Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • Звернення до священиків і ченців Харківсько-Полтавської та Черкаської і Кіровоградської єпархій УАПЦ

    Звернення до священиків і ченців Харківсько-Полтавської та Черкаської і Кіровоградської єпархій УАПЦ

    До священиків і ченців Харківсько-Полтавської
    та Черкаської і Кіровоградської єпархій УАПЦ

    ЗВЕРНЕННЯ

     «Не судім один одного, а працюймо на щастя й добробут Батьківщини та її людей», – із Заповіту патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника).

     

    Дорогі отці, славні душпастирі Церкви Христової!

    «Христос воскрес!» – лунає в повітрі, лунає в серці кожного із нас, а в розумі звучить такий же всеперемагаючий акорд: «З Христом воскресає й Україна». Воскресає й ставить перед нами, слугами Божими й духовними проводирями народу, доленосне завдання – нести людям слово Боже так, щоб воскресали їхні душі, омертвілі гріхом, воскресали для життя в Ісусі Христі, Господі нашому, на радість Богу, на славу рідної України.

    Христос сказав Своїм учням: «Ідіть і навчайте всі народи, охрещуючи їх в ім’я Отця і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх берегти все, що Я вам  заповідав» (Мт., 28:19-20). Це завдання Господь визначив нам – мені, як архієрею, і вам, як пастирям Церкви Христової. З тих пір Він уділяє дар священства покликаним для того, щоб ми звершували найбільшу Таїну – передавали людям Його Самого у причасті Тіла й Крові на спасіння у життя вічне. Він поставив нас служити народу Божому так само, як служив Він, аж до розп’яття на хресті. А наше розп’яття – безперестанна боротьба із власними пристрастями і навчання людей, якими опікуємося, того ж самого.

    Це наше покликання, яке ми прийняли на себе добровільно, полягає в тому, щоб навчати і виховувати народ у вірі в Бога, щоб він духовно зростав від «сили в силу», як того вчить прп. Серафим Саровський, у відданості православній вірі й рідній Церкві – УАПЦ. Ми завжди повинні пам’ятати, що ми є спадкоємцями того архієрейства й священства, яке тяжко постраждало від переслідувань безбожної влади, коли було закатовано й знищено всіх архієреїв, тисячі священиків і сотні тисяч вірних. Пам’ятаючи їхній героїчний приклад, в ім’я пролитої ними праведної крові, яка освятила Церкву й Україну, а, відповідно, й кожного із нас, ми з такою ж стійкістю повинні нести своє служіння в 21-му столітті, дорожачи цією спадщиною, як зіницею ока.

    Саме на тому, що наша Українська Автокефальна Православна Церква освячена жертовною кров’ю наших попередників 20-30 років минулого століття, а ще має первородство автокефалії в Україні, я й прошу вас, брати мої, повсякчас на цьому наголошувати у бесідах, перш за все із віруючими своїх громад, адже вони повинні бути патріотами своєї Церкви, громади, монастиря. А друге завдання, на якому хочу наголосити, стосується місійного служіння, спрямованого на вивчення віри й практику молитви членами наших громад, бо тільки знання віри й активна участь у богослужіннях та житті парафій, дають нам надію на розвиток Церкви і її життя. Ігнорувати ці два завдання ніхто з нас не має права, адже від цього залежить наше майбутнє.

    На жаль, ми маємо дуже тривожну ситуацію, коли більшість із наших вірян майже нічого не знає про віру православну, Бога й нашу Церкву-Мученицю. Це породжує всякі хитання у вірі, протистояння між членами громад, перехід до інших конфесій, або й зовсім відхід від віри й Церкви. Тому прошу вас докладати всіх зусиль, щоб наближати людей, особливо молодь і дітей, до Бога, допомагати їм пізнавати того Бога, в Якого вірують, розуміти істини нашої Церкви, її значення в релігійному й національному житті України, й важливість життя за євангельською наукою Ісуса Христа. Ми – пастирі, яким Христос надав право опікуватися Його стадом. Згадаймо Його слова, звернені до апостола Петра: «Паси вівці Мої» (Ін., 21:17). А ми наступники апостолів і це завдання Господа стосується нас безпосередньо.

    Але при цьому хочу нагадати вам і ще одні слова нашого Господа: «А наймит не пастир, якому вівці не свої, побачивши, що йде вовк, залишає вівці й тікає, а вовк хапає і розганяє їх» (Ін., 10:12). А також ці слова: «А наймит втікає, бо він наймит, і не турбується за овець» (Ін., 10:13). Ми покликані так відкривати нашим вірним божественну науку Євангелії, щоб вони пізнали Ісуса, увірували в Нього і стали переконаними Його послідовниками. Тому навчання людей православної віри є осердям нашого пастирського служіння. В той же час ми повинні пам’ятати, що тільки тоді нам повірять люди й підуть за нами, коли ми будемо жити так, як проповідуємо, і проповідувати, як живемо. Це єдина формула успішного пастирства. Впродовж свого життя священик повинен поглиблювати й осучаснювати свої богословські знання, пізнавати все нове, щоб адекватно відповідати на виклики сьогодення. Священнослужитель мусить бути побожним і освіченим, постійно вдосконалювати свій інтелектуальний рівень.

    З цією метою ми засновуємо курси підвищення професійної кваліфікації священнослужителів – духовну школу, навчаючись у якій пастирі будуть підвищувати свій освітній і богословський рівень, освоювати нове в роботі з вірянами, особливо з дітьми й молоддю, соціальному служінні, місійній роботі й інше, що так необхідне в їхній пастирській діяльності. Нам треба посилювати свою відповідальність за доручену нам Господом справу духовної опіки народу Божого. Так само нам  слід вирішити питання вищої духовної освіти тих священиків, які її не мають, бо це обов’язкова норма.

    Час спонукає нас переосмислити рівень нашої готовності до несення пастирських обов’язків, бо сказав Господь: «Проклятий той, хто діло Господнє робить знехотя» (Єр., 48:10). Ці слова Господа ми повинні пам’ятати завжди, щоб не підпадати під кару Божу. Ми повинні бути гідними покликання, пам’ятаючи, що гідність священика грунтується на тому, що він є живою іконою Христа – Доброго Пастиря, Який сказав: «Я пастир добрий: пастир добрий життя своє покладає за овець» (Ін., 10:11). Розуміння цієї гідності, рівнозначно як і місії священства, ще теплиться в глибині свідомості колись дуже побожного українського народу. Ось чому люди очікують від нас і праведного способу життя, і корисної поради, і самовіддачі в служінні. Вони прислухаються до нашої думки, довіряють нашим порадам, а це накладає на нас велику відповідальність за стан людської душі та її майбутнє у вічності. В усіх наших діях вірні повинні відчувати Божу благодать.

    Нам усім не вистачає молитви і, перш за все, літургійної. Священик мусить постійно молитися: Божественна літургія, Рання, Вечірня, молебні, читання Псалтиря, акафістів та ін. повинні міцно увійти в життя священика, а за його прикладом і більшості вірян. Хай поряд стоятиме всього кілька вірних, але спільно вони творитимуть соборну молитву Церкви, в якій Ісус обіцяв Свою особливу присутність. Намолений храм чи місце, де можна молитися, притягує своєю святістю людей і їх із дня на день більшатиме, а Господь і наша душа радітимуть. Не треба думати, що час, присвячений молитві, згаяний для інших справ, через які, начебто, люди привертаються до віри й Церкви. Так може думати той, у кого слабка віра, хто мало молиться сам і відвертає від молитви людей. А будь-який успіх священика від Бога. Тому треба перше робити, але друге – молитву, покласти в основу парафіяльного життя.

    Так само потребує переосмислення й рівень знань і віри наших парафіян. І ми, й вони повинні постійно читати Євангелію й розмірковувати над її текстами, плекати особисту і соборну молитву, й таким чином глибше пізнавати свою віру. Тому священик повинен добре опанувати євангельською наукою, щоб просто й дохідливо передавати її слухачам, особливо під час богослужіння. А до проповіді треба добре готуватися, приділивши необхідний час, тому що підготувати змістовну проповідь – це великий труд. Проповідник мусить бути на голову вищим у знаннях за своїх слухачів, а ще вміти так передати ним говорене, щоб воно якомога глибше запало в їхнє серце й свідомість. І цьому треба вчитися. Проповіді не можна недооцінювати.

    Закликаю вас, брати мої, у своїй пастирській діяльності постійно розігрівати своє серце любов’ю до Господа і ближнього, яким є перш за все вірний парафії, вами очолюваної, бо й апостол Павло писав до Тимофія: «Нагадую тобі зігрівати дар Божий, через покладання рук моїх» (1 Тим., 1:6). Адже ніхто у світі не має таких потужних засобів духовного оздоровлення людського життя, даних самим Господом у дарі священства, які маємо ми з вами. Проголошенням слова Божого, силою святих Таїн, власним подвижницьким життям ми з вами можемо гідно продовжувати святу справу нашого Господа Ісуса Христа, Який проповідував Царство Боже і будував його на землі.

    Дорогі мої брати в Ісусі Христі, священнослужителі! Я переконаний у тому, що кожен із вас усвідомлює велич свого пастирського покликання, але в міру тих чи інших обставин не кожен повною мірою звершує його у своєму служінні. Тому закликаю вас словами апостола Павла, зверненими до Тимофія: «Старайся представити себе Богові достойним, працівником бездоганним, який вірно подає слово істини» (2 Тим., 2:15), а кожен вірянин, яким ми опікуємося, щоб був «як людина Божа, до всякого діла готова» (2 Тим., 3:17).

    Дорогі мої, з нами Бог! Христос обіцяв нам Свою присутність у всіх наших добрих справах в усі дні нашого життя й діяльності на славу Бога в служінні Церкві й народу. А якщо з нами Бог, то хто проти нас? Нехай ці слова стануть для кожного з нас опорою і натхненням у нашому служінні й пастирській діяльності.

    Благословення Господнє на вас!

    З братерською любов’ю в Ісусі Христі
    + Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський,
    керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ

  • Пасхальне богослужіння архієпископа Афанасія

    Пасхальне богослужіння архієпископа Афанасія

    «Скоро вже, скоро полине по всій українській землі, поза всі кордони, повсюди, де теплиться українська душа, – пригнічена й пригноблена, але у великому очікуванні воскресіння свого Господа і Бога Ісуса Христа, радісна звістка: «Христос воскрес!» – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.

    8 квітня 2018 року, Пасхальної ночі високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, очолив святкове богослужіння в кафедральному храмі Пресвятої Трійці в с. Червона Слобода під Черкасами. Спільно з владикою Афанасієм служили ігумен Антоній (Бондарець) та ієрей Віталій Сєдов.

    «І стрепенеться душа кожного, наповниться пасхальною радістю, адже «був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк., 15:24). Ожив, щоб повернутися до отчого краю – того, що на землі, й того, що в небесах, обійняти батька й неньку, припасти до ніг Отця Небесного з єдиним словом на вустах: «Помилуй!» І Бог простить і помилує, як простив заблукалого в нетрях розпусти свого сина батько з притчі. Як помилував митаря, котрий оплакував у храмі свої гріхи, –  сказано в Посланні керуючого єпархією архієпископа Афанасія до священства, чернецтва й вірних. – Кожен із нас завинив перед Вітчизною – небесною й земною. Кожен у свою міру. А Він терпляче чекає кожного з покаянням. І не тільки чекає, а йде й шукає, як ту одну загублену вівцю, адже Його любов до нас вилилася жертвою на хресті, бо «полюбив нас і обмив нас від гріхів наших кров’ю Своєю» (Об’яв., 1:5). Душа наша, світ український понищені та покалічені безумством гріха, безумством ненависті й зла, потребує Доброго слова, Доброї звістки, що «Христос воскрес!» і ми не полишені на самих себе, не покинуті в нетрях розпачу, відчаю, в тумані байдужості, адже в буревіях життя нам засвітилося Сонце Правди. Тієї правди, яка воскрешає наші душі, зміцнює наші тіла, виводить на шлях спасіння і дає надію вічності».

    В архіпастирському Посланні владики Афанасія прозвучали закличні, сповнені життєдайної сили, слова: «Цього благословенного дня Христового Воскресіння я звертаюся до вас із словами, з якими наш Господь звернувся до жінок-мироносиць, а через них і до всіх нас: «Не бійтеся!» (Мт., 28:10). Ці слова наповнені вірою й надією – не бійтеся! Не бійтеся жити, 

    адже життя навіть у своїх труднощах прекрасне, бо воно відображає невимовну красу Бога, частиною якої ми є. Христос зійшов на землю, щоб увійти в наше існування й повернути у повноту Буття. В цьому смисл Любові нашого Творця, в цьому смисл Смерті й Воскресіння Ісуса Христа, Господа нашого!»

    На завершення архієпископ Афанасій побажав вірянам щастя, здоров’я, добробуту. «Нехай же святий Великдень принесе радість перемоги Сина Божого над злом, дає впевненість у завтрашньому дні, дарує мир душі й спокій розуму. Нехай милість і благословення Божі увійдуть у ваше життя творчим натхненням на звершення Божого замислу в долі кожного з вас, а в домівках оселяться добробут, щастя, здоров’я й любов».

    Під час богослужіння були зачитані пасхальні Послання всесвятішого Варфоломія І, архієпископа Константинополя Нового Риму, Патріарха вселенського, та Блаженнішого Макарія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля УАПЦ.

    Цієї ж ночі до Свято-Троїцького храму, прямо із Бориспільського летовища, народний депутат України Сергій Рудик доставив благодатний вогонь із Єрусалиму, якому надзвичайно зраділи віруючі, взявши святий вогонь від гробу Господнього до своїх домівок. Владика Афанасій привітав народного депутата виголосом: «Христос воскрес!», привітав із святом Пасхи, побажав пасхальної радості та Господньої наснаги в праці на розвиток і благо Червоної Слободи, благословенного Шевченківського краю та всього українського народу, а також підніс пану Сергію освячений пасхальний кошик.

    Звершивши літургію, владика Афанасій освятив особливі Пасхальні хліби – артоси, а також освятив пасхальні приношення великої кількості вірян, які традиційно прийшли до Свято-Троїцького храму цілими родинами.

     

     

  • Не карайте землю вогнем

    Не карайте землю вогнем

    Дорогі брати і сестри!

    Незбагненна милість Божа – знову, після зимових холодів і морозів, оживає земля – покликані весняним літеплом, в лісах, перелісках і гаях зацвітають найраніші квіти, на луках, у байраках, балках і ярах вибивається зелена трава, ось-ось вибухнуть смарагдовим листом і ніжними пелюстками квітів дерева, кущі, щоб згодом дарувати нам свої плоди. Птахи опорядковують свої гнізда, в яких скоро зацвірінчать пташенята, безліч комах, малих і великих диких тварин і всього іншого живого, без чого немислима природа і наше з вами життя в ній, готуються до продовження роду. І цей дар Божий – природа, яка є нашим середовищем існування, потребує дбайливого догляду і, найголовніше, захисту.

    Але поряд із цим чатує біда – щороку в багатьох місцях Полтавщини (та й по всій Україні) палахкотять степові й лісові сухі трави, кимось із злого умислу, чи з недбальства, чи заради потіхи, підпалені. Гине опале на землю восени насіння різнотрав’я й таким чином скорочується ареал цінних видів флори і фауни, знищується генофонд живої природи, вигоряє верхній, найбільш цінний грунт, вогнем спустошується до цього мальовнича українська земля, на відновлення якої знадобляться сотні років. Тому хочу нагадати вам усім – підпалювати суху траву є великим злочином, адже нічого корисного не може бути у знищенні цілісної й гармонійної біологічної системи, створеної та дарованої людині для її життя Творцем.

    Природа, яка оточує нас, є джерелом нашого добробуту, вона насичує нас своїми дарами, а тому, знищуючи її, ми знищуємо основу свого життя. І якщо це джерело вичерпається, то вже ніхто й ніщо не допоможе людині відновити його і самій вижити. Нам треба берегти землю – нашу найбільшу цінність, і все, що на ній.

    Дорогі брати і сестри! Переконуйте молодь і старших людей ніде не підпалювати суху траву, і самі не чиніть страхітливого злочину. Не слід випробовувати довготерпіння Боже. Бережіть і охороняйте чарівну й неповторну красу української землі, любіть її і вона віддячить вам здоров’ям і наснагою життя.

