Адже ми знаємо, за вченням святих отців, що, один раз причастившись в іновірній церкві, віруючий автоматично приймає і її віросповідання.

    Тим паче, дружба, яка пов’язує екуменістів між собою, непомітно для них самих відводіть їх від попередніх переконань, змінює мислення й світогляд, затьмарює єретичними помилками, а також відчужує православних від Матері-Церкви, навіть змінює національну культуру і внутрішню її суть. Ми це яскраво бачимо на прикладі еволюції, яку пройшов владика Ігор у своїх тісних стосунках із греко-католицькою Церквою.

    Греко-католики переконують усіх в тому, що уніатство є найбільш прогресивним варіантом християнства і перебуває попереду всіх у пошуках загальної єдності віруючих. Але, поєднуючи католицизм і православ’я, уніатство формує образ істинного екуменізму. До речі, згідно ватиканського вчення, кожен, хто перебуває в літургійному спілкуванні з римським Папою, є католиком. А поширюваний Ісіченком міф про те, що в його рішенні зради віри немає, бо кожен, мовляв, збереже свою ідентичність, є лукавством, адже відступництво від канонічних і догматичних основ православ’я відбулося ще на самому початку історії Унії.

    Взагалі, в історії усі угоди про унію були не згодою двох рівноправних сторін, а вимушеним підпорядкуванням слабшого більш сильнішому з наступним поглинанням слабшого. Тим паче, такої невеличкої кількісно спільноти як ХПЄ (оновлена).

    Отже, якщо ми хочемо спасіння собі й Україні, то ми повинні триматися віри предків у її православній чистоті, яка базується на покаянні, смиренні й дає благодать Святого Духа, а разом з нею і святість життя та охороняє від диявольської гордині, від єретизму й безбожності, які призводять нас до всіляких бід і нещасть.

    P.S. Цю статтю було написано одразу ж після того, як архієпископ Ігор (Ісіченко) звинуватив частину своїх священників у тому, що вони не підтримали його унію з греко-католицькою Церквою і повернулися до рідної УАПЦ, в якій перебували багато років до 2005 року, коли він, обдуривши всіх, зареєстрував Харківсько-Полтавську єпархію як окрему релігійну організацію – ХПЄ УАПЦ (оновлена).

    Але тоді я вирішив не загострювати ситуацію і не виставив статтю в Інтернеті, аби не ятрити душі тих, хто відійшов від апостазійника, який зрадив їх. Та владика Ігор не тільки повів залишки й так невеличкої (12 парафій, що лишились під його орудою) релігійної спільноти, але останнім часом почав себе негідно поводити, поширюючи багато неправди, а в діях все більше втрачаючи контроль над своїми вчинками. Обдурювати людей – гріх. Обдурювати тих, хто тобі довіряє, – в стократ тяжчий гріх.

    А вже останнє повідомлення про те, що 17 грудня 2015 року, зустріччю в патріаршій резиденції глави УГКЦ блаженнійшого Святослава в Київі, разом із священиками т. з. «Харківсько-Полтавської єпархії (оновленої)», підтвердило зраду Ігорем Ісіченком українського православ’я. «Блаженнійший Святослав наголосив, що сама перспектива об’єднання незворотна, не дискутується і отримала в УГКЦ одностайну підтримку», – говориться в повідомленні. Що ще можна до цього додати, коли й так все зрозуміло.

    Високопреосвященний +Афанасій,
    архієпископ Харківський і Полтавський,
    керуючий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ,
    голова Інформаційно-видавничої Комісії УАПЦ

  • Різдвяне послання Високопреосвященного АФАНАСІЯ, архієпископа Харківського і Полтавського, керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією

    Різдвяне послання Високопреосвященного АФАНАСІЯ, архієпископа Харківського і Полтавського, керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією

    РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ
    Високопреосвященного АФАНАСІЯ,
    архієпископа Харківського і Полтавського,
    керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією
    священству, чернецтву і вірним Харківсько-Полтавської
     
    та Черкаської і Кіровоградської єпархій
     
    Української Автокефальної Православної Церкви
    та всім православним християнам

    Дорогі брати і сестри!

    ХРИСТОС НАРОДИВСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!

    Сьогодні увесь Всесвіт радіє з того, що у Віфлеємі народився Спаситель світу – Христос Бог наш. Всі ми радіємо з цієї найбільшої події в історії людства, бо Творець не кинув нас на розтерзання дияволу, а послав нам Сина Свого Ісуса, аби Він прийняв на Себе нашу долю і поніс її шляхом спасіння у життя вічне. Він прийшов, щоб стати нашим Визволителем із мороку гріха й безпросвітку відчаю. Ця подія вкотре змушує нас зануритися в тисячоліття української історії, яка пов’язана з Христовою православною вірою і постійною боротьбою за утвердження свого права вільно жити під Сонцем Правди – омофором Господа нашого Ісуса Христа.

    Сьогодні з подячною молитвою ми звертаємося до Всевишнього Бога, щоб Він допоміг нам долати труднощі, що випадають на нашу долю, зміцнив наш дух, непохитність у вірі, дав сили вистояти перед спокусами зла та гріхами цього світу. На рідній землі ллється українська кров, ворог забирає життя кращих синів Вітчизни, плюндрує землю і всі надбання українського народу, намагаючись вселити в наші серця страх і невпевненість перед майбутнім. Але страшніший ворог – гординя й самолюбство, звив своє зміїне гніздо всередині нас самих і змушує робити вчинки, здатні зруйнувати як долю кожного з нас, так і долю нашої неньки України, яка в тяжких муках народжується як держава. Все нахабніше намагаються нас розсварити, посіяти, як то було і в попередні часи, згубне насіння розбрату, втягуючи в цю кампанію Церкви, намагаючись зробити їх заручниками своєї політики.

    Для нашої Української Автокефальної Православної Церкви знову настали тяжкі часи, бо й нині актуально звучать слова святого Іоанна Златоуста, – «біснується Іродіада», тобто світське й політичне втручається в божественне – в життя нашої Церкви. Але для нас це є свідченням того, що УАПЦ є Церквою правдивою, не державною, не якоюсь інституцією з невизначеними духовними й організаційними критеріями, а справжньою Христовою Церквою, яка несе людям Боже слово євангельської науки життя, обминаючи політичні та провладні схеми, що їх постійно плете схиблене мислення цього світу. Уникаючи плетива політиканства і сьогоденних меркантильних конструкцій, що їх вибудовують сильні світу цього заради задоволення власних амбіцій, ми таким чином торуємо правдивий шлях християнина, а він завжди тернистий і тяжкий.

    Звертаючи сьогодні свої молитви до Отця Небесного, ми просимо зглянутися на молитву Сина Його, Господа нашого Ісуса Христа: «Отче Святий, збережи їх в ім’я Твоє, тих, кого Ти дав Мені, щоб вони були єдине, як і Ми» (Ін., 17:11). Нам як ніколи треба тримати єдність Української Автокефальної Православної Церкви перед лицем тих викликів, що їх підсовують сили зла, котрі заповзялися знищити істинну українську народну Церкву. Безвідповідальність у прийнятті рішень, надумана своя «правда», що нав’язується багатьом, коли забувають просту істину, що правда тільки в Бога: «Правда Твоя – правда вічна, і закон Твій – істина» (Пс., 118:142), таким чином піддаючи небезпеці не тільки власні душу й життя, а й усе суспільство. Але в нас є Христос, є Його Різдво, є Свята Церква-Мати, яка в Божественній літургії містично єднає нас із Богом через причастя Його Тіла і Крові, наповнюючи наше життя смислом.

    Дорогі брати і сестри! Новий 2017 рік буде для нас непростим, а, можливо, й складнішим для кожного з нас і нашої Церкви в цілому. Але за Промислом Божим саме в складні часи український народ виявляє духовний підйом і силу духу, припадаючи до життєдайного джерела Божої благодаті. Від щирого серця бажаю вам душевного миру, мужності й радості в Господі, щоб кожен із вас відчув у своєму серці зустріч із народженим Христом Спасителем, і завжди пам’ятав, що Бог прийшов у світ, щоб ми стали дітьми Божими.

    ХРИСТОС НАРОДИВСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!

    Високопреосвященний АФАНАСІЙ,
    архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ
    Різдво Христове
    2016/2017 р.р.
    м. Харків – м. Полтава

  • Християнський патріотизм у вимірі національної свідомості

    Християнський патріотизм у вимірі національної свідомості

    VladikaУкраїнська Автокефальна Православна Церква нині відзначає свій 95-літній ювілей. Із самого початку свого заснування в Україні вона однозначно визначилася як Церква українського народу, залишившись такою і до сьогодні. Про те, як узгоджується християнська віра з національним патріотизмом, хто став прикладом архієрейського служіння та місце Церкви в житті українського суспільства, розмірковує високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ.

    Якщо говорити про християнський патріотизм у вимірі національно-релігійної свідомості й вірності православній вірі, Ісусу Христу й відданості Україні, то тут для мене прикладом є дві наймогутніші особистості двадцятого століття, які були непохитними борцями за автокефалію українського православ’я в його саме національному сегменті. Це митрополит Василь Липківський та патріарх Мстислав Скрипник. Їхнє значення і роль в історії творення національної Церкви, а відтак і українського державотворення, незаслужено применшується, а то й просто замовчується. В той же час роль і значення діяльності митрополита УГКЦ Андрія Шептицького, безсумнівно видатної релігійної особистості ХХ-го століття, нині намагаються накласти на мапу всієї України, хоча насправді вона обмежувалася лише Галичиною. Роль же і значення діяльності православних митрополита Василя і патріарха Мстислава поширювалася фактично на всю Україну включно з її етнічними землями, які загарбала Росія.

    В період Другої світової війни, коли автокефальна Церква стрімко відродилася по всій Україні, отримавши канонічно висвячених єпископів від архієреїв автокефальної Церкви в Польщі, саме єпископ Мстислав (Скрипник) зумів об’єднати Харківсько-Полтавську єпархію, яку очолював митрополит Феофіл (Булдовський) і до якої входили парафії Сходу, а також частини Ростовської, Воронезької, Курської та Білгородської областей – етнічних українських земель, з УАПЦ в Західній і Центральній Україні. До речі, ця єпархія в 1942 році нараховувала більше семисот парафій. Це стало потужним об’єднуючим фактором для українців того часу.

    Безсумнівно, видатну роль в історії Української Автокефальної Православної Церкви зіграв і патріарх Димитрій (Ярема), коли після смерті патріарха Мстислава в 1993 році очолив майже розгромлену українською владою і російським митрополитом Філаретом (Денисенком) Церкву. Незважаючи на свій надто похилий вік, шалену протидію влади в центрі й на місцях, цей старець, який у серпні 1989 року на Преображення Господнє першим підняв прапор автокефалії, зумів згуртувати навколо себе вірних і надихнути Церкву на подальший розвиток.

    Я зупинився на цих трьох постатях тому, що вони дійсно є епохальними в історії боротьби українців за автокефалію українського православ’я в його національному вимірі.

    Коли ж говорити про взірець українця-патріота, то для мене особистість митрополита Василя Липківського стоїть на першому місці. Багато всякої неправди розповсюджено про цього українського новомученика, апостола української автокефалії за радянських часів, а подекуди ще й нині. Але сила його духу, великий духовний скарб, залишений ним нащадкам, особливо коли брати до уваги його проповіді з глибоким богословським і національним змістом, непохитність переконань і сила волі, – є для нас, нинішніх автокефалістів, прикладом наслідування.

    Ми живемо в теж по-своєму важких умовах, а тому слова митрополита Василя звучать і сьогодні, хоча й суворо, але потужно: «Чого злякалися? Хіба не знали, куди йшли?» Справді, якщо ми стали пастирями Церкви-Мучениці, то повинні мати витримку й силу волі, щоб до останнього, як наші славні попередники, стійко витримувати всі удари долі, адже ми – автокефалісти, спадкоємці мучеників!

    Ми повинні цю силу духу виховувати в собі самих і в своїх вірних, а також передавати її наступним поколінням. Як дороговказ кожному з архієреїв і священників звучить заповіт митрополита-мученика: «Пам’ятайте про те, що на нас лежить великий обов’язок не тільки берегти Церкву, а й ширити. Ми мусимо пам’ятати про це день і ніч. Кожен із нас повинен бути апостолом Церкви Української».

