Автор: Архиєпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій)

  • Архієпископ Афанасій провів збори Харківського благочиння

    Архієпископ Афанасій провів збори Харківського благочиння

    9 квітня 2019 року, в Свято-Миколаївській парафії с. Циркуни під Харковом, відбулися збори духовенства Харківського обласного благочиння Харківсько-Полтавської єпархії Православної Церкви України. У зборах взяли участь ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та благочинний протоієрей Станіслав Аштраф’ян. Владика проінформував священиків про робочу зустріч із Предстоятелем ПЦУ, Блаженнішим митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм, заслухав звіти настоятелів про стан справ у парафіях, зокрема особливу увагу було приділено перереєстрації статутів релігійних громад у новій редакції.

    Протоієрей Григорій Ганзій, військовий священик (капелан) 92-ої ОМБр розповів про створення, з благословення керуючого єпархією архієпископа Афанасія, кімнати (музею) бойових традицій бригади та кімнати-меморіалу, своєрідного пантеону пам’яті тих бійців та офіцерів, котрі віддали своє життя, захищаючи рідну землю від російської агресії. Вирішено всіляко підтримувати роботу з обладнання кімнати-музею, а також організувати кімнати-меморіали пам’яті у навчальних закладах чи парафіяльних приміщеннях населених пунктів, де здійснюється діяльність релігійних громад Харківсько-Полтавської єпархії.

     

     

  • Архієпископ Афанасій провів збори духовенства Полтавщини

    Архієпископ Афанасій провів збори духовенства Полтавщини

    8 квітня 2019 року, в Свято-Михайлівському храмі м. Полтави, під головуванням керуючого єпархією архієпископа Афанасія (Шкурупія), відбулися збори духовенства Полтавського обласного благочиння Харківсько-Полтавської єпархії Православної Церкви України. У зборах взяли участь ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та благочинний протоієрей Олександр Горай. Владика проінформував священиків про робочу зустріч із Предстоятелем ПЦУ, Блаженнішим митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм, заслухав звіти настоятелів про стан справ у парафіях, зокрема особливу увагу було приділено перереєстрації статутів релігійних громад у новій редакції.

    Крім того, на пропозицію архієпископа Афанасія, було вирішено підтримати ініціативу митрополита Епіфанія про створення пантеону пам’яті героїв, які віддали своє життя, захищаючи Україну від російської агресії. Тим паче, що Харківсько-Полтавська єпархія має напрацювання – стараннями протоієрея Григорія Ганзія, клірика єпархії, військового священика (капелана) 92-ої ОМБр, за участі управління єпархії, створено та обладнано кімнату-меморіал пам’яті воїнів-захисників – бійців і офіцерів бригади. Священики організують і допоможуть обладнати такі кімнати-пантеони в навчальних закладах чи храмових приміщеннях, де такі є, а також будуть проводити в них бесіди та інші заходи патріотичного виховання дітей та молоді на прикладах героїзму наших сучасників – захисників Вітчизни.

  • Архієпископ Афанасій звершив літургію на Благовіщення

    Архієпископ Афанасій звершив літургію на Благовіщення

    «Бог ніколи не примушує людину робити щось проти її волі, Він очікує на те, щоб людина пов’язала свою волю з Його волею і таким чином виконала своє призначення в цьому житті. Як усвідомила Божу волю Діва Марія, прийняла її всім серцем, відповівши архангелу: «Я раба Божа, нехай буде за словом твоїм». І не тільки підкорилася, а й виконала до останку», – архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    7 квітня 2019 року, четвертої Неділі Великого посту, Благовіщення Пресвятої Богородиці, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив Божественну літургію святого Василія Великого у Свято-Михайлівському кафедральному храмі м. Полтави. Спільно з владикою Афанасієм служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай, настоятель храму.

