6 липня, а потім і 3 серпня 2016 року архієреї Української Автокефальної Православної Церкви, стурбовані більш як річним затягуванням з підписання угоди про продовження оренди Андріївської церкви в Києві – кафедрального храму Предстоятелів УАПЦ, та інформацією про те, що уряд хоче передати її УПЦ Київського патріархату, завітали до міністерства культури, щоб почути адекватне пояснення цієї ситуації, а також відповіді на інші питання, що тривожать автокефальну спільноту.
В українському суспільстві розмови про те, щоб ті, кому надають владні повноваження, були перш за все чесними і порядними, робили добро й вірою та правдою служили рідній Вітчизні не гіпотетично, а щоб добрі плоди їхньої праці приносили користь кожному її громадянину, точаться постійно, достатньо тільки включити телевізор. Але все, на жаль, залишається лише на рівні розмов. В тім числі й відношення до Церков та їхньої ролі в суспільних процесах державотворення. Багато суперечностей через політичну заангажованість чи й банальну некомпетентність чиновників виникає як у центрі, так і на місцях.
Ми це яскраво бачимо на прикладі нашої Церкви, коли заради того, щоб хоч якось виставити себе в кращому вигляді в ситуації провальної діяльності в усіх сферах життя держави, влада взялася загонити УАПЦ в огорожу Київського Патріархату навіть шантажуючи нас Андріївською церквою – кафедрою Предстоятелів УАПЦ. Кажуть – приєднуйтеся до Київського патріархату, тоді віддамо вам. Але ж для чого тоді вона нам, якщо не буде Церкви? Насміхаються з нас! Хоча на місцях, скажімо, в нашій Харківсько-Полтавській єпархії, здебільшого знаходимо спільну мову з багатьох питань, є плідна співпраця. А ось із київськими чиновниками ніяк не знайдемо консенсусу.
Ну, заберуть вони у нас Андріївську, але чого доб’ються? Цілковитого несприйняття з нашого боку влади як партнера в обопільному діалозі, бо коли один із партнерів чинить непорядно, тим паче з позиції сили, то про яку довіру може йти мова? А без довіри немає діалогу. Інші теж дивитимуться на те, як поводить себе влада з нами й робитимуть із того невтішні для неї висновки. В такій ситуації про консолідацію українського суспільства в справі побудови нового життя в Україні годі й говорити. Не врятують і дуті результати соціологічних опитувань, які соціологічні служби підтасовують в залежності до потреб замовника. А хто нині замовник у церковному питанні, ми добре розуміємо.
Тому по відношенню до нашої Церкви влада поводить себе як та сорока-білобока з відомої казки. Пам’ятаєте, як у кінці розповіді, коли сорочата сіли до столу обідати, то мама всім діткам поклала по черпаку каші, а найменшому відказала: «А тобі не дам – ти води не носив, дров не рубав». Хоча стосовно до УАПЦ, то саме якраз вона першою починала працювати для загального добра українського народу – боротися за автокефалію ще в радянські часи, розхитуючи монолітність Російської Церкви, першою відроджувала в українців національну духовну свідомість.
А тепер прийшли до влади молоді та ранні, ось і маємо те, що й варто було очікувати – нерозуміння суті Церкви, її місії в суспільстві, в системі державотворення й творення нації, а суцільна політика й сьогоденні, часом меркантильні, потреби. Про саму ж Церкву, її внутрішню суть і мету, яка є незмінною впродовж двох тисячоліть – спасіння людської душі в життя вічне, що докорінно відрізняється від скороминущих потреб суспільства з його політичним підгрунтям, що міняється залежно від кон’юнктури, – мало хто думає. До Церкви ставляться нині, як до одного з інструментів утвердження своєї політики, впливового знаряддя в досягненні певної мети. І йдуть по головах! А потрібна консолідація всіх патріотичних і державницьких сил, а не так, як у тому афоризмі – хотіли як краще, а вийшло, як завжди. Гріх Церкву використовувати в політичних цілях, бо в неї зовсім інша місія. І вона незмінна.
