Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • Архієпископ Афанасій звершив літургію в Неділю про митаря і фарисея

    Архієпископ Афанасій звершив літургію в Неділю про митаря і фарисея

    17 лютого 2019 року, в Неділю про митаря і фарисея, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив святу Божественну літургію в домовому храмі святителя Афанасія, патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця. Спільно з Його високопреосвященством служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії (єпархіального управління).

    Після богослужіння архієпископ Афанасій провів духовну бесіду з присутніми на службі вірянами про значення покаяння в житті віруючого православного християнина.

  • В Черкасах відбулися збори священиків Черкаської і Кіровоградської єпархії ПЦУ (УАПЦ)

    В Черкасах відбулися збори священиків Черкаської і Кіровоградської єпархії ПЦУ (УАПЦ)

    5 лютого 2019 року, в храмі сщмч. Кипріана і мч. Юстинії в Черкасах, відбулися збори священиків Черкаської і Кіровоградської єпархії ПЦУ (УАПЦ) під головуванням високопреосвященного Афанасія, архієпископа Харківського і Полтавського, керуючого Черкаською і Кіровоградською єпархією.

    Під час зборів архієпископ Афанасій повідомив про інтронізацію Блаженнішого Епифанія, митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Православної Церкви України. Обговорили також ситуацію в єпархії, що склалася у зв’язку з утворенням ПЦУ, та намітили план роботи на рік. Обговорили також і інші питання життєдіяльності єпархії.

    На завершення владика Афанасій подякував священикам за плідну працю на духовній ниві.

  • Річниця упокоєння митрополита Мефодія

    Річниця упокоєння митрополита Мефодія

    Він був моїм святителем і стійким автокефалістом. Людина сильної волі і твердої вдачі, непересічна особистість. Світла пам’ять назавжди залишиться в моєму серці. Царство Небесне Вам, Владико Мефодію!

    + Афанасій,

     архієпископ Харківський і Полтавський

  • Архієпископ Афанасій взяв участь в інтронізації Блаженнішого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України

    Архієпископ Афанасій взяв участь в інтронізації Блаженнішого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України

    2-3 лютого 2019 року в Києві відбулися урочисті заходи та богослужіння з нагоди інтронізації Блаженнішого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України, Предстоятеля Православної Церкви України. В заходах взяв участь і високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, а також секретар Консисторії (єпархіального управління) ігумен Антоній (Бондарець).

    3 лютого в Софійському соборі Києва відбулася церемонія інтронізації Блаженнійшого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України на Київський престол. Йому випала історична місія стати першим Предстоятелем Помісної Православної Церкви України. До цього наша держава йшла багато сторіч і, без перебільшення, мільйони українців вимолили в Бога незалежну Церкву.

    День інтронізації Предстоятеля Православної Церкви України припав на день його народження – 3 лютого Блаженнійшому Епіфанію виповнилося 40 років і він став наймолодшим Предстоятелем Церкви у православному світі.

  • З днем народження, отче Станіславе!

    З днем народження, отче Станіславе!

    Дорогий отче Станіславе! Не запитую стільки Вам виповнилося, бо нам ще довго служити біля одного престолу Божого і причащатися з однієї чаші. Тому будьте завжди молодим і бадьорим, і більше смійтеся своїм заливним, підкахикуючим сміхом, від якого і в мене тепліє на душі. Ми гарно попрацювали з Вами ці роки, що Бог звів нас на одній духовній ниві. А стільки ще чекає роботи!!! Вас люблять віряни, Вас поважають побратими священики, Ви моя опора. Здоров’я Вам тілесного і міцності духовної, а особливо терпіння й витримки. І пам’ятайте – Христос Вседержитель замироточив на Своїй іконі саме у Вашому храмі, й не перестає мироточити. Це найвище благословення Вашого служіння! Тримайтеся, мій дорогий, все буде добре!

