Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • В Божій Благодаті. Роздуми після молитви

    В Божій Благодаті. Роздуми після молитви

    Бог є Любов одвічна й незмінна. І так само Бог у любові шукає незмінно нас щомиті нашого життя в усіх наших діях, вчинках, думках, у нашому мисленні й уявленнях… Але знайшовши нас такими, якими ми є насправді, – часто злими, лихими в тому злі, роздратованими, гордовитими і самолюбивими, байдужими і ледачими, готовими будь-якої миті на образу, навіть несуттєву, відповісти образою, докорами, а ще й буваємо мстивими, непорядними, – Він не може доступитися, хоч і стоїть поряд, як і Сам говорить: «Стою під дверима і стукаю – коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього увійду і буду вечеряти з ним, а він зі Мною» (Об. 3:26).

    Через нашу непоступливість, коли й чуємо голос Господа, то не поспішаємо відкривати Йому двері до свого серця, або й зовсім закриваємо не тільки серце, а й вуха затуляємо. Але Бог довготерпеливий і милостивий, коли каже нам: «Хто має вуха, нехай слухає» (Мт. 11:15), то нам же треба прислухатися і самим шукати Бога, самим наближатися, адже Він стоїть від нас лише на відстань серця, невже ми не чуємо Його лагідний подих?

    Він знаходить нас, бо в кожному з нас є частка Його любові, бо й ми самі є часткою Його Самого, але частка Його любові так глибоко затоптана нашою нелюбов’ю, що Він не може до нас, вірніше, нашої душі доступитися, бо доступ до неї лежить через серце, а наші серця віддані творцеві всього того, що є протилежним любові, тобто злу – дияволу, одвічному ворогу Бога. І все ж, незбагненна любов Бога намагається пробудити в нас, у нашому єстві, оту малесеньку часточку любові, яка в нашій нелюбові перебуває, як зернина в скутій морозом землі.

    Любов Божа приходить до нас, як приходить весна і сонце своїм теплим промінням розковує заледенілу землю, повертає її до життя і маленьке житнє зернятко пробуджується від сонячного тепла, оживає, відроджується в ньому закладена крихта Божої сили, яка дає такий потужний поштовх до росту, що зернина, маючи себе як зовнішню оболонку, а в собі свою істинну суть – зародок, що, пробудившись, вигонить із землі спочатку паросток, а за ним і стебло з колоском, у якому вже безліч зернин, тобто дає урожай – дар Богові на Його святій ниві.

    Але зернина вже не бачить цього – вона помирає, щоб дати життя нове в стеблі й колоссі – плід любові, яким є нове зерно, і вже не в однині, а у множині. Крихта любові, з’єднавшись із Божою любов’ю, яка є безкінечною, сама стає безкінечністю і творить безкінечність любові.

    Не відгукнувшись на поклик сонячного тепла, зернина не пробуджується й не вивільняє до життя зародок, і він завмирає, гине, а згодом зотліває й зернина. Так само зотліває й людина, якщо не відгукується на голос Божий, не пробуджується, не викликає до розвою зародок любові, який завмирає, не дає ніякого доброго плоду, й тоді внутрішня – духовна людина, яка є основою її єства, помирає, а згодом помирає й людина зовнішня. Так, у єдності цих двох начал свого існування, не давши головного плоду, яким є примноження любові, чого й очікує від нас Господь, людина відходить у безвість, тому що не прийняла Господа, коли Він намагався достукатися до її серця.

    Людина боїться смерті тілесної, тобто смерті себе зовнішньої, видимої, хоча видиме є, власне, нічим, прахом, тлінням, – і, навпаки, не боїться смерті духовної, тобто смерті душі, яка є невидимою, але вічною, тим началом, котре, як зародок у зернині, пробудившись у любові – головному врожаю душі, проростає у вічність, даючи душі людини безсмертя. Цього завжди прагне Бог, але не завжди цього прагне сама людина, прирікаючи свою душу, тобто саму себе, на тління.

    Зернина, перебуваючи в землі, як людина в цьому житті, не боїться дати життя зародку, хоч і знає, що від того помре сама, але через цю смерть народиться в інше життя – світ Божий, де світить сонце і де панує благодать тепла. А людина боїться смерті свого зовнішнього єства, бо воно є для неї видимим, як є видимими і чуттєвими принади цього життя, в якому перебуває людина, хоча насправді вони є такими ж мертвецькими, як і обледеніла, скута морозом земля для зернини. Саме ці принади і є головною причиною того, що людина, боячись їх втратити (адже вони для неї і є ознакою життя, бо видимі), не визволяє зародка любові з їхнього полону, а без любові неможливе народження людини внутрішньої до життя істинного, яким є безсмертя.

    Саме із-за цих принад життя видимого, в якому панує диявол – творець всякого зла, антипод і ворог Бога, а також і людини, людина й боїться йти на ризик, яким є віра, бо вона вимагає відмови від тих принад, саме заради яких людина, власне, й живе, бо вони складають основу всіх її намагань, турбот, прагнень, займають увесь простір її мозку, який продукує все нові прагнення в задоволенні зовнішньої людини.

    Внутрішня ж людина в цей час перебуває у своєрідному анабіозі, летаргійній смерті, з якої й намагається нас пробудити Бог. А пробудити Він нас може любов’ю через нашу віру. Для цього нам треба піти на ризик і вірою відкрити Богу двері свого серця. Тобто, зробити рішучий крок, вибір, без якого й Бог нічого не може з нами вдіяти, бо дав нам свободу вибору. Але якщо ми такий вибір зробимо, не побоїмося ризику, то цей вибір позбавить нас залежності вбивчих принад, що цупко тримають нас звичками, і відчинить нам двері нового існування – вже з Богом і в Божій благодаті, подібно тому, як проростає із зернини паросток із товщі й темені землі у літепло сонячного дня.

    Високопреосвященний  +АФАНАСІЙ,

    архієпископ Харківський і Полтавський,

    керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією

     

  • Вітальне слово

    Вітальне слово

    Щиро вітаю всіх відвідувачів нашого оновленого сайту. Бажаю кожному знайти корисну для нього інформацію, яка сприятиме розширенню православного світогляду і духовному зростанню, даватиме необхідну поживу допитливому розуму і спраглій душі. З Богом!

    Христос посеред нас! Він воскрес і слава Йому!

    Дорогі брати і сестри!

    Віднині в інформаційному релігійному просторі України розпочинає свою діяльність оновлений офіційний інтернет-ресурс Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, на якому ви зможете ознайомитися із життям нашої єпархії: новини, інтерв’ю, статті, з часом – авторські колонки, анонси, відео та аудіо із життя єпархії та православного світу.

    Сьогодні життя Харківсько-Полтавської єпархії, не зважаючи на великі труднощі, повнокровно розвивається: працюють усі структури, зміцнюються громади, створюються нові, храми наповнюються новими людьми, які прагнуть до щирої духовності, відновлення й утвердження українських церковних і культурних народних традицій. Починається також і чернече життя – створено й діють чоловічий та жіночий монастирі, але в цій справі ще багато як організаційної, так духовної роботи.

    Тому наше завдання полягає в тому, щоб говорити з вами на сучасній мові, доброзичливо, щиро, з повагою до співбесідника, правдиво доносячи до читача і слухача інформацію про Харківсько-Полтавську єпархію, та Українську Автокефальну Православну Церкву в цілому. Ми бачимо, що інформаційна політика більшості ЗМІ побудована на маніпулюванні свідомістю людей, на підміні одних цінностей іншими, не завжди корисними для духовного і морального стану людини. Це стосується й нашої Церкви – адже здебільшого життя нашої Церкви, тим паче єпархій, висвітлюється неправдиво, або ті чи інші події церковного життя взагалі замовчуються.

    Так само, як майже не з’являються в пресі чи на телевізії розповіді про життя єпархій і парафій, бесіди з Предстоятелем та архієреями, гідними свого пастирського покликання священиками. До уваги слухача й глядача подається думка про ставлення до подій у державі, про життя Церкви (чи від імені УАПЦ) зовсім сторонніх людей, а то й відвертих її недругів. Все це створює викривлену картину про УАПЦ, сприяє негативному ставленню в українському суспільстві до нашої Церкви, що взагалі недопустимо в країні, яка починає будувати своє самостійне життя, впроваджуючи демократичні європейські цінності державотворення. Ві цього страждають і віруючі нашої єпархії, адже живемо в одному інформаційному просторі.

    Нам, щирим православним християнам і патріотам України, продовжувачам сторічної історії Церкви-Мучениці – УАПЦ, це завдає не тільки прикрості, а й глибокого болю, адже є несправедливим і, крім того, руйнівним для творення Помісної православної Церкви в Україні. Адже Церква, побудована на гріху неправди, несправедливості, приниженні слабшого сильнішим, тобто зла, не стане спасительною для українського народу. Плід із червоточиною рано чи пізно загниє.