    «Але сучасна людина, яка звикла покладатися на власний розум, силу влади, гроші, тим паче досягнувши в цьому певних успіхів, вигонить Бога зі своєї душі, але в усіх своїх невдачах, бідах і нещастях звинувачує Бога. Одне лише забуває людина – Бог тим допомагає, хто живе з Богом у серці, хто всі свої помисли і вчинки звіряє з Його благою звісткою – євангельською наукою життя. Так, як це зробила Діва Марія», – сказав у своїй проповіді архієпископ Афанасій.

  • Голова СУВД ПЦУ Митрополит Іоанн освятив хрест

    Голова СУВД ПЦУ Митрополит Іоанн освятив хрест

    3 квітня 2019 року до Харківсько-Полтавської єпархії, в розташування 92-ої ОМБр (м. Чугуїв) на Харківщині, завітав Голова Синодального Управління військового духовенства ПЦУ, митрополит Черкаський і Чигиринський Іоанн (Яременко) у супроводі архієпископа Харківського і Полтавського Афанасія (Шкурупія). На подвір’ї бригади архієреїв зустрів командир військової части полковник Володимир Кокорєв, а військовий священик (капелан) бригади, протоієрей Григорій Ганзій, підніс для цілування хрест.
    У співслужінні архієпископа Афанасія, капеланів бригади о. Григорія Ганзія й о. Сергія Крота, а також військових священиків, що з’їхалися до Чугуєва, митрополит Іоанн звершив чин освячення поклінного хреста на місці, де найближчим часом розпочнеться будівництво військової каплиці на честь святого благовірного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного.
    Після цього митрополит Іоанн та архієпископ Афанасій, спільно з духовенством, освятили нещодавно відремонтовані приміщення казарми одного з батальйонів, а в Меморіальній кімнаті пам’яті бійців, які відали своє життя, захищаючи Батьківщину від російського агресора, звершили заупокійну літію за спокій душ полеглих героїв. Митрополит Іоанн у супроводі архієпископа Афанасія та військового духовенства оглянув також і кімнату-музей бойових традицій бригади.
    Митрополит Іоанн побажав військовим 92-ї ОМБр Божої допомоги й особливого заступництва архістратига Божого Михаїла та подарував командиру бригади Володимиру Кокорєву прапор Синодального управління військового духовенства, де зображений святий заступник.

  • Хресту Твоєму поклоняємось…

    Хресту Твоєму поклоняємось…

    «Поклоняючись Животворчому Хресту Господньому, ми визнаємо жертовний подвиг Сина Божого і підтверджуємо, що ми християни. Хресне знамено – наш захист, надія на спасіння в життя вічне, знак перемоги над силами зла, що намагаються перетнути нам дорогу до Царства Божого», – архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    31 березня 2019 року, третьої неділі Великого посту, Хрестопоклонної, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, звершив святу Божественну літургію в Свято-Вознесенському храмі с. Коломацьке. Спільно з владикою служили ігумен Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, та протоієрей Олександр Горай.

    На запричасному стиху архієпископ Афанасій звернувся до вірян із словом проповіді,  нагадавши слова Господа: «Хто хоче йти за Мною, хай зречеться себе, візьме хрест свій і йде за Мною» (Мк., 8:34). Як розуміти ці слова, що означає зречеться себе»? Як проникнути в тайну цього вислову? А полягає вона в тому, що людина сприймає оточуючий світ через себе – свою душу, своє серце, свій розум, а все, що її оточує, наче 

    мікросвіт, у якому вона є центром. Ця самовпевненість людини не дозволяє їй усвідомити, що вона не може бути центром вже тільки тому, що центр всього – Бог, Який те «все» створив і ним управляє, – зазначив владика Афанасій. – Коли людина так сприймає себе в цьому світі, то вона щиро вірить, що все, що довкола неї, належить їй і працює на задоволення її потреб. І чим більше вона отримує задоволення, тим щасливішою себе вважає».

    Хто з нас, щось досягнувши в житті, може легко розлучитися з тим, що отримав, можливо, завдяки тяжкій праці? А Христос каже, що коли хочеш іти за Ним, треба відректися. Але в ім’я чого? І тут на перший план виступає висока мета. «А яка найвища мета? – запитує архієпископ Афансій і відповідає: – Героїзм в ім’я Батьківщини. І цю мету сьогодні здійснюють тисячі українців, із зброєю в руках захищаючи рідну землю від російського агресора».