    Звертаюся до сумління кожного – давайте розумно й бережно ставитися до безцінного дару Божого – рідної землі, залишимо нащадкам не випалену пустелю, а квітучу оазу. Не проходьте повз пожежу, не будьте байдужими, адже байдужість – то ганебна риса людського характеру.

    Давайте не будемо карати вогнем землю – джерело нашого життя і наших нащадків!

    Високопреосвященний Афанасій,
    архієпископ Харківський і Полтавський УАПЦ

  • Перший Патріарх православної України

    Перший Патріарх православної України

    10 квітня 2018 року виповнюється 120 років з дня народження першого православного Патріарха України Мстислава (Скрипника), воїна УНР, сповідника православної віри, великого патріота і незламного борця за державність України, автокефалію українського православ’я, та будівничого української Церкви.

    В житті кожного народу, особливо в переломні й складні періоди його існування, завжди з’являються такі особистості, які своїм життям і діяльністю значним чином визначають і його минуле, і сучасне, і майбутнє. Тому дуже важливо не тільки віддати належне вшанування тим, хто в надзвичайно суперечливий і визначальний час поклав своє життя задля загального добра нації, а й постійно тримати перед собою їхні життєві подвиги за приклад наслідування. Їхнє складне і буремне життя, ті великі справи, які вони встигли зробити, є тим фундаментом, на якому стоїть будівля нашого сучасного життя, і підвалинами будування майбутнього.

    У релігійно-громадському житті українського народу ХХ століття саме такою величною постаттю виступає перший православний Патріарх України – Патріарх Української Автокефальної Православної Церкви Мстислав (Скрипник). Життя і служіння Патріарха означене подвигом в ім’я українського народу і Церкви. Його ім’я навічно записане в історію України як полум’яного патріота, незламного борця за волю свого народу.

    Стільки б літ не проходило в людській історії, але в пам’яті українського народу Мстислав (Скрипник)залишатиметься як приклад незламного духу, сили волі, прапор єднання для розвіяного по світах і мученого українства. Але дуже прикро, що ця велична постать ще не поставлена на належний їй п’єдестал шани, щоб його ім’я було широко знане й шановане в народі, задля щастя якого він віддав своє довготривале, у 95 літ, життя.

    ХХ століття пройшло в Україні у складній і трагічній боротьбі за державність і власну Церкву, але тільки за третьою спробою вона увінчалася більш тривалою в роках реальністю – 5-6 червня 1990 року в Києві відбувся І Помісний Собор відродженої Української Автокефальної Православної Церкви, яка стала однією з сімнадцяти світових помісних Церков. На цьому Соборі першим православним Патріархом України було обрано видатного українця, великого патріота, національного героя – Мстислава (Скрипника), митрополита Філадельфійського, очільника УПЦ в США та УАПЦ в діаспорі. В цьому виборі багато важило те, що в його особі поєднувався багаторічний досвід церковного будівництва та чітке розуміння Божих намірів стосовно українського народу, який в усі часи прагнув до державності та власної Церкви.

    Патріарх тоді сказав: «Поклик Собору я зрозумів як поклик Божого Промислу, що немічне лікує, а недостатнє доповнює. З вірою на опіку Вседержителя та надію на братню у Христі допомогу призначених мені Промислом Божим архіпастирів та пастирів, розпочинаю черговий етап у моєму житті – етап нелегкої праці на руїнах колишньої у віках славної Київської митрополії, Церкви-Матері нашого народу». В його особі поєдналися і майже столітня боротьба за незалежність України, і всі три періоди відродження Української Церкви.

    Повернувшись на Батьківщину після тривалої еміграції він, незважаючи на похилий вік (93 роки!), із властивим йому запалом взявся до справи. Хоча в багатьох були сумніви в тому, чи справиться новообраний Патріарх із складними завданнями, що одразу ж постали перед відродженою Церквою, у якої було надто багато проблем і ворогів як внутрішніх, так і зовнішніх. Але, маючи величезний організаційний досвід церковного будівництва, непохитний дух і молодечий запал, він заклав міцні підвалини автокефальної будівлі. І в тому, що Церква збулася, витримала трагічні для неї моменти, чимала його заслуга. Він умів будувати справжню Церкву, орієнтуючись на молоді здорові сили, на молоду відвагу й максималізм, який і є духом християнської віри.

    Він говорив: «Церква – це серцевина нашого народу. Це мають зрозуміти всі об’єднання, всі партії, які, на жаль, часом спиняють буття Церкви, або не бачать його взагалі. Хотілося, щоб усі верстви, які складають нашу націю, перейнялися розумінням, що без Бога ні до порога, а без Церкви української нас не буде бачити світ. Або буде бачити як заколотників у внутрішньому житті.

    Наша нація має багато недругів, а наша Церква має їх ще більше. Ворог знає роль Церкви в нашій історії, знає, що то є та криниця, яка творить вічні вартості в житті нації. Ми були знані в світі, нас цінили як тих, що єднали Схід і Захід, Європу та Азію. То була тяжка місія – отой шлях, на якому положена Богом Україна. За той шлях билися і сварилися недруги, бо обіч нього лежить багата українська земля, до якої є скільки ласих».

    Життєвий шлях Патріарха Мстислава можна розділити на п’ять етапів, кожен із яких має свої характерні особливості, пов’язані з його активною боротьбою за українську державну й духовну незалежність. Про ті часи він говорив: «Це було страшне століття. Я побачив всі три відродження УАПЦ у цім столітті: 1921-го, 1942-го, 1990-го років. В усіх трьох я брав посильну участь».

    Перший етап, розпочався ще в юнацькі роки. Патріарх Мстислав (Степан Іванович Скрипник) народився у Полтаві в родині, яка походила з давнього й славетного козацького роду, а його мати Маріамна була рідною сестрою Симона Петлюри. Родина Скрипників була глибоко релігійною, серед родичів чимало духовних осіб: двоюрідний дядько, священномученик Сильвестр (Ольшевський), став архиєпископом Омським, прадід Олексій (у чернецтві Аркадій) заснував Іонинський скит у Києві, прабабуся ігуменя Антонія – Покровський монастир поблизу Феодосії. Разом із тітками Маріаною і Феодосією Степан відвідував церкви і монастирі Полтавщини. Тож глибока й непохитна віра панувала в серці хлопчика від раннього дитинства. Під час навчання в гімназії Степан систематично відвідував церкву, співав у церковному хорі.

    Навчаючись у Полтавській гімназії, Степан Скрипник брав активну участь у нелегальних гуртках учнівської молоді. Після закінчення гімназійного курсу, в роки Першої світової війни, був направлений до козачої офіцерської школи в Оренбурзі. Коли розгорнулася національно-визвольна боротьба українського народу, Степан активно включається в цей рух. У березні 1918 року пішов добровольцем до Окремої Запорізької дивізії Дієвої Армії УНР, служив у кінно-гайдамацького полку імені Костя Гордієнка, брав участь у боях проти більшовиків, у поході дивізії на Крим. У липні 1918 р. його заарештували німці разом із Симоном Петлюрою, близько п’яти місяців він провів у Лук’янівській в’язниці. Потім знову фронт, у 1919 р. – поранення. Одужавши, хорунжий Скрипник служить у 3-й Залізній дивізії Армії УНР, а згодом, до 1921 року, служить у Похідній канцелярії Головного отамана військ УНР Симона Петлюри.

    Другий етап: 20-40 роки, коли Степан Скрипник разом із частинами українського війська змушений був, під натиском більшовицьких армій, відійти на Галичину, яка тоді перебувала під Польською окупацією. Тут він потрапив до табору інтернованих українських воїнів у м. Каліш, де займався культурно-освітньою роботою. Звільнившись із табору, осідає в Луцьку, бажаючи жити і працювати серед свого народу, але восени 1922 року польська поліція заарештовує його за громадсько-просвітницьку діяльність і виселяє з Волині. С. Скрипник переїздить до Галичини і працює там в системі кооперації.

    Прихід у 1926 році до влади в Польщі Ю. Пілсудського вселив українцям Західної України надію на кращу долю. Вони сподівалися, що Пілсудський, який 1920 року підтримав Петлюру у війні з більшовиками, зможе відновити попередню політику, сприятливішу для українського населення. Степан Скрипник знову повертається до Волині, де проводить активну культурно-масову та просвітницьку роботу серед селян. В тому ж році вступає до Вищої школи політичних наук у Варшаві, яку успішно закінчує в 1930 році. Одночасно в 1929 році закінчує курси у Вільному університеті Варшави. Тоді ж С. Скрипник одружився з галичанкою Іванною Вітковицькою, з якою мав троє дітей – сина Ярослава, доньок Тамару і Маріану.

    У 1930 році С. Скрипника обрали депутатом Польського Сейму від Волині й Полісся (ця частина України до 1939 року була під владою Польщі). В сеймі він палко відстоював інтереси православного населення Волині, яке польська влада намагалася насильно ополячити, руйнуючи православні храми і всіляко утискуючи православних віруючих. Він захищав соціальні, національні, культурні й освітні права своїх виборців, набув слави визначного парламентарія.

    Світогляд Степана Скрипника формувався в релігійній родині, в якій майбутній ієрарх виховувався з дитячих літ, адже майже всі його близькі родичі були священнослужителями. Національна свідомість Степана Скрипника зростала під впливом його дядька Симона Петлюри. Уже зі студентських років Степан Скрипник включився в український національний рух, підтримував погляди тих церковних діячів, які виступали за автокефалію української православної Церкви. У міжвоєнний період громадська діяльність С. Скрипника була скерована на убезпечення українців православного віровизнання від полонізації, насильницького окатоличення.

    Взагалі зацікавленість церковними справами у С. Скрипника виникла ще під час співпраці з С. Петлюрою у революційні роки. Існують відомості, що він у жовтні 1921 р. був присутній на Волинському єпархіальному зібранні духовенства й мирян у Почаївській лаврі, на якому було закріплено основні вимоги національно-церковного руху. Перебуваючи в червні 1927 р. у Луцьку на Першому самоврядному курсі для ґмінних урядовців, Степан Скрипник паралельно брав участь у відомому українському церковному з’їзді, який виступив за українізацію Православної церкви на Волині.

    Ставши послом польського сейму у 1930 р., Степан Скрипник почав підтримувати гасло боротьби за “внутрішню автокефалію” православних українців у межах православної Церкви в Польщі. Помірковане крило, репрезентоване Українською парламентською репрезентацією Волині (УПРВ), залишалось на чолі руху аж до початку Другої світової війни.

    В одному зі своїх листів посол Степан Скрипник так оцінив роль українського православ’я в краї: “Церква взагалі, а на Волині спеціально, повинна стати чинником дальшого зросту національної свідомості нашого многострадального народу, а по-друге – елементом консолідуючим громадське життя та впроваджуючим до нього засади чесної етики, які єдині дадуть можливість розвіяти мряку короткозорого політиканства, що закриває не раз перед людьми навіть доброї віри остаточну ціль цілої нації”. В обмін на політичну лояльність санаційна влада дозволила українцям проводити розмосковлення православної Церкви.

    Свої погляди на проблему дерусифікації православ’я С. Скрипник виклав в інтерв’ю одній із краківських газет за 1932 p.: “Мушу спочатку спростувати популярну назву “українізація церкви”. Українці мають на увазі не українізацію церкви, але дерусифікацію Православної церкви на землях, заселених вірними української національності, а також про повернення тих прав і традицій, які мала православна Церква в давній Речі Посполитій аж до кінця XVIII століття”.

    Посол наголошував на тому, що УПЦ набагато старша від московської Церкви, яка є її меншою сестрою. Він також окреслив основні постулати руху за розмосковлення, серед яких була вимога якнайшвидшого скликання Собору православної Церкви в Польщі за участю духовенства й мирян з метою юридичного врегулювання внутрішньо-церковних та державно-церковних відносин. Крім того, дуже важливим є збільшення кількості єпископів української національності й призначення правлячим архієреєм Волинської єпархії єпископа-українця, а також усунення росіян із церковної адміністрації на Волині та Поліссі.

    А вже 10 квітня 1932 p., на запрошення митрополита Діонісія (Валединського), Cтепан Скрипник взяв участь у єпископській хіротонії архімандрита Полікарпа (Сікорського) у Варшавському соборі. За дорученням УПРВ посол особисто виїхав до Жировицького монастиря і супроводжував єпископа до Луцька. Так зав’язалися дружні стосунки двох видатних осіб в історії українського православ’я. З того часу вони постійно листувалися. Владика Полікарп навіть здійснив чин хрещення сина Скрипника Ярослава.

    З самого початку міжвоєнного періоду відносини між владою ІІ Речі Посполитої та православною Церквою були, м’яко кажучи, не дуже дружніми, а в другій половині 1930-х років, після смерті польського диктатора Юзефа Пілсудського, державна політика щодо православ’я стала ще радикальнішою. Наприкінці 1935 року у Варшаві було створено комітет у справах національностей, який оголосив курс на полонізацію православної Церкви. Польська влада розглядала православ’я як одну з перешкод до асиміляції українців і намагалася підпорядкувати цю Церкву собі, а за можливості й зовсім ліквідувати.

    Кампанія, що дістала назву “ревіндикації” (з польської – “повернення майна”), досягла свого апогею наприкінці 1930-х рр., коли на Холмщині, південному Підляшші й у прикордонних районах Волині почали руйнувати православні храми і примусово навертати православних до католицтва. При цьому державні чиновники, а також службовці прикордонних застав з «Корпусу охорони пограниччя», застосовували шантаж, насильство, репресії та залякування населення. Вони оголосили, що в прикордонній смузі можуть мешкати тільки поляки та католики, а православні українці будуть виселені.

    Впродовж 30-х років православні українці чекали реалізації задекларованої грамотою президента ідеї врегулювання устрою православної Церкви, але так і не дочекалися. Після проголошення грамоти скликання Собору відкладалося на далеку перспективу. Тому посол Степан Скрипник 1 лютого 1937 склав “Інтерпеляцію Голові Ради Міністрів у справі неврегульованого дотепер правного становища православної Церкви в Польщі”, у якій звернув увагу на важливість Грамоти президента Польщі про скликання першого помісного Собору. На його думку, цей акт був “висловом признання державою поваги й значення православного віросповідання в Польщі”.

    С. Скрипник детально зупинився на негативних наслідках насильницького навернення українців до католицизму: “Всі ці явища зміцнили серед православного населення переконання, що акція навернення на католицтво, яку проводять деякі чинники і для успішності якої використовують не раз представників адміністрації на місцях, має за ціль не тільки збільшення числа римо-католиків, але й руїну та внутрішню дезорганізацію Православної церкви в Польщі. Джерелом цих усіх жалюгідних явищ, згідно із загальним переконанням, є, в першу чергу, дотепер правно неврегульоване становище Православної церкви в Польщі, що використовують різні чинники із шкодою для держави і православної Церкви”. Зрештою, автор прийшов до висновку, що “уряд не має наміру в найближчому часі спрямовувати опрацьований проект статуту на законодавчий шлях“. А 3 лютого 1937 р. він вніс протест проти заборони уряду провести Собор православної Церкви в Польщі. Уряд змушений був розглянути це питання й дати дозвіл на проведення Собору. Степан Скрипник був одним із лідерів українізації православної Церкви на Волині.

    Також у березні 1937 р. С. Скрипник взяв участь у кількагодинній нараді Г. Юзевського – воєводи Волинського. Предметом обговорення стало рішення Синоду проти українізації служби Божої на користь полонізації. У зв’язку з цим ВУО видало меморіал волинському воєводі, а рівненське віче під проводом Скрипника прийняло резолюцію з проханням відмінити ухвалу. Саме тоді він заявив, що на Волині українізовано 200 парафій. Завдяки громадському опору вдалося перешкодити реалізації ідеї “польського православ’я” на Волині.

    Відповідальне становище в польському парламенті не перешкоджало Скрипникові бути активним в українському громадському житті. Він був членом президії Товариства ім. митрополита Петра Могили в Луцьку, заснованого в 1931 році, яке відігравало значну роль у православному житті краю. Став ініціатором та головою товариства «Українська школа» в Рівному, яке під його керівництвом перетворилося на одну з наймасовіших українських організацій Волині, а також був членом інших українських культурно-громадських організацій. Скрипник допоміг у збереженні українського шкільництва й преси та стимулював українське національне відродження на Волині. Одночасно С. Скрипник брав активну участь у церковних з’їздах духовенства й мирян на Волині, організував масові маніфестації, що відбулися 10 вересня 1933 року в Почаївській лаврі, які поклали край московським впливам у православній Церкві, привівши до лаври близько 20 тисяч люду.