    Трішки я припізнився, але Ви знаєте, де я і вчора не мав інтернету. Вибачте.

     

  • Сім’я, родина, майбутнє

    Сім’я, родина, майбутнє

    Сім’я, родина, майбутнє

    або, без вини винуваті

    Починаючи цикл духовних бесід під рефреном «Сім’я, родина, майбутнє», буде закономірним поговорити про дітей, адже вони є продовженням життя, і те, якими вони виростають, визначає не лише їхню особисту долю в житті, а й формує взаємостосунки між людьми в суспільстві загалом. І чим менш вихованими виростають наступні покоління, які змінюють покоління людей, що відходять з цього життя в життя уже потойбічне, звідки вороття, аби хоч щось змінити на краще, вже немає, тим нестерпнішим стають умови життя як самого цього покоління, так і тих, які попереду й позаду – одні доживають, а інші підходять на зміну, тому що зло не поліковане наростає як снігова куля, що чим нижче скочується з вершини гори донизу, тим стає більшим і тим більше на своєму шляху розчавлює людей.
    Власне, цей процес вічний, незмінний і так буде продовжуватися до кінця віку. Завдання людини в тому й полягає, щоб маючи дух, душу й розум – триєдність, що визначає її як істоту, здатну до осмислення всіх процесів, що відбуваються, та робити висновки й впливати на подальші дії й вчинки, які можуть змінювати на краще чи гірше умови самого існування в сукупності всіх його проявів, – робити це постійно, не даючи собі передишки ні на мить. Це важливо тому, що найменший відступ від, скажімо, такої категорії духовної якості людини як моральність, стан якої ґрунтується на совісті, а совість є голосом Божим, одразу ж ставить людину перед фактом появи в її житті тієї чи іншої психологічної, тобто духовної, чи тілесної проблеми. Але люди рідко коли задумуються над тим, що найменший їхній негативний вчинок, навіть звичайна думка, в якій людина бажає комусь зла чи малює картину помсти, хоча й не здійснить її, але вже витворить в духовному світі, який є більшою реальністю ніж той, в якому ми живемо безпосередньо, завдає шкоди перш за все їй самій.
    В цьому контексті вже давно назріла потреба у відвертій розмові про духовні причини страждання людей, а особливо дітей, тому що їхні страждання в цьому житті закладаються, власне, не ними самими, а перш за все їхніми батьками – як батьком та матір’ю конкретної дитини, так і батьками взагалі, бо вони творять єдину суспільну сукупність взаємовпливів, від яких і залежить становлення особистості. Адже людина, яка не стає особистістю з молодих років, втрачається для самого життя і для суспільства загалом. Саме такі люди й стають проблемою для самих себе, для своїх родин і для суспільства в цілому. Таким чином ми й творимо те середовище, в якому нам доводиться в більшій чи меншій мірі мучитися й страждати.
    Господь же сказав: «Я прийшов зробити вас вільними». Вільними від чого? Від гріхів, які породжують пристрасті. Чим менше пристрастей, тим менше гріхів, а чим менше гріхів, тим врівноваженіша поведінка людини, тому що в її душі більше того миру, про який сказав Христос: «Мир даю вам, не так, як світ дає, Я даю вам». Бо люди можуть на якийсь, і то на нетривкий, час принести спокій, але він так само швидко й руйнується тими, хто живе в пристрастях. А Христос, як основа буття людини, дає божественний мир, який зруйнувати дуже важко. Згадаймо знов же таки слова Ісуса: «Збудую Церкву Мою і ворота пекла не здолають її». А коли, за вченням святих отців, Церква є Тілом Христовим, а ми є членами Його Тіла, то й знов же, за їхнім вченням, кожна сім’я, яка складається з членів Тіла Христового – Церкви, формує собою малу церкву. І якщо в цій малій церкві панує мир Христа Ісуса, який Він дає нам за нашою вірою, то тоді «ворота пекла», тобто гріховні пристрасті, не зруйнують як одного члена цієї малої церкви, так і її всієї.