    Після літургії владика Афанасій, священики та віруючі поклонилися Животворчому Хресту Господньому.

  • Архієпископ Афанасій відвідав чоловічий монастир у Ков’ягах

    Архієпископ Афанасій відвідав чоловічий монастир у Ков’ягах

    27 березня 2019 року, архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій), перебуваючи з робочим візитом у Харківському обласному благочинні, відвідав Свято-Миколаївський чоловічий монастир у смт. Ков’яги. Супроводжував владику Афанасія секретар єпархіального управління ігумен Антоній (Бондарець).

    Правлячий архієрей оглянув молитовну кімнату, в якій звершуються богослужіння та чернечі правила, обговорив з намісником монастиря ієромонахом Феодосієм (Ганзієм) плани розбудови чернечої обителі та дав необхідні настанови.

  • Робоча зустріч архієпископа Афанасія з Предстоятелем УПЦ (ПЦУ)

    Робоча зустріч архієпископа Афанасія з Предстоятелем УПЦ (ПЦУ)

    29 березня 2019 року, архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ, зустрівся з Блаженнішим митрополитом Київським і всієї України Епіфанієм, Предстоятелем Православної Церкви України, у його митрополичій резиденції в Михайлівському Золотоверхому монастирі в м. Київі. Під час зустрічі владика Афанасій ознайомив Предстоятеля із життєдіяльністю єпархії та порушив ряд важливих питань.

    На завершення зустрічі Блаженніший митрополит Епіфаній подарував владиці Афанасію пам’ятну панагію на честь його інтронізації та пам’ятну медаль історичної події – об’єднавчого Собору Церков у 2018 році.

  • Архієпископ Афанасій (Шкурупій) відвідав Реабілітаційний центр

    Архієпископ Афанасій (Шкурупій) відвідав Реабілітаційний центр

    27 березня 2019 року, архієпископ Харківський і Полтавський Афанасій (Шкурупій) відвідав з робочим візитом каплицю Центру реабілітації воїнів АТО, що діє на території табору заводу ФЕД у Харкові під духовною опікою парафії Софії Премудрості Божої Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ. Супроводжував владику Афанасія секретар єпархіального управління ігумен Антоній (Бондарець).

    Цю каплицю при волонтерському центрі обладнано з ініціативи адміністрації Центру в листопаді 2018 року і з того часу в ній звершуються богослужіння, молебні, читаються акафісти, а також проводиться духовна робота з ветеранами війни на Донбасі, які потребують психологічної підтримки. Зустрів правлячого архієрея настоятель парафії, духівник волонтерського Центру реабілітації ієрей Дмитро Шаповалов. Було оглянуто як саму каплицю, так і всю територію Центру, а також обговорено подальші кроки з розвитку церковної місії у волонтерському центрі.

  • Архієпископ Афанасій звершив Літургію другої неділі Великого Посту

    Архієпископ Афанасій звершив Літургію другої неділі Великого Посту

    «Коли людина постує, то в покаянні не тільки очищає душу від гріхів, а й терпінням тіла допомагає душі відроджуватися до нового життя. Христос сказав: «Встань і ходи!» Тобто – воскресни, пробудися! І ось період Великого посту і є часом для покаяння і пробудження у вірі, яка єднає людину з Богом», – АФАНАСІЙ, архієпископ Харківський і Полтавський.

     24 березня 2019 року, другої Неділі Великого посту, свт. Григорія Палами, Собору прпп. Отців Київо-Печерських, високопреосвященний Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський, керуючий Черкаською і Кіровоградською єпархією, звершив Божественну літургію свт. Василія Великого у Свято-Вознесенському храмі. Спільно з правлячим архієреєм служив ігумен Антоній (Бондарець), секретар Консисторії (єпархіального управління).