Та що зробиш – така нині культура можновладців, для яких їхні політичні чи особистісні інтереси є пріоритетними і вони їх намагаються здійснювати будь-якою ціною. Навіть через приниження гідності великої церковної спільноти, якою є наша УАПЦ. Але ж сказав Христос: «Що зробили одному з менших цих, те зробили Мені». Та це розумують люди віруючі, а яка віра у порожніх душах чиновників і політиканів?
Може, вони переконані в тому, що, діючи таким чином, роблять святу справу об’єднання всього суспільства? Але якщо об’єднання є, дійсно, справою святою, то методи, які при цьому застосовуються, – диявольські. Забираючи в нас Андріївську церкву, влада насправді не бореться за об’єднання українського православ’я хоча б у його національному сегменті, а протиставляє одну сторону цього сегменту іншій і, таким чином, заганяє процес єднання в глухий кут. Спочатку треба всім православним об’єднатися на лінії серця, щоб наші серця билися в унісон один одному, щоб ми навчилися жити мирно і в братній любові по сусідству, а вже потім сходитися докупи.
В двадцятих роках минулого століття комуністи вже зганяли всіх в одну комуну і що з того вийшло? Але, на жаль, історія нічого не навчила. Все й ходимо по колу, наступаючи на одні й ті ж граблі, але з іншими зубцями. І хоч з іншими, але синці від того однаково болючі. Що вирішить об’єднання? Може, воно змінить жахливий стан моральності суспільства, яке впевнено розкладається? Чи, може, зникне корупція і хабарництво, що роз’їдають державу, як хробаки мертве тіло?
Ніхто не хоче дивитися в глибину процесу, а лиш намагаються плигати по вершках, де смачніше і де можна швидше й без великої натуги отримати потрібний результат. Це як, скажімо, в глечику молодий стоянець. Молоко вже скисло, зверху піднялися вершки, але ж під ними основна маса хоч уже й кислого молока, але ще не застояного до стану тугого кисляку. Якщо ми зберемо вершок, тобто сметану, яка, до того ж, іще не встигла повністю відділитися, то збовтаємо все інше і воно швидко перетвориться на слизьку, драглисту рідину, або згіркне й візьметься цвіллю. Ось так і наші керманичі – аби досягнути рейтингового успіху, хочуть зняти вершок, тобто влаштувати об’єднання Церков, а що буде далі, те їх мало цікавить.
Ми ж пропонуємо поетапне вирішення проблеми об’єднання православних українців в одну Церкву, щоб під час цього процесу були враховані інтереси всіх сторін, щоб не завершилося об’єднання ще глибшим роз’єднанням на багато десятиліть наперед. І треба розуміти, що адміністративними методами тут не зарадиш, а тільки нашкодиш. Тим паче, що Україна поліконфесійна держава, в якій присутні достатньо потужні різні релігії, і тому говорити, що тільки створення єдиної православної Церкви є запорукою незалежності України, принаймні некоректно. До речі, з перших днів війни на Донбасі українську землю захищають і православні різних конфесій, і греко-католики й католики, і протестанти, і мусульмани, а їм кажуть – тільки православні мають право на домінування в Україні. А як тоді бути всім іншим?
Крім протистояння між Церквами і владою та між самими Церквами, ми ще маємо смертельну небезпеку – війну на Сході України, яка може перекинутися на всю територію держави. А чи готова наша держава до ведення широкомасштабної війни з російським агресором? Це не з невеликою УАПЦ воювати! А тут ще й безвідповідальні чиновники українського уряду та адміністрації президента, які чомусь вважають себе ледве не пупом землі, постійно провокують міжконфесійні конфлікти. Таке враження, що хтось спеціально провокує війну на релігійному грунті. А вона буде страшніша за ту, що точиться на Сході!
Скажімо, якщо до цього дня ми із смиренням чекали позитивного вирішення для нашої Церкви по Андріївському храму, то надалі дивитися на те, як нас принижують та нищать, більше не будемо. Ми будемо адекватно реагувати на неадекватні події навколо нас. Ми не повинні спокійно спостерігати за тим, як представники влади своїми діями підривають міжконфесійний мир, який із такими важкими зусиллями підтримується, зокрема, і нашою Церквою. Чому ці безвідповідальні чиновники штовхають нас на протестові акції? Гадають, що оббріхуванням та наклепами в ЗМІ налаштують українців так, що ніхто не вийде нас підтримати? Помиляються! І ця помилка може підірвати й так хитку стабільність, адже ми будемо себе захищати.