    Дуже непрості процеси нині відбуваються в українському православ’ї. Об’єднання православних Церков та надання Вселенським патріархом Томосу на автокефалію не сходить з вуст керівників держави, політиків і церковників, а також, відповідно, й зі шпальт друкованих ЗМІ та телевізії, і хто тільки не пропіарився на цій болючій темі. Особливо ті, хто далеко стоїть і від віри, і від Церкви. Але ж знаючі люди чудово розуміють, що надання Томосу – надто віддалена перспектива. То для чого ж тоді людям дурити голови та розбурхувати пристрасті й міжконфесійні протистояння, адже це небезпечно в розрізі й так хиткого миру в Україні?

    В 1992 році, коли Українська Автокефальна Православна Церква вже була за крок до визнання Вселенською патріархією, цей історичний акт зірвали митрополит Філарет, колишній екзарх РПЦ в Україні, та колишній ідеолог Компартії України, президент Кравчук, створивши для першого з частини УАПЦ нову Церкву – Київський Патріархат, чим заблокували надання Томосу на десятиліття. В 2008 році, коли все ж патріарх Варфоломій зважився надати Томос, знову деструктивну роль зіграв патріарх Філарет, зламавши попередні домовленості з вселенський патріархом. Тепер він звинувачує в цьому всіх на світі, тільки не себе самого. Нашій Церкві піти на об’єднання з патріархом УПЦ КП Філаретом означає, що українське православ’я втратить національну самобутність, якою відзначається саме наша Церква.

    Люди, політично заангажовані, цього не розуміють, а, можливо, й не хочуть розуміти. Але нам, автокефалістам, що до того? Невже на догоду сьогоденним політичним віянням ми своїми ж руками знищимо Церкву-Мученицю? Я цього не допускаю навіть на мить.

    Але ж хіба питання церковного об’єднання таке вже й головне? Такі часи настали, що тримати всіх в одних руках уже не вийде. Краще прислухатися до слів великого Митрополита, який говорив:

    «Ми будуємо свою рідну Українську Церкву, щоб у ній знаходили спасіння не тільки поодинокі душі, а щоб у ній спасався від загибелі увесь український народ… А найбільше мусимо пильнувати, щоб виховувати в собі і в своєму народі живий бадьорий дух релігійної і національної свідомості, що єдиний тільки може перемогти всі бурі й хмари сучасного і майбутнього».

    Ось що є головним для нашої Церкви як нині, так і в перспективі майбутнього її життя. УАПЦ є перлиною українського православ’я і взяти цю перлину та втиснути в чорну оправу московщини – озлобленої, пихатої, зарозумілої, в якій вихолощено український дух і навіть свідомість, – означає вчинити злочин проти українського духу. Адже якою б не вийняли з печі хлібину, привабливу зовнішнім виглядом, всередині вона буде такою, на якій заквасці вчинялося тісто. А Київський патріархат організаційно й ментально заснований на старій кедебешній заквасці з усіма її адміністративно-моральними вивертами, які в перспективі розвитку Церкви призводять до руйнації духовно-моральної, етичної складової.

    Тому слова великого старця, сказані в буремні часи української історії, звучать сьогодні особливо значуще не тільки для УАПЦ, а й усього українського православ’я: «Коли нам, дійсно, треба тривожитись, боятися за Христову віру, за святу Церкву, то треба більше тривожитись за чистоту Церкви, за те, щоб викорінити з неї лицемірство та пустосвятство, та юдине зрадництво, а не за те, щоб захистити її від гонінь з боку держави. Нехай же наша свята Українська Церква буде тим Єгиптом, де знайшов собі притулок младенець Христос, коли у Віфлиємі лютував Ірод за вказівкою первосвящеників та книжників. Своїм братерським єднанням, своєю християнською свідомістю утворимо із себе, любі брати і сестри, діти побожного українського народу, те дійсне небесне царство на землі, про яке сказав Христос: “Збудую Церкву Мою і ворота пекельні не переможуть її».

    Ось про що і я печуся, тому що духом відчуваю страшну небезпеку, яка чорним вороном чигає над Україною і її правічним духовним світом, який все глибше занурюється в темряву безвір’я, а ще страшніше – у стан вихолощення Христового духу з православ’я. Зникає любов і жертовність, а натомість усе потужніше в церковне середовище входить світськість, заполоняє абсурд політиканства, наживи, обездуховлення, тобто секуляризм всесторонньо проникає в життя. Віра з духовного чинника перетворюється на знаряддя маніпуляції людською свідомістю на догоду політичних і керівних еліт, для яких Церква всього лише знаряддя впливу на людей.

    Але якщо ми хочемо збудувати сильну й непереможну українську державу, а її сила може грунтуватися тільки на духовно-моральних засадах, то нам слід прислухатися до духовних авторитетів, які поклали все своє життя на вівтар Церкви й України.

    Перший патріарх Української Автокефальної Православної Церкви блаженної пам’яті Мстислав (Скрипник) говорив, що: «Церква – це є та середина або середовище, навколо якого наростає моральна сила. І так треба розуміти всім, передовсім провідникам нашого народного життя». Нас не повинні відвертати від Церкви поодинокі випадки морального падіння свщеннослужителів, адже подібне трапляється і в інших сферах суспільного життя. Тим паче, в Церкві, яка щомиті веде непримириму війну з дияволом – найбільшим ворогом Бога і людей. Не всі витримують цю боротьбу – іноді дехто падає. Але сказав великий християнський учитель Іоанн Златоуст: «Скільки не впав на площі, піднімайся і йди далі». А Церква має таку духовно-моральну силу, що їй до снаги подолати будь-які недуги своїх грішних дітей – як серед звичайних віруючих, так і священства, бо вона – духовна лікарня і без неї суспільство шкандибатиме в темряві безвір’я і пристрастей.

    Тому, передбачаючи тяжке духовно-моральне занедужання українського суспільства на зорі своєї новітньої державної незалежності, в 1990 році, дев’яносторічний старець, який повернувся на рідну землю з тривалого вигнання, наголошував: «Церква – це серцевина нашого народу. Це мають зрозуміти всі об’єднання, всі партії, які, на жаль, часом спиняють буття Церкви, або не бачать його взагалі. Хотілося, щоб усі верстви, які складають нашу націю, перейнялися розумінням, що без Бога ні до порога, а без Церкви української нас не буде бачити світ. Або буде бачити як заколотників у внутрішньому житті.

    Наша нація має багато недругів, а наша Церква має їх ще більше. Ворог знає роль Церкви в нашій історії, знає, що то є та криниця, яка творить вічні вартості в житті нації. Ми були знані в світі, нас цінили як тих, що єднали Схід і Захід, Європу та Азію. То була тяжка місія – отой шлях, на якому положена Богом Україна. За той шлях билися і сварилися недруги, бо обіч нього лежить багата українська земля, до якої є скільки ласих».

    Ті «ласі» нікуди не ділися й сьогодні. Навпаки, ще більше знахабніли від своєї всевладності й безкарності. Тому, розуміючи, що доки українське село – осідок великої тисячолітньої хліборобської культури, складатиме вагому частку нації, а села будуть наповнені народом – працьовитим, жертовним, глибоко віруючим, народом, який має глибинну генетичну пам’ять української культурної цивілізації в усіх її вимірах – історичному, духовному, пісенному, побутовому… доки буде джерелом, з якого нація й далі черпатиме силу і наснагу для розвитку й поступу в загальнолюдській цивілізації, доти їм українства не зламати. Доки їм не загарбати родючу українську землю, яка скоро стане найціннішим скарбом, котрий визначатиме світову політику, доти їм не зламати український дух, не асимілювати українців, не перетворити благодатний край на вавилонське стовпотворіння.

    Це розумів видатний українець і великий Старець, який уміщав у своєму зболеному серці віковічні сподівання українського народу на кращу долю на своїй землі. І тому він закликав нас так організувати життя в незалежній Україні, щоб Церква стала надійним грунтом, головною опорою державотворення і національного відродження. Він говорив: «Треба це розуміти і тим людям, які мають відвагу очолювати Церкву, нести за неї відповідальність. Передовсім, що стоять на чолі духовного життя… Бо без помочі і зрозуміння ролі Церкви ми тільки спізнимось, подовжимо наш шлях до повного незалежного життя.

    Церква – то серцевина українського народу. Коли коло наших церков не буде наростати оте все добре, творче з-посеред людей, ми тоді будемо тяжкий ще шлях мати до повної незалежності, повної самостійності нашої многостраждальної нації. Я з приємністю стверджую, мої дорогі, що з розуміння нашого представництва, з розуміння того, що ми є нація, яка витерпіла дуже багато, вже був би сором іншим легковажити нашим терпінням…».

    Ще багато праці попереду в докорінній перебудові державно-церковних відносин на основі демократичних принципів кращих європейських зразків, розбудови релігійної інфраструктури заради розвитку високого рівня духовності народу, підвищення ролі Церкви в суспільно-політичному та духовно-культурному житті українського суспільства, досягнення справжньої релігійної свободи.

    Настав новий період у відродженні України й православної Церкви, який потребує зміни мислення, виведення його на якісно новий вимір буття, без чого ми не зможемо йти вперед по шляху державного і церковного утвердження. Про це говорив патріарх Мстислав: «Господь вас обрав бути першопрохідцями у справі відродження і України, і найдорожчої скарбниці нашого народу, якою є Церква. Церква апостола Андрія Первозванного, Церква, що уже діє понад 1000 років». І в той же час наголосив: «Але давайте ж покажемо щось кращого, щось ліпшого покажемо, принаймні, в людських відносинах. Нехай наші Церкви не торгують нами, і не тільки наші… Діти, ні Україна, ні Церква Українська нікому не потрібна, крім нас самих. Кажете світ нас не визнає? І не визнає доти, доки ми самі себе не визнаємо. Зрозумійте це”.

  • Різдвяне послання єпископа Харківського Афанасія

    Різдвяне послання єпископа Харківського Афанасія

    Різдвяне послання єпископа Харківського Афанасія

    Христос народився, славімо Його! Дорогі брати і сестри! Двадцять століть тому велика радість засяяла над землею: «Отець послав Сина Спасителем світу» (Ін. 4:14), Який взяв на Себе тягар наших гріхів, щоб ми «звільнившись від гріхів, жили для правди» (1 Пет. 2:24), тобто шукали істину у своєму житті. А істина полягає в тому, щоб стати причасниками вічного життя з Богом. Тому разом із апостолом Петром один одному і всім, хто перебуває в огорожі Церкви нашої української Православної, яка започаткувала свій шлях до спасіння в Господі Ісусі Христі в першопрестольному Київі ще 988 року, побажаємо: «Благодать і мир вам нехай помножиться в пізнанні Бога і Христа Ісуса, Господа нашого» (2 Пет. 1:2).

    Дорогі мої, в цей торжествуючий час всі ми радіємо і молитовно переживаємо найбільшу подію в житті людства за всі віки його існування – Різдво Христове. Віра наша нехай навчає нас посеред житейських негараздів берегти в серцях своїх цю велику радість, про яку в Євангелії сказано, що ніхто її не відніме від нас (Ін. 12:22).

    Христос приходить до нас через народження в яслах у печері в тиші й спокої, промовляє до нас тихо й повчально, тому що кожен із нас є для Творця безкінечною цінністю, є духом, образом, подобою Божою. І саме в цій благословенній тиші можна і почути, і розпізнати Його кожному із нас, бо Він дає кожній душі свободу, без якої дух ніщо.

    Він приходить вільний і стає беззахисним, і тільки справжня відкритість серця у вірі й любові може привести нас до Нього, а Йому дасть можливість увійти в наше серце. Так, Він всемогутній, але ця могутність проявляється через безкінечну слабкість, адже Він не хоче нас налякати, бо коли ми злякаємося сили Його, то ніякої цінності для Отця Небесного не матиме ні наша віра, ні наша любов. В цьому й полягає велика таїна Христа і християнства. Він применшив Себе, аби наблизитися до людини на відстань серця. І чи не в тому таїна Різдва, що вкотре Він, Немовля на руках Матері, наче б запитує нас нинішніх, як і тих, тодішніх: «Чи впустиш Мене в свою душу, в своє серце, у свій дім, у свою сім’ю?» Вічність стоїть поряд із нами – Безсмертна і Чудодійна, то ж не проспимо Її, не пропустимо повз себе!

    З Різдвом Христовим, брати і сестри, вірні православної Церкви і всі християни, хай життя ваше освітлює світло Євангелії, а Божа благодать зміцнює вас у вірі й любові на радість Богу й ближнім, на благо Вітчизни нашої України і Церкви. Тільки з Богом і Україною наше життя набирає всієї повноти і смислу буття.

    Тому й дзвонять дзвони, тому й співають у церквах: «Христос народився, славимо Його, Христос із неба, йдемо назустріч Йому!» Це свято нам необхідне, аби ми вчасно прокинулись і усвідомили, що є безсмертним і єдиним у нашому житті, що дає йому основу, смисл і вічність.