    Крім того, інші конфесії, користуючись своїми чималими фінансовими, матеріальними і комунікаційними можливостями та спираючись на підтримку державної влади, через ЗМІ всіляко намагаються принизити роль УАПЦ як в історії України минулого, так і в будівництві нової, незалежної української Держави, а останні не надають нам можливості висловити власну точку зору чи дати пояснення. Почастішали приклади переманювання чи безпосереднього тиску на священиків Харківсько-Полтавської єпархії з метою примусу до переходу в УПЦ КП.

    Але сказав Господь: «Не бійся, мале стадо, Я з тобою!» Ось так і наша Харківсько-Полтавська єпархія, як і всі церква Церква, освячена кров’ю мучеників, намагаються вносити і свою посильну лепту в духовне й національне відродження рідної Вітчизни незважаючи на всі ті перепони, які чиняться недругами на шляху нашого розвитку й утвердження в українському суспільстві.

    Тому віднині ми будемо ділитися з вами тим, що є важливим для нас і вас! Наше завдання – говорити з вами відверто, відповідаючи на всі запити церковного і світського життя, показуючи внутрішнє життя єпархії в усіх аспектах діяльності – богослужбової, місіонерської, соціальної, виховної, таким чином відповідаючи на виклики нинішнього часу. Будемо широко висвітлювати богословську думку, надаватимемо місце поміркованій полеміці, чільне місце займе історія Харківсько-Полтавської єпархії та УАПЦ.

    Ми запрошуємо до співпраці священнослужителів і вірних як Харківсько-Полтавської єпархії так і УАПЦ, адже без вашої підтримки наш інформаційний ресурс не збудеться. Тому просимо присилати на нашу пошту інформацію про життя вашої парафії, тому чи іншому місті чи селі. Це буде нас усіх гуртувати в одну міцну автокефальну спільноту і єднати, адже «де двоє чи троє зібралися в ім’я Моє, там і Я посеред них» (Мт., 18:20). Не будемо гордовитими, а будемо люблячими. Хоч нас і не так багато на теренах Слобожанщини і Полтавщини, але крапля до краплі – і вже вирує бурхливий потік. Так і життя єпархії. Яким воно є і буде в майбутньому – залежить тільки від нас самих.

    Ми також будемо раді, якщо свою думку про ті чи інші події в православному житті висловлюватимуть усі, хто небайдужий до стану українського православ’я, його проблем, особливо в царині духовності й церковного життя. Наша єпархія живе повнокровним і повноцінним життям, бо є складовою частиною єдиного Тіла Христового. Нам є що сказати й показати українцям і світові. Не ховаймо свої здобутки, а ті, що вже напрацювали, примножуймо щоднини. «Ви світло для світу… Не запалюють світильника, щоб поставити його під посудину, але на свічник, і світить воно всім у домі» (Мт., 5:14-15). Нам треба впевнено дивитися вперед, а наш сайт буде вашими очима і вашими вухами – бачити й чути істину. Тільки сміливих, терпеливих і працьовитих любить Господь.

    Але на сайті не будуть публікуватися матеріали, що закликають до насилля, розпалюють міжнаціональне чи міжконфесійне протистояння, принижуються честь і гідність людини, а правдиве висвітлення подій і проблем церковного життя буде пріоритетним. Ми хочемо, щоб наш сайт став більше духовно-інтелектуальним, об’єднавчим для всіх українці у святій справі побудови міцного духовного фундаменту нової України. Але, в той же час, сайт повинен бути наповнений українським духом і сприяти розвитку й утвердженню в суспільстві української національної ідеї відродження в її духовному аспекті.

    Сайт не має якогось фінансування і вся робота здійснюється, як раніше говорили, на громадських засадах – з ініціативи та активної участі керуючого Харківсько-Полтавською єпархією, архієпископа Харківського і Полтавського Афанасія (Шкурупія), секретаря консисторії ігумена Антонія (Бондарця), прес-секретаря консисторії ієрея Олександра Горая та ієрея Дмитра Шаповалова.

    Але для повноцінного наповнення сайту різнобічною церковною інформацією та цікавими й корисними матеріалами потрібні кошти. Тому будемо вдячні також і за фінансову допомогу!

    Благодать Господа і Бога нашого Ісуса Христа нехай буде з усіма вами!

    Високопреосвященний  +АФАНАСІЙ,
    архієпископ Харківський і Полтавський,
    керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією

    Року Божого 2018, місяця лютого
    м. Харків – м. Полтава

     

  • Велика радість на землі

    Велика радість на землі

    «З великою радістю вітаю всіх вас із великим святом – Різдвом у тілі Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа!.. Ця велика радість часто стає для знедоленої людини єдиною розрадою в житті. Саме до простих і знедолених людей були звернені слова ангела, який звістив світу про початок нової, християнської епохи: «Не бійтеся, я звіщаю вам велику радість, яка буде всім людям, адже нині народився  вам у місті Давидовому Спаситель, Христос Господь» (Лк., 2:10-11),  із Різдвяного послання архієпископа Афанасія (Шкурупія).

    7 січня 2018 року, в день свята Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храм. Спільно з владикою служили: ігумен Антоній (Бондарець), ієреї Олег Авраменко та Олександр Горай.

    За літургією були прочитані Різдвяні Послання Блаженнішого Макарія, митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ, та високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського, керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією.

    «Дорогі мої! – звертається до вірян єпархії архієпископ Афанасій. – З відкритим серцем вслухаємося в ангельське благовістя: «Я звіщаю вам велику радість!» Ми часто не беремо до уваги цю вічну радість, тому що живемо у світі, ураженому гріхом і смертю, страждаємо від хвороб і немочі, терпимо розлуку й горе, зіштовхуємося з насиллям і жорстокістю. Але опорою стає наша віра, яка навчає нас у час тяжких випробувань зберігати в серці й повідомляти іншим людям ту радість, яка прийшла до нас із висоти небес і про яку в Євангелії сказано, що ніхто її не відбере у нас (Ін., 16:22)».

    «Сьогодні глибоким болем наповнені наші серця через кровопролиття на українській благословенній землі – гинуть кращі сини й доньки, захищаючи Україну від російських загарбників, що разом із заколотниками принесли в наш дім горе й біду. Тисячі воїнів і мирних громадян стали жертвами злої волі, зруйновані десятки міст і сіл. Але в найважчих обставинах не будемо забувати слова Христа Спасителя, звернені до кожного з нас: «Не бійся, тільки віруй» (Мк., 5:36). Ми не самотні, бо на нашому боці правда, яку ми відстоюємо ціною жертовної крові, а де правда, там і Бог, а з Богом – перемога. З Богом переміг темну силу архістратиг Михаїл. «Хто як Бог?», вигукнув він на всю вселенну і повів у бій світлих ангелів, яких було менше, ніж темних, але вони перемогли, бо з ними був Бог. Перемога так само буде за нами, бо з нами – Бог!», – сказано у Посланні владики Афанасія.

  • Різдвяне послання Високопреосвященного АФАНАСІЯ, архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ, Керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією

    Різдвяне послання Високопреосвященного АФАНАСІЯ, архієпископа Харківського і Полтавського УАПЦ, Керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією

    РІЗДВЯНЕ ПОСЛАННЯ

    Високопреосвященного АФАНАСІЯ, архієпископа Харківського і Полтавського, Керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією, священству, чернецтву і всім вірним Харківсько-Полтавської та Черкаської і Кіровоградської єпархій Української Автокефальної Православної Церкви та всім православним християнам

    Дорогі в Христі Ісусі брати і сестри!

    ХРИСТОС НАРОДИВСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!

    З великою радістю вітаю всіх вас із великим святом – Різдвом у тілі Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа!

    Ці святі дні наповнені молитовними переживаннями найвеличнішої події в історії людства. У великому смиренні прийшов Господь на землю у вигляді людському, народившись не в царських палатах, а в яслах печери, де пастухи тримали в час негоди отару овець. Своїм народженням Він порадував перш за все простих людей – пастухів, які пасли отару неподалік Віфлеємської печери (Лк., 2:10-11). Ця велика радість часто стає для знедоленої людини єдиною розрадою в житті. Саме до простих і знедолених людей були звернені слова ангела, який звістив світу про початок нової, християнської епохи: «Не бійтеся, я звіщаю вам велику радість, яка буде всім людям, адже нині народився вам у місті Давидовому Спаситель, Христос Господь» (Лк., 2:10-11).

    Дорогі мої! З відкритим серце вслухаємося в ангельське благовістя: «Я звіщаю вам велику радість!» Ми часто не беремо до уваги цю вічну радість, тому що живемо у світі, ураженому гріхом і смертю, страждаємо від хвороб і немочі, терпимо розлуку й горе, зіштовхуємося з насиллям і жорстокістю. Але опорою стає наша віра, яка навчає нас у час тяжких випробувань зберігати в серці й повідомляти іншим людям ту радість, яка прийшла до нас із висоти небес і про яку в Євангелії сказано, що «ніхто її не відбере у нас» (Ін., 16:22).