    Митрополит Іларіон (Огієнко) писав про цю маніфестацію: “Для вдумливого глядача було ясно, що ця маніфестація була добре наперед підготовлена, але вона ніколи не вдалася б, коли б не було для неї сприятливого грунту в самому тодішньому церковному житті, а головно в його проводі. Можна різно дивитися на цю протимосковську маніфестацію, але 15-20 тисяч учасників говорили про поважність її. Це справді був поважний протест проти московства на Волині, а його розвелося тут аж надто багато. Маніфестація відразу захопила всю Волинь і повторилася й потім по кількох катедральних містах, але в меншому розмірі. Стало ясно: не хочемо насильного москвофільства в Церкві! І це було рішуче домагання всієї Волині”.

    Пізніше, в 1991 році, в інтерв’ю журналу «Українське Православне Слово», владика Мстислав згадував ті дні: «Ми за Почаїв боролися, бо він і за польських часів був під крилом московським. Націоналістичні польські кола скоріше підтримували московські чорносотенні кола. Я був у Рівному. Мене там прекрасно зустрічали. Там я жив 16 років, водив по дві, по три тисячі, одного разу шість тисяч на прощу до Почаєва. А зараз мене до Почаєва не пускають…»

    Боротьба за українізацію церковного життя вимагала від посла неабиякої сміливості та рішучості. В нього часто виникали конфлікти зі зрусифікованим духовенством, але його підтримувало православне українство, яке його дуже поважало й любило. Про це свідчать численні скарги та звернення віруючих, які зберігаються в Державному архіві Рівненської області, до посла Скрипника на священнослужителів, які перешкоджали українізації богослужінь. Так, парафіяни с. Дерев’яне Клеванської гміни просили “допомогти виполоти московські бур’яни, які глибоко запускають своє коріння на родючій українській ниві та вносять в українське національне життя нелад і неспокій… Досить московській грязі бути паразитом на живому українському тілі”.

    Як стверджують дослідники, “Тривала боротьба привела до перелому в першій половині тридцятих років. Тоді українцям удалося закласти основи національної ієрархії, українізувати богослужіння у 2/3 парафій єпархії, створити й відновити авторитетні церковно-громадські інституції, взяти керівництво єпархіальним життям у свої руки. … жодна інша сила на Волині не змогла здійснити того, що зробила УПРВ у міжвоєнний період у національно-церковному відродженні” (В. Борщевич).

    У промові під час засідання сейму в лютому 1939 p. Cтепан Скрипник знову підняв церковне питання: “20 років безправ’я і події в житті православної Церкви, які передували виданню декрету 1938 p., свідчили, що православна Церква в Польщі знаходиться зараз у стані цілковитої організаційної руїни”. Високо оцінивши факт прийняття декрету президента Польщі, який врегульовував статус Польської Православної Церкви, посол все ж назвав його одностороннім, тому що не створював умов для розвитку національних елементів у Церкві, а це, на його думку, сприяло переходу українців до католицизму.

    Усвідомлюючи загрозливу ситуацію для православ’я, Скрипник боронив інтереси православної Церкви й українського населення як посол під час засідань сейму, у бюджетних комісіях, у ході зустрічей з представниками державної влади. Зокрема 9 травня 1938 р. у складі волинської делегації він був прийнятий головою Ради міністрів генералом Ф. Славой-Складковським, якого докладно поінформував про ревіндикацію на Волині й вручив йому меморіал. У перші дні липня 1938 р. посол Скрипник виступив проти підписання антиправославного договору Польщі з Ватиканом, знову вимагав імплементації грамоти президента 1930 р. Він навіть зауважив, що православ’я у нацистській Німеччині почувається краще, ніж у санаційній Польщі.

    Проте усі меморандуми, протести та інтерпеляції до влади в кращому випадку трохи стримували окатоличення, але зупинити його не могли. Повна відповідальність за дискримінаційну політику лежить на тодішній владі, яку проводила польська адміністрація на території Волині. Така недалекоглядна політика невдовзі обернулася “Волинською трагедією” для обох народів. Урядову політику нищення православних церков зупинила тільки Друга світова війна.

    Коли гітлерівська Німеччина напала на Польщу, Скрипник мав відвагу заявити, що українці не мають підстав проливати кров за Польщу, яка була для них впродовж 20 років мачухою. За дев’ять років роботи в парламенті С. Скрипник виголосив близько 20 промов, які стосувалися українського питання, розвитку освіти, церковних проблем тощо. За цей час він став зрілим, досвідченим політиком, що згодом допомогло йому в боротьбі за розвиток і утвердження помісної української Церкви.

    С. Скрипник брав активну участь у національно-церковному русі за дерусифікацію православної Церкви в Польщі. Він постійно виступав на захист прав православних українців, був одним із організаторів Почаївської маніфестації і активним захисником православ’я під час ревіндикаційної акції. Беззаперечною є заслуга посла у тих успіхах, яких вдалося досягти в українізації Церкви у середині 30-х років XX ст. Вони стали підґрунтям для відродження української Церкви під час Другої світової війни.

    З проголошенням у Львові 30 червня 1941 р. Акту відновлення Української Держави, С. Скрипник активно включається в розбудову її структур. 1 вересня 1941 року в м. Рівне відбулося перше засідання Української ради довір’я на Волині – громадського органу самоуправління на чолі зі Степаном Скрипником, яка головним своїм завданням вважала розбудову українського державного життя. До її складу увійшли відомий письменник Улас Самчук, провідні діячі ОУН(б) на ПЗУЗ Ростислав Волошин, Омелян Грабець, Сергій Качинський. Великого значення Рада надавала становленню Української Автокефальної Православної Церкви. Так, уже на першому своєму засіданні, Рада створила Тимчасову адміністрацію для управління УАПЦ, яку очолив архієпископ Луцький Полікарп (Сікорський).

    Поміж іншим, владика Полікарп в архієпископському посланні у квітні 1942 року, говорячи про ту частину українського православ’я, яка залишилася в складі Московської патріархії, писав: «Суть подій у нашій православній Автокефальній Церкві… зводиться до питання, чи бути нашій православній Церкві справді українською національною Церквою із своєю рідною мовою у богослужінні, Церквою, овіяною традиціями соборно-правними її минулого і всією її національно-культурною красою, чи навпаки – бути їй знаряддям в руках купки москвофілів-єпископів для панування над українським народом Москви і духу московського».

    Уже в перші місяці окупації стало зрозуміло, що відродження Української Держави не входить до планів гітлерівців. З осені 1941 р. вони розпочали репресії проти українських патріотів. За таких обставин Степан Скрипник вирішує повністю присвятити себе розбудові Української Автокефальної Православної Церкви, яка щойно почала відроджуватись. Ще будучи депутатом польського сейму, він велику увагу приділяв обороні прав українського православ’я і брав активну участь у житті церкви.

    На цей час Степан Скрипник уже був удівцем, адже за невияснених обставин у травні 1940 року трагічно загинула його дружина Іванна. Є свідчення, що вона була застрелена разом із іншими львів’янами НКВСівцями, коли у Львові «порядкувала» радянська влада. Патріарх Мстислав згадував, що «У тридцять дев’ятому році, коли розпочалася Друга світова війна, я перебував на західних землях Польщі. Туди багато нашого люду старалося сховатися у той період. Родина моя, на жаль, не могла піти зі мною, і вона залишилася у Львові. Це скінчилося трагічно. Мою дружину тут знайшли вже на цвинтарі. Як розкривали пізніше могили, то знайшли її з простріленою головою». Степан Іванович вирішує вдруге не одружуватися, сам виховує своїх дітей.

    В процесі конституювання УАПЦ формації 1942 року особливо активну участь проявила українська інтелігенція, яка відкидала можливість підпорядкування православних парафій України Московській патріархії. Саме ж друге відродження УАПЦ спиралося на ідеологему самостійницького розвитку української православної спільноти, визнаючи за основу канонічне формування єпископату й усього церковного устрою. Взагалі автокефалія, як явище в житті України, була частиною глибинних процесів формування української нації і, відповідно, пошуків їх волевиявлення через культурно-цивілізаційний та церковно-світоглядний чинники.

    Але перед УАПЦ постав дуже серйозний виклик – катастрофічна нестача архієреїв. На боці автокефалістів був лише архієпископ Луцький Полікарп Сікорський, а ієрархам із Краківського генерал-губернаторства, тобто Польщі, було категорично заборонено відвідувати Україну. В цей же час по всій Україні відроджувалися автокефальні парафії, ліквідовані більшовиками за радянської влади, й потребували архієрейської опіки та управління.

    Тому вже в лютому 1942 року Луцький архієпископ Полікарп (Сікорський), як адміністратор в Україні, спільно з Пінським архієпископом Олександром (Іноземцевим), з благословення Предстоятеля Польської Православної Церкви митрополита Діонісія (Валединського), розпочав висвяту єпископів для Української Церкви. Першими були хіротонізовані Никанор (Абрамович) та Ігор (Губа). А в травні 1942 року, під час архієрейського Собору УАПЦ в Києві, в Андріївській церкві, була рукоположена нова група ієрархів, серед яких був і Степан Скрипник, який отримав титул єпископа Переяславського. Сама ж висвята проходила таємно, тому що окупаційна німецька влада заборонила звершувати єпископські хіротонії для УАПЦ.

    Після висвяти, єпископ Мстислав якийсь час залишався в Києві, допомагаючи єпископу Никанору (Абрамовичу), який протягом всієї окупації перебував у Києві, організовуючи церковне життя на Східній Україні. Єпископ Мстислав включився в організацію церковного життя з притаманним йому завзяттям. Пасіонарність, незламний характер, залізна воля у досягненні мети, непохитна національна свідомість і патріотизм, чудові ораторські здібності у поєднанні з багатим політичним досвідом та авторитетом, спрацювали на його користь. Можна сміливо говорити про те, що обрання Степаном Скрипником церковного шляху було адекватною відповіддю на виклики, які стояли перед Україною та її Церквою в роки Другої світової війни.

    У виборі подальшого життєвого шляху свою роль відіграли й родинні релігійні традиції, які глибоко укорінилися в свідомості Степана Скрипника, а тому все його попереднє життя було лише підготовчим періодом до церковного служіння. Найбільш вірогідно, що єпископське служіння, на той час уже ченцеві Мстиславу, запропонував владика Никанор, який підбирав кандидатів і добре знав Скрипника ще по УРДВ тридцятих років. Це підтверджується тим, що Мстислав вважав його за свого духовного батька. Владика Никанор, згодом пояснюючи свій вибір, говорив: «Чому я за вас вчепився? Оцінив ваше щире серце і полум’яну жадобу чину України».

    Російська історіографія й на сьогодні продовжує експлуатувати питання канонічності єпископської хіротонії владики Мстислава і, відповідно, висвячених ним архієреїв, наполягаючи на їхній неканонічності та безблагодатності, адже він єдиний із ієрархів УАПЦ формації Другої світової війни повернувся до України й безпосередньо спричинився до відродження Автокефальної Церкви та її нового єпископату.

    Канонічну лінію легко можна довести за такими фактами. В 1932 році митрополит Діонісій (Валединський) висвятив Полікарпа (Сікорського) на єпископа, а в лютому 1942 року Полікарп, спільно з Олександром (Іноземцевим), звершили хіротонію Никанора (Абрамовича) та Ігоря (Губи), які, в свою чергу, хіротонізували Мстислава (Скрипника). Слід нагадати, що все духовенство УПЦ в США, яке походило від Мстислава, в 1995 році без будь-яких застережень увійшло до складу Константинопольського патріархату. Тому законність єпископських свячень не викликає жодних сумнівів.

    Діяльність єпископа Мстислава не обмежувалася лише Києвом, хоча й тут владика Мстислав розгорнув надзвичайно активну діяльність, спрямовану на підвищення авторитету УАПЦ. Німецька поліція звітувала, що навколо владик Мстислава й Никанора в Андріївському соборі утворився підпільний клуб націоналістів, а їхні богослужіння трактувалися не інакше, як «політичні маніфестації ідей національної української незалежності». Насправді ж там гуртувалося національно свідоме духовенство, яке прагнуло мати українську помісну Церкву. Крім того, владика Мстислав брав участь у висвяті нових ієрархів для УАПЦ: Геннадія, Володимира, Платона, В’ячеслава. Без перебільшення можна сказати, що здобуття під час другої світової війни 1939-1945 років Українською Автокефальною Православною Церквою національного православного українського єпископату, стало найвидатнішою подією. Ці хіротонії дали їй Собор єпископів канонічних, що відтоді канонічно діяли й гарантували успадкування в ній Божественної ієрархії на підставі канонів Православної Церкви.

    Заради досягнення єдності серед православних, за благословенням владики Никанора, єпископ Мстислав здійснив влітку 1942 року тривалу місійну подорож по Лівобережній Україні. Владика відвідав Переяслав, Лубни, Хорол, Миргород, Полтаву та ряд інших міст. Проблема нестачі священиків на Лівобережжі після більшовицького спустошення була надзвичайно гострою, а тому він практикує хіротонії кандидатів, яких віднаходить, цілими групами. Скажімо, в Полтаві, владика Мстислав висвятив близько 20 священиків. Бере участь у масових хрещеннях та богослужіннях, які організовувало полтавське духовенство, де виголошує патріотичні проповіді. Так, у липні 1942 року владика звершив чин хрещення одразу 300 дорослих і дітей у річці Ворсклі.

    Він згадував про це так: «Я хочу розповісти про одну надзвичайну подію з мого архіпастирського служіння на Україні, на початку мого архієрейства. Ця подія, мені здається, до кінця життя залишиться в моїй пам’яті. Надзвичайна подія, просто щось чудодійне. Село Рибці на Полтавщині, недалеко від станції Полтава-Київська. Літо, липень місяць 1942 року. Було оголошено, що відбудеться велике хрещення народу, особливо молоді. Це було над сіваком. Один бік його, що від сонця, творив щось ніби амфітеатр, і там зібрались діти, молодь, навіть дорослі, які не були хрещені. У багатьох на руках були малі діти. Хресних бракувало, так що не раз хресний батько і хресна мати мали до 10-15 дітей. Зі мною два священики. Смеркає. Починають блимати зорі на небі, чудові полтавські зорі. Співає хор – переважно жінки – і відбувається надзвичайна містерія. Читаються молитви з чину охрещення. Люди заходять у воду один за одним, і їх поливають з опішнянського полив’яного глечика. Потім ми ходимо і мируємо охрещених. Було там понад 300 душ до хрещення. Того я ніколи не забуду: як буду замикати очі, переді мною завжди буде те чисте зоряне небо і та дивна містерія».

    В тому, що за час німецької окупації відродження православної Церкви в Україні сприяло відкриттю майже чотирьох з половиною тисяч храмів, велика заслуга єпископа Мстислава (Скрипника). Крім того, йому вдалося за допомогою Українського Червоного хреста роздобути папір для друкування Євангелії та молитовника.

    Найбільшим успіхом єпископа Мстислава в поїздці по Лівобережжю була підписана ним угода про приєднання до УАПЦ Харківського митрополита Феофіла Булдовського, який дивом вижив під час більшовицького панування та з приходом німецьких військ почав відроджувати церковне життя, створивши єпархіальне управління. В його юрисдикції за деякими даними перебувало більше 400 парафій у Харківській, Полтавській, Сумській, Ворошиловоградській (Луганській), Сталінській (Донецькій) і навіть Курській та Воронезькій областях Росії.

    В листі до єпископа Мстислава митрополит писав: «Дуже радий якнайскоріше зав’язати контакт як з Вами, так і зо всім єпископатом УАПЦ. Ви повинні знати мої погляди й мої переконання. Я люблю свою неньку Україну і бажаю, щоб вона була щасливо, а головне православною». Отримавши цього листа, владика у двадцятих числа липня 1942 року й відвідав Харків.

    Знакова подія об’єднання відбулася в Харкові після урочистого богослужіння в Покровському монастирі, яке вони звершили разом із митрополитом Феофілом і на якому було надзвичайно багато людей. Активність, запальні проповіді й зростаюча популярність молодого та енергійного єпископа, не подобалися німецькій владі. Єріх Кох тоді звернувся до архієпископа Полікарпа з вимогою перевести владику до іншого міста, бо єпископ Мстислав: «Не може бути на території з більшістю українського населення». Як наслідок, уже 24 серпня 1942 року владика Мстислав отримує повідомлення про заборону перебувати на теренах Київщини й він мусив, щоб уникнути арешту, виїхати на Волинь.

