Христос воскрес! І посеред нас!
Дорогі мої! Сьогодні у нас випала нагода поговорити про те, чим є свята Божественна літургія і Євхаристія, як її центр і джерело життя Церкви, основа віри і всього благочестивого життя християнина. Літургія – це, власне, серце православного богослужіння, під час якого відбувається «святеє святих» – Євхаристія, тобто приготування до споживання Тіла й Крові Христових і їх причастя.
Господь наш Ісус Христос, перш ніж встановити Таїнство Причастя, звернувся до народу з такими словами: «Я хліб живий, що зійшов із небес, і хто їсть цей хліб, той житиме вічно. Хліб же, який Я дам, є Плоть Моя, яку Я віддам за життя світу» (Ін., 6:51). Цими словами Господь розкриває глибинну тайну спасіння людства, кажучи, що Тіло Своє Він віддає заради животворчого оновлення світу.
«Хто їсть Моє Тіло і п’є Мою Кров, той у Мені перебуває, а Я в ньому» (Ін., 6:52–56), – ось та основоположна засаднича формула, виконання якої єднає нас із нашим Господом у єдине ціле, як говорить апостол Павло: «Вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал., 2: 20). І це є найголовнішим завданням християнина в земному житті – поєднатися із Сином Божим, що сказав: «Я хліб, який зійшов із небес» (Ін., 6:41).
Літургія – це істинна трапеза, мета якої полягає у духовному перетворенні Духом Святим хліба й вина в Тіло й Крові Христові. Христос прямо сказав: “Бо Плоть Моя – є істинною поживою, і Кров Моя є істинним питтям”. (Ін., 6:55) і “якщо не будете споживати Плоті Сина Людського і не питимете Його Крові, то не будете мати життя в собі.” (Ін., 6:53).
Святі Дари, якими причащається кожен із нас, є Божественною Поживою, що вводить нас у життя вічне. Звичайний хліб, що ми споживаємо щоденно, переробляється в нашому організмі на різноманітні поживні речовини, які стають частиною тіла, даючи йому міцність і силу. А Святі Дари причастя, навпаки, стають живим началом, яким ми причащаємося і змінюємося внутрішньо в тій мірі, якою добровільно піддаємося їхній дії в сукупності з нашою духовною чистотою.
Коли розігрівають залізо у вогні, то воно стає таким же червоним і пекучим як і вогонь, само стає вогненним, але при цьому зберігає свою природу і сутність. Щось подібне відбувається і з християнином, який причащається Тіла й Крові Христових – він стає з Ним, наче б як одним тілом, починає жити божественним життям. Саме в силу цього апостол Павло, можливо, й написав, що “Вже не я живу, а живе в мені Христос” (Гал., 2:20).
Заповіт Ісуса Христа: «Споживайте, це є Тіло Моє» і «Пийте… це є кров Моя Нового Завіту» (Мт., 26:26), ставить перед кожним християнином завдання стати з Ним одним цілим для життя вічного. Адже без творення одного тіла з Христом увійти в Царство Боже – омріяне безсмертя, неможливо, бо як сказав той же апостол Павло: «Ніщо нечестиве у Царство Боже не увійде», а наше людське тіло якраз таким і є.
Під час Тайної Вечері Ісус Христос розкрив незбагненне для нашого розуму таїнство Свого Тіла – у втіленні Він прийняв тіло від Діви Марії, а в євхаристії подає його Своїм учням для споживання, щоб у Церкві Його Тілом стало вже все людство й усе творіння Боже. Яким же чином це відбувається? Відповідь однозначна – у святій Божественній літургії, яка є вічним продовженням Тайної Вечері. «Вечері Твоєї тайної сьогодні, Сину Божий, мене причасником прийми», – говоримо ми в молитві перед причастям.
На Тайній вечері Христос ламав хліб і подавав чашу з червоним вином апостолам як Своє Тіло й Кров на спомин про Себе. З того часу й ми під час літургії причащаємося з Його рук, як пише про це святий Іоанн Златоуст: «Коли бачиш, що священик подає тобі Святі Дари, то думай, що здійснює це не він, а сам Христос». Під час літургії священик молитовно звертається до Господа: «Сподоби нас могутньою Твоєю рукою подати нам пречисте Тіло твоє і чесну Кров твою, а через нас і всім людям».
Святі отці непохитно сповідують і навчають, що під час літургії ми приймаємо правдиве Тіло Христове – запоруку того, що й Церква є Тіло Христове. «То ж, аби не тільки любов’ю, а й самим ділом бути членами Христового Тіла, будемо причащатися того Тіла. І це звершується через поживу, що її дав Христос, щоб виявити свою велику любов до нас. Тому з’єднав Самого Себе з нами, даючи нам Своє Тіло, щоб ми не робили нічого іншого, як тільки тіло, з’єднане з Главою. І це є ознакою найсильнішої любові», – повчає нас Іоанн Златоуст. Отже, правдивість Тіла й Крові Христових є запорукою надії на воскресіння нашого тіла.
Євхаристію сміливо можна порівняти із сонцем, яке є джерелом животворчої енергії. Там, куди не проникають сонячні промені, відсутнє життя, бо в темені воно не може розвиватися. Так і християнин, якщо не бере участі в євхаристії, тобто причасті Тіла й Крові Христових, то життя його віри завмирає, як завмирає рослина, позбавлена сонячної енергії.