    Бог, Який прийшов до нас немовлям, хоче, щоб наше серце стало тією печерою і яслами, де Він перебуватиме, а в душі, впродовж нескінченних віків, щоб звучало ангельське славослів’я: «Слава в вишніх Богу і на землі мир, в людях благовоління!» (Лк., 2:14). Сила нашої віри полягає в тому, що ця «радість велика» дарується нам сьогодні, як і дві тисячі років тому. Для нас вона не просто спогад історичної події, а, перш за все, свято Різдва Христового, яке звершилося одного разу, але з тих пір наповнює людські серця миром і невимовною радістю!

    Наші віра, молитва, добрі справи, любов до ближнього в радості Господній – все, що складає життєвий подвиг православної людини, яка повинна йти шляхом, що його визначив Бог, буде свідчити про Христа не тільки нашому серцю, а й ближнім і дальнім нашим, щоб усі ми разом ставали сіллю землі і світлом для світу (Мт., 5:13-14), яке буде наповнювати душі істиною, любов’ю і чистотою.

    Дорогі мої! Сьогодні глибоким болем наповнені наші серця через кровопролиття на українській благословенній землі – гинуть кращі сини й доньки, захищаючи Україну від російських загарбників, що разом із заколотниками принесли в наш дім горе й біду. Тисячі воїнів і мирних громадян стали жертвами злої волі, зруйновані десятки міст і сіл. Але в найважчих обставинах не будемо забувати слова Христа Спасителя, звернені до кожного з нас: «Не бійся, тільки віруй» (Мк., 5:36). Ми не самотні, бо на нашому боці правда, яку ми відстоюємо ціною жертовної крові, а де правда, там і Бог, а з Богом – перемога. З Богом переміг темну силу архістратиг Михаїл. «Хто як Бог?», вигукнув він на всю вселену і повів у бій світлих ангелів, яких було менше, ніж темних, але вони перемогли, бо з ними був Бог. Перемога так само буде за нами, бо з нами – Бог!

    Страждання не повинні зробити наші серця жорстокими, адже Господь веде нас вузьким шляхом скорботи, наближаючи до Царства Небесного. Тож посилимо щиру молитву за нашу Вітчизну, за народ український, який багатьма стражданнями заслужив кращої долі, а своєю працею будемо активно оновлювати і преображати наше життя.

    Свята справа християн щодень молитися за перемогу над ворогом, адже сила молитви велика – вона вселяє рішучість, стійкість і надихає на подвиги в ім’я Батьківщини. А дана Господом радість долає будь-які біди й нещастя, адже Він сказав: «Радійте, Я з вами в усі дні» (Мт., 28:19). Тому кожен день нашого життя наповнюймо радістю Господньою, особливо в свято Різдва, щоб не було в наших серцях страху й зневіри, ворожнечі й розбрату, відчаю і невір’я в силу Божу.

    Дорогі мої! Від щирого серця вітаю вас із великим і світлим святом Різдва Христового і бажаю в новому році милості Господньої, невичерпної допомоги Божої, міцності духовної і тілесної, мужнього несення життєвого хреста і стійкості в праці на розбудову рідної України й нашої святої Матері – Церкви Православної. Нехай же благословить усіх нас Господь Вседержитель миром, а Пресвята Богородиця захищає святим Покровом.

    ХРИСТОС НАРОДИВСЯ! СЛАВІМО ЙОГО!

    У Христовій любові
    Високопреосвященний АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський,
    Керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ
    Різдво Христове 2017/2018 р.р. м. Харків

  • Святителю Миколаю, моли Бога за нас

    Святителю Миколаю, моли Бога за нас

    «Свята наша Церква єдина з усіх Церков живе за законами соборноправності й відстоює це святе право віруючого люду обирати собі пастирів і архієреїв, й тому тільки вони входять у кошару до овець дверима, а не перелазять через огорожу, як про те говорить наш Господь Ісус Христос», – архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій).

    19 грудня 2017 року, в день святителя Миколая, архієпископа Мир Лікійських, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління.

    Під час проповіді владика Афанасій наголосив на тому, що на початку 90 років минулого століття, коли УАПЦ тільки-но почала відроджуватися, злодії й розбійники віроломно вдерлися в її святу огорожу саме якраз через вікна і стали в ній господарювати як розбійники. «Але ж їм дозволили те робити вівці і їхні пастухи! – зазначив архієпископ. – Маючи право вигнати з кошари вовків в овечій шкурі, покорилися. Але ж іще Тарас Шевченко з гіркотою писав: «Якби ж то, Господи, якби не покорилися раби». Ці його слова стосуються і нашої Церкви, адже й нині в її життя втручається політика влади, повторюючи злочин своїх попередників. Але ми повинні пам’ятати слова свого Господа: «Я прийшов вас зробити вільними». Вільними! У своїй вірі, у своєму виборі, як те належить людям вільного світу від гріха і впливу світу наживи і вседозволеності».

  • Страдницька доля вмч. Варвари – як доля України

    Страдницька доля вмч. Варвари – як доля України

    «Свята Варвара великомучениця тяжко постраждала за Христа і віру в єдиного Бога – її катував навіть рідний батько, який, врешті, власноруч і скарав її на смерть. Саме мученицька смерть святої Варвари, її люті страждання, прихиляли ще в давні часи серця українців і вони віддавали мужній дівчині шану в іконах, розписах та найменуваннях безлічі церков по всій Україні», – архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій).

    17 грудня 2017 року, 28 Неділі після П’ятидесятниці, в день вшанування вмч. Варвари і мч. Юліанії, високопреосвященний Афанасій звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії (єпархіального управління).

    «Страдницька доля святої Варвари, як нікого іншого із святих, нагадувала українцям їхню тяжку долю, адже хоч і обдарував Господь наш народ всілякими багатствами, але так складалося в історії, що за ті багатства ми повинні були розплачуватися підневільним життям у інших народів і тяжкою працею на них, – сказав владика Афанасій у своєму повчальному слові. – Переписуванням нашої історії на свій лад намагалися змінити світогляд, нав’язуванням своєї культури й мови намагалися уразити в серце, а забравши нашу мову з Церкви, прагнули забрати й душу. Так і Варварі, завдаючи страшного й нестерпного болю відрізуванням грудей, відрубуванням рук, ударами молотом по голові, хотіли зламати волю до свободи, а водячи оголеною по місту, чинили страшну наругу, щоб позбавити сили духу і домогтися відречення від віри й любові до небесного Жениха – Ісуса Христа».

    Розкриваючи тему сьогоднішнього свята, архієпископ Афанасій порівняв долю великомучениці Варвари з долею Української Автокефальної Православної Церкви, переслідуваної впродовж столітньої історії діяльності на теренах України. УАПЦ мала ще зовсім юний вік, коли в 20-30 роках минулого століття її архієреїв, священиків, вірян піддавали жахливим тортурам, розстрілювали, гноїли в концтаборах і, врешті, знищили, позбавивши голови – Предстоятеля, грудей – архієреїв, які насичували душі вірян молоком Євангельського вчення, рук – священства, яке єднало народ Божий із Господом, подаючи йому Тіло й Кров Христові у святому причасті. Але не змогли знищити душу й дух Церкви, які жили в народі, котрий за кожним разом відроджував Тіло Христове – рідну Церкву УАПЦ.

    «Життя Варвари великомучениці навчає нас понад усе любити Господа нашого Ісуса Христа, рідну Церкву – УАПЦ, й Неньку-Україну. Вільне життя нашого народу, наша віра православна й Церква, повинні бути для нас найдорожчими, заради чого ми будь-якої миті підставимо навіть свої голови під меч, як те зробила юна дівчина Варвара, – сказав на завершення свого слова архієпископ Афанасій. – Як свята Варвара через свій подвиг мучеництва увійшла в Царство Боже, так і ми з вами будемо входити до рідної української Церкви за спасінням і, спираючись на неї, як на головну опору в житті, будемо досягати вічного життя. Тож нехай за молитвами святої Варвари і ми будемо мати небесні оселі».

  • І в цьому наша сила

    І в цьому наша сила

    «Апостоли, це ті люди, які побачили в Ісусі Христі щось таке, що відгукнулося в їхніх серцях і заради чого вони, все покинувши, – сім’ї, дім, роботу,  пішли за Ним до останку. Їх було небагато, всього лише дванадцять, а згодом до них приєдналося ще сімдесят із усього ізраїльського народу. Тоді Христос сказав: «Ідіть за Мною» і дванадцять пішли, а всі інші – кілька тисяч, розійшлися по своїх справах. Щось нині ми бачимо й серед нашого народу сьогодні – все менше й менше йде за Христом на служіння Богу й людям, і це біда всього українського суспільства», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    13 грудня 2017 року, в день апостола Андрія Первозваного, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в домовій каплиці свт. Афанасія, Лубенського чудотворця, патріарха Царгородського.  Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії.

