Blog

  • Архієпископ Афанасій звершив Богослужіння другої Неділі після П’ятидесятниці

    Архієпископ Афанасій звершив Богослужіння другої Неділі після П’ятидесятниці

    «Йдіть за Мною, і Я зроблю вас ловцями людей…». І вони одразу покинули човен і батька свого та й пішли за Ним» (Мт., 4:19-21), – говорить нам сьогоднішня Євангелія. Який повчальний для нас приклад віри й послуху ми бачимо в цій євангельській розповіді», – Архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    18 червня 2023 року, другої Неділі після П’ятидесятниці, Всіх святих землі української, Архієпископ Афанасій очолив Божественну літургію у Свято-Михайлівському кафедральному храмі в м. Полтаві. Спільно з Владикою Афанасієм служили: секретар єпархіального управління архімандрит Антоній (Бондарець) та настоятель парафії протоієрей Олександр Горай.

    «А чим для нас є Церква, рідна українська земля, на якій ми живемо і служимо Богу, народу українському й Вітчизні? Це не риторичне запитання, як декому видається, а доленосне, життєве, важливе і глибинне. Настільки глибинне, що не одразу людина здатна його відчути, а тим паче усвідомити, осягнути його значення не тільки в загальному вимірі, а й, перш за все, в особистісному, – сказав Владика Афанасій у повчальному слові й зазначив: – Бо це залежить від того, яку ми маємо любов до Бога й України, і на яку глибину нашого серця і простору душі сягає ця наша любов, у які глибини свідомості вона проникає і які пласти там піднімає. А коли взяти всі духовні джерела й джерельця, які наповнюють людину, то все сходиться у площині віри. Без віри, в усій повноті цієї духовної якості людини, – не можуть проявлятися всі інші якості, які роблять її особистістю».

    За Богослужінням молилися за українських воїнів, захисників рідної землі, а також виголошувалися прохання про перемогу наших збройних сил над російським агресором. Після Потрійної єктенії Владика Афанасій виголосив молитву «В час нашестя ворогів».

  • Архієпископ Афанасій освятив будівництво храму

    Архієпископ Афанасій освятив будівництво храму

    17 червня 2023 року Високопреосвященний Афанасій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ, звершив заснування церкви та поставлення хреста для побудови храму на честь Воскресіння Господа і Бога нашого Ісуса Христа в с. Івашки під Полтавою.

    Спільно з правлячим архієреєм служили архімандрит Антоній (секретар єпархіального управління) та протоієрей Олександр Горай, настоятель парафії, благочинний Полтавщини.

    У повчальному слові Архієпископ Афанасій вказав на те, що будівничі зводять стіни, а вже храмом Божим церковна будівля стає тоді, коли її наповнюють віруючі люди і до них приходить Дух Святий. Владика закликав частіше приходити до храму на соборну молитву – Божественну літургію, адже Ісус Христос, Спаситель світу, попіклувався про свій народ. Він наблизив Бога до людей, бо Сам став людиною і подбав, щоби після Його вознесіння на небо люди не залишилися сиротами. Багато разів Господь говорив про Святого Духа, якого Отець дасть: «І Я ублагаю Отця, й іншого Утішителя дасть вам, щоб був з вами повік…  А Утішитель – Дух Святий, якого Отець пришле в ім’я Моє, той навчить вас усього і нагадає вам усе, що я вам казав» (Ін., 14:26).

    Владика Афанасій привітав жителів села з будівництвом храму та наголосив на його важливості в житті православних християн.

    «Будь-який храм – чи великий за розмірами, чи малий, як ось цей, що ви будуєте у своєму селі, служить спасінню людських душ у життя вічне. Сьогодні ми закладаємо початок будівництва, можна сказати, що першу чергу, аби було де звершувати Богослужіння. Настане час і храм буде розбудований, щоб уміщалися всі бажаючі, хто прагнутиме до спілкування з Отцем Небесним у спільній соборній молитві».

  • Архієпископ Афанасій звершив Богослужіння першої Неділі після П’ятидесятниці

    Архієпископ Афанасій звершив Богослужіння першої Неділі після П’ятидесятниці

    «Життя святої людини, це прихилене небо для іншої людини. Дивлячись на святих, ми споглядаємо невелику частину Божого Царства, нашої майбутньої Батьківщини», – Архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    11 червня 2023 року, першої Неділі після П’ятидесятниці, Всіх святих, Архієпископ Афанасій очолив Божественну літургію у Свято-Михайлівському кафедральному храмі в м. Полтаві. Спільно з Владикою Афанасієм служили: секретар єпархіального управління архімандрит Антоній (Бондарець) та настоятель парафії протоієрей Олександр Горай.

    «Життя святого, це той час, коли Господь може бути близько біля нас, бо, спілкуючись зі святою людиною, чуємо далеке відлуння Божого голосу, який кличе нас до себе. Бути святим – означає бути досконалим у всьому, – сказав Владика Афанасій у повчальному слові й зазначив: – Бути святими в наш час нелегко. Словами заохочення для нас будуть такі слова отця нашого Іоанна Златоуста: «Нехай ні безчестя не засмучує нас, ні бідність не перешкоджає, ні хвороби не послаблюють бадьорості душевної, ні людська зневага і приниження не роблять нас менш ревними до подвигів доброчесності».

    За Богослужінням молилися за українських воїнів, захисників рідної землі, а також виголошувалися прохання про перемогу наших збройних сил над російським агресором. Після Потрійної єктенії Владика Афанасій виголосив молитву «В час нашестя ворогів».

  • Червоний Спас

    Червоний Спас

    Соломія не знала, що їй робити. Вже люди порозбира­ли хати й повітки та сажі, і де путнє дерево, то вивози­ли на нові поселення на дрова чи й так, щоб була дошка під рукою збити яку загорожу, дірку в чому дерев’яному залатати, а де вже зовсім нікудишнє, шашелем поточене, то так посе­ред двору або й просто на хатищі палили.

    Не одну ніч стояли переселенські заграви над селом, облизуючи огненними язиками чималий шмат неба і присмалюючи зірки, а місяць як розсердився на те, що чинили люди на землі, то вже й на очі не показувався.

    А вона ж було відхилить фіраночку — він і заглядає до неї в хату. Дивиться на фотокартку, з якої її Остап усміхається і хвацько поправляє рукою збиту набакир пілотку. І дивно місяцю — що робить у хаті такої ста­рої баби отой веселий молодняга? А того й не знає, що по ньому вже й кісточки струхли. Та й для чого йому знати? Він од того знання вже зовсім щербатий зробив­ся і щоки позападалися. Але вона й такому гостеві рада — все ж що не кажи, а не одна. Хоч і безмовний, а приходить і розгонить її самотину. А то самітність така облягає, що хоч плач, хоч скач, а не обернеться дірка в калач.

    Син Толька десь у Полтаві осів. То хоч зрідка наві­дувався, а це як у воду впав. Що вже тільки не переду­мала, аж голова розривається. А від нього ні слуху, ні духу.

    Та й у селі, хто молодший, так ще раніше шугнули, як кібці, хто куди вздрів, тільки вітер прошумів. А нині ось і за тих, хто ще тримається одвічнини, взялися — виселяють і слухати не хочуть. Чи, можливо, не навчи­лися прислухатися, чи хто відучив?

    Соломія написала синові, аби приїхав розібрати бать­кову хату і її, матір, забрав до себе жити, бо так оце виходить, що в своїй стороні вона начеб уже й зайва.

    «Для чого мене згонять з моєї землі, вирубують са­док, руйнують хату, обрубують корені?» — стогнала серцем, але туго стулені вуста мовчали.

    Їй дають хату в горішньому селі, але вона відмовляє­ться в неї переселятися. Дароване — то не своє. Й оді­брати можна, а чи дорікати з наглого розуму.

    Яка не благенька її стара хата, але ставлена ще не за її пам’яті, а мазана й побілена і її вже руками. І ні­хто не посміє одібрати. Хіба спалять, як декому найупертішому, хотів чоловік чи не хотів, або бульдозером турнуть, тільки курявою вгору жахне. Питати не пита­ють, а лиш розпоряджаються.

    А воно ж тут і батьки її жили, і батьки батьків зем­лю орали, хліб сіяли, тут і могили їхні, і земля теплом їхнім просякнута і її зогріває. А там, на горбі, де їй поставили нову оселю, і земля холодна, либонь, і люди, хоч і однієї мови, а чужі. Звикати й до них, і до їхнього краю треба. Та відрізану скибку як не тули, а не при­росте…

    Щодня чекала сина, а чи хоч вісточку від нього. Але він мовчав, то не знала, як їй і бути.

    Люди вже повибиралися, лишилися одні розвалища. Вона щодня спостерігала, як односельці складали на машини, а то й на гарби, хатнє начиння, всякі пожитки, як кланялися низько дворищам, утирали сльози і їхали, гнали худобу. Всі переселялися, і тільки вона одна все ще лишалася, хтозна навіщо й сподіваючись.

    Коли сусід, старий коваль Іван Неїжмак, із синами навідався останній раз добрати, що там ще лишилося із надвір’я, Соломія упрохала їх розваляти й розібрати хоч повітку, а дерево, яке буде, хай собі заберуть на паливо.

    «У городі воно мені мовби й ні до чого. Там у печах не топлять», — казала, хоча сама в толк і не знала, чим же таки там топлять. Але коли люди розповідають, що дровами там не топлять, то вже ж знають, що кажуть.

    Поки вони впорували повітчину, вона на керогазі зварила суп із потрушків, засмажила в чавунчику гуся­тини, бо Неїжмаки що робітники, що до їжі молотники вдатні.

    Зарізаний гусак уже днів зо два лежав на полиці в погребі. Їх, гусей, у неї ходило трійко: гусак і дві гуски. Отак тримала кожного року, і виводили вони їй цілі гурти гусенят. А цієї весни як сказилися — висиді­ли одні лиш бовтуни. Чи коли повставали із гнізд та довго бовталися в заплаві, а вона не догледіла і яйця прихолонули, чи якась інша в тому причина, а приключилося. То вона їх оце порізала, хоч ще й не вилиняли. Але справні.

    Обсмалила на соломці, бо хтозна, на чому смалять у тому городі. Може, гасом?