    Прославляючи Різдво Христове, смиренно подякуємо Богу за Його піклування про нас, за безмежну любов і благодать, яку Він проливає на нас, грішних, щомиті нашого життя.

    Щиро вітаю вас із великим святом Різдва Христового. Нехай Господь подасть усім нам милість Свою Божу, зміцнить дух, спасе й збереже душі наші в цьому житті й удостоїть спілкування в житті майбутньому. І як сказав апостол: «Нехай панує в серцях ваших мир Божий, до якого ви й покликані» (Кол. 3:15).

    Христос народився, славімо Його!

    + АФАНАСІЙ, єпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

    Різдво Христове, 2009/2010 рр., м. Полтава

  • А тобі не дам

    А тобі не дам

    vlad_Afanasiy6 липня, а потім і 3 серпня 2016 року архієреї Української Автокефальної Православної Церкви, стурбовані більш як річним затягуванням з підписання угоди про продовження оренди Андріївської церкви в Києві – кафедрального храму Предстоятелів УАПЦ, та інформацією про те, що уряд хоче передати її УПЦ Київського патріархату, завітали до міністерства культури, щоб почути адекватне пояснення цієї ситуації, а також відповіді на інші питання, що тривожать автокефальну спільноту.

    В українському суспільстві розмови про те, щоб ті, кому надають владні повноваження, були перш за все чесними і порядними, робили добро й вірою та правдою служили рідній Вітчизні не гіпотетично, а щоб добрі плоди їхньої праці приносили користь кожному її громадянину, точаться постійно, достатньо тільки включити телевізор. Але все, на жаль, залишається лише на рівні розмов. В тім числі й відношення до Церков та їхньої ролі в суспільних процесах державотворення. Багато суперечностей через політичну заангажованість чи й банальну некомпетентність чиновників виникає як у центрі, так і на місцях.

    Ми це яскраво бачимо на прикладі нашої Церкви, коли заради того, щоб хоч якось виставити себе в кращому вигляді в ситуації провальної діяльності в усіх сферах життя держави, влада взялася загонити УАПЦ в огорожу Київського Патріархату навіть шантажуючи нас Андріївською церквою – кафедрою Предстоятелів УАПЦ. Кажуть – приєднуйтеся до Київського патріархату, тоді віддамо вам. Але ж для чого тоді вона нам, якщо не буде Церкви? Насміхаються з нас! Хоча на місцях, скажімо, в нашій Харківсько-Полтавській єпархії, здебільшого знаходимо спільну мову з багатьох питань, є плідна співпраця. А ось із київськими чиновниками ніяк не знайдемо консенсусу.

    Ну, заберуть вони у нас Андріївську, але чого доб’ються? Цілковитого несприйняття з нашого боку влади як партнера в обопільному діалозі, бо коли один із партнерів чинить непорядно, тим паче з позиції сили, то про яку довіру може йти мова? А без довіри немає діалогу. Інші теж дивитимуться на те, як поводить себе влада з нами й робитимуть із того невтішні для неї висновки. В такій ситуації про консолідацію українського суспільства в справі побудови нового життя в Україні годі й говорити. Не врятують і дуті результати соціологічних опитувань, які соціологічні служби підтасовують в залежності до потреб замовника. А хто нині замовник у церковному питанні, ми добре розуміємо.

    Тому по відношенню до нашої Церкви влада поводить себе як та сорока-білобока з відомої казки. Пам’ятаєте, як у кінці розповіді, коли сорочата сіли до столу обідати, то мама всім діткам поклала по черпаку каші, а найменшому відказала: «А тобі не дам – ти води не носив, дров не рубав». Хоча стосовно до УАПЦ, то саме якраз вона першою починала працювати для загального добра українського народу – боротися за автокефалію ще в радянські часи, розхитуючи монолітність Російської Церкви, першою відроджувала в українців національну духовну свідомість.

    А тепер прийшли до влади молоді та ранні, ось і маємо те, що й варто було очікувати – нерозуміння суті Церкви, її місії в суспільстві, в системі державотворення й творення нації, а суцільна політика й сьогоденні, часом меркантильні, потреби. Про саму ж Церкву, її внутрішню суть і мету, яка є незмінною впродовж двох тисячоліть – спасіння людської душі в життя вічне, що докорінно відрізняється від скороминущих потреб суспільства з його політичним підгрунтям, що міняється залежно від кон’юнктури, – мало хто думає. До Церкви ставляться нині, як до одного з інструментів утвердження своєї політики, впливового знаряддя в досягненні певної мети. І йдуть по головах! А потрібна консолідація всіх патріотичних і державницьких сил, а не так, як у тому афоризмі – хотіли як краще, а вийшло, як завжди. Гріх Церкву використовувати в політичних цілях, бо в неї зовсім інша місія. І вона незмінна.

    Та що зробиш – така нині культура можновладців, для яких їхні політичні чи особистісні інтереси є пріоритетними і вони їх намагаються здійснювати будь-якою ціною. Навіть через приниження гідності великої церковної спільноти, якою є наша УАПЦ. Але ж сказав Христос: «Що зробили одному з менших цих, те зробили Мені». Та це розумують люди віруючі, а яка віра у порожніх душах чиновників і політиканів?

    Може, вони переконані в тому, що, діючи таким чином, роблять святу справу об’єднання всього суспільства? Але якщо об’єднання є, дійсно, справою святою, то методи, які при цьому застосовуються, – диявольські. Забираючи в нас Андріївську церкву, влада насправді не бореться за об’єднання українського православ’я хоча б у його національному сегменті, а протиставляє одну сторону цього сегменту іншій і, таким чином, заганяє процес єднання в глухий кут. Спочатку треба всім православним об’єднатися на лінії серця, щоб наші серця билися в унісон один одному, щоб ми навчилися жити мирно і в братній любові по сусідству, а вже потім сходитися докупи.

    В двадцятих роках минулого століття комуністи вже зганяли всіх в одну комуну і що з того вийшло? Але, на жаль, історія нічого не навчила. Все й ходимо по колу, наступаючи на одні й ті ж граблі, але з іншими зубцями. І хоч з іншими, але синці від того однаково болючі. Що вирішить об’єднання? Може, воно змінить  жахливий стан моральності суспільства, яке впевнено розкладається? Чи, може, зникне корупція і хабарництво, що роз’їдають державу, як хробаки мертве тіло?

    Ніхто не хоче дивитися в глибину процесу, а лиш намагаються плигати по вершках, де смачніше і де можна швидше й без великої натуги отримати потрібний результат. Це як, скажімо, в глечику молодий стоянець. Молоко вже скисло, зверху піднялися вершки, але ж під ними основна маса хоч уже й кислого молока, але ще не застояного до стану тугого кисляку. Якщо ми зберемо вершок, тобто сметану, яка, до того ж, іще не встигла повністю відділитися, то збовтаємо все інше і воно швидко перетвориться на слизьку, драглисту рідину, або згіркне й візьметься цвіллю. Ось так і наші керманичі – аби досягнути рейтингового успіху, хочуть зняти вершок, тобто влаштувати об’єднання Церков, а що буде далі, те їх мало цікавить.

    Ми ж пропонуємо поетапне вирішення проблеми об’єднання православних українців в одну Церкву, щоб під час цього процесу були враховані інтереси всіх сторін, щоб не завершилося об’єднання ще глибшим роз’єднанням на багато десятиліть наперед. І треба розуміти, що адміністративними методами тут не зарадиш, а тільки нашкодиш. Тим паче, що Україна поліконфесійна держава, в якій присутні достатньо потужні різні релігії, і тому говорити, що тільки створення єдиної православної Церкви є запорукою незалежності України, принаймні некоректно. До речі, з перших днів війни на Донбасі українську землю захищають і православні різних конфесій, і греко-католики й католики, і протестанти, і мусульмани, а їм кажуть – тільки православні мають право на домінування в Україні. А як тоді бути всім іншим?

    Крім протистояння між Церквами і владою та між самими Церквами, ми ще маємо смертельну небезпеку – війну на Сході України, яка може перекинутися на всю територію держави. А чи готова наша держава до ведення широкомасштабної війни з російським агресором? Це не з невеликою УАПЦ воювати! А тут ще й безвідповідальні чиновники українського уряду та адміністрації президента, які чомусь вважають себе ледве не пупом землі, постійно провокують міжконфесійні конфлікти. Таке враження, що хтось спеціально провокує війну на релігійному грунті. А вона буде страшніша за ту, що точиться на Сході!

    Скажімо, якщо до цього дня ми із смиренням чекали позитивного вирішення для нашої Церкви по Андріївському храму, то надалі дивитися на те, як нас принижують та нищать, більше не будемо. Ми будемо адекватно реагувати на неадекватні події навколо нас. Ми не повинні спокійно спостерігати за тим, як представники влади своїми діями підривають міжконфесійний мир, який із такими важкими зусиллями підтримується, зокрема, і нашою Церквою. Чому ці безвідповідальні чиновники штовхають нас на протестові акції? Гадають, що оббріхуванням та наклепами в ЗМІ налаштують українців так, що ніхто не вийде нас підтримати? Помиляються! І ця помилка може підірвати й так хитку стабільність, адже ми будемо себе захищати.

    Якщо вони зараз нас не почують, то ми знайдемо, як нагадати про те, що ми теж православні українці, з релігійними почуттями яких владі слід рахуватися.

    І тут питання не полягає в чиїхось амбіціях, як хочуть це представити наші недруги, а в речах значно глибших – ми Церква з героїчною, мученицькою історією, яку нині хочуть брутально загарбати, щоб на її основі написати свою, на сьогодні ще куцу історійку.

    Влада повинна, врешті, почути нас, вірних Української Автокефальної  Православної Церкви, яка завжди була і є опорою національно-визвольних змагань українського народу в ХХ-ХХІ століттях. Діалог влади і Церкви є запорукою стабільності держави. А якщо влада в особі безвідповідальних чиновників не хоче рівноправного діалогу, то матиме головний біль, який перейде в анамнез із довготривалим лікуванням. Ми ніколи не приймемо диктату на кшталт «робіть, як кажемо, а інакше вам капець». УАПЦ пережила й не такі часи, переживе й ці.

    Українці завжди були вільним народом навіть у питанні віри й Церкви. Якщо історія декого нічого не вчить, то таких неуків треба гнати від влади на безпечну відстань для неї, щоб вони своїм невіглаством її не знищили, а разом із нею й державу. Потрібно, щоб ті, хто при владі на будь-яких її ієрархічних щаблях, були гідними своєї держави і свого народу.

    Звичайно, нашу Церкву турбує багато питань в частині стосунків із державою як у центрі, так і на місцях, але будь-які питання, що виникають, ми намагаємося вирішувати самі, хоч як нам не важко, розуміючи, що істинно народній Церкві ніхто на допомогу не прийде, адже нами неможливо управляти чи маніпулювати, а політичних сил сторонимося, в їхні оборудки не встряємо, бо чітко усвідомлюємо, що хто платить, той і музику замовляє. Є такий вислів – скачи, враже, як пан скаже. Ми тих панів сторонимося, бо Церква повинна завжди залишатися сама собою. Тоді й слово її є впливовим і вагомим, а підтримка має значення.

    Але є питання, які вирішуються тільки рішенням того чи іншого органу державної влади. Ось, скажімо, реєстрація Статутів Консисторій, тобто єпархіальних управлінь, які керують єпархіями і є юридичними особами. Реєструються вони у департаменті релігій та національностей міністерства культури, де постійно виникають якісь нюанси і проходження документів триває місяцями. А бо ж на місцях, коли виникає бажання переходу до УАПЦ парафій з УПЦ Київського патріархату, то в ОДА такі переходи блокуються, а коли навпаки, то перереєстрація відбувається протягом місяця. А ще інформаційний вакуум, що утворився навколо нашої Церкви не з доброго ж дива.

    Та куди не кинь, і скрізь відчувається «рука» однієї з православних конфесій, яка нині у фаворі влади.

    І все ж двадцять сім років постійних переслідувань, утисків, загарбань парафій, монастирів, переманювань священиків і єпископів, банальних підкупів, наклепницьких інформаційних кампаній загартували нас. Це досвід, який можна сміливо назвати свідченням сповідання віри і відданості обраному шляху. Ворог гадав, що в червні 1992 року він знищив автокефалію, яку тоді тільки УАПЦ уособлювала. Але прорахувався, хоч і до сьогодні намагається всілякими способами довершити тоді не завершене. Та Бог не в силі, а в правді. Люди це бачать і все більше навертаються саме до нашої Церкви, бо ми в центрі нашої віри ставимо Господа і Бога нашого Ісуса Христа, а тому для політики в Церкві місця не повинно бути взагалі, бо тоді ми більше не Його учні. Може, через це на нас і ополчилися всі сили зла, бо там, де любов Христова, там і зустріч із Живим Богом. А де немає любові, там панує зневага і ненависть до тих, хто мислить і живе по іншому.