    «За переказами з давнини, апостол Андрій проповідував Слово Боже й на Київських пагорбах, і поставив хрест на тому місці, де нині над Києвом височить найкрасивіший храм , що носить ім’я апостола українських земель – Андрія Первозваного, – сказав у своєму слові до вірян архієпископ Афанасій. – Цей храм впродовж останніх ста років був кафедрою предстоятелів Української Автокефальної Православної Церкви, але втрутилася політика і влада хоче відібрати в нас Андріївську церкву і передати її іншій конфесії, щоб таким чином принизити нас, применшити в очах суспільства. Вони можуть відібрати храм, бо мають на те владу, та вирвати серце з наших грудей їм не під силу, бо в серці на престолі перебуває Господь наш Ісус Христос. І в цьому наша сила».

  • Будувати власне життя на міцній основі

    Будувати власне життя на міцній основі

    «Слухаючи Боже Слово, читане з Євангелії на богослужіннях, чи читане вдома під час духовної розради, ми повинні розмислювати над тим, про що говорить нам Господь, бо то безцінна наука життя. І сьогоднішня розповідь із Євангелії тому підтвердження. Який же висновок ми можемо зробити з цієї розповіді? А те, що коли нас перемагає зло, входячи в нашу душу гріхом, а відповідно і в тіло недугою, то лише Бог має силу позбавити нас від тієї біди», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    10 грудня 2017 року, 27-ої Неділі після П’ятидесятниці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії.

    «Він чекає від нас усвідомлення причини, з-за якої ми опинилися не просто в обмеженні життєвих можливостей через ту чи іншу втрату здоров’я,  або втрапили в складну, а іноді й небезпечну ситуацію. І тут для нас важливим є не чекати, доки Господь зверне на нас увагу, а самим робити перші кроки назустріч Богу. Але часто так буває, що з ласки Божої Він Сам перший робить такий крок назустріч стражденній людині, й тоді відбувається те, що ми називаємо чудом. Саме чудо зцілення й сталося в синагозі, коли Господь, побачивши скорчену жінку, яка мучилася цією недугою цілих 18 років, покликав її до Себе, поклав на неї руки і тієї ж миті вона випросталася і стала славити Бога. Тобто, ми бачимо оздоровлення і тілесне, і духовне», – зазначив владика Афанасій у своєму слові до вірян.

    За словами архієрея, щоб таке зцілення душі й тіла відбулося, людині треба ставитися до всього, що стається з нею і з тими, хто її оточує, як до волі Божої, яка проявляється в кожному по своєму, залежно від планів Божих на цю людину. «Всі ми один для одного – випробування в цьому житті, завдяки яким Бог і визначає подальшу долю душі у вічності. Але людина здебільшого зводить свої стосунки з Богом до тілесного, тимчасового. І так виходить, що людина будує своє життя на нетривкій основі й тому отримує в підсумку свого життя за словами Господа: «Кожний, хто слухає ці Мої слова й не виконує їх, подібний до необачного чоловіка, що збудував свій дім на піску. Полилася злива, розлилися ріки, подули вітри й ударили на той дім, і він повалився, і руїна його була велика” (Мт., 7:26-27), – наголосив владика Афанасій.

    Архієрей закликав вірян покладати всі свої надії на Бога, довіритися Божій волі й будувати дім свого життя на твердій основі, якою є віра в Бога і Його заповіти. Христос дуже зрозуміло сказав: «Хто слухає Моє слово і вірує в Того, хто послав Мене, – має життя вічне» (Ін., 5:24). Тому, хто слухається науки Божої і йде на Його поклик, а не перебуває під пануванням власної волі, той досягає своєї мети».

  • Увійти до храму як у Царство Боже

    Увійти до храму як у Царство Боже

    «Перша сходинка Божого храму, на який ступила Діва Марія в три роки свого віку, це як хрещення – перша ступінь спасіння, від якої починається відлік життя особистості в Христі Ісусі, Господі неба і землі. І як долала вона сходинку за сходинкою, наближаючись до входу в дім Божий, так і ми долаємо свій шлях, визначений для кожного, щоб у підсумку увійти в Царство Боже, як увійшла до Святого святих Діва Марія», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    4 грудня 2017 року, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з архієреєм служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії.

    «Увійшовши до храму, Богородиця наче б як завершила своє шукання Бога – вийшла з порожнечі й увійшла у повноту життя, а увійшовши в Святе святих, наповнила його вищим смислом, адже зробивши цей доленосний вчинок, вона стала вмістилищем , у якому перебуватиме Боже Слово і з якого Слово увійде в світ заради його спасіння, – пояснив архієпископ Афанасій. – Сьогодні ми з вами перебуваємо в храмі і стаємо свідками того, як Бог входом Пречистої Діви Марії, наповнює храм смислом Свого єднання з людиною, яку таким чином кличе до вдосконалення у всій повноті Своєї слави».

    Звичайно, вхід Діви Марії у Святе святих – прообраз нинішнього вівтаря, не означає, що й кожен із нас повинен входити до вівтаря церкви, а означає те, що ми повинні ставитися до храму Божого як до найсвятішого місця, куди слід заходити з великим трепетом і благоговінням, і творити у своїх серцях вівтар віри, де пануватиме Дух Святий.

    «Життя християнина наповнене духовною роботою і він повинен бачити плоди своєї праці у постійному зростанні духовного вдосконалення, – зауважив архієрей. – Нам слід крок за кроком заглиблюватися у таїнство євангельської науки, щоб якомога повніше відповідати її вимогам, готуючи свою душу до вічності».

  • Храмове свято – в новозбудованому храмі

    Храмове свято – в новозбудованому храмі

    «Віруюча людина ніколи не буває самотньою. Її завжди супроводжує ангел-охоронець. Але від того, настільки людина перебуває у вірі, настільки й близько біля неї стоїть світлий ангел, якого дає їй під час хрещення Отець Небесний», – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ.

    21 листопада 2017 року, в день Собору архістратига Михаїла і всіх небесних сил безтілесних, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, очолив храмове свято Свято-Михайлівської парафії в м. Решетилівці на Полтавщині. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар консисторії, протоієрей Михайло Дзерин, настоятель парафії, ієреї Віталій Прищ та Олександр Горай.

    Після богослужіння архієпископ Афанасій звернувся до вірян із словом проповіді, наголосивши на значенні участі кожної віруючої людини в богослужіннях, адже, як зазначив, владика: «Тут, у Божому храмі, незмінно перебувають і Господь наш Ісус Христос, і Пресвята Богородиця, і архангел Михаїл, і ангели Небесні. Все повітря наповнене ангелами, але не тільки світлими, а й темними, які відступилися від Бога і нині шкодять спасінню християн. Тому від нашої віри, від того, чи беремо ми участь у богослужіннях, чи сповідуємо свої гріхи, чи боремося з пристрастями, залежить те, які з них супроводжують нас на життєвих шляхах».

    Близькість духовного  світу до Бога має для нас велике значення, адже невидимий світ навіть більш реальний, ніж цей, видимий, і ці два світи міцно переплетені між собою. Як? Ми того не можемо знати. Дізнаємося лише тоді, коли переступимо поріг, який розмежовує життя і смерть. Господь каже – покайся, якщо хочеш жити. Жити для вічності. Але каються в гріхах тут, вимолюють помилування тільки в цьому житті, а там отримують лиш присуд, де перебувати душі – в небесних обителях, чи в пеклі.

    «Чи все ми робимо для того, щоб можна було розраховувати на допомогу святих Небесних Сил, чи не викликаємо ми гіркого зітхання нашого ангела-охоронця, чи не відштовхуємо його своїми злими помислами і вчинками? – запитував архієпископ, і цим запитанням змушував кожного зазирнути у власну душу, оглянути своє життя, своє відношення до віри. – Ці запитання ми повинні задавати собі кожного дня, щоб бачити своє життя, страшитися його неправді й звертатися до Бога з покаянням та робити все, щоб догодити Богу. І тоді на Страшному Суді ангел-охоронець заступиться за нас перед Господом і вимолить нам прощення для життя у вічності».

    Архієпископ Афанасій привітав парафіян із новим храмом, який вони звели спільними зусиллями, відзначивши, що будівництво храму відбулося завдяки старанням настоятеля Свято-Михайлівської парафії отця Михайла Дзерина, який був душею цього будівництва. Праця найбільш активних парафіян та жертводавців була відзначена благословенними архієрейськими грамотами. Архієрейською грамотою, за розбудову Української Автокефальної Православної Церкви, відзначено також настоятеля парафії протоієрея Михайла Дзерина.

  • ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКА ЄПАРХІЯ УАПЦ ПОТРЕБУЄ СВЯЩЕНИЦЬКОГО ПОПОВНЕННЯ

    ХАРКІВСЬКО-ПОЛТАВСЬКА ЄПАРХІЯ УАПЦ ПОТРЕБУЄ СВЯЩЕНИЦЬКОГО ПОПОВНЕННЯ

    Звернення

    Преосвященного АФАНАСІЯ, єпископа Харківського і Полтавського, керуючого Харківсько-Полтавською єпархією Української Автокефальної Православної Церкви до тих, хто закінчив духовну школу, але не прийняв священицької хіротонії, а також і до тих, хто хоч і не закінчував духовної школи, але бажає стати пастирем стада Христового в Церкві православній.

    Браття мої!