    Лежать тепер ті гуси на холоді в погребі. Тож не з порожніми руками заявиться в синову оселю. Із самого порога тричі низько вклониться і скаже: «Вітай, неві­сточко, матір хоч в глибокій старості». Ох-хо…

    Упоравшись із роботою, Неїжмаки помилися біля колодязя і повсідалися під хатою в затінку, бо садок ще раніше вирубали до пня: і вишні, і черешню, і сливу-угорку, яку їй аж із Опішні привезли знайомі люди, і яблуні зимівниці обидві як є.

    Перед тим хлопці винесли із хати стола, ослона і ри­пучу табуретку.

    Соломія насипала в череп’яний полумисок супу, накраяла хліба.

    — Оце підобідаєте на дорогу, — казала, ставлячи на стіл ще й пляшку горілки. — Звиняйте, що з однієї їсти доводиться. Але ж воно й батьки наші, й діди так їли. Роздала все людям. Воно ж пам’ять по нас тільки й ли­шається. Гарна чи погана, хто вже якої нажив.

    Забачивши пляшку, хлопці крекнули, втерли чорні вуса і переглянулися. Старий Неїжмак повагом зірвав золотисту шляпку із горлечка, налив у єдину чарку, що лишилась у Соломіїній господі.

    — Для годиться вип’ємо останню чарку на цій землі, бо вже її не буде, заллє водою. Люди тут уже во віки вічні не оратимуть і хліба не сіятимуть, не сміятиму­ться й діти, — виголосив притишено, хоч і був ще дядь­ком статуристим і міцним у руці, очі йому враз забли­щали, засльозилися. Він закліпав віями і, щоб не запла­кати, бо ж поряд сини, бігом випив, сів, обіпер ліктем руку на стіл і прикрив долонею очі. — Вона ж нас поро­дила, і що ми тепер без неї?

    — Ой, не кажи, — зронила Соломія, а на вигляд сум­на, аж посіріла.

    — Віднині розіллється море, — кинув менший із си­нів, кучерявий густим волоссям, що як дротиння сну­валось.

    — Цить, бусурмен! — стріпнувся старий. — Вам аби все руйнувати та затоплювати. Тіштеся, але й знайте — це вам не яр греблею перегородити і води напустити. Тих морів і так чортова метка. Обступили землю з усіх сторін, а ми ще й тут допомагаємо ножа в серце встро­мить. Так хто ж ми такі є? — запитував він, а голос його тремтів.

    Воно ж тут, куди не ступи, то як не кров’ю нашою полито, то кістками білими вслано. Осінню в сорок третьому прийшли наші. Вранці, що тільки на зорю займалося, пішов я в лимані ятірці потрусити. Вийшов за село, а воно туман, як молоко розіллято, і вони з ту­ману, як з того світу, групою виходять. Геть-чисто в баг­нюці, замурзані й зірки червоніють на пілотках. Вірю й не вірю, а вони, змучені, ледве на ногах стоять, питаю­ться: «Нємци є?» — «Нє, — кажу, — втекли». Вони й пішли в село. І я за ними. А вже як зійшло сонце, то колонами рушили, і танки за ними. Си-и-ла! А тоді й нас усіх під мітлу замели — і старших, і зовсім молодень­ких, усіх в армію шагом марш. І не перевдягли, а так, хто в чому був, та ще гвинтівка одна на десятьох, і з ходу кинули Дніпро форсувати. «Не підвезли оружіє. В бою добудете», — сказали. Ми у воду, а німець же укріпився та шпарить нас, а вже шпарить, що так і ля­гають шеренгами та бульби з-під води пускають. І так день і ніч. Ми атакуємо, а він пече, а він кладе та все шеренгами, шеренгами… Вода, що тобі кров, і тіла здуті пливуть. Кишма кишить убієнними: хто в солдатському, а хто й так, у чому забрали. Вони на майдані у братській могилі лежали й іменні, і які безіменні. А це викопали й у район перевезли. А хто моїх батька й матір перехоронить? Хотів сам, так не дали. Кажуть, що ніколи. Чого ж вони такі бездушні, га? До кого ж я тепер у по­минальний день піду, над ким заплачу?

    І не втримався старий Неїжмак, утер сльозу. Поба­чив, що хлопці самі мовчки випили по чарці, але не торкаються за ложки, узяв свою і зачерпнув із полу­миска пахучу, наваристу страву й гучно висьорбнув. За ним узялися й хлопці. В Неїжмаків заведено так — в усьому першим починав батько: чарку випити, ложку страви зачерпнути, за стіл сісти і встати… Хлопці уже й жонаті, і самим скоро дядьками бути, але коли вже батько сказав, то по тому й бути. Тепер такого вже не знайдеш у наших українських селах. Як зірвалося, то так і не навертається.

    — Там, на горбі, мовби й нічого, — обзивається старий Неїжмак. — І земелька як земелька, хоч, може, й слаб­ша од нашої, бо ж таки не низина, як тут, і люди як люди. А одначе ж чи по двору ходжу, чи вночі лежу та не сплю, і все в мій селянський розум одне й те ж лізе — для чого таку масляну землю водою затоплювати, щоб десь на піску пшеницю сіяти?

    — І я думаю, що як же це стільки землі та під воду пустити. Хіба не страшно? — сумно спитала Соломія. — Кому вона заважає?

    — Знайшлося кому, — хмурив Неїжмак чорні, з си­визною, брови.

    — Чи вони не своєї землі діти?

    — А хто їх знає. В чужу душу не заглянеш, бо й у своїй не все зразу видно, — зітхнув Наїжмак. — Хотів проникнутись у їхній задум — у всіх газетах і по радіо кричать, яке це велике діло затівається, а й не можу, не вкладається мені в голову, як таке можна зробити. Чого доброго, додумаються колись і в землі дірку на­скрізь пробити для якоїсь потреби. Їх же ніщо не спиняє. І чого воно так, що наміриться людина яке добро зроби­ти, то їй зразу ж і руки одіб’ють. А затіє яке лиходій­ство — і всі бачать, що лиходійство, але де там — герой­ство й ордени.

    Висловившись, Неїжмак замовк і замислився. Хлоп­ці їли, а Соломія сиділа, підперши рукою підборіддя й щоку, і дивилась у бік дзвіниці, за якою було кладо­вище, але познімано хрести, наче голови з людей.

    — Ми виберемося, а вони залишаться тут, — нарешті сказала.

    — Хто, Соломіє? — здивовано спитав Неїжмак.

    — Ті, що в могилах лежать. Вони за нами не підуть.

    — Е-е, не підуть, — погодився і теж звернув погляд на обезголовлене кладовище й дзвіницю.

    — І поклонитися нікому буде. Житиму віднині, як зальотниця якась.

    — У нас знайдеться кому поклонятися. Такий ми вже народ.

    — І що ви за упокій завели? Радіти треба, — втру­тився молодший Неїжмаченко.

    — З чого ж радіти, сину? — із болем запитав батько.

    — Кораблі плаватимуть, — відказав той, не моргнув­ши й оком.

    — Цить мені, бусурмен, із тими кораблями! — серди­то скрикнув старий. — Із води вода й буде. А з землі хліб виросте, і дерево, і все, що людині для життя тре­ба. Колись у наших краях і море не хлюпало, а пшени­цю й за гряницю возили. А це вже що — сонце стало дужче гріти? Мабуть, ні. Комусь вічності схотілося, так я міркую.

    — Ох, спаси нас, Царице Небесна, — зітхнула Соломія, і ще густіше потемніло у неї під очима.

    — Не спасе, бо Вона, твоя Цариця Небесна, дуже ви­соко. У Неї там свій рай. А земні наші царі й царенята близько над нами, — відказав їй старий Неїжмак. — І влада їхня безмежна, незупинна. Куди там твоїй Цари­ці Небесній. Бачиш же, схотілося моря — і є тобі море. А мені от хочеться в комунізмі хоч трішки пожити, а він не наступає.

    — Працювати дужче треба, — втрутився в розмову старший Неїжмаченко.

    — А ми що робимо? І так спини тріщать, а кинься — нема. Де ж воно? Управляти треба по-людському.

    — Ви б, тату, не так круто.

    — Так досада ж за серце ссе — отакі землі дорідні, а ми їх під воду жабам.

    — І чого так зразу — жабам?

    — А того, що — земля. Не заспіває ворон соловейком, а соловей не закаркає по-воронячому. Кажуть, власть народна. Чого ж тоді без мене, народу, рішили, як мені в світі жити? І що мені тепер думати, як наказати серцю любити те, що стало душі противне? Отут віками жили люди — багато чи бідно, а жили. А далі?

    — Кораблі плаватимуть, — сказав украдливо менший Неїжмаченко.

    — А йому кораблі! — побагровів старий. — Чи ви по­казались із тими кораблями? Тут зрушення таке й кінець світу, а йому кораблі. Їх можна наклепати, скільки в пельку влізе, а землю де ти візьмеш? Назад ту воду спускатимеш? А пуп не розв’яжеться? Ой, як подумаю, що робиться, то й жити не хочеться…

    Пообідавши, Неїжмак із синами поїхав.

    Соломія знов залишилась одна, як перст. Лиш поки­нуті коти та собаки із запалими животами, що й ребра видимаються, як попруги від батога, никали поміж розвалищ, шукаючи, чим би поживитися. Хоч їх і відстрілювали, але не всіх удалося.

    Коти, з опущеними донизу головами, зупинялись і про­тяжно нявкали, а собаки то заходилися гризтися за шматок знайденої їжі, то бралися вити несамовито. Хоч вішайся. Так і деревини нема. Вирубали…

    Сіла стара в холодку під хатою і замислилась. У хату не заходила, бо там порожньо і аж моторошно. Голі стіни, голе покуття.

    Скриню з рушниками, відрізами матерії, деякою одежиною: кількоро кофтин, спідниць, сорочок, а ще з тим, що спорядила собі на смерть, аби син із невісткою не знали клопоту з обрядинами, відправила з Неїжмаками ще раніше. Хай у них побуде, а там син забере. Дещо із святкового в клунок ув’язала, з собою лишила.