    Але за свою активність і некерованість владика вже невдовзі був заарештований нацистами – 19 жовтня він залишив Рівне, а 22 жовтня його перевели з Києва до Прилук, де він перебував під домашнім арештом впродовж шести місяців. Йому було заборонено займатися політичною і церковною діяльністю. Це свідчить про те, що в особі авторитетного політичного і церковного діяча німецька влада вбачала для себе небезпеку.

    Його також тримали в ув’язненні у Чернігові, у Прилуках, у Києві, де кинули до камери смертників. В одному з інтерв’ю на запитання: «Що було найстрашніше на Вашому віку?», владика відповів: «Нічого страшного не було на моєму віку. Був момент, коли я в 1943 році сидів у камері смертників у Києві. В коридорі зустрів голову Всеукраїнської кооперативної спілки, мене вели в одному напрямку, його – в іншому, і він мені сказав: «Мене ведуть на розстріл». А коли я увійшов до камери, мені сказали, що сьогодні той день, коли виводять на розстріл. А поза тим таких моментів страху не мав. Я вірив у те, що все приходить від Бога».

    Завдяки клопотанню духовенства та втручання в його долю Східного міністерства, яке симпатизувало українським автокефалістам, у квітні 1943 року єпископа Мстислава було звільнено з в’язниці київського гестапо з умовою, що він не буде відправляти службу Божу, не буде проповідувати й проводити ніяких політичних акцій. З наступом радянських військ єпископ Мстислав виїжджає до Галичини, а згодом до Польщі, де перебуває до весни 1944 року.

    13-16 жовтня 1943 року єпископ Мстислав разом із владикою Сильвестром брав участь у соборі православних єпископів у Генерал-губернаторстві, на якому владики прийняли рішення «входити в канонічний зв’язок з усіма єпископами, які можуть унаслідок військових подій опинитись на терені генерал-губернаторства, коли вони визнають нашу Святу Автокефальну православну церкву, її митрополита і єпископство».

    7 листопада після літургії Мстислав виголосив проповідь, в якій були такі слова: «Ось, здавалося, що Україна вже вільна, а там мрії, що заживемо інакше. Але знову приходять сумні вістки. І знову ростуть могили мучеників… Та нам зосталось одне – звернутись до нашої многостраждальної Церкви і тут шукати опори, бо вона в найчорніші дні горя українського народу виводила його на тверду путь».

    У червні 1944 року в Польщі єпископ Мстислав, з благословення митрополита Полікарпа, організовує евакуацію українського духовенства та їх родин у Західну Європу. Йшлося про значну групу українців, близько 700 біженців, у тому числі 10 православних єпископів, 150 священників, із них 30 греко-католицьких. Тоді ж із ними емігрує на Захід і сам. По дорозі до місця призначення, визначеного німцями, їхній потяг неодноразово піддавався бомбардуванню літаками. Під час одного з таких нальотів військової авіації на території Австрії загинув батько єпископа Мстислава Іван Скрипник та сестра Зінаїда Танько.

    На відміну від УАПЦ першої формації 1921-1929 р.р., повністю знищеної більшовиками, УАПЦ другої формації 1942 року свого окремого існування не припинила, бо збереглася ієрархія, з якою було численне духовенство та десятки тисяч вірних, що змушені були покинути рідну землю та оселитися на землях інших, вільних народів. Тут проходили Собори єпископів, які приймали рішення, що унормовували життя Церкви.

    Перший такий Собор на еміграції відбувся впродовж 11 березня – 8 квітня 1944 року у Варшаві під головуванням митрополита-адміністратора Полікарпа (Сікорського), в якому активну участь брав і єпископ Мстислав. На цьому Соборі було прийнято найважливішу постанову про «Тимчасове положення про управління Святої Української Автокефальної Церкви», за якою найвищим органом управління УАПЦ, до всеукраїнського Помісного Собору, являється Собор єпископів в складі всіх її архієреїв.

    Третій етап – 1944-1947 роки, початок еміграції. Архіпастирська діяльність владики Мстислава (Скрипника) цього періоду пов’язана з організацією церковного життя православних українців діаспори у Європі, передусім у Німеччині, Франції та Британії. Це, можливо, найважчий період його великого і багатогранного життя, але й не менш активний, як було й раніше. Маючи кипучий характер і організаційні здібності, побільшені набутим досвідом, єпископ Мстислав і тут активно зайнявся організацією церковного життя українців, які змушені були, кинувши власний дім і майно, часто ледве встигнувши захопити з собою найнеобхідніші речі та документи, з болем у серці полишали рідну землю, рятуючись від репресивного сталінського режиму.

    Опинившись на чужій землі, розпорошені по різних еміграційних таборах міст і сіл переважно Німеччини та Франції, українці стали гуртуватися перш за все навколо рідної Церкви, яка єднала їх в одне ціле, давала надію й опертя для виживання в тих скрутних обставинах. Єпископ Мстислав, разом з іншими архієреями, організовував парафії УАПЦ, налагоджував структуру Церкви. Владика Мстислав активно долучався до всіх справ, які організовував український єпископат на еміграції.

    За розпорядженням німецької влади, єпископат і духовенство УАПЦ з родинами трималося під час війни на еміграції вкупі й так само, з наступом радянських військ, перевозилися з місця на місце. Більш тривалий час, майже три місяці, єпископат і його оточення перебували в Бреслау, де, нарешті, змогли зайнятися невідкладними справами: провели богословський семінар для підвищення кваліфікації духовенства, під час якого викладалися богословські дисципліни, церковна історія, історія відродження Української Церкви, історія України, українська мова й література, німецька мова. Працювала також Комісія по перекладу богослужбових чинів на живу українську мову.

    Після страшного воєнного катаклізму, опинившись на «ріках вавилонських», українські скитальці шукали духовної розради й опіки в Богові й Церкві. І ці прагнення повинні були набрати організаційних форм, адже на вигнанні разом із своїм народом були й архіпастирі Церкви. Тому 16 липня 1945 р. митрополит Полікарп скликав першу нараду єпископів у м. Бад Кіссінґен в американській окупаційній зоні. На цій наpаді було прийнято постанову надалі діяти як ієрархічний орган Української Автокефальної Православної Церкви на еміграції. Тоді ж було прийнято рішення скликати Собор єпископів УАПЦ, хоча в тодішніх умовах втілити це в життя було дуже складно.

    На Соборі єпископів УАПЦ в Еслінгені в березні 1946 року єпископа Мстислава обирають членом Синоду. На тому ж Соборі постає ідея утворення єдиної Української Православної Церкви у вільному світі, про що з доповіддю: «Сучасне положення УАПЦ на еміграції та його перспективи на майбутнє» виступив єпископ Мстислав. Було прийнято рішення: «Доручити Св. Синодові нав’язати контакт зо всіма українськими церковними православними осередками в цілому світі з метою об’єднання в спільній ідеї УАПЦ та координації практичних її дій».

    Позитивні наслідки цього рішення не забарилися. Так, влітку 1949 р., УАПЦ нараховувала близько 60 парафій, 20.000 вірних, 127 священиків та 20 дияконів. Парафії у повоєнній Німеччині розвивали жваве церковне життя. У Мюнхені існували Богословський Науковий Інститут та Богословсько-педагогічна Академія, де викладали видатні українські науковці й богослови. Але Німеччина була для багатьох втікачів лише перехідним етапом. Втікаючи від сталінського терору, злиднів і нещастя, починаючи з 1948 року, тисячі українців шукали притулку у Вільному cвіті – переважно в США, Канаді, Австралії, Південній Америці.

    Окрім загально-церковних організаційних справ, єпископ Мстислав організовував служби Божі скрізь, де проживали українці й потребували духовної опіки. Зокрема, перебуваючи в 1944 році на Різдво Христове в Берліні, єпископ Мстислав співслужив з митрополитом Полікарпом на службі Божій, на яку зібралися тисячі співвітчизників. У серпні 1947 року владика Мстислав узяв участь у заснуванні громади Української Автокефальної Православної Церкви у Великій Британії, де на цей час перебувало багато українських воїнів польського корпусу генерала Андерса, а також значна кількість робітників, які прибули в цю країну з німецьких таборів. Саме до них і прибув єпископ Мстислав, якому були доручені громади православних українців на теренах Франції, Англії та Бельгії.

    Владика відвідав табори полонених, інші місця зі скупченням українських робітників, провів зустрічі з представниками англійських суспільних організацій. Він також відправив перше урочисте богослужіння у залі Центру Союзу українців у Лондоні. Віруючі, які зібралися тоді, були щиро раді, що могли помолитися рідною мовою в чужій країні, куди їх закинула доля. Тоді ж владика Мстислав створив у Лондоні першу «Церковну раду УАПЦ на Велику Британію», допоміг створеній громаді у розбудові парафіяльного життя. Так само, під час короткого перебування у Франції, єпископ Мстислав організував у Парижі українську парафію, а інженер Созонтів збудував своїм коштом церкву, яку владика освятив на честь св. Симона.

    Відроджуючи Українську Автокефальну Православну Церкву, як національну інституцію за межами Батьківщини, в умовах еміграційного життя по таборах, як перехідного часу, коли джерелом матеріального існування українців була доброчинність держав-переможців, важко було сподіватись на широкий розвиток культурно-освітньої діяльності взагалі, а зокрема і в житті УАПЦ. Катастрофічно не вистачало коштів і засобів для друку богослужбової, проповідницької, богословської та релігійно-філософської літератури українською мовою, так само як і з історії церковного життя, видання церковного журналу чи часопису. Церква була дуже обмежена у фінансах і можливостях.

    Четвертий етап тривалого і великого життя Патріарха Мстислава (Скрипника) був не менш плідним і значущим як для нього самого, так і для автокефалії українського православ’я.

    З листопада 1947 року розпочався не тільки новий період в його житті та діяльності, а й новий етап у літописі Української Автокефальної Православної Церкви, життя якої продовжилося на теренах діаспори, в тім числі й завдяки непохитній вірі, незламності духу, крицевій волі й харизматичному характеру майбутнього Патріарха.

    В 1947 – початку 1950-х рр. майже 300 тисяч українців, переважно молоді, які перебували в таборах для переміщених осіб здебільшого в Німеччині та Австрії, переселилися на постійне місце проживання до США, Канади, Австралії, Аргентини, Бразилії, Нової Зеландії та інших країн. Більшість священиків УАПЦ, як і віруючих, що переселилися за океан, увійшли до складу Українських Православних Церков, що вже там існували, й допомагали місцевому духовенству опікуватися як старою, так і новою православною українською еміграцією, приймаючи навіть цілі осередки. Тому й більшість архієреїв теж були змушені переїхати до США й Канади.

    І першим архієреєм, який відправився на терени Північної Америки, був єпископ Мстислав (Скрипник). 14 листопада 1947 року в Саскатуні відбувся Надзвичайний Собор Української Греко-Православної Церкви в Канаді, який запропонував владиці Мстиславу очолити Церкву. Митрополит Полікарп благословив владику на переїзд і той дав свою згоду, а Собор одразу ж обрав його першоієрархом УГПЦ в Канаді з титулом архієпископа Вінніпега і всієї Канади. На цьому посту архієпископ Мстислав перебував до 18 червня 1950 року, коли Десятий Собор УГПЦ прийняв до відома резиґнацію (самозречення – у владики не склалися стосунки з Церковною радою) свого першоієрарха, що тоді вже був прийнятий до єпископату УПЦ в США (1949 р.).

    Проявляючи надзвичайну активність для консолідації розкиданих по світу українців, владика Мстислав, який прожив 95 років, активно діяв і на міжнародній арені. Так, коли в 1949 р., на пленумі Асамблеї Об’єднаних Націй обговорювалась справа угорського кардинала Мінтсенті і засуджених у Болгарії 15-ти протестантських священиків, архієпископ Мстислав 13 квітня 1949 р. надіслав президенту асамблеї, міністру закордонних справ Австрії доктору Г. Івету, телеграму, в якій нагадав про мучеництво українських Церков: «…Вважаю за свій найвищий обов’язок нагадати, – писав владика, – що на вівтар боротьби за правдиву Христову Церкву український народ, протягом останніх тридцяти років, поклав життя мільйонів найкращих своїх синів і дочок. Лише в роках 1920–1940 загинуло в концентраційних таборах Сибіру або було розстріляно 32 єпископи і понад 3000 священиків УАПЦ. Окрім того, в роках 1945-1947 зруйновано УГКЦ, а її єпископів і священиків вивезено до сибірських таборів смерті. Як стверджено, багато з них вже не живе. А тому справу кардинала Мінтсенті і 15 протестантських священиків у Болгарії треба трактувати не як відірваний факт, а як триваючу ось уже понад 30 років систематично акцію». Наприкінці телеграми архієпископ Мстислав висловив надію, що «ООН буде тим знаряддям, яке принесе перемогу ідей християнської моралі й етики в співжитті народів».

    Усвідомлюючи вагу інформування світової громадськості про переслідування православних українців та їхньої Церкви в Україні різними окупаційними режимами, архієпископ Мстислав у своїх зверненнях, посланнях і виступах доносив до їхньої уваги правду про трагічну долю Української Автокефальної Православної Церкви та її вірних. Використовуючи різні зібрання і форуми, особисті зустрічі, він у зверненнях, посланнях, інтерв’ю, статтях розповідав про трагічну долю української православної Церкви та її вірних під ворожими окупаціями і закликав до відповідних заходів, щоб дати православним українцям свободу вільно сповідувати свою віру.

    Скажімо, на початку 1955 року, в палаті представників США, відбулося слухання представників народів, поневолених Радянським Союзом. Серед свідків був і архієпископ – канцлер УПЦ у США Мстислав, який, крім усних свідчень, оголосив заяву «Церква-страдниця», де йшлося про ліквідацію радянською владою УАПЦ, нищення нею храмів.

    В заяві говорилося: «Майже 35-річна окупація України московським комуністичним режимом коштувала українському народові море крові, сліз та мільйони могил, розсіяних на схід від Карпатських гір ген аж по береги пацифіку. Одначе, найбільше знущань від червоної Москви зазнала УАПЦ, як та частина українського національного організму, що найдовше становив зорганізований спротив Москві». Розповівши про матеріальні втрати, яких зазнала тоді Україна, Мстислав вказав і на те, що в 1930 р. Москва заборонила саме існування УАПЦ на українських землях. Формальна ліквідація УАПЦ не заспокоїла Москву. Вона знала про велику роль Церкви в історії українського народу, її майже тисячолітню корисну службу йому, і взялася за знищення культурно-мистецьких пам’яток, зокрема архітектури, що сягали Х-ХІІ ст., які нагадували українцеві історію його держави і Церкви, зміцнювали віру в неминуче відродження. Були знищені всі церковні бібліотеки, в тім числі й бібліотека Київської Духовної Академії, яка мала світове значення. Найцінніші рукописи і документи з цих бібліотек вивезено до Москви, а серед них і багато українських національних скарбів з ХІІ-XVII ст. Владика Мстислав розповів і про нищення найцінніших архітектурних пам’яток України, а серед них: Михайлівський Золотоверхий монастир (ХІІ ст.), військова кафедра святого Миколая (XVII ст.), монастир Миколи Святоші, Десятинна церква (Х ст.) тощо.

    Ось такий лише загальний огляд Голгофи українського православ’я під московською окупацією подав перед американськими парламентарями архієпископ Мстислав і завершив заяву пророчими словами про те, що прийде час, коли посіяне УАПЦ зерно правди й переможна сила українського духу приведе український народ і його Церкву до Воскресіння.

    Залишивши своє служіння Предстоятеля Української Греко-Православної Церкви Канади в 1950 році, архієпископ Мстислав розпочинає активну діяльність на теренах США. Фактично вже до цього він розгорнув кипучу роботу з організації церковного життя українців у цій державі. Владика поставив собі за мету об’єднати всі українські православні юрисдикції в єдину Церкву, а почати вирішив із подолання юрисдикційних проблем у США. На той час там діяли дві Українські Православні Церкви – архієпископа Іоанна (Теодоровича) та єпископа Богдана (Шпильки).