    До речі, як приклад зневаги «братньої» конфесії – в ці дні Київський патріархат над нашою частиною будинку, де розташовується керівний орган Церкви – Патріархія, і в якому, крім усього, ми тільки-но завершили капітальний ремонт, без згоди на те нашого Предстоятеля почали зводити мансарду чи ще щось, а ми нічого не можемо з тим вдіяти. Приїжджала за нашим викликом поліція, то ченці Михайлівського монастиря її вигнали, бо для них, очевидно, закон не писаний – державна ж Церква! Та це їхня біда, бо там, де відбувається злиття Церкви й держави, домінують інтереси влади, а не Церкви. Та хай собі буде й державна, нам то що з того? Але якщо ви християни, то моліться Богу, а не з’їдайте собі подібних, бо навіть звірі цього не роблять.

    Шкода, що в боротьбі за власні інтереси часто навіть люди церковні забувають про головний заповіт Ісуса Христа: «Любіть один одного, як Я вас полюбив». Та в деяких найбільш «рейтингових» конфесіях цей заповіт Господа не є базовим у їхній повсякденній діяльності. Переважає облудна риторика, яка все більше віддаляє ці релігійні об’єднання від головного – спасіння віруючих у життя вічне.

    Хоча, кажучи правду, й віруючим часто до вподоби політична складова в Церкві. А це вже криза віри, що особливо небезпечно в умовах пануючої в державі ідеології вседозволеності, втручання в життя Церкви влади і бізнесу, розмивання духовно-моральних критеріїв, чим особливо активно займаються нинішні ЗМІ. Так само, як і перетворення Церкви ледь не в корпоративну приватну «лавочку» окремих архієреїв та батюшок із авторитарною системою управління.

    Церква – це вільне об’єднання громадян для задоволення своїх релігійних уподобань, а будувати Церкву шляхом середньовічних методів московщини в ХХІ столітті, що ми спостерігаємо нині в Київському патріархаті, є безглуздям, яке наробить такої шкоди українському православ’ю, що воно не оговтається від неї впродовж десятків років. Адже Церква – не департамент міністерства культури у справах релігій, а тонкий духовний інструмент із безліччю струн і грати на ньому треба дуже обережно, щоб їх не порвати.

    Не задоволення тимчасових політичних проектів, а разом із ними і чиїхось особистих амбіцій, а дотримання законів і конституційних прав громадян України, закріплених в її Конституції, повинне бути пріоритетним у діяльності органів державної влади. І я не хочу, щоб через недалекоглядність окремих політиків і чиновників руйнувався і так хиткий мир на релігійному полі України. І ще – хіба можна принижувати почуття навіть однієї людини, не кажучи вже про цілу повноту Церкви? Не в дрімучому ж лісі живемо!

    Патріарх Філарет поспішає, йде, можна сказати, по головах, не враховуючи людського фактору, не беручи в розрахунок того, що справу можна загубити.

    Він людина старої формації, більшість свідомого життя користувався беззаперечною владою в Церкві, тому й нині переконаний, що примус є найголовнішим засобом досягнення будь-якої мети. Він відкрито говорить – не хочете об’єднуватися, все одно будете змушені. Але побачивши, що силою та інтригами домогтися своєї мети не вдається, керівництво КП взялося за переманювання та підкуп окремих священиків та парафій нашої Церкви, особливо на Івано-Франківщині. І це почало давати свої ганебні наслідки – десятків зо два парафій таки перейшли до Київського патріархату. Ось такими ганебними методами – шантажем і обманом, цими двома якостями аморальності, патріарх Філарет і місцева влада будують єдину Церкву. Хто ж тоді вони? Хоча, чому тут дивуватися – цим вони займаються впродовж багатьох років!

    Київський патріархат із самого початку, з 1992 року, був більше політичним проектом. Таким залишився й донині. А для Церкви брати участь у будь-яких політичних проектах згубно, бо вони тимчасові, а Церква керується вищими категоріями вічності, аніж якісь провладні проекти, які часто закінчуються пшиком. Церква, як Тіло Христове, будує мир Божий, той, про якого говорить Христос: «Той мир даю вам, який даю Я, а не люди». А ми в цей мир впихаємо людські пристрасті. Скажіть, чи досягнемо ми в такому випадку найголовнішої мети християнина – Царства Божого, якщо ми не будуємо його в собі?

    Нам треба будувати Церкву, яка повинна якомога більше бути схожою на давню, коли віруючих людей об’єднував Христос, віра і любов до ближнього, до Вітчизни небесної – Царства Божого, і до Вітчизни земної – Матері-України, а все інше, як сказав Христос, «додасться вам». У зміцненні цієї складової соборноправний уклад церковного життя має першочергове значення. Адже й за українським законодавством релігійна громада є громадською організацією і сама вирішує питання свого внутрішнього життя, звичайно ж, узгоджуючи із загально-церковними інтересами! Це моє глибоке переконання, за втілення якого в життя я борюся. Ми й так затрималися значним чином на грунті старого церковного укладу. А треба сміливо дивитися вперед. Тому організаційні системи Московського й Київського патріархатів нам не підходять і це є чи не головною перепоною в питанні об’єднання.

    Сьогодні наша Церква вступила в період нових випробувань на міцність і загартованість, на витримку соборності. Можливо, що дехто не витримає і впаде. І вже почали падати в гріх зради й відступництва. Але сказав святитель Іоанн Златоуст: «Скільки б не впав на площі, піднімайся і йди далі». Труднощі не повинні нас зупиняти, а тимчасові невдачі засмучувати. Навпаки, ще з більшим завзяттям нам слід розбудовувати Церкву на засадах соборноправності – як основи сучасної побудови церковного життя, і бути й надалі духовною опорою української нації, яка так само в тяжких умовах утверджується в глобалістичному світі. А для цього слід не штучно створювати єдину Церкву, а дбати про віру православну, захищати її від язичництва, яке міцно сидить у свідомості українців. А то в суботу на Івана Купала на гуляннях сотні або й тисячі хрещених у православ’ї гуляють, а в неділю на богослужінні в честь Різдва Іоанна Хрестителя в храмах стоять одиниці. Проте охочих вирішувати долю УАПЦ хоч відбавляй!

    Тому не дати загубитися УАПЦ в нелегких процесах, що відбуваються в українському православ’ї і в суспільстві, не розгубити тієї щирості й душевності, якими відрізняємося від інших, і не дати загубитися українській нації у вавилонському стовпотворінні нівеляції народів, що набирає шалених обертів у світі, – є хоч і важким, але посильним завданням.

    Тож нехай благословення Боже захистить нашу багатостраждальну Вітчизну Україну і нашу багатостраждальну Церкву від руйнування, від осквернення пам’яті мучеників і пролитої ними крові за віру й Україну, нехай укріпить нашу волю бути гідними учнями Ісуса Христа, щоб ми вчилися любити один одного, як Він нас полюбив – до розп’яття на Хресті. Наша ж жертва – наше життя, віддане Богу й Церкві, віддане кожному члену Тіла Христового. Це дуже важко – віддати себе Церкві і ближньому, віддати себе Вітчизні. А навзамін отримаємо найбільшу цінність – любов Христову.

    P.S. Маємо ще один «подарунок» від «братів» УПЦ Київського патріархату – протиправне знесення даху над частиною приміщення, яка належить УАПЦ і де знаходиться Патріархія, для зведення власного горішнього поверху (над чужою власністю!), призвело до затоплення приміщення під час проливного дощу. Знищена восьмимісячна праця з ремонту, в який укладено великі, як для нашої Церкви, кошти, яких для нового ремонту ми довго не зможемо зібрати.

    Тобто, паралізовано роботу Патріархії – адміністративного центру УАПЦ! Вчинок спланований і продуманий, зроблений із впевненням, що ніякої відповідальності за скоєне їм не буде, адже протягом майже двох місяців цього безчинства ні поліція, ні прокуратура, ні влада на багаторазові звернення зупинити протиправні дії Київського патріархату ніяк не реагували.

    Цікаво, чи й після цього в нашій Церкві ще є ті, хто хоче приєднатися до цієї агресивної і, далеко не християнської за своєю суттю, конфесії?!

    Серпень 2016 р.

  • День Незалежності: солідарність і соборність

    День Незалежності: солідарність і соборність

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, Голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ, про День незалежності, військовий парад у столиці України та єдність нації.

    Цей день для нас повинен бути часом загальнонаціональної молитви спочатку в храмах, а потім на площах міст і сіл, щоб кожна релігійна спільнота, утворивши одне ціле цього дня, звершила подячну молитву до Господа за ту велику милість, яку Він дарував нашій Україні в 1992 році – найзнаменнішому році в історії українського народу. Це буде загальнонаціональне моління за єдність нації, під час якого кожен його учасник й увесь народ в цілому буде наповнений живодайною силою Божої благодаті.

    Це також день серйозних роздумів над уже зробленим і над тим, що слід робити далі, аби розвивати й утверджувати як державну незалежність, так і незалежність у духовній царині. Перш за все, як нам будувати рівноправні взаємостосунки між усіма конфесіями, а також між владою і конфесіями, що є особливо нагальним у світлі того, що в цій царині у нас, як у вірші Павла Тичини, – «перевисання» в бік однієї з православних конфесій, яку в кращих радянських традиціях перетворюють на ідеологічно-духовний придаток влади.

    Тому треба задуматися над тим, чи варто владі, якщо вона будує європейське демократичне суспільство, в духовній сфері спиратися на радянський досвід «єдіной і нєдєлімой». Трішки вагітною жінка бути не може, так і демократія в державі – або ми приймаємо її і розвиваємо в усіх аспектах європейського досвіду, або не обманюємо самих себе. А чиновники, якщо вони дійсно за єдність українського суспільства, не повинні робити таких серйозних промахів, бо це ніколи добром не закінчується.

    Свобода совісті і віросповідання, а, відповідно, й діяльності релігійних організацій, гарантовані відповідним державним законом. А День Незалежності є особливою датою. Це день, коли люди збираються разом, щоб підкреслити, що державність для нас не порожній звук, це – наша сутність. Адже всі, хто нас поневолював, намагалися вихолостити з нашого світогляду перш за все державотворче начало, без якого легше нівелювати нас як націю. Тоді народ не ставить і питання про власну державу. А відчуття державності робить народ нацією і тримає його в єдиному тілі.

    Церква ж, за визначенням святих отців, є Тілом Христовим, а наша сутність наповнена релігійністю – вірою в Бога і Його божественну силу. І коли відібрати в нас віру в Бога, то душа, як частка Бога, не тільки втратить свою справжню суть, ставши лише оболонкою без наповнення животворчою благодатною силою, а й, відповідно, втратить і відчуття національної приналежності, наскільки буде слабкою ця якість нашої людської природи, бо Отець Небесний створив нас українцями.

    Коли ми виходимо на святкування Дня незалежності, то ми цим проявляємо свою солідарність один із одним, усі – люди різних соціальних станів, життєвих уподобань, політичних переконань, національностей. Об’єднані в спільному торжестві, ми усвідомлюємо, що ми один народ, одна нація, одне ціле. Відповідно, ми усвідомлюємо й те, що Україна – наша Вітчизна-Мати, а ми – її сини та доньки. Це важить у нашому житті надзвичайно багато. Воно визначає навіть нашу долю. А ті з нас, в чиєму серці відчуття державності ще не стало визначальним, то, перебуваючи в такому середовищі чи, навіть, спостерігаючи з екрана телевізора це свято єднання, вони також приймають у своє серце крапельку почуття любові до України і ця крапелька поступово стає струмком, який вливається у єдине річище. В такі дні всі ми чітко відчуваємо солідарність один з одним і соборність наших душ.

    Цьогорічний військовий парад у столиці нашої Вітчизни теж достатньо потужна підвалина для всієї державної будови, хоч багато хто і критикує владу за його організацію й проведення. Мовляв, це мілітаристські замашки і кого ми цим парадом можемо злякати. Але це зовсім невірна думка. Ми нікого не лякаємо, але показуємо, що, нарешті, маємо збройну потугу, здатну захистити українську державу від будь-якого ворога.

    Крім того, цей військовий парад вселив у дещо здеморалізоване суспільство впевненість у силу держави, а це дуже важливо в процесі її розбудови і зміцнення. Цими не тільки урочистостями, а й, головне, потужним військовим парадом, ми нагадуємо собі, що будь-коли і за будь-яких обставин захищати Батьківщину є найголовнішим завданням кожного з нас, але об’єднаними зусиллями. Адже якби український народ соборно не об’єднав свої зусилля, то чи зуміли б ми зупинити ворога?

