Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • Стояння в покаянні

    Стояння в покаянні

    Хочу поговорити ще про одне (дуже суттєве), коли ми розглядаємо своє життя в усіх його духовних і тілесних складових і намагаємося виявити до найменших подробиць причини тих чи інших негараздів, які заважають нам, знов же таки – з нашого погляду, нормально жити, то не варто нам, православним людям, вдаватися до різного роду ворожок, чародіїв, екстрасенсів чи новітніх «проповідників» – у людей, що живуть поза Церквою правди немає. А коли вона і є, бо й диявол підкладає у вуста своїх слуг ті чи інші знання про світ, про людей, щоб таким чином заманити їх у свої погибельні сіті, то знов же таки, і наголошу на цьому особливо, знання цієї правди, кожному в свій час, обернеться великими неприємнощами чи й бідами. Шукати треба не того, що хтось, десь і колись щось там «наробив» нам поганого (в наш час розвою інформатики, в тому числі всіляких бісівських «наук», вистачає), а слід ретельно переглядати власне життя й вишукувати в ньому все зле й згубне для душі, для її врівноваженого стану, адже від цього залежить і загальний наш стан.
    Розглядати ж своє життя треба в площині віри, а віра православна вкаже нам на найменші відхилення від тих норм, що записані в Євангелії. А в ній дані відповіді на всі наші запитання. Бачите, в Євангелії на перший погляд все розповідається просто, але коли вникати в кожну історію, в кожне повчання, в кожне слово, то ми побачимо, настільки глибинно розкрито не тільки головні теми нашого життя, а навіть його порухи. Просто, ми не навчилися і, навіть, не завжди хочемо вникати в глибину євангельської науки.
    Так, ми знаємо, бо неодноразово чуємо від священства, читаємо в релігійній літературі, що гріхи батьків, дідів і прадідів передаються і наступним поколінням, які й страждають через них. Але ми не задумуємося над цим настільки глибоко, щоб дати звіт, перш за все, самому собі, а усвідомивши всю трагічність ситуації, стати із звітом перед Богом не із докором – «За що?», бо Всевишньому дорікати може хіба що не зовсім здорова психічно людина, а із знанням того, що ми – спадкоємці, скажімо, не одного діда чи прадіда, а що кожен із нас має в собі спадщину сотень поколінь.
    Правда, страшно? Але чи в дійсності нам стає страшно від того, що якась людина, про яку ми й знати не знаємо, свого часу десь ще за Київської Русі чи Гетьманщини скоїла якесь зло і передала його по ланцюжку наступникам аж до цього дня, а воно проснулося в комусь із тих, хто нині живе й хто проніс його у своїй генетичній пам’яті.
    І чи задумуємося ми настільки серйозно і відповідально вже за наступні покоління, які підуть від нас по життю, що ті злі сили, які вже через якесь наше зло пробудилися й діють в нас, нинішніх, хоч і не відносяться особисто до нас, бо не ми вчинили саме таке зло, передане саме від попередніх поколінь, ніде ні від нас, ні від наших нащадків не дінеться, а буде мучити й знищувати як нас, так і їх?
    А задуматися треба, бо без цього в нашій свідомості не виникне думка, а в душі не визріє і духовно не зміцніє рішучість взяти на себе подвиг молитовного очищення від багатовікової зарази, яка здатна знищити, стерти з Книги Життя когось із наших дітей, онуків чи правнуків, але перше нас самих.
    Якщо нас мучить якась спокуса чи пристрасть, до якої ми раніше були зовсім байдужі, якісь потяги до чогось недоброго, а то й страшного, які навіть мимовільною думкою не закрадалися раніше у свідомість, страхи, що починають мучити, не даючи спокою ні в день, ні вночі, не властиві нам лихі думки стосовно людей, чи й нас самих, які штовхають на злочині дії, вчинки, знов же таки, стосовно себе чи інших, то слід стривожитися настільки, щоб задуматися над цим випадком.
    Треба ретельно переглянути в пам’яті всіх своїх, хто відноситься до нашого роду, і пошукати серед них того, в кому діяла зла сила, змушуючи вчинити той чи інший гріх, якого людина не поборола до кінця за свого життя, або й зовсім не боролося за його припинення, чи й більше того, спонукувана злою силою, вчинила із собою непоправне. І якщо ми знаходимо в своєму роду таку людину, ближню чи дальню, яка страждала на таке ж зло, яке нині нас розриває, то ми повинні знати, що вона так і не осилила себе покаятися, побороти в собі це зло й передала його наступним поколінням. Воно ж і відгукнулося нині в нас. Але від нас тепер залежить, якщо ми його усвідомили, чи ми готові, і чи ми здатні так глибоко покаятися, так боротися з цим злом у повсякденні, щоб