    Прядку віддала Неїжмачисі (може, настане таке, що знов і вівці в дядьків розведуться, а майстри виробля­ти прядки геть перевелися), буде на чому вовняну нит­ку зсукати, щоб потім і панчохів теплих, і светрів, а й ще чого там нав’язати. Хоча можна б було якось вига­дати і в синовій квартирі десь у куточку прилаштувати. Але город — не село. Для чого вона там сиротою стоя­тиме? Візьмуть ще та викинуть і її не спитають. А в людей буде при ділі. І її, Соломію, згадуватимуть доб­рим словом.

    І рогачі повіддавала, і лопату дерев’яну, якою хліб у піч садовила, і чавуни з горщиками та мисками. Щось та й давала, коли люди, хто в печалі, а хто й байдуже із села вибирався на нові землі. Тільки й залишила для себе один чавунець, череп’яний полумисок, надщербле­ний з одного краю, чарку та ложок із десяток, бо не знала до пуття, скільки їй доведеться висиджувати отут синів приїзд.

    А ще залишилися стіл, ослін і табуретка, на якій раніше біля одвірок під мисником завжди стояло відро з водою, а у відрі незмінно увесь рік плавав корінь хро­ну. Ніхто не взяв.

    Трохи прикуняла, а тоді аж кинулася — під’їхала машина. З неї видобулися голова сільради Непомнящий і міліціонер Сашко. Вони підійшли до Соломії.

    — Здрастуйте, — поздоровкався Непомнящий, зняв солом’яного бриля і, притримуючи ліктем обтер­того, колись чорного, портфеля, витер пожмаканою хустинкою спітнілий широкий лоб.

    Міліціонер Сашко торкнувся пучками пальців до козирка малинового картуза із зіркою, і його впалі щоки порожевіли.

    — Доброго здоров’я, — глянула спідліб’я і хитнула головою.

    — І що будемо робити? — питає Непомнящий, все ще тримаючи в руці бриля, а чорне, з першою сивиною кучеряве волосся прилипло до скронь.

    — А я знаю? — розвела руками і винувато усміхну­лася.

    — Не приїжджав?

    — Ні. Може, з дороги збився? Спробуй опісля такого розорення на свою дорогу втрапити.

    — І чекати вже немає коли. Ми й так замньохалися. Дано такого наказу, що хоче хто, чи не хоче, а вивезти із затоплинецької зони всіх до єдиної душі. Тож зби­райтеся, поїдемо, — казав Непомнящий, а сам дивився назад неї на неприбраний стіл і дивувався з того, що Соломія славилася знаною чепурухою, а столу після обідання не прибрала, так усе й стояло, кинуте на пота­лу мухам, яких за останні дні розвелися цілі орди.

    «Що сталося?» — подумав він, але не додумався, бо міркувати ніколи не доводилось, а тільки виконувати чужі вказівки.

    — Ага, збирайтеся. Ми поможемо, що там виноси­ти, — обізвався й міліціонер Сашко, якого вона няньчи­ла в колгоспних яслах, а він же був крикливий та ве­редливий, що страх… А виріс — і як підмінили: мовчу­ном зробився і все й червоніє. Він мав уже літ під три­дцять, худорлявий, мав стрункий стан, бліде обличчя і розважливість. Очі в нього сірі, якісь соковиті, мов листки подорожника, вкриті прозорою ранковою сві­жістю.

    — Куди збиратися? — питалася, наче не розуміла, про що їй кажуть; стояла перед ними випростана, хоч і ста­ра вже, суха, як осіння бадилина, великі, колись чорні, а нині мовби притуманені, очі запали глибоко в темні очниці, на які налягла біла, в чорний листочок ситцева хустка, пов’язана вузликом під гострим, зморщеним, як ізсушена грушка-дуля, підборіддям. Дивилася, трохи перехиливши голову на плече.

    — Не придурюйтесь, — сухо сказав Непомнящий. — Поїдете в Струмне. Там ваша хата.

    — Моя хата осьдечки, — показала на приземкувату, трохи похилу хату.

    — Це вже не ваша хата. Приїде під вечір бульдозер і розвалить її. Їдемте.

    — Як же… А як Толька приїде?

    — І що?

    — Робочий день сьогодні. Поки з заводу додому добе­реться, поки з дому вибереться, а ще й дорога не близь­ка. Приїде пізно, а по мені й слід прочах. Ніч уже стоя­тиме. Ану зумій утрапити назад. Ще надумає зано­чувати. А воду пустять, і забере його вода. Не поїду я нікуди. Чекатиму сина. Він у мене один.

    Непомнящий одвернувся до Сашка і роздратовано пробурчав: «От уже ж вперта…», — надів бриля і ледь не побіг до машини. Сашко за ним. Усівшись на сидін­ня, спитав Сашка:

    — Телеграму послав?

    — Аж дві і все «блискавки», — була відповідь.

    — От же ж… — скривився.

    Поїхали. За ними знялася густа пилюка, гаряча, мов зі сковороди висипана, і довго висіла в розпеченому сонцем повітрі.

    А Соломія стояла посеред свого недоруйнованого дво­рища. Довкруж, куди не гляне, все як після побоїща — розвалено, розбито, спалено… Тільки і є, що її хата та ще кам’яна дзвіниця оддалеки.

    Соломія здивувалась, а чого ж дзвіницю залишили? І згадала, коли якимсь днем раніше приїхав довгоно­сий підйомний кран і величезною чавунною гирею сил­кувався її розбити.

    Розгойдає гирю та бе-ем-м! Розгойдає дужче та бе-ем-м! А вона тільки здригається, стогне, але стоїть. Міцно колись будували. Тоді заклали на горі під дзвоном дина­міту. Рвонуло глухо і разом із верхньою кладкою і крівлею зірвало й дзвона під самісіньке чисте небо в соняч­ному сяйві. Дзвін протяжно й лунко охнув, а потім стрім­ко полетів униз і гупнув об землю, аж струснуло її.

    Потім приїхала машина й вивалила купу бетону. Робітники знесли його наверх і вмурували на майдан­чику високу залізну трубу. Для якоїсь потреби прилаш­тували, ще тоді подумала. Дзвіниця…

    В їхньому селі до війни стояла церковця. Одна на увесь район уціліла. Інші, а були вони чи не в кожному селі, на прихожанські гроші зведені, поруйнували грубо і безповоротно. Біля церковці осібно стояла дзвіниця, поставлена ще хтозна за яких часів. Чи козаки запорозькі її звели разом із церквою, чи інший який люд, але церк­ви, траплялося, згорали дотла й відбудовувалися заново. В них козаки молили Господа помочі здолати ворогів землі своєї і з надією йшли на битву. А дзвіниця стоя­ла: розбивалися об неї бурі й грози, кресались об неї блискавки, вціліла вона в тридцяті криваві, й хоч і без­мовна, а все ж встояла і нині.

    У війну за окупації… Уранці, саме на Спаса, коли люди спішили до церкви окропити свяченою водою пиро­ги та яблука, в село на двох машинах в’їхали німці. Спинилися вони коло церкви і оточили її щільним ко­лом. Тих, хто вже стояв на відправі, вигнали, обірвавши богослужіння, тих, хто ще тільки підходив до церкви, затримали й зігнали до гурту. Батюшку не випускали, допитували, бо, коли виштовхали його надвір уже без ряси, біла сорочка була роздерта на грудях, а з рота по білій бороді цівочкою стікала кров і скапувала на оголене тіло й сорочку. Люди охнули і заніміли.

    Офіцер запитав:

    — Там що є? — і показав пальцем на дзвіницю.

    Батюшка повернув велику, сріблом обсипану голову в той бік.

    — Глас Божий, — сказав спокійно.

    — Провіримо, який він Божий, — усміхнувся офіцер кривенькою усмішечкою і подав команду.

    Кілька солдатів побігли до дзвіниці. Відбили прикла­дами автоматів замок, розчинили двері. Батюшка від­вернувся і щось зашепотів розбитими губами, звівши очі до неба.

    Коли солдати вскочили досередини, гримнули два по­стріли, зразу ж джеркнула автоматна черга, потім пакнув пістолет, і стало тихо. Було чути, як плаче у натов­пі чиєсь злякане дитя.

    Всі дивилися на розчинені двері дзвіниці, над якими звісив на груди голову розіп’ятий Христос. Звідти сол­дати тягли за ноги бородатого чоловіка в галіфе і війсь­кового покрою піджаку. Голова його підстрибувала на горбиках і завалювалась у виямки, гупала об землю.

    Кинули бородатого збоку від батюшки. Він глянув на мертвого, перехрестив його. То був секретар райпарткому.

    — Це хто? — підскочив до батюшки офіцер.

    — Божа людина, — відказав він.

    — А точніше?

    — Той, кого ви хотіли взяти живим, а він віддав душу Всевишньому, і полетіла вона у святі чертоги.

    — Хіба й нехристів Бог приймає до Своєї милості?

    — Всі ми однієї землі й одного Творця діти.

    — Невже?

    — Були колись… А тепер так вийшло, що у нас віра Божа, а у вас сатанинська.

    Офіцер схижів на лиці, а потім зразу ж наче кров ударила йому в голову. Він щось голосно крикнув до солдатів. Двоє з них забігли наперед батюшки кроків за тридцять і стали спинами до людей, широко розставивши ноги і наставивши на нього дула автоматів. Офіцер різко махнув рукою, автомати сіпнулися, а біла сорочка на батюшці заясніла великими цятками крові.

    Батюшка хитнувся назад, але встояв. Звів праву руку вгору і, хитаючись, хотів перстом покласти хресне зна­мення через голови ворогів на голови односельців, з усієї сили намагаючись вимовити: «Спаси вас… спас…». Але не довів руки до розкрилля хреста. Кров булькнула йому в горлі, пирснула з рота, й так, із про­стягненим перстом, він і впав грудьми на землю, при­давивши своїм тілом великого натільного хреста.

    Люди глухо охнули, хитнулися вперед, наче хотіли підхопити батюшку, щоб він не впав, але офіцер крик­нув: «Цюрюк!» — і вистрелив із пістолета вгору. Тепер люди хитнулися назад. Натовп наче аж захрипів здав­леним зойком, а хто побожніший із жінок і старих дядь­ків, то опустилися на коліна й хрестилися.

    Знагла ударив дзвін, і його тужливе, мов просякле сльозою «бем! бем!», покотилося по їхніх головах, зірва­лося під чисті небеса і понеслося ген за село над хата­ми, деревами, річкою і зглухло в блакитній, осяяній вра­нішнім сонцем далині.