    Немає нічого святішого й величнішого за служіння Богу. Ні високі посади, ні володіння бізнесовими структурами, ні матеріальні статки не можуть порівнятися з величчю служіння Господу нашому Ісусу Христу навіть у віддаленому хуторі. Все, що світське, – суєтне і швидкоплинне, а те, що ми віддаємо Богу, – вічне. Згадайте, з якими намірами ви вступали на навчання до духовної школи, згадайте, які високі мрії народжувалися у ваших серцях, коли ви навчалися, згадайте, які плани стосовно служіння Богу й людям малювалися у вашій уяві! Але з якихось причин, які часто не залежали від вас, ви не змогли прийняти священицької хіротонії й нині займаєтеся світським справами. Але ж це невірно, навіть грішно!

    Прийнявши в листопаді 2009 року Харківсько-Полтавську кафедру, я зіткнувся із серйозною кадровою проблемою – парафії відновлюються, створюються, а призначити настоятелів для організації церковного життя та богослужінь немає з кого. В той же час як на Полтавщині, так і по всій Україні, проживає багато тих, хто закінчив духовні навчальні заклади православних конфесій, але ще не стали священиками. Саме їх я й закликаю відкинути міжконфесійну упередженість, політично-церковну заангажованість і згадати, що всі ми діти одного Отця Небесного, а наша земна мати – Україна, про яку треба дбати понад усе на світі, особливо про духовний стан народу Божого.

    Міжконфесійні негаразди рано чи пізно вирішаться, православні об’єднаються й кожен залишиться наодинці зі своєю совістю. І совість, через яку Господь говорить із нами, запитає – чому ти, обравши шлях служіння Богу, зійшов із нього, чому ти піддався на агітацію й пропаганду і не став на служіння Богу й Вітчизні там, де твого служіння найбільше потребували? Які б оправдання такий не висловлював, Господь не прийме їх, як не прийме й оправдання в тому, що, мовляв, УАПЦ – неканонічна Церква. В Бога немає ні «канонічних», ні «неканонічних». В Бога є або християни, або нехристі. Невже й ви записалися в нехристі?

    Де ж ви – сини своєї Вітчизни?! Чому не хочете послужити ділу спасіння народу Божого у життя вічне, чому не хочете послужити на українській духовній ниві? Знаю, що всім хочеться і зарплат високих, і щоб був готовий храм для служіння. Я тільки за це. Але нині настали такі часи, що ні зарплат високих, ні соборів готових, де б вас чекали, в Церкві немає. Вас чекає принижена і знедолена Вітчизна, розгублене в духовних пошуках українство – народ, якого дурять на кожному кроці різного роду «проповідники» закордонних вчень, аби мати з того зиск – хто матеріальний, а хто, виконуючи чужу волю, працює на шкоду своїй Вітчизні. Але немає нічого страшнішого й ганебнішого в цьому житті за зраду віри Православної й України!

    Колись козаки йшли на видиму смерть за віру православну, а ви боїтеся тимчасових матеріальних труднощів. Але задумайтесь – ви, прийшовши на парафію, де немає храму, разом із парафіянами збудуєте Божий дім, в якому будете разом підносити хвалу Господу й де наступні покоління православних будуть із пошаною й вдячністю вас поминати! Кращої пам’яті для людини бути не може!

    Я поставив собі за мету створення єпархії хоч і невеликої кількісно (хоча територія й велика), але такої, де релігійні громади були б наповнені істинно віруючими побожними людьми й високодуховними пастирями, які вестимуть їх у правді Христовій до спасіння в життя вічне.

    Любі мої браття, діти мої! Я поклав своє життя на вівтар служіння Богу вже в серйозному віці, досягнувши певних успіхів у житті світському, чим міг насолоджуватися останні роки, які Господь мені вділив ще потоптати рясту. І як би мені тяжко нині не було, але за вибір свій зовсім не шкодую. Навпаки, безмежно вдячний Господу, що Він поставив мене, многогрішного, перед престолом Своїм. Слава Богу за все!

    Браття мої, девізом мого життя є такий: «Якщо не я, то хто?» Кому, як не вам, взятися за святу справу духовного відродження Вітчизни нашої України, адже вона кличе вас, вона стукає у ваші серця – діти мої, народ український, розіп’ятий на перехресті світів, стікає кров’ю душ своїх і благає – поможіть, підставте своє плече, врятуйте від загибелі, ви ж мої діти!..

    Є парафії, де люди чекають настоятелів, які б повели їх дорогою спасіння, є земельні ділянки для побудови храмів і, найголовніше, є активні парафіяни. А збудувати храм Божий і залишити про себе добру пам’ять на багато поколінь православного люду, щоб твоє ім’я згадувалося впродовж століть «незлим, тихим словом», постійно підносилася за тебе молитва до Бога, – якої ще найвищої нагороди можна очікувати в цьому світі, і якого спасіння душі своїй бажати?!

    Чекаю на Вас, брати мої. Чекає на вас Бог, Церква й Україна!

    Березень, 2013 року Божого

    м. Полтава

    Телефон для консультації: (0532) 653537

    E-mail: uaockhp@i.ua

    uaockhp_press@ukr.net

  • Хіба не знали, куди йшли?

    Хіба не знали, куди йшли?


    Яким був рік, що пройшов після V Помісного Собору УАПЦ в червні 2015 року для Української Автокефальної Православної Церкви, як Церкві живеться в році нинішньому – чи стало легше після нелегких випробувань, що спіткали її, і що буде далі? Про це та інше розмова з високопреосвященним Афанасієм, архієпископом Харківським і Полтавським, головою інформаційно-видавничої Комісії УАПЦ.

    – Владико, благословіть! У минулому році УАПЦ переживала дуже складний період у своєму існуванні. Не легшим видалося й перше півріччя цього року. Які події найсуттєвіше позначилися на внутрішньому житті Церкви?

    – Минулий 2015 рік був особливо складним для нашої Церкви. Господь покликав до Себе нашого Предстоятеля, Блаженнійшого митрополита Київського і всієї України Мефодія, який очолював Українську Автокефальну Православну Церкву з 2000-го року. І одразу ж розпочалася інформаційна атака на Церкву, якої не було за останні, принаймні, двадцять років. Через різноманітні ЗМІ, особливо телеканали, на нас було вилито стільки бруду й наклепів, що тільки з Божою допомогою ми все те витримали.

    Але якщо в 90-их роках, коли ще комунікації не були так розвинені, як нині, було легше справитися з потоками неправди й відвертих наклепів на адресу УАПЦ, то сьогодні в Україні діє потужний інформаційний арсенал одурманення громадян. І, що найгірше, ніхто за це не несе ніякої відповідальності. Власне, за чиїмсь розпорядженням нашу Церкву ізолювали від інформаційного простору.

    Ось вам і приклад – чин похорону Гії Гонгадзе на території нашої церкви Миколи Набережного в Києві, парафіянином якої він був (до речі, й охрещений в УАПЦ), звершив Блаженнійший Макарій, митрополит Київський і всієї України, наш Предстоятель. Але в телесюжетах Блаженнійшого показали побіжно, або не показали й зовсім, навіть не згадавши, що саме він звершив чин похорону. На перший погляд наче б не так і важливо – показали чи ні, але ж це свідчить про існуючу закономірність замовчування нашої Церкви і її життя.

    Взагалі, телебачення в наш час є провідним інформаційним ресурсом, його дивляться мільйони українців і достатньо кинути маленьку іскру неправди, щоб розгорілося велике полум’я, яке пожирає людські душі. А іскру кидають із легкістю, тому що такі поняття як совість і честь в нинішньому суспільстві не в шані.

    Хочете ще один приклад? Програма «Діалог з патріархом» на 5 каналі, де в одній із передач червня минулого року патріарх Філарет звів наклеп на всю повноту УАПЦ, звинувативши в тому, що ми живемо на гроші Кремля. І це була не обмовка, бо люди такого рангу помилок не роблять, а говорять обдумано. Це лише один із фактів дискредитації нашої Церкви з допомогою ЗМІ. Тож якого насправді об’єднання хоче Київський Патріархат і ті, хто його в цьому активно підтримує?

    Відомі журналісти й релігієзнавці говорять неправду про нашу Церкву і навіть не соромляться. І, в той же час, правдивої розповіді про УАПЦ – її історію, нинішнє життя, діяльність архієреїв чи, скажімо, волонтерську діяльність з допомоги захисникам Вітчизни, про священників, парафії – жодної передачі чи матеріалу в провідних часописах. Зате всі дуже густо гомонять про демократію, європейські цінності, свободу совісті й інформації, рівні можливості, єднання і… християнську любов. А де ж вона – любов? Щоб любов проявлялася, треба, щоб у серці хоча б теплилася така категорія, як совість. Та в цьому аспекті, на жаль, велика проблема.

    В Еклезіаста сказано, що нічого нового немає під сонцем. Так і для нашої Церкви.

    – Що ви маєте на увазі?