позбутися його і для себе, а тим паче для наступних поколінь роду, і для тієї людини, аби вона в тому світі через нього не мучилася. Бо на тому світі вже неможливо покаятися, там ми несемо тільки покарання за наші гріхи, чи, навпаки, за наше праведне життя радіємо в Царстві Небесному. Але тут, в цьому світі, хто ще живе цим життям, може й себе спасти покаянням і виправленням життя, і вимолити тих, хто вже там, але перебуває в світі темряви й страху, тобто муки пекла, якого заробив своїм земним життям. І те, що ми усвідомили, що зло живе й діє в нас, хоч воно й не наше, але що ми повинні його подолати заради спасіння, можливо більше й не самого себе, а тих, хто далі понесе не тільки мою кров, а й це зло, яке вже діятиме в них, і з яким хтось із них не зможе впоратися і постраждає, – вже є доброю ознакою. Тільки цю добру ознаку слід розвинути до рівня молитовного подвигу, адже це і є подвиг, особливо в наш, такий спокусливий і, саме цим, страшний час.
    І найперше, що стало бідою нинішнього часу, бідою, котра стала серйозною проблемою всієї держави і може знищити й націю – пияцтво. Настільки я знаю, науковці дослідили, що всілякі пороки й згубні звички діють в людях до дванадцятого покоління. Коли ми відрахуємо час назад, то отримаємо початок нинішнього пияцтва з періоду монголо-татарського нашестя на Київську Русь. А ми знаємо, що ці азійські завойовники дуже поширено вживали алкоголь і, звичайно ж, привчали до нього місцеве населення. Згодом, уже коли на теренах Київської Русі з багатьох центральних та східно-слов’янських племен сформувалася українська нація – кількісно найбільша в той час у Європі, це азійське зло достатньо швидко викорінилося. Наш український народ, який тоді проживав на своїх прадідівських землях однорідним організмом, аж до проклятої т. з. «жовтневої соціалістичної революції», що сталася в Російській імперії, практично був непитущим. Якщо ця біда й існувала в тодішній Україні, то виключно по великих містах і селищах Донбасу й нашого півдня, куди масово переселялися москвини з Росії, колонізуючи ці відвічні українські краї. Вони є прямими нащадками колишніх монголо-татар, і тому в них пияцтво не припинялося ніколи, бо якщо зовнішньо вони перейняли вигляд слов’ян, то внутрішньо, генетично лишилися тими ж монголо-татарами, які асимілювали північних слов’ян в часи Золотої Орди.
    Тому кожен із нас повинен знати, що подібне не обов’язково пробудиться саме в комусь із нас, але повинні знати, що воно може статися будь-якого часу і в будь-якому поколінні. І якщо ми люди відповідальні перед собою і перед своїми нащадками, то нам слід, жаліючи своїх дітей, онуків, зайнятися хоча б поступово (і так буде краще, надійніше) взятися за викорінення в собі тих чи інших пережитків минулого. Так само, за цю святу справу повинна взятися і державна влада на загально українському рівні, бо інакше нас чекає не тільки духовна чи тілесна погибель тієї чи іншої людини, а й загально-національна катастрофа. Треба задуматися над цим. І не копирсатися в собі, і в своєму роду, шукаючи там якихось злочинців, щоб потім у своїх думках дорікати чи проклинати їх за їхні злі вчинки, що нині заважають нам жити, а принести їх до Бога в Храм Його і на сповіді покаятися як у своїй гріховності, так і в гріховності свого роду, щоб шляхом сповіді й каяття, шляхом боротьби за виправлення свого життя очиститися самому і очистити лінію свого роду, тобто таким чином перервати негативну спадковість.
    Ви скажете, а як бути, коли вже немає свідків колись вчиненого дідом-прадідом, бабою-прабабою гріха? А тим паче, коли він вчинений десь аж за сьомого покоління назад? А відповідь одна – свята наша православна Церква вчить нас, що всі наші біди, духовні й тілесні недуги, трагедії походять від наших гріхів, нашого гріховного життя. Тому ще на початку цієї бесіди я й сказав, що як причини, так і позитивне їхнє вирішення слід шукати в площині віри. Бо тільки наша православна віра з допомогою церковних Таїнств може вказати на істинні причини, тобто навчити розуміння гріховності й усвідомлення того, що саме гріховність і є початком всіх проблем. І вказати на шлях спасіння, який полягає не просто в усвідомленні гріха, як причини, а в усвідомленні конче важливої дії, яка повинна за цим наступити й стати основою спасіння – каяття, що повинне завершитися покаянням на сповіді. Просто прийти на служіння в якусь із сект і там привселюдно визнати свої гріхи й вважати, що ти вже спасся, це нічого не дає. Це страшна диявольська омана, яка підкупає своєю