    Солдати вдарили по дзвіниці з автоматів, і дзвін умовк. А люди з ляку, що стріляють і по них, а ще хтось закричав: «Ой, Боже, вбивають!» — гойднулися, як хвиля од вітру, в бік села. Гублячи освячені й не освячені пироги і яблука, а хто й гирунчика з пізнім гречаним медом, люди розбігалися по вулицях, як каламутна опісля дощу вода по рівчаках і рівчачках.

    Солдати залазили в машини, а офіцер підійшов до батюшки, ногою перевернув мертве тіло й зірвав із його прострелених грудей золотого хреста. Виважив на руці, підняв і поставив долоню навпроти сонця, що саме спи­налося над крайнебом. Хрест приглушено заблищав, а пронизана променем крапля крові спалахнула вогни­ком і зразу ж під важким холодним поглядом померхла. Сунув у кишеню кітеля і непоспіхом рушив до машин.

    Нарешті вони поїхали. Зостались осиротіла церква, оніміла дзвіниця і двоє чоловіків на землі, які лежали головами в один бік.

    Церковцю розбило в друзки снарядом, коли відступа­ли німці, а люди рознесли усе до цеглини й дошки, яка не згоріла, навіть фундамент виколупали. Багато тоді хат було попалено і ферму колгоспну зруйновано. Не до церкви…

    А дзвіниця вистояла. І дзвін висів. Його укріпили товстими мотузками, щоб не шарпав вітер і щоб не дзвонив, мовчав і не тривожив людського спокою. В са­мій же дзвіниці, де застрелився секретар райпарткому, аби вороги не захопили його, хтось на Спаса до поручня східців, які вели нагору, пов’язував вишиваного рушни­ка і клав пучечок торішньої уже висхлої калини.

    І в цей же день, як займалося крайнебо, відв’язували дзвона, тричі били в нього, і тривожно-скорботний звук виривався, як птиця з неволі, здіймався під самісінькі небеса і вже звідти, мов підстрелений, падав на землю і тривожив пам’ять, хоч, може, кому й дуже хотілося забути скоєне. Але дзвін приходив.

    «То ж Чоловік був», — казали тоді невідомо за кого: за бородатого, який голодного ще року, будучи молодим головою колгоспу в їхньому селі, організував їдальню, переступивши через страх, і не дав людям погинути голодною смертю; чи за батюшку, який ховав його від ворога, не видав, коли допитували, хоч і були між собою непримиримими. А чи за обох разом…

    — Коли то було, а як учора, — сказала вголос Соло­мія і заходилася щось шукати в сінях.

    А шукала вона відро з вапном і щітку. Знайшла, ви­тягла води з колодязя, налила і розколотила палицею. Підставила до стіни ослона і заходилася білити. Старан­но клала мазок до мазка, бо ж востаннє. Від стіни йшов розпарений, давучкий дух вапна і зісподу глини, при­ємний для Соломії. Але за цим разом він наче душив її, і їй було важко дихати. А ще вона боялася оглядатися назад себе і дивитися на оте пустище, яке ще донедавна було селом: хатами, людьми, садками, худобою, а туди далі полями й лісом, річкою, птицями… Гляне, а їй здає­ться, що стоїть вона на краю прірви — нема нічого, як смерч пронісся.

    Уже дійшла до причілка, аж тут знов підскочив лег­ковик до двору. З нього вийшли Непомнящий і міліціо­нер Сашко. Зайшли у двір і остовпіли.

    — Що ви, тітко, робите? — спитав Непомнящий.

    — Хату на смерть опоряджаю, — одповіла і зайняла­ся своїм ділом.

    Той оглянувся на міліціонера і похитав головою.

    — Не тратьте дарма силу. Тут буде дно моря. А хаті вашій капець.

    — Ось і треба, як належить, останню шану віддати. Це ж таки хата.

    — І поки ви мені кров псуватимете? — дратувався.

    — Вона в тебе й так чорна.

    — Та що ви таке мелете? — скрикнув Непомнящий.

    — Чорна, чорна. Забув хіба, як бригадирствував, а я жменьку зернечка всипала за халяву чобота, коли сія­ли, і додому несла, бо малий Толька уже був з голоду прихляв. Забув, як догнав уже перед селом і змусив мене посеред дороги роззуватися? Висипала те зерно, а ти чобітьми в сиру землю його втоптав. А я до смертоньки пам’ятатиму, бо, як зовсім смеркло, вернулась і при місяцю по зернині виколупувала із землі, а натомість сльози гіркі укладала. Одна біда — Толька мій, хоч і вчився, а слухати не хоче. Каже, що то було колись, і пам’ять моя йому ні до чого.

    — Не крали б, вас би ніхто й не спиняв, — устряв до розмови Сашко.

    — Колись украсти було страшним гріхом. Крали ті, в кого душа темна без просвітку. Та водилось їх ніщо. А що мене змусило жменю зерна в чобіт уки­нути? А ще ж і буряк у пазуху пхала — в грязюці, а я його, холодного, в пазуху до чистого тіла. Робила гріх великий, бо ще страшніший гріх — голодна смерть ди­тини, висів над душею. За що ж хоч воно страждало, чим завинило й перед ким? Коня й того, як гнати гало­пом без передиху, загнати в смерть можна. А ми ж таки люди.„

    — Ви, тітко, й розвели тут, — роздратовано обірвав її Непомнящий. — Знайшли що згадати.

    — Е, голубе, то хату можна розваляти і розрівняти й сліду навіть не залишиться, людину од землі одірва­ти, а пам’ять ніхто не одбере і не одіб’є. Та й як не впирайся, а що прожив, що зробив на віку — само на помку йде. То он Сашкові, що теляті на прив’язі, все одно. Переживати не переживав, бо зовсім малий був, а щоб розпитати старших, як воно жилося-їлося, аби самому знати й дітям своїм передати, — ні, ліниться. А може, просто не хоче знати? Може, йому легше живе­ться без пам’яті? Ой, іде лава непомнящих, і що тільки буде!..

    Сашко-міліціонер спалахнув на лиці й хотів щось сказати, але його випередив Непомнящий.

    — Ви на що ото натякаєте? — наче вдарив її важким поглядом і давив ним, як двома гирями, їй очі, але вона навіть не змигнула й мовчала. Мовчки перетягла ослін на причілок і білила далі. Перейшли і вони за нею.

    — Тітко, — обізвався ображений Непомнящий.

    — Чого тобі?

    — Ми приїхали, щоб забрати вас із собою.

    — Уже ж казала. Чи ти й це забув?

    — Не забув. Але там приїхав ваш Толька, — сказав, спостерігаючи за нею.

    — Де? — сіпнулась і випустила з руки щітку.

    — У райцентрі.

    — Отакої! Я його тут чекаю не дочекаюся, очі на шлях вигледіла, а він у райцентрі. Чого ж не їде до мене, своєї матері?

    — Далі повороту на Байрак нікого не пускають. Кру­гом пости стоять. Того ми оце і приїхали, а не він.

    — Щось ви, хлопці, лукавите, — недовірливо мружи­лася, та ще й сонце пеком пекло, і стояла така млявість, що й говорити важко.

    — Правду кажемо. Залишився в готелі номер зніма­ти. Каже — хочу своїми очима подивитися, як рукотвор­не море вродиться і людина здолає природу.

    Соломія завмерла, слухаючи, а недовіра тінню лежа­ла в очах.

    Подумавши, сказала:

    — Як не обдурюєте, то поїдемо.

    — Оце діло! — вигукнув Непомнящий. — Ми, знаєте, при посадах відповідальних, щоб вас дурити. А ви — впираєтесь. Якщо хочете знати, то одна тільки й зоста­лися на всю зону затоплення.

    — Ой, біда…

    — Яка?

    — Непоправна. Як же це так, що одна я тільки й зо­сталась?

    — Знов своєї! — підстрибнув Непомнящий. — Та коли хочете знати, то мене через вашу впертість як того соло­ного зайця ганяють туди-сюди…

    — Тож я й бачу, що вже, бідний, забігався, чужу волю сповняючи, — перебила його. — Поїду, коли син мене там чекає. Відрапортуєте, що з ділом упоралися. Чого вже — нам не переінакшити. Тільки хату ось опоряджу.

    — Нам, тітко, ніколи, — мінився Непомнящий на лиці. — Діла у нас по горло.

    — Дурне діло завжди спішить. Моєму ж, нікуди. Підождеш, — сказала владно і подивилася на них з та­ким сумом в очах, що вони опустили погляди. Злізла з ослона, підняла щітку. — Не так воно легко…

    А що «не так легко» і не доказала.

    Непомнящий і Сашко-міліціонер зайшли у затінок хати і присіли на призьбу. Курили цигарки й мовчали. Сашко зітхав.

    Уже заходило на вечір, коли Соломія закінчила білити хату.

    — Годилося б і долівку помазати, так немає чим, — сказала скрушно.

    — От же ж… — глухо проказав Непомнящий, а тоді вже роздратовано: — Годі голови нам морочити. Поїха­ли вже.

    — Не так зопалу. Зібратися треба, — відказала спо­кійно.

    Вона взяла в сінях торбину, перейшла через спорише­ве подвір’я до погрібника й довгенько вовтузилася біля перекривлених, низеньких дверцят із великою, голова­тою защіпкою. Погрібник давно уже не перекривали, горобинець на ньому зовсім струхлявів, а зверху взявся зеленим мохом і коли вона, відчинивши двері, ступила через угрузлий у землю поріжок, їй на голову посипа­лася ріденька порохнява. Вона легенько струсила її рукою і полізла по драбині в льох. Там вона пристояла, обвівши очима все до шпарини — двохвідерну пуза­ту макітру, діжки й діжечки, в яких солила огірки й помідори, квасила капусту й влежані грушки-дички, заливала піспою яблука. Усе це було, усього надбавала за літо. Тепер уже не буде ні діжок випарювати, старі­стю витягуючи їх нагору до колодязя, щоб залити водою, аби накисали та вивітрювався погрібний, пліснявий дух, ні лазити серед зими разів по два на тиждень змивати забрезклість.

    А що буде?

    Про все це подумала, і стало їй тоскно. Тоді вклала гуси в торбину і полізла нагору.

