«Перебіг діялогу з УГКЦ та нові перспективи, відкриті цим діялогом, підтвердили правильність стратегічного вибору, здійсненого ХХV єпархіальним собором: здорова православна ідентичність українців має формуватися на основі київської помісної традиції, найкраще збереженої УГКЦ» (Із заяви єпархіальної ради Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої) від 1 липня 2015 року).
«Відступлення попущене Богом: не спокусися зупинити його немічною твоєю рукою. Відсторонися, збережися від нього сам, і цього тобі достатньо. Ознайомся з духом часу, вивчи його, щоб, по можливості, уникнути його впливу» (єп. Ігнатій Брянчанінов)
Ми живемо в епоху апостазії, в епоху фальшивих духовних цінностей і екуменізму, тобто поєднання православних із іновірними. І це є однією із характерних її рис. Тому перед багатьма й багатьма нині стоїть великий і тяжкий вибір того, з ким вони – з Істиною чи з оманою. Ця надзвичайно животрепетна проблема наших днів, що так гостро не стояла ніколи раніше, все настирливіше поширюється не лише на теренах України, а й в усьому світі.
До цього дня відомі нам своїм начебто благочестям і розумовими здібностями люди, раптом постають у зовсім іншому, зміненому образі – образі відступників і зрадників. В той же час інші, навпаки, наче б як просинаються із сплячки і стають поборниками істинної віри й справжнього благочестя, повертаючись до того Джерела, з якого пили животворчу наснагу, що їх насичувала Духом і Божественною благодаттю.
Наша Харківсько-Полтавська єпархія завжди належала до УАПЦ, яка ніколи не мала й не має ніяких розкольницьких чи єретичних приставок на кшталт «оновлена», «істинна», «соборноправна», «апостольська» і ін., твердо стоїмо на Канонах і Правилах Православ’я, не відступаючи в питаннях віросповідання від них ні на крок. Тим паче, ми не екуменісти, адже екуменізм – це зрада Православ’я, чистоти православної віри. Ми також розуміємо, що, коли хоч в чомусь відступитися від Істини, то повернутися до неї вже не буде змоги за всіх старань.
Те, що вчинив архієпископ Ігор (Ісіченко) – перехід в унію з католиками, по іншому як відступництвом, тобто зрадою, й не назвеш. Скільки років він одурманював і священство своєї Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ (оновленої), свого часу обманом відірваної ним від повноти Церкви-Матері, – і вірних, і просто прихильників, переконуючи всіх вперто й наполегливо в тому, що тільки він є справжнім автокефалістом, вірним заповітам патріархів Мстислава й Димитрія, а ще налаштовуючи проти повноти УАПЦ, єпископату й Предстоятеля. Звичайно, така його поведінка певним чином шкодила єдності Церкви і її міцності, але не настільки, щоб зруйнувати.
Хоча, як на моє враження, саме руйнування УАПЦ й було його завданням, а митрополит Мефодій, згідно задуму, мав би стати зручною мішенню для досягнення поставленої мети – усунути митрополита із предстоятельства, самому очолити Церкву, а згодом докласти зусиль і до її розвалу. Підтвердженням цьому є сама ХПЄ (оновлена), адже за двадцять років, коли владика Ігор очолював її кафедру, не було навіть спроб до розвитку – як було дев’ять парафій на дві області, так тривало й до цього дня.
З відходом у вічність блаженної пам’яті митрополита Мефодія, проти якого Ісіченко воював особливо затято, в нього появилася можливість покаятися за вчинений у 2005 році розкол в УАПЦ. Адже тоді, шляхом обману та істерії в ЗМІ, він спочатку вивів із підпорядкування Предстоятелю Харківсько-Полтавську єпархію, а згодом, коли побачив, що його ніхто з архієреїв не підтримує, то зареєстрував свою єпархію як окрему релігійну організацію, тобто міні-Церкву, при цьому хитромудро зберігши назву єпархії й Церкви – УАПЦ, тільки додавши «оновлена». Правда, незрозуміло, що в цьому контексті означає «оновлена».
Але так не сталося, покаяння не відбулося тому, що, з одного боку, владика Ігор цілеспрямовано готував ХПЄ (оновлену) до унії з католиками. А з другого боку – верх взяла притаманна йому непомірна гординя, адже схоже на те, що для нього навіть у природі його характеру не існує таке поняття як покаяння, основа спасіння будь-якої віруючої людини.