простотою, бо головне відважитися при всіх назвати свої найсоромітніші гріхи чи помисли і на тому й заспокоїтися, бо часто від такої людини відходить її проблема, що мучила й привела до секти. Адже диявол, щоб утримати таку людину в своїй лабетах, дасть їй тимчасове, або й довічне попущення. Так само й через шептунів, чародіїв, екстрасенсів він дасть тимчасове полегшення. Та слід запам’ятати одну суттєву, я б сказав, життєву суть – якщо диявол через своїх слуг щось і дає, то рано чи пізно потім приходить за платою. А вона страшна – найтяжчі хвороби тілесні й духовні в жахливих муках, трагедії особистісні й родинні, і, що найстрашніше, за бажання легкого позбавлення тієї чи іншої проблеми, розплачуються діти чи онуки. Тобто, шукали легкого, а знайшли тяжке, що стає непоправним, якщо вчасно не схаменутися й не звернутися за спасінням до єдино істинної віри – віри православної, і єдиного місця спасіння – православного храму.
    Чому? Тому що наша свята Православна Церква єдина зберегла і донесла науку Христову й усе те, що святі отці перших століть християнства, коли віра поширювалася світом, а Церква Христова набирала тих обрисів, які ми маємо нині, дослідили через власний досвід подвижництва і сповідництва. Відповідно й спасіння наша Церква подає якнайповніше. Саме наша Церква подає покаяння так глибоко вмотивовано дією сповіді й необхідності переміни всього попереднього життя, як основи спасіння, що ставши на цей шлях, людина досягає поставленої мети і стає настільки оцерковленою, що вже ніяка зла сила не в змозі їй шкодити чи й більше того – зламати, знищити як духовно, так і тілесно.
    Якщо подивитися на родословну Ісуса Христа, то ми побачимо, що в ній у той чи інший період також були грішники – скажімо, Руф була язичницею, а Раав блудницею. Христос же взяв на Себе їхні гріхи, як і ввесь Свій рід, поніс їх, Своїм праведним життям преобразив усю родову лінію, приніс її до Бога, освятивши хресною жертвою розп’яття. Від нас не вимагається розп’яття на хресті тілом, але ми можемо, і це нам до снаги, так жити в покаянні, що воно стане співрозп’яттям з Ісусом Христом, і як Син Божий Своєю жертовною кров’ю омив усе людство від гріха, так і ми духовною кров’ю покаяння можемо омити свою душу і свою родову лінію від прокляття. Ми наче б беремо хрест подвигу, бо й ми є спадкоємцями як первородного гріха Адама і Єви, так і свого роду, кладемо його на свої плечі й під його вагою, терплячи страждання, які часом стають нестерпними, але віра зміцнює наші духовні й тілесні сили, несемо його на Голгофу спасіння. А вона в кожного своя.
    Тут я хочу коротенько нагадати про сповідь. Їй ми ще восени надали достатньо уваги. Але я хочу акцентувати вашу увагу ось на чому. Сповіді в храмі під єпитрахиллю, якою накриває вашу голову священик, повинне передувати згадування всіх гріхів від семирічного віку і до нинішнього моменту. Та самого нагадування замало. Потрібне глибоке каяття аж до гіркого плачу. І сповідувати саме те, в чому ти щиро розкаявся, готуючись до сповіді. Не читати гріхи із довжелезного списку загальними словами, виписаними із молитовника і які є загальнолюдськими, а ще зараніше поставити перед собою запитання: «А я?» Що скажу Богу, коли постану на сповіді перед Його зором, знаючи, що Він і так бачить, і знає все моє життя до найменшої рисочки, навіть кожну мою думку й кожне моє слово, але Йому потрібне моє відношення до скоєного мною, і моє добровільне визнання моєї гріховності, злочинності мого падіння. Не сам мій гріх страшний. Він Богу, власне, не потрібний, а моє ставлення до свого гріха й міра рішучості його подолати, виправитись. Ми повинні стояти перед Богом на сповіді, як наче б не було довкола взагалі нікого, жодної людини, навіть всього людства, а тільки я один. І більше нікого. Що я скажу Богу за себе, і тільки за себе? І так стояти на сповіді, як перед Господом живим, тілесним, коли Він ще перебував на землі й ми зустрілися з Ним лицем до лиця, і вже немає куди подітись, навіть втекти, бо від зору Божого не сховаєшся ні в якій шпарині, в такий увійти покаянний стан, щоб пережити увесь жах сорому, болю, страждання за все те, що накоїв свідомо чи несвідомо. Щоб хвилини стояння перед Господом на сповіді так потрясли душу, серце, перевернули все всередині, щоб душа заридала таким плачем, закричала таким криком, щоб ця мить лишилася й звучала в нас ще довго, надихала й наснажувала на подвиг переміни життя на нове, побожне, а благодать Божа не просто торкалась коли-не-коли, а перебувала з нами і в нас завжди. Амінь!

    Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський,    керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ.

  • Слава Божа

    Слава Божа

    «Що ж таке слава Божа, яку Ісусу треба було показати вибраним учням із обраних Ним? Славу, яка преображає навіть тіло людське, роблячи його частиною Божества? Як вона проявляється? Власне, слава – це присутність Божества в усьому», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    19 серпня 2018 року, в день Преображення Господа і Бога нашого Ісуса Христа, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, та звершив святкову Божественну літургію в кафедральному храмі Пресвятої Тройці в Червоній Слободі. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), протоієрей Сергій Катренко та ієрей Віталій Сєдов.

    «Цього дня Христова Церква святкує одне з найбільших і найзначніших свят у річному колі богослужінь – свято Преображення Господнього. Що ж сталося на горі Фавор, що вже більше двох тисяч років ми цього дня згадуємо ту подію? І що то за подія, що їй віддається така шана й відзначення? А ця євангельська подія в житті Ісуса Христа і Його учнів важлива тим, що розкриває нам глибину взаємин із Богом, показує увесь обшир можливостей людського тіла, якщо виконувати заповіт Його Сина: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний, – зазначив на початку своєї проповіді архієпископ Афанасій. – Через своє тіло, Христос відкрив учням не просто славу Свого Божества, а показав їм їхні можливості. Необмежені можливості у вдосконаленні: духовному, душевному і тілесному. Це вдосконалення здобувається нами впродовж життя на землі».

    На подвір’ї храму владика Афанасій прочитав молитву на благословення винограду та інших плодів і окропив освяченою водою яблука, груші, виноград, сливи та інші перші плоди нового врожаю, що традиційно приносяться цього дня до храму парафіянами на освячення в знак подяки Богові.

     

  • 28 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці!

    28 серпня – Успіння Пресвятої Богородиці!

    Цього дня ми з особливою гостротою відчуваємо, що ми не сироти на землі, бо з нами Божа Мати, яка нас любить, пестить і леліє за нашими молитвами, плачами, розпачливими зверненнями, й допомагає нам. Допомагає як рідна мати, яка й серце своє вийме з грудей, рятуючи своє дитя. Цінуймо своїх матерів, адже ближчого й дорожчого від них у нас немає нікого.
    З тієї миті, коли Христос із хреста розп’яття звернувся до Своєї матері: «Це син Твій!», вказуючи на апостола, а до нього: «Це Мати твоя!», – в особі Божої Матері ми маємо нашу Небесну Матір. Перед Її іконами ми молимося, звертаючись із своїми печалями і радощами, й Вона всім допомагає нести свій хрест по життю.
    «Радійте, Я з вами в усі дні!», – сказала Богородиця апостолам. То ж нехай радість наповнить і наші серця усвідомлення того, що Мати Божа завжди з нами!

     

  • Радійте, Я завжди з вами

    Радійте, Я завжди з вами

    В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!
    Наближається свято Успіння Божої Матері. День, якого ми задумуємося над самою таїною смерті – вона страшна і велична, через неї ми пізнаємо і основи нашого життя. А вони тримаються на таїнах Пресвятої Трійці – ми їх не бачимо, а відчуваємо кожною клітиною свого тіла і порухом думки. І саме життя починаємо відчувати зовсім інакше, адже воно перестає бути для нас повсякденням без надії і сподівань. Ми сумуємо, коли дивимося на смерть звичайної людини, але які незрівнянно сильніші почуття повинні нас охоплювати, коли ми згадуємо про смерть Матері Божої – джерела життя, чеснішої за херувимів, і незрівнянно славнішої за серафимів?
    Нашу душу переповнює піднесенням не лише таїна смерті, а й таїна всієї віри. Задумаймося над тим, яким би жахливим і безпросвітнім було наше життя, аби ми бачили лише те, що дається нам звичайним тілесним зором, що можна взяти руками, покуштувати на смак, відчути на дотик, тобто ставитися до всього, що оточує, як до звичайної речі! Але маючи віру, поринаючи в її таїни, сприймаючи душею неосяжні звичайним розумом істини одкровення, істини віри, ми підсвідомо відчуваємо всю велич життя в Господі.
    І коли хоч на якусь мить подих одкровень торкається нашої душі, тоді й охоплює відчуття піднесеності, і чим глибша віра, тим це захоплення трепетніше й відданіше. Адже повсякденне життя наше без цього почування притискає нас до землі, гнітить, одбирає справжню радість, бо таке радіння може бути лише в Господі, а воно появляється тільки з вірою в єднання з Господом після смерті тілесної. Тоді ця віра осяває душу, весь наш внутрішній світ і дає силу для життя.
    Апостоли третього дня після Успіння Божої Матері, закінчивши трапезу, виголосили звичну хвалу Богу і, піднісши артос, який стояв на столі в пам’ять господа Ісуса Христа, хотіли виголосити й хвалу Пресвяті Трійці, як раптом побачили Матір Божу, Яка сказала їм:
    “Радійте, Я завжди з вами”. І вражені апостоли вигукнули у відповідь: “Пресвята Богородице, допомагай нам!”
    І ця обіцянка, яку дала Мати Божа третього дня після Свого святого успіння, з такою повнотою здійснилася в житті людства, що вже саме це повинне утвердити нас у непорушності віри, у щоденному заступництві Матері Божої. Адже заступництво Пресвятої Богородиці відчуває навіть людина, яка має в душі й зовсім слабеньку віру.
    Адже чим би ми жили, аби в наших душах не було хоч малесенької віри, як би ми жили, аби серця наші були порожніми і якби ми не відчували постійного заступництва Божої Матері?
    Бо що означає у порівнянні з нашою самітністю, яка буває при втраті нами батьків наших, коли поряд немає наших друзів, – самітність духовна! Хто проникне в нашу духовну самітність! Хто дасть там утіху і радіння, хто підтримає нас, хто пожаліє, хто там не полишить нас сиротами? Божа Мати, яка постійно охороняє нас і дає силу терпіти життєві скорботи.
    “Радійте, Я завжди з вами”.
    “Пресвята Богородице, допомагай нам!”
    Так було сказано третього дня після Успіння Божої Матері. І це повторюється ось уже дві тисячі років і буде повторюватись, доки не прийде у славі Своїй судити живих і мертвих Син Її і Господь і Бог наш Ісус Христос.
    Амінь.