    Саме з цього треба й виходити, починаючи цикл матеріалів у рубриці «Духовні бесіди» під загальною темою «Православна сім’я, родина, майбутнє», в якій ми спробуємо розкрити основоположну проблему, що з кожним роком закручується у міцний вузол деградації окремої людини і суспільства. Але розглядати ми її будемо з богословської точки зору, тому що Бог – Віра – Церква і, відповідно, трактування цієї проблеми саме Церквою, пошуки лікування цієї проблеми саме, якщо так можна висловитися, методами релігії, є основоположними, тому що православне вчення заглиблюється в самий корінь, звідки й проростають усі негаразди в житті будь-якої людини – віруючої чи не віруючої, а цей корінь – гріховні пристрасті.
    Що часто радять лікарі, коли, скажімо, в жінки депресія? Більше часу проводити на свіжому повітрі, поїхати десь відпочити, і не просто відпочити, а в товаристві незнайомого чоловіка, звичайно ж у тілесному гріху, радять вино, веселощі і таке інше. Щось подібне радиться й чоловікам – веселощі, розважання, безтурботність, наче ніякої проблеми й немає, наче людина до цього й не жила на світі, поза Богом, Церквою, в тих чи інших моральних координатах, які не завжди співпадають з мораллю євангельською, як основою буття людини. Тобто, замість покаяння в гріхах, які вже й так призвели до духовної шкоди, що вилилась у психологічну депресію, людині пропонують ще дужче посилити причини її недуги.
    То де людині слід шукати допомоги в такому стані? Там, де знаходять і лікують першопричину недуги – в Церкві Христовій. А Церква православна має великий арсенал засобів духовної допомоги, адже тільки перебуваючи в лоні Церкви, людина перебуває в Самому Ісусі Христі, поступово входить у покаянний стан, коли будь-яка пристрасть, навіть найменший гріх, духовно здоровою людиною одразу ж помічається і викорінюється з допомогою покаяння, наслідком якого є щира сповідь і причастя святих дарів – Тіла й Крові Христових. Тобто, очищення душі від демонічних навіювань покаянням, сповіддю і прийняттям в себе Самого Господа єднає людину з другою іпостассю Трійці – Сином, отже і з Самим Небесним Отцем.
    Господь наш Ісус Христос сказав, що Він прийшов до хворих, а не до здорових. Тому Церква є перш за все духовною лікарнею, в якій люди отримують зцілення від духовних і часто й душевних захворювань, якщо їх першопричиною є, знов же таки, причина гріховна. Часто, але це вже залежить від самої людини, тобто глибини її віри й покаяння, Господь посилає і тілесне зцілення. Але тут варто наголосити, що лише глибоке покаяння, тобто духовне, я б сказав, потрясіння всього єства людини, дає можливість Господу вплинути й на нашу тілесну структуру, змінивши в ній те, що почало перетворюватися із здорового на хворе, із живого на змертвіле й привести до оздоровлення тілесного. Без цього всі наші потуги марні. Без цього й виникають гріховні в своїй основі запитання: «За що Бог послав мені такі випробування?», «За що моя дитина так страждає?», «Чим я завинив, що мої діти часто хворіють?», або й більше того: «Де ж той Бог, що в мене народилося калічне дитя?» Часто буває, що людина ледь не в істериці запитує: «Де ж той Бог?!»