Якщо вони зараз нас не почують, то ми знайдемо, як нагадати про те, що ми теж православні українці, з релігійними почуттями яких владі слід рахуватися.
І тут питання не полягає в чиїхось амбіціях, як хочуть це представити наші недруги, а в речах значно глибших – ми Церква з героїчною, мученицькою історією, яку нині хочуть брутально загарбати, щоб на її основі написати свою, на сьогодні ще куцу історійку.
Влада повинна, врешті, почути нас, вірних Української Автокефальної Православної Церкви, яка завжди була і є опорою національно-визвольних змагань українського народу в ХХ-ХХІ століттях. Діалог влади і Церкви є запорукою стабільності держави. А якщо влада в особі безвідповідальних чиновників не хоче рівноправного діалогу, то матиме головний біль, який перейде в анамнез із довготривалим лікуванням. Ми ніколи не приймемо диктату на кшталт «робіть, як кажемо, а інакше вам капець». УАПЦ пережила й не такі часи, переживе й ці.
Українці завжди були вільним народом навіть у питанні віри й Церкви. Якщо історія декого нічого не вчить, то таких неуків треба гнати від влади на безпечну відстань для неї, щоб вони своїм невіглаством її не знищили, а разом із нею й державу. Потрібно, щоб ті, хто при владі на будь-яких її ієрархічних щаблях, були гідними своєї держави і свого народу.
Звичайно, нашу Церкву турбує багато питань в частині стосунків із державою як у центрі, так і на місцях, але будь-які питання, що виникають, ми намагаємося вирішувати самі, хоч як нам не важко, розуміючи, що істинно народній Церкві ніхто на допомогу не прийде, адже нами неможливо управляти чи маніпулювати, а політичних сил сторонимося, в їхні оборудки не встряємо, бо чітко усвідомлюємо, що хто платить, той і музику замовляє. Є такий вислів – скачи, враже, як пан скаже. Ми тих панів сторонимося, бо Церква повинна завжди залишатися сама собою. Тоді й слово її є впливовим і вагомим, а підтримка має значення.
Але є питання, які вирішуються тільки рішенням того чи іншого органу державної влади. Ось, скажімо, реєстрація Статутів Консисторій, тобто єпархіальних управлінь, які керують єпархіями і є юридичними особами. Реєструються вони у департаменті релігій та національностей міністерства культури, де постійно виникають якісь нюанси і проходження документів триває місяцями. А бо ж на місцях, коли виникає бажання переходу до УАПЦ парафій з УПЦ Київського патріархату, то в ОДА такі переходи блокуються, а коли навпаки, то перереєстрація відбувається протягом місяця. А ще інформаційний вакуум, що утворився навколо нашої Церкви не з доброго ж дива.
Та куди не кинь, і скрізь відчувається «рука» однієї з православних конфесій, яка нині у фаворі влади.
І все ж двадцять сім років постійних переслідувань, утисків, загарбань парафій, монастирів, переманювань священиків і єпископів, банальних підкупів, наклепницьких інформаційних кампаній загартували нас. Це досвід, який можна сміливо назвати свідченням сповідання віри і відданості обраному шляху. Ворог гадав, що в червні 1992 року він знищив автокефалію, яку тоді тільки УАПЦ уособлювала. Але прорахувався, хоч і до сьогодні намагається всілякими способами довершити тоді не завершене. Та Бог не в силі, а в правді. Люди це бачать і все більше навертаються саме до нашої Церкви, бо ми в центрі нашої віри ставимо Господа і Бога нашого Ісуса Христа, а тому для політики в Церкві місця не повинно бути взагалі, бо тоді ми більше не Його учні. Може, через це на нас і ополчилися всі сили зла, бо там, де любов Христова, там і зустріч із Живим Богом. А де немає любові, там панує зневага і ненависть до тих, хто мислить і живе по іншому.
