В ім’я Отця і Сина, і Святого Духа!
Любі брати і сестри! Ісус Христос прийшов на землю в тілі, щоб спасти нас, але люди не зрозуміли, що Він – Спаситель, піддалися на намовляння книжників та фарисеїв і розіп’яли Його на хресті, бо так карали тоді всякого роду злочинців. Тоді для чого були перенесені Ним страждання, в ім’я чого Він перетерпів муки і освятив дерев’яний хрест, проливши Свою кров? В ім’я нашого з вами спасіння. Не лише тих іудеїв, котрі були в час Його життя на землі, а заради спасіння всіх наступних поколінь людей, аж до настання кінця світу, коли Він прийде судити живих і мертвих за вчинені гріхи. Ось тоді, коли: “День Господній приходить суворий, і лютість, і полум’я гніву, щоб землю зробити спустошенням, а грішних її вигубити на ній! Бо зорі небесні та їхні сузір’я не дадуть свого світла, сонце затьмиться при сході своєму, а місяць не буде вже сяяти світлом своїм… І Я покараю всесвіт за зло, а безбожних за їхню провину” (Іс. 13:9-11), – тоді вже буде пізно й молитися, й благати, бо дано було кожному достатньо часу звернутися до Бога, увірувати в Христа й жити щирою вірою й любов’ю до Нього, а ще непохитною надією на Нього і на спасіння в Ньому. Адже Свою любов до нас Господь проявив тим, що помер за нас, нечестивих: “Бо Христос, коли ми ще були немічні в певний час помер за нечестивих… Бог доказує Свою любов до нас тим, що коли ми були ще грішниками, Христос помер за нас” (Рим. 5:6:8). Чи можлива подібна жертва, коли в душі немає ні крапелини любові, ні бодай співчуття? Жодним чином – ні! Христос віддав Себе на страждання й смерть з великої любові до роду людського, щоб таким чином спасти людей від страждань і полону пекельного. “Він, Бог за Своєю природою… понизив Себе, будучи слухняним аж до смерті, й смерті хресної. Тому й Бог звеличив Його і дав Йому ім’я, вище всякого імені” (Фил. 2:6, 8-9).
Кров Христова, пролита Ісусом за кожного, хто приходить у світ для цього тимчасового життя, є знаковою, бо є Кров’ю Нового Заповіту, отією пуповиною, що єднає дітей Божих з Отцем Небесним. Як без пуповини неможливе життя дитини в утробі матері, так неможливим є й життя вічне в безсмерті, ворота до якого відчинив нам Христос. Ключем же до цих воріт, аби відмикати їх, є Хрест розп’яття. Бо ж невдовзі після розп’яття воскреснувши (адже сказав був: “Не залишу вас сиротами, прийду до вас!” (Ін. 14:18), Він переміг смерть і дав світові надію життя вічного. Розп’яття Христа є виявом безмежної любові Божої до людей, закликом Божим і благанням до всіх, аби ми відгукнулися своєю вірою й любов’ю до Ісуса Христа, прилинувши до Нього ради свого ж спасіння в життя вічне.
Отже, Кров’ю Нового Заповіту Бог викупив світ із неволі дияволової до волі в світі слави: “Щоб ми були святі й непорочні перед Ним у любові” (Еф. 1:4). Тобто, щоб ми жили життям праведним і гідним свого покликання, як творені за подобою Божою, бо Христос викупив нас без будь-яких зусиль із нашого боку власною кров’ю, тільки виключно зі Своєї волі, витерпівши страждання на Хресті до кінця. Ми викуплені дорогою ціною – Кров’ю Спасителя!
А тепер давайте згадаємо Таємну вечерю, коли Ісус, напередодні Своїх страждань, зібрав Своїх учнів і, коли вони їли, Він узяв хліб, поблагословив, розламав і, роздаючи їм, сказав: “Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє. І взявши чашу, воздав хвалу, подав їм і сказав: “Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Заповіту, що за багатьох проливається на відпущення гріхів” (Мт. 26:26-28).
З цієї миті Господь Ісус Христос встановив вічне єднання людини з Ним, а через Нього – з Отцем небесним: “Ніхто не приходить до Отця, як тільки через Мене” (Ін. 14:6). Ось чому причастя в Православній Церкві є єдино вірним, бо повністю відповідає тому, яке заповідане Самим Ісусом Христом. Тому той, хто причащається Святих Тайн Христових в православному храмі під час Божественної літургії, добровільно єднає себе з Господом, стаючи Його спільником, а приступати до причастя треба з великою побожністю й увагою, з трепетом у серці, страхом Божим у душі, глибокою вірою й любов’ю.