    Ось тут і хочеться спонукати дорослих серйозно задуматися над своєю відповідальністю за народження і виховання дитини, застерегти від помилок, за які згодом діти розплачуються своїм здоров’ям і навіть своїм життям. Це дуже болюче питання, адже навряд чи знайдеться така сім’я, яку так чи інакше воно не зачіпає. І все ж, наше суспільство перебуває вже майже на межі цілковитого духовного занепаду, нація фактично вимирає як духовно, бо із втратою народних традицій у поведінці, у вихованні, у побуті, який є також суттєвим чинником виховання, і найголовніше – у вірі православній, так і тілесно, бо живучи не за законами Божими, а як кому заманеться, люди руйнують і своє тіло.
    Тому, коли ми всі, хто ще здатний адекватно оцінювати ситуацію і шукати шляхів її термінового вирішення, не почнемо кожен перш за все із себе особисто, у своїй сім’ї, родині, в робочому колективі чи громадському місці, чи де-ін-де, де перебуваємо, але обов’язково з самого себе, бо повчати когось легше всього, – то настане час, як сказано в Одкровенні, коли буде легше тим, хто не народився.
    Ми шукаємо відповіді, чому страждаємо самі й страждають наші діти тілесно, але рідко задумуємося над духовними витоками цих страждань. І все тому, що боїмося гіркої правди, яка стоїть за причинами страждань не тільки в їх особистісній площині, тобто внутрішніми, а й за впливами зовнішніми, породженими подібними ж причинами, що спричиняють шкоду в оточуючих. Ми настільки взаємопов’язані в цьому житті, що думаючи, що наші пристрасті стосуються лише нас самих і аж ніяк не стосуються інших, ми дуже помиляємося, але через власну гординю не хочемо цього визнати.
    Мати, яка постійно за найменшу провину дуже била свою дитину, не хоче визнати того, що причиною тяжкого психічного розладу – страх за все, що зробила, навіть за те, що з’їла шматок хліба, – вже в дорослому віці є саме її материнська жорстокість. Жінка, яка виношує другу дитину в постійному страху за своє життя, бо перші пологи ледве не закінчилися для неї смертю, згодом буде шукати будь-яку причину епілепсії в народженої другої дитини, і аж ніяк не те, що її постійний страх за життя негативно відбився на нервовій системі, а отже й психіці виношуваної нею дитини. Вже в лоні матері дитина відчувала свою провину і вже там, у лоні, вона переносила постійний страх в очікуванні власної смерті, адже на початку жінка обдумувала шляхи позбавлення небажаної вагітності, можливо й застосовувала якісь абортивні засоби, а коли вже було пізно, то можливо й уявляла свою смерть під час пологів.
    Тут, на землі, коли ми є віруючими і перебуваємо в істинній, православній вірі, ми покликані зберігати, або хоча б намагатися зберігати чистоту власної совісті, а для цього нам треба звіряти своє життя зі Святим Письмом і вченням святих отців Церкви.
    Подальшу свою бесіду я хотів би провести під загальною назвою «Без вини винуваті», тобто про дітей, без яких, власне, припиняється існування роду, припиняється саме життя. Але в яких, перш за все, духовних причинах нам слід шукати пояснення їхніх страждань? Я думаю, що таких головних причин, які розкривають суть будь-якої проблеми в цьому розумінні є три. Це – первородний гріх наших прабатьків Адама і Єви; дія Промислу Божого, спрямована на ту чи іншу людину з певною метою, а також гріхи роду й конкретних батьків. В той же час, слід навести й слова Амвросія Оптинського: «Хреста для людини (тобто, очищувальних душу й тіло страждань) Бог не творить. І яким тяжким для декого не є хрест, якого він несе по життю, все ж дерево, із якого він зроблений, завжди виростає на грунті його ж серця».