До речі, як приклад зневаги «братньої» конфесії – в ці дні Київський патріархат над нашою частиною будинку, де розташовується керівний орган Церкви – Патріархія, і в якому, крім усього, ми тільки-но завершили капітальний ремонт, без згоди на те нашого Предстоятеля почали зводити мансарду чи ще щось, а ми нічого не можемо з тим вдіяти. Приїжджала за нашим викликом поліція, то ченці Михайлівського монастиря її вигнали, бо для них, очевидно, закон не писаний – державна ж Церква! Та це їхня біда, бо там, де відбувається злиття Церкви й держави, домінують інтереси влади, а не Церкви. Та хай собі буде й державна, нам то що з того? Але якщо ви християни, то моліться Богу, а не з’їдайте собі подібних, бо навіть звірі цього не роблять.
Шкода, що в боротьбі за власні інтереси часто навіть люди церковні забувають про головний заповіт Ісуса Христа: «Любіть один одного, як Я вас полюбив». Та в деяких найбільш «рейтингових» конфесіях цей заповіт Господа не є базовим у їхній повсякденній діяльності. Переважає облудна риторика, яка все більше віддаляє ці релігійні об’єднання від головного – спасіння віруючих у життя вічне.
Хоча, кажучи правду, й віруючим часто до вподоби політична складова в Церкві. А це вже криза віри, що особливо небезпечно в умовах пануючої в державі ідеології вседозволеності, втручання в життя Церкви влади і бізнесу, розмивання духовно-моральних критеріїв, чим особливо активно займаються нинішні ЗМІ. Так само, як і перетворення Церкви ледь не в корпоративну приватну «лавочку» окремих архієреїв та батюшок із авторитарною системою управління.
Церква – це вільне об’єднання громадян для задоволення своїх релігійних уподобань, а будувати Церкву шляхом середньовічних методів московщини в ХХІ столітті, що ми спостерігаємо нині в Київському патріархаті, є безглуздям, яке наробить такої шкоди українському православ’ю, що воно не оговтається від неї впродовж десятків років. Адже Церква – не департамент міністерства культури у справах релігій, а тонкий духовний інструмент із безліччю струн і грати на ньому треба дуже обережно, щоб їх не порвати.
Не задоволення тимчасових політичних проектів, а разом із ними і чиїхось особистих амбіцій, а дотримання законів і конституційних прав громадян України, закріплених в її Конституції, повинне бути пріоритетним у діяльності органів державної влади. І я не хочу, щоб через недалекоглядність окремих політиків і чиновників руйнувався і так хиткий мир на релігійному полі України. І ще – хіба можна принижувати почуття навіть однієї людини, не кажучи вже про цілу повноту Церкви? Не в дрімучому ж лісі живемо!
Патріарх Філарет поспішає, йде, можна сказати, по головах, не враховуючи людського фактору, не беручи в розрахунок того, що справу можна загубити.
Він людина старої формації, більшість свідомого життя користувався беззаперечною владою в Церкві, тому й нині переконаний, що примус є найголовнішим засобом досягнення будь-якої мети. Він відкрито говорить – не хочете об’єднуватися, все одно будете змушені. Але побачивши, що силою та інтригами домогтися своєї мети не вдається, керівництво КП взялося за переманювання та підкуп окремих священиків та парафій нашої Церкви, особливо на Івано-Франківщині. І це почало давати свої ганебні наслідки – десятків зо два парафій таки перейшли до Київського патріархату. Ось такими ганебними методами – шантажем і обманом, цими двома якостями аморальності, патріарх Філарет і місцева влада будують єдину Церкву. Хто ж тоді вони? Хоча, чому тут дивуватися – цим вони займаються впродовж багатьох років!
Київський патріархат із самого початку, з 1992 року, був більше політичним проектом. Таким залишився й донині. А для Церкви брати участь у будь-яких політичних проектах згубно, бо вони тимчасові, а Церква керується вищими категоріями вічності, аніж якісь провладні проекти, які часто закінчуються пшиком. Церква, як Тіло Христове, будує мир Божий, той, про якого говорить Христос: «Той мир даю вам, який даю Я, а не люди». А ми в цей мир впихаємо людські пристрасті. Скажіть, чи досягнемо ми в такому випадку найголовнішої мети християнина – Царства Божого, якщо ми не будуємо його в собі?