    На запричасному стиху архієпископ Афанасій виголосив проповідь про значення посту в житті віруючої людини, зазначивши, що: «В час посту страждає тіло, але радіє душа і в цій радості серце наповнюється світлом Божественної благодаті, яке наповнює всю людину і лагідними променями обігріває схололі серця маловірних, пробуджуючи в них потяг до преображення свого життя через подолання духовного змертвіння. Тоді все відродиться, з’єднається в одне ціле і людина стане цілісною, такою, якою її і створив Отець Небесний».

  • Я є двері…

    Я є двері…

    В розповіді про Закхея сказано, що: «Бажав бачити Ісуса, хто Він» (Лк., 19:3). Таким же бажанням повинні палахкотіти й наші серця – серця православних християн. Цим бажанням побачити Христа і довідатися, хто Він, ми можемо покласти початок переміни всього свого життя. З Євангелії ми знаємо, що й Нафанаїл не вірив, що Христос, Який почав проповідувати в Юдеї, то є Cпаситель, Котрий прийшов у світ спасти грішників від погибелі в життя вічне. «Що може бути доброго з Назарету?» – відказав він Филипу, коли той розповів йому про зустріч із Христом. Тоді Филип сказав Нафанаїлу дуже мудрі слова: «Піди й подивись». Так і кожен із нас повинен сказати собі: «Піду в храм Божий до Господа, поклонюся святості Його у великій покорі й смиренні». А, прийшовши до храму, стати, як митар, збоку й просити в Господа єдиного: «Помилуй мене, грішного», як те й митар робив.

    Ми маємо в житті своєму один шлях, який визначений нам Богом – шлях спасіння. Шлях цей прокладений Богом для людини від початку часів – шлях, на якому зібрані всі Його благословення, шлях, який плине з Ним і приводить прямо до Нього. Шлях цей давній, але поряд із тим новий і живий (Євр., 10:20). Цей шлях надійний і міцний, тому що в основу його від початку й до кінця закладено Слово Боже. Знайти його легко, треба тільки втрапити в ті двері, від порогу яких цей шлях починається. Адже сказав Ісус: «Я є двері: хто увійде через Мене, той спасеться» (Ін., 10:9).

    Нині ми вступили у Великий Піст, який дає нам можливість із допомогою тілесного й духовного утримання наблизитися до Христа якнайближче, пройшовши сорокаденний шлях вдосконалення. Але перед цим нам слід вияснити для себе дуже важливе питання – ким для мене є Ісус Христос в усіх випадках мого життя? Тобто, нам треба чітко визначитися – хто ми самі, і якими повинні бути орієнтири нашого життя. Тоді постане не менш важливе питання – яке місце в моєму серці належить Спасителю? Без цього визначення наша віра є нетривкою, Господа ми згадуємо лише тоді, коли виникає якась проблема, яку нам самим не вирішити. Та лише тоді, коли будемо твердо знати, в Кого ми увірували (2 Тим., 1:12), зможемо відчути те, чи досягла милостива звістка про Його безмежну любов нашого серця й чи проникла вона до самої його глибини, а чи тільки торкнулася його? Чи усвідомлюєш всю Його могутність – очистити й омити тебе від гріхів, що вже заволоділи тобою? І чи відчуваєш ти в собі Дух Христа Спасителя? Якщо так, то ти повинен знати, що викуплений «дорогоцінною Кров’ю Христа, як непорочного й чистого Агнця» (1 Пет., 1:19) і собі вже не належиш. Сорокаденне ж постування в ім’я Христове дасть тобі сили наблизитися до спасіння в Христі Ісусі Господі нашому.