    Саме сьогодні, в час найважчих викликів, кинутих нашій державності й національній ідентичності, ми повинні зробити все від нас залежне, а почасти й незалежне, щоб не дати ворогу можливості нас роз’єднати, особливо тих, для кого Україна в його житті понад усе. Тому День незалежності України слід організовувати ще з більшим розмахом, щоб залучити різними видами святкування якнайширші верстви населення, адже цей день є днем торжества українства. І нехай торжеством національної гідності буде наповнене кожне серце, кожна душа, а в свідомості утверджується непохитна відданість Батьківщині і творить український світогляд – релігійний, культурний, історичний, побутовий, тобто утверджує нас як українську націю.

    А для цього нашому суспільству слід шукати консенсусу на основі відповідальності за долю Держави і її корінної нації через призму вкладу в розвиток держави всіх, хто проживає на її землі і хто вважає себе невід’ємною частиною вільної України. Без цього нам не досягнути єдності. Але підґрунтям цієї єдності може бути тільки духовна спорідненість усіх, врахування національних традицій українства як домінуючої складової суспільства. Це повинне бути прийнятим як даність, адже в іншому випадку ми приречені на різноманітні конфлікти. Поки що їх гасить війна, яку нам нав’язала Росія, адже кожен відчуває колосальну відповідальність за долю Вітчизни – її цілісність і єдність, розуміючи, що навіть найменші суспільні хвилювання можуть призвести до непоправної біди. Але ж і державній еліті треба йти народу назустріч, а не висмоктувати з нього останні соки, бо якщо терпець у людей увірветься, то під руїнами буде похована не тільки державність, а й вони самі зі своїми мільярдами та мільйонами. Загальна солідарність на основі братерства – ось що потрібне нам зараз, тоді ми й будемо єдиним цілим.

     

  • Голгофською дорогою страждань

    Голгофською дорогою страждань

    Проповідь високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського,
    під час богослужіння в день прославлення ікони Ісуса Христа «Господь Вседержитель» 14. 08. 2016 р.

    20160814_1Дорогі мої брати і сестри, автокефальне братерство!

    Хочу сердечно привітати вас у цьому чудовому храмі на великому святі – Винесення Животворчих Древ Хреста Господнього і великому святі – прославлення ікони Ісуса Христа «Господь Вседержитель», з якою відбулося неймовірне Боже чудо оновлення й виділення мира.

    Дякую вам, що ви відгукнулися на Божий поклик, відклали в бік всі свої мирські справи, щоб узяти участь у цій неординарній події, явленні Божого чуда в нашій Українській Автокефальній Православній Церкві, освяченій кров’ю мучеників-автокефалістів, яку вони пролили під час комуністичного терору за віру православну і рідну Церкву в минулому столітті.

    Я радий, що ви тут. Радий з того, що Господь зібрав нас, звівши до купи людей різних за характером, світоглядом, але об’єднаних найголовнішим – любов’ю до Господа нашого Ісуса Христа і до рідної Неньки-України, яка нині спливає кров’ю новомучеників.

    Ми з вами дуже багаті люди, бо маємо дві матері – земну й небесну: Державу Україну і Церкву українську. Земна – об’єднує нас в єдину родину, а небесна – поєднує нас, православних українців, з небесами, із Царством Божим, і один з одним.

    І за нашу віру, відданість українському православ’ю, мужнє стояння там, де нас поставив Господь, – в Українській Автокефальній Православній Церкві, – Творець послав нам Своє чудо.

    Послав нам ікону, якою хоче пробудити в наших серцях, а через нас і в тисячах інших, у кого серця ще закриті до Божої любові, черстві й закам’янілі до Вітчизни, – глибину віри і любові; розкрити затулені байдужістю очі, щоб бачити славу Божу, і вуха відкрити, щоб чути слово Божого благосвістя.

    Господь спочатку послав цю ікону темною. Такою, що не було видно ні лику, ні будь-якого іншого малюнку, але біля неї в цьому храмі люди молилися два роки і за їхню віру Він послав іконі оновлення, а потім, коли вона повністю освітлилася, послав спочатку сльози з очей, а за цим миро виступило із горла Спасителя, і в деяких інших місцях на лиці і по іконі. А що буде далі, то ми не можемо сьогодні того навіть уявити.

    Ця старовинна ікона, як і більшість із них, бачила не одне покоління смертних людей у їх радості і в горі. Вони бачили і скорботні дні, коли перед ними горіли свічки, освітлюючи господарю чи господині останній шлях, що вів їх у вічне життя.

    Шлях, по якому доведеться у свій час пройти і кожному з нас. Багатьом нинішнім іконам, які стоять у наших оселях і церквах, суджено нас пережити і, можливо, побачити щось таке, чого ми не бачили. Адже ікона – це цілий світ, це вікно у небо, у вічність!

    За які заслуги Господь посилає нам чуда? Невже ми всі такі святі та Божі? Та немає у нас заслуг перед Господом – одна гординя і пристрасті. Ось за гріхи наші і бачимо ми чуда Божі.

    Давайте задумаємося – чому Син Божий явився на землю тоді, коли правив цар Ірод? А це був час дуже тяжкий для єврейського народу – духовна неміч, розтління, яке уразило всіх і все, панувало тоді в народі. Що чекало розбещений народ? Страшна смерть! І ось саме в цей час і прийшов у світ Лікар. Узяв усі недуги на Себе і помер на хресті. І воскрес. І Своїм воскресінням зцілив увесь світ.

    А ми хіба не розбещений народ, коли подивитися, що ми творимо скрізь і всюди? Що нас чекає, що з нами буде, якщо не схаменемося, не покаємося і не зупинимося у своїх пристрастях? Тому й нині оновлення ікон, їхнє мироточення – даються нам не за нашими заслугами, бо їх у нас немає, а як пересторога за гріхи наші, щоб ми, дивлячись на них, зцілялися вірою і покаянням.

    Але якщо старозавітна людина не могла звільнитися від гріхів, то ми з вами можемо бути вільними від них. Звичайно, важко, іноді навіть неймовірно важко подолати гріх, пристрасть, що заполонили душу, взяли її в міцні кайдани. В той же час кожен із нас має досвід подолання якогось гріха постом і молитвою до Господа. Чому ж тоді нам не вдається повністю здолати пристрасті, що мучать нас?

    А відповідь лежить на поверхні, але ми не хочемо її бачити, бо вона нас лякає. Бо коли ми візьмемо її в своє серце, тоді нам доведеться відгукнутися на поклик Господа: «Візьми хрест свій і йди за Мною».

    Чому ми боїмося? А тому, що тоді доведеться йти хресним шляхом на Голгофу – шляхом страждання, яким ішов Сам Спаситель. Чи готові ми до цього? Ні! Не готові, бо духом слабкі. І в цьому наша біда. Якби ми, не відступаючись, несли свій хрест вслід за Спасителем, ступаючи крок у крок у Його сліди, то ми з допомогою Божою повністю б здолали свої пристрасті.

    Якби ми, тільки розкривши очі після сну, одразу ж згадували, що ми діти Божі, створені для вічного життя в Ісусі Христі, і хоча б молилися належним чином та приводили своє життя у відповідність із Христовою євангельською наукою, то ми б побороли свої пристрасті, ми б відігнали від себе бісів і їхні спокуси.

    Біси постійно обплутують нас такою густою мережею спокус, які втягують у гріховне життя, що тільки постійною молитвою до Господа, тільки життям у Христі ми можемо це павутиння руйнувати. І Хрест Господній є для нас головною зброєю у цій битві не на смерть, а на життя.

    Господь явив нам Свій Животворчий Хрест у четвертому столітті. Пам’ятаєте, стільки народу зібралося в Єрусалимі, коли виймали хрест, на якому було розіп’ято Ісуса, із землі, де він пролежав чотири століття? Довелося навіть піднімати, щоб люди його хоч побачили, стільки їх зібралося на свято, на торжество знайдення святині!

    А нам Господь явив Боже чудо в сьогоденні, оновивши Свій образ і виточуючи з нього святе миро, щоб ми сьогодні вшанували цю святиню – ікону «Христос Вседержитель», через яку Син Божий прагне відродити нашу віру, щоб вона оновила наші серця любов’ю.

    Але навіть сьогодні не так вже й багато зібралося нас у цьому храмі. Чому? Тому що люди збайдужіли до Господа, живуть без Бога й поза Богом, але як часто ми чуємо від них: «За що Бог мене покарав? Чому Він мене не любить?»

    А за що нас любити, коли ми живемо без Бога? Коли в наших серцях не палахкотить любов до Нього? Коли наше відношення до Бога споживацьке, коли ми в Нього тільки просимо, кажучи «дай!», але так рідко кажемо: «Віддаю себе в руки Твої, Господи, і нехай буде воля Твоя, а не моя».

    Ми боїмося цього, бо тоді доведеться брати на себе подвиги посту, молитви й обмеження себе багато в чому. А світ такий принадливий і як проти нього встояти! Але ж сказав апостол Павло: «Все мені можна, та не все мені на користь». Чому ж ми не беремо собі на озброєння це повчання великого християнського вчителя?

    Ми звикли, живучи в світі, до споживання. Ми вже й життя свого не мислимо без постійного споживання всього, що нам світ постійно пропонує. Ми заковтуємо все, навіть не замислюючись над тим, чи воно користь нам принесе, чи шкоду. І в цьому вбачаємо сенс свого життя – лиш би задовольнити свої пристрасті й пожадання.

    Ми й до Бога, і до стосунків із Ним, ставимося з тими ж самими пріоритетами – «дай», але не завжди й дякуємо. А коли й дякуємо, то все одно просимо, щоб і надалі допомагав нам, а не даємо Господу ніякої обітниці навзамін Його допомоги, як те робили древні євреї. Ми Його зобов’язуємо бути у нас на службі! Ось уже як ми повернули справу – не Бог і я десь там біля Нього, а, навпаки, я і Бог, ставлячи себе вище Бога у своєму споживацтві.

    Але ж хіба це може бути визначальним у наших стосунках з Отцем Небесним? Якщо, скажімо, син чи донька щось просять у свого батька, то вони, перш за все, його люблять. Адже він їхній батько, він дав їм життя! І визначальним у їхніх стосунках є любов, а не корисливість. Чому ж тоді у наших стосунках із Отцем Небесним навпаки? Чому немає любові між нами з нашого боку? Господня любов до нас є, а нашої до Нього – немає!

    Господь зійшов на Хрест заради нас, а що ми можемо зробити для Бога? Любити Його! Ми можемо Бога любити? Можемо! Можемо, але не хочемо. Щось обломилося в наших душах, збилися ми з курсу і втрапили в темряву, і тепер пливемо бурхливим морем життя, як ті сліпці, не бачачи перед собою світла з маяка.

    А Христос сказав: «Я Світло для світу», Мене слухайте. А ще Він сказав: «Будьте як діти, бо їхнє Царство Небесне». І ще він сказав: «Радійте. Я з вами повсякчас». Тобто, це вже велике Моє благодіяння для вас, смертних. А нам би просто радіти з того, що Господь дав нам життя, що Він поряд із нами. Але ж нам цього замало. Спершу, дай нам все, чого ми бажаємо, а не Ти, що нам до вподоби, а не Тобі. Ось тоді ми й порадіємо. А так – вибач, Господи, ми Тебе не знаємо.

    Коли Господь вигнав із біснуватого легіон бісів, що його мучили вдень і вночі, і дозволив їм увійти у свиней, а ті кинулися з кручі й утопилися, то що сказали Ісусу жителі Гадаринські, власники свиней, тобто гріховних пристрастей, яких вони леліяли й пестили для себе? Вони попросили Його піти геть за межі їхнього поселення.

    Ось де межа між гріхом і святістю! Один! Лише один із кількох сотень або тисяч гадаринців прийняв Ісуса всім серцем і Той звільнив його від вічної муки гріха.

    А як же інші? Так і лишаються гинути в пристрастях – побутових, політичних, суто меркантильних, доводячи себе до духовного виснаження і тілесного руйнування і, врешті, помирають із прокльонами на всіх і все, ображені на світ і на Бога. Відходять у потойбіччя у біснуванні.

    Згадаймо євангельську притчу про мудрих дів, які йшли на зустріч із Женихом і взяли не тільки світильники, а й оливу до них. Так і віруючі, як ті мудрі діви з оливою, так і вони живуть до останнього подиху з духовною оливою – з молитвою і в надії на Бога. І Він зустрічає їх, і спасає в життя вічне, а вони у великій любові підносять Йому хвалу. Як отой біснуватий, очищений від демонів безвір’я й безнадії Ісусом, із великої вдячності припав до Його ніг і лежав у мирі й спокої, бо Господь є джерелом життя, оздоровлення і надії.