В епоху великого переслідування християн, вони все одно постійно збиралися на «ламання хліба», хоча ризикували бути закатованими. Перед лицем несправедливих суддів вони відважно заявляли, не можуть не приймати участі в євхаристії, оскільки це є основою їхньої віри. Тисячі з них прийняли мученицьку смерть за вірність євхаристії. Євхаристія впродовж усіх двадцяти століть християнства завжди залишалася в центрі літургії Церкви, вона була не тільки першою і головною молитвою, але й вершиною молитви Церкви.
Чому? Та тому, що євхаристія є нагадуванням найважливішої події в історії спасіння: смерті й воскресіння Ісуса Христа. Вона є найсвятішою Жертвою Церкви, яку приніс Син Божий на хресті за спасіння всього світу, і з тієї миті знову й знову повторює Свою жертву, віддаючи Себе в руки Отця Небесного для нас і за нас: «щоб усі були єдине, як Ти, Отче, в Мені і Я в Тобі. Так і вони хай будуть в Нас єдине…» (Ін., 17:21). І в цій священній дії беремо участь всі ми, і в сукупності єдності люблячих сердець вся Церква Христова.
Виокремлене Тіло й Кров Ісуса, що подаються нам у вигляді хліба й вина, є справжніми знаками Його смерті на хресті. Ця смерть, що виконується в євхаристії, постійно свідчить про найвищу любов Бога до людини, адже сказав Господь, що «Бог так полюбив світ, що й Сина Свого Єдинородного віддав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне (Ін., 3:16). Євхаристія, як найповніше єднання з Богом, ще й наповнює християнина цією жертовною любов’ю, відповідно й християнин може любити тією ж любов’ю, що його любить сам Бог: «Як полюбив Мене Отець так і Я полюбив вас, то ж перебувайте в Моїй любові» (Ін., 15:9).
Говорячи про значення євхаристії для віруючої людини, слід наголосити, що завдяки ній ми перебуваємо в любові самого Бога. Звичайно, наша людська любов не може бути такою ж безмежною, як любов Бога, бо є слабкою, а часто й нетривкою, але в своїй суті містить у собі ту ж природу, що і любов Бога, і в євхаристії стає божественною. Взагалі, євхаристія є джерелом любові, з якого ми черпаємо любов до Бога, до людей, до світу, до себе самого. Вона спонукає нас любити так само, як любив Христос, коли віддав Своє життя за нас: «Любов пізнали ми в тому,що Він поклав за нас душу Свою і ми покликані класти душі свої за братів» (1 Ін., 3:16). Мати ж таку любов, яка віддає навіть життя за іншого, можливо лише за умови, що християнин проникнеться мірою жертовності, яку дає йому євхаристія, як Божий дар життя. А він вимірюється знов же таки любов’ю. Христос сказав: «Немає більшої за ту любов, як хто душу свою покладе за друзів своїх» (Ін., 15:13). Чим більшою є жертва, яку приносять за улюблену людину, тим більшою виявляється міра любові.
Євхаристія, як найголовніша складова нашої віри, постійно ставить перед нами питання повноти нашої любові, змушує шукати відповідь про те, на чому вона ґрунтується: лише на наших потребах, тимчасових відчуттях, чуттєвості, чи на чомусь більшому і глибшому. Чим вона наповнена – враженнями, бажаннями, прагненням до чогось нового, чи, навпаки, потреба жертовної праці в ім’я Бога або іншої людини? І ось саме якраз у жертовній праці ми й можемо перевіряти свою любов до Бога й ближнього.
Одними почуттями вимірити любов неможливо, адже вони не є її суттю вже в міру того, що почуття як душевна категорія мінливе, непостійне і сліпе. Кожен із нас неодноразово був свідком того, як спочатку люди любили один одного «до безуму», а потім через якийсь час так само «до безуму» ненавиділи. Взагалі, ненависть, як та ж таки душевна якість, часто являється продуктом очікуваної любові, зрадженої у своїх сподіваннях, і розчаруванням у потребі любити.
Євхаристія відтворює найвищу жертву, яку приносить Бог заради нас, а тому християнин повинен запитувати себе: «А чим я жертвую заради любові до Бога, до ближнього і, врешті, й себе самого»? Якщо моя любов і самозречення заради ближнього такі слабкі, що я не можу змусити себе наблизитися серцем і душею до іншого, то мої завірення в любові лишаються всього лише порожніми словами.
Християнин – це та людина, яка наважується віддавати себе в ім’я когось, чи чогось, готова стати жертвою, аби подолати саму себе. А євхаристія, як жертва Ісуса Христа, якраз і дає нам можливість отримати перемогу над собою, адже вона є відтворенням не лише розіпнутої любові, але також і любові воскреслої. Але якщо над нами мають велику силу різні пристрасті – самолюбивість, страх, чуттєвість, гординя, бажання помсти і т. п., то саме тому, що наша участь в євхаристії виявляється дуже формальною, дуже зовнішньою.
Нам слід вчитися такій участі в євхаристії, яка ставала б для нас школою справжньої любові, заповнювала наше серце, а відтак і свідомість, бажанням жертовної віддачі себе іншим, переводила наші прагнення від любові, що тільки споживає, до любові, яка дарує. Тому нам треба молити Господа, щоб Він дарував нашим душам відчуття євхаристійності, а разом із тим і глибоке наповнення любов’ю, щоб душі наші перебували в мирі. В тому мирі, про який сказав Христос: «Мир даю вам, не той мир, до дають люди, а той, що даю Я».
+АФАНАСІЙ (Шкурупій), архієпископ Харківський і Полтавський ПЦУ