    – Вся історія Української Автокефальної Православної Церкви позначена жорстокими переслідуваннями з боку влади. Це було за комуністичного режиму, особливо в 20-30 роки – періоду святого мучеництва і освячення кров’ю праведників-автокефалістів, що постраждали за віру православну й національну автокефальну Церкву, які, уподібнившись Христу, добровільно віддали своє життя. Імена переважної більшості з них так і лишилися невідомими серед людей, але відомі Богу. Так само і в 40-их роках минулого століття під час її другого відродження. Не легша доля Церкви і в нинішні часи третього її відродження з 1988 року, часу заснування комітету по відродженню УАПЦ в Києві.

    Перетерпівши переслідування, страхітливі репресії (було знищено протягом тридцятих років більше тридцяти архієреїв (фактично всі), майже дві тисячі священства, тисячі вірних) наша УАПЦ, можна сказати, повторила подвиг подвижництва християн перших століть. Тоді Христова віра й Церква утверджувалися праведною кров’ю тисяч і тисяч мучеників, які стали фундаментом перемоги євангельського благовістя в світі. Своїм мучеництвом УАПЦ теж стала причетною до тієї величної історії, недарма ж її навіть супротивники називають Церквою-Мученицею.

    А це в православному світі важить не просто багато, а є фундаментом Церкви, бо вона, освячена кров’ю мучеників, не потребує визнання людського. Тому мучеництво є проявом повноти канонічності нашої Церкви, бо є вищою мірою віри й відданості Христу, підтвердженням того, що це Божий Промисел. Найголовніший і найцінніший заповіт наших мучеників – берегти нашу УАПЦ як зіницю ока.

    А Українська Православна Церква Київського Патріархату утворилася шляхом рейдерського захоплення значної частини парафій та храмів і монастирів УАПЦ в 1992 році тодішнім митрополитом Філаретом з допомогою влади, очолюваної президентом Леонідом Кравчуком, і не має такої історії. Це новітня релігійна організація, яка бореться за своє утвердження, не гребуючи ніякими засобами – обманом, перекручуванням історії Церкви, підтасовуванням історичних фактів під себе, розповсюдженням наклепів і ще багато чим із арсеналу підступності й фарисейства. Більше того, якщо УАПЦ за кожним разом відроджувалася з ініціативи низів і є народною, через що увесь час і переслідується владою, то УПЦ МП і УПЦ КП створювалися з ініціативи влади і завжди були провладними. В цьому полягає різниця між нашими Церквами.

    Крім того, різниця полягає ще й у тому, що ми ні на кого не зводимо неправди і не проявляємо ніякої агресії, не користуємося негідними засобами. А інші конфесії, особливо УПЦ КП? Одразу ж після упокоєння Блаженнійшого Владики Мефодія, Київський Патріархат повів наступ на нашу Церкву з різних боків – задіяли владу, відповідні органи, ЗМІ, підсилали до священиків своїх людей, щоб ті намовляли їх відступатися від Церкви й переходити до УПЦ КП, не підкорятися своїм архієреям. Поширювали через телеканали та газети всякі наклепи на новобраного Предстоятеля і єпископів. Тобто, використовували увесь арсенал брудних засобів спонукування. Це так вони намагаються будувати Помісну Церкву.

    А взяти похорон Блаженнійшого митрополита Мефодія, коли з Пушкінської, 36 (резиденція патріарха Філарета) прислали свого гінця із запрошенням через годину-дві прийти в Михайлівський монастир на переговори про об’єднання! Уявіть собі – домовина з тілом покійного Предстоятеля ще стоїть в Андріївській церкві, Блаженнійшого ще тільки відспівали, а місцеблюстителя Предстоятельської кафедри, митрополита Макарія, запрошують у Михайлівський монастир обговорити питання про об’єднання, власне – зраду! Хотіли скористатися з біди, що спіткала нашу Церкву, щоб досягти своєї мети? Ось вам приклади моралі цих людей. Хіба це не блюзнірство?

    – Чи став 5 Помісний Собор УАПЦ, який пройшов у Києві 4-5 червня минулого року, визначальним у долі УАПЦ?

    – Аякже, тим паче, що останні 15 років Помісні Собори не проводилися ! Хоча Церкву й намагалися наші недруги розхитати зсередини, порушити єдність, але їм цього зробити не вдалося, ми зуміли підійти до Собору монолітною силою. В цьому зіграла свою роль і консолідація єпископату. Хоча, признаюся, хвилювань було багато – обстановка складалася неоднозначна. Ми очікували провокацій. Представник Київського патріархату, дійсно, спробував це зробити, але в нього нічого не вийшло. А результати Собору показали життєздатність Церкви.

    До речі, в якій ще Церкві ви побачите, щоб більшість делегатів Помісного Собору складали парафіяни! На Соборі ми майже одноголосно обрали Предстоятелем Української Автокефальної Православної Церкви найавторитетнішого архієрея, митрополита Львівського Макарія (Малетича). Собор, в якому взяло участь більше шестисот делегатів з усіх єпархій, пройшов згуртовано і в однодумності, хоча на телеканалах було фактично замовчано цю подію. Але потім, після Собору, велася активна дискредитація нашої Церкви, Предстоятеля і архієреїв. Та вся повнота Церкви була настільки окрилена можливостями, які відкривалися для розвитку й розбудови, активізації духовного життя, що ми на те не звертали уваги.

    Звичайно, було прикро від такого упередженого ставлення, але воно ще більше нас згуртовувало й утверджувало в переконанні, що, коли нас так «рвуть» і так наполегливо хочуть знищити, то ми на вірному шляху і зійти з нього буде великою помилкою, яку не простить нам Україна і Господь Бог. Тож скільки б наші недруги не старалися, але нічого в них не вийде.

    – А тема об’єднання хіба не впливає на ситуацію в Церкві? 

    – Я б не сказав, що якось суттєво впливає на всю повноту Церкви, але певне бродіння думок, звичайно, є. Слава Богу, лише серед одиниць, і тому чогось вирішального в долі Церкви не відіграє.

    Чому трапляються такі? Хто його знає! Може, їм набридло соборноправне, братерське життя? Але це вже з розряду моралі. А така категорія не завжди превалює в світогляді людини.

    Та, незважаючи на всі перипетії, на Помісному Соборі й потім на архієрейських у зверненнях до українського народу, керівників держави ми неодноразово зазначали, що не відмовляємося від участі в об’єднавчому процесі.

    Хоча справжнє об’єднання відбудеться лише за умови єднання всіх трьох гілок українського православ’я. Тобто, й УПЦ МП також, адже що то буде за об’єднана Помісна Церква, коли більш ніж удвічі більша частина православних парафій і єпархій, а тим паче в чотири рази за наявністю священства й чернецтва, й далі перебуватиме в опозиції до української Держави і її незалежності, продовжуватиме свою деструктивну діяльність у суспільстві?

    Спочатку треба робити кроки до наближення в загальноцерковному масштабі між конфесіями. УПЦ слід відійти від політики «руського міра», розгорнути діяльну роботу в своєму середовищі від Предстоятеля до кожного вірного Церкви, щоб серед них запанувала національна свідомість українця. Треба, щоб УПЦ МП й УПЦ КП відмовилися від агресивного відношення до нашої Церкви, а також і одна до одної, адже воно часто перебирає міри!

    Ми ж Церква мирна, молимося Богу, виховуємо у своїх вірних любов до Бога, України й ближнього, ні до кого не проявляємо агресії, ні на чию власність не зазіхаємо, а нас рвуть і шматують з усіх сторін.

    – Є інформація, що урядовці хочуть передати Андріївську церкву в Києві, яка є кафедральним храмом Предстоятелів УАПЦ, в оренду УПЦ Київського Патріархату. Як ви прокоментуєте ці чутки?

    – Про це мова йде вже багато місяців із того часу, як у березні минулого року сплив термін оренди користування цим храмом нашою Церквою. Боюся, що так воно й буде, тому що В’ячеслав Кириленко, який і нині перебуває при центральній владі, є членом Всеукраїнської Церковної Ради Київського Патріархату і великим прихильником патріарха Філарета, а в нашій державі, начебто демократичній і правовій, все вирішується на рівні особистих зв’язків та хабарів – політичних чи матеріальних. Але якщо Андріївську церкву уряд таки передасть УПЦ КП, то це ще більше консолідує нашу УАПЦ, а можливість об’єднання з Київським Патріархатом нами буде сприйматися як жахливий сон.

    В Європі, куди нас так настирно намагаються інтегрувати, захищають і підтримують, перш за все, меншого, слабшого, надаючи йому можливості розкрити всі свої кращі якості, зайняти своє, лиш йому притаманне місце в суспільстві. В Україні ж, навпаки, влада намагається слабшого затоптати, звести зі світу, бо не вміє працювати на розвиток і не хоче, їй це непотрібне. А відношення до УАПЦ якраз і є яскравим прикладом того, що наша влада одне заявляє на люди, аби створити собі імідж найдемократичнішої за всі роки незалежності, тобто пускає мильні бульбашки межи очі, а поза очі робить зовсім протилежне. Але навіть за Сталінського режиму Андріївська церква була кафедрою Предстоятелів УАПЦ, головним її храмом (доки, правда, Церкву не знищили).