    Тільки чудо Боже може спасти Україну – Вітчизну нашу, але чи гідні ми цієї милості Божої, того, щоб над нами було звершене чудо?

    Із святої Євангелії ми знаємо, що Господь не звершував чуда в тих поселеннях, де люди не мали віри в Єдиного Бога. А дивлячись на цю ікону Господа Вседержителя, дивовижним чудом оновлену, ми сподіваємося і віримо, що благодатна допомога Україні буде дана, що спасіння можливе. В цьому оновленні і мироточенні ми бачимо заклик до глибокого покаяння і очищення, таких важливих для нас нині.

    Скорботні часи настали для всіх, хто лишився вірним Христу в істині й Україні до загину. Але на примноження скорботи Господь примножує і втішення. Сказав же апостол Павло: «Бо в міру того, як примножуються в нас страждання Христові, примножує Христос і втіху нашу» (2 Кор., 1:5).

    А в чому втіха наша нині? В тому, що Бог у кожному з нас – у тих, хто молиться, хто трудиться, хто працює на благо України, хто її захищає і хто проливає кров за її волю і кращу долю, у кожній пролитій ними краплі крові, в кожному пораненому й покаліченому кулями й осколками – у їхніх болях, у їхніх стражданнях, у кожній материнській сльозині. Сьогодні Бог з українським народом, а не з нашим ворогом, сьогодні Бог творить з нами одне тіло й тому ми непереможні, хоч і слабкіші, адже сказав Господь: «Сила Моя в немочі звершується».

    Ми долаємо сьогодні Голгофську дорогу страждань, підставивши своє плече Ісусу, Який узяв гріхи людські і поніс їх, і умертвив їх у собі смертю людською, але воскрес як Бог і нас воскресив. І нам судилося зійти на Голгофу історії, і ми вже розпинаємося на Хресті своєї долі, і проливаємо праведну кров, щоб воскресла наша Україна.

    І вона воскресне, адже Бог у правді нашої боротьби – духовної і тілесної.

    Духовної: з одвічним ворогом Бога й людини, спокусником і підступним обманщиком – дияволом, який щомиті штовхає нас на злі вчинки й дії, розбурхує пристрасті і пожадання, і ними прагне міцно прив’язати нас до гріха, тобто до себе.

    Тілесної – з ворогом, що прийшов загарбати нашу землю, позбавити нас земної Вітчизни й відібрати надію на Вітчизну небесну – Царство Боже. Вбиває наших співвітчизників, плюндрує нашу землю, прагне зробити нас своїми рабами, а диявол у цьому йому допомагає, вселяючи в наші душі безнадію і відчай. І тільки віра нас спасе. Віра правдива – православна.

    І ось це оновлення старовинної ікони і витікання з неї мира, що явилося нам осяйним променем Божої благодаті, є свідченням милості Господньої до нас, грішних і стражденних.

    Благодать Божа не являла нам раніше таких знамень тому, що не тоді, а саме зараз вони нам так необхідні, щоб втішити і укріпити стражденні душі. Не дати сатані вловити їх у сіті зневіри і відчаю, викрити зневагу і посоромити ворогів Божих і нашої переслідуваної Церкви-Мучениці. Господь посилає нашій Церкві це дивовижне благодатне знамення, щоб викрити і посоромити нечестивців, зміцнити вірних своїх рабів у часи новітніх переслідувань.

    Благодать Божа виявила свою милість саме в той час, коли тяжкість посланих випробувань досягає своєї крайньої межі, коли до відвертих ворогів українського православ’я долучилися і «брати» наші з іншої конфесії, які нас люблять так, що скоро задушать у тих лукавих обіймах.

    Звідусіль обступили нас – автокефальну отару овець Христових, як ті вовки в білих шкурах, і обманом та підкупом висмикують вівцю за вівцею з огорожі церковної. Хоча, чого гріха таїти, – і вівці в тому винні, піддаючись на оману, улесливість, інформаційну облуду, і через це стаючи передвісниками згубного гріха відступництва.

    Та є ще одна біда, яку в народі дуже влучно означили – губи на солодке плямкають. Але чому ті вівці не думають про те, що прийде така година, коли доведеться гіркого куштувати? А доведеться ж! Життя цікава річ і завжди має дві сторони медалі.

    І тільки вірність і відданість обраній Церкві-Мучениці, яка переслідувана впродовж майже цілого століття свого спасенного шляху всіма українськими владами, знищувана ними дотла і знову відроджувана з волі Самого Господа, як той Фенікс із попелу, вселяє надію на спасіння в істині.

    Тому Господь і дає знамення Своєї благодаті не для якоїсь суєтної земної мети, не для того, щоб здивувати людей і збурити в їхній свідомості цікавість, а являє для якоїсь високої і спасенної мети, не тоді, коли просимо і хочемо цих знамень, бо сказано: «Не спокушай Господа Бога твого…» (Мт., 4:7), тобто, не вимагай чуда від Бога, – а являє тоді, коли це потрібне для отямлення, напоумлення, для настанови, що є Вища сила, яка звершує дії, неможливі для людської сили, а підвладні тільки Богу, тільки Його Всемогутня правиця управляє долями народів.

    І якщо й волосина не може впасти з нашої голови без волі Отця Небесного, як говориться в Євангелії, то тим паче не може статися нічого непоправного з цілим народом.

    Є зовнішня історія народів, є містична історія народів, є Божий промисел, який визначає долю народів: «наперед визначивши час і межі їхнього перебування» (Дії 17:26), як говориться в Діях апостолів, визначивши кожному народу місце поселення на землі і час панування на ній.

    Будемо вірити, що знаменням оновлення цієї ікони благодать Божа свідчить про духовне оновлення нашого народу, який відступився від віри православної в її істині, розбрівся по різноманітних новітніх віруваннях, відділившись і від самого Бога. Але будемо вірити, що милосердний Господь дасть нам сили успішно подолати всі перепони на шляху духовного оновлення.

    Церква-Мати Константинопольська у свій час мужньо й переможно пройшла кривавий шлях переслідувань язичницькою владою та іновірцями, відстояла чистоту Христового вчення від єретичних нападів, перетерпіла посягання на свою свободу Римським єпископом, розсіяння своїх вірних по всій землі.

    Так і нашій Українській Автокефальній Православній Церкві належало в 20-му столітті окропити себе мученицькою кров’ю своїх архієреїв, пастирів і вірних дітей, які не відрікалися від рідної Матері.

    Спаситель, Який полюбив Церкву і віддав Себе за неї, «щоб вона була свята і непорочна» (Еф., 5:27), як пише апостол Павло, відвідав і нашу Українську Автокефальну Православну Церкву вогненною спокусою спочатку мучеництва в 20-30 роках, а потім і принадами цього вже світу, аби посоромити сатану, як свого часу він був посоромлений терпінням праведного Іова, щоб на ниві нашої Церкви відділити вівсюг від пшениці і відсікти від її святого Тіла змертвілі члени.

    Нині вогонь випробувань очищає нашу Автокефальну Церкву від зачаєного в ній вівсюга, що розтліває і священство, і вірних. Ми очищаємося від нього, щоб, оздоровившись, впевнено йти шляхом спасіння, опікуючи український народ в істині і правді, сіючи чисте зерно правди Божої і любові до рідної України.

    Нині наша Церква переживає гніт посягання на свою свободу з боку патріарха Київського, який не соромиться користатися із складного становища нашої Церкви, щоб відторгати від неї її вірних і парафії, замість того, щоб із Христовою любов’ю прийти на поміч, підтримати, чимось значущим поділитися – хоча б тим, що в нас же й відібрав, а не дерти із сиротини останню свитину.

    Нашій Церкві не вперше переживати годину скорботи, як нині. Але, хоч і примножилися скорботи, примножилася і утіха Божа. І якщо в першій половині минулого століття Господь являв свої знамення стійкістю вірних дітей Церкви, освячуючи її їхньою жертовною кров’ю, то нині, в час ослаблення віри й вірності, носіями благодатних знамень стають святі ікони як дороговказ вірного шляху.

    Дорогі мої брати і сестри! Закликаю вас бути носіями і сівачами євангельського благовістя миру, адже звертався Господь наш Ісус Христос до Своїх учнів, коли приходив до них: «Мир вам».

    Благаю вас бути носіями любові, бо заповідав Христос Своїм учням: «Полюбіть один одного, як Я вас полюбив». А Він полюбив нас до хресного розп’яття і заповів: «Немає більшої любові за ту, як віддати душу свою за друзів своїх».

    Тож будьмо вірні й віддані рідній Українській Автокефальній Православній Церкві і вірі православній, бо тільки в ній спасіння. Будемо вірні своїй Вітчизні-Матері – рідній Україні, бо вона єдина і неповторна.

    Будемо вірні праведній крові, пролитій вірними синами й доньками нашої Церкви-Мучениці впродовж цілого століття. Жертовній крові захисників землі української, що вони пролили її, захищаючи Україну від зазіхань ворога, і освятили її нею. І тому кров праведників волає до Господа і благає захистити Україну й нашу Церкву.

    Нехай же Господь наш Ісус Христос щедро проливає із вічного Джерела Божої любові на нашу благословенну, але таку стражденну, українську землю, Свої багаті милості.

    І пам’ятаймо – тисячі й тисячі мучеників Автокефальної Церкви там, на Небесах, моляться до Отця Небесного за нас і своїми молитвами не допустять несправедливої наруги над нами. Об’єднаймося навколо спільної Чаші причастя, причастимося Тіла й Крові Христа Спасителя нашого і станемо з Ним одним цілим. І тоді ми будемо сильні й непереможні, здатні захистити Церкву і Україну, і спасти свої душі.

    Амінь.

    с. Соколове, Зміївського району на Харківщині

     

  • Увесь світ іде за Ним!

    В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!

    Любі мої брати і сестри!

    Ось і підійшли ми до останньої неділі перед Великоднем – неділі урочистого входу Ісуса Христа в Єрусалим. Апостол Матвій описує це так. Коли Ісус Христос разом зі своїми учнями наблизився до Єрусалиму, то спочатку не входив до священного міста, а зупинився біля гори Оливної і послав двох із учнів до села Віфанії, що розкинулося біля підніжжя гори. Він сказав їм: “Ідіть у село, яке перед вами, і вже на вході в нього побачите ослицю прив’язану і коло неї молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Відв’яжіть і приведіть до Мене, а якщо хтось запитає, навіщо ви те робите, то дайте відповідь їм, що вони потрібні Господу. І господар одразу ж погодиться і пошле їх” (Мт. 21:2-3). Учні виконали вказівку, зробивши все так, як звелів їм Ісус. І все сталося, як і пророкував Захарія: “Радій дуже, о дочко Сіону, веселися, дочко Єрусалиму! Ось Цар твій до тебе гряде, справедливий і сповнений спасіння, покірний і їде на віслюкові молодому” (Зах. 9:9).

    Але ж чому така тривога серед учнів Христових, чому вони перемовляються поміж собою, чому поглядають на Учителя промовистим поглядом, у якому читалася стурбованість і прохання повернутися назад або обійти Єрусалим стороною?

    Згадаймо, що за кілька днів до цього, отримавши повідомлення про те, що тяжко хворий Його близький приятель Лазар і так, що може й померти, Ісус сказав учням: “Ходімо знову в Юдею!” (Ін. 11:7). Учні стривожилися й відповіли: “Чи давно юдеї хотіли побити Тебе камінням, а Ти знову туди йдеш?” (Ін. 11:8).

    З цього ми бачимо, яким непростим було життя Ісуса Христа – з одного боку Його славили, Йому поклонялися, як пророку й Господу, а з іншого ж боку Його не розуміли і, більше того, підбурювані первосвящениками і їхніми прислужниками, переслідували, готові були закидати камінням, тобто вчинити самосуд. Ісус говорив їм: “Хто зберігає слово Моє, той не побачить смерті повік” (Ін. 8:51). Але ж для правовірних юдеїв такі слова були святотатством і обурили їх до краю, бо ще до цього Він намагався переконати народ, кажучи: “Якби ви були Авраамові діти, то робили б діла Авраамові. А тепер хочете вбити Мене, Того, Хто сказав вам правду, яку Я чув від Бога. Цього Авраам не робив” (Ін. 8:40). Юдеї ж ще дужче лютували: “Хіба Ти більший за отця нашого Авраама, котрий помер? – кричали вони. – Ким Ти себе робиш? (Ін. 8:53). Ми маємо одного Отця – Бога» (Ін. 8:41). Що було говорити Ісусу на такі їхні слова, коли вони – наслідок людських пристрастей, духовного засліплення, преклоніння перед традицією і владою; як переконати їх в істинності казаного Ним? А, може, краще було піти Собі геть і не розпалювати натовп словами, яких вони не тільки не можуть, а й не хочуть зрозуміти, чи хоча б замислитись над сказаним? Відступитись, врятувавши Себе й учнів від можливої розправи, бо ж іще година відповідна не настала. Але Він незворушно продовжував відповідати, звинувачуючи розбурханий натовп, намагаючись достукатись до їхнього сумління й розуму: “Якби Бог був Отець ваш, ви б любили Мене, бо Я вийшов і прийшов від Бога. Я прийшов не Сам від Себе, а Він послав Мене” (Ін. 8:42). І тут-таки запитував із тугою в голосі: “Чому ви не розумієте мови Моєї? – І відповідав за них: – Тому що не можете слухати слова Мого!” (Ін. 8:43).