    Розповіді про постування ми зустрічаємо ще в Старому Заповіті. Всі вони були викликані особливими обставинами, мали від Бога особливе призначення і приносили особливі плоди. На початку Старого Заповіту ми читаємо про Мойсея, який бачив Бога «лицем до лиця» (Вих., 33:11). Ще на початку свого тяжкого шляху управління народом Божим, коли йому доводилося боротися з тими, хто «дратував Господа Бога Свого» – він зійшов на гору і пробув на ній у Господа: «сорок днів і ночей, хліба не їв і води не пив, і написав на скрижалях слова заповіту» (Вих., 34:28). Він залишив на якийсь час всі свої земні турботи, переживання й негаразди і піднявся прямо до Господа, бачив Його, насолоджувався спілкуванням із Ним і так просвітлився, що лице його довго сяяло так, що він був змушений закрити його хустиною, аби люди не посліпли. Ось приклад дивовижного посту, посту тісного спілкування й сокровенної бесіди з Богом! І не тільки «лице його стало сяяти променями від того, що Бог говорив із ним» (Вих., 34:29), а й душа його, що постала була перед Богом, Який бачить таємне» (Мт., 6:18), всотала силу й благодать на все його життя.

    А чи для нас піст є шуканням Лиця Божого, чи можемо ми, як свого часу Давид, сказати: «Ти Бог мій, Тебе від ранньої зорі я шукаю, Тебе жадає душа моя… щоб бачити силу Твою і славу Твою» (Пс,. 62:2-3)? Хто з нас може чесно визнати, що усамітнюється для бесіди з Господом, в якій знаходиться сила християнського життя? А Богу угодний той піст, який є зближенням нашої душі з Ним, тому Спаситель і вимагає від нас постування.

    Згадаймо, що кожен піст у Святому Письмі пов’язаний із жалкуванням народу за гріхи, що віддаляли його від Бога, а покаяння повертало до Нього. Не треба думати, що Мойсей був незвичайною людиною, а те, що він здійснював, нам не під силу. Хоч ми й не святі, і нам не призначене особливе служіння, але поклик до зустрічі з Богом, до спілкування з Ним, до послуху перед Ним, виходить до нас від Ісуса Христа. «Бог полюбив світ» (Ін., 3:16), не тільки декого з людей, а увесь світ, і цей світ – ми з вами, тому печать смерті й жертви Христа лежить на кожному з нас без винятку, адже «Бог не дивиться на особу» (Рим., 3:11).

    Христос помер, щоб зробити й нас учасниками Свого Царства й слави, яким поділився й з нами, коли сказав: «Я йду до Свого Отця й Отця вашого, і до Бога Мого й до Бога вашого!» (Ін., 20:17). Цим Він відкрив нам шлях до Себе. Піст і молитва так тісно пов’язані між собою, що доповнюють одне одного, допомагають нам і підтримують нас на цьому нелегкому шляху. Рани наші глибокі, моральні наші недуги вперті, спокуси не відступаються від нас. Але слід бути наполегливими в боротьбі з тим поріддям, яке виганяється тільки молитвою й постом. Для цього треба тільки навернутися до віри, стати на шлях спасіння й сказати Господу: «Ось, ми йдемо до Тебе, бо Ти – Господь Бог наш» (Єр., 3:22).

    Афанасій (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський

  • На Зелену Неділю (оповідання)

    На Зелену Неділю (оповідання)

    Архієпископ Афанасій (Володимир Шкурупій)