Можливо, це сталося через те, що владика Ігор (Ісіченко) до архієрейства ніколи не був насельником жодного монастиря, а тому навіть не уявляє, що таке чернечий послух і смирення, які набуваються нелегкою, іноді тяжкою працею над собою попереднім, адже світське й чернече життя докорінно відрізняються. Його чернецтво припинилося одразу ж після постригу, бо за кілька днів він уже був рукопокладений на священика, а за кілька місяців отримав єпископську хіротонію, що дуже високо піднесло самооцінку самого себе, своїх можливостей, а це зіграло з ним жорстокий жарт. До цього додалося й те, що невідомо, чи він взагалі служив як священик, а це служіння також виховує почуття послуху й смирення.
Тому через непослух (одна справа розуміти його по-книжному, а інша – виробити його в собі як одну із найголовніших чернечих чеснот, без якої, власне, людина не збувається як монах), – владика Ігор спочатку відійшов у розкол, а потім швидко втрапив і в єресь, першою ознакою чого було намагання створити якусь міфічну «чисту Церкву» та одразу ж і очолити її. Це, власне, й завело його у безвихідь, з якої він не шукав гідного виходу через покаяння, а хотів з «гордо» піднятою головою показати всім «фе» й знов же таки, свою зверхність над малоосвіченими «бородатими бандитами в рясах».
Колись я чув такий анекдот. Подружжя, звідкись повертаючись, проходило повз скошене гречане поле. Чоловік і каже: «Дивись, жінко, вже й гречане поле скошене». На що жінка відповіла: «Не кошене, а стрижене». Так вони в суперечці проминули те гречане поле. Чоловік доводив, що поле скошене, а жінка йому перечила, що стрижене. Підійшли до річки. Чоловік, якому набридла впертість дружини, взяв та й укинув її у воду, але вона все одно, опускаючись на дно, вистромила з води руку й двома пальцями показувала, що таки ж поле стрижене.
Ось так і владика Ігор, перебуваючи в осліпленні від власної, хоч і фейкової, значущості в певних церковних колах і довкола них, доказував, що він будує «чисту церкву», не усвідомлюючи того, що «чисту церкву» слід будувати всередині себе. А як людина, охоплена непомірною гординею, очевидно вважав, що таким чином рятує покинуту ним УАПЦ, забувши, що не людина спасає Церкву, а сама спасається в Церкві. На цьому й підловив його диявол, вклавши улюблену спокусу багатьох слабких у вірі: «будеш як бог» (Бут., 3:5).
Богом не став, бо це неможливо. Для декого таким собі містечкового розливу божком, – можливо й став, адже дуже переконливо нав’язував думку, що він визначний лідер, а тому приймає правильні й безпомилкові рішення, яким усі повинні коритися, повчання ж його завжди бездоганні й сам він остання інстанція, тим паче, що архієрейська висвята найканонічніша, а церковця – найавтентичніша.
Йому довго вірили священики й вірні – чесні й порядні люди, патріоти України. Тут дивуватися немає з чого. Професійному викладачеві університету, історику-інтелектуалу досягти цього не складало великої праці. А досягав він поставленої мети шляхом вмілого маніпулювання фактами, постійного підкреслення різниці між собою, високоосвіченим і високодуховним, та убогими, неосвіченими, тупими алкоголіками й бандитами з «лжеУАПЦ» (варто почитати його статті й інтерв’ю).
І багаторічна підготовка священиків та вірних до переходу в унію, і намагання, врешті, перевести ХПЄ УАПЦ (оновлену) в євхаристійне співпричастя з УГКЦ, є холоднокровним і жорстоким діянням, яке заслуговує на осуд. Адже, відірвавши частину священиків і людей від повноти УАПЦ, від спілкування з нею, повів за собою в самісіньке пекло, тобто до духовної погибелі (святі отці вчать, що там, де закінчується Церква, розпочинається пекло). Чи є щось страшніше для віруючої людини?
Та було б менше біди, якби єпархія перебувала й надалі відокремленим суб’єктом українського православ’я, хоча в православній свідомості самодостатня «церква» з одним єпископом є не просто розколом, але сектою! Страшніше полягає в іншому – втягуючи ХПЄ (оновлену) в (як написано в рішенні єпархіального собору від 1.04. 2015 р.), «сопричастя» з уніатами (особисто я не маю до греко-католиків якогось упередження, адже в них своя віра, своя Церква – УГКЦ, єпископат і канонічність від Риму), архієпископ Ігор вимощував дорогу апостазією – відступництвом від прадідівської православної віри, а отже й від Христа.
Але відступництву, як не прагнув Ісіченко, так і не вдалося пустити свої згубні корені в серця переважної більшості священиків і вірян єпархії, адже змінити істинну віру є страхітливим злочином, який негативно позначається на долі не тільки самого відступника, а й його роду в наступних поколіннях. Це ніскільки не перебільшення, не якесь марево, а реальний підсумок (за святими отцями) наслідків апостазійної діяльності харківського доктора гуманітарних наук на кафедрі відколеної ним від повноти УАПЦ малочисленої ХПЄ (оновленої).