    Юдеї ще більше дратувалися, кричали кожен щось своє, розмахували руками, тупотіли ногами: “Ми маємо одного Отця – Бога!” (Ін. 8:41). “Ваш отець диявол, – спокійно відказав їм на те Ісус. – Хто з вас може докорити Мені за неправду? Коли Я говорю істину, то чому не вірите Мені? Хто від Бога, той слухає слова Божі, а ви тому не слухаєте, що ви не є від Бога” (Ін. 8:44-47).

    Ці слова Господа були для правовірних євреїв громом серед ясного неба, адже їм кинуто страшне звинувачення. Їм, хто вірував в єдиного істинного Бога, сказано, що: “Ваш отець диявол і похоті отця вашого ви хочете виконувати. Він був людиновбивцею від початку і не встояв в істині, бо нема істини в ньому… А коли Я говорю істину, то не вірите Мені” (Ін. 8:44-45). Ще більше дратувалися юдеї, розпалювалися ще більшою ненавистю: “Тепер ми зрозуміли, що демон у Тобі, – не вгавали вони. – Авраам помер і пророки, а Ти кажеш – хто зберігає слово Моє, не зазнає смерті повік” (Ін. 8:52).

    Ісус же знову говорить їм: “Істинно кажу вам: перше, ніж був Авраам, Я є!” І ось вже за цими словами, які сказав їм Господь, аби переконати їх у правдивості того, Хто Він є насправді, юдеї не втримались і вхопили каміння, щоб убити Його. Стало зрозумілим, що підбурені й розлютовані люди не здатні прислухатися до значення слів, які їм говорить Ісус, бо ще не настав час їм увірувати, тому в супроводі Своїх учнів Він покинув зібрання.

    Про непросте становище Ісуса Христа в Юдеї говорить і те, що Його прихильники боялися навіть ім’я Його вголос промовляти на людях: “Проте ніхто не говорив про Нього відкрито, бо боялися юдеїв” (Ін 7:13), – свідчить Апостол Іоанн. І тому Ісус неодноразово приходив до Єрусалиму таємно, аби хоч у такий спосіб зустрічатися з паломниками та Своїми послідовниками, щоб навчати їх та зцілювати стражденних, а вони в свою чергу, шукаючи Його, змушені були запитували пошепки: “Де Він?” – так Його юдеї ненавиділи, підозрювали й осуджували за намагання поставити Себе вище за Мойсея, чий Закон вони так затято захищали, борючись з Ісусом.

    А Він на середині свята увійшов до храму й навчав, а юдеї знову дивувались і говорили: “Як Він знає Писання, не вчившись?” Ісус відповів їм, кажучи: “Моє вчення – не Моє, а Того, Хто послав Мене… Чи ж не дав вам Мойсей Закон та ніхто з вас не дотримується Закону? За що хочете вбити Мене?” Народ сказав у відповідь: “Чи не демон в Тобі? Хто хоче вбити Тебе?” (Ін. 7:15-16, 19-20).

    Ця прозорливість злякала первосвящеників, адже їхні лихі помисли були викриті Ним, і тому вони не відважились схопити Його одразу. Його вислів, кинутий їм як звинувачення: “За що хочете вбити Мене?”, так злякав їх, що той переляк виразно вимальовувався на їхніх лицях і присутні перепитували один одного: “Чи не переконались начальники, що Він справді Христос?” (Ін. 7:26). А Він прийшов до храму й казав їм: “Ще недовго побуду Я з вами та й піду до Того, Хто послав Мене. Ви будете шукати Мене і не знайдете, а де буду Я, ви не зможете прийти” (Ін. 7:3, 3-34). Як Він збурив цими словами натовп! Люди палко сперечалися, намагаючись зрозуміти смисл сказаного пророцтва, а Він тихим і спокійним голосом втомленого боротьбою чоловіка підливає олії в багаття, що вже й так палахкотіло на все видноколо: “Коли спраглий хто, іди до Мене і пий! Хто вірує в Мене, як сказано в Писанні, з нутра його потечуть ріки води живої!” Він ще дужче сколихнув народ і багато хто, почувши ці слова, говорив: “Справді, Він пророк!” Інші говорили: “Це – Христос!” (Ін. 7:37-38, 40-41). Ще ж інші заперечували: “Хіба прийде Христос із Галілеї?” (Ін. 7:41).

    І священики, й богослови аж ніяк не вважали Його за пророка та ще й Христа, бо висміяли Никодима, коли той намагався несміливо захистити Ісуса, відказуючи йому: “Роздивись і побачиш, що з Галілеї не приходить пророк” (Ін. 7:52). Пам’ятаєте, як ще раніше Нафанаїл відповів Филипу на його слова про Ісуса: “Ми знайшли Того, про Кого писав Мойсей у Законі й пророки, Ісуса, Сина Йосифа з Назарету”? Він відповів: “Чи може що доброго бути з Назарету?” (Ін. 1:45-46). Фарисеї просто насміхалися з Нього, хоч і боялися, глузували з Його повчань і пророцтв, з Його висловлювань про Самого Себе, як Сина Божого, посланого Богом на землю. Вони були переконані, що тільки з їхніх вуст може виходити істина, бо вони досконало знали Святе Письмо, адже вони – богослови, а Він всього лише якийсь Син теслі з бідного поселення Назарет! Вони були переконані, що, досконало знаючи Святе Письмо, їм ще вдасться висміяти і відкинути всі Його спокусливі, як вони вважали, висловлювання, якими Він збурював народ, і нацькують обдурених людей на Нього, і з їх же допомогою, тих, хто нині ще поклоняється Йому і вважає за Месію, розправляться з Ним. І вони шукали найменшого приводу, застосовували хитрість і підступність, аби здійснити свій план.

    Згадаймо, як на свято Відновлення у храмі юдеї вкотре допитувалися в Христа: “Доки будеш тримати нас у непевності? Якщо Ти Христос, то скажи нам відверто!” (Ін. 10:24). Вони хитрували, бо якби Він тоді назвав Себе Христом відкрито, у них би були всі підстави звинуватити Його (як на їх переконання) в богохульстві й піддати покаранню. Але ця їхня хитрість не могла бути непоміченою Тим, Хто знав усе, і Христос відповів їм: ” Я сказав вам, а ви не вірите. Діла, які Я творю в ім’я Отця Мого, свідчать про Мене. Та ви не вірите, бо ви не з Моїх овець… Мої вівці слухаються голосу Мого і Я знаю їх, і вони йдуть за Мною. І Я даю їм життя вічне і вони не загинуть повік, і ніхто не забере їх з руки Моєї. Мій Отець, Котрий дав їх Мені, більший за всіх, і ніхто не може відібрати їх з руки Отця Мого. Я і Отець – одно” (Ін. 10:25.-30).

    І знову юдеї вхопили каміння, аби побити ним Ісуса. Але Ісус зупинив їх владним помахом руки й сказав слова, які змусили їх спинитись: “Багато добрих діл показав Я вам від Отця Мого. За котре з них хочете побити Мене камінням?” (Ін. 10:32). Юдеї знітились, але швидко й опанували себе: “Не за добрі діла хочемо побити Тебе камінням, а за богохульство, бо Ти, будучи людиною, робиш Себе Богом” (Ін. 10:33).

    Ось воно – для них навіть думка про те, що між ними виявився Той, хто перевищує їх здібностями, розумом, знаннями, можливостями духа та ще й рівняє Себе з Богом, Якому вони поклоняються, а, отже, повинні поклонятися і цьому Ісусу з Назарету, – була нестерпною і ненависною, бо то найстрашніший для них злочин, якщо хтось, будучи людиною, оголосить себе Богом. Адже згадаймо, як поставилися вони до зцілення Ісусом розслабленого в купальні суботнього дня, що заборонялося Старим Заповітом, і цієї заборони неухильно всі дотримувалися, – тоді юдеї стали шукати й переслідувати Його, аби вбити, бо вчинив він це добре діло у священну для кожного правовірного іудея суботу.

    Тоді Ісус відповів на їхнє звинувачення в порушенні суботи: “Отець Мій донині творить і Я творю” (Ін. 5:17), а “Хто не шанує Сина, той не шанує Отця, Який послав Його” (Ін. 5:23). Вони ж із ще більшим завзяттям намагалися вбити Його не тільки за те, що порушував суботу, а ще більше за те, що Отцем Своїм називав Бога, рівняючи Себе з Ним. Ісус подає їм ще один аргумент на Свій захист: “Чому ви говорите – Ти богохульствуєш? Тому, що Я сказав: Я Син Божий? Хіба не написано в Законі вашім: “Я сказав ви – боги!?” Якщо я не творю діл Отця Мого, не вірте Мені, а вірте ділам, щоб пізнали і повірили, що Отець у Мені і Я в Отці” (Ін. 10:34-38).

    Але й ці слова не заспокоїли іудеїв і вони шукали можливості схопити Його, але Він уникнув їхніх рук і відійшов на протилежний бік Йордану, де раніше хрестив Іоанн, і там перебував у безпеці. Туди до Нього приходило багато людей і там увірували в Нього, бо своїми очима бачили великі чуда, які творив Він. Недарма ж Його так любили і так люто ненавиділи юдеї! А, ненавидячи, на кожному кроці вишукували в Його висловлюваннях і діях докази для звинувачення в богохульстві на ту годину, коли настане час звести з Ним рахунки: чи то тоді, коли учні Його, перебуваючи на полі, зірвали кілька колосків, розім’яли зерно в долонях і з’їли, чи коли Він Сам зцілив сухорукого в суботу. Пам’ятаєте, що Він їм відповів? “Син Людський є Господарем і суботи” (Мк. 2:28), бо: “Субота для людини, а не людина для суботи” (Мк. 2:27). Це в їхньому розумінні Священного Письма було вже занадто – назвати Себе Господарем і суботи! А ще як до цього додати і той випадок, коли Ісус не погребував товариством із митарем і його товаришами та грішниками, й зайшов до його дому та ще й сів до столу обідати з ними, а на запитання книжників до Його учнів, що стояли біля дверей: “Чому Учитель ваш їсть з митниками і грішниками?” (Мт. 9:11), а ті не могли нічого їм відповісти, пролунав грізний голос зсередини будинку: “Не здорові потребують лікаря, а хворі. Підіть і навчіться, що означає: “Милосердя хочу, а не жертви!” – якими словами і яким тоном Він вказує цим богословам, що вони повинні займатися своїм безпосереднім ділом. – “Я прийшов кликати не праведних, а грішних до покаяння” (Мт. 9:12-13).

    Чи не від цих днів загибель Його вирішена, бо вже багато хто тільки й бачить, як Він висить розіп’ятий на хресті. І вони дочекаються цієї миті! Але спочатку буде урочистий вхід Ісуса Христа в Єрусалим! Бо Ісус постійно прагнув до Єрусалиму – найбільшого міста, столиці, центру національного, політичного і релігійного життя поневоленої римлянами Юдеї. Тут відбувалися суд і покарання через розп’яття на хресті, чи помилування злочинців. Сюди на свято Відновлення сходилися люди з найдальших куточків країни і, на відміну від жителів Єрусалиму, мешканці інших поселень і міст, які всі ці три роки, коли Господь пророкував і творив чуда та зцілення, приймали Його по дружньому, часто з любов’ю, і саме серед них Ісус мав підтримку, і саме в їхньому оточенні Йому й належало з тріумфом увійти до священного міста, яке не завжди було до Господа прихильним. Тому дванадцять учнів з тривогою спостерігали за Учителем, як Він все ближче підходить до Єрусалиму, але змовчували, нічого не запитувати і не говорили. А Ісус мав Свою мету, якої вони не знали, хоч Він не один раз уже натякав їм про неї.