    Але я маю велику надію на те, що новий міністр культури Євген Ніщук, як людина порядна й совісна, щирий українець і герой Майдану не допустить кричущої несправедливості й ми надалі матимемо Андріївську церкву головним храмом Української Автокефальної Православної Церкви.

    – Відомо, що ви не прихильник об’єднання з Київським патріархатом. Чому?

    – В державі з нормальною демократією, а не такою декларативною, як у нас, це питання навіть не поставало б. Демократія – це різноманіття різних форм суспільного життя, в тім числі й у духовній сфері. Якщо я знайшов свій дім, у якому мені добре, і де я можу цілковито застосувати свої здібності й таланти, дані Богом, самовиразитися, то для чого мені його руйнувати? А мене якраз до цього й спонукують. А потім, хіба ми в УАПЦ робимо щось протизаконне, вчимо того, що не узгоджується із засадами державності, духовності й моралі?

    Наша Церква завжди в дусі євангельської любові відгукується на всі глобальні події і виклики в українському суспільстві. Підтвердження цієї думки ми знаходимо вже в самому першому відродженні УАПЦ на початку ХХ століття, коли почалися національно-визвольні змагання українського народу, духовною опорою якого й стала наша автокефальна Церква. УАПЦ стала духовним передвісником державної незалежності України. А 2013-2015 роки де була УАПЦ? В епіцентрі подій на боці повсталого і воюючого за демократію та державність народу, який став на захист не якоїсь гіпотетичної європейської демократії та цінностей, а піднявся на національно-визвольну революцію й захист української Держави.

    Інша річ, що до влади прийшли раніше скомпрометовані політичні сили й лідери, і звели досягнення революції нанівець. Вже вкотре підтвердилися слова з Євангелії: «Не заливайте молоде вино в старі міхи…» Так сталося й нині, коли молодь звершила національну революцію з надією на будівництво нового життя в новій Україні, а натомість увесь їхній ентузіазм і натхнення корумповані політичні ділки спрямували в старі корумповані лабети дикого капіталізму, відкинувши Україну на два десятиліття назад. І що з того вийшло? Старі, поношені бурдюки репнули і молоде вино розлилося, потекло потужним потоком з рідної землі за моря-океани шукати кращої долі. Щось подібне ті ж сили хочуть зробити і з українськими Церквами.

    А УАПЦ, маючи всю повноту божественної благодаті, завжди діяла і діє адекватно ситуації як істинно українська народна Церква, але без політичного антагонізму і міжконфесійної ненависті, чого не скажеш про відношення двох інших православних конфесій стосовно неї самої.

    Я вже говорив, і наголошу ще раз, – УАПЦ, за кожним із відроджень, поставала як національна Церква українського народу і має велику історію, хоча й не досліджену як слід. Для мене велика честь бути вірним саме цієї Церкви, бути причетним до її величної історії і продовжувати її, збагачувати новими набутками, спираючись на багаті традиції, викристалізувані роками боротьби за утвердження українського православ’я саме в його автокефальному статусі як духовній суті Церкви.

    Адже одна справа заявляти про самостійність, а інша – бути наповненим автокефальним духом, як істиною. УАПЦ – це героїчна епоха в історії українського народу й православ’я, і взяти й просто так її здати людям, які до неї не мають ніякого відношення, буде злочином перед пам’яттю автокефалістів. До речі, не такого вже й далекого минулого, щоб рани перестали боліти.

    Об’єднатися на умовах Київського Патріархату означатиме віддати своє первородство, як у древні часи старший брат Ісав продав своє первородство меншому Якову за миску сочевичної юшки. Адже Яків домагався первородства й говорив йому: «Продай мені первородство», бо дуже хотів, щоб саме його стосувалося благословення, тобто обітниці, дані Богом його діду Аврааму. Цього від нас якраз і домагаються. Але злегковажити первородством, а наша Церква була першою і має столітню історію, означатиме втратити любов Божу і самим бути зневаженими Богом. В той же час ті, для кого більше важить юшка, тобто матеріальний статок, можливо, й здадуться. А справжні духовні отці-автокефалісти й віруючі, залишаться вірними й відданими рідній Церкві. Адже, повторюся, Істина не продається як не продається рідна мати!

    Є, звичайно, багато причин організаційного і суто духовно-морального аспектів, які відштовхують від УПЦ КП. Та це окрема розмова.

    – Але це мало цікавить політиків і представників влади, які зациклилися на об’єднанні Церков, і це, так чи інакше, впливає на внутрішню ситуацію в Церкві. Як уберегти Церкву від негативних впливів зі сторони державних чиновників?

    – Про чиновників діло буде, хай краще займаються державним будівництвом, а не продовжують державу руйнувати. Тут питання стоїть по-іншому – як уберегтися від повзучої анексії «братів» із Київського Патріархату, що, як ті змії, заповзають у душі нестійких із нас і збурюють в них мир. Крім того, керівництво Київського Патріархату закликає наших священиків не підкорятися своїм архієреям і переходити до їхньої Церкви, тобто, виступає тут як провокатор. Застосовують будь-які засоби тиску, аби зруйнувати нашу УАПЦ зсередини. Чи знайдете ви подібне в поведінці інших Церков? Сумніваюся. Завдання Церкви – намолювати мир всередині самої Церкви, а не вчиняти розбрат, колотнечу, щоб із того мати свій зиск. Зиск ми повинні вбачати у спасінні своїх душ, а не займатися збиранням подушного із середовища тих, хто своїм трудом по крихті напрацьовує плоди спасіння.

    Прикладів нерівноцінного до нас ставлення багато. Візьмімо хоча б минулорічне т. з. об’єднання УАПЦ й УПЦ КП, коли ми сподівалися, що наші пропозиції будуть серйозно обговорюватися, а остаточно затверджуватися на архієрейських Соборах. І Собором нашої Церкви в першу чергу, бо ми втрачали, власне, все. А як вчинив Київський патріархат? Рішення Комісій по веденню переговорів того ж дня виставили як остаточне рішення Церков про об’єднання, навіть дату визначили. Але комісія з переговорів це ще не вся Церква і її рішення всього лише пропозиція, яку слід обговорювати й затверджувати хоча б собором архієреїв! Але ж нас вважають всього лише «ґудзиком» до свого «кожуха». А виявляється – без ґудзика й кожух неповноцінний!

    Ми тоді заявили, що від перемовин не відмовляємося, але наполягаємо на серйозному обговоренні умов, щоб усе було підготовлене скрупульозно. Але згадайте, як тоді з нами брутально повівся Київський Патріархат! Користуючись своїми широкими можливостями в ЗМІ, особливо на телебаченні, вони нас виставили винуватими у зриві переговорів, хоча самі їх і зірвали.

    Пам’ятаєте, як патріарх Філарет заявив, що не хоче з нами мати нічого спільного? Чому? Бо ми не підкорилися його диктаторській волі. А ми не хочемо, щоб з нами поводилися так, наче б ми не варті й доброго слова. То хіба можна об’єднуватися з тими, хто вважає нас за ніщо? Адже вони увесь час намагаються нас принижувати, шантажувати, поводяться, наче вони повелителі ситуації. Я можу тільки уявити, що почнеться вже другого дня після такого квазі об’єднання!

    Крім того, нехай спочатку патріарх Філарет вибачиться перед усією повнотою УАПЦ за той наклеп, що він озвучив на телеканалах про те, що ми, буцімто, отримуємо гроші від Кремля. Він облив страшним брудом всю Церкву, а це мільйони людей! До речі, цим займаються і архієреї УПЦ КП на місцях. В той же час лукаво кажуть, що чекають нас із братніми обіймами. Щоб у них задушити?

    – В минулому році в ЗМІ говорили, що вселенський Патріарх Варфоломій присилав навіть своїх повноважних представників до України, щоб із їхньою допомогою залагодити питання об’єднання. Що скажете?

    – Тут і говорити немає чого, бо я не бачив жодного офіційного документа, який би засвідчував їхні повноваження, а наговорити можна що завгодно. Думаю, що то все пропагандистська булька. Я вам скажу, що чиновники департаменту міністерства культури, так само як і адміністрації Президента, поводять себе стосовно нашої Церкви дуже непорядно. В минулому році вони організували шалений тиск на нашого щойно обраного Предстоятеля і ця політика продовжується й у цьому році. Навіть уявити важко, що таке можливе в наш час та ще й при владі, яка позиціонує себе з європейською демократією. Але згадайте його слова на Соборі: «Не таке переживали, переживемо й це». Йому, як і всім нам, до цього не звикати.

    Хочу додати, що в червні минулого року ми в усіх єпархіях провели загальні збори священства і делегатів від парафіян усіх парафій. Всі однозначно висловилися проти приєднання до Київського Патріархату і за розвиток своєї Церкви. Відтоді у нас почалася клопітка робота, тон у якій задає Блаженнійший Владика Макарій, а він людина непосидюча, працьовита, на сучасному сленгу – трудоголік.