    Архієпископу Мстиславу, який мав канонічну хіротонію, вдалося переконати владику Іоанна, який отримав хіротонію в часи УАПЦ формації 1921 року, прийняти від нього повторну єпископську хіротонію, щоб таким чином припинити будь-які сумніви в благодатності його юрисдикції й відкрити шлях до об’єднання. Врешті-решт, 27 серпня 1949 року в Нью-Йорку за літургією, архієпископ Вінніпегу і всієї Канади Мстислав (Скрипник), у співслужінні митрополита Пентапольського Христофора, екзарха Олександрійського Патріархату в США, висвячує Іоанна (Теодоровича) на єпископа.

    Тоді ж, у жовтні 1949 року, успішно завершилася і праця архієпископа Мстислава по об’єднанню з єпархією Іоанна Теодоровича – 12-15 жовтня відбувся Собор поєднання у церкві Святого Володимира в Нью-Йорку, на якому об’єдналися більшість тодішніх українських православних парафій в США. До об’єднання ці парафії належали до двох окремих юрисдикцій, з яких одну очолював митрополит Іоанн, а другу – архієпископ Мстислав. Владику Іоанна було обрано митрополитом УПЦ в США, а архієпископа Мстислава заступником митрополита та головою Консисторії. Вже через 10 років в УПЦ США нараховувалося 4 єпископи, 99 священиків і 15 дияконів. Подвоїлась кількість власних церков та різних парафіяльних будинків.

    Іншим великим здобутком Церкви за десятиліття після поєднання стала її видавнича діяльність, завдяки якій збагачено духовну скарбницю Української Православної Церкви помітними працями науковців і письменників. Вийшов друком «Нарис історії УПЦ» Івана Власовського. Відкрився Науково-Богословський інститут та Архів-бібліотека з тисячами книг і сотнями різних документів з минулого УПЦ. Важливим фактором у житті українського православ’я на американському континенті стала організація Української Православної Ліги в США, до чого свої старання доклав владика Мстислав. Завдяки його наполегливості Ліга видала ряд цінних книжок для парафіяльних шкіл, він видавав молитовники, богослужбові книги, матеріали до церковного співу, журнал для дітей, тощо.

    І хоч владика Мстислав перебував далеко від рідної української землі, та серце його було з Україною. Духовним зором він оглядав українські міста й села з поруйнованими атеїстами храмами й соборами, знищеними цвинтарями та духовними пам’ятками і його серце краялося від болю. Він з гіркотою запитував, чому з таким варварським завзяттям окупанти руйнують собори, чому грабують храми і вивозять з України духовні реліквії, чому бульдозерами стирають з лиця землі могили й цілі цвинтарі героїчних предків, пам’ять про яких народ завжди глибоко зберігав у своїх серцях. Але в той же час розумів, що загарбники, щоб остаточно поневолити народ, намагаються викорінити пам’ять про його минуле, аби народ забув про те, хто він і яка його історія.

    І тоді у владики Мстислава виник задум збудувати на американському континенті український духовний центр. Знайшов і земельну ділянку в 23 гектари у містечку Баунд-Брук біля Нью-Йорка, заплативши за неї рекордну для того часу суму в 90 тисяч доларів. З властивою йому енергією, він взявся за розбудову центру як національно-духовної святині, як всеукраїнського Пантеону, своєрідного «Українського Єрусалиму» з церквою-пам’ятником – символічним монументом усім безіменним героям і відомим мученикам, могили яких розвіяні вітрами нашої тяжкої історії.

    Ідея храму-пам’ятника ап. Андрія Первозваного як символічного нагробка над мільйонами невідомих могил героїв, що життя своє віддали за Україну, і просто українців, яких ворог позбавив життя, розкидав по всьому світу, жертвам голодомору 1932-33 років в Україні, а також проект цвинтаря, де нині покоїться до 10 тисяч українського люду, також належить архієпископу Мстиславу. Там похований цвіт нашої нації, старшини армії УНР і уряду у вигнанні.

    На освячені церкви 10 жовтня 1965 р. митрополит Іоанн сказав: «Церква-пам’ятник збудована пожертвами і трудами всіх представників мого народу, які давали їй пожертви… Це було полум’я вогню любові в тисячах сердець. Однак, треба було знайтись одній особі, щоби цей «пломінь любові», іскру його запалити. Ця честь без сумніву належить високопреосвященному Владиці Мстиславу. Здебільшого це була його мрія, його ініціатива. І у важкій хвилі критики й осуду він поніс болі, злучені з тою будовою. Я щасливий, що в імені церкви можу винести прилюдно це засвідчення. Церква і нація, дорогий Владико, Вам за все вдячні…».

    Владика Мстислав був ініціатором відкриття при церкві музею, де зараз зберігаються церковні святині, твори образотворчого мистецтва, різні книги, історичні документи, вироби митців, етнографічний матеріал. Нині на цій землі розташовані будівлі Консисторії, семінарія святої Софії, Дім української культури, школа релігії й українознавства, концертний зал на 1500 місць, бібліотека з 140 000 екземплярів, архів, друкарня та готель для людей похилого віку. Багата колекція українських ікон відображає не тільки історію християнства в Україні, але й знайомить відвідувачів з українським образотворчим мистецтвом різних епох, допомагає краще зрозуміти суть релігійних цінностей. Окрасою комплексу є пам’ятники княгині Ользі та митрополиту Василю Липківському.

    Під час однієї з прес-конференцій журналісти попросили Патріарха Мстислава розповісти про цей православний центр за океаном. Він відповів: «Це є український Єрусалим поза батьківщиною. Так, я віддав йому все… мусив чорну роботу щоденно робити, щоб постав наш духовний центр. Заохочував інших, щоб у кожнім ділі залишилися речі не проминаючі… Там, за океаном, є люди, які хотіли, щоб ми створили свій Єрусалим. Знайшлося чимало наших, що не тільки шукали собі обставин чи творили їх для фізичного буття. Але вони хотіли залишити слід, що, знаєте, як віхи в пустині, котрі ведуть до якоїсь мети. Що я вважаю за найцінніше в Баунд Бруку? Найцінніше для мене люди, які скінчили своє життя поза Батьківщиною. Але які дали з себе щось Богові на славу, а нашому народові на добрий ужинок. Сьогодні там є великі вартості – друкарня, музей, бібліотека…».

    В 1963 та 1971 роках архієпископ Мстислав зустрічався з Константинопольським Патріархом, ведучи перемовини про повернення УАПЦ тих прав і привілеїв, які вона мала до 1686 року, коли перебувала в лоні Вселенського православ’я як частина Константинопольського патріархату. Російська Православна Церква, беручи активну участь у ліквідації автокефального руху на землях України, одразу ж зреагувала на зустріч глави УПЦ в США і Вселенського Патріарха Афінагора І, розгорнувши наклепницьку кампанію про діяльність УАПЦ, аби перешкодити позитивному завершенню зустрічі.

    У квітні-травні 1968 р. в Тегерані проходила міжнародна конференція з нагоди 20-ліття проголошення ООН загальної Декларації прав людини. В роботі цієї конференції взяв участь і владика Мстислав. Він передав президії конференції меморандум Собору єпископів УПЦ в США, підписаний тодішнім митрополитом Іоанном, єпископом Чикаго Олександром, а також ним самим. У меморандумі говорилося про тяжкий стан релігійного і національного життя в Україні під комуністичною владою.

    1969 році помер митрополит Никанор (Абрамович), який очолював єпархії УАПЦ в діаспорі. Надзвичайний Собор Церкви обрав на його місце архієпископа Мстислава, піднісши його до митрополичого сану. Переймаючи одночасно і титул місцеблюстителя Київського Митрополичого престолу, Митрополит Мстислав усвідомлював, що бере на свої плечі великий тягар, але ідея прискорити об’єднання всіх православних українців в одній Церкві додала йому сили та енергії.

    П’ятий етап

    З проголошенням у другій половині 80-их років минулого століття політики перебудови радянського суспільства та гласності, розпочався стрімкий рух за національне та культурне відродження української нації. Відродження не могло оминути й релігійну сферу. Національно-церковний рух починається з відродження Української Автокефальної Православної Церкви.

    Все почалося зі створення в лютому 1989 року в Києві ініціативного Комітету по відродженню УАПЦ, до якого увійшло п’ять осіб – Анатолій Битченко, Микола Будник, Лариса Лохвицька, Тарас Антонюк та священик Богдан Михайлечко. Спочатку вони друкували відозви до українського народу, заклики, періодично проводили зустрічі з патріотичною громадськістю і ця їхня праця не проминула дарма, а почала давати добрі плоди. Але в реєстрації першої парафії відроджуваної Церкви київська влада відмовила. Тоді діяльність Комітету було перенесено до Львова, де голос українців за незалежність України, її державність звучав особливо виразно. Саме з вільнолюбного й національно свідомого Львова третє відродження розпочало свій потужний рух по Україні, адже прагнення свободи (волі) завжди було головною рисою менталітету українців.

    В лютому 1989 року група львівських священиків-патріотів звернулася до екзарха РПЦ в Україні митрополита Київського і Галицького Філарета (Денисенка) із заявою про необхідність здобуття автокефалії для українського екзархату. Заяву від імені однодумців підписав львівський протоієрей Володимир Ярема, але відповіді від екзарха ініціатори унезалежнення українського православ’я від Москви не отримали.

    Початок діяльності цього комітету був нелегкий, адже комуністична номенклатура в Києві й на місцях всіляко перешкоджала його роботі, блокувала реєстрацію релігійних громад. Так, на початку червня, київська міська влада відмовилась зареєструвати парафію УАПЦ на Подолі, мотивуючи це тим, що «такої Церкви, як УАПЦ, ніколи не було і немає, а тому неіснуючої Церкви зареєструвати не можна». Це – дослівне повторення шовіністичної тези, яку тоді залюбки висловлював московський екзарх України митрополит Філарет (Денисенко), нинішній Патріарх УПЦ КП.

    Тоді на свято Преображення Господнього, 19 серпня 1989 року, в львівському храмі святих апостолів Петра і Павла настоятель, протоієрей Володимир Ярема, який згодом став другим Патріархом УАПЦ, проголосив відновлення УАПЦ та відслужив першу Божественну літургію українською мовою. Було зачитано телеграму про вихід зі складу Московської патріархії та надіслано звернення на адресу Вселенського Патріарха Димитрія І. Протоієрей Володимир Ярема також зачитав звернення Комітету по відродженню УАПЦ, в якому пролунав заклик до парафій виходити з послуху Російській Церкві та бути вірними рідній Церкві – УАПЦ. Це був поворотний момент в історії новітнього відродження Української Автокефальної Православної Церкви.

    До жовтня 1989 року УАПЦ вже нараховувала більше 500 парафій, переважно у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях. Вони потребували єпископського опікування і організаційного оформлення. І тоді львівські священики звертаються до єпископа Іоанна Боднарчука з проханням очолити Церкву. Між 11 та 20 жовтня 1989-го (за церковними джерелами) утворено Церковну Раду УАПЦ в Україні (очолив священик Володимир Ярема). У відповідь на прохання українських православних правозахисників митрополит Мстислав, користуючись своїми повноваженнями, взяв відроджену УАПЦ під свою духовну опіку.

    5-6 червня 1990 року у Києві відбувся Всеукраїнський Собор УАПЦ, в якому взяли участь понад 700 делегатів з усієї України, серед них 7 єпископів на чолі з архієпископом Іоанном (Боднарчуком), 247 священиків, 5 дияконів та 287 мирян. Собор ухвалив основні напрямки діяльності й розвитку Церкви та прийняв історичне рішення про піднесення УАПЦ до рівня патріархату. Першим Патріархом Київським і всієї України було заочно обрано митрополита Мстислава (Скрипника), який очолював Українську Автокефальну Православну Церкву в діаспорі та носив титул місцеблюстителя Київського митрополичого престолу. У вітальній телеграмі Собору він зазначив, що «Автокефалія з чужих «ласкавих» рук не береться, вона являє собою почесне місце в лоні вселенського православ’я і здобувається великомучениками і боголюбивим народом».

    Митрополит Мстислав не відразу згодився прийняти обрання на патріарший престол. Він розумів, що самочинне проголошення УАПЦ патріаршого устрою може ускладнити залагодження стосунків з іншими Помісними Церквами й канонічне визнання УАПЦ Вселенським патріархом, з котрим митрополит Мстислав мав неодноразові зустрічі. Утім, зрештою він визнав чинність рішень собору УАПЦ.

    Сам митрополит Мстислав не міг прибути на Собор, тому що не одержав в’їзної візи. Не змінило ситуації й обрання його Патріархом Київським і всієї України: візу не видавали чотири місяці. А влада, незважаючи на численні звернення, уперто відмовлялась визнати й зареєструвати УАПЦ. І лише постійний тиск з боку віруючих та Всеукраїнського Православного Братства, який включав ланцюгове голодування протягом серпня-вересня, пікети, мітинги і петиції, а також зусилля групи депутатів з демократичного блоку Верховної Ради УРСР, зламали опір ворожих УАПЦ сил.

    «Поклик Собору, – говорив новообраний Патріарх, – я зрозумів як Поклик Божого Промислу, що нелічене лікує, а недостаюче доповнює. З вірою за опіку Вседержителя та надією на братню у Христі допомогу призначених мені Промислом Божим архіпастирів і пастирів, розпочинаю черговий етап у моєму житті – етап нелегкої праці на руїнах колишньої у віках славної Київської митрополії, Церкві-Матері нашого народу».

    Отже, більше ніж через тисячу років очікування українські християни отримали свого першого Патріарха, яким став Мстислав (Скрипник), – видатний борець за волю українського народу й українського православ’я. Він закликав вірних в Україні та поза її межами дати «всьому світові доказ, що український народ покликаний Божим Промислом до апостольського служіння на Сході Європи, служіння всій Церкві Христовій взагалі, а Вселенському Православ’ю зокрема».

    2 жовтня 1990 року Верховна Рада УРСР визнала і узаконила Українську Автокефальну Православну Церкву по всій Україні. А 19 жовтня Патріарх Мстислав прибув до Києва, де його радісно зустрічали сотні тисяч віруючих. Це було тріумфальне повернення великого сина з вигнання на Батьківщину, на вівтар свободи якої він поклав усе своє майже столітнє життя. Але тут він зіткнувся із рішучим несприйняттям його особи ще сильною тоді комуністичною партноменклатурою і функціонерами влади.

    Спершу Патріарху не знайшлося нормального помешкання, рівнозначного його становищу, а поселяли в брудних київських готелях, де, як він скаржився, бігали навіть пацюки, без постійних помічників, без необхідного патріархального апарату, без особистого лікаря, який необхідний людині такого масштабу і такого віку. Він зустрівся зі зрадою, підступництвом, обманом і скрізь – зачинені двері: до Почаївської лаври, до собору святого Юра, навіть до могили Тараса Шевченка в Каневі. Тодішній митрополит Філарет, екзарх РПЦ в Україні, пригнав до Канева кілька десятків батюшок, які разом із кедебістами оточили пам’ятник велету українського духу, щоб не допустити до нього велета новітнього часу. Тоді 92-річний старець присів на підніжок і довго слухав такого ж сивочолого бандуриста, пісня якого понесла його душу над Дніпром і над усією Україною.

    18 листопада 1990 року, в Софійському соборі в Києві, за участі тисяч віруючих, що по вінця виповнили майдан навколо храму, Патріарха Мстислава урочисто було введено на Київський патріарший престол. У богослужінні в святій Софії Київській, яке очолив сам Патріарх Мстислав, взяли участь усі члени ієрархії УАПЦ разом із прибулими на інтронізацію з США архієпископом Константином (Баганом) та єпископом Антонієм (Щербою). Між віруючими були депутати Верховних Рад УРСР і СРСР, представники уряду. У храмі перед лицем усієї Церкви, цілого народу святіший Мстислав прийняв «тягар» Патріаршого служіння і відповідальність перед Богом і людьми.

    У промові до віруючих Патріарх Мстислав сказав: «Церква – це серцевина нашого народу. Це мають зрозуміти всі об’єднання, всі партії, які, на жаль, часом спиняють буття Церкви, або не бачать його взагалі. Хотілося, щоб усі верстви, які складають нашу націю, перейнялися розумінням, що без Бога ні до порога, а без Церкви української нас не буде бачити світ. Або буде бачити як заколотників у внутрішньому житті.