На наших очах гинули православні люди, які мали щиру віру в своїх серцях, український православний світогляд, адже їх спочатку відірвали від церковної повноти, а потім цілеспрямовано повели до відступництва від віри. Хіба це не духовна загибель? Та Бог осміяним не буває. Виставляє на посміх людина саму себе. Так сталося і в даному випадку. Адже скільки в історії українського народу його не намагалися покатоличити чи перевести в якісь єретичні вірування (які особливо нині розповзаються заразою відступництва по землі українській), але віра предків крізь віки сяє нам сонячними променями православної, апостольської чистоти. А благодать божественного Духа, яка дається віруючому, що перебуває в тій чистоті, є найбільшим скарбом, тому православна віра повинна залишатися для нас скарбницею найціннішого нашого набутку, багатства, яке не зотліває навіть з плином часу, а ще більше гартується, як золото найвищої проби. В той же час відступлення від православної віри віддаляє нас від Божественної благодаті, яку ми отримуємо в Таїнствах Церкви, і вихолощує той скарб.
То чи могли серйозні, духовно багаті й загартовані духовними випробуваннями пастирі змиритися з тим, що їхній зверхник намірився вирвати їх із глибин українського православного єства, витоптати вирощений у великій і наполегливій боротьбі духовний цвіт у серцях, розвіяти по вітру напрацьований тяжкими трудами скарб? Звичайно, що ні!
Як виявилося, духовний грунт їхньої віри був міцним і надійним, а привнесена в їхнє життя й служіння апостазійна хвиля нетривкою і недовговічною. Православна віра, як єдина і повна Істина, чиста Істина, без якогось домішку і найменшої фальші, брехні, зла й обману, а порядність і сумлінність є для них непроминущою і абсолютною цінністю. Тому вони, переживши потрясіння від підступного удару в саме серце тим, кому вони до цього вірили й кому були відданими, бо були переконаними, що тільки за ним правда, повернулися в повноту Церкви-Матері. За це їх архієпископ Ігор обізвав авантюристами.
Тобто, вірність православні вірі, в якій були хрещені самі й їхні діди й прадіди, з його погляду авантюра, а те, що він зрадив православ’я та ще й спокушав до цього святотацтво й вірних, вважає за добру справу! Воістину – прийди і подивись.
Людину можна вважати не втраченою для спасіння, доки вона не втратила духовного розуміння, що таке Церква, й готова до покаяння. Вислів Ісуса Христа про те, що ворота пекла Церкву не здолають, можна сміливо застосувати й в іншій площині. А саме – якщо ворота пекла не можуть здолати Церкву, то вони можуть здолати тих, хто в гордині й самолюбуванні вважає себе непогрішними церковними стовпами. Це впродовж віків нам яскраво показує церковна історія.
Тому, побачивши відступництво свого архієрея від Істини й те, що «король виявився голий», чесні й порядні православні священнослужителі відсторонилися від апостазійника, аби врятувати себе й своїх вірних.
Апостол Павло говорить: «Коли б навіть ми чи Ангел з неба став би благовістити вам не те, що ми вам благовістували, хай буде анафема» (Гал., 1:8).
Зрозуміло, що немає більшого нещастя для віруючої людини, як відступитися від православ’я, бо тільки істинна православна віра дає справжню спасительну благодать, в якій наше спасіння і тут, і в потойбіччі. За вченням Іоанна Кассіяна, тільки благодать, що подається нам у таїнствах православної Церкви, може спасти нас, бо тільки з її допомогою можна перемагати пристрасті й досягати духовної й моральної досконалості. А відступники від православної віри не отримують преображаючої дії благодаті Святого Духа, бо, за словами апостола, прийняли інше благовістування.
Католики й усі, хто увійшов з ними в євхаристійне сопричастя, через їхню ієрархію зберегли апостольське передання, тому внутрішня благодать Святого Духа в них є. Але тут існує одна перепона – із-за багатьох догматичних нововведень у католицьке віросповідання (так само як і протестантське), преображаюча сила Божої благодаті в них не виступає як преображаюча і спасаюча. Ось чому духовне вдосконалення найповніше звершується в житті православних християн, де діє й панує Святий Дух своєю благодаттю.