Таїнство Євхаристії під час Літургії через священика здійснює Сам Господь наш Ісус Христос, Духом Святим перетворюючи хліб у Тіло Христове, а виноградне вино в Кров Христову. “Прийміть, споживайте…”, – з любов’ю закликає нас Господь вустами наших священиків, які незмінно кожної Божої служби, маючи апостольське передання, творять цю святу Таємницю, даючи кожному віруючому можливість поєднатися з Господом в одне тіло, і в одну душу на спасіння у вічність.
“Прийміть…” – благає Господь, Я ж бо заради вас зійшов на Голгофу і дав Себе розіп’ясти, аби ви отримали спасіння з погибелі. Але ж чому тоді ми такі жорстокосерді, байдужі до Його жертви в ім’я нашого ж таки спасіння? Ми ж бо байдужі до власного спасіння! Бо Христос, праведно і в святості пройшовши увесь шлях, що визначив Йому Отець Небесний на землі, вистраждавши до кінця, віддав дух Свій Богу-Отцю: “Отче, в руки Твої віддаю дух Мій!” (Лк. 23:46) – вигукнув Він сильним голосом останні Свої слова і, як читаємо в псалмоспівця Давида: “В руку Твою доручаю я духа свого” (Пс. 31:6), відійшов із цього жорстокого і невблаганного світу.
Так це ж Сам Господь! Своєю жертвою Він вказав нам, людям, що віра в Нього, як у Сина Божого, Спасителя і є єдино істинним шляхом до спасіння в життя вічне – Царство Небесне.
Отже, причастя Тіла й Крові Господніх, яке дає нам Свята Православна Церква, і є тим рятівним засобом, який єднає нас не на словах, а на ділі з Господом нашим Ісусом Христом. Згадаймо Таємну вечерю з апостолами, де Він вказав на червоне вино, як на Кров Свою, і вже пролиту Кров Його на хресті розп’яття, і вино, яке в чаші під час Євхаристії зішестям Духа Святого перетворюється духовно в Кров Його… Тоді чому ж так рідко ми, православні християни, приймаємо цю найсвятішу Святиню, дію якої ніщо нездатне перевершити, бо дана вона і освячена Самим Господом Богом! Отець небесний оживляє землю дощем з неба, Син Божий оживив душі людські Кров’ю Своєю. Чому ж тоді переважна більшість із нас обходить храм стороною, а як і приходить на богослужіння, то байдуже ставиться до причастя Святих Тайн Христових – не готується до сповіді й причастя, а коли звучать слова священика: “Це Тіло Моє… Це Кров Моя…” ні тіло не здригнеться в нас, ні душа не стрепенеться, не замре, не заплаче, не заридає – за Жертвою Ісусовою, за життям своїм пропащим! Хіба можна пізнати Господа, не прийнявши в причасті ні Тіла, ні Крові Його, як Він заповідав нам? Немає в наших душах любові до Нього і не палахкотить вона полум’ям любові до Бога, а коли немає не те, що любові, а й навіть жарини тліючої під попелом байдужості, то й забуваємо ми Його на цілі тижні, місяці й роки, і навіть на все життя!
Чи може бути більшою помилкою всього життя якась інша, а не ця? Ні! Ця помилка – як безодня, яка не має дна, і, зірвавшись у неї, людина стрімко летить вниз, як та ж каменюка. Та кинена в яму каменюка, врешті, падає на дно, а в духовному падінні, то ж пак, безодні – дна немає, а ще до всього така людина вже нездатна бачити чисте небо, і спасіння від неї так само далеко, як і те ж небо, до якого вона могла б линути зором та духом. Чи не є це свідченням того, що кожному, хто живе на землі, треба бути віруючим, постійно ходити до Божого храму і брати участь у Божественних Літургіях і приймати Святе Причастя! Але шлях до цього – віра. Не та віра, коли людина шукає всіляких доказів, порпаючись у їх пошуках, як курка в поросі, – тіло людини походить з пороху і в порох знову повертається, а душа з Богом зливається, або в пеклі перебуває, коли нечестивою стає, піддавшись на спокуси тіла. Віра повинна бути, як у дітей: “Істинно кажу вам, – говорить Господь, – якщо не навернетесь і не станете, як діти, не увійдете в Царство Небесне” (Мт. 18:3). І якщо ми не віримо і не уявляємо, що в чаші з причастям Тіло Христове і Кров Христова, то віра наша несправжня, і єднання у нас із Господом немає, а є лиш споживання звичайного вина і хліба. Але ж Апостол Павло говорить нам: “Я кажу, як мудрим: розсудіть самі те, про що кажу. Чаша благословення, яку ми благословляємо, чи не є спільнотою Крові Христової? Хліб, який ламаємо, чи не є спільнотою Тіла Христового?” (1 Кор. 10:15-16). І тут таки ствердно зазначає: “Один Хліб, Тіло одне – нас багато, бо ми всі спільники Хліба одного” (1 Кор. 10:17), тобто причащаємося Хліба одного.