    Коли Ісус ще перебував у володіннях Ірода, там Його застала звістка про смертельне захворювання Лазаря, який жив у Віфанії неподалік Єрусалиму. Але Він почекав ще два дні й тоді сказав учням: “Лазар помер! І Я радію за вас, що Я не був там, щоб ви увірували. Тож ходімо до нього!” (Ін. 11:14-15). Задумаймося над тим, чому Христос сказав Своїм учням, майбутнім Апостолам: “Щоб ви увірували”? Адже Він не сказав їм, що: “Ходімо і Я воскрешу його”. Більше того, вони боялися, що там можуть і загинути разом з Ним від рук юдеїв, які шукали нагоди вбити Ісуса, адже недарма Фома підбадьорював їх: “Ходімо й ми і помремо з Ним” (Ін. 11:16).

    Зауважмо, що Ісус, знаючи наперед хід усіх подій, готував їх до Свого воскресіння після розп’яття, щоб вони не злякалися, коли Він з’явиться перед ними, бо Дух Святий не зійде на них аж до того дня, коли Він вознесеться до Отця небесного, і збере їх, дванадцятьох, і Матір Свою Марію, і по Його молитві язики вогню небесного зійдуть на них в день П’ятидесятниці. Тож воскресіння Лазаря тілом ознаменувало воскресіння Ісуса Христа і тілом, і духом: “Я є воскресіння й життя” (Ін.11:25), – говорить Він Марфі, сестрі Лазаря. І хоч учні Ісуса й надивилися на безліч зцілень, всяких чудес і, навіть, воскресіння щойно померлих, які Він творив на їхніх очах, але воскрешення Лазаря повинне було змусити Апостолів повірити й у майбутнє воскресіння Його Самого, бо Йому належить воскреснути на третій день після тілесної смерті, як то й пророковано: “Бо Ти не опустиш моєї душі до шеолу, не попустиш Своєму святому побачити тління!” (Пс. 16:10). “Ця хвороба не на смерть, а на славу Божу, щоб Син Божий прославився через неї” (Ін. 11:4), – сказав Ісус учням, коли почув про тяжку недугу Лазаря, бо Він знав, що коли прийде Його час, то вони згадають воскресіння Лазаря на четвертий день після його смерті, і зрозуміють те, що повинні зрозуміти.

    До Марії і Марфи у Віфанію з Єрусалиму прийшло багато євреїв, щоб утішити їх у скорботі за померлим братом, і разом із жалобними сестрами вони підійшли до Ісуса. Марія з Марфою плакали, плакали і євреї, розжалобився в дусі й Ісус. “Де поклали ви його?” – запитав і заплакав. Вони відповіли: “Господи, піди і подивись!” (Ін. 34-35).

    Я все думав – чому Ісус оплакав Лазаря, адже, навпаки, повинен був би радіти, що повертає до життя друга, якого любив? І відповідь вразила мене своєю простотою: воскресіння з мертвих Лазаря, звичайної тлінної людини, було тимчасовим – він повернеться до життя, але прийде час, і знову помре – і тому Христос плакав над смертністю всіх живих, тіла яких, кожне у свій час, зогниють, як гниють перестиглі плоди.

    Ісус підійшов до печери, де був гріб, сказав, щоб відвалили камінь, яким було закрито вхід, і коли його волю виконали, мовив до Марфи: “Чи Я не сказав тобі, що коли будеш вірувати, то побачиш славу Божу?”, а потім звів Свої очі до неба: “Отче, дякую Тобі, що Ти почув Мене. Я й знав, що Ти завжди почуєш Мене, але сказав для народу, який стоїть тут, щоб увірували, що Ти послав Мене”. Сказавши це, голосно промовив: “Лазарю, вийди звідти!” І померлий вийшов…” (Ін. 11:40-44).

    Багато юдеїв, побачивши чудо воскресіння Лазаря, тіло якого на четвертий день уже розкладалося й смерділо, увірували в Ісуса й цю звістку принесли в Єрусалим. Терпінню первосвящеників і богословів настав кінець – Назарянин набирав надто великої популярності й сили, а народ уже бачив у Ньому справжнього свого царя, який визволить його від поневолювачів. Та римляни сильніші й придушать повстання, знищивши й місто, й багато його мешканців, не пошкодувавши навіть дітей. І от тоді первосвященик Каяфа сказав: “Краще для вас, щоб один чоловік умер за людей, аніж щоб увесь народ загинув” (Ін. 11:50). Апостол Іоанн пояснює ці слова так: “Це ж він сказав не від себе, але, бувши цього року первосвящеником, пророкував, що Ісус помре за народ; і не тільки за народ, але щоб і розсіяних дітей Божих зібрати в одно” (Ін. 11: 51-52).

    А хіба ми, українці – діти Божі, не розсипані по всьому світу, хіба не настав час збирати нас в одне тіло Христове – Українську Православну Церкву з патріаршим престолом у Київі, в єдиній вітчизні Україні, а не по Москвах та Римах, не по всяких закордонах, бо домівка у нас одна-єдина? Настав час! Але ще багато серед нас тих, хто не хоче чути й розуміти, багато таких, хто ще хоче сісти по праву та по ліву руку, тобто прагне влади будь-якою ціною. Це ті, які й Христа Ісуса спочатку переслідували, ганьбили, намагалися побити камінням, не визнаючи Його навіть пророком, а потім і на хресті розіп’яли.

    Та давайте подивимось, як же розвивалися події далі? Але спочатку згадаймо те, коли Ісус якось йшов із Своїми учнями в черговий раз до Єрусалиму і вже вкотре почав говорити їм про те, що має статися з Ним: “Ось ми йдемо в Єрусалим і все, що писали пророки про Сина Людського, здійсниться. Бо видадуть Його язичникам, і осміють Його, і зневажать, і оплюють Його, будуть бити і вб’ють Його, але третього дня Він воскресне” (Лк. 18:31-33). Так, учні страхалися таких Його слів, не розуміли їх глибокого змісту, бо кожен думав своє, людське – як би зайняти біля Господа в Царстві, яке вже ось-ось гряде, для себе краще місце. Але першими насмілилися приступити до Нього Яків та Іоанн, сини Зеведея: “Вчителю, дозволь нам, щоб ми сиділи один праворуч Тебе, а другий ліворуч у славі Твоїй” (Мк. 10:37).

    Ісус навіть не розгнівався на них, Він лиш гірко всміхнувся. “Не знаєте, чого просите, – відповів їм. – Чи можете ви пити чашу, яку Я п’ю, і хреститися хрещенням, яким Я хрещусь?” Навіть не підозрюючи, про яку чашу Він говорить, вони так зраділи, що ледве не впали на коліна перед Ним в очікуванні Його згоди з їхнім проханням. “Можемо!”, – аж похопились вони. Він ще трохи помовчав, очевидно прозріваючи все їхнє життя наперед, а до того ж Йому, можливо, стало прикро й боляче за них, найближчих друзів і учнів, за темряву їхніх душ, яких ще так слабко торкнулося Його благодатне світло, і спокійно відповів: “Чашу, яку Я п’ю, ви будете пити, і хрещенням, яким Я хрещусь, ви будете хреститися”. А, ще помовчавши, наче даючи їм і всім Своїм учням можливість усвідомити кожне казане Ним слово, бо вага тих слів велика, Він додає: “Але дозволити сісти праворуч чи ліворуч від Мене – не від Мене залежить, а кому приготовлено”. Ще пройшовши, прикликав їх усіх до Себе і сказав їм: “Ви знаєте, що ті, яких вважають князями народів, панують над ними і вельможі їхні управляють ними, але між вами не так буде: хто хоче бути більшим між вами, нехай буде вам слугою. Бо і Син Людський прийшов не для того, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою за викуп багатьох” (Мк. 10:3, 8-45). Цими словами Він розкрив суть вищого призначення, яке Він узяв на Себе, і хотів, щоб вони не тільки правильно його зрозуміли, а й після того, як Він покине їх, щоб вони уникали перших місць, дивлячись на Його приклад, і гідно послужили людям, проповідуючи Євангелію спасіння.

     

    І ось, нарешті, Ісус вирішує йти до Єрусалиму. Велике чудо воскресіння Лазаря стало передвістям смерті й воскресіння Самого Христа, а відтак і передвістям загального воскресіння всіх померлих. Про це й свята наша Православна Церква нині співає: “Загальне воскресіння перед Твоїм стражданням запевняючи, з мертвих воскресив єси Лазаря, Христе Боже”.

    Учні підводять до Нього молодого осла, на якого ще ніхто не сідав. Це дуже суттєво, бо Ісус не міг в’їжджати до міста на коні, як то урочисто на конях чи коштовних колісницях в’їжджали земні царі до своєї столиці, сповнені гордості й пихи за перемогу їхнього війська над ворогами, адже царство Його: “Не від світу цього” (Ін.17:36).

    Ісус сідає на молодого осла, очевидно первородного, і в супроводі євреїв, яких багато приходило до Віфанії, щоб подивитися на воскреслого Лазаря, а також паломників, які проходили через це поселення до Єрусалиму на свято Пасхи з Галілеї і радо приєдналися до Його урочистої подорожі в столицю, бо хотіли бачити Христа своїм царем. Йдучи перед Ним і позаду, народ вигукував: “Осанна! Благословенний Той, Хто йде в ім’я Господнє, Цар Ізраїлю!” (Ін. 12:13), люди клали Йому під ноги пальмове віття, стелили свій одяг і знову славили: “Благословенний Цар, що йде в ім’я Господнє! Мир на небесах і слава в вишніх!” (Лк. 19:38). Таким чином, подорож Ісуса Христа до Єрусалиму на страждання, на ганебну смерть перетворилася на всенародне поклоніння, урочисте вшанування входу царя на своє царство. І якщо раніше Він відхиляв намагання євреїв проголосити Його своїм царем, то цього дня навіть на осла сідає, щоб народ згадав пророцтво про прихід свого царя на ослові.

    Фарисеї, наполохані таким величезним розмахом народної підтримки, особливо коли звідусіль залунало: “Цар юдейський!”, звернулися до Нього: “Учителю, заборони учням Твоїм!” (Лк. 19:39). Ісус же голосно і владно кидає їм виклик, який видавав у Ньому Бога: “Коли вони замовкнуть, то каміння кричатиме!” (Лк. 19:40). Наче цими словами говорив їм, що коли вони не зрозуміли, Хто Він, коли й ці прозрілі люди не переконали їх, то тоді каміння закричить їм про те, що Син Божий переможно вступає в Єрусалим. Багато хто з фарисеїв казав: “Увесь світ іде за Ним!” (Ін. 12:19).

    Христос свідомо входив у Єрусалим на страждання як очікуваний багато століть єврейським народом Месія, як їхній цар юдейський. Він виконав Своє призначення: пророкував, навчав народ, як первосвященик служив йому, страждав ради Бога і, врешті, приносив Себе в жертву за гріхи світу, щоб цей світ змінився, отримавши надію на спасіння. Три роки Він благовістив про Царство Небесне як Царство Боже і як духовне перетворення людини й цілого народу. Він сподівався, що Єрусалим зрозуміє Його, піде за Ним, як царем Царства небесного, а натомість Сам зрозумів, що швидше каміння заголосить, аніж камінне серце Єрусалиму зрушиться. І Христос, наблизившись до Єрусалиму, не прокляв його, хоч і знав, що тут на Нього чекає осудження і смерть, а, розкриваючи жахливу долю міста, заплакав над ним: “О, коли б ти хоч у цей твій день зрозумів, що потрібно для миру твого! Та нині це закрите від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої оточать тебе валом, і обложать тебе, і стиснуть тебе звідусюди. І зрівняють тебе з землею, і повбивають дітей твоїх, і не залишать в тобі каменя на камені за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого” (Лк. 19:42-44).

    А чи зрозумів український народ всю значущість відновлення Української Православної Церкви з патріаршим престолом у Київі? Чи зрозумів народ, що нині ідея Помісної Української Православна Церкви входить в життя України, єднає нас в ім’я Христове з волі Божої заради спасіння українського народу, який багато століть у сподіванні чекав духовного й національного визволення? Якщо значна його частина в нестямі кричить на рідну Церкву: “Розпни її!”, то скам’яніле серце інших мовчить. О, не приведи, Господи, щоб закричало каміння, нехай страшна доля Єрусалиму обійде Україну стороною. А ми будемо славити Христа Спасителя, Який помер і за наш народ, а Своїм воскресінням посилає й українському народу надію на спасіння, єднаючи нас в рідну Церкву. “Прийшла година прославитись Сину Людському” (Ін. 12:23). Амінь!

    Преосвященний Афанасій, єпископ Харківський і Полтавський