    На Зелену Неділю (оповідання)
    Небо суціль чорними хмарами затяглося, трохи в деяких місцях підсиненими по боках, а по ньому білий голуб летить. І то падає, то знов стрімко вгору здіймається. І вітер наскакує коником-стрибунцем, чуба деревам куйовдить, листячко хвацько зриває, шарпає ним усюди — підкидає, об землю пахкає, під тин загонить. Все принишкло, зачаїлося в очікуванні, тихо стало.
    А під тином від дороги на трухлій лавчині Марійка Хоруженкова сидить і куняє, носом у пелену клює. Збоку від неї каченята малі спориш скубуть, жовтими квітками поміж зеленого потоку вигулькують.
    Підійшли до неї люди, що зібралися корів із пастівника займати, легенько штурхнули Марійку в плече. Вона й кинулася. Ріденькими віями закліпала.
    — Га?!
    — Не спи, Марійко, бо он гроза суне. Дощ буде. Лови свої каченята та тікай у хату,— кажуть їй.
    — Ага, січас… січас…— киває чепурною голівкою, біжить мерщій у двір, виносить картонну коробку і виловлює в неї крикливих каченят. А вони вислизають поміж покручених ревматизмом пальців в’юнчиками, і спробуй потім уловити вдруге.
    — Ах ви ж та ах ви ж…— погукує Марійка на них.
    Але таки визбирала своє хазяйство і понесла до хати, люди журно подивилися їй у дрібний слід і пішли собі по корови, бо вже аж темно робилося від хмар, які все насували і насували з-за річки та лісочка, що коло неї тулився.
    — Стільки минуло, а їй так і не розвидняється…— гомоніли люди, виходячи за село на толоку.
    А тут почало гриміти. Спочатку злегка, абияк, а тоді як грякнуло поспіль, як промайнула блискавиця, розітнувши навпіл небо, а потім і землю заодно намагаючись. Я спинився в нерішучості: йти з села до ближнього хутора, куди буде кілометрів зо три, чи зайти до когось у хату, перепросити і пересидіти лиху годину. А коли пробіг рвучкий вітер, здійнявши кушпіль на дорозі, по дворах, деревах і дахах впали перші краплі дощу, лишивши на порохняві дрібні, мов віспа, ямки, вагання переважило.
    Дощ став напускатися, гроза дужчати. В хатах, що стояли поряд з Марійчиною, на дверях висіли замки, і, коли дощ густо пришкварив, мені нічого не залишалося, як кинутися до неї у двір.
    Постукав у шибку. Марійка глянула у вікно, а згодом відчинила двері. Сорочка на мені була геть мокра.
    Дощ періщив уже на повну силу.
    У хаті пахло лугом. Над дверима і вікнами висіли гілочки липи та берестка. Були вони повстромляні і за рами з репродукціями. Долівка ж услана луговою травою.
    Була зелена неділя.
    — І чого ви стояли, одразу в хату не бігли?— почала бідкатися.— Боялися до Марійки, еге? А чого мене боятися? Чим я страшна? То дурні матері Марійкою своїх дітей лякають. Хіба ж я страхопудисько яке? Людиночка ж я. А вони їм кажуть: «Цить, не плач, бо прийде Марійка стеряна і в торбу тебе вкине». А чого в торбу? У мене є торба полотняна. Але я в ній хліб з лавки ношу. Чого б туди дітей кидала? І що мені та торба? Маю руки ось які: в репаниках, бач, яких чорних та шкарубких, як рашпіль. Чого б з торбою ходила? Змалку до роботи привчена. Сама себе годую. Нічого дармового мені не треба. Дармове, то чортове. Он Лідка Колячка, що через дорогу від мене живе, вже зовсім нікудишня, а молодша ж мене, і набагацько. На фермі коло телят працювала і чи давала телятам дерть, а додому справно на плечах пиряла майже по мішку. І доносилася, що на ноги сіла. Я ще дівкою бігаю, а вона й у лавку по хліб не дошкандибає, чоловіка посилає. Ото така дармівщина.
    За вікнами аж гоготіло: грім такий, наче молотом велетенським гепало, аж хата присідала, блискавки шматували стемніле повітря, і надворі на якусь мить ставало видно бузок під вікнами і великі діамантини дощу, які гойдалися, повиснувши на пожованій павутині.