    Тому пояснення духовних витоків наших страждань треба шукати в православному вченні про співвідношення природи й Божої благодаті в людині. Святі отці вчать, що природа і благодать в людині не є антагоністами, а, навпаки, взаємодіють один з одним. Звичайно, благодать не входить в людську природу як обов’язковий чинник, вони просто передбачають наявність один одного, адже людина отримала і свою природу в час творення: «І створив Господь Бог людину із пороху земного», і благодать: «І дихання життя вдихнув у ніздрі її і стала людина душею живою» – читаємо ми в книзі Буття (Бут., 2:7).
    Тобто, душа отримала життя і благодать одночасно, адже благодать – це дихання Боже, животворча присутність Святого Духа. Позаяк людина стала живою завдяки тому, що Бог вдихнув у неї дихання життя, то, відповідно, благодать Духа Святого і є справжнім початком нашого існування. «Усе, що потрібне для життя і побожності подарувала нам Його Божа сила, – пише апостол Петро, – щоб ви стали учасниками божественної природи» (2 Пет., 1:3-4).
    Але перша людина захотіла поставити в центрі світобудови себе, а не Бога, стати й собі «як Боги» (Бут., 3:5). Внаслідок гріхопадіння Адама єдність людської особистості порушилася, тому що він, а отже й людство в цілому як його нащадок, відмовився бути людиною за образом і подобою Божою. Згадаймо, як у Книзі Буття змальовуються доленосні зміни, що виникли в душі Єви – бажання спожити заборонені плоди з дерева пізнання добра й зла призвело до того, що вона з’їла такий плід і побачила, що той плід «добрий для споживання», а це похіть тіла, «приємний для ока», а це похіть очей, «бажаний, тому що дає знання», тобто – гординя. І коли догоджання тілу, самовпевненість і гординя переважили в ній духовне начало, тоді їй захотілося більше і вона «Взявши ті плоди, їла і також дала чоловікові своєму і він їв» (Бут., 3:6).
    Зрозумівши, що зробили непоправне, як діяли наші прабатьки? Вони сховалися від Всюдисущого і Всезнаючого Бога, збилися з вірного шляху, заблукавши між деревами пізнання, і, як переказує нам апостол Лука, в дальній стороні розтратили свій статок, живучи розпутно» (Лк., 15:13).
    Люди добровільно позбавилися своєї богоподібної природи, залишили Божу реальність світла, замінивши її похмурою й безрадісною абсурдністю фіктивних цінностей. А початком всього був Адам, який «продав душу і віддав себе у володіння дияволу» і тоді в душу праотця «вселився лукавий». Тому, доки в душі будуть діяти гріховні пристрасті, доти вона буде нести в собі «душу пороку». В той же час, якщо людина проявить волю і з допомогою Божої благодаті їх переможе, тоді «душа пороку» змінюється на «душу світла». Отже, коли Адам втратив божественну благодать, то змій увійшов у нього і зайняв місце Бога. З тих пір в пристрасної, гріховної і нерозкаяної людини утворюється особлива «душа», яку витворює гріх і яка приліплюється до тіла й повертає людину наче б як із буття в небуття.
    Відділившись від Бога, природа людини стала певним чином неприродною, більше того – протиприродною і тому дух, вища частина душі, перестав жити в Богові і наснажуватися від Нього силою для управління душею й тілом, а душа, відмовившись виконувати його повеління, підкорилася непомірним бажанням тіла. Внаслідок цього втратилася гармонія між елементами тіла, душі й духу, і цілісність людської природи розпалась.
    З православної точки зору всі ми, діти Адама і Єви, є без вини винуватими. І хоч ніхто з нас особисто в раю не згрішив, однак всі ми прилучилися до первородного гріха, через наших прабатьків Адама і Єви відпали від божественної благодаті й отримали захворювання душі. Тому православне богослов’я вбачає в первородному гріху спадковий гріх, тобто, за словами преподобного Максима Сповідника, пристрасність, тілесність і смертність.