    Церква – не політична сила, якою можна маніпулювати, як кому заманеться. Політики приходять і, здебільшого, в неславі йдуть собі геть. А Церква – Тіло Христове і вона вічна, як вічний Христос. Владі слід із Церквою вести рівноправний і різноплановий діалог для того, щоб не тільки уникати непорозумінь, а й спільно працювати в духовній сфері, адже на цій ділянці державотворення занепад дуже глибокий. В той же час, дуже тісні стосунки з державою дозволяють їй маніпулювати Церквою у своїх інтересах, хоча буває й навпаки, як нині, скажімо, Київський Патріархат використовує державну владу для досягнення тієї чи іншої власної мети, спрямованої на зміцнення своїх позицій, а влада охоче відгукується. Та це, врешті, для Церкви завершиться духовною смертю і втратою авторитету в суспільстві.

    Як на мене, то повинен вестися рівноправний діалог, а не диктат влади стосовно нашої Церкви, як це ми бачимо нині. Але, повторюю, діалог співпраці, адже Церква є частиною суспільства і вона не може стояти осторонь його проблем.

    В той же час, використання Церкви в процесах державного й національного будівництва, як інструменту державної ідеології, не повинне стати пріоритетним у стосунках між владою й Церквою, бо це не дасть очікуваної користі від такої синергії, а, навпаки, призведе до втрати останньою авторитету в суспільстві як інституції духовної.

    Тут принагідно згадати слова з Єремії: «Якщо здобудеш дорогоцінне з нікчемного, то будеш як Мої вуста… І зроблю тебе для цього народу міцною мідною стіною, вони будуть ратувати проти тебе, але не здолають тебе, бо Я з тобою… І спасу тебе від руки злих і визволю тебе від руки гнобителів» (Єр., 15:21). Воювати з Церквою – це воювати із Самим Господом.

    Між Церквами за останні роки утворилося таке глибоке розділення, а, відповідно, й протистояння, що потрібно спочатку працювати над примиренням, а воно без зміни мислення неможливе. Де ви бачили, щоб підписанням якогось документа одночасно змінився й світогляд людей? А без цієї складової ніяке об’єднання, ніяка угода про нього неможлива. Справжнє об’єднання складається з багатьох елементів, в тім числі й тих, які зціляють від гордині й лицемірства. А цей процес довготривалий.

    Тим паче, що за цей час Київський Патріархат зробив усе, щоб ми віддалилися від об’єднання з ними ще далі. Зазначу, що в нашій Церкві все вирішується колегіально і відповідно до того, яке рішення прийняв архієрейський собор, а згодом і всі без виключення єпархіальні собори, відповідно діяв і новообраний Предстоятель.

    Каятися ж нам немає в чому.

    А патріарху Філарету слід би спочатку вибачитися за те, що він зробив з УАПЦ в 1992 році і за всю його подальшу агресивну політику стосовно нашої Церкви! Подивіться на події, що відбуваються впродовж останніх майже тридцяти років, неупередженим поглядом і ви все зрозумієте.

    Адже Київський Патріархат побудований на старих традиціях церковного авторитаризму, який так чи інакше, але перетре у собі на порох будь-яку соборноправну традицію української Церкви, тому матимемо те, що вони нині мають. Ми ж Церква, яка має столітню мученицьку історію, самодостатня, хоч і бідна, але це гарна чеснота, яка убезпечує нас від тих тяжких недуг, якими хворіють інші конфесії. Нас би за це цінувати, а не цькувати.

    – Але ж прихильники об’єднання Церков переконують, що воно сприятиме консолідації українського суспільства, вирішенню питання УПЦ МП, або хоча б визнання об’єднаної Церкви канонічною. Ви з цим незгідні?

    – Не станеться ні першого, ні другого, ні третього. Як можна консолідувати суспільство об’єднанням Церков, коли це суспільство в переважній своїй більшості обминає храми, хіба що на Великдень масово зійдуться освятити паски та крашанки? Тобто, щоб батюшка виконав обрядовий ритуал, покропивши свяченою водою те, що вони наклали у свої кошики, а в усі інші дні року храми Божі майже порожні, особливо в селах.

    Суспільство консолідує виважена державна політика влади стосовно всіх релігійних конфесій, а не підтримка то однієї, то другої в залежності від політичних чи церковних уподобань, або, що найгірше, примусово-добровільне об’єднання. А ще рівне відношення до громадських та релігійних організацій, залучення їх до активної суспільно-громадської діяльності на благо України і всього українського народу, вмотивовані дії уряду по відродженню української нації і реальне зростання добробуту народу.

    Поки що ми цього не бачимо. То ради чого нам ліквідовувати свою Церкву, коли невідомо, куди Україну заведе нинішня влада з такою політикою? Може, так станеться, як і в 20-30 роки минулого століття, коли в Україні, як національно-патріотична інституція, діяла тільки одна УАПЦ. Правда, її в той час жорстоко переслідували, доки на кінець тридцятих не знищили остаточно – в живих лишився лише один єпископ із тридцяти п’яти та 250 священиків із майже трьох тисяч.

    Та й об’єднання кого з ким? Ще не так далекого 1992 року, після «об’єднання» УПЦ й УАПЦ (від першої мізерна частина, а над другою випробували рейдерське захоплення), патріарх Мстислав – Предстоятель УАПЦ, який не погодився із злочинною ліквідацією Церкви, сказав, що то єднання «капусти з горохом». Питання канонічного визнання воно не вирішить, тому для чого й город городити? Та й навряд чи вселенський патріарх Варфоломій надасть Томос на автокефалію, тобто канонічне визнання людині, котра в 2008 році від нього вже відмовилася.

    УПЦ МП теж ідейно не зміниться за бажанням чиновників із Банківської, тому що в душах переважної більшості архієреїв, священства й віруючих ще панує «руській мір», а це вдвічі більша частина українського православ’я. Тобто, ситуація надто складна, аби її одним махом вирішити.

    А наша УАПЦ – це суто українська Церква за структурою і, що найголовніше, за духом і традицією. Ось цим вона й муляє всім, бо є прикладом. Так, нам ще треба працювати над розвитком і вдосконаленням соборноправності. Але вона є, ми живемо за її принципами.

    Автокефалія є даром Духа Святого («Дух Святий дише там, де хоче» – ап. Павло), а цей дар уже даний нашій Церкві Богом, він не може бути даний людьми, які можуть або визнати його за нашою Церквою, або відмовити в такому визнанні. Але то вже їхні проблеми. Просто в цьому питанні треба своє вагоме слово сказати богословам.

    А якщо ми увіллємося в УПЦ КП, то, повірте мені, не пройде й року, як від наших українських соборноправних традицій нічого не залишиться і запанує духовна московщина й авторитаризм. А ми ж то будуємо нову Україну, то й Церкву треба будувати на українських традиціях. Бо інакше постраждає національне духовне відродження українства. Чому мало хто про це задумується?

    – А якщо якась частина парафій УАПЦ перейде до Київського патріархату, що ви будете робити?

    – Свого часу на подібне запитання нині покійний митрополит Мефодій мені відповів: «Нехай собі йдуть, може, там їм буде краще». Залишаться стійкі й випробувані, ті, кому дорога рідна Церква, для кого відступитися від Церкви-Мучениці – це все одно, що заподіяти собі самогубство, а то найбільший гріх віруючої людини, після якого її навіть не відспівують і не поминають за церковним чином, а в давнину й ховали за межами кладовища. Одна біда, яка найбільше шкодить релігійному середовищу, та, що довкола багато політики, на яку люди легко піддаються, тому що мало в їхніх серцях віри й любові.

    Але якою б не була бідною рідна мати, та її не міняють на багачку, бо вона тебе виносила під серцем, випестувала й виростила, а ти їй тепер – ніж у спину? За будь-яких умов будуть ті з нас, хто не посміє осквернити кров мучеників і продовжить справу попередніх поколінь автокефалістів. Адже коли Церква, яка впродовж століття виживає в умовах жорстоких переслідувань, тобто в умовах дії проти неї пекельної сили, незважаючи ні на що, продовжує будуватися як Тіло Христове, то це є свідченням благословення Божого на її існування.

    За приклад нам завжди повинна бути могутня постать митрополита Василя Липківського, родоначальника УАПЦ. В 1927 році енкаведисти змусили зібрати Помісний Собор у Києві й поставили перед ним вимогу відректися від посади Предстоятеля, бо він мав беззаперечний авторитет у Церкві й серед українства. Тому, доки б він очолював УАПЦ, їм було б важко її знищити. Вони пригрозили, що у випадку відмови і його, і всіх єпископів та священиків, хто був на Соборі, відправлять у табори, а Церкву за непокору ліквідують. Він чудово розумів, що погрозу виконають. Та й частина єпископів вимагали від нього покоритися, аби врятувати Церкву (ще, наївні, сподівалися, що влада не буде її ліквідовувати!).

    Митрополит Василь, як людина великої сили волі й духу та відданості Церкві, вийшов до делегатів і великого натовпу людей, що зібралися, і звернувся до них із словами болю й докору: «Чого злякалися? Хіба не знали, куди йшли?» І пішов, як людина великої гідності й честі. Але не здався!

    м. Харків –  м. Полтава