Згадаймо: Ісус ішов з учнями Своїми до сторони Тирської і Сидонської, а за ним ішла хананеянка й кричала: “Господи, Сину Давидів, змилуйся наді мною”. Але Ісус був незворушним, наче чекав від неї чогось більшого, ніж прохання. А нещасна жінка благала Його: “Господи, змилуйся наді мною – донька моя тяжко біснується” (Мт. 15:22). Вона так благала, так молила, вона так ридала, що вже й апостоли не витримали й кажуть Йому: “Відпусти її, бо кричить услід нам” (Мт. 15:23). Але Ісус Христос, коли вона, врешті, підійшла й припала до ніг Його, сказав їй у відповідь, на перший погляд, страшні слова: “Дай спочатку наїстися дітям, бо недобре взяти хліб у дітей і кинути собакам” (Мк. 7:27). Та вони страшні на перший погляд, а для нас, нинішніх, як і для хананеянки, глибокі й повчальні – та жінка була язичницею. Христос же сказав був апостолам: “Я посланий тільки до овець…” (Мт. 15:24), тобто людей віруючих. Він сказав ці слова, аби дати зрозуміти всім, що тільки віра в Бога і в Нього – Сина Божого, здатна врятувати людину і піднести її зі стану тваринного до стану духовної людини – дитини Божої.
Чи й це для нас ще не є свідченням доленосності віри? Але ж послухаймо далі. Жінка, яка вже опанувала себе, відповідає: “Так, Господи (бачите, вона визнає Ісуса Господом!), але ж і собаки їдять під столом крихти після дітей” (Мк. 7:28). Гординя не збурила її душу, серце її не обіллялося образою на Ісуса, коли Він порівняв її й доньку (вважай, що всіх язичників) із собаками, не гідними з Його рук отримати навіть шматок хліба. Такою була її віра в Ісуса Христа і Його призначення на землі! Христос, як серцезнавець, бачив її віру і сказав у відповідь: “О жінко, велика віра твоя, тож нехай і станеться тобі за бажанням твоїм”. Донька її видужала в той же час” (Мт. 15:28).
Слушним було б запитання: а якби не було в тієї жінки-хананеянки такої глибокої віри, чи бігла б вона за Ним так довго, благаючи, і чи благала б вона помилування та ще й після тих образливих слів, які Христос сказав, маючи на увазі і її, і її дитину? А, в підсумку, чи зцілилася б її донька, якби мати не мала такої віри? Осмілюся сказати, що ні. Бо слухаємо далі.
Одного разу, коли Ісус Христос вийшов до народу, якого зібралося чимало, аби почути від Господа повчання та отримати зцілення, підійшов до Нього один чоловік і впав на коліна перед Ним: “Учителю, благаю Тебе, зглянься на сина мого, бо він єдиний у мене!” – заблагав він. Що ж сталося з сином того чоловіка, що він осмілився доступитися до Господа зі своїм проханням? В нього вселився злий демон і зробив його глухим і німим. І таким був той демон злим та жорстоким, що, за словами батька: “Дух мучить його, де тільки не схопить, так, що він піну пускає” (Лк. 9:37-39), – як говорить про це Апостол Лука, а Апостол Марк додає: “…і скрегоче зубами, і ціпеніє” (Мк. 9:18). Ісус сказав батькові: “Якщо хоч трохи можеш вірувати, то все можливо віруючому!” Тоді нещасний батько хлопця вигукнув зі сльозами: “Господи, я вірую, допоможи моєму невір’ю!” Тоді Ісус звелів йому: “Приведи сюди сина твого”. А коли той ще тільки наближався до Нього, демон кинув його об землю і затряс ним, але Ісус наказав духові: “Духу німий і глухий, Я наказую тобі, вийди з нього і більше не входь у нього!” (Мк. 9:25). І, струснувши юнаком, демон вийшов із нього, а той став, наче мертвий. Та Ісус узяв його за руку, підвів із землі й юнак став на ноги. “Все можливо віруючому…” – таку силу надає Господь вірі й віруючій людині – віруючий може і бісів вигонити, і всілякі хвороби зцілювати. А невіруючий і сам із собою справитись не може, бо гріхів своїх не в силі подолати, адже гріхи – то і є демони люті та жорстокі, що мучать людину протягом усього її життя.