Отже, «оновленство» вл. Ігоря Ісіченка явище духовне, апостазійне, за своєю духовною суттю його можна віднести до однієї із форм еклезіологічної єресі. Слава Богу, що для більшості священиків і вірян це не стало їхнім способом життя і служіння. Більша частина із них не сприйняла відступництво свого архієрея і продовжує сповідувати істинне православ’я, адже український народ із самих початків засвоїв православну віру не тільки розумом, як теоретичну теорему, а всотав її у своє серце як головну науку свого життя.
Тому нам треба і надалі ретельно оберігати православну віру від будь-яких зазіхань на її чистоту й цілісність, а ще робити все, аби вона продовжувала бути основою, яка проникає в наше єство – в розум, волю й серце. Вона повинна бути критерієм істини, з допомогою якої оцінюватимемо будь-яку людину в її вченні, вчинках і діях.
Шлях падіння владики Ігоря був закономірним, адже гординя є причиною будь-якої єресі. Вона, як вчить прп. Ніл Синайський: «Скинула архангела з неба і він, як блискавка, впав на землю». Так і падіння Ісіченка у своїй основі є єретичним, бо, готуючись до переходу в католицизм шляхом сопричастя та адміністративного єднання з греко-католиками, він, зрозуміло, приймав і їхнє єретичне сповідування віри. Адже ми знаємо, за вченням святих отців, що, один раз причастившись в іновірній церкві, віруючий автоматично приймає і її віросповідання.
Тим паче, дружба, яка пов’язує екуменістів між собою, непомітно для них самих відводіть їх від попередніх переконань, змінює мислення й світогляд, затьмарює єретичними помилками, а також відчужує православних від Матері-Церкви, навіть змінює національну культуру і внутрішню її суть. Ми це яскраво бачимо на прикладі еволюції, яку пройшов владика Ігор у своїх тісних стосунках із греко-католицькою Церквою.
Греко-католики переконують усіх в тому, що уніатство є найбільш прогресивним варіантом християнства і перебуває попереду всіх у пошуках загальної єдності віруючих. Але, поєднуючи католицизм і православ’я, уніатство формує образ істинного екуменізму. До речі, згідно ватиканського вчення, кожен, хто перебуває в літургійному спілкуванні з римським Папою, є католиком. А поширюваний Ісіченком міф про те, що в його рішенні зради віри немає, бо кожен, мовляв, збереже свою ідентичність, є лукавством, адже відступництво від канонічних і догматичних основ православ’я відбулося ще на самому початку історії Унії.
Взагалі, в історії усі угоди про унію були не згодою двох рівноправних сторін, а вимушеним підпорядкуванням слабшого більш сильнішому з наступним поглинанням слабшого. Тим паче, такої невеличкої кількісно спільноти як ХПЄ (оновлена).
Отже, якщо ми хочемо спасіння собі й Україні, то ми повинні триматися віри предків у її православній чистоті, яка базується на покаянні, смиренні й дає благодать Святого Духа, а разом з нею і святість життя та охороняє від диявольської гордині, від єретизму й безбожності, які призводять нас до всіляких бід і нещасть.
P.S. Цю статтю було написано одразу ж після того, як архієпископ Ігор (Ісіченко) звинуватив частину своїх священників у тому, що вони не підтримали його унію з греко-католицькою Церквою і повернулися до рідної УАПЦ, в якій перебували багато років до 2005 року, коли він, обдуривши всіх, зареєстрував Харківсько-Полтавську єпархію як окрему релігійну організацію – ХПЄ УАПЦ (оновлена).
Але тоді я вирішив не загострювати ситуацію і не виставив статтю в Інтернеті, аби не ятрити душі тих, хто відійшов від апостазійника, який зрадив їх. Та владика Ігор не тільки повів залишки й так невеличкої (12 парафій, що лишились під його орудою) релігійної спільноти, але останнім часом почав себе негідно поводити, поширюючи багато неправди, а в діях все більше втрачаючи контроль над своїми вчинками. Обдурювати людей – гріх. Обдурювати тих, хто тобі довіряє, – в стократ тяжчий гріх.
А вже останнє повідомлення про те, що 17 грудня 2015 року, зустріччю в патріаршій резиденції глави УГКЦ блаженнійшого Святослава в Київі, разом із священиками т. з. «Харківсько-Полтавської єпархії (оновленої)», підтвердило зраду Ігорем Ісіченком українського православ’я. «Блаженнійший Святослав наголосив, що сама перспектива об’єднання незворотна, не дискутується і отримала в УГКЦ одностайну підтримку», – говориться в повідомленні. Що ще можна до цього додати, коли й так все зрозуміло.
Високопреосвященний +Афанасій,
архієпископ Харківський і Полтавський,
керуючий Харківсько-Полтавською єпархією УАПЦ,
голова Інформаційно-видавничої Комісії УАПЦ