    Архієпископ Афанасій (Шкурупій)
    22.08.2001 р.

  • На межі старого й нового життя

    На межі старого й нового життя

    «Сьогодні ми з вами стоїмо на межі старого й нового, коли наша праця увінчується багатими плодами, але для продовження життя ми знову й знову закладаємо насіння для врожаю майбутнього. Тому цей день, за старовинним звичаєм нашої Церкви, ми освячуємо святим богослужінням, закликаючи Боже благословення на врожай майбутній. 1030 років тому наші прабатьки цього дня отримали святе хрещення в єдиного Бога – Господа Ісуса Христа, віру в якого наш народ зберіг до сьогоднішнього дня», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    14 серпня 2018 року, в день Винесення древа Чесного і Животворчого Хреста Господнього, пам’яті хрещення України 988 року, семи мчч. Маккавеїв, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Воскресенському храмі с. Івашки. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії, та настоятель парафії ієрей Олександр Горай.

    «Цей відвічний колобіг життя, який супроводжується потом і кров’ю, радістю й стражданнями, поклав для нас Творець, щоб ми спокутували первородний гріх наших прабатьків. По різному ми їх спокутуємо. Але сім братів Маккавеїв своїм подвигом в ім’я єдиного Бога, віру в Якого зберегли в своїх серцях навіть під страшними тортурами, поклали початок боротьби за віру, за визволення від поневолення й свободу свого народу. Їхній приклад повторили і єпископи, священики та віруючі нашої Церкви в 20-30-40-их роках минулого століття, своєю мученицькою смертю заклавши фундамент духовної волі сьогодення. Їхній приклад повторюють у ці дні відважні захисники рідної української землі від російського загарбника, освячуючи її своєю жертовною кров’ю. І хоч багато років віддав єврейський народ визволенню своєї Вітчизни від поневолювачів, але переміг у тій нерівній борні. Освячений кров’ю мучеників, переможе й наш український народ свого ворога, бо за нас молиться незчисленна когорта мучеників українських», – сказав у своїй проповіді архієпископ Афанасій.

    Після літургії архієпископ Афанасій звершив чин освячення хреста, якого було поставлено на тимчасові споруді, наданій сільською владою вірянам для задоволення їхніх релігійних потреб. Потім владика Афанасій очолив хресну ходу до ставка за селом, де звершив водосвятний молебень та освятив овочі, фрукти, зілля й мед, принесенні вірянами.

  • Де Боже  світло – немає місця темряві

    Де Боже світло – немає місця темряві

    «Святе Письмо говорить нам, що «Спочатку було Слово, і Слово було у Бога, і Слово було Бог… і Слово стало плоттю». Це вказує нам на те, що саме з допомогою молитви, яку ми творимо словом, можна спілкуватися з Богом. Тому в усі часи так цінувалася молитва, яку віруючі люди ставили за основу свого життя, тому що усвідомлювали значення слів Господа: «Без Мене робити нічого не можете», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    12 серпня 2018 року, 11-ої Неділі після П’ятидесятниці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець) та ієрей Олександр Горай.

    «Бог створив світ Своїм Словом. Воно не тільки творить нові ідеї й поняття, але й відображає ті духовні реальності, які постійно виникають, ставлячи перед нами виклики й випробування. Але воно може як будувати, так і руйнувати. Вибір робимо ми з вами і від цього вибору залежить оцінка, яку Господь робить, дивлячись на наше життя. І по тому, якою душа постане перед Ним на Страшному Суді – збудована вірою, молитвою, доброчинністю й іншими християнськими чеснотами, чи вся в руїнах, тобто ранах духовних, залежатиме її участь у вічності, – сказав у своєму пастирському слові владика Афанасій. – Молитва – це розмова з Богом, жива бесіда, яка єднає нас із Творцем. Навіть якщо ми творимо коротку, але найглибшу і найповнішу молитву: «Господи, помилуй мене, грішного», ми вже зціляємося. Тому що там, де присутній Його Дух, немає місця злим духам, які спричиняють біду, там, де з’являється хоч промінчик Його світла, немає місця темряві».

    За богослужінням високопреосвященний архієпископ Афанасій звершив дияконську хіротонію послушника Вадима Кісіля.

  • Одігітрія «Дороговказниця» на життєвих шляхах

    Одігітрія «Дороговказниця» на життєвих шляхах

    10 серпня 2018 року, в день шанування ікони Пресвятої Богородиці «Одігітрія», високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією УАПЦ, завітав до м. Решетилівки на Полтавщині, де в каплиці парафії на честь ікони Пресвятої Богородиці «Одігітрія» звершив водосвятний молебень.