    +Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією.
    ПЦУ (УАПЦ)

  • В протоієрея Григорія Ганзія день народження!

    В протоієрея Григорія Ганзія день народження!

    Дорогий отче Григорію! Сьогодні у Вас знатний день, коли Ви дякуєте Богу за дар свого життя й священицьке покликання. Протягом п’яти років Ви, з перших днів російської агресії, перебуваєте на передових позиціях пліч-о-пліч із захисниками Вітчизни, духовно підтримуючи їх у небезпечних фронтових буднях. Тож, вітаючи Вас із днем народження, бажаю щедрих Божих благословень в житті й служінні, міцного здоров’я і духовної міцності, витримки, терпіння й надалі гідно нести нелегку пастирську ношу. Нехай Пресвята Богородиця охороняє Вас Своїм святим омофором від усього злого! Многії й благії літа!

    +Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ (УАПЦ).

     

  • Шукайте правду в Бога, а не в Києві

    Шукайте правду в Бога, а не в Києві

    В Решетилівській районній газеті «Решетилівський вісник» за 28 грудня 2018 року вміщено матеріал «Парафіяни Михайлівської церкви шукали правди в Києві» без авторства, тобто анонімно. В ньому говориться про те, що група парафіян із Решетилівки відвідала Київ, де в патріархії УАПЦ скаржилися на правлячого архієрея Харківсько-Полтавської єпархії архієпископа Афанасія за те, що він, начебто, безпричинно покарав їхнього настоятеля протоієрея Михайла Дзерина забороною в служінні та вивів із складу кліру єпархії.

    Все звернення написане начебто правдоподібно, і в той же час тенденційно й неправдиво. По-перше, ніяких документів по справі групою скаржників архієреям не було надано. По-друге, якби це був архієрейський Собор УАПЦ, то він, згідно Статуту Церкви, має право розглядати подібне питання лише після того, як воно розглянуте в єпархіальному та Патріаршому судах (що й порадили скаржникам), якщо обвинувачена сторона не згідна з їхнім рішенням. Чому о. Михайло не подає скаргу до єпархіального суду? Чи не тому, що знає оцінку священства єпархії своїм діям? Але існує порядок оскарження указів єпархіального архієрея стосовно священиків і мирян!

    По-третє, указ правлячого архієрея може відмінити лише той, хто його видав, – правлячий архієрей. І, по-четверте, ніякий протокол зібрання архієреїв не вівся, тому що архієреї зібралися всього лише заслухати проект Статуту нової Церкви, за який повинні були голосувати 15 грудня на об’єднавчому Соборі, та внести до нього власні міркування. Все заслуховування скаржників звелося до дружньої поради архієпископу Афанасію владнати конфлікт (про існування якогось протоколу я довідався від редактора «Решетилівського вісника»).

    Але як можна владнати конфлікт, коли о. Михайло Дзерин уже протягом шести місяців, замість щирого покаяння, продовжує протистояння з правлячим архієреєм, намагаючись шляхом тиску примусити відмінити указ про заборону в служінні? Він втяг у конфлікт і парафіян Свято-Михайлівської громади м. Решетилівки, хоча сам конфлікт розгорівся в с. Покровському і ніякого відношення до решетилівської громади не мав.

    Релігійна громада Покрови Пресвятої Богородиці с. Покровського створена особисто мною в 2015 році. Не маючи на той час іншого священика, я призначив настоятелем о. Михайла. За три роки перебування на цій посаді о. Михайло займався лише похоронами, тобто заробляв гроші, а ніякої пастирської роботи не проводив. Всю свою увагу він надавав Свято-Михайлівській громаді м. Решетилівки. А село Покровське надто велике, щоб не мати постійного священика. Але на серпень місяць 2018 року не було навіть спроби підготувати хоча б тимчасове приміщення для звершення богослужінь. Люди обурювалися і просили мене призначити священика, який би жив у селі. Їхня вимога була цілком зрозумілою, тому що повноцінно духовно опікуватися одразу чотирма парафіями священику неможливо.

    Коли розгорівся конфлікт між настоятелем і головою громади, я тимчасово усунув о. Михайла Дзерина від обов’язків настоятеля релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці до вияснення всіх обставин та прийняття зваженого рішення й благословив написати рапорт, у якому подати власне бачення причин конфлікту. Та рапорту я вчасно так і не дочекався. Лише на початку жовтня від нього надійшов короткий лист, в якому продовжувалися наклепи на голову громади.