    Уклавши на заднє сидіння машини торбу з гусьми, підібрала під стіною ослона й занесла до хати. Порожне­ча й сум стояли в ній.

    У кутку під стелею павук спіймав муху, торкав її лапою, і вона, вчуваючи свою смерть, жадібно пищала й тіпалася. З покуття на Соломію дивилася зажурени­ми очима Матір Божа, пригортаючи до грудей дитя. Ве­ликі її сині очі молили про щось, просили, і Соломії самій захотілося заплакати, відвести душу, та давило в грудях, гнітило. Образ той давній, передаваний як святиня із рук в руки від матері до дочки, але настали часи безбожницькі, що забулися молитви й образи. Коли й висіли в чиїйсь хаті, то хіба що як реліквія.

    Підійшла, перехрестилася і зняла образ.

    — З богами небесними я не в дружбі, — глухо сказав Непомнящий, що саме увійшов у хату.

    — Від небесних богів хоч шкоди ніякої, — відказала.

    — Я б просив…

    — Стерпиш.

    Хотіла забрати ще й лампадку, але передумала — чи дадуть їй там її світити? Підставила табуретку, запали­ла. Лампадка засвітилася синім, ледь вловимим світлом, що ясніло крізь скло. Розгорнула хустку, в яку, було, склала освячені в церкві пироги, яблука, гирунчик з медом. Відклала на дерев’яну підставку покуття поло­вину, а що зосталося, зав’язала у вузлик. Возили усе те добрі люди аж в Марківку сусіднього району, не полі­нились і в неї взяти, спасибі їм. «Завтра Спаса, то нехай на покутті буде, — подумала. — Не нами воно зачинало­ся, не на нас і кінчиться».

    Ще раз тричі перехрестилася і вийшла з хати. Але одразу ж біля порога і на коліна опустилася, заприказувала:

    — Ой, хатонько моя дорогесенька, прости і прощай на віки вічні. Ти ж мене в холод ховала, тепло й добро давала. Та я ж тебе і вимазувала, і вибілювала, я ж тебе чепурила й годила, а тепер покидаю, на смерть видиму полишаю…

    Сашко-міліціонер, щось своє згадавши, став кусати нижню губу, тоді одвернувся, стяг рукою картуза з го­лови і розгладжував верх.

    Непомнящий розгублено дивився на Соломію, але за мить лице його посуровіло, він узяв її попід руки й звів із землі.

    — Поїхали. Розвели тут похорон, — сказав із прити­ском і оглянувся на дорогу.

    — А хто ж її, рідну, оплаче, як не я? То ж таки хата, — йдучи до машини, відказувала Соломія і втира­ла сльози.

    Їхали дорогою на райцентр, і куди не глянеш — скрізь одні розвалища та пеньки порубаних дерев, а то й самі дерева із обів’ялим листям лежать не вивезені. Соломія заплющилася і не розтуляла набряклі повіки до самісінького райцентру навіть тоді, коли машину під­кидало на вибоїнах і бакаях, і здавалося, що вона пере­кидається.

    Нарешті машина зупинилася.

    — Приїхали, — сказав Непомнящий.

    У готелі її помістили в двохмісному номері. Непомнящий і Сашко-міліціонер швидко, наче боялися, що нона заверне назад, повносили клунки.

    — Спочивайте, а завтра щось проясниться, — сказав Непомнящий.

    — А де ж Толька? — спитала Соломія, оглядаючи кімнату: два залізних ліжка з облущеною емаллю на бильцях, пошарпаний стіл біля вікна, шафу з двер­цятами, що зроду не зачинялися, розколене радіо на стіні…

    — Почім я знаю, — скривив той губи й втер піт з ло­ба. — Вийшов десь. Півдня ж пройшло, доки ми вас про­сили. Скоро, мабуть, прийде. Ви лиш чекайте.

    З тим і пішли. Вона приступила до вікна розчинено­го і довго дивилася, спочатку як вони вийшли на вулицю, як стояли і щось гомоніли, як сіли в машину й поїхали. Жорстока тиша стисла серце, щось наче затримувало дихання, і вона сіла на стілець. У неї появилося таке відчуття, наче під ногами розломилася земля і вона ось-ось упаде в прірву. Під ногами не було землі.

    «Де ж це Толька?» — подумала мимохіть, все ще перебуваючи під впливом розпачливих думок, які мучи­ли її душу всі ці дні, відколи рушилось її звичне життя, що своїм віковим укладом було в крові й мислях під­свідомо, а тепер ось накотилося, налягло зовсім інше, а вона ніяк не могла його увібгати в хоч якесь по­няття.

    У двері постукали, і вона здригнулася. Не одразу зрозуміла, що то до неї, але стук повторився.

    — Заходьте, — обізвалася кволо і сама не впізнала свого голосу — охриплого враз і якогось чужого.

    Увійшла дівчина-чергова.

    — А чого ви сидите без світла? — запитала.

    Соломія стенула плечима, звелася й тільки тепер по­мітила, що сутеніє.

    — Нічого, ось тут, — сказала дівчина і ввімкнула електрику. — Вам принести чаю?

    — Давай, дитино, — нехотя згодилася, бо й не знала, чого їй хочеться, бо ніяк не могла відійти від оціпеніння, що скувало тіло й душу, наче отерпло все, заніміло, наче життя покинуло її.

    Дівчина вийшла.

    «Одірваний я тепер шматок, — із жалем подумала Со­ломія, коли за дівчиною зачинилися двері, — Там рід мій од віку, а тут? Що ж тепер — отут я, кругом мене люди, а піді мною ж нічогісінько…»

    Увійшла знов дівчина, обірвавши її думки, поставила на стіл склянку чаю, пакетик цукру поклала.

    — А де мій Толька? — раптом запитала її Соломія, коли та вже виходила в коридор.

    — Який? — здивувалася дівчина.

    — Мій… той, що цей номер найняв.

    — А за номер заплатив товариш Непомнящий. До наступного ранку.

    — Як? — вжахнулася Соломія, і її з вічною засма­гою лице зблідло. — То вони мене обдурили…

    Дівчина хоч і не розуміла, що так вразило цю стару жінку, але відчула, що зараз її присутність зайва, і вийшла, причинивши за собою двері. Соломія ж сиді­ла, мов розбита громом, наче розчахнуло її блискавкою. Довго сиділа. Уже й стемніло, а вона все ще похитувалась і дивилася на вікно, хоч було воно темне і нічого крізь нього не видно. Потім звелася і здивовано обдивилася кімнату, суплячи бро­ви, намагаючись втямити, де вона знаходиться й чого. І тут наче що стрельнуло в голову — там, у її хаті, може об’явитися Толька! Її рідна кровиночка. А вона в цьому готелі спа­тиме собі, ще й за чужі гроші! Ранком пустять воду, і вода забере його.

    Соломія заметушилася. Розв’язувала клунки і знову їх зав’язувала. Тоді згадала, що ТОЙ вузол з Неїжмаками відправила. «Негарно як», — подумала, вийняла ще нову кофту і спідницю чорну, перевдяглася. «Оце на щось схоже», — глянула в дзеркало, що висіло, заси­джене мухами, на стіні біля дверей, вдовольнилася, взя­ла загорнений в полотнинку образ Матері Божої і ви­йшла з номера.

    На вулиці було темно й душно. На стовпах горіли ліх­тарі, на тротуарах, що по цей бік, що по той бік дороги порожньо, хіба пробіжить яка жива душа і зникне за рогом. Соломія зразу не могла второпати, куди їй іти. Розгублено стояла, а в голові гуло одне: «А що, коли Толька приїхав і зостався ночувати в хаті?»

    Що хата вціліла, вона не сумнівалася, бо залишила село під вечір і треба бути оглашенним, щоб хтозна-відкіль на ніч їхати бульдозером валяти одну-єдину хату, що лишилася на увесь зруйнований простір.

    Постоявши отак, вона зібралася з думками, почала згадувати, куди веде яка вулиця, як їй вийти з райцент­ру на свою дорогу, і вирішила йти пішки. Не так уже й далеко. А їй ходити не звикати. Скільки виходила в Кременчук на базар, та ще й з кошовками та торбами спро­дуватися чи й собі щось купити. А як в окупацію під Харків ходила, бо переказали люди, що начебто чоловік її Остап у концтаборі німецькому в полоні. Під вечір вийшла. Усю ніч ішла. Через село якесь переходила — зоряно й тічка собак лежить на майдані, очима світить. А в неї й палюги в руках немає. І люди вже поснули, темно у вікнах. Вернутися — так поженуться, і повз них іти — можуть накинутися і розірвати. А все ж пі­шла прямо, не звернула. Ступала сторожко, серце ледь не вискакує, а вони слідом за нею голови повертають. Уже як проминула останню хату, затрусилися ноги і млосно стало. Сіла, перепочила.

    Сходила в Харків, чоловіка там уже не застала, по­правили кудись. Пішки й назад вернулась.

    Отак колись було, так буде й тепер — дійде й пішки. Дорогу ж бо знає. Лиш би встигнути прийти.

    Уже вийшла в степ, аж тут вантажна машина обігнала й зразу ж і спинилася. З кабіни визирнув шофер.

    — Гей, тітко, давай швидше, підвезу, — гукав їй мо­лодий голос.

    Зраділа такій підмозі.

    — Далеко? — спитав.

    — У Калебердівку.

    — Ге, так звідтіля ж усіх вивезли й хати розваляли, — здивувався шофер. — Затоплятимуть.

    — Мене там син чекає.

    — А він же чого?

    — По мене, може, приїхав, а я ось позауманню тиняюся.

    — Нічого не втямлю.

    — А не тямиш, то й не розпитуй, — відказала чогось строго й замовкла.

    Довкола стояла темрява, як чорна пустеля, лише щось наче мелькає у ній ще темніше, а чи світліше — дерева, мабуть, а може, й копичка сіна чи стіг соломи. Але як не вдивлялася крізь скло, не могла нічого роз­пізнати.

    — Швидко споночіло, — обізвалась.

    — Ага. Ось тут мені повертати, бо далі вже не мож­на. Там, попереду, патруль стоїть. А то б я вас аж до хати довіз, — сказав шофер, а коли вона ступила на зем­лю й відхилилась од машини, порадив: — Ви стороною обійдіть, бо завернуть.

    Хряснув дверцями, поїхав.

    А вона зосталась одна серед степу, обвита густими сутінками.