    Марійка полохливо зиркала на вікна і вбирала голівку, охайно пов’язану терновою хусткою, в гострі плечі, що видималися з-під легенької кофтини. Лице її зблідло, а губи потремчували.
    — Ви не дивіться на мене, що полохлива. Цей ляк ще з війни. Забився тоді до нашого села гурт людей. Біженців. Такі людочки знесилені були, що й слова не могли до пуття вимовити. Усе сім’ї командирів. Перепочили в мене, перекусили, що було, та й пішли далі. А одна молодичка, гарненька така з себе, мов ясочка, з двома дітками — хлопчиком і дівчинкою, зосталася. Ноги зовсім порозтирала і з сил від незвички вибилася. Подружка її так уже кликала-упрохувала далі йти, а вона стала на своєму — не піду, і все. Що хочте зі мною робіть, а не піду. То вони й рушили в дорогу без неї. А вона мені каже: «Поживу у вас, як не проженете, а там видно буде». І дає мені перстень золотий із червоним камінчиком. Не знаю, як їй, а мені соромно зробилось. Хіба ж я не людина? Відмахнулася від нього, кажу їй: «Живіть собі, місця не пересидите, та й мені спокійніше в цьому содомі буде». Вони й зостались.
    Жили в мене, поки й чужаки прийшли. Порядок свій установили. Стали на роботу нас ганяти. Заходилися пшеницю жати, а ми снопи в’язали, до молотарки возили, молотили, віяли, солому в копиці складали. З ніг від утоми падали, а вони ж нам ні крихти не співчували. Ще й били. Там її й примітили. Взнали, що охвицерша, та ще й артистка. На скрипці грала.
    Якогось дня наїхала їх ціла команда. Машини покидали, а самі до річки подалися. Та джеркотять по-своєму… Якраз на дощ припікало. Спека стояла несусвітенна. Чужаки одежу поскидали з себе та й заходилися купатися. А їхній старший у самих трусах чорних на коні берегом верхи їздить, і шабля в нього при боці.
    Привели до них і її. Дали в руки скрипку і сказали грати. А самі без усякого сорому викупуються перед нею.
    Вона довго стояла і невидюще кудись дивилася. І не грала. Я саме прибігла осоки на перевесла вжати. Присіла, щоб не побачили, і дивлюся. А це вона як поведе паличкою такою по струнах, як злетить музика до самого неба, та така, що в мене й волосся дибом на голові стало.
    Той, що на коні, підскочив до неї, шаблею як замахнеться! Я зажмурилася, гадала, що він її зарубає. А він тільки скрипку шаблюкою вибив, а кінь копитом її розчавучив. Вона ж стоїть і не хилиться.
    Другу скрипку принесли. В руки їй тикають, щоб знов щось грала, але не таке, а інше, що їм, видать, до вподоби. Вона ж не хоче, скрипку ту не бере, відштовхує. Тоді вони дітей її половили і поставили перед очі. Навели на них ружжиська. «Пук- пук кіндер»,— тикають на них дулами. Вона зблідла, але скрипки не взяла. Тоді один німак уверх стрельнув над голівками дитячими, вони закричали з ляку, і вона вся затрусилася.
    Взяла ту скрипку. Довго стояла, на дітей дивилась і плакала. А тоді… Гімн заграла. Та так, що і я оціпеніла, і вода ствердла, і дерева закам’яніли.
    А вона грала, а вона грала… А хмари насувалися, грім бабахкав, як і оце, блискавка стьобала. Дощ починався.
    Німаки оговталися. Той, що на коні, аж позеленів. Підскакав до неї та як махне шаблюкою… так та рука, що паличку тримала, у траву відсічена і впала. А він знов рубонув — і друга туди ж. Упала молодиця на землю, корчиться, кричить, а німак конем її топче.
    «Діти мої, діти!» — кричить вона дітям, а вони сивіють. На моїх очах голівки їхні інеєм бралися. І я відчуваю, як у голові гаряче мені робиться і наче обертом іде. Стряхнула головою, дивлюся, а німаки уже пішли, а діточки до мами підступили, взяли її руку схололу, що їх пестила і на скрипці котка грала, і зовсім снігом укрилися. А тоді як кинуться бігти геть берегом, берегом… Мабуть, ще й досі біжать. Грім же як грякне, в голові мені потемніло, білі клапті залітали, млосно стало, я і впала в жабуриння…
    Ой, гроза ж яка, гроза. А блискавка яка! А дощик який!