    Наша нація має багато недругів, а наша Церква має їх ще більше. Ворог знає роль Церкви в нашій історії, знає, що то є та криниця, яка творить вічні вартості в житті нації. Ми були знані в світі, нас цінили як тих, що єднали Схід і Захід, Європу та Азію. То була тяжка місія – отой шлях, на якому положена Богом Україна. За той шлях билися і сварилися недруги, бо обіч нього лежить багата українська земля, до якої є скільки ласих».
    Понад 40 днів тривало перебування в Україні Святішого Патріарха Київського і всієї України Мстислава. Приїзд до України, на думку владики, мав велике значення для усвідомлення і аналізу ситуації, організаційного оформлення структур УАПЦ.

    Перед патріаршою інтронізацією Святіший Патріарх Мстислав з візитацією відвідав Луцьк, Кременець, Почаїв, Дубно та Рівне. У Львові його зустрічали дзвонами храму св. апостолів Петра і Павла. Наступного дня йому відчинила двері церква Успіння Богородиці. Після молебня понад сто тисяч віруючих зібралися на площі перед оперним театром, де Святішого Патріарха привітав тодішній голова Львівської обласної Ради народних депутатів В’ячеслав Чорновіл. «В імені Святішого Патріарха Мстислава, – сказав він, – ми вітаємо не тільки відроджену з попелу на нашій землі, переслідувану більшовизмом Церкву. В його імені ми вітаємо і цю велику спадковість поколінь, того великого борця за волю українського народу, який доніс до нас естафету ще з далеких визвольних років боротьби за Українську Народну Республіку. У всіх виступах його Святості прозвучала одна дуже важлива і дуже потрібна нам думка – це думка про необхідність не тільки релігійного, а й простого людського, загальнолюдського миру на нашій землі».

    Так судилося, що саме цій уже літній, немічній фізично, але сильній духом людині довелося очолити перше в історії України патріарше управління православною Церквою. Із дивовижною енергією Патріарх Мстислав на схилі свого життя взявся за справу відродження української православної Церкви та зміцнення суверенної української держави. За три роки Патріарх вісім разів відвідав Україну, і цей факт свідчить сам за себе. Мстислав двічі побував у рідному місті. Після десятиліть розлуки Полтава двічі зустрічала свого вірного сина в травні 1991-го й у грудні 1992 року – це був його останній приїзд до України. Він наче прощався з рідною землею, на якій народився і виріс.

    На час останнього приїзду його Церкви вже не існувало. Ура-патріоти з президентом, колишнім секретарем Компартії України Леонідом Кравчуком «віддали» УАПЦ вигнаному з РПЦ митрополиту Філарету (Денисенку). А розвивалися події таким чином.

    Скориставшись відсутністю в Україні Патріарха Мстислава, який у цей час перебував удома в США на лікуванні, 21 червня 1992 року розпочалося рейдерське захоплення Української Автокефальної Православної Церкви митрополитом Філаретом, екзархом РПЦ в Україні, з допомогою президента Леоніда Кравчука, депутатів Верховної Ради та спецслужб. Цього дня до патріархії УАПЦ прибули п’ять депутатів Верховної Ради з працівниками апарату президента. Делегація стала вимагати негайного скликання Собору єпископів для прийому в УАПЦ Філарета. «Це наказ президента», заявили вони митрополиту Антонію Масендичу, керуючому справами патріархії, додавши, що з Філаретом перейде й величезна казна УПЦ МП. Наступного дня, молодий митрополит, не змігши зв’язатися з Патріархом, став скликати до Києва єпископів.

    25-26 червня 1992 року, в резиденції митрополита Філарета на Пушкінській, 36, відбулися збори, а за визначенням святого Василія Великого, зборище кількох єпископів, якоїсь частини священства та депутатів Верховної Ради, яке було назване «Об’єднавчим собором УПЦ та УАПЦ-КП», організоване Кабінетом міністрів. Рішенням цього псевдо-собору структури як УАПЦ так і УПЦ анулювалися, а їхнє майно й фінанси оголошувалися власністю нової структури «УПЦ Київський патріархат». Патріархом проголосили (не обрали!) Святішого Мстислава (Скрипника), який ще навіть не підозрював про ліквідацію його Церкви, а заступником призначили митрополита Філарета.

    Згодом Патріарх Мстислав говорив за свого «заступника»: “Ніколи, ніде й ніхто кандидатури Філарета як мого заступника зі мною не погоджував. Згідно з канонами Церкви його позбавлено сану. До того ж Філарет тоді входив як предстоятель філії РПЦ в Україні до складу ієрархів Російської православної церкви. Ніде в світі жодна з помісних Церков не вважає Філарета митрополитом, а тим більше моїм заступником”.

    По іншому, як зборищем назвати такий «собор» неможливо, адже з боку УПЦ був лише єпископ Яків Панчук, а не представники всієї Церкви, і з боку УАПЦ теж були присутніми не делегати, обрані від усіх єпархій, як того вимагає Статут Церкви, а зібрані нашвидкуруч єпископи та священики, та й то три єпископи покинули те зборище. Зрозуміло, що людині, котра запекло боролася проти автокефалії й українізації Церкви, української мови, була скомпрометована зв’язками з КДБ, створити власну релігійну організацію в обставинах патріотичного піднесення в Україні було б уже неможливо. Тому митрополит Філарет і К0 використали УАПЦ як фундамент для створення нової Церкви, тобто УПЦ Київський патріархат, щоб з його допомогою тримати під контролем українську автокефалію.

    Таким чином була ліквідована УАПЦ – національна Церква українського народу, яка вистраждала своє новітнє відродження шляхом крові й жертв за більшовицьких часів. Цю подію зі схваленням сприйняли у Верховній раді та в адміністрації Президента Леоніда Кравчука. Але свій рішучий протест висловив Патріарх УАПЦ Мстислав (Скрипник). Він полишив лікування в США і повернувся до України, звернувшись із заявою до Президента, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора: «Учасники зборів 25-26 червня 1992 року, всупереч Уставу УАПЦ, самочинно привласнили собі право внесення змін в Устав УАПЦ, ліквідації УАПЦ, перетворення її в «Українську православну Церкву – Київський патріархат», наділивши останню правом правоприємства УАПЦ».

    В заяві Патріарх Мстислав зазначає, що: «20 липня 1992 року Рада у справах релігій при Кабінеті Міністрів України зареєструвала зміни до Статуту Української Автокефальної Православної Церкви (УАПЦ), ухваленого Помісним Собором УАПЦ 5-6 червня 1990 року.

    За підставу для своїх дій рада у справах релігій взяла рішення зборів частини єпископів, священиків і мирян УАПЦ 25-26 червня 1992 року, котрі назвали себе «Всеукраїнським православним собором».

    Довожу до Вашого відома, що ті збори, про які йде мова вище, не були органом УАПЦ, передбаченим статутом УАПЦ і уповноваженим ним вирішувати долю УАПЦ».

    Представники УАПЦ не були уповноважені приймати подібні рішення. Це потверджує владика Мстислав у зверненні: «Але питання про припинення існування УАПЦ має право вирішувати лише орган, передбачений Статутом УАПЦ. Питання про внесення змін до Статуту має право вирішувати також тільки статутний орган». І далі зазначає: «Учасники зборів 25-26 червня 1992 року, всупереч Статуту УАПЦ, самочинно привласнили собі право внесення змін до Статуту УАПЦ, ліквідації УАПЦ, перетворення Її на «Українську православну церкву – Київський патріархат», наділивши останню правом правонаступництва УАПЦ».

    Підсумовується текст вимогою до Президента, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора України: «…у відповідності до міжнародних норм та чинного законодавства України скасувати рішення про ліквідацію УАПЦ та перереєстрацію Її Статуту в Раді у справах релігій, а також повернути всі права законно обраному Помісним Собором УАПЦ Патріархові».

    17 жовтня 1992 року глава УАПЦ вивів за штат митрополита Антонія (Масендича) та єпископа Володимира (Романюка), а 20 жовтня звернувся до духовенства та вірних УАПЦ, заявивши про недійсність прийнятих на скликаному Філаретом «всеукраїнському православному соборі» рішень та закликав не визнавати «об’єднання».

    23 і 24 грудня 1992 року в Києві відбулася зустріч із вірними та духовенством, які не визнали об’єднання з частиною УПЦ (МП) на чолі з митрополитом Філаретом (Денисенком). Участь у нараді взяв і архієпископ Львівський Петро (Петрусь). Наслідком наради стало звернення, про яке говорилося вище, Патріарха Мстислава від 24 грудня на ім’я Президента України, Прем’єр-міністра та Генерального прокурора, в якому він наполягав на незаконності участі частини єпископів і вірян в об’єднавчому соборі 25-26 червня 1992 року, та порушенні Статуту УАПЦ.

    На такі дії Патріарха Архієрейський Собор УПЦ КП відреагував постановою від 15 грудня, що жодні дії першоієрарха (Мстислава (Скрипника) не мають чинності без попереднього узгодження із Синодом. Самого Патріарха Мстислава запрошували взяти участь у Соборі, однак він категорично відмовився.

    У відповідь владика Мстислав призначив нового керуючого справами Патріархії УАПЦ архієпископа Петра (Петруся) та доручив йому скликати в січні 1993 року розширену архієрейську нараду з метою подальшого врегулювання статусу УАПЦ. Нарада відбулась у Львові 22 січня.

    Ці звернення Патріарха Мстислава вселили надію й рішучість у серця вірних УАПЦ архієреїв, священства й віруючих, які не були згодні з ліквідацією Церкви, до її відновлення, тим паче, що значна частина автокефальних парафій зберігала свою приналежність до УАПЦ. Патріарх призначив новим керуючим справами патріархії архієпископа Львівського Петра (Петруся). Церква стряхнула із себе чужинське ярмо і, долаючи шалений спротив влади, почала відновлювати свої структури як у центрі, так і на місцях.

    В листопаді того ж року Патріарх Мстислав відбуває до Америки, де через півроку помирає, так і не дочекавшись рішення по своїх заявах. Воно появилося через тиждень після його смерті. Спираючись на заяву народного депутата Сергія Головатого, Генеральна прокуратура України подала протест стосовно реєстрації УПЦ КП. Однак до суду справа не дійшла – генпрокурора Шишкіна зняли з посади за наполяганням Кравчука, а Колегія Генпрокуратури була розпущена. Можна тільки здогадуватися про те, які сили були задіяні для ліквідації Української Автокефальної Православної Церкви!

    Патріарх Мстислав є однією з найвидатніших постатей в історії України. Він був вірним сином своєї Батьківщини і присвятив все своє життя служінню українському народові та його Церкві. Він – людина безмежної щирості та доброти, немов біблійний Мойсей, його віра ґрунтувалася на незламній силі духу, відданості та витривалості.

    Патріарх Мстислав творив істинну Церкву, яка б не повторювала російські зразки, а була б самобутньою й відповідала непомильним засадам Христової євангельської науки та переданню святих отців. Він бачив українське православ’я народним, козацьким, адже національна свідомість, незламний патріотизм і гордість за свій багатостраждальний народ були основою його світогляду. Патріарх Мстислав понад усе цінував людську свободу, свободу духу і вважав, що цього українці можуть досягнути лише у повній єдності між собою, в єдності Церкви як Тіла Христового, адже, коли буде сильною Церква, тоді буде сильною й Україна. Його заклик: «Визнайте самі себе і вас визнає світ» набуває для Української Автокефальної Православної Церкви доленосного значення.

    Вископреосвященний Афанасій,
    архієпископ Харківський і Полтавський,
    керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією,
    голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ

  • Увійти в єднання з Тим, Хто творить життя

    Увійти в єднання з Тим, Хто творить життя

    «Сьогодні початок нашого спасіння і виявлення відвічної Божої тайни – Син Божий Сином Діви стає і Гавриїл про Божу милість їй благовістує». Такою піснею свята Церква вшановує свято Благовіщення. А святий апостол Павло про цю мить виявлення відвічної Божої таїни пише до Тимофія: «Бог явився тілом, виправдав це Духом, виявив Себе через ангелів» (1 Тим., 3:16), – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    7 квітня 2018 року, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський? керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в кафедральному храмі Пресвятої Троїці в с. Червона Слобода під Черкасами. Спільно з Його високопреосвященством служили ігумен Антоній (Бондарець) і клірики храму – протоієрей Сергій (Катренко) та ієрей Віталій Сєдов.

    «Благовіщення архангела Гавриїла Пресвятій діві Марії про те, що вона народить Сина від Духа Святого, ознаменувало велику тайну благочестя. Але якщо подивитися глибше, то й саме життя є незбагненною таїною, над якою ламають голови найбільші уми людства, але розгадати не в силі, бо творець життя – Бог, який є джерелом, а Дух Святий подає його всьому, кого і що прикликає до життя Творець, – такими словами розпочав своє повчальне слово архієпископ Афанасій. – Про це нам говорить Святе Письмо, в якому передано творення живого світу. І як початок творення світу, так і початок життя кожної люди, її розвиток, її старіння й, врешті, відхід у той світ, звідки Творець і звершує тайну єднання душі з тілом, вкладаючи в нього ще й розум, є великою тайною. Як і велика й незбагненна за своєю дією тайна початку земного життя Сина Божого».

    Люди намагаються сприймати і трактувати всі ці тайни зі свого короткочасного життєвого досвіту, але пізнати їх неможливо, тому що в людському житті не було й немає чогось подібного. «Ми лише можемо благоговіти перед цією тайною і торкатися до неї своїм серцем, своїм розумом, в якому міститься гріх, котрий і заважає нам увійти в ті тайни, щоб пізнати їх, – зазначив архієрей. – Лише чистою вірою і подвижництвом ми можемо увійти в єднання з Тим, Хто творить життя».

     

  • Пасхальне послання високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського

    Пасхальне послання високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського

    ПАСХАЛЬНЕ ПОСЛАННЯ
    ВИСОКОПРЕОСВЯЩЕННОГО АФАНАСІЯ,
    АРХІЄПИСКОПА ХАРКІВСЬКОГО І ПОЛТАВСЬКОГО

    священству, чернецтву і всім вірним
    Харківсько-Полтавської єпархії
    Української Автокефальної Православної Церкви

     

    «Знов побачу вас, і зрадіє серце ваше,
    і радості вашої ніхто не відбере від вас» (Ін., 16:22)

    Христос воскрес!

    Дорогі брати і сестри!

    Скоро вже, скоро полине по всій українській землі, поза всі кордони, повсюди, де теплиться українська душа, – пригнічена й пригноблена, але у великому очікуванні воскресіння свого Господа і Бога Ісуса Христа, радісна звістка: «Христос воскрес!»

    І стрепенеться душа кожного, наповниться пасхальною радістю, адже «був мертвий і ожив, пропав і знайшовся» (Лк., 15:24). Ожив, щоб повернутися до отчого краю – того, що на землі, й того, що в небесах, обійняти батька й неньку, припасти до ніг Отця Небесного з єдиним словом на вустах: «Помилуй!» І Бог простить і помилує, як простив заблукалого в нетрях розпусти свого сина батько з притчі. Як помилував митаря, котрий оплакував у храмі свої гріхи.

    Кожен із нас завинив перед Вітчизною – небесною й земною. Кожен у свою міру. А Він терпляче чекає кожного з покаянням. І не тільки чекає, а йде й шукає, як ту одну загублену вівцю, адже Його любов до нас вилилася жертвою на хресті, бо «полюбив нас і обмив нас від гріхів наших кров’ю Своєю» (Об’яв., 1:5). Душа наша, світ український понищені та покалічені безумством гріха, безумством ненависті й зла, потребує Доброго слова, Доброї звістки, що «Христос воскрес!» і ми не полишені на самих себе, не покинуті в нетрях розпачу, відчаю, в тумані байдужості, адже в буревіях життя нам засвітилося Сонце Правди. Тієї правди, яка воскрешає наші душі, зміцнює наші тіла, виводить на шлях спасіння і дає надію вічності.

    «Христос воскрес!» – і ми знаємо, що як би ми не заблукали на манівцях життя, є Хтось, Хто нас постійно шукає, доки не знайде (Лк., 15:4-8), щоб обдарувати повнотою Свого життя, а Його життя – безсмертя. Своїм воскресінням Він за кожним разом повертає нас до життя, торкаючись рукою пристрасного розуму, а священним миром любові заспокоюючи й зцілюючи болісні виразки нашого зраненого серця, «щоб, як гріх панував до смерті, так і благодать воцарилась через праведність до життя вічного» (Рим., 5:21).