    Десь завив покинутий собака, і Соломія здригнулась, їй зробилося страшно. Вона пообзиралася, а тоді стала страх той відгонити від себе, думаючи, що боятися їй нічого. Своє вже відбоялася. І вона рушила в бік села.

    Оце ж ось високе темніє — козацька могила, а там пройти гін — і вже будеш дома. Не озираючись більше, минула могилу, чагарник терену, а навколо неї лежав сонний степ, якому на завтра вже доведеться піти під воду, утративши свою величність і красу, перетворити­ся на мульке дно.

    Вона напружено вдивлялася в темінь, боячись про­минути село, і зраділа, коли щось виокремилося на тлі виднокола зоряного неба. То стояла дзвіниця.

    «Таки втрапила», — облегшено зітхнула.

    Сторожко прочинила двері в хату.

    — Толю! — покликала.

    Тихо.

    — Толю! — гучніше гукнула.

    Тихо.

    — Не приїхав, — злетіло шелестом із тремтячих вуст.

    Переступила поріг, розгорнула образ і почепила на місце під лампадкою, яка все ще горіла благеньким вог­ником. Постояла, потім присіла на ослін під стіною. Десь узявся місяць і тьмяво світив крізь голі вікна, за­глядав, але не впізнавав порожньої оселі — не було ні усміхненого молодняги, ні рушників на вікнах, ні ро­гачів біля печі…

    У хаті ледь проглядалися одвірки, стіл, а на покутті, освітлений знизу, образ Матері Божої.

    «Дивно, — подумала Соломія, дивлячись на образ, — Ти була біля мене, а я не звертала уваги, що Ти є, за­була молитву. Невже мені так гарно жилося?»

    Соломія тихо сиділа і дивилася перед собою печаль­ними, винуватими очима і, нашорошивши слух, вслу­халася в мертву тишу, бо навіть цвіркуни мовчали. Сподівалася учути синові кроки, але як не напрягалася, а, крім мертвої тиші, нічого до її слуху так і не до­неслося.

    І від того, що довкола стояла така порожнеча, що й звуку нікому було подати, їй зробилося страшно. Вона аж затрусилася від того несподіваного страху, що так і хлинув на неї з усіх сторін і перевернув її саму, хоч вона, проживши стільки одинокою, нічого на світі не страшилася. А тут аж серце запекло. Їй здалося, що вона лишилася живою одна-однісінька на весь безмеж­ний світ, а то жодної живої душі. Хлине вода, а їй ні до кого буде й крикнути…

    Вона сиділа і слухала тишу, і вже їй вчувалося, як зітхає очеретяна стріха, як писнула в норі миша, як протяжно завив на місяць неподалеку собака. Жалібно затягував скаргу у передчутті лиха, тим виттям пере­вертав їй усі думки, які так і насідали, невсипущі, на голову, облягали важкою віхолою, і вона відчувала, що паморочиться в голові.

    І вона прилягла на ослоні.

    Лежала так довго й  чи то спала, чи їй марилося, що спить, але думка, що Толька не приїхав і що вода його тепер не поглине, сиділа в її свідомості невідступно.

    «Матір Божа, Царице Небесна, спаси й помилуй мого…» — подумки молилась.

    А може, то їй лиш снилося? Але ж заходила… захо­дила до неї в хату Жінка в усьому білому і з великими, ясними очима.

    Соломія, мов заворожена, звелася з ослона, а Жінка підступилася зовсім до неї і поклала м’яку, теплу до­лоню їй на голову.

    «Готуйся, жінко. Як сонце зійде, ти приймеш гріхи всіх людей, які знялися з рідної землі, що породила їх і за яку вони не заступилися. Ти будеш свідчити за їх­ній гріх перед Страшним судом. Усе приходить і в тінь іде. Одна тільки річ живуща — світ праведний. Люди забули це і впали в гріх. Знай же — Бог бере на віру лиш дух твій і правду твою», — сказала Матір Божа і щезла, а Соломія не встигла ні злякатися, ні закри­чати. Вона лиш сиділа й тремтіла.

    «Невже Матір Божа приходила по мене? — подумала згодом, коли отямилася. — Може, мене вже й немає зов­сім? Душу вона забрала, а зосталося тільки тіло й те до сходу сонця? Боже…»

    Соломія зірвалася з ослона, знайшла в запічку недо­палок свічки. Сірників не було. Тоді вона підтягла ос­лона, стала на нього і від лампадки припалила свічку, низ її, і поставила на покуття. Горіла свічка, лежало свячене — два пироги, яблука, грудочка меду. Якимсь потойбічним поглядом обвела вона все те… і впала на коліна перед образом. Хрестилася й не могла згадати молитву. Голова зробилася мов дерев’яна, а перед очима поставала то Жінка в білому вбранні, то літав і бемкав дзвін… Вона затулила обличчя руками і заплющилася. Потім її осінило. Вона швидко стала приказувати:

    — Матір Божа, Заступнице, спаси й помилуй і не карай тяжко дітей своїх народжених і ненароджених. Не цурайся, бо невинні вони, їх зробили такими непомнящими. Я беру на себе гріхи їхні й минулі, й нинішні, і цей гріх великий. Нема більш кого мені просити, ні­кому мій голос не потрібний. Слаба я і безсила одна, тож прошу тебе, Заступнице, о дещицю малу — не карай їх, нерозумних, прозрять вони і вжахнуться злу, ними сподіяному. А не вжахнуться, то нове зло, ними вчине­не, їх покарає…

    Соломія молилася запально, а за вікнами займалася зоря, світало. Вона відчула, що стоїть коліньми на мок­рому. Здивувалась, обірвала молитву і подивилася на долівку.

    На долівці блищала вода.

    Соломія мацнула рукою — таки ж вода. Її все біль­шало. Соломія схопилася на ноги і злякано оглянулася на двері. Вода повільно перевалювалася через поріг.

    — О, Боже, невже… — прошепотіла вона.

    Вода все прибувала.

    Соломія взяла з покуття пиріг, надкусила. «Це мій останній», — подумала. Жувала повільно і якось відсто­ронено дивилася на двері, в які заходила й заходила каламутна вода.

    Відкусила і яблука, покуштувала меду, із пляшки відпила ковток свяченої води.

    — Спаси й помилуй наші душі, — сказала.

    Вода сягнула вже за коліна.

    Соломія вийшла з хати і побачила водяний простір. Куди не гляне — скрізь одна лиш вода накочується хвилями, грає. Їй затерпли ноги. Подивилася в небо, а воно чисте, мов ким старанно вмите, і летять, ле­тять по ньому птиці, кричать — і чайки з лиманів, і дикі качки й гуси, і лелеки, і ще якісь, звідси не розібрати, які саме. Пливуть вужі, гадюки, миші, паліччя всяке, зняте водою з землі і вигнане із гнізд і нір. Вони ще бовталися, ще хапали повітря, але довкруж одна скала­мучена гладінь, і ніхто, й ніщо вже не допоможе.

    Вода підняла вже спідницю, і тут Соломія вжах­нулася:

    — О, Боже праведний, що ж це таке?

    Вона рухнулася й ледве не впала. Втримавшись, об­дивилася навколо себе. Там, де було ще недавно кла­довище, маячіла лиш обшарпана дзвіниця. Туди й ру­шила.

    Широкі двері дзвіниці стояли розчинені. Соломія, якій вода вже сягала грудей, з натугою пересилюючи її плин, увійшла досередини, а за нею слідом вужі й гадини пливли, всяка дрібна звірина, що рятувалася од наглої смерті.

    А вода прибувала. Вона гнала їх по східцях дзвіни­ці, вигнала на майданчик, над яким ще кілька день тому висів дзвін. Глянула Соломія, і зробилось їй млос­но — на весь обшир одна вона, аж до небокраю. Ще з більшою силою обійняв її жах. Вона щось шепотіла, а що, не тямила й сама. Навколо неї клубочилося гад­дя, але їх вона не боялася, не було в ній до них і від­рази. Один жаль просочувався між страху.

    Вода одночасно хлюпнулася на майданчик і з окола, і з отвору. Підняла звірину й понесла без сліду.

    Соломія лишилася стояти. Але вода котилася хвилями і штовхала її у своє провалля. Тоді вона вхопилася за трубу. В голові шуміло і било дзвоном: «Приймеш гріхи… Будеш свідчити за їхній гріх…»

    — Матінко-Заступнице, чим же я завинила, який мій гріх?! — закричала вона, а голе безмежжя ковтнуло її крик.

    Пливли по воді яблука, плив пиріг, пливла плетена з лози колиска, пливла лялька з піднятою вгору руч­кою. Плив образ Матері Божої… А в небесах кружляв старий чорний ворон і все надривно: «Кр-р-ра.., Кр-р-ра…»

    — Який мій гріх? — уже ледве вимовила.

    — Гріх! Гріх! — залунало звідусіль голосно, і Соло­мія впізнала, чий то голос.

    Он вона, он виходить із води Жінка в білому і йде до неї.

    А вода сягнула вже до підборіддя. Соломія обіпер­лася спиною об трубу проти плину, випростала з води руки. Сонце сходить, і наче Жінка в білому кидає, роз­гортає по воді сувій червоного полотна, і він біжить, стелиться до неї доріжкою. Вона, долаючи нестримний стугін в голові й ляпання у вухах, хоче вхопитися рука­ми за край того рятівного полотна, а він од хвилі від­скакує від неї, наче хтось його відсмикує, грається.

    — За який гріх, люди? — ще закричала Соломія.

    Щось наче луснуло їй в голові, спалахнуло вогнем усе кругом, і тільки Жінка в білому ішла до неї і не наближалася.

    — Да-ай, — захрипіла Соломія, але край червоного полотна відскочив назад, і тієї ж миті вода двома хви­лями хлюпнула і зімкнулася над її головою.

    Покотився сувій червоного полотна далі.

    Повна безмовність встановилася над безмежним вод­ним простором. Обвисав на трубі клапоть вишиваного в хрестик рушника, що його на Спаса в пам’ять роз­стріляних пов’язували до поручня східців у дзвіниці. Та ще, вибиваючись із сил, махав крилами старий во­рон, утримуючи себе в повітрі.

    Січень 1985 р.