    «Пресвята Богородиця «Одігітрія» є нашою захисницею на важких життєвих шляхах. Не лише в дорозі подорожуючим, а й кожному християнину у різних життєвих обставинах, бідах, хворобах, Пресвята Богородиця перша помічниця і захисниця. До неї ми звертаємося молитовно з проханнями, Їй звіряємо найпотаємніші наші думки і почуття. Тому сьогоднішня наша молитва була особливою – за місто наше Решетилівку, батьківщину нашу Україну, за перемогу над лютим ворогом, що вторгся на українську землю, за те, щоб якомога швидше на цьому місці постав нарешті храм, щоб під покровом Пресвятої Богородиці наша Вітчизна розвивалася й міцніла, – сказав у своєму слові до вірян владика Афанасій. – З таким глибоким шануванням ми ставимося до Богородиці тому, що Вона у своїй простоті завжди посеред людського страждання чує благальні молитви і приносить їх до Престолу Свого Сина».

    Після водосвятного молебня архієпископ Афанасій разом із вірянами звершив хресну ходу довкола каплиці з читанням Євангелії та окропленням свяченою водою.

  • Чернеча обитель потребує допомоги

    Чернеча обитель потребує допомоги

    «Чернеча обитель у Ков’ягах на Харківщині є дуже важливою для нашої єпархії як і всієї Слобожанщини, адже це перший монастир УАПЦ в цьому зросійщеному краю. Він наче світильник, що освітлює морок людських душ сяйвом євангельської науки, розм’якшує зашкарублість душ Христовою любов’ю і пробуджує в серцях українців любов до Господа й до України, рідної землі. Дай, Боже, щоб цей світильник допомагав нашим людям усвідомлювати зміст свого життя й сміливо дивитися в майбутнє», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    8 серпня 2018 року, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, з робочим візитом відвідав Свято-Миколаївський чоловічий монастир в с. Ков’яги, Харківської області. Супроводжував владику Афанасія ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії Харківсько-Полтавської єпархії.

    Архієпископ Афанасій обговорив із намісником монастиря, ієромонахом Феодосієм (Ганзієм), насущні проблеми обителі, яка робить лише перші кроки у своїй історії. Намісник монастиря ієромонах Феодосій доповів владиці про хід переобладнання будинку, в якому планується облаштувати каплицю для молитви та келію для проживання намісника. Взагалі, обитель потребує фінансової і матеріальної підтримки для своєї розбудови. Для початку, ще в цьому році до морозів, бажано збудувати храм-каплицю хоча б квадратів на 40-50, щоб було де звершувати богослужіння взимку, а також поставити огорожу. Це план найближчої перспективи.

    Будь-яка обитель Божа будується з допомогою жертводавців. Але в наших краях, якщо брати Слобожанщину, з цим дуже важко. Вірніше, майже ніяк. Обминають автокефалів жертводавці, тому що переважно підтримують Московський патріархат навіть за нинішніх часів війни з Росією та сепаратистами. І все ж, і настоятель Свято-Миколаївського монастиря архієпископ Афанасій, і намісник ієромонах Феодосій сподіваються, що крига скресне і знайдуться небайдужі люди, котрі допоможуть коштами й матеріалами будувати чернечу обитель.

    Зробити пожертву для розбудови та розвитку монастиря можна на розрахунковий рахунок:

    «Свято-Миколаївський Ков’ягівський чоловічий монастир Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ», ЄДРПОУ 41994919, р/р 26000052239611, в Приватбанк, МФО 351533.

    Або на картку «Приватбанку»: 5169 3305 1243 5345.

    В призначенні платежу обов’язково слід вказати: «пожертва».

    Імена для поминання за здоров’я та за спокій можна надіслати за електронною адресою: kovyagi_monastir@ukr.net

    Адреса монастиря: Харківська обл., Валківський р-н, с. Ков’яги, вул. Центральна, 219.

    Kovyagi, Kharkivs’Ka Oblast’, Ukraine 63021.

    Номер мобільного: +380675321096.

  • УАПЦ урочисто відзначила визначні дати

    УАПЦ урочисто відзначила визначні дати

    24 липня 2018 року, в день шанування рівноапостольної Великої княгині Ольги та з нагоди відзначення 120-річчя від дня народження і 25-річчя від дня упокоєння першого Патріарха УАПЦ Мстислава (Скрипника), а також 1030-річчя Хрещення України, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, взяв участь у святкових заходах в м. Києві. Біля підніжжя кафедрального собору – Андріївської церкви, було звершено святу Божественну літургію, яку очолив Блаженнійший Макарій, Митрополит Київський і всієї України, Предстоятель УАПЦ. Спільно з Предстоятелем служили архієреї, священики та диякони УАПЦ.