    А що Господь чекає від нас у відповідь? Лише того, щоб ми присвятили Йому своє життя, упорядкувавши його згідно з Божими заповітами, які утверджують нашу божественну природу. Не вимагає людської жертви, а прагне розп’яття наших гріхів на хресній дорозі долі, кому яку вділив. «Візьми хрест свій і йди за Мною» на Голгофу, дорога до якої простягається довжиною в ціле життя. Який величний дар! Віднині ми покликані жити, щоб дати всередині себе вільний рух духовному життю, яке є нічим іншим, як життям із Богом, від Якого ми отримуємо творчу енергію, долучатися до котрої покликані. Ми були мертві, а тепер відродилися до життя!

    Цією радісною звісткою я й хочу поділитися з вами всіма, до кого плекаю глибоку братню любов. Хочу закликати вас до цього божественного причастя, щоб ваша істота долучилася до благодаті Воскреслого Господа й перебувала в Його всеохопній Любові. Так ми не будемо пов’язані з гріхом, а з’єднані з Христом непорушним зв’язком свободи, яка допоможе нам вистояти в сяйві Воскреслого Господа.

    Цього благословенного дня Христового Воскресіння я звертаюся до вас із словами, з якими наш Господь звернувся до жінок-мироносиць, а через них і до всіх нас: «Не бійтеся!» (Мт., 28:10). Ці слова наповнені вірою й надією – не бійтеся! Не бійтеся жити, адже життя навіть у своїх труднощах прекрасне, бо воно відображає невимовну красу Бога, частиною якої ми є. Христос зійшов на землю, щоб увійти в наше існування й повернути у повноту Буття. В цьому смисл Любові нашого Творця, в цьому смисл Смерті й Воскресіння Ісуса Христа, Господа нашого!

    Нехай же святий Великдень принесе радість перемоги Сина Божого над злом, дає впевненість у завтрашньому дні, дарує мир душі й спокій розуму. Нехай милість і благословення Божі увійдуть у ваше життя творчим натхненням на звершення Божого замислу в долі кожного з вас, а в домівках оселяться добробут, щастя, здоров’я й любов.

    Христос воскрес! Воістину воскрес!

     

    + АФАНАСІЙ,
    милістю Божою архієпископ
    Харківський і Полтавський,
    керуючий Черкаською
    і Кіровоградською єпархією УАПЦ
    Пасха Христова,

    року Божого 2018

  • Зміїна тактика

    Зміїна тактика

    Сьогодні вже є очевидним, що проти Предстоятеля УАПЦ митрополита Макарія (Малетича) розгорнуто цілеспрямовану війну з використанням фейкової (неправдивої) інформації, до якої долучається і щось правдиве, але подане в негативному ракурсі з метою дискредитації останнього. На це вказують і попередні публікації на сайті Фонду митрополита Мефодія, з допомогою яких поширювали неправдиву та перекручену інформацію. Українське суспільство, постійно годоване різного роду неправдивою інформацією, перекрученням фактів, наклепами, розбурхуване політичними баталіями у Верховній Раді та на телеекранах, постійним падінням рівня життя переважної більшості народу, локальними війнами між Церквами, легко сприймають подібну брехню. А тому негативні наслідки таких вигадок можуть бути цілком реальними. І йдеться тут не просто про підрив чийогось авторитету, в даному випадку митрополита Макарія, бо його авторитет у Церкві важко похитнути, а навіть про життя багатьох спокушених подібними «правдами» священиків.
    Життя тому, що людина, потрапивши до рук маніпуляторів її свідомістю, може навіть долю свою поламати, втративши все, що надбала своєю працею. Це зміїна тактика, придумана ще біблійним змієм, який застосував її, щоб обманом спокусити наших прабатьків. І це йому вдалося. Але ж поклало й початок трагізму в долі цілого людства. З тих пір цілеспрямована брехня широко використовується як спеціальний інструмент досягнення мети за будь-яку ціну.
    З допомогою фейкових новин і Шевчук та К намагаються маніпулювати суспільною думкою в інтересах певних церковних і політичних кіл, не думаючи про можливі трагічні наслідки для цілої Церкви, для спільноти її віруючих. А, крім того, подібні речі наносять шкоди всьому українському православ’ю. До речі, чітко простежується й спланована та добре організована кампанія з дискредитації православної віри взагалі й українського православ’я зокрема на українських телеканалах. Їх достатньо активно використовує й Наталія Шевчук та ті люди, котрі оплачують цю кампанію. А коштує це не один десяток тисяч доларів!
    Ось і в останні дні на сайті приватного Фонду митрополита Мефодія, яким керує Наталія Шевчук, знову під її авторством з’явилася стаття під заголовком «Предстоятель без освіти?» За цим разом, використовуючи додаток до диплома про закінчення Московської духовної семінарії, пані Наталія намагається скомпрометувати митрополита Макарія середніми оцінками його успішності в навчанні. Але чи суттєво це для сімдесятирічного архієрея, якого делегати V Помісного Собору УАПЦ обрали на посаду Предстоятеля Церкви майже одноголосно?
    І чи суттєво це для архієрея, який, двадцять років тому отримавши у спадщину Львівську єпархію, що складалася з якогось десятка парафій, розбудував її до 370 діючих парафій, збудував більше ста храмів, домігся передачі історичного будинку в центрі Львова й грунтовно його відремонтував з дотриманням архітектурних вимог, облаштувавши в ньому Консисторію, духовну семінарію, гуртожиток для семінаристів із чудовими умовами проживання, а ще провів капітальний ремонт приміщення патріархії в Києві. За час трирічного управління митрополитом Макарієм Київською єпархією з 2015 року, єпархія кількісно зросла з 12 парафій до 35, служило 16 священиків, а нині 53 священнослужителів, в селі Лісовичі під Києвом будується монастирське поселення «Спаське».
    Окрема сторінка – активна участь Блаженнішого Владики Макарія у Львівському Майдані, який він благословляв на його початку, в допомозі захисникам України. Він сім разів, починаючи з весни 2014 року, «вздовж і впоперек» об’їздив передові позиції АТО із сотнями тон продовольства і на мільйони гривень необхідних для наших оборонців речей гуманітарної допомоги.
    Це лише невеличка доля всього, що блаженніший Макарій (Малетич), митрополит Київський і всієї України, зробив за час свого архієрейства з 1996 року та Предстоятельства з 2015 року. Висвячуються й поставляються на єпископські кафедри нові архієреї, будуються нові каплиці й церкви. У свої 73 роки владика Макарій активно служить і працює над розвитком та розбудовою Церкви. Саме це й викликає лють у наших супротивників. Цього не бачать хіба що сліпі або заангажовані люди та українські ЗМІ, для яких головне – показати УАПЦ та її Предстоятеля й архієреїв у негативному світлі. Але чи може темрява подолати світло, коли Христос, якому служить митрополит Макарій впродовж усього свого життя, сказав: «Я Світло для світу»?
    Архієреї й священство, а також віруючі УАПЦ поважають і люблять свого Предстоятеля не за оцінки в табелі успішності тридцяти п’ятирічної давності, а за його простоту й людяність, за його вражаючу працездатність, яку він цілком посвятив рідній Церкві. До речі, трійка в Московській духовній семінарії радянських часів набагато вагоміша, ніж п’ятірка в Київській духовній семінарії і академії Київського Патріархату, задля якого так старається Наталія Шевчук, обливаючи брудом Предстоятеля УАПЦ. Але що б не писали «наталки», митрополит Макарій (Малетич) уже увійшов в історію України як видатний церковний діяч, ієрарх, котрий вніс великий вклад у боротьбу за автокефалію українського православ’я, як народний архієрей, будівничий Церкви.

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, голова інформаційно-видавничої комісії УАПЦ

  • Відбувся XX Собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

    Відбувся XX Собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

    23 березня 2018 року, в Свято-Миколаївській церкві с. Циркуни під Харковом, під головуванням керуючого єпархією, високопреосвященого Афанасія (Шкурупія), архієпископа Харківського і Полтавського, керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією, відбувся 20-ий єпархіальний Собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, в якому взяли участь 42 делегати від усіх парафій єпархії.

    Собор розпочався звершенням Пасії (страждань – гр.), яку очолив високопреосвящений Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією. Потім делегати перейшли до трапезної, де й пройшло соборне засідання, очолене правлячим архієреєм архієпископом Афанасієм. На розгляд делегатів Собору було винесено 11 питань, які безпосередньо стосуються життєдіяльності єпархії.

    Головною темою Собору була підготовлена керуючим єпархією архієпископом Афанасієм програма «Стратегія розвитку Харківсько-Полтавської єпархії до 2022 року та на перспективу». Після обговорення основних пунктів програми, прийнято рішення прийняти її за основу, а

    архієпископу Афанасію доопрацювати її з урахуванням пропозицій священників та вірян і прийняти остаточне рішення пізніше.

    Собор уважно вислухав звіт архієпископа Афанасія про богослужбову та організаційну роботу, звершену правлячим архієреєм та священиками й вірянами в Харківсько-Полтавській єпархії за два минулі роки, та визнав її задовільною. За цей період створено вісім нових парафій, засновано та зареєстровано два монастирі – чоловічий Свято-Миколаївський у с. Ковяги на Харківщині та жіночий Свято-Богоявленський на Полтавщині. Заслуговує досвід Свято-Михайлівської парафії м. Полтави (Івонченці), яку очолює ієрей Олександр Горай, з організації та проведення дитячого літнього табору відпочинку та інших методів роботи з дітьми, триденне відзначення свята Покрови Пресвятої Богородиці в с. Лиман на Харківщині, яке складалося з богослужінь, духовних бесід священиків з прочанами з інших парафій єпархії, заходів по вшануванню захисників України та ін. Успішне проведення V та VI міжрегіонального фестивалю духовної музики «Небесні перевесла», поїздки єпархіального хору на фестивалі духовної музики до Львова та гідні там виступи й багато іншого чим жила єпархії в попередні два звітні роки.

    З огляду на програму стратегії розвитку єпархії, було визнано за доцільне реорганізувати структуру Консисторії, наблизивши її інституції до максимально ефективної роботи з виконання поставлених завдань на найближчий час і перспективу. Як заявив владика Афанасій: «Життя невпинно рухається вперед, постійно ставлячи перед нами серйозні виклики, особливо в духовно-моральному вимірі, а ми не завжди на них відповідаємо вчасно. Здебільшого плентаємося позаду. Але відставати не можна, бо це смерті подібно. Треба йти з життям, як кажуть, у ногу, або ще краще – робити хоч крок наперед. І хоч в нашій єпархії й так ведеться поза богослужбова діяльність, але вона не охоплює як слід всі аспекти церковної діяльності. Потрібна широка місія Церкви в суспільстві. Тому я й розробив програму стратегічного розвитку єпархії та виніс її на обговорення делегатів Собору. Треба, щоб був ретельно розроблений документ на який священики й віряни могли б спиратися в своїй церковній діяльності. Після нинішнього Собору, і прийнятої на ньому програми стратегічного розвитку єпархії, ми піднімаємо планку нашої діяльності на багато рівнів вище. Інакше в нинішній час жити й працювати  не можна».

    Створено десять відділів і три центри. Серед них відділи духовної освіти та кадрового забезпечення, комунікації з громадськістю та ЗМІ, соціального служіння та благодійництва, по роботі з молоддю, юнацтвом та дітьми, монастирів та чернецтва й інші. Було також обрано новий склад єпархіальної ради з одинадцяти осіб.

    Іншою темою, розглянутою Собором, було гідне відзначення 120-ліття з дня народження та 25-ліття з дня відходу у вічність першого патріарха УАПЦ, уродженця Полтави, святішого Мстислава Скрипника. Прийнято одноголосне рішення оголосити 2018 рік – роком патріарха Мстислава (Скрипника) в Харківсько-Полтавській єпархії та затверджено план заходів, до якого увійшли урочиста академія, круглі столи, лекції у ВНЗ, виставки та ін.. Крім того, прийнято рішення взяти активну участь у загально-церковному відзначенні ювілейних дат патріарха Мстислава (Скрипника) в м. Києві в червні цього року з метою чого вже одразу після Собору розпочати підготовку.

    У виступі керуючого єпархією архієпископа Афанасія, а також священиків та вірян, які взяли участь в його обговоренні, особливий наголос робився на потребі підвищення рівня духовної освіти священства та їхньої пастирської професійної кваліфікації. Крім того, рішенням Собору, архієпископу Афанасію та голові відділу духовної освіти та кадрового забезпечення протоієрею Станіславу Аштрафяну, доручено до першого засідання новообраної єпархіальної ради підготувати програму духовної освіти в Харківсько-Полтавській єпархії з окремим розділом про курси підвищення кваліфікації священства.

    Наголошувалося також і на питанні кадрового забезпечення, адже гостра кадрова проблема суттєво затримує кількісний ріст парафій в єпархії, а програма стратегічного розвитку ставить завдання про більш ніж подвійне їх збільшення до кінця 2022 року. Тому питання кадрового забезпечення, поряд з духовною освітою, визначається як пріоритетне.

    Зважаючи на важливість для розвитку Харківсько-Полтавської єпархії програми стратегічного розвитку, прийнято рішення єпархіальний Собор не закривати, а, доопрацювавши програму, провести другу сесію Собору в червні цього року.

     

  • Ми потребуємо внутрішньої сили

    Ми потребуємо внутрішньої сили

    «Піст – це найкращий час, коли ми можемо, спираючись на волю Божу, перемогти в собі гріх, подолати пороки, очистити своє серце від всього лукавого, що звило там своє зміїне кубло. Євангелія нам говорить, що тільки чисті серцем побачать Бога. Тому сьогодні ми повинні задуматися над тим, що коли ми вийшли на цей прямий, але найкращий шлях, то треба скористатися з такої можливості й очистити своє серце, щоб побачити при зустрічі живого Бога», – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.

    4 березня 2018 року, 2-ої Неділі Великого посту, свт. Григорія Палами, Собору прпп. отців Києво-Печерських, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в домовому храмі свт. Афанасія Лубенського. Спільно з владикою служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії.

    «Якщо піти цим спасенним шляхом, не звертаючи на манівці, то обов’язково відбудеться зустріч із Богом – відчується сила Його енергії, Його благодаті, тобто Його всюдисуща присутність в кожній миті твого життя, – сказав архієпископ Афанасій у своїй проповіді, розкриваючи тему повчального слова. – Сьогодні ми з вами згадуємо добрим словом святителя Григорія Паламу, який жив у далекому XIV столітті. Чому саме у Великий піст ми вшановуємо пам’ять цього святого? А тому, що він, як духовний мислитель, вже тоді стверджував, що світло, яке явив Христос на горі Фавор своїм учням, не було звичайним світлом, а з’явою Божественної енергії, Божественної благодаті. І ці богословські думки виникали в нього не з книжкових знань, а з власного чернечого духовного досвіду та досвіду афонських ченців і самітників, які постуванням і молитвою перемагали в собі пристрасті й пороки, очищали своє серце й розум. Саме тому їм відкривалося бачення Божественного світла, того світла, яке бачили апостоли на Фаворській горі, ставши свідками Преображення Господнього».

    Людину, котра шляхом праці над своїм духовним станом пережила в собі присутність Бога, Який наповнив її великою внутрішньою силою, неможливо здолати якимсь обманом, тому з нею – Бог. «Ми потребуємо здатності розпізнавати людей, щоб виявляти серед них злих, які можуть зловживати нашою довірливістю, ранити серце, зганьбити душу. Ми потребуємо внутрішньої сили, щоби встояти на життєвому шляху, до якого нас покликав Господь. Але ми потребуємо не тільки сили, а й мудрості, – кожен із нас особисто і все суспільство в цілому. Тільки озброєні світлом Божої сили і мудрості, ми зможемо долати всі труднощі й будувати справедливе життя в оновленій Україні », – сказав на завершення архієпископ Афанасій.

     

  • Ікона – вікно у Царство небесне Архієпископ Афанасій звершив Божественну літургію Неділі 1-ої Великого посту

    Ікона – вікно у Царство небесне Архієпископ Афанасій звершив Божественну літургію Неділі 1-ої Великого посту

    «Сьогодні, коли людське життя заполонили всілякі пристрасті, в тім числі й оманливі у вірі, бо появилося безліч отих пророків лукавих, що ведуть довірливу людину до погибелі, нам як ніколи раніше слід звертати увагу на святі ікони, чути голос Церкви: «Прийди і подивись». Дивитися на них і бачити живого Бога – Господа нашого Ісуса Христа, на шлях зустрічі з Яким у терпінні душі й тіла ми з вами вийшли нині, на Матінку Божу, під  святим омофором Якої ми цей шлях долаємо, святих, котрі постраждали за віру в Істину, непошкоджену людськими мудруваннями, і стали для нас прикладом натхнення», – Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.