    с. Мала Шкурупіївка, Полтавщина

    “Осіння горішина”, 1990 р, “Останній поріг”, 2019 р.

  • Архієпископ Афанасій очолив Богослужіння престольного свята

    Архієпископ Афанасій очолив Богослужіння престольного свята

    «У святі П’ятидесятниці – Зішестя Духа Святого, народження Церкви Христової, і ми відродилися у відродженій українській Церкві, отримавши дар Духа, в якому наше покликання. У 103 псалмі сказано: «Боже, Ти посилаєш Свій Дух і все оживає», – АФАНАСІЙ (Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ.

    5 червня 2023 року, в день Святого Духа, своє храмове свято відзначила Свято-Духівська парафія Харківсько-Полтавської єпархії селища Ківшарівка на Харківщині, яке постійно обстрілюється рашистами. З цієї нагоди було звершено урочисту Божественну літургію, яку очолив Архієпископ Афанасій. Спільно з правлячим архієреєм служили: секретар єпархіального управління архімандрит Антоній (Бондарець) та благочинний Куп’янського району, настоятель парафії митрофорний протоієрей Леонід Даниленко.

    «Кожен із нас отримавши дар життя, свято перемоги, коли Господь обіймає кожного Духом, примножуючи твердість у вірі, зміцнюючи мужність, витримку і терпіння, з якими долаємо нелегкий шлях спасіння в життя вічне, – сказав Архієпископ Афанасій у повчальному слові. – Зішестям Духа Святого Бог наче б як ставить печать на кожного, хто перебуває в християнській спільноті, на всю Церкву Христову, щоб ми витримали випробування Судного дня, маючи в собі дар Духа Святого: «бо усе творить один і той же Дух». Нам не дано знати, коли той день настане, але якщо ми у вірі, то Дух Святий освячує і просвічує нас, і робить спроможними осягнути Царство Боже, яке обіцяв Христос, отой омріяний рай».

    Під час Богослужіння виголошувалися прохання про перемогу українських збройних сил над російським агресором, за здоров’я воїнів і натхнення Духом Святим у їхньому святому ділі – визволенні загарбаних москвинськими ординцями українських земель. Після Потрійної єктенії Владика Афанасій виголосив молитву «В час нашестя ворогів».

    Після літургії Архієпископ Афанасій звершив молебень «В час нашестя ворогів».

    На завершення архієрей, священики і віряни обійшли храм, а, відповідно, уявно усе селище хресною ходою з молитвою і читанням Святої Євангелії, маючи надію, що Пресвята Трійця – Отець, Син і Дух Святий захистять, а Пресвята Богородиця покриє селище Своїм святим омофором від усього злого, що приніс в Україну «руzzкій мір».

  • Архієпископ Афанасій звершив Богослужіння свята Пресвятої Трійці

    Архієпископ Афанасій звершив Богослужіння свята Пресвятої Трійці

    «Цього дня ми святкуємо подію величезної важливості, яку, за її значенням, можна порівняти із створенням світу і втіленням Сина Божого. Ми прославляємо прихід у світ Святого Духа»,  – Архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій), керуючий Харківсько-Полтавською єпархією ПЦУ.

    4 червня 2023 року, в день свята Пресвятої Трійці, Архієпископ Афанасій (Шкурупій), очолив святкову Божественну літургію у Свято-Успенському храмі давнього козацького села Сенькове на Харківщині, релігійна громада якого нещодавно одноголосно прийняла рішення про перехід до Православної Церкви України. Спільно з правлячим архієреєм служили: секретар єпархіального управління архімандрит Антоній (Бондарець) та благочинний Куп’янського району, настоятель парафії митрофорний протоієрей Леонід Даниленко.

    Перед храмом керуючому Харківсько-Полтавською єпархією піднесли коровай та квіти, а отець Леонід – хрест для цілування. Владика звернувся до вірян та військових із вітальним словом. Після зустрічі розпочалася Божественна літургія вперше за 270 років українською мовою в лоні рідної української Церкви – ПЦУ.

     «Звичайно, Святий Дух і до цієї події перебував у світі, адже дух Божий носився в повітрі над водою тієї миті, коли звершувався таємничий акт творення Всесвіту (Бут., 1:2), – зазначив Владика Афанасій у повчальному слові. – Святий дух підтримує все творіння. Він сходив на старозавітних патріархів і пророків, давав їм силу слова і мудрість. І в цьому смислі не можна стверджувати, що були часи, коли не було Божественного духа в космосі, в природі або історії людства. Але подія, про яку ми сьогодні говоримо і яку прославляємо, зовсім інша – Святий Дух зійшов на апостолів».

    Архієпископ Афанасій зазначив, що з тієї миті Дух Святий увійшов у життя Церкви і з того часу Божественна природа і людська з’єдналися і в Особі Ісуса Христа незлитно, нероздільно, нерозлучно. Відтоді Дух Святий незмінно перебуває разом із людською природою Церкви не змішуючись із нею, але й не віддаляючись від неї, одухотворяючи людську природу.

    «Ми живемо в тяжкий і небезпечний час, коли постає питання, що з нами буде далі, що буде з Україною? Знаю одне – треба більше молитися, як ми молилися в час Майдану, як молилися в перший рік , коли російський загарбник вторгся в нашу святу землю і наша соборна молитва стала могутнім духовним щитом на його шляху. З Богом ми непереможні»!

    Під час Богослужіння виголошувалися прохання про перемогу українських збройних сил над російським агресором, за здоров’я воїнів і їхній захист під Покровом Пресвятої Богородиці від усього лихого. Після Потрійної єктенії Владика Афанасій виголосив молитву «В час нашестя ворогів».

    Присутні під час Богослужіння віряни та військові причастилися святих Дарів – Тіла і Крові Христових.

    Спільно з Архієпископом Афанасієм та священниками молився староста села Володимир Томко.

    Свято-Успенська парафія із УПЦ, яка перебуває в єднанні з Російською Православної Церквою – Церквою держави-агресора Росії, війська якою вбивають і калічать тисячі українців, руйнують міста і села (до речі, с. Сенькове більше, ніж наполовину, знищене, в тім числі чудова школа, будинок культури  й ін.), перейшла до Харківсько-Полтавської єпархії Православної Церкви України.

    Сподіваємося, що духовний зір вірян, які ще залишаються в Російській Церкві, нарешті, проясниться, і такі переходи відбуватимуться постійно до повної перемоги українського православ’я на Слобожанщині.

  • Архієпископ Афанасій звершив Богослужіння сьомої Неділі після Пасхи

    Архієпископ Афанасій звершив Богослужіння сьомої Неділі після Пасхи

    «Сьогодні ми згадуємо Перший Вселенський Собор і отців Церкви, які зібралися на цьому Соборі.  Він для нас важливий тому, що цей Собор відстояв у християнському світі головну істину нашої віри, яка є осердям нашого спасіння – Божество Господа нашого Ісуса Христа», – Архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    28 травня 2023 року, сьомої Неділі після Пасхи, свв. Отців І Вселенського  собору, Архієпископ Афанасій, очолив Божественну літургію у Свято-Михайлівському кафедральному храмі в м. Полтаві. Спільно з Владикою Афанасієм служили: секретар єпархіального управління архімандрит Антоній (Бондарець) та настоятель парафії протоієрей Олександр Горай.

    «У чому полягає для нас радість спасіння? – запитав Владика Афанасій у повчальному слові й зазначив: – А в тому, що ні ангел, ні якась інша Божа істота, а Сам Господь Бог став малим, щоб бути рівним із нами. Сам Господь віддав Себе, щоб людина прилучилася до Його Божественного життя. Апостол Павло вчить нас, що ніяка небесна істота, ніяка сила, а саме Сущий повсюди Бог втілився на землі заради нашого спасіння. Він і є Той, Хто любить людський рід, і кожну душу зокрема, і всіх нас загалом».

    Під час Богослужіння виголошувалися прохання про перемогу наших збройних сил над російським агресором. Після Потрійної єктенії Владика Афанасій виголосив молитву «В час нашестя ворогів».

    Після завершення Богослужіння Архієпископ Афанасій привітав із днем народження хористок єпархіального хору Ірину Колодяжну та Настю Кравець, благословивши їх іконами Пресвятої Богородиці.

     

  • Архієрейське Богослужіння в день перенесення мощів святителя Миколая Чудотворця

    Архієрейське Богослужіння в день перенесення мощів святителя Миколая Чудотворця

    «У нашого народу особливий зв’язок із святителем Миколаєм чудотворцем. Ми приходимо до нього, як до чистого джерела, щоб насичуватися живої віри, про яку говорив Ісус Христос: «вода, що дам Я йому, стане в нім джерелом тієї води, що тече в життя вічне», – Архієпископ АФАНАСІЙ (Шкурупій).

    22 травня 2021 року, в день перенесення мощів святителя Миколая Чудотворця з Мир Лікійських у Бар, на запрошення настоятеля Свято-Миколаївської парафії м. Сміли на Черкащині митрофорного протоієрея Василя Ворушила, Архієпископ Афанасій (Шкурупій) очолив святу Божественну літургію. Спільно з Владикою служили: митрофорний протоієрей Петро Дмитрук, архімандрит Антоній (Бондарець), митрофорні протоієреї Михайло Шевчук, Василь Шарко та Павло Чуйченко, ігумен Ахілла (Багрій), протоієреї Олександр Гаган, Євген Гаган, Олександр Горай, ієреї Сергій Чукін та Олександр Каптенко.

    «Сьогодні ми з вами чули послання апостола Павла, де є дивовижні слова, які поєднують два найважливіших поняття: совість і честь. Совість виступає як причина, а честь – як наслідок. Апостол написав: «Моліться за нас, бо ми впевнені, що маємо добру совість, тому що в усьому бажаємо поводитися чесно» (Дії 13:18), – сказав Архієпископ Афанасій у повчальному слові. – Виходячи із цих слів, ми розуміємо, що апостол Павло вчить нас простим речам – там, де чесність, там і чиста совість. Дивовижно, але й у словнику відомого всім Даля підтверджуються ці поняття, означені святим апостолом про те, що не може бути честі й гідності без чистої совісті».

    Під час Богослужіння виголошувалися прохання про перемогу наших збройних сил над російським агресором. Після Потрійної єктенії Владика Афанасій виголосив молитву про визволення від нашестя чужинців.