    Дощику, дощику, припусти
    На бабині капусти…
    Приспівуючи, Марійка вибігла надвір. Дощ ще йшов, виливався, а вона пританцьовувала серед двору і вдавала, що грає на скрипці.
    Дощику, дощику, припусти
    На бабині капусти…
    Марійка все пританцьовувала, блискавка, вже суха, краяла гусклу темряву, освітлювала приземкувату постать у чорній рясній спідниці і оголені до ліктів білі руки. Очі жінки при кожному спалаху блискавки загоралися вогнем і ще довго по тому мерехтіли лихоманкою.
    Потім Марійка нараз спинилась у напіврусі і застигла. Опустила повільно руки, осмикнула намоклу одежину, оглянулася по боках і зайшла до хати. Дивилася винувато і ніяково осміхалася кутиками щербатих губів.
    — Так намокла, так намокла,— сказала кволо.— Чогось під дощем стояла. Ви не знаете чого? І я не знаю. Стояла, та й усе. А воно грім, а воно блискавка, а я одна серед двору, а ще музика якась прямо всю мене наче в руки взяла, аж мені в грудях заболіло і рученьки занили. А грім грякнув з-за гори, і все десь ділося… Мокра, мокра, як курка.
    Як стояла коло порога, то там і спідницю викручувала, патьоки текли по долівці, в хаті запахло грозою.
    — Ви вже чули, як мною дітей лякають? Кажуть, тікай, бо он Марійка стеряна іде, у торбу вкине і забере. Для чого так кажуть? У мене зла немає за душею. І нікому й на крихту не заподіяла. Добра я. Сама живу. Сумно мені одній і нудно. До діток тягне. Погратися з ними хочу. Хоч і з чужими, бо ж своїх не маю. А хіба діти бувають чужі? Всі вони рідні. Пиріжечків спечу і з грушками, і з квасцем, і з капусткою, винесу і роздаю. А вони не їдять. Собакам викидають. Я ж бачу. А чому не їдять? У діжі тісто місила, в печі на листі капустяному пекла. Смачні-смачні, що самій гріх і їсти. Хай би дітки їли. Так ні — викидають. Чого викидають? Ви не знаєте? А ті дітки їли. Прибилися голодні та обдерті. По періжечку їм дала. Ой, як вони їли! А ці не хочуть. На очах викидають. Ви не знаєте чого? Такі охайно вдягнені, повненькі, ситенькі, а Марійчиними пиріжками гидують. А ви б їли? І не викидали б? Який тільки жаль, ой жаль, що не спекла. Пекла, пекла, а це чогось полінилася. До річки водило, музика там плакала. І я з нею. Слідочки шукала, а не знайшла. Не знайшла…
    У хаті пахло чебрецем і васильками, пахло лугом і лісом. Марійка сиділа, згорбившись на ослінчику, сумна-сумна. Щоб не потривожити її суму і задуми, я потихеньку відчинив двері і вийшов надвір у темряву, яку розтинали зрідка сполохи блискавиці, що все далі й далі, разом із громом, відкочувалися геть за село, пішов у ніч до річки, де звучала лиш мені чутна музика і притишено звисав на гіллі дерев вітер.
    «Жива роса», вид. «Радянський письменник» К., 1987 р.

  • В ієромонаха Феодосія Ганзія день народження

    В ієромонаха Феодосія Ганзія день народження

    Дорогий отче Феодосію! Вітаю Вас із днем народження!
    Ви пізно прийшли в чернецтво, але той життєвий досвід, який Ви почерпнули за роки життя у світі, допоможе Вам у духовному опікуванні насельниками і паломниками, які того потребують у святій справі – спасіння в Христі Ісусі. Молитовно бажаю Вам щедрої допомоги від Бога у тому відповідальному і нелегкому служінні, яке Ви взяли на себе. Це служіння потребує перш за все духовної мудрості в організації життя святої обителі. Ви неодноразово перебували на Святій Горі Афон, молячись там в оточенні духоносних отців, і працюючи на славу Божу. Нехай цей досвід ляже в основу Вашої праці в будівництві чоловічого монастиря.
    Закликаючи Духа Святого на Вас, молитовно бажаю Вам миру в душі й допомоги від Господа нашого Ісуса Христа в подальшому служінні на славу Христової Церкви. Здоров’я Вам і многії літа!
    +Афанасій, архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ (УАПЦ).