“Чому ми не могли вигнати його?” – запитали в Ісуса на самоті засмучені учні. “Через невір’я ваше, – відповів Христос. – Цей рід не може вийти інакше, як від молитви й посту” (Мк. 9:29). Очевидно в цих чеснотах апостолам чогось бракувало, і вони постом і молитвою не змогли так себе вдосконалити, щоб мати силу вигнати біса глухого й німого. Саме через невір’я люди дійшли до стану, коли суспільство заполонили пограбування, розбій, вбивства, самовбивства, злоба й жорстокість. І віри їм ще не вистачало, бо Христос сказав їм: “Коли ви будете мати віру як зерня гірчичне, і скажете горі цій: “Перейди звідси туди”, то вона перейде, і нічого неможливого не буде для вас” (Мт. 17:20).
Чули, Христос назвав найлютішого біса німим і глухим? Отож, любі брати й сестри, хто глухий і німий до віри, до Ісуса Христа і Його розп’яття на хресті, до тієї жертовної крові, яку Він пролив заради нашого спасіння, той одержимий бісом найлютішим і найжорстокішим, якого ми можемо тільки й вигнати, що добровільним постом і молитвою.
А зараз якраз Великий піст, коли наша молитва особливо посилена, а якщо ми до неї додамо ще й віру хоч із гірчичне зерня, але віру істинну, то ми створимо всі передумови, якими й виганяються з нашого життя навіть люті біси.
Та не тут то й було. Згадаймо болісний вигук Господа: “О роде невірний і розбещений, доки буду з вами й терпітиму вас?” А згадаймо Його ж гнівні слова: “Рід лукавий та перелюбний знамення шукає, та знамення не дасться йому” (Мт. 16:4). Хіба це не про нас? Хіба не одиниці з нас у храмі, а мільйони в цей час п’ють, гуляють та веселяться? Чи не нас здолали люті духи лінощів, байдужості, озлоблення, ворожнечі, самолюбства, марнослів’я. Чи й нашому постуванню та молитві не вистачає повноти, як не вистачило її учням Христовим, що вони через це були безсилими вигнати з юнака злого демона? Що ж тоді говорити про тих, які взагалі не моляться і ніколи не постують! Яку страхітливу безодню вони риють під собою, в яку пекельну безодню вони готові впасти, лиш би задовольняти забаганки свого пристрасного тіла. Що ж чекає невіруючих, які гребують Ісусом Христом і Його жертовним розп’яттям, відкидають Його вічну любов заради тимчасових утіх цього світу, який суд Божий чекає на них? Тим страшніший, чим більшими дарами Божими вони знехтували, адже є хрещеними в Ісусі Христі, але, як нечестиві, відмовляються нині від великої благодаті – причастя Тіла й Крові Господа.
А Христос вимагає від нас одного – єднання з Собою, щоб ми мали силу перемагати в цьому житті всяку німоту й глухоту своєї душі й тіла, і мали повноту життя в собі, бо, як Він сказав: “Перебувайте в мені і Я у вас. Як гілка не може приносити плоду сама від себе, коли не буде на лозі, так і ви, коли не будете в Мені. Я є лоза, а ви гілля. Хто перебуває в Мені і Я в ньому, той приносить багато плоду, бо без Мене не можете робити нічого” (Ін. 15: 4-5). Але для такого повного єднання потрібні віра, молитва й піст. А де єднання з Христом, там не може бути німоти й глухоти душі, не може бути закам’яніння серця і омертвіння почуттів, бо Сам Христос є і Слово Божественне, і Любов невимовна, там також не може бути й сліпоти, бо віра Христова є світлом для світу й кожного віруючого християнина. І тому і віра, і піст, і молитва, і всі звершення, які досягає людина з їхньою допомогою, лиш тоді дадуть істинний плід, коли ми матимемо єднання з Христом. “Коли хто не перебуває в Мені, буде викинений геть, як гілка, і засохне, а такі гілки збирають, вкидають у вогонь і вони згоряють” (Ін.15:6).
Ось у цьому й полягає пояснення того, чому учні Христові виявилися безсилими вигнати біса з юнака, бо вони хоч і постували, і молились, але не мали всієї повноти єднання з Христом і хотіли чудо зробити не силою Христовою й вірою в Нього, а своєю силою. Це вже пізніше вони зцілятимуть і творитимуть чудеса, коли все, що не виходитиме від них, робитиметься в ім’я Ісуса Христа, адже увірують, врешті, у сказане Господом: “Коли будете перебувати в Мені і слова Мої у вас будуть, то чого б ви не захотіли, просіть і буде вам” (Ін. 15:7). Ми не повинні ремствувати на Господа, коли просимо чогось у Нього, а воно не здійснюється за нашим бажанням. Значить, ми ще не маємо повного єднання з Ним. Ми ще не зрощені, як галуззя виноградне з лозою, з Господом, бо якби ми досягли повноти зрощення, то й наснажувалися б Його соками живильними, і отримували все, що б просили в Нього, аби давати багатий врожай свого духовного життя. Амінь.
Високопреосвященний АФАНАСІЙ,
Архієпископ Харківський і Полтавський