    Після Богослужіння Владика Афанасій привітав громаду і настоятеля о. Василя із престольним святом та побажав єдності й згуртованості задля перемоги України та утвердження Помісної Української Православної Церкви.

    На завершення святкування духовенство з вірними пройшли хресною ходою навколо Свято-Миколаївського храму.

  • В Полтаві відбувся навчально-методичний семінар священників

    16 травня 2023 року в Полтаві, з благословення правлячого архієрея Архієпископа Афанасія, відбувся навчально-методичний семінар для духовенства Харківсько-Полтавської єпархії ПЦУ.
    Метою семінару стало підвищення духовно-пастирського рівня кліру єпархії, обмін досвідом пастирського та капеланського служіння, волонтерської діяльності. Під час роботи семінару було розглянуто питання:
    І. Українська Автокефальна Православна Церква: шлях від створення до відродження». Лекція – кандидат історичних наук, завідуюча кафедрою історії Полтавського державного педуніверситету Людмила Бабенко.
    2. «Євангелізація як складова церковного просвітництва». Доповідач – митрофорний протоієрей Андрій Буць (м. Черкаси).
    3. «Взаємодія духовенства та психолога у реінтеграції військовослужбовців після їх участі в бойових діях». Лекція-бесіда психолога Ольги Хлиновської.
    4. «Військове капеланство – духовна оборона Батьківщини. Досвід діяльності капелана у війську». Доповідач – протоієрей Юрій Потикун (м. Харків).
    5. «Українська духовна музика як невід’ємна складова богослужінь Православної Церкви України». Доповідач протоієрей Олександр Горай (м. Полтава).
    6. Практичне заняття із володіння голосом під час богослужіння (прот. Олександр Горай).
    В обговоренні запропонованих доповідачами питань активну участь взяли всі присутні на семінарських заняттях священики.
  • Архієпископ Афанасій молитовно відзначив день тезоіменитства

    Архієпископ Афанасій молитовно відзначив день тезоіменитства

    15 травня 2023 року Церква вшановує пам’ять свт. Афанасія Олександрійського, прп. Афанасія Афонського і свт. Афанасія, Патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця, ім’я якого Владика прийняв під час чернечого постригу. Саме цього дня в кафедральному Свято-Михайлівському храмі м. Полтави Архієпископ Афанасій очолив святу Божественну літургію Іоанна Златоуста. Спільно з Його Високопреосвященством служили: секретар єпархіального управління архімандрит Антоній (Бондарець), настоятель храму протоієрей Олександр Горай та запрошене духовенство Харківщини, Полтавщини та Черкащини.

    За Богослужінням Владика і священники молились за Українських воїнів та за перемогу над рашистськими загарбниками.

    Після запричасного стиха Архієпископ Афанасій розповів присутнім на Богослужінні історію нелегкого життя святителя Христового Афанасія, Патріарха Царгородського.

    Після Богослужіння Архієпископ Афанасій, з благословення Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, предстоятеля ПЦУ, вручив церковні нагороди вірянам.

    За великий вклад у благодійну та просвітницьку діяльність, багаторічну працю із розвитку української культури і її популяризації в різних країнах світу, організацію гуманітарної допомоги в США Збройних Сил України, збереження та становлення хати-музею першого Патріарха УАПЦ Мстислава Скрипника, – орденом святої рівноапостольної княгині Ольги нагороджена полтавка Валентина Шемчук.

    Медаллю «За жертовність і любов до України» нагороджені: Людмила Теймуразян, Катерина Гоштанар, Зоя Воронянська, Тетяна Довганюк, Галина Нестеренко, Наталя Шубець, Алла Почепська, Інна Пащенко, Дмитро Фісун.

    Медаллю Архістратига Михаїла – Григорій Сорока.

    Після Богослужіння від духовенства Владику Афанасія з днем тезоіменитства привітав протоієрей Олександр Горай, священство та віряни. Церковний хор і дитячий хор «Янголи з небес» привітали Владику духовними та патріотичними піснями.

  • Архієпископ Афанасій очолив Богослужіння 4-ої Неділі після Пасхи

    Архієпископ Афанасій очолив Богослужіння 4-ої Неділі після Пасхи

    «Розслаблений, за благословенням Господа, одразу підвівся і став ходити. Такою великою була його віра в зцілення, так глибоко вона увійшла в його серце, що, поєднавшись із Божою благодаттю, вона сотворила чудо», – АФАНАСІЙ,

    7 травня 2023 року, четвертої Неділі після Пасхи, Архієпископ Афанасій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією, очолив святу Божественну літургію у храмі парафії Різдва Іоанна Хрестителя с. Височинівка на Харківщині. Спільно з Владикою служили архімандрит Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Юрій Потикун, благочинний Чугуївського району, головний капелан 113-ої Харківської бригади ТО, протоієрей Станіслав Шинкаренко та ієрей Олександр Тельнов.

    «А чи багато в наш час таких хворих людей, котрі, попри всі труднощі, прагнуть прийти до храму, щоб разом із вірними, єдиним серцем і єдиними вустами, славити Творця, як славили Його недужі в час Його проповідування в Палестині, – запитав Архієпископ Афанасій, виголошуючи повчальне слово. – Різні хвороби змагають сучасну людину, особливо останнім часом, коли так багато додалося тяжко поранених у цій страшній війні, що точиться на нашій благословенній землі, до того здорових, переважно молодих чоловіків і жінок. А душевні й нервові страждання, глибокі депресії змагають чи не кожного із наших воїнів. Раптові паралічі і тяжкі травми, страшна хвороба рак, що своїми клешнями шматує тіло і рве душу. Часто відчуття безпорадності й відчаю змушує кричати подумки, а коли й уголос: «Боже, чому Ти мене покинув?!» (Мт., 28:46).

    І знову, розвиваючи думку, Владика Афанасій запитав: «Чим тоді зарадити людині, в серці якої закублилася образа на Господа? Що або хто може врятувати недужого? – і відповів: – Молитва іншого, особливо молитва соборна – групи об’єднаних єдиною вірою і палким прагненням допомогти ближньому у його біді. У посланні ап. Якова говориться: «Молитва віри спасе недужого і підведе його Господь, і якщо він гріхи вчинив, то простяться йому… Моліться один за одного, щоб зцілитися, бо багато може посилена молитва праведного» (Як., 5:15-16).  

    За Богослужінням молилися за українських воїнів та за перемогу над ворогом.

    Після літургії Архієпископ Афанасій благословив на церковний шлюб воїна Антона та його дружину Оксану. Чин вінчання звершив військовий капелан, протоієрей Юрій Потикун.

  • Архієпископ Афанасій очолив Богослужіння в день свята великомученика Юрія Переможця

    Архієпископ Афанасій очолив Богослужіння в день свята великомученика Юрія Переможця

    6 травня 2023 року, Архієпископ Афанасій, керуючий Харківсько-Полтавською єпархією, очолив святе Богослужіння вшанування пам’яті великомученика Юрія Переможця у Свято-Покровському храмі в с. Лиман на Харківщині. Спільно із Його високопреосвященством служили архімандрит Антоній (Бондарець), секретар єпархіального управління, протоієрей Юрій Потикун, настоятель парафії, головний капелан 113 Харківської бригади ТО, священики: митрофорний протоієрей Леонід Даниленко, протоієрей Станіслав Шинкаренко, ієреї Андрій Бобов та Олександр Тельнов.

    «Є таке визначення – людина починається з любові. Ви здивуєтеся, чому моє сьогоднішнє слово починається саме із визначення цього терміну, адже ми вшановуємо пам’ять великомученика Юрія Переможця. До чого тут любов? А до того, що подвиги в ім’я Ісуса Христа, як і подвиг Юрія, звершувалися протягом не одного століття саме в любові, яку ще древні греки назвали агапе – тобто Божа, жертовна, вольова любов, – зазначив у проповіді Архієпископ Афанасій. – Християнство і утверджувалося по всьому світу саме особливою любов’ю людини до Бога і зворотно Божої любові до людини, а відтак, на основі цього, любові жертовної. І зараз в Україні увесь народ в єдиному пориві захищає рідну землю від ворога саме в любові до Батьківщини й один до одного, як цілісний організм. Ось так і воїн Юрій, надивившись на мужність християн, яких катували, мучили, вбивали, аби вони відмовилися від віри Христової й любові до свого Господа, став на їхній захист. За це його самого піддали лютим катування і відтяли голову. Він виконав заповіт Ісуса Христа: «Немає більшої любові за ту, як відати душу свою (тобто життя), за друзів своїх».

    Під час літургії молилися командири та воїни 113-ї бригади ТО, представники Чугуївської військової державної адміністрації, віряни ПЦУ та мешканці місцевої територіальної громади.

    За Богослужінням молилися за українських воїнів та за перемогу над ворогом.

    Із благословення Предстоятеля ПЦУ Блаженнішого Епіфанія, Митрополита Київського і всієї України, Архієпископ Афанасій вручив 113 бригаді ТО церковну нагороду – орден святителя Миколая Чудотворця – за вагомий бойовий внесок у героїчній обороні Харкова й області від російських загарбників. Нагороду прийняв командир бригади полковник Євген Задорожний. Владика Афанасій вручив також і церковну хоругву – державний прапор із зображенням покровителя бригади святого вмч. Юрія Переможця та побажав, щоб святий духовно надихав наших воїнів на перемогу над рашистами, зміцнюючи їхню мужність і силу волі.

    Були нагороджені орденами вмч. Юрія Переможця парафіянин, а сьогодні солдат 113-ї бригади ТрО, Євген Дегтяр, а також благодійник Віктор Сологуб, який подарував приміщення і земельну ділянку, що розбудується у церковний комплекс із реабілітаційним центром для психологічного та духовного відновлення учасників бойових дій.

    Командир бригади полковник Євген Задорожний подякував батькові загиблого воїна Миколі Воловику за виховання сина-героя Станіслава Воловика та волонтерам-сіткарям “Берегині Зміївщини” на чолі з Тетяною Лютик за велику допомогу військовим бригади з маскування від ворожих атак, які зберегли життя багатьом воїнам, і вручив їм подяку від командування 113-ї бригади ТрО.

    Відомий Харківський бард Микола Воловик, батько загиблого воїна, наприкінці заспівав власні пісні для воїнів та вірян, які молилися під час літургії.