    І все ж, я не поспішав з прийняттям остаточного рішення, сподіваючись, що він схаменеться. Але цього не сталося. Він продовжував приїжджати до Покровського, навіть відкрив магазин ритуальних послуг, намовляв колишніх працівників голови громади К. Гоштанар писати на неї скарги й, взагалі, поводив себе далеко не як пастир, принижуючи честь і гідність людей, ганьблячи репутацію УАПЦ. Зважаючи на те, що ситуація надто загострилася, а на припинення конфлікту о. Михайло не йшов, 18 вересня я видав указ про звільнення о. Михайла Дзерина з посади настоятеля релігійної громади Покрови Пресвятої Богородиці (єпископ має беззаперечне право призначати й звільняти настоятеля парафії). Але цей указ о. Михайло проігнорував, більше того, прислав мені його назад «Новою поштою», продовжуючи свої деструктивні дії, які вийшли далеко за межі Покровського й загрожували миру й стабільності в Харківсько-Полтавській єпархії.

    Проявивши витримку, я знову дав о. Михайлу час на те, щоб він усвідомив усю негідність своєї поведінки та покаявся. Але мої сподівання виявилися даремними – він навіть натяку на покаяння не виявив, продовжуючи переслідувати К. Гоштанар та вишукувати шляхи тиску на правлячого архієрея, щоб примусити мене відступитися й надати йому повний простір для розкручування похоронного бізнесу на території Покровської сільської ради. Мені ж, навпаки, потрібна стабільна пастирська робота священика в цьому великому селі.

    Коли ж стало зрозумілим, що о. Михайло не відступиться від своїх домагань, то 15 листопада 2018 року, беручи до уваги його намовляння священиків проти правлячого архієрея, намагання перейти під омофор іншого єпископа, щоб і надалі безперешкодно займатися бізнесовими оборудками, відмову виконувати укази архієрея, втягування в конфлікт парафіян, неправдиві свідчення, погрози розправою, залякування, приниження людської гідності, обмовляння (а це лише невеликий узагальнений перелік того, що за цей час він сподіяв), та за вияв непокори, тобто привласнення влади, спираючись на 13, 25, 31, 55 апостольські правила і 14 канон Двократного Трульського собору в тих частинах, які стосувалися його вчинків, я й видав указ про заборону в служінні, виконанні церковних треб та виведення за штат кліру Харківсько-Полтавської єпархії.

    На останок зазначу, що Церква хоч і громадська організація, але чітко структурована, із конкретно визначеними правами й обов’язками, її діяльність ґрунтується на канонах, прийнятих святими отцями семи Вселенських Соборів, правилами апостольськими, власним Статутом та Законом України про свободу совісті та релігійні організації. Самочинство в Церкві Христовій не допускається. В 13 апостольському правилі говориться: «Поставлений у чин пресвітера, що привласнює собі суд, митрополитам наданий, і раніше суду, сам по собі осуджувати свого отця і єпископа зважується, не достойний ні честі, ні найменування пресвітера». А в 39 правилі говориться чітко й зрозуміло: «Пресвітери і диякони без волі єпископа нехай нічого не звершують. Бо йому довірені люди Господні, і він дасть відповідь за їхні душі».

    Як правлячий архієрей, я виконав свій службовий обов’язок по наведенню порядку в єпархії і ніякий сторонній тиск не примусить мене змінити прийняте рішення.

    Михайло Дзерин перебуває поза спілкуванням із повнотою Церкви та йому заборонено звершувати богослужіння й виконувати церковні треби: похорони, хрещення, освячення та ін.

    Високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією ПЦУ (УАПЦ)

    P.S. Цю відповідь, написану мною для розяснення анонімки, надрукованої в газеті «Решетилівський вісник» 28 грудня 2018 року, було надіслано до редакції електронною поштою двічі. Адресат, згідно зворотного повідомлення, її отримав. Не дочекавшись публікації впродовж двох наступних чисел видання, я потелефонував до редактора І. І. Цигана. Він відповів, що мій лист написаний толерантно і грунтовно пояснює ситуацію та пообіцяв надрукувати в наступному числі редагованого ним видання. Але обіцянки не дотримався і відмовився від опублікування. Тобто, опублікувати неправдиву анонімку, яка принизила мене як керівника Харківсько-Полтавської єпархії, редактор «Решетилівського вісника» насмілився, а подати мою відповідь, виконавши вимогу Закону «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», де статті 37 говориться: «Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність. Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою», з невідомої мені причини відмовився. Тобто, в газеті «Решетилівський вісник» діє вибірковий підхід до свободи слова. Прикро!

    Тому я, щоб донести до жителів Решетилівського району правдиву інформацію, виставив свою відповідь на офіційному сайті єпархії.

    +Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ (УАПЦ).

     

  • Митрофорному протоієрею Леоніду Даниленку – 65!

    Митрофорному протоієрею Леоніду Даниленку – 65!

    У митрофорного протоієрея Леоніда Даниленка, настоятеля Свято-Духівської парафії с. Ківшарівка, Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ (УАПЦ), що під Куп’янськом, ювілей – 65 років від дня народження.

    Дорогий наш отче Леоніде! Ви старійшина Харківсько-Полтавської єпархії, у час третього відродження Української Автокефальної Православної Церкви, Господь благословив Вам важке і складне служіння відродження українського православ’я на зросіщеній Слобожанщині. У складних обставинах  протидії, Ви своїм лагідним характером, порядністю, глибокою вірою і любов’ю до України, привернули до себе десятки й сотні православних сердець. Своє життя Ви жертовно присвячуєте служінню Церкві – Вашим вірним парафіянам, страждаючим, усім, хто звертається до Вас за допомогою і отримують утішення. Ви вірний учень і послідовник Господа Ісуса Христа та істинний пастир Церкви Христовою, надійна опора правлячого архієрея.

    Від щирого серця вітаю Вас із днем народження, бажаю  духовної міцності, козацького здоров’я, щоб ми з Вами ще довго служили біля престолу Божого, натхненно працюючи у Божому винограднику. Нехай Пресвята Богородиця захищає Вас Своїм святим омофором.

    Многих і благих Вам, отче, літ життя!

    + Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ (УАПЦ)

  • День Соборності у Змієві

    День Соборності у Змієві

    22 січня 2019 року, протоієрей Станіслав Аштрафян, настоятель Свято-Успенської парафії Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ (УАПЦ) в с. Соколове, Зміївського району, благочинний Харківської області, взяв участь у відзначенні 100-річчя Соборності України разом із школярами місцевого навчального закладу.

  • В Купянську відзначили День Соборності

    В Купянську відзначили День Соборності

    В м. Куп’янську на Харківщині відзначили 100-річчя Соборності України! Святкові урочистості пройшли біля пам‘ятника Т.Г. Шевченку, а потім настоятель Свято-Духівської парафії Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ (УАПЦ) митрофорний протоієрей Леонід Даниленко звершив молебень біля дошки «Воїни Світла», вшанувавши пам‘ять загиблих куп‘янчан в зоні бойових дій на Донбасі і всіх українців, що віддали своє життя за свободу й незалежність України.

     

  • Архієпископ Афанасій освятив води Дніпра

    Архієпископ Афанасій освятив води Дніпра

     

    19 січня 2019 р., в день свята Богоявлення Господнього, високопреосвященний Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і кіровоградською єпархією, спільно з духовенством, звершив чин Великого освячення води на березі Дніпро в районі Центрального пляжу, де зібралася велика кількість мешканців Червоної Слободи та Черкас.

    Після чину освячення води, Архіпастир окропив освяченою водою численних віруючих та привітав їх із великим святом.