Нам треба будувати Церкву, яка повинна якомога більше бути схожою на давню, коли віруючих людей об’єднував Христос, віра і любов до ближнього, до Вітчизни небесної – Царства Божого, і до Вітчизни земної – Матері-України, а все інше, як сказав Христос, «додасться вам». У зміцненні цієї складової соборноправний уклад церковного життя має першочергове значення. Адже й за українським законодавством релігійна громада є громадською організацією і сама вирішує питання свого внутрішнього життя, звичайно ж, узгоджуючи із загально-церковними інтересами! Це моє глибоке переконання, за втілення якого в життя я борюся. Ми й так затрималися значним чином на грунті старого церковного укладу. А треба сміливо дивитися вперед. Тому організаційні системи Московського й Київського патріархатів нам не підходять і це є чи не головною перепоною в питанні об’єднання.
Сьогодні наша Церква вступила в період нових випробувань на міцність і загартованість, на витримку соборності. Можливо, що дехто не витримає і впаде. І вже почали падати в гріх зради й відступництва. Але сказав святитель Іоанн Златоуст: «Скільки б не впав на площі, піднімайся і йди далі». Труднощі не повинні нас зупиняти, а тимчасові невдачі засмучувати. Навпаки, ще з більшим завзяттям нам слід розбудовувати Церкву на засадах соборноправності – як основи сучасної побудови церковного життя, і бути й надалі духовною опорою української нації, яка так само в тяжких умовах утверджується в глобалістичному світі. А для цього слід не штучно створювати єдину Церкву, а дбати про віру православну, захищати її від язичництва, яке міцно сидить у свідомості українців. А то в суботу на Івана Купала на гуляннях сотні або й тисячі хрещених у православ’ї гуляють, а в неділю на богослужінні в честь Різдва Іоанна Хрестителя в храмах стоять одиниці. Проте охочих вирішувати долю УАПЦ хоч відбавляй!
Тому не дати загубитися УАПЦ в нелегких процесах, що відбуваються в українському православ’ї і в суспільстві, не розгубити тієї щирості й душевності, якими відрізняємося від інших, і не дати загубитися українській нації у вавилонському стовпотворінні нівеляції народів, що набирає шалених обертів у світі, – є хоч і важким, але посильним завданням.
Тож нехай благословення Боже захистить нашу багатостраждальну Вітчизну Україну і нашу багатостраждальну Церкву від руйнування, від осквернення пам’яті мучеників і пролитої ними крові за віру й Україну, нехай укріпить нашу волю бути гідними учнями Ісуса Христа, щоб ми вчилися любити один одного, як Він нас полюбив – до розп’яття на Хресті. Наша ж жертва – наше життя, віддане Богу й Церкві, віддане кожному члену Тіла Христового. Це дуже важко – віддати себе Церкві і ближньому, віддати себе Вітчизні. А навзамін отримаємо найбільшу цінність – любов Христову.
P.S. Маємо ще один «подарунок» від «братів» УПЦ Київського патріархату – протиправне знесення даху над частиною приміщення, яка належить УАПЦ і де знаходиться Патріархія, для зведення власного горішнього поверху (над чужою власністю!), призвело до затоплення приміщення під час проливного дощу. Знищена восьмимісячна праця з ремонту, в який укладено великі, як для нашої Церкви, кошти, яких для нового ремонту ми довго не зможемо зібрати.
Тобто, паралізовано роботу Патріархії – адміністративного центру УАПЦ! Вчинок спланований і продуманий, зроблений із впевненням, що ніякої відповідальності за скоєне їм не буде, адже протягом майже двох місяців цього безчинства ні поліція, ні прокуратура, ні влада на багаторазові звернення зупинити протиправні дії Київського патріархату ніяк не реагували.
Цікаво, чи й після цього в нашій Церкві ще є ті, хто хоче приєднатися до цієї агресивної і, далеко не християнської за своєю суттю, конфесії?!
Серпень 2016 р.