    25 лютого 2018 року, Неділі першої Великого посту, торжества православ’я, архієпископ Афанасій звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії (єпархіального управління), та ієрей Олександр Горай.

    «Син Божий кличе нас із покаянням на зустріч із Собою в Тайні сповіді й причасті Тіла й Крові, єдиному правдивому єднанні з Богом. Це єднання у причасті дає нам сили долати нелегкий, усіяний камінням пристрасті й гострим терням гріхів, шлях спасіння у життя вічне, – наголосив у повчальному слові архієпископ Афанасій. – І ця великопісна дорога, яку ми нині мужньо долаємо, щоб потрапити в люблячі обійми Отця, як діти нерозважливі, що блукали манівцями, а нині вийшли на світло, як випливає одинокий човен на маяк, нехай стане для нас радісним завершенням випробувань».

    Торжество православ’я – це не тільки вшанування того дня, коли у 843 році було встановлено саме свято, це не тільки перемога над єресями, а це утвердження істинної віри – православної, якої незмінно дотримується наша Українська Автокефальна Православна Церква.

    «Ікона – це не просто зображення, це вікно для віруючої людини в інший світ – у світ Царства небесного, вікно, яке відкриває Христос для тих, хто вірує в Нього, – продовжив архієрей. – Христос відкриває нам Своє серце, а ми, йдучи Йому назустріч, повинні у вірі й надії відкрити свої серця. Відкрити їх не тільки Богу, а й ближньому, який, за вченням святих отців, є живою іконою, в котрій слід бачити Бога, адже Він сказав, коли творив людину: «і створимо чоловіка за подобою Своєю».

    Під час літургії заупокійною ектенією пом’янули упокоєних Предстоятелів УАПЦ – Патріарха Димитрія (Ярему) та Митрополита Мефодія (Кудрякова).

    Після літургії архієпископ Афанасій очолив молебень Торжества православ’я.

     

  • І осели його в раю

    І осели його в раю

    24 лютого 2018 року, в домовому храмі свт. Афанасія, Лубенського чудотворця, Патріарха Царгородського, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, в день третьої річниці упокоєння Предстоятеля УАПЦ, Блаженнішого Митрополита Мефодія (Кудрякова) відслужив панахиду. Спільно з владикою Афанасієм служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії (єпархіального управління). Після панахиди владика Афанасій поділився з присутніми спогадами про Митрополита Мефодія.

  • Нове весняне загострення кампанії знищення УАПЦ

    Нове весняне загострення кампанії знищення УАПЦ

    Ще раніше, в одному із своїх матеріалів, я писав про те, що навесні й восени у противників УАПЦ відбувається закономірне загострення. Ось і цими днями з’явився черговий рецидив. Така собі пані Наталія Шевчук, вустами якої наші супротивники обливають брудом Предстоятеля, а, отже, й усю повноту Церкви, намагаючись таким чином завдати непоправної шкоди й ще більше захитати в нашій Церкві тих, хто й так хитається, знову вкинула в інформаційний простір черговий фейк.

    Але спочатку слід нагадати подію, яка сколихнула всю Україну, особливо її патріотичну частину, восени минулого року, коли Патріарх УПЦ Київського патріархату Філарет звернувся з листом до Патріарха РПЦ Кирила й Архієрейського собору цієї Церкви. Лист датований 16 листопада 2017 року. В листі звучало покаянне прохання, як прийнято згідно церковного етикету, простити й помилувати його за колись вчинений розкол у цій Церкві.

    Одні в українському суспільстві обурилися таким вчинком свого духовного отця, інші сприйняли байдуже, а продажні ЗМІ, коли хвиля обговорення дещо вщухла, оголосили вчинок Патріарха ледь не геройством, проявленим заради рідної Батьківщини.

    Покаянний лист-звернення Патріарха УПЦ КП Філарета до Патріарха Кирила та архієрейського собору РПЦ викликав збурення громадської думки не тільки в суспільстві, а й у самому Київському патріархаті. Що характерно, в перші години, коли ця новина з’явилася, УПЦ КП категорично відкидало це повідомлення російських ЗМІ.

    Речник УПЦ КП архієпископ Євстратій (Зоря) заявив, що «Глава Української Православної Церкви Київського патріархату ніколи не звертався до Російської Православної Церкви з проханням про помилування». Очевидно, не були готові до того, що покаянний лист буде опублікований так швидко, тому спочатку й заперечували.

    Але, оговтавшись і зрозумівши, якої шкоди репутації Патріарха Філарета й УПЦ КП заперечення існування того листа наробить, через якийсь час владика Євстратій був змушений констатувати його наявність. Навіть навів повний текст, в якому був не менш шокуючий підпис: «ваш собрат Филарет». В УПЦ КП заявили, що ні про яке покаяння в листі й мова не ведеться. Але як по-іншому сприймати такі слова: «Прошу прощения во всем, чем согрешил словом, делом – и всеми моими чувствами, и так же от сердца искренне прощаю всем”?

    Давайте хоч на мить уявімо, що б творилося в українському ЗМІ, особливо в коментарях представників Київського патріархату та тих журналістів, що годуються з їхнього корита, якби з чимось подібним звернувся до РПЦ предстоятель нашої Церкви – УАПЦ? А якби єпископи з’їздили до Москви на поклін, як це зробили владики Київського патріархату Димитрій (Рудюк) та Євстратій (Зоря)? Та нас би одразу ж звинуватили у зраді України і в усіх мислимих і немислимих гріхах! А Патріарху Філарету й Київському патріархату все зійшло, як кажуть, із рук.

    Так я починав писати свій відгук на опублікований лист Патріарха Філарета одразу ж після його появи в інформаційному просторі. Але, з певних причин, так і не дописав, а потім це втратило свою актуальність. І, як тепер видно, даремно, хоч і знав, що прийде весна – час нової наклепницької кампанії проти УАПЦ. Але навіть я не міг подумати, що протилежна сторона зважиться на таку явно грубу й дурнувату підробку. Але ж відважилися, бо як розгортати наклепницьку кампанію, коли зі своїм Святійшим Патріархом так прорахувалися?

    Тим паче, що покаянного листа до Патріарха Кіріла Патріарх Філарет написав, про домовленість за переговори в одній із столиць прибалтійських країн з РПЦ повідомили вустами свого речника архієпископа Євстратія, про те, що втомилися вести переговори з Константинопольською Церквою й тому пішли на зближення з РПЦ, заявили. Але зробили дипломатичний «прокол» – заявили, що ніяких переговорів з РПЦ вести не будуть. Ось тобі й за рибу гроші! Чи за чорну ікру з соболями? Для чого тоді було й город городити, щоб потім так безславно завершити?

    Тож тепер, затіявши якусь нову гру проти УАПЦ, вирішили скористатися з досвіду гітлерівського пропагандиста часів Другої світової війни Геббельса, який заявляв про те, що чим більш неправдива інформація, тим швидше в неї повірять. І швиденько зліпили історійку з листом до Патріарха Кіріла від імені Митрополита Макарія, і запустили її через перевірену помічницю в брудних іграх проти УАПЦ – Наталію Шевчук.

    Пані Наталя людина обдарована, непересічна, служила в попереднього Предстоятеля покоївкою, правда, нині виставляє себе міфічною «першою помічницею», хоча в нього ніяких помічників, тим паче помічниць, не було, бо, навчений життям, нікому не довіряв. Але з перших днів кончини митрополита Мефодія пані Наталію стали використовувати як рупор у боротьбі за ліквідацію УАПЦ. Що вже там сталося – чи перекупили, чи така вже в неї люта неприязнь до нинішнього Предстоятеля, Митрополита Макарія, але «мочити» вона його взялася по-путінському.

    Та справа тут не в Митрополиті Макарії. Справа у справді народній, суто українській Церкві з героїчною столітньою історією, Церкві, існування якої не дає зацікавленим особам омосковити українське православ’я. Із самого початку третього відродження УАПЦ в 1989 році, її намагалися ліквідувати всі президенти незалежної України, не став винятком і нинішній гарант Конституції.

    Але як це зробити? Звичайно ж, вивіреним методом. Тим, про який написано у Євангелії: «Уражу пастиря і розбіжаться вівці». Так НКВС вчинила в 1927 році, коли всілякими маніпуляціями усунула з посади предстоятеля УАПЦ стійкого і непоступливого митрополита Василя Липківського, а згодом розправилася і з самою Церквою.

    Так само й нині. Поширенням неправдивої інформації у ЗМІ, організацією провокацій, використанням підставних осіб, шаленим тиском з боку органів влади й, перш за все, центральної (хто б сумнівався!), вже третій рік ведеться кампанія по знищенню УАПЦ. Ініціатива цієї кампанії, без сумніву, виходить із Київського патріархату.

    Без сумніву звідти, тому що ліквідація нашої Церкви вигідна тільки йому й більше нікому. А найвірніший шлях до перемоги в цій боротьбі – дискредитація Предстоятеля й архієреїв УАПЦ.

    А тепер про деякі питання зі звернення Наталії Шевчук.

    1. Тільки хвора на голову людина може повірити в те, що галицькі священики й очолювані ними парафії підуть під омофор заклятого ворога українського православ’я й незалежної України Патріарха РПЦ Кіріла Гундяєва. Тим паче, Митрополит Макарій.
    2. Висловлюванням про те, що

    «Ви підписали свого листа до Московського Патріарха словами: «От имени Архиерейского Собора УАПЦ». Але чи розглядався Ваш лист на Архієрейському Соборі? Коли? І чому тоді Ви приховали це рішення від священиків та вірян УАПЦ?», 

    а тим паче:

    «Ви просите визнати єпископські хіротонії, що були здійснені з 1990-го по 1996 рік. Але ж більшість членів Архієрейського Собору УАПЦ отримала єпископський сан після 1996 року. Що ж тоді робити з цими єпископами? У сучасній УАПЦ 14 єпископів… Перепрошую, Владико, а який статус Ви передбачили для решти 11 єпископів УАПЦ? Якою буде їхня доля?», – клин між нами, архієреями, і нашим Предстоятелем, вбити не вдасться, бо ми чудово розуміємо, що такого листа в природі бути не може.

    1. Звернення:

    «Пробачте, Владико, але хіба Ви не усвідомлюєте, що листування з вищим керівництвом Російської Церкви під час війни на предмет неформального розподілу сфер впливу в Україні є зрадою інтересів свого народу?» – то це вже, вибачте, відвертий ідіотизм. Всі знають, що митрополит Макарій благословляв Львівський майдан із самого його початку і відстояв на ньому з протестувальниками до останнього дня. З перших днів російської агресії організував гуманітарну допомогу захисникам України, особисто сім разів відвідував з великою гуманітарною допомогою АТО, об’їздивши увесь периметр передової вздовж і впоперек, не залишивши без уваги жодного блокпоста. І це, до речі, маючи за плечима більше сімдесяти років!

    Ще в жовтні 1989 року одним із перших вийшов зі складу РПЦ та увійшов до щойно відновленої УАПЦ й перебуває в ній до сьогоднішнього дня беззмінно, створивши найбільшу і найміцнішу єпархію.

    1. І, нарешті, шедевр:

    «Я прекрасно знаю Ваш стиль і розумію, що текст, під яким стоїть Ваш підпис, написаний не Вами і, можливо, не на території України. Ба більше, я гадаю, що Ви не до кінця зрозуміли зміст листа, який підписали».

    Звичайно, що писаний лист не владикою Макарієм і не його оточенням, а людьми з інших організацій, ляльководами пані Наталії.

    1. А ось ці слова так і зовсім із головою підтверджують факт замовного фейку:

    «Хто пообіцяв Вам передати цей лист адресатові? Хто гарантував, що адресати, тобто Московський Патріарх і Священний Синод, позитивно розглянуть Ваші прохання?»

    Читаючи лист, начебто написаний митрополитом Макарієм, добре видно, що писала його людина далека від церковного життя УАПЦ і етикету та манери написання офіційних документів. Сама ж стаття пані Наталії не що інше як наклеп, приниження честі й гідності та ділової репутації Владики Макарія, звичайнісінький шантаж, фактом якого повинні були б зайнятися судові інстанції.

    1. Підпис у листі «ваш богомолец и собрат», так і зовсім поза критикою. Я також знаю стиль Митрополита Макарія, як і те, що коли він не згоден з якимись словами чи уривком у тексті, то сам виправить, або наполяже, щоб виправив автор. І що-що, а такого підпису він аж ніяк не міг допустити.
    2. Цитата з листа:

    «Помісний Собор УАПЦ обрав Вас на посаду Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Української Автокефальної Православної Церкви. Посівши цю почесну посаду, Ви, щоби зосередитися на своїх нових обов’язках, мали би відмовитися від керівництва Львівською Єпархією. Як відомо, Ви цього не зробили»,

    викликає закономірне запитання – а чому цього не зробив за життя Митрополит Мефодій з Тернопільською, чому до останнього керував нею? Але ж тоді у вас не виникало подібне запитання. Та й спробували б ви так ось безапеляційно хоч раз повестися з Митрополитом Мефодієм!

    1. Цитата з листа:

    «Як тоді розуміти Вашу політику стосовно Кафедрального Собору УАПЦ у м. Києві – Свято-Андріївської Церкви? Як відомо, на сьогодні УАПЦ втратила цю святиню. Й тим самим втратила свій Київський церковний центр. То ж, можливо, Вам ніколи і не був потрібний Кафедральний Собор у Києві?»

    За Андріївську церкву і Владика Макарій, і архієреї нашої Церкви боряться, як можуть, але перебороти адміністрацію Президента, яка й таким чином намагається загнати нас до Київського Патріархату, ми не в змозі, бо надто вже сили нерівні. Всім відомо, а пані Наталії як нікому іншому, що цією церквою влада нас просто шантажує. Шантажує ще й тому, що, крім усього, на Андріївську претендує Патріарх Філарет, який нині в цілковитому фаворі у президента Петра Порошенка і його оточення. То для чого лукавити?

    1. Текст, підписаний іменем Наталії Шевчук, не що інше, як намагання перевести стрілки критики в українському суспільстві з Патріарха УПЦ Київського патріархату Філарета, який дійсно звертався з покаянним листом до Російської Церкви, на Митрополита Макарія і використати це для чергової кампанії дискредитації УАПЦ. Тут немає жодного сумніву. Тим паче, що наша Церква ізольована від ЗМІ і не має можливості рівноцінно відповідати на подібні кампанії.
    2. «Ще раз прошу Вас, Владико, не мовчіть!» –

    патетично закликає пані Наталія. А хіба вже відомо, що Владика Макарій буде мовчати? Хоча б я, на його місці, дійсно, навіть уваги не звернув, адже для чого принижувати себе – Предстоятеля Церкви, первосвятителя, сивочолого архієрея відповідями на всілякі провокації якоїсь причинної жіночки? А «наталки» хай собі заробляють таким гидотним способом сумнівний «авторитет». Митрополит Макарій вже заробив свій авторитет до кінця життя й в історії українського православ’я, і в історії України важкою працею в розбудові Української Автокефальної Православної Церкви. І свідчення цьому – потужна православна єпархія майже з чотирьохсот діючих парафій і більше ста збудованих за його участі храмів. Цікаво, а чи може чимсь подібним похвалитися пані Наталія Шевчук?

    P.S. Тридцяти відповідей, як у пані Наталії запитань, не вийшло, по великому рахунку, нічого такого серйозного в тому пасквілі немає, щоб тратити час на його аналіз та ще у Великий піст. До речі, саме у Великий піст наших супротивників тягне спричиняти якісь сварки. Як казав один мій знайомий – мабуть, їм пороблено.

    І ще, якщо вже так дорога доля нашої Церкви пані Наталії, то чому вона бере активну участь в її руйнуванні, чому, заявляючи про те, що є відданою вірянкою УАПЦ, веде активну агітацію за приєднання Церкви до УПЦ Київського патріархату? Яка тоді, після приєднання, буде доля в УАПЦ?

    І наостанок: можливо, інформація, запущена в ЗМІ про начебто лист Митрополита Макарія, є спробою відволікти увагу української громадськості від перемовин Київського патріархату з керівництвом Російської Церкви, які, більш за все, продовжуються й до сьогодні.

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський,
    керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією,
    голова Інформаційно-видавничої комісії УАПЦ