    На святкування до Києва з’їхалися вірні Української Автокефальної Православної Церкви з усіх куточків України, серед яких були і делегації Харківсько-Полтавської та Черкаської і Кіровоградської єпархій. У спільній молитві просили у Бога за мир в Україні, за українських воїнів та всіх тих, хто оберігає цілісність нашої Держави. Також Предстоятель УАПЦ підніс молитви за весь український народ, за Вселенського Патріарха Варфоломія, Священний Синод Константинопольської Церкви-Матері та за надання Томосу про автокефалію.

    Після завершення богослужіння, Блаженніший Митрополит Макарій очолив заупокійну молитву біля пам’ятної дошки першому Патріарху православної України Мстиславу (Скрипнику), а потім віряни хресною ходою пройшли до пам’ятника рівноапостольної княгині Ольги на Михайлівській площі, де було звершено молебень. Далі велична хода рушила до Володимирської гірки, де біля пам’ятника рівноапостольному князю Володимиру відбулася урочиста академія, приурочена до цих величних пам’ятних дат.

     

  • В єдності духу й однодумності

    В єдності духу й однодумності

    «Не треба їх відпускати, дайте ви їм їсти», – сказав Христос учням, знаючи, що вони не в силі нагодувати таку кількість люду. Але Він сказав їм ці слова, щоб нагадати їм, що без Нього вони нічого не вдіють, а, отже, ці слова Господа нашого Ісуса Христа до Своїх учнів, звучать як нагадування нинішньому священству, що ми всього лише русла для води із вічного Джерела, яким є Бог», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    22 липня 2018 року, 8-ої Неділі після П’ятидесятниці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з владикою Афанасієм служили ігумен Антоній (Бондарець) та ієрей Олександр Горай.

    «Наша Церква пройшла важкі історичні випробування впродовж столітньої боротьби за автокефалію українського православ’я. За цей час вона пережила три знищення і три відродження, відроджуюсь разом із українським народом до самостійного життя як Тіло Христове. Я постійно нагадую про ту незбагненну жертовність, яку пройшли наші попередники, відстоюючи право народу молитися рідною мовою, спасатися в рідній Церкві, усвідомлюючи, що тільки під її духовною опікою можливе і відродження і утвердження української нації й державності, – сказав у своїй проповіді архієпископ Афанасій. – Адже це не так просто перед лицем смерті не злякатися, не піддатися, не здатися, а залишатися вірним і відданим рідній Церкві й обраному шляху. Ще митрополит Василь Липківський, звертаючись до вірян, сказав як заповів: «Чого злякалися, хіба не знали куди йшли?» Тисячі загинули, але віри православної й Церкви автокефальної не зрадили».

    Далі, розкриваючи зміст місії Церкви в житті українського народу, архієпископ говорив: «Маючи таку велику історію, мучеництво, освячення кров’ю мучеників-автокефалістів, наша УАПЦ відіграє в українському суспільстві особливу роль – духовної сили, не заангажованої політикою чи якоюсь ідеологією, яка опікується людським душами, ведучи їх до спасіння. І це те, що зберігає єдність нашої Церкви, не дивлячись на жорстокі переслідування, які довелося перетерпіти їй впродовж ХХ-го століття, постійні перешкоди в діяльності вже й у столітті нинішньому. Сьогодні, як і в попередні періоди, ми молимося за єдність українського народу, за відродження національного духу, за те, щоб православна віра стала основою релігійного життя в Україні. Віруюча людина жертовно любить Бога й рідну землю, а, отже, є справжнім громадянином Вітчизни, а вона в нас одна на всі віки – Україна.

    Тож нехай Господь допоможе нам утвердити нашу незалежність, розбудувати рідну Українську Автокефальну Православну Церкву, щоб під її омофором сила нашого народу множилася, як оті п’ять хлібин, що їх роздали учні Христові з Його благословення, бо перед нами всіма стоять великі завдання на історичному шляху державного будівництва. Нехай Господь береже нашу землю, наш народ у єдності духу й однодумності».

  • Найбільша чеснота – бути вірним

    Найбільша чеснота – бути вірним

    «Ми можемо скільки завгодно говорити про єдність усіх православних в Україні, але доки не буде любові в наших серцях, доки ми не відчуємо поклик до єдності саме в любові, а не в адміністративних одиницях, нічого доброго з такого об’єднання не вийде. Ще більша прірва розверзнеться, і така глибока, що не буде видно й синього неба», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    15 липня 2018 року, 7-ої Неділі після П’ятидесятниці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в кафедральному Свято-Троїцькому храмі в с. Червона Слобода. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), клірики храму протоієрей Сергій Катренко та ієрей Віталій Сєдов.

    «Ми сини й доньки своєї землі, черпаємо з неї сили для життя, яке дає нам Творець. А земля наша щедро полита кров’ю праведників, які своїм життям свідчать, що стати святим можна завжди й у будь-якому місці, лиш би відкрилася благодать всередині нас і надихнула осягати святість. А кожен крок до неї робить нас кращими, добрішими, відкритішими до Бога, ближніх і їхніх потреб, – сказав у своїй проповіді архієпископ Афанасій. – «Блаженні, якщо вас ганьбитимуть за ім’я Моє», – говорить наш Господь Ісус Христос. Більше двох тисяч років пройшло з того часу, коли Христос сказав ці слова, але й сьогодні ми, православні автокефалісти, терпимо багато ганьби й наруги від супротивників, обмовлянь і відвертої неправди. Але якщо ми істинні християни і вірні сини та доньки України, то повинні з гідністю наслідувати свого Господа, пам’ятаючи, що «блаженний той, хто з вірою терпить зло, спричинене іншими, і від щирого серця прощає їм, блаженний той, хто бачить Бога в особі ближнього, блаженний той, хто молиться і трудиться на спільне добро».

    Будьмо вірними і відданими Церкві-Мучениці, Церкві, що стала для українського народу тією досвітньою зорею, яка запалила в серцях українців «досвітні вогні», як писала видатна Леся Українка, пробудивши їх від духовного сну. Ці вогні розвіяли морок національної байдужості, міріадами палючих іскор запали в душі, викликавши в них вогонь такої сили любові до Вітчизни, що вони були готові радше вмерти за неї, аніж гибіти в неволі.

    «Це найбільша чеснота – бути вірним і відданим до загину в ім’я Господа Ісуса Христа за Вітчизну, віру православну і рідну Церкву», – завершив своє повчальне слово владика Афанасій.

  • Ідіть і зробіть учнями всі народи

    Ідіть і зробіть учнями всі народи

    «Згадуючи апостолів Петра і Павла, ми задумуємося над тим, чим же є апостольське служіння і в чому полягає його сенс. Ми знаємо, що Господь Ісус Христос вибрав Собі перших учнів, які повинні були стати живими свідками Його місії в цьому світі – бачити й слухати все, що Він говорив і звершував. Саме цих учнів Господь і послав у світ свідчити Істину, а тому їх і назвали «апостоли», тобто – посланці. Вони рознесли по всьому світу правду про все, що звершив Господь – Його слово, Його хресну смерть і воскресіння, прилучаючи людство до Божого благовістя спасіння», – архієпископ Афанасій (Шкурупій).

    12 липня 2018 року, в день святих славних і всехвальних первовеховних апостолів Петра і Павла, високпреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі. Спільно з владикою Афанасієм служили ігумен Антоній (Бондарець), ієрей Олександр Горай та ієрей Віталій Сєдов.

    Основою цього свідчення непорушно стоїть вчення про те, що Ісус, який народився у Віфлеємі, не просто проповідник і пророк, а що Він є Син Божий, Спаситель світу, Месія, обіцяний Богом. У цьому свідченні закладено важливі духовні імперативи, такі Божественні істини, що, вникаючи в них, люди мають можливість зрозуміти і усвідомити те, що ж насправді звершив Господь Ісус Христос.

    «На основі цього духовно-морального вчення постала нова цивілізація світу, яка стала найрозвиненішою за всю історію людства, бо 

    ґрунтується на християнському моральному ідеалі. Так само і наша українська культурна цивілізація отримала могутній поштовх до свого розвитку, адже багато поколінь українців намагалися втілити цей духовно-моральний ідеал у своєму особистому, громадському і державному житті, – наголосив архієпископ Афанасій у проповіді після літургії. – І хоч не завжди все вдавалося, все ж апостольська проповідь євангельської Істини давала свої добрі плоди. Якби не було в житті людства проповіді благовістя спасіння, повернення до втраченого раю, то морок багатобожжя й безбожжя на сьогодні зруйнував би духовне життя людства, тому що пошуки живого Бога себе б вичерпали».

    Святитель Іоанн  Златоуст говорить, що більшої доброчинності як сповідництво, немає, його не можна зрівняти ні з чим іншим. Про це стверджує в Євангелії Христос, коли говорить, що «Хто визнає Мене перед людьми, того і Я визнаю перед Отцем Моїм Небесним» (Мт., 10:32). Це означає, що хто сповідує Христа – словом, ділом, життям, стражданням і навіть смертю за Нього й віру, того Син Божий визнає перед лицем Отця Небесного. А тому немає у світі нічого вищого і значимішого за апостольське служіння.

    «Це повинні усвідомлювати не тільки розумом, але й серцем всі особи духовні, бо на них звернений зір і віруючих, і не віруючих в Ісуса Христа, тому вони можуть привертати до віри, а можуть і відвертати своєю поведінкою. Місія священства, безсумнівно, дуже важка, присвячена служінню Богові, і, перш за все, людям. Ісус Христос так сказав своїм апостолам: “Ідіть, і зробіть учнями всі народи…” (Мт., 28:19), – підкреслив у своєму слові владика Афанасій. – Ми з вами члени саме тієї Церкви, яку заснував Господь, проповідуваної святими апостолами, основою якої стало велике і славне сповідання віри, тієї Церкви, яку винищували фізично й морально за часів комуністичного режиму і, навіть, у наш час, явно чи не явно, вона переслідується, ми терпимо багато утисків і труднощів, з якими зіштовхуємося на шляху звершення свого апостольського служіння. А якщо так, то за нашою УАПЦ правда й сила, і